16. Політичне життя суспільства як філософська проблема

_с

Арістотель

_а

Книга І

Завершене спілкування, що складається з кількох поселень, утво­рює державу. Його призначення об'єктивне: держава виникає заради потреб життя, але існує вона заради досягнення благого життя. Звід­си, будь-яка держава — продукт природного виникнення і вона упо­дібнюється в цьому відношенні до первинного спілкування — сім'ї та поселення; воно є їх завершенням, у завершенні ж природа об'єкта виходить на перший план. Адже ми називаємо природою кожного об' єкта — візьмемо, наприклад, природу людини, коня, родини — такий стан, який є завершенням його генезису. Більше того, у здійсненні кінцевої мети і є вище завершення об' єкта; тому об' єктивний стан — мета держави — є і його завершенням і вищою досконалістю.

9. З усього сказаного виходить, що держава — продукт природ- ного розвитку і що людина за своєю природою — істота політична; хто живе з огляду на свою природу, а не внаслідок випадкових об- ставин, поза державою, той або надлюдина, або істота, недорозви- нена у моральному відношенні...

10. Те положення, що людина є істота, яка має відношення до державного життя більше, ніж бджоли та всякого виду тварини, що живуть стадами, стає зрозумілим: уся діяльність природи, згідно з на- шим твердженням, не є безплідною; проте тільки людина з усіх жи- вих істот обдарована мовою. Голос, яким можна виразити смуток і радість, є властивим і іншим тваринам, тому що їх природні влас- тивості розвинуті до такої міри, аби відчувати радість і смуток та передавати ці почуття один одному. Та мова може виражати й те,

181

що є корисним і що шкідливим, так само, як і те, що є справедливим і що є несправедливим.

11. Ця властивість людини, що відрізняє її від інших живих істот, веде до того, що тільки людина здатна до чуттєвого сприйняття та­ких понять, як добро і зло, справедливість і несправедливість і т. ін. А це і створює основу родини, держави. Природа держави виникає раніше, ніж природа родини й індивіда: необхідно, щоб ціле переду­вало своїй частині. Знищи істоту загалом, і в неї не буде ні ніг, ні рук, збережеться лише її назва...

12. Отже, держава і за своєю природою передує індивіду: якщо останній, потрапивши в ізольований стан, не розглядатиме себе іс­тотою ні від чого незалежною, він опиниться по відношенню до держави в такому ж положенні, в якому перебувають інші частини по відношенню до свого цілого. А якщо індивід не здатен до спілку­вання або, вважаючи себе істотою ні від чого незалежною, не відчу­ває потреби ні в чому, він уже не є елементом держави, стаючи або твариною, або божеством.

У кожну людину природа заклала прагнення до державного спіл­кування, і перший, хто це спілкування організував, зробив для люд­ства безцінне благо. Людина, що знайшла своє завершення в держа­ві, — найдосконаліше з творінь, і, навпаки, людина, що живе поза законом та правом, займає найжалюгідніше місце в світі. Адже без­прав'я, що опирається на озброєну силу, важче за все. Природа дала людині в руки зброю — інтелектуальну та моральну силу, але вона може користуватися цією зброєю і в зворотному напрямку; через це людина без моральних підвалин виявляється самою безчесною та дикою істотою, що є низькою в своїх статевих і смакових інстинк­тах. Поняття справедливості зв'язане з уявленням про державу, тому що право, яке служить критерієм справедливості, є регулюючою нормою політичного спілкування.

Арістотель. Політика.

Спіноза Б.

а

Кінцева мета полягає не в тому, щоб панувати і тримати людей у страсі, підкорюючи їх владі іншого, а, навпаки, в тому, щоб кож­ного звільнити від страху, щоб він жив безпечно, наскільки це мож­ливо, тобто щоб він якнайкраще утримував своє природне право на існування й діяльність без шкоди для себе та іншого. Мета держави не в тому, щоб перетворювати людей із розумних істот на тварин чи

182

автомати, а, навпаки, в тому, щоб їх душа і тіло виконували свої фу­нкції, не наражалися на небезпеку, а користувалися вони вільним розумом і щоб вони не змагалися один з одним у ненависті, гніві чи хитрощах і не ворогували між собою. Ми бачили, що для створення держави необхідним було тільки одне, а саме: щоб уся законодавча влада була у всіх, або у декількох, або в одного. Оскільки вільне су­дження людей є дуже різноманітним, і кожний окремо думає, що він усе знає, і так як неможливо, щоб усі думали однаково і говорили одними вустами, то вони не змогли б жити в мирі, якби кожний не поступався правом діяти відповідно до рішень тільки своєї душі. Отже, кожний поступався тільки правом діяти за особистим рішен­ням, а не правом розмірковувати і судити про що-небудь, отже, ні­хто без порушення права верховної влади не може діяти проти її рі­шення, але цілком може думати й судити, а значить, і говорити, щоб просто тільки говорив або учив і захищав свою думку тільки розу­мом, а не хитрістю, гнівом, ненавистю...

Отже, ми бачимо, яким чином кожен, не порушуючи прав і авто­ритету верховної влади, тобто не порушуючи миру в державі, може говорити (те) і вчити тому, про що він думає, а саме: якщо він рі­шення про все, що треба зробити, їм же надає і нічого проти їх рі­шення не робить, хоча й повинен часто діяти проти того, що він вважає позитивним і що він відкрито висловлює. Це, звичайно, він може робити, не порушуючи справедливості і благочестя, навіть по­винен робити, якщо хоче показати себе справедливим і добропоряд­ним, бо, як ми уже показали, справедливість залежить тільки від рі­шення верховних влад і, отже, ніхто не може через це бути неспра­ведливим, якщо він живе за загальноприйнятим рішенням. Найвище благочестя — це те, що виявляється в турботах про мир і спокій держави, але воно не могло б зберігатися, якби кожний став жити за велінням свого серця; отже, і не благочестиво чинити за своїм ба­жанням що-небудь проти рішення верховної влади, підданим якої ти є, так бо як від цього, якби всім це було дозволено, почалось би па­діння держави. Навіть більше: він нічого не може зробити проти рі­шення і наказу власного розуму, поки він діє відповідно до рішень верховної влади; адже він за порадою самого розуму цілковито ви­рішив перенести на неї своє право жити власною думкою. Зрештою, це ми можемо підтвердити і самою практикою, бо в зборах як ви­щих, так і нижчих щаблів влади рідко що-небудь робиться за одно­стайним голосуванням усіх членів, і, одначе, все відбувається за спі­льним рішенням усіх, а саме: хто подавав голос проти, так і тих, хто подавав його за.

Спіноза Б. Богословсько-політичний трактат.

183

Гоббс Т.

а

Про причини, виникнення та визначення держави

Кінцевою причиною, метою чи наміром людей (які від природи люблять свободу та владу над іншими) при покладанні на себе від­повідальності є турбота про самозбереження та при цьому про більш сприятливе життя. Іншими словами, при встановленні держави лю­ди керуються намаганням позбавитися стану війни, що необхідний як наслідок природних пристрастей людей там, де немає видимої влади, що залякує їх та загрожує покаранням, змушує до виконання угод та природних законів.

Справді, природні закони (справедливість, безпристрасність, скромність та ставлення до інших так, як нам хотілося б, щоб стави­лись до нас) самі по собі без загрози будь-якої сили, що примушує ними керуватися, протистоять природним пристрастям, що схиля­ють нас до гордості, помсти тощо. Угоди без меча — лише слова, які нездатні гарантувати безпеку людині. [...]

Така загальна влада, яка була б здатна захистити людей від чу­жинців та несправедливостей стосовно одне одного, а отже, забез­печити їм спокій, за якого вони б могли годуватися своєю працею та плодами землі, а також жити у статках, може бути створена іншим шляхом, шляхом концентрації всієї сили та влади у однієї людини або у групи людей, які більшістю голосів могли б об'єднати всі волі людей в одну єдину волю. Інакше кажучи, для встановлення загаль­ної влади необхідно, щоб люди призначали одну людину чи групу людей, які були б їх представниками; щоб кожна людина вважала себе довіреною стосовно всього, що носій спільного обличчя роби­тиме сам чи змусить робити інших з метою збереження загального миру та безпеки, й визнає себе відповідальним за це; щоб кожен підкорив свою волю та судження волі і судженню носія спільної особи. Це більше, ніж згода. Це реальна єдність, втілена в одній особі засобом згоди, що дана кожною людиною так, якщо б кожен сказав іншому: я уповноважую цю людину чи групу людей і пере­даю їй моє право керувати собою за умови, що ти таким же чином передаси їй своє право та санкціонуєш усі її дії. Якщо це трапилося, то багато людей, об'єднавшись таким чином в один суб'єкт, нази­ваються державою, латиною — сі\іїа$. Так народжується той вели­кий Левіафан, або смертний бог, якому ми під владою безсмертного бога зобов'язані миром та захистом. Адже завдяки повноваженням, що дані їм кожною людиною в державі, вказана людина чи група

184

людей користується такою великою сконцентрованою в ній силою та владою, що страх від цієї сили та влади робить цю людину чи групу людей здатними скеровувати всіх людей до внутрішнього ми­ру та взаємної допомоги проти зовнішніх ворогів. У цій людині чи групі людей полягає сутність держави, яка потребує такого визна­чення: держава є єдиною особою, відповідальною за дії якої зробила себе шляхом взаємного договору між собою велика кількість людей, щоб ця особа могла використовувати силу та всі їхні засоби так, як це необхідно для їх миру та загального захисту.

Той, хто є носієм цієї особи, є сувереном, він наділений верхов­ною владою, а всі інші є його піддані.

Гоббс Т. Левіафан.

Локк Д.

а

Про виникнення політичних суспільств

95. Оскільки люди є..., за природою свободними, рівними й не­залежними, тому ніхто не може бути виведений із цього стану й під­корений політичній владі іншого без своєї особистої на це згоди. Єдиний спосіб, за допомогою якого будь-хто відмовляється від своєї природної свободи та одягає на себе узи громадянського суспільст­ва, — це угода з іншими людьми про об'єднання в суспільство для того, щоб зручно, благополучно та мирно спільно жити, спокійно користуватися своїм майном і перебувати в більшій безпеці, ніж ті, хто не є членами суспільства. Це може зробити будь-яка кількість людей, оскільки тут нема шкоди для свободи інших людей, які, як раніше, залишаються у природному стані свободи. Коли якась кіль­кість людей таким чином погодилася утворити суспільство або дер­жаву, то вони тим самим уже об'єднані та складають єдиний полі­тичний організм, у якому більшість має право діяти й вирішувати за решту.

96. Адже, коли яка-небудь кількість людей утворила за згодою кожної окремої людини суспільство, то вони тим самим зробили це суспільство єдиним організмом, що володіє правом виступати як єдиний організм, що може діяти тільки з волі та рішення більшості. Адже те, що призводить до дії будь-яке суспільство, є лише згода лю­дей, які у нього входять, але оскільки те, що є єдиним цінним, має рухатися в єдиному напрямку, тому необхідно, щоб це ціле рухалося туди, куди його тягне велика сила, яку становить згода більшості:

185

у противному випадку воно не в змозі виступати як єдине ціле або продовжити залишатись єдиним цілим, єдиним суспільством, як на те погодилися всі об' єднані в нього окремі люди; й, отже, кожний завдяки цій згоді зобов' язаний підкоритися більшості. Ось чому ми бачимо, що в законодавчих зборах, наділених владною силою пози­тивних законів, у таких випадках, коли у позитивному законі, який наділив їх владою, не вказана кількість, і дія більшості вважається дією цілого й, зрозуміло, визначає силу цілого, яким за законом природи та розумом воно володіє.

І, отже, кожна людина, погодившись разом з іншими скласти єдиний організм, підвладний одному урядові, бере на себе перед кожним членом цього суспільства обов' язок підкоритися рішенню більшості й визнати його кінцевим; в іншому випадку цей початко­вий договір, за допомогою якого він разом з іншими вступив до од­ного суспільства, не буде що-небудь значити й зовсім не буде дого­вором, якщо ця людина залишиться свободною і не буде мати ні­яких інших уз, крім тих, які вона мала, перебуваючи у природному стані. Адже як тоді буде виглядати будь-який договір? Яке це буде нове зобов' язання, якщо людина буде зв' язана будь-якими постано­вами суспільства лише настільки, наскільки вона сама це вважає зручним та дає на це свою згоду? Адже тоді вона буде все ще корис­туватися такою ж свободою, якою вона користувалася до цього до­говору або якою користується людина, яка перебуває у природному стані.

Про мету політичного суспільства та правління

123. Якщо людина в природному стані така свободна, як про це говорилося, якщо вона — абсолютний господар своєї власної особи та володінь, рівна найвеличнішим людям й нікому не підвладна, то чому вона розходиться зі своєю свободою, чому відмовляється вона від цієї імперії та підкоряє себе владі й керівництву якоїсь іншої си­ли? На це напрошується найочевидніша відповідь, що хоча у природ­ному стані вона володіє подібним правом, але все ж використання його є дуже ненадійне і йому постійно загрожує посягання інших. Адже, оскільки всі інші мають це право такою ж мірою, як і вона сама; оскільки кожна людина рівна іншим, але більша частина лю­дей не дуже суворо дотримується рівності й справедливості, то ви­года, яку вона має у цьому стані від використання своєї свободи, вельми ненадійна. Це спонукає її з готовністю відмовитися від тако­го стану, в якому хоча вона і є свободною, але сповнена страхів та безперервних побоювань; і небезпідставно вона розшукує й готова

186

приєднатися до тих, хто вже об'єднався або збирається об'єднатися заради взаємного збереження свого життя, волі та володінь, що я називаю загальним ім'ям «власність».

124. Саме тому головною метою об'єднання людей у державу й передання ними себе під владу уряду є збереження їхньої влас­ності. А для цього у природному стані не вистачає багато чого.(...)

129. Але, хоча люди, коли вони входять у суспільство, відмовля­ються від своїх рівних прав, свобод та від виконавчої влади, що ни­ми вони володіють у природному стані та передають їх до рук сус­пільства з тим, щоб згодом користувалася ними законодавча влада настільки, наскільки це вимагатиме суспільне благо, все ж це ро­биться кожним лише для того, щоб якомога краще зберегти себе, свою свободу та власність (адже неможливо припустити, що будь-яка розумна істота свідомо змінювала б своє становище на гірше). Влада суспільства або створеного людьми законодавчого органу ні­коли не може сягати далі, аніж це необхідно для суспільного блага, і ця влада зобов'язана охороняти власність кожного, не допускаючи тих трьох незручностей, про які говорилося вище й які робили при­родний стан небезпечним і ненадійним. Та хто б не володів законо­давчою або верховною владою у будь-якій державі, він зобов'язаний правити відповідно до встановлених постійних законів, що виголо­шені народом та відомі народу, але не через імпровізовані укази; правити мусить він за допомогою неупереджених і справедливих суддів, які мають вирішувати суперечки за допомогою цих законів і застосовувати силу спільноти у країні тільки під час виконання та­ких законів, а за кордоном — щоб запобігти отриманню збитків або ж для отримання відшкодування за них та для охорони спільноти від іноземного вторгнення й загарбання. І все це повинно здійснюватися не для чого іншого, а тільки в інтересах безпеки та суспільного бла­га народу.

Про форми держави

132. Оскільки з моменту об'єднання людей у суспільство біль­шість володіла, як було показано, всією владою спільноти, то вона могла використовувати всю цю владу для створення час від часу законів для спільноти і для запровадження цих законів призначени­ми нею посадовими особами; у цьому випадку форма управління буде являти собою досконалу демократію; або ж вона може переда­ти законодавчу владу до рук кількох вибраних осіб та їхніх послідо­вників або спадкоємців, і тоді це буде олігархія; або ж до рук однієї особи, і тоді це буде монархія (якщо до рук її та її спадкоємців, то це

187

спадкоємна монархія; якщо ж влада передана їй тільки довічно, а після смерті правителя право призначати спадкоємця повертається до більшості — то це виборна монархія). І згідно з цим спільнота може установити складні та змішані форми правління залежно від того, що вона вважає кращим. І якщо законодавча влада спочатку була передана більшістю одній або кільком особам довічно чи на якийсь обмежений час, а потім верховна влада знову повинна була повернутися до більшості, то коли це траплялося, спільнота змогла знову передати її у які їй завгодно руки й, отже, створити нову фор­му правління. Тому форма правління залежить від того, у кого пере­буває верховна влада, що є законодавчою (неможливо припустити, щоб нижча влада керувала вищою або щоб хтось інший, окрім вер­ховної влади, видавав закони): згідно з цим форма держави визнача­ється тим, у кого перебуває законодавча влада.

Під державою я весь час розумів не демократію або яку-небудь іншу форму правління, але будь-яку незалежну спільноту, яку лати­няни назвали словом «сіvitas». Цьому слову у нашій мові краще за все відповідає слово «держава»; воно більш точно виражає поняття, що означає таке суспільство людей, а от англійське слово «община» або «місто» його не виражають, бо державі можуть бути підвладні общини, а слово «місто» в нас має зовсім інше значення, аніж «дер­жава».

Локк Дж. Два трактати про правління.

Кант І.

Найбільша проблема людства, вирішити яку примушує приро­да, — це досягнення загального правового громадянського суспільст­ва. Тільки в суспільстві, і саме в такому, в якому членам його нада­ється найбільша свобода, а, отже, існує повний антагонізм і в той же час найточніше визначення і забезпечення свободи заради спільнос­ті її із свободою інших, — тільки в такому суспільстві може бути досягнута найвища мета природи: розвиток усіх її здібностей, закла­дених у людстві; при цьому природа вимагає, щоб цю мету, як і всі інші накреслені йому цілі, воно саме здійснило. Ось чому таке сус­пільство, в якому максимальна свобода під зовнішніми законами по­єднується з непереборюваним примусом, тобто цілком справедли­вий громадянський устрій, повинен бути найвищим завданням при­роди для людства, бо тільки через вирішення та виконання цього завдання природа може досягнути решту своїх цілей по відношенню

188

до нашого роду. Вступити в цей стан примусу спонукає людей вза-галі-то схильних до повної свободи, біда, найбільша з бід — та, яку чинять один одному самі люди, чиї схильності приводять до того, що при неприборканій свободі вони не можуть довго ужитися одне з одним. Але в такому обмеженому просторі, як громадянський со­юз, ці ж людські схильності створюють згодом найкращий вплив, подібно до дерев у лісі, які саме тому, що кожне з них намагається відняти в іншого повітря і сонце. Примушують один одного шукати цих благ все вище і через те ростуть красивими і прямими; тим ча­сом як дерева, що ростуть на свободі, відокремлено один від одного, випускають своє гілля як-небудь і ростуть потворними, корявими й кривими. Вся культура й мистецтво, що прикрашає людство, най­кращий суспільний устрій — все це плоди нетовариськості, яка че­рез природу примушує дисциплінувати себе і тим самим через при­мусове мистецтво повністю розвинути природні здібності.

Кант І. Ідея загальної історії у всесвітньо-громадському плані.

Гегель Г.

а

Держава

257. Держава — це дійсність моральної ідеї — моральний дух як очевидна, зрозуміла сама собі, субстанціальна воля, яка мислить і знає себе, виконує те, що вона знає, наскільки вона знає. У звичаях вона має безпосереднє існування, а в самосвідомості однієї людини, її знан­ні і діяльності — своє опосередковане існування, так само як само­свідомість однієї людини через умонастрій має в ньому, як і в своїй сутності, меті та продукті своєї діяльності свою субстанціальну сво­боду.

258. Держава як дійсність субстанціальної волі, якою вона володіє у введеній у свою всезагальність особливій самосвідомості, є в собі і для себе розумне. Ця субстанціальна єдність є абсолютною, неру­хомою самоціллю, в якій свобода досягає свого вищого права, і ця самоціль володіє вищим правом по відношенню до окремих людей, чий вищий обов' язок полягає в тому, щоб бути членом держави.

Примітка.

Якщо змішувати державу з громадянським суспільством і вважа­ти її призначення в забезпеченні і захисті власності й особистої сво-

189

боди, то інтерес окремих людей як таких виявиться останньою ме­тою, для якої вони об' єднані, а з цього також випливає, що залежно від свого бажання можна бути або не бути членом держави. Але, насправді, відношення держави до індивіда зовсім інше; оскільки воно є об' єктивним духом, сам індивід володіє об' єктивністю, істи­ною і моральністю лише настільки, наскільки він є членом держави. Об'єднання як таке є справжнім змістом і метою, і призначення осо­бистостей полягає в тому, щоб вести спільне життя; їх особливе за­доволення, діяльність, характер поведінки мають своєю початковою точкою и результатом це субстанціальне і загальнозначуще... Додаток.

Держава в собі і для себе є моральним цілим, здійсненням свобо­ди, і абсолютна мета розуму полягає в тому, щоб свобода справді була. Держава є дух, що перебуває в світі і реалізується в ньому сві­домо, тоді як у природі він отримує дійсність тільки як інше себе, як дрімаючий дух. Лише як наявний у свідомості, знаючий самого себе як існуючий предмет, він є держава. У свободі слід виходити не з її сутності, бо ця сутність незалежно від того, чи знає людина про це чи ні, реалізується як самостійна сила, в якій окремі особистості не більше ніж моменти: держава — хода Бога в світі; його основі слу­жить влада розуму, реалізуючи себе як волю. Міркуючи про ідею держави, треба мати на увазі не особливі держави, не особливі ін­ститути, а ідею для себе, цього справжнього Бога.

Гегель Г. Філософія права.

Ленін В.

а

Якщо ви з точки зору цього основного поділу подивитесь на дер­жаву, то побачите, що до поділу суспільства на класи, як я вже ска­зав, не існувало й держави. Але в міру того, як виникає і міцніє сус­пільний поділ на класи, в міру того, як виникає суспільство класове, в міру цього виникає і міцніє держава. Ми маємо в історії людства десятки і сотні країн, які пережили й переживають зараз рабство, кріпосництво і капіталізм. У кожній з них, незважаючи на величезні історичні переміни, які відбувались, незважаючи на всі політичні перипетії і всі революції, які були зв'язані з цим розвитком людства, з переходом від рабства через кріпосництво до капіталізму і до те­перішньої всесвітньої боротьби проти капіталізму, — ви завжди ба­чите виникнення держави. Вона завжди була певним апаратом, який

190

виділявся з суспільства і складався в групи людей, що займалися тільки тим, або майже тільки тим, або головним чином тим, щоб управляти. Люди поділяються на тих, ким управляють, і на спеціаліс­тів по управлінню, на тих, які піднімаються над суспільством і яких називають правителями, представниками держави. Цей апарат, ця група людей, які управляють іншими, завжди забирає в свої руки певний апарат примусу, фізичної сили, — все одно, чи виявляється це насильство над людьми в первісній дубині, чи в епоху рабства в досконалішому типі озброєння, чи у вогнепальній зброї, яка в се­редні віки з'явилась чи, нарешті, в сучасній, яка в ХХ столітті досяг­ла технічних чудес і цілком ґрунтується на останніх досягненнях сучасної техніки. Прийоми насильства змінювались, але завжди, ко­ли була держава, існувала в кожному суспільстві група осіб, які управляли, які командували, панували і для вдержання влади мали в своїх руках апарат фізичного примусу, апарат насильства, того озброєння, що відповідало технічному рівневі кожної епохи. І, вдив­ляючись у ці спільні явища, задаючись питанням, чому не існувала держава, коли не було класів, коли не було експлуататорів і експлу­атованих, і чому вона виникла, коли виникли класи, — ми тільки так знаходимо певну відповідь на питання про суть держави і її значення.

Держава — це є машина для підтримання панування одного кла­су над другим. Коли в суспільстві не було класів, коли люди до рабської епохи існування працювали в первісних умовах більшої рівності, в умовах ще найнижчої продуктивності праці, коли первіс­на людина насилу добувала собі засоби, необхідні для найгрубішого первісного існування, тоді не виникало й не могло виникнути й особ­ливої групи людей, спеціально виділених для управління і пануючих над усією рештою суспільства.

Ленін В. Про державу.

Хабермас Ю.

_а

Навіть якщо соціальна держава при відносно сприятливих за­гальних умовах може стримати прояви небажаних побічних наслід­ків свого успіху, що загрожують умовам її власного функціонуван­ня, чи зовсім їх уникнути, залишається невирішеною ще одна проб­лема. Адвокати проекту соціальної держави завжди дивились лише в одному напрямі. На першому плані стояло завдання дисциплінува­ти «стихійну» економічну силу і відвернути руйнівні наслідки кри-

191

зового економічного зростання від життєвого світу залежних трудя­щих. Парламентська державна влада виявила себе настільки ж не­шкідливим настільки й ненадійним ресурсом; інтервенціоністська дер­жава черпала з неї силу і здатність до дій, щоб систематично долати, переборювати свавілля економіки. Реформатори вважали, що втру­чання активної держави не лише в економіку, а й у життя власних громадян не породжує жодних проблем — бо метою програми соці­альної держави якраз і була реформа умов життя трудящих. Дійсно, таким способом була реалізована більша соціальна справедливість.

Але власне ті, хто визнає це історичне досягнення соціальної держави і не займається занадто несправедливою критикою її слаб­ких місць, в той же час визнають і невдачу, яку треба пояснювати не тими чи іншими перепонами, не половинчастим здійсненням проек­ту, що розглядається, а його специфічною однобічністю. Бо затушо­вується будь-який скепсис щодо такого ненадійного і лише оманли­во нешкідливого засобу, яким є влада. Програма соціальної держави користується цілим арсеналом державних засобів, бо тим самим во­ни вступають в дію як закони і отримують можливість фінансування з суспільних джерел і запровадження в життєвий світ тих, хто отри­мує від них користь. Таким чином, все більш густа сітка правових норм, парадержавних бюрократій накриває будні потенціальних і фак­тичних клієнтів цих програм.

Розширені дискусії про надання правового статусу державній со­ціальній політиці, про бюрократизацію взагалі і, зокрема, про контр-продуктивні результати державної соціальної політики; дискусії відносно професіоналізації соціальних служб і надання їм наукового характеру звернули увагу громадськості на такі обставини, з яких зрозуміло одне: адміністративно-правові засоби втілення соціальних програм у життя утворюють зовсім не пасивне середовище, в якого нібито не має властивостей. Скоріше з ними пов'язана практика ви­ділення ситуацій, нормалізації і нагляду, суб' єктивізуючу владу якої Фуко простежив до найдрібніших капілярних розгалужень повсяк­денної комунікації. Деформації регламентованого, артикульованого, контрольованого світу, що підтримується, зрозуміло, тонші, ніж від­сутні форми матеріальної експлуатації і злиденності; але, перенесені в психічну і тілесну сфери, інтериоризовані соціальні конфлікти не стають від цього менш деструктивними. Одним словом, проекту со­ціальної держави як такому нерозривно притаманні протиріччя між метою і засобом. Його мета — створення егалітарно структурованих життєвих форм, де водночас можуть виникати простори для індиві­дуальної самореалізації і спонтанності. Але очевидно, що цієї мети неможливо прямо досягти через адміністративно-правову реалізацію

192

політичних програм. Виробництво життєвих форм ставить занадто високі вимоги до такого середовища, як влада.

Хабермас Ю. Політичні праці.

Поппер К.

а

Свобода сама себе знищує, якщо вона не обмежена. Необмежена свобода означає, що сильна людина вільна залякати того, хто слаб­ший і позбавити його свободи. Власне тому ми вимагаємо такого обмеження свободи державою, при якому свобода кожної людини захищена законом. Ніхто не повинен жити за рахунок милосердя інших, всі повинні мати право на захист з боку держави.

Я вважаю, що ці думки, що спочатку стосувались аналізу царст­ва грубої сили, тобто фізичного залякування, повинні бути зверне­ними також і до економічної сфери. Навіть якщо держава захищає своїх громадян від залякування фізичним насильством (як вона, в принципі, і робить у системі законодавчо не обмеженого капіталіз­му), наші цілі можуть виявитись недосяжними через нездатність держави захистити громадян від зловживання економічною владою. У такій державі економічно сильний усе ще може залякувати того, хто є економічно слабшим, і відняти в нього свободу. В таких умо­вах необмежена економічна свобода може бути настільки ж само­руйнівною, наскільки і необмежена фізична свобода, і економічна сила може бути настільки ж небезпечною, як і фізичне насильство. Справа в тому, що той, хто володіє надлишком їжі, може примусити тих, хто голодує, «вільно» прийняти рабство, не використовуючи при цьому жодного насильства. І якщо вважається, що держава об­межує свою діяльність придушенням насильства (і захистом влас­ності), то економічно могутня меншість може експлуатувати біль­шість населення — усіх тих, хто є економічно слабким.

Якщо цей аналіз є вірним, то цілком зрозуміло, які ліки потрібні для лікування цієї соціальної хвороби. Такими ліками має бути полі­тичний засіб, подібний до того, який ми використовуємо проти фі­зичного насилля. Ми маємо сконструювати соціальний інститут за­хисту економічно слабких від економічно сильних, інститут, який спирався би на могутність держави. Держава повинна піклуватися про те, щоб ніхто не був змушений вступати в несправедливі відно­сини через страх голодної смерті або економічного краху.

Це, звичайно, значить, що принцип державного невтручання в еко­номіку — принцип, на якому базується не обмежена законодавчо

193

система капіталізму, має бути відкиненим. Якщо ми бажаємо за­хистити свободу, то повинні вимагати, щоб політика необмеженої економічної свободи була замінена плановим втручанням держави в економіку. Ми повинні вимагати, щоб не обмежений законодавчо імперіалізм поступився економічному інтервенціонізму (принципові державного втручання в економіку. — Прим. перекл). Власне це і відбулось у дійсності. Економічно система, описана і піддана кри­тиці К. Марксом, припинила своє існування. Проте вона була замі­нена не на систему, в якій держава поступово втрачає свої функції, і, як наслідок, «відмирає», а на різні інтервенціоністські системи, в яких функції держави в економічній сфері поширюються далеко за межі захисту власності і «вільних умов».

Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги.

194

17. Філософія історії

_с

Маркс КК, Енгельс Ф.

_а

Отже, це розуміння історії полягає в тому, щоб, виходячи саме з матеріального виробництва безпосереднього життя, розглянути дійсний процес виробництва і зрозуміти зв'язану з даним способом виробництва і породжену ним форму спілкування — тобто грома­дянське суспільство на його різних ступенях — як основу всієї істо­рії; далі треба показати діяльність громадянського суспільства у сфе­рі державного життя, а також пояснити з нього увсі теоретичні по­родження і форми свідомості, релігію, філософію, мораль і т.д., і т.д., і простежити процес їх виникнення на тій основі, завдяки чо­му, звичайно, можна показати весь процес загалом (а тому також і взаємодію між його різними сторонами). Це розуміння історії, на відміну від ідеалістичного, не розшукує в кожній добі яку-небудь категорію, а залишається весь час на ґрунті дійсної історії, пояснює не практику з ідей, а пояснює ідейні утворення з матеріальної прак­тики і внаслідок цього приходить теж до того результату, що всі форми і продукти свідомості можуть бути знищені не духовною критикою, не розчиненням їх у «самосвідомості» або перетворенням їх у «примари», «химери» і т.д., а тільки практичним зруйнуванням реальних суспільних відносин, з яких постала вся ця ідеалістична нісенітниця, що не критика, а революція є рушійною силою історії, а також релігії, філософії і всякої іншої теорії. Ця концепція показує, що історія не розчиняється в «самосвідомості», як «дух від духу», і що кожний її ступінь застає в наявності певний матеріальний ре­зультат, певну суму продуктивних сил. Історично сформоване від­ношення людей до природи і одне до одного застає передавану кож­ному наступному поколінню попереднім поколінням масу продук­тивних сил, капіталів і обставин, які хоч, з одного боку, і видозмі­нюються новим поколінням, але, з другого боку, диктують йому йо­го власні умови життя і надають йому певного розвитку, особливого характеру. Ця концепція показує, таким чином, що обставини

195

такою ж мірою творять людей, в якій люди творять обставини. Та сума продуктивних сил, капіталів і соціальних форм спілкування, яку кожен індивід і кожне покоління застає як щось дане, є реальна основа того, що філософи уявляли собі як «субстанцію» і як «сут­ність людини», що вони обожнювали і з чим боролися. Це реальна основа, діянню і впливу якої на розвиток людей нітрохи не пере­шкоджає та обставина, що ці філософи як «самосвідомість» і «єди­не» повстають проти неї.

Маркс К., Енгельс Ф. Німецька ідеологія.

Плеханов Г.

_а

Тут усе залежить від того, чи становить моя власна діяльність необхідну ланку в ланцюгу необхідних подій. Коли так, то тим мен­ше у мене вагань і тим рішучіше я дію. І в цьому немає нічого див­ного: коли ми говоримо, що дана особа вважає свою діяльність не­обхідною ланкою в ланцюгу необхідних подій, це значить, між ін­шим, що відсутність свободи волі рівнозначна для неї цілковитій нездатності до бездіяльності і що вона, ця відсутність свободи во­лі, відбувається в її свідомості як неможливість діяти інакше, ніж вона діє.

Коли свідомість несвободи моєї волі уявляється мені лише як повна суб' єктивна і об' єктивна неможливість діяти інакше, ніж я дію, і коли ці мої дії є водночас найбільш для мене бажаними з усіх можливих дій, тоді необхідність ототожнюється у своїй свідомості зі свободою, а свобода з необхідністю, і тоді я не свободний лише в тому розумінні, що не можу порушити цю тотожність свободи з необхідністю; не можу протиставити їх одна одній; не можу від­чути себе обмеженим необхідністю. Але подібна відсутність сво­боди є разом із тим її цілковитим проявом.

У 18 столітті люди, що займалися філософією історії, все зводи­ли до свідомої діяльності осіб.

Після вражаючих подій кінця 18 століття вже аж ніяк неможливо було думати, що історія є справою більш чи менш видатних і більш чи менш благородних та освічених осіб, які за своєю сваволею при­щеплюють неосвіченій, але слухняній масі ті чи інші почуття й по­няття.

... Особи, завдяки даним особливостям свого характеру, можуть впливати на долю суспільства. Іноді їх вплив буває навіть дуже зна-

196

чним, але як сама можливість подібного впливу, так і розміри його визначаються організацією суспільства, співвідношенням його сил. Характер особи є «фактором» суспільного розвитку лише там, лише тоді і лише остільки, де, коли й оскільки їй дозволяють це суспільні відносини.

Зумовлена організацією суспільства можливість суспільного впливу осіб відчиняє двері впливові на історичну долю народів так званих випадковостей.

Випадковість є чимось відносним. Вона з'являється лише в точці перетину необхідних процесів.

Впливові особи завдяки особливостям свого розуму й характеру можуть змінювати індивідуальний вигляд подій і деякі окремі їх нас­лідки, але вони не можуть змінити їх загальний напрям, який визна­чається іншими силами.

Особиста сила Наполеона постає перед нами в надзвичайно пе­ребільшеному вигляді, бо ми відносимо на її рахунок усю ту су­спільну силу, яка висунула й підтримувала її.

Отже, особисті якості керівників визначають собою індивідуаль­ну фізіономію історичних подій, і елемент випадковості, в зазначе­ному нами розумінні, завжди відіграє деяку роль в ході цих подій, напрям якого визначається кінець кінцем так званими загальними причинами, тобто насправді розвитком продуктивних сил і взаєм­ними відносинами людей у суспільно-економічному процесі вироб­ництва, що цим розвитком визначається. Випадкові явища й особис­ті якості знаменитих людей незрівнянно помітніші, ніж глибоко за-леглі загальні причини.

Нарешті, вплив особливих причин доповнюється дією причин одиничних, тобто особистих якостей громадських діячів та інших «випадковостей», завдяки яким події дістають, нарешті, свою інди­відуальну фізіономію.

Впливати на соціальну психіку — значить впливати на історичні події. Отже, у певному розумінні я все-таки можу робити історію, і мені немає потреби чекати, поки вона «зробиться».

Плеханов Г. До питання про роль особи в історії.

Тойнбі А.

а

У дослідженні було описано шість представників виду (цивіліза­цій) — п'ять живих і один мертвий, а також дві групи реліктів.

197

Більш детальний аналіз виявив ще тринадцять представників. Отже, нами було ідентифіковано дев' ятнадцять суспільств: західне, право­славне, іранське й арабське (у даний час вони входять до ісламського), індуїстське, далекосхідне, еллінське, сирійське, китайське, мінойське, шумерське, хетське, вавилонське, андске, мексиканське, юкатанське, майянське та єгипетське. Досліджуючи основи кожного окремого суспільства, в одних випадках ми виявляємо, що воно споріднене з більш давнім суспільством завдяки наявності всесвітньої церкви. В інших випадках такий зв'язок не проглядається. Отже, ми визна­чили, що всесвітня церква є основною ознакою, яка дає змогу попе­редньо класифікувати суспільства одного виду. Іншим критерієм для класифікації суспільств є ступінь віддаленості від того місця, де дане суспільство виникло. Поєднання цих двох критеріїв дає можливість знайти загальну міру для розміщення суспільств на одній шкалі, для того щоб визначити місце кожного з них у безперервному процесі розвитку.

Спроба класифікації за критерієм релігії вибудувала такий ряд: по-перше, суспільства, які не пов' язані ні з наступними, ні з попере­дніми суспільствами; по-друге, суспільства, не пов'язані з попере­дніми, але пов'язані з наступними суспільствами; по-третє, суспіль­ства, пов' язані з попередніми, але менш безпосереднім, менш інти­мним зв' язком, ніж споріднення через всесвітню церкву, зв' язком, обумовленим рухом племен; по-четверте, суспільства, пов' язані че­рез всесвітню церкву з попереднім суспільством; по-п' яте, суспільс­тва, пов' язані з попередніми зв' язком більш глибоким, ніж батьків­ський, а саме: через передану з незначними змінами або взагалі без них, організовану релігію правлячої меншості. Всередині групи ро­динно пов' язаних суспільств можна розрізнити дві підгрупи залеж­но від того, чи належить джерело творчої сили внутрішньому проле­таріату батьківського суспільства, що створило універсальну церк­ву, чи це джерело чужорідного походження [с. 50].

Кількість відомих цивілізацій невелика. Нам удалося виділити тільки 21 цивілізацію, але можна припустити, що більш детальний аналіз розкриє значно меншу кількість повністю незалежних цивілі­зацій — біля десяти. Відомих примітивних суспільств значно біль­ше. У 1915 р. західні антропологи Хобгауз, Уелер і Гінзберг, маючи намір провести порівняльне вивчення примітивних суспільств і об­меживши себе тільки тими з них, відомості про які були досить по­вні й достовірні, склали список приблизно 650 таких суспільств. Майже всі суспільства, наведені в списку, були на той час живими. Але порівнювати цивілізацію з примітивним суспільством — це все одно, що порівнювати слона з кроликом.

198

Одна з причин, яка породила оману «єдності цивілізацій», поля­гає в тому, що сучасна західна цивілізація поширила свою економіч­ну систему на весь світ. За економічною уніфікацією, що ґрунтуєть­ся на західній основі, пішла і політична уніфікація, що має ту ж ос­нову і зайшла майже настільки ж далеко. Незважаючи на те, що по­літична експансія західного світу в наші дні не настільки очевидна й наступальна, як експансія економічна, проте близько 60-70 держав сучасного світу, включаючи також існуючі незахідні держави, у да­ний час виявилися членами (різною мірою) єдиної світової системи держав з єдиним міжнародним правом.

Помилкова концепція «єдності історії» на базі західного су­спільства має ще одну невірну посилку — уявлення про прямоліній­ність розвитку.

Це є не чим іншим, як найпростішим образом чарівної бобової стеблинки з казки, яка пробила землю й росте вгору, не даючи па­ростків і не ламаючись під власною вагою. На початку нашої праці була спроба застосувати поняття еволюції до людської історії. Було показано, як представники того самого виду суспільств, виявившись в однакових умовах, зовсім по-різному реагують на так званий ви­клик історії. Одні відразу ж гинуть; інші виживають, але такою ці­ною, що після цього вже ні на що не здатні; треті настільки вдало протистоять виклику, що виходять не тільки не ослабленими, але навіть створивши більш сприятливі умови для подолання прийдеш­ніх випробувань; є й такі, що йдуть за першопрохідцями, як вівці за своїм ватажком. Така концепція розвитку уявляється нам більш прийнятною, ніж старомодний образ бобового паростка.

Тойнбі А. Осягнення історії.

Шпенглер О.

а

Звільнити історію від особистих поглядів спостерігача, схильно­го зробити її історією якогось уривку минулого, поставивши йому за мету випадкову сучасність, що утвердилася в Західній Європі, і під­коривши його сучасним суспільним ідеалам та інтересам як крите­рію цінності всього досягнутого чи досяжного, звільнити історію від усього цього — мета наступного викладу.

Варто твердо пам'ятати: всяка спроба науково трактувати істо­рію за самою суттю справи містить у собі частину суперечності, то­му будь-який прагматичний історичний опис, яким би він не був, є компромісом. Природу потрібно трактувати науково, історія вима-

199

гає поетичної творчості. Все інше — несправжнє вирішення про­блеми. Як повністю дозрілі утворення, кожне з яких є тілом духов­ної стихії, що досягнула свого повного завершення, можна розгляда­ти китайську, вавилонську, єгипетську, індійську, античну, арабську, західну культуру і культуру Майя. Як культура, що перебуває у ста­дії виникнення перед нами, російська. Кількість культур, що не до-сягли зрілості, незначна: перська, хетська і культура Кечуа.

Культура зароджується в той момент, коли з первісно-духовного стану вічного-дитячого людства пробуджується і виділяється велика душа, деякий образ із потворного, обмежене і мінливе з безмежного і сталого. Вона розквітає на ґрунті обмеженої території, до якої вона і залишається прив' язаною, ніби рослина. Культура вмирає після того, як ця душа здійснить усю суму своїх можливостей у вигляді народів, мов, віровчень, мистецтв, держав та наук і, отже, знову по­вернеться в первинну духовну стихію. її життєве існування, ціла низка великих епох, які постійно вдосконалюються, є глибокою внутрішньою, жагучою боротьбою за утвердження ідеї проти зовні­шніх сил хаосу і внутрішньої несвідомості, де загрозливо причаїлися ці суперечливі сили. Не тільки художник бореться з опором матері­алу і знищенням ідеї всередині себе. Кожна культура перебуває в глибоко символічному зв' язку з матерією і простором, у якому і через який вона прагне реалізуватися. Коли ціль досягнута й ідея, тобто весь спектр внутрішніх можливостей, довершений і здійсне­ний у зовнішньому, тоді культура застигає, відмирає, її кров згор­тається, сили її надломлюються — вона стає цивілізацією. Вона — величезне сухе дерево в пралісі, де ще багато століть може вистав­ляти своє гниле гілля. Ми спостерігаємо це на прикладах Єгипту, Китаю, Індії і мусульманського світу. Так, антична цивілізація часів імперії неосяжно розросталася з удаваною молодою силою і дос­татком, віднімаючи повітря й світло в молодої арабської культури Сходу.

Я сподіваюся довести, що всі без винятку великі утворення: фор­ми релігії, мистецтва, політики, суспільства, господарства, наук у всіх культурах одночасно виникають, завершуються і згасають, що внут­рішня структура однієї цілком відповідає всім іншим; що немає жодного явища, що має в історичній картині глибоке значення в од­ній з них, до якого б не знайшлося паралелей у всіх інших, притому в строго показовій формі і на цілком визначеному місці. Але, щоб осягнути цю морфологічну ідентичність двох феноменів, потрібні зовсім інше проникнення і незалежність від видимостей переднього плану, ніж ті, які були досі звичними для істориків, які ніколи не могли б собі уявити, що протестантизм має свою паралель у діоні-

200

сівському русі, а англійський пуританізм на Заході відповідає ісламу в арабському світі.

З викладеного нами змісту культури, як деякого первісного фе­номена, і долі, як органічної логіки буття, випливає, що кожна куль­тура неминуче повинна мати свою власну ідею долі, навіть більше того, цей висновок закладений уже у відчутті, що всяка велика куль­тура є не чим іншим, як здійсненням й образом однієї визначеної душі. Ми називаємо це приреченням, випадком, долею... Причому жоден не може переживати почуття іншого, чиє життя є вираженням власної ідеї, а слова виявляються неспроможними точніше передати зміст — у всьому цьому саме і виражається той єдиний склад душі, щодо якого кожен для себе має повну достовірність.

Шпенглер О. Занепад Європи.

Ясперс К.

а

Історичний погляд створює конструкцію, яка визначає рушійні початки нашого розуміння людського існування. Картина історії стає чинником наших прагнень. Те, як ми мислимо історію, визначає межі наших можливостей, допомагає нам розкрити сенс речей або породжує спокусу, що відвертає нас від дійсності. В історичній сві­домості, за всієї її достовірної об'єктивності, аж ніяк не байдужим є її зміст, вона є моментом нашого життя. Коли її використовують з метою пропаганди, вона справляє враження сущої брехні про істо­рію. Це вимагає від нас максимальної відповідальності у вирішенні завдання осмислення історії як цілісності.

Ми можемо по-різному ставитися до нашого історичного ґрунту: можна вбачати в ньому велич, таку втішну для наших сердець. У тому, що відбулося, що визначало наше становлення, що є для нас взірцем, ми черпаємо сили. Для нас не так важливо, коли саме жила велика людина. Все перебуває нібито в одній, позачасовій площині існуючого. За такого бачення історичну минувшину ми сприймаємо як щось нині наявне в нашому житті.

Проте минуле в його величі можна також розуміти як часову по­слідовність історичних явищ. Тоді ми запитуємо, коли і де відбулися ці явища. Цілісність крок за кроком сповнює безодню часу. Час роз­членований. Не все було завжди, кожній добі притаманна своя ве­лич. У значимому минулому траплялися злети й падіння. Бувають спокійні епохи, які породжують те, що, здається, існуватиме завжди, й несуть на собі відбиток одвічного. Бувають також поворотні епо-

201

хи, які у своїй завершеності начебто зачіпають самісінькі глибини людського існування. [...]

[...] Насамперед, завдяки чому ж існує історія? Завдяки тому, що людина є конечною, недовершеною й незавершеною істотою, оскіль­ки перетворювана з часом людина мусить пізнавати вічне і може сягати цього тільки так. Незавершеність людини та її історичність — одне й те саме. Межами людини зумовлені її можливості: на Землі не може бути ідеального стану. Немає правильної світобудови. Не існує довершеної людини. Остаточно усталені стани можливі ли­шень як повернення до природного плину подій. Усе мусить безпе­рервно змінюватися, оскільки в історії постійно наявна незаверше­ність. Сама по собі історія неспроможна бути завершеною. Вона може наблизитися до кінця тільки через внутрішню недосконалість або космічну катастрофу.

Проте питання, чим же має бути в історії історичне як таке в його спрямованості до Вічного, змушує нас повернутися до нього, хоча неможливо остаточно з'ясувати, що таке історичне явище. Адже ми не божественні вершителі, ми лише люди, які, вдаючись до власного розуму, прагнуть доторкнутися до історичного, яке шукаємо тим наполегливіше, чим краще його розуміємо. Історія — це водночас і нині суще, і його самоусвідомлення; історія збігається зі знанням історії.

...Історичний процес може перерватися через забуття, через втра­ту історичного надбання. Навіть майже неусвідомлювана устале­ність способу життя й мислення, породжувана безсумнівною вірою, яка повсякденно формується усією сукупністю суспільних умов і нібито закорінена в глибинах нашого існування, — навіть ця ста­лість втрачає свою непохитність, коли даються взнаки зміни су­спільного стану. Внаслідок цього переривається зв'язок повсякден­ності з традицією, руйнується історично явлений етос, усталені фор­ми життя зазнають розпаду й утверджується суцільна невпевненість. Атомізована людина перетворюється на випадковий згусток життя, позаісторичний за своєю появою, утворюючи життєву масу, яка, бу­дучи все ж таки людським життям, відверто чи приховано підвладна вітальній силі власного існування і потерпає, сповнена тривоги й страху.

Словом, ми є людьми не завдяки спадковості, а через традицію. Успадковане людиною є практично непорушним, проте традицію можна втратити абсолютно.

Своїм корінням традиція сягає доісторичних глибин. Вона охоп­лює все, що не є біологічно успадкованим, і становить історичну субстанцію людського існування.

202

Довга передісторія й коротка історія — в чому сенс цього розріз­нення?

На початку історії знаходимо капітал людського існування, ніби­то почерпнутий з доісторичної епохи, не успадкований біологічно, але такий, що становить субстанцію, яку можна і примножити, й роз­тринькати. Це є чимось дійсно існуючим раніше від усякого мис­лення, чимось таким, чого не можна свідомо створити.

Ця субстанція вперше постає й виявляє себе через духовний рух, здійснюваний в історії. Завдяки йому відбуваються історичні зміни. В історії можуть утворюватися нові витоки, які, набуваючи реаль­ності, — найяскравішим прикладом цього є осьовий час, — свого часу мають виявитися передумовами інших перетворень. Проте цей рух охоплює не все людство загалом, він здійснюється на вершинах окремих особистостей, там розквітає, там зазнає забуття, там і ли­шається незрозумілим і зрештою зникає. [...]

Ясперс К. Сенс і призначення історії.

Гумільов Л.

а

... Спостереження та їх узагальнення дають можливість відмітити незбігання соціальних і етнічних ритмів розвитку. Перший — це спонтанний безперервний рух по спіралі, другий — перервний, з постійними спалахами, інерція яких затухає при опорі середовища. Хронологічні соціальні зрушення, зміни формацій і етногенетичні процеси ніяк не збігаються. Іноді етнос, як, наприклад, російський, переживає дві-три формації, а інколи виникає і розпадається всере­дині однієї, як, наприклад, парфіняни або тюркюти. Суспільний роз­виток людства є прогресивним, етноси ж приречені на зникнення.

Тепер можна зробити висновки. Етногенез — інерційний процес, де первинний заряд енергії (біохімічної, описаної В. І. Вернадським) витрачається внаслідок опору середовища, що веде до гомеостазу — рівноваги етносу з ландшафтним і людським оточенням, тобто пере­творення його на релікт, коли він перебуває в пережитковому (пер-систентному) стані, позбавлений творчих сил. Власне, завдяки висо­кому розжаренню пасіонарності відбувається взаємодія між суспіль­ною і природними формами руху матерії, подібно до того, як деякі хімічні реакції відбуваються лише при високій температурі і в при­сутності каталізаторів. Імпульси пасіонарності як біохімічної енергії речовини, відбиваючись у психіці людини, створюють і зберігають етноси, які зникають, як тільки слабне пасіонарна напруга. <.. .>

203

Як відомо, усі природні закономірності ймовірні, і, відповідно, підлягають стохастичним закономірностям. Значить, чим вищий по­рядок, тим більш невідворотною є дія закономірності на об'єкт, і чим нижчий порядок, тим більше зростає роль випадковості, а тим са­мим і рівень свободи... І кожен порядок вимагає до себе уваги й спеціального підходу. Феномен етносу займає в цих межах про­міжне положення. Тип руху в етносах — коливання, розвиток — інерційний і дискретний, стійкість забезпечується системними зв'яз­ками, а неповторність і творчість — ефектом біохімічної енергії жи­вої речовини — пасіонарністю, що відбивається психікою як на ін­дивідуальному, так і на популяційному рівні.

Гумільов Л. Етногенез і біосфера Землі. Белл Д.

а

Поняття постіндустріального суспільства є значним узагальнен­ням. Його значення можна легше збагнути, коли точно встановити п' ять вимірів або компонент терміна:

1. Економічна ділянка: перехід від товаровиробляючої до обслу­говуючої економіки;

2. Поділ населення за родом занять: перевага професійно-техніч­ного класу;

3. Осьовий принцип: провідна суспільна роль теоретичного знан­ня як джерела нововведень і політичних формулювань;

4. Орієнтація на майбутнє: контроль технології і технологічної оцінки;

5. Ухвалення рішень: створення нової «інтелектуальної технології». Створення економіки послуг... Завдяки цьому критерію перша

й найпростіша характеристика постіндустріального суспільства полягає в тому, що більшість робочої сили стає зайнятою вже не в сільському господарстві або виробництві, а в галузі обслуговуван­ня, яка визначається згідно із залишковим принципом — торгівля, фінанси, транспорт, охорона здоров' я, відпочинок, науково-дослідна робота, освіта й управління...

Перевага професійно-технічного класу. Другим шляхом визна­чення постіндустріального суспільства є його визначення через змі­ну в професійних розподілах, тобто не лише через те, де люди пра­цюють, але й через тип праці, яку вони виконують. Професія є знач­ною мірою найважливішим визначником класу й розшарування в суспільстві...

204

Перевага теоретичного знання... Індустріальне суспільство є уз- годженням машин і людей для виробництва продуктів. Постіндуст- ріальне суспільство організується навколо знання з метою суспіль- ного контролю й спрямовування нововведень та змін; а це, у свою чергу, започатковує нові суспільні взаємини і нові структури, які мають скеровуватися політично

Планування технології.... Постіндустріальне суспільство може бути здатним досягти нового виміру соціальної зміни — планування й контролю за технологічним зростанням...

... Яким чином зростання може підтримуватися без нової техно­логії? Розвиток нового передбачення й «складання карт технічних прийомів» уможливлюють нову фазу в економічній історії — свідо­мий, планомірний поступ технологічних змін і тому зменшення не­визначеності щодо економічного майбутнього...

Виникнення нової інтелектуальної технології. «Найбільшим ви­находом ХІХ століття, — писав Альфред Норт Уайтхед, — був ви­нахід методу винаходу. Новий метод увійшов у життя...»

У такому ж таки дусі можна сказати, що методологічною перс­пективою другої половини ХХ століття є управляння організованою складністю (складністю великих організацій і систем, складністю теорії з великим числом змінних), розпізнання і здійснення стратегій раціонального вибору в іграх проти природи та іграх між особистос­тями, а також розвиток нової інтелектуальної технології, яка напри­кінці століття може стати такою ж визначною в людських справах, якою була машинна технологія для середини минулого століття...

Метою нової інтелектуальної технології є не більше й не менше, як реалізувати мрію соціального алхіміка: мрію про упорядкування масового суспільства... Як Паскаль хотів зіграти в кості з Богом, а фізіократи намагалися створити економічну мережу, яка вишику­вала б усі мінові операції між людьми, так само теорія рішень шукає свою власну tableau entire (повну таблицю. — Перекл) — компас раціональності, «найкраще» рішення для ситуацій вибору, що зби­вають людей з пантелику.

Белл Д. Прихід постіндустріального суспільства

205

18. Стратегія майбутнього

_с

Хейзінга Й.

а

Ми знаємо чітко: сучасний світ не повинен повернутися на попе­редній шлях...

Бастіони технічної досконалості, економічної й політичної ефек­тивності ніякою мірою не захищають нашу культуру від сповзання у варварство. Варварство теж може користуватися всіма цими засо­бами. Оснащене з такою вишуканістю, варварство стане лише силь­нішим та деспотичнішим...

Варварство може крокувати поруч з високою технічною доско­налістю, воно може йти поруч із загальною та повсюдною шкільною освітою. Судити про зростання культури через зниження безграмот­ності — це застаріла наївність. Певний мінімум шкільних знань ще ніяк не гарантує наявності культури. Якщо подивитися на загальну духовну ситуацію нашого часу, то навряд чи можна буде назвати занадто песимістичною її оцінку в наступних виразах.

Повсюдно пишно буяють ілюзії та хибні думки. Як ніколи рані­ше, люди здаються рабами слова, лозунга, щоб вражати один одного на смерть: вербіцид (dood-doeners) у буквальному сенсі цього слова. Світ насичений ненавистю та взаємонерозумінням. Немає такого пристрою, яким можна було б виміряти тий відсоток подурнілих та обдурених і чи більш він від колишнього, але сама дурість стала мо­гутнішою, ніж раніше, вона вище підноситься на троні зла та зліше шкодить. Аморфній напівкультурній масі все більше не вистачає рятівних гальм поваги до традиції, форми та культу. Найдосадні-ша — це помітна повсюдно idifference a Ш verite (байдужість до іс­тини), що сягає своєї кульмінації у відкритому розхвалюванні полі­тичного ошуканства.

206

Варваризація починається тоді, коли в старій культурі, за багато століть піднесеній до висот чіткості та чистоти мислення й пізнання, це пізнання починає застилатися магією та фантастикою, які підняті чадною хвилею запеклих інстинктів і пристрастей. Ось коли міф утискає логос!..

Великі боги епохи: механізація та організація — принесли життя й смерть. Вони зробили весь світ керованим, скрізь проклали між-людські комунікації, скрізь створили можливості співробітництва, концентрації сил, взаєморозуміння. Але разом з дарованими ними інструментами та знаряддями вони принесли кайдани, млявість й за­ціпеніння духу. Вони переорієнтували людину з індивідуалізму на колективізм, й люди цілковито прийняли це, однак через брак роз­судливості поки що досягнули успіху тільки в одному — реалізува­ли все те погане, що містить у собі всякий колективізм: заперечення глибоко особистого в людини, рабство духу, — перше ніж помітили чи зрозуміли те, що в ньому є хорошого.

Хейзінга Й. Homo ludens. У тіні завтрашнього дня.

Рассел Б.

а

Людство стоїть перед альтернативою, яка ніколи раніше не ви­никала в історії: чи від війни належить відмовитися, чи ми повинні очікувати знищення людського роду. Про цю небезпеку говорили багато визначні вчені та військові авторитети. Ніхто з них не став би стверджувати, що гірше станеться напевно. Достеменно відомо, од­нак, що тепер уже неможливо перемогти жодній із сторін — пере­могти в тому сенсі, як це до цього часу розумілося; та якщо битва між ученими не буде припинена, то після наступної війни найімові­рніше нікого не залишиться в живих. З цього випливає, що єдині можливості людства — це або світ, досягнутий за допомогою погод­жень, або царство смерті.

Низка кроків, які я пропоную, допоможе нам, я думаю, досягнути більш щасливого кінця. Є, без сумніву, інші шляхи досягнення цієї мети, але важливо — щоб апатія відчаю нас не паралізувала — пам'ятати в крайньому разі про один цілком визначений метод за­безпечення надійного миру...

Перш ніж стануть можливими будь-які погодження та заходи, належить забезпечити дві речі: по-перше, великі держави повинні усвідомити, що їхні цілі, якими б вони не були, не можуть бути здо-

207

буті за допомогою війни; по-друге, — як наслідок універсальності такого усвідомлення, — підозри кожної зі сторін, що інша готує війну, повинні затихати. На ваш розсуд подаються деякі міркування про кроки, які можна зробити в напрямі цих двох цілей.

Першим кроком повинна бути заява, зроблена невеликою кількіс­тю видатних учених, в якій би були вказані очікувані наслідки ядер­ної війни...

У цій заяві повинно бути наголошено, що ядерна війна не прине­се перемоги жодній із сторін і не створить ні світу, бажаного для комуністів, ні світу, бажаного для їхніх супротивників, ні світу, ба­жаного для націй руху неприєднання...

По-друге, необхідно обговорити питання про скорочення націо­нальних озброєнь. Доки вони залишаються на теперішньому рівні, відмова від війни не буде щирою...

У війні із застосуванням водневої бомби не може бути перемож­ців. Ми можемо жити разом — або загинути разом. Я твердо пере­конаний, що люди, які це розуміють, присвятять себе роз'ясненню ситуації, що виникла, то й увесь світ це зрозуміє. Комуністи й анти-комуністи однаково віддадуть перевагу життю, а не смерті та обе­руть ті шляхи, які необхідні для його збереження.

Рассел Б. Кроки до миру.

Ма^^уз е Г.

У сучасну епоху перемога над нестатками все ще обмежена не­великими острівками розвинутого індустріального суспільства. їх процвітання приховує пекло всередині та за їхніми кордонами, допо­магаючи йому розповсюджувати репресивну продуктивність і «по­милкові потреби». Воно репресивне саме тією мірою, в якій сприяє задоволенню потреб, необхідних для продовження гонитви з рівни­ми собі й із запланованим застаріванням, насолоді свободою від на­пруження мозку й створенню засобів руйнації. Явні зручності, які пропонуються такого роду виробництвом, і більше того, підтримка, яку воно надає системі прибуткового виробництва, сприяє експорту останнього в менш розвинуті країни світу, де впровадження такої системи все ще означає колосальний прогрес у технічному та людсь­кому сенсі.

Однак тісний взаємозв' язок між технічним та політико-маніпу-лятивним ноу-хау, між прибутковим виробництвом і володарюван­ням надає перемозі над нестатками зброю для стримування звіль-

208

нення. Це стримування в надрозвинених країнах зобов'язане своєю ефективністю значною мірою саме кількості товарів, послуг, роботи та відпочинку. Відповідно, якісна зміна, очевидно, передбачає кіль­кісний вимір у розвитку рівня життя, тобто скорочення надмірного розвитку.

Рівень життя, досягнутий у найбільш розвинених індустріальних регіонах, навряд чи може служити придатною моделлю розвитку, якщо метою є умиротворення. Беручи до уваги те, що цей рівень зробив із Людиною й Природою, необхідно поставити питання, чи вартий він принесених в його ім' я жертв. Це питання вже не звучить несерйозно з тих пір, як «суспільство достатку» стало суспільством всезагальної мобілізації проти ризику знищення, й відтоді, як супут­никами благ, що продаються, стали обдурювання, увічнення важкої праці й зростання незадоволеності.

За таких обставин звільнення від суспільства достатку не озна­чає повернення до здорової та простої бідності, моральної чистоти й простоти. Навпаки, відмова від прибуткової марнотратності збіль­шила б суспільне багатство, призначене для розподілу, а кінець перманентної мобілізації скоротив би суспільну потребу у відмові від власних індивідуальних потреб — відмові, компенсацією якої сьогодні служить культ тренованості, сили й регулярності.

Маркузе Г. Одновимірна людина.

Фромм Е.

а

Чи існує якась особлива моральна проблема нашого часу?...

Наша моральна проблема — це байдужість людини до самої се­бе. Вона полягає в тому, що ми втратили почуття значущості та уні­кальності індивіда, перетворили себе на знаряддя зовнішніх цілей, ставимося до себе як до товару, а наші сили відчужені від нас. Ми стали речами, й наші ближні стали речами. Як наслідок ми почуває­мося безсилими й зневажаємо себе за це безсилля. Оскільки ми не віримо у власні сили, у нас немає віри в людину, немає віри в самих себе, й у те, що наші сили можуть створити. У нас немає совісті в гуманістичному її розумінні, тому ми не наважуємося довіряти нашим оцінкам. Ми — стадо, яке вірить, що шлях, яким ми йдемо, повинен вести до цілі, якщо ми бачимо, що й інші йдуть тим же шляхом. Ми у темряві й підбадьорюємо себе тим, що чуємо свист у відповідь на наш власний.

209

Достоєвський колись сказав: «Якщо Бог помер, усе дозволено». Більшість людей насправді так вважають; різниця між ними лише в тому, що одні дійшли висновку, що Бог та церква повинні зберіга­тися, щоб підтримувати моральний порядок, а інші дотримуються ідеї, що все дозволено, немає ніякого надійного морального начала, а практичні міркування — це єдиний регулятивний життєвий прин­цип.

На противагу цьому гуманістична етика займає таку позицію: якщо людина жива, вона знає, що дозволено; бути живою значить бути плідною, використовувати власні сили не на якусь трансценде­нтну людську мету, а на саму себе, надати сенсу власному існуван­ню, бути людяним. Поки будь-хто вважає, що ідеал і мета перебуває десь поза ним, що мета десь на небесах, у минулому або в майбут­ньому, він буде рухатися від себе назовні й шукати здійснення там, де його не можна знайти. Він буде шукати рішення й відповіді де завгодно, тільки не там, де їх можна знайти, — в самому собі...

Рішення залишається за людиною. Воно залежить від її спромож­ності серйозно поставитися до себе, свого життя й щастя, від її го­товності сміливо дивитися в обличчя моральній проблемі — власній та свого суспільства. Воно залежить від її рішучості бути собою й для себе.

Фромм Е. Людина для себе.

Печчеї А.

_а

Людина підкорила собі планету й тепер повинна навчитися уп­равляти нею, осягнути непросте мистецтво бути лідером на Землі. Якщо вона знайде в собі сили повністю й до кінця усвідомити всю складність і несталість свого теперішнього становища і взяти на се­бе певну відповідальність, якщо вона зможе досягнути того рівня культурної зрілості, який допоможе виконати цю нелегку місію, тоді майбутнє належить їй. Якщо ж вона стане жертвою власної внут­рішньої кризи і не впорається з високою роллю захисника та арбітра життя на планеті, що ж, тоді людині судилося стати свідком того, як стане стрімко скорочуватися кількість їй подібних, а рівень життя знову скотиться до відмітки, що минула кілька століть тому. І лише Новий Гуманізм здатний забезпечити трансформацію людини, під­няти її якості й можливості на новий рівень, відповідний новій зрос­лій відповідальності людини в цьому світі...

210

Для мене найбільший інтерес становлять три аспекти, які, на мій погляд, повинні характеризувати Новий Гуманізм: почуття глобальності, любов до справедливості й нетерпимість до на­сильства.

Душа гуманізму — в цілісному баченні людини в усі періоди її життя — в усій її безперервності. Адже саме в людині містяться джерела всіх наших проблем, на ній зосереджені всі наші бажання і прагнення, в ній усі начала й усі кінці, на ній зосереджені всі наші надії. І якщо ми хочемо відчувати глобальність усього сущого на світі, то в центрі цього повинна стати цілісна людська особистість та її можливості. Хоча думка ця, ймовірно, вже налипла на зуби й інколи здається просто трюїзмом, але факт залишається фактом: у наш час мета практично будь-яких соціальних і політичних дій спрямована, як я вже говорив, майже виключно на матеріальну й біологічну сторони людського існування. Нехай людина й наспра­вді ненаситна, але не можна, відповідно до такого спрощеного під­ходу, зводити до цього життєві потреби, бажання, амбіції та праг­нення. И ще більш істотно, такий підхід залишає в стороні головне надбання людини — її власні нереалізовані, невиявлені чи непра­вильно використані можливості. А між іншим саме в їх розвитку міститься не тільки можливе розв'язання всіх проблем, а й основа загального самовдосконалення й самовиявлення людського роду.

З цим тісно пов'язана й інша важлива думка — думка про єд­ність світу та цілісність людства в епоху глобальної людської ім­перії. Навряд чи потрібно ще раз повторювати, що, подібно до того як біологічний плюралізм і диференціація сприяють стійкості при­родних систем, культурне й політичне розмаїття збагачує людську систему. Однак остання стала зараз настільки інтегрованою та взає­мозалежною, що може вижити, тільки залишаючись єдиною.

ПеччеїА. Людські якості.

Ліотар Ж. - Ф.

Економічна «активізація» на сучасному етапі розвитку капіталіз­му, що підтримується змінами техніки та технологій, супроводжу­ється, як ми вже казали, зміною функції держави: починаючи з цьо­го синдрому формується образ суспільства, який змушує серйозно переглянути підходи, представлені як альтернатива. Простіше кажучи, функції регулювання, а значить відтворення, вже є й будуть надалі все більше відчужуватися від управляючого й передаватися техніці.

211

Найважливіше тут — надавати інформацію, яку технічні засо­би повинні тримати у своїй пам' яті, для того щоб приймати вірне рішення. Розпорядження інформацією вже входить і входитиме в обов' язки експертів усіх видів. Правлячий клас є й буде класом, який приймає рішення. Однак він уже утворюється не традиційним політичним класом, а верствою, сформованою з керівників підпри­ємств, помітних функціонерів, керівників великих професійних ор­ганізацій, профспілок, політичних партій і релігійних конфесій.

У цьому контексті новим є те, що колишні полюси тяжіння, ство­рені національними державами, партіями, професіями, інститутами та історичними традиціями, втрачають свою привабливість. І не схоже, що вони будуть замінені, у крайньому разі, у тому масштабі, який вони зараз мають. Трьохконтинентальна Комісія не є більше популярним полюсом тяжіння. «Ототожнення» з великими іменами, героями сучасної історії стає все більш складним. Більше не надихає прагнення «наздогнати» Німеччину, що загалом пропонував прези­дент Франції як мету життя своїм співвітчизникам. До того ж, чи може це бути метою життя? Така мета залишається на розгляд кож­ного. Кожний відданий сам собі. Кожний знає, що його «самому со­бі» — мало. Із цієї декомпозиції великих розповідей, які ми будемо розглядати далі, випливає, що ніхто не розглядає руйнацію соціаль­них зв' язків і перехід соціальних груп у стан певної маси, що скла­дається із індивідуальних атомів, залучених до абсурдного броу-нівського руху... «Самість» — це мало, але вона не ізольована, а вбудовується в складну й мобільну, як ніколи, тканину відносин. Незалежно від того молода чи стара людина, чоловік чи жінка, бага­та чи бідна, вона завжди виявляється на «вузлах» ліній комунікацій, якими б дрібними вони не були. Краще сказати: у пунктах, через які проходять повідомлення різноманітного характеру. І навіть най­більш знедолений не буває позбавлений влади над повідомленнями, які проходять через нього та його позиціонують, — чи то позиція відправника, отримувача чи референта.

Ліотар Ж. - Ф. Стан постмодерну.

Тоффлер Е.

_а

Людство готується до великого стрибка вперед. Воно стоїть пе­ред найглибшими за всі часи суспільними зрушеннями й творчою перебудовою. Навіть не усвідомлюючи собі цього, ми закладаємо

212

підвалини дивовижної нової цивілізації. Саме цей процес символізує Третя Хвиля...

Третя Хвиля приносить із собою справді новий спосіб життя, який спирається на різноманітні, здатні відновлюватися, джерела енергії, на методи виробництва, що зроблять непотрібними біль­шість заводських конвеєрних ліній, на нові, без' ядерні, співдружнос­ті, на нову інституцію, яку можна назвати «електронний котедж».

Ця нова цивілізація, кидаючи виклик старій, знизить роль націо­нальних держав і дасть поштовх розвитку напівавтономних еконо­мік у постімперіалістичному світі. їй потрібні простіші, ефективніші і при тому демократичніші уряди, аніж будь-які з відомих нам сьо­годні.

Ми — останнє покоління старої цивілізації і перше покоління нової...

Руйнування цивілізації Другої Хвилі викликало епідемію кризи особистості. Сьогодні ми бачимо мільйони, які відчайдушно ганя­ються за своїми власними тінями, поглинаючи фільми, п'єси, рома­ни й посібники, хоч би якими слабкими вони не були, що обіцяють їх допомогти віднайти свою втрачену ідентичність...

Сьогодні хоч і будуються нові заводи, проте цивілізація, яка пе­ретворила завод на храм, помирає. Нестримна інфляція душить усі країни Другої Хвилі, постійно зростає безробіття, спростовуючи всі наші класичні теорії.

Я вважаю, що сьогодні ми стоїмо на порозі нової доби синтезу. В усіх інтелектуальних галузях діяльності, від точних наук до соціо­логії, психології й економіки, особливо економіки, ми, ймовірно, побачимо повернення до великомасштабного мислення, до загальної теорії, до складання частин докупи...

Так само як Друга Хвиля об' єднала вугілля, сталь, електрику та залізничний транспорт, щоб виробити автомобілі й тисячу інших товарів, які змінили наше життя, справжній вплив нових змін буде мало відчутним, поки ми не досягнемо стадії об' єднання нових тех­нологій, поєднуючи комп' ютери, електроніку, нові матеріали з від­критого космосу і глибин океану з генетикою і всього цього, у свою чергу, з новою енергетичною базою. Ми створюємо драматично но­ву техносферу для Третьої Хвилі цивілізації.

Коли суспільні інститути руйнуються у нас на очах, коли росте злочинність, розпадається сім' я, коли раніше надійна бюрократична машина дає збій, система охорони здоров' я перестає діяти, а еконо­міка тріщить по швах, ми бачимо в цьому лише занепад і руйнуван­ня. І все ж суспільство, що розпадається, — це ґрунт, на якому про­ростає нова цивілізація. У процесах, які відбуваються в економіці,

213

технологіях, культурі, сім'ї і багатьох інших сферах людської діяль­ності, закладаються основи, які визначатимуть основні риси нової цивілізації.

Цивілізація Третьої Хвилі, на відміну від попередньої, повинна викликати на службу дивовижну різноманітність джерел енергії — енергію водню, сонця, припливів та відпливів, геотермальних вод, біомаси, блискавки, можливо, нові форми ядерної енергії.

Цивілізація Третьої Хвилі спиратиметься на більш диференційо­вану технологічну базу, яка включає результати біології, генетики, електроніки, матеріалознавства, глибоководних досліджень і робіт у відкритому космосі.

Цивілізація Третьої Хвилі буде ґрунтуватися на новій системі розподілу влади, в якій нація як така втратить своє значення, зате значно важливішої ролі набудуть інші інститути — від транснаціо­нальних корпорацій до місцевих органів влади.

Якщо подивитися навкруги, ми повсюди знаходимо свідчення психологічного виснаження. Наче бомба вибухнула в нашій «психо-сфері». Ми фактично переживаємо не просто руйнацію техносфери, інфосфери чи соціосфери Другої Хвилі, але й розпад її психосфери.

Перший єретичний принцип Третьої Хвилі — принцип меншості. Він передбачає, що правління більшості, яке було ключовим прин­ципом ери Другої Хвилі, все більше застаріває. Враховується не більшість, а меншість.

Третя Хвиля прийде не як одна кліматична зміна, а як послідов­ність тисяч нововведень і сутичок на багатьох рівнях у багатьох місцях протягом десятиліть. Це не виключає вірогідності насилля. Перехід від цивілізації Першої Хвилі до цивілізації Другої Хвилі був одним із найкривавіших драм з війнами, голодом, вимушеними міг­раціями, державними переворотами. Зараз ставки набагато вищі, часу менше, прискорення йде швидше, небезпеки ще більше.

Тоффлер Е. Третя хвиля

Хантінгтон С.

а

У світі після «холодної війни» глобальна політика вперше в істо­рії стала багатополюсною та мультицивілізаційною...

У цьому новому світі найбільш масштабні, важливі й небезпечні конфлікти відбуватимуться не між соціальними класами, багатими і бідними чи іншими економічно окресленими групами, а між наро­дами з різними культурними ідентичностями. Всередині цивілізацій

214

виникатимуть міжплемінні війни й етнічні конфлікти. Насильство між державами і групами з різних цивілізацій, проте, несе в собі ще й потенціал ескалації, оскільки інші держави та групи з цих цивілі­зацій згуртовуються для підтримки «братніх країн»...

У світі після «холодної війни» культура стала силою, здатною як роз'єднувати, так і об'єднувати. Люди з різними ідеологіями, але зі спільною культурою, об' єднуються, як уже відбулося у Німеччині і починається між двома Кореями та кількома Китаями. Суспільст­ва, об' єднані ідеологією або історичним минулим, але розділені ци­вілізацією, або розпадаються, як у випадку з Радянським Союзом, Югославією і Боснією, або перебувають у стані напруги, як трапи­лося з Україною, Нігерією, Суданом, Індією, Шрі-Ланкою та багать­ма іншими. Країни, споріднені культурою, співпрацюють в економі­чній і політичній галузях. Міжнародні організації, що спираються на культурно споріднені держави, як, наприклад, Європейський Союз, працюють набагато успішніше порівняно з тими, що намагаються піднятися над культурами. Упродовж сорока п' яти років «залізна завіса» була основною лінією поділу Європи. Ця лінія відсунулась на кілька сотень миль на схід. Зараз вона відділяє народи західного християнства від мусульман і православних.

Філософські міркування, визначальні цінності, соціальні відно­сини, звичаї і погляди на життя загалом суттєво відрізняються в різ­них цивілізаціях. Культурні відмінності посилює процес відроджен­ня релігії, що відбувається в усьому світі. Культури можуть зміню­ватися, й характер їхнього впливу на політику та економіку неодна­ковий у різні періоди. Однак очевидним є те, що основні відмінності економічного й політичного розвитку цивілізацій визначаються від­мінностями культур. Східноазійський економічний успіх випливає зі східноазійської культури. Те саме можна сказати і про труднощі, які переживають держави Східної Азії в утвердженні стабільних демок­ратичних політичних систем. Культура ісламу значною мірою пояс­нює проблему встановлення демократії у більшій частині мусуль­манського світу. Досягнення посткомуністичних держав і колиш­нього Радянського Союзу визначаються їх цивілізаційною ідентич­ністю. Держави із західнохристиянськими коренями досягають ус­піхів в економічному розвитку й демократизації політики; перспек­тиви економічного і політичного розвитку православних держав не­чіткі, а мусульманських — взагалі нерадісні.

Хантінгтон С. Протистояння цивілізацій та зміна світового порядку

215

Козловськи П.

a

Сьогодні постмодерн є у межах філософії та мистецтва відлун­ням явно конкуруючих напрямів і сил, серед яких можна все-таки вирізнити три основні:

1. Пізній модерн чи трансавангард.

2. Постмодерн як анархізм стилю і термінів думки.

3. Постмодерн як постмодерний класицизм в архітектурі й пост- модерний есенціалізм або ж неарістотелівський синтез вчення про природне право і лібералізм у філософії.

Пізній модерн — це постмодернізм у формі захисту модерну, ес­тетика передмайбутнього часу і перевершення ідеалу теперішнього часу...

Так виникає перевершення авангарду в трансавангарді й новому нового, як називається одна італійська група. У трансавангарді ста­ють помітними як наслідки диктату модерну, так і певна іронічна дистанція від тиску нового.

Другий анархічний варіант постмодерну поєднує вислів Пола Фейєрабенда «все змінюється» з вивільняючим потенціалом есте­тичного й методичного анархізму та небезпекою довільності та ек­лектики, притаманних анархічному аморалізмові. Після функціо­нального пуризму в архітектурі та методичного «іспанського чобо­та» у науково-теоретичному дискурсі необмежено розширюється по­ле досвіду й уявлення через їх нове забарвлення...

Постмодерний есенціалізм акцентує увагу, на противагу тоталь­ному процесові думки в діалектиці і теорії вільного від панування дискурсу, на відображенні світу та нашого пізнання за допомогою ідеї або ж essential, без яких було б неможливе осягнення цілісності, неперервності як зовнішнього світу, так і пам'яті та пізнання...

Постмодерний есенціалізм, що приходить слідом за анархолібе-ралізмом французького постмодернізму, а потім і виступає проти нього, намагається інтегрувати й пояснити дійсно існуючі життєві форми у межах великих процесів змін сучасного суспільства, а та­кож об' єднати особисту свободу людини з порухами суспільно-економічних процесів...

Постмодерний есенціалізм ґрунтується не на натуралістичній, а на антропологічній метафізиці. Цілісність дійсності пізнається не через пізнання світу, а через пізнання людини. Людина, а не поза-людська природа, є основною моделлю для цілісної дійсності та джерелом аналогій для мислення, оскільки речі повинні пізнаватися та пояснюватися за допомогою пізнання людини, а не навпаки.

216

Постмодерн — це філософський есенціалізм, оскільки він убачає тертя й суперечності модерну та скрутне становище, у яке потрап­ляють мистецтво, наука і релігія, якщо вони ізольовані одне від од­ного, а також констатує ту обставину, що це не останнє слово в їх­ньому розвитку, а лише його хибний шлях, який може бути подола­ний завдяки новій інтеграції цих царин духовного в життєвому світі.

Козловськи П. Постмодерна культура.

217

Словник персоналій

_с

Августін Аврелій (354—430) — християнський богослов і філо­соф, представник патристики. А. піддав філософському осмисленню основні проблеми християнського світобачення. Провідний принцип філософії А. — Бог є первинним, вищою сутністю, що має незалеж­не існування, творцем світу. А. виводить положення про вищість душі над тілом, волі над розумом. Визнавав, що в пізнанні Бога віра має доповнюватись розумом, але при домінуванні віри. Розвинув християнську концепцію всесвітньої історії як результату дії Божес­твенного провидіння. Августинізм є впливовою течією релігійної філософії і в наш час. Основні твори: «Сповідь», «Про Град Божий».

Адорно Теодор (1903—1969) німецький філософ, представник Франкфуртської школи, соціолог, культуролог, один із найбільших теоретиків культури модерну. Значну популярність А. отримав за­вдяки своїй концепції негативної діалектики як пізнавального мето­ду, який дає змогу долати обмеженість формально-логічних схема­тизмів і надає можливість «суперечливо мислити про суперечності». За А., філософія історії бачиться як методологія всезагального запе­речення, а діалектика трактується ним як спосіб розкладання, де­струкції всього «даного». Основні твори: «Діалектика просвітлення» в співавторстві, «Авторитарна особистість», «Філософія нової музи­ки», «Негативна діалектика», «Естетична теорія» та ін.

Анаксімандр (610—540 рр. до н.е.) — давньогрецький натурфі­лософ, представник мілетської школи. А. ввів поняття першоосно­ви — «Архе» (початок) і вважав такою першоосновою апейрон. Апейрон має властивості безконечності та вічності, наділений твор­чою силою і є причиною всезагального виникнення та зникнення.

Основний твір: «Про природу».

218

Арістотель Стагирит (384—322 до н.е.) — давньогрецький фі­лософ та вчений-енциклопедист, засновник перипатетичної школи (Лікей). Першим із мислителів Античності здійснив спробу дати на­укове обґрунтування філософії та філософське обґрунтування наук. Базовою у А. є кореляція матерії і форми, матеріальної та фор­мальної причин при провідній ролі останньої. Всупереч Платону, вважав, що форма, ейдос існує не як щось окреме щодо відповідної множини утворень, а в самій множині, як певний спільний предикат цих утворень. Матерія постає тут як чиста можливість, потенція ре­чі; форма — як реалізація такої можливості; рух — як процес пере­ходу від можливості до дійсності, актуалізація матерії через її вті­лення в конкретних речах. Значне місце у філософії А. посідає етика та політика. До нашого часу збереглась лише частина праць А.

Основні твори: «Фізика», «Метафізика», «Політика», «Поетика».

Белл Деніел (народився у 1919) — американський соціолог, фі­лософ. Один із провідних теоретиків сцієнтистсько-технократичного напряму у суспільствознавстві. Певний час (30-ті — 40-ві роки ХХ ст.) був прихильником соціалістичної ідеології та марксизму. Від кінця 40-х рр. ХХ ст. стає активним поборником концепції деідеологізації, а в 50-ті рр. ХХ ст. переходить до розроблення теорії постіндустріаль-ного суспільства. Визначальним принципом культури вважає перш за все саморозвиток спільноти.

Основні твори: «Прихід постіндустріального суспільства: спроба соціального передбачення», «Соціальні науки після Другої Світової війни», «Комунітаризм та його критика».

Бердяев Микола Олександрович (1874—1948) — російський та український релігійний філософ, теоретик «нового християнст­ва», публіцист. Філософська система Б. ґрунтується на низці засад-ничих ідей: ідея свободи; ідея творчості та об'єктивації; ідея осо­бистості; ідея метафізичного, есхатологічного сенсу історії. Поряд з С. М. Булгаковим, П. Б. Струве, С. Л. Франком Б. став однією з головних фігур філософського руху, яке вперше заявило про себе збірником «Проблеми ідеалізму» (1902), потім — збірником «Вехи», та стало початком релігійно-філософського відродження у Росії. Фі­лософські погляди Бердяєва трансформувалися від марксизму до фі­лософії особистості і свободи у дусі релігійного екзистенціалізму і персоналізму.

Основні праці: «Філософія свободи», «Смисл творчості (Досвід виправдання людини)», «Витоки і смисл російського комунізму», «Філософія нерівності».

219

Бруно Джордано Філліппо (1548—1600) — італійський філо­соф, релігійний мислитель, поет. Домініканський монах, який через заняття астрономією вийшов на осмислення світобудови, що його церква кваліфікувала як єресь. У центрі його уваги — проблема співвідношення людини як своєрідного мікрокосму та Всесвіту як макрокосму, пошуку гармонії людини з космосом через магічну ор­ганізацію її уяви і вдосконалення інтелекту як монадного відобра­ження Універсуму Основою буття у філософії Б. виступає монада як єдність матеріального й ідеального.

Основні твори: «Про тіні ідей», « Про причину, початок і Єди­не», «Про безкінечність, всесвіт і світи».

Вернадський Володимир Іванович (1863—1945) — українсь­кий вчений-натураліст і мислитель-енциклопедист, заснував вчення про біосферу й ноосферу, генетичну мінералогію, геохімію, теоре­тик наукознавства і організатор науки, співзасновник і перший пре­зидент Української Академії Наук (1918). Ще за життя — один із визнаних лідерів природознавства. Найголовнішою у філософській творчості В. є ідея переходу біосфери в ноосферу. На його думку, поява Ното Sapiens та розвиток суспільства привели до нового формоутворення енергії — «енергії людської культури». Ця біохімі­чна й соціальна енергія розуму (насамперед, наукової думки) та сер­ця людини є рушієм перетворення біосфери в ноосферу, «царства живої речовини» — в «царство розуму». Виникнення ноосфери В. пов' язував, зокрема, з виходом широких народних мас на арену творення історії, з демократизацією державного ладу.

Основні твори: «Біосфера і ноосфера», «Наукова думка як плане­тарне явище», «Про науку», «Декілька слів про ноосферу», «Записки натураліста».

Віндельбанд Вільгельм (1848—1915) — німецький філософ-ідеаліст, глава баденської школи неокантіанства. Відомий працями з історії філософії, яку розглядав як процес усвідомлення і втілення цінностей. Вважав, що філософія є «вченням про загальнозначущі цінності». Разом з тим, на думку В., філософія не спроможна оста­точно вирішити питання про відношення між законами природи і цінностями культури. Тому її предметом має бути не те, що є, а те, що має бути — ідеали.

Основні твори: «Прелюдії», «Про свободу волі», «Філософія куль­тури і трансцедентальний ідеалізм».

220

Вишенський Іван (близько 1550 — між 1621—1633) — найвиз­начніший український письменник-полеміст, філософ кінця ХУІ — початку ХУІІ ст. Співробітничав з Острозьким культурно-освітнім осередком, Львівським братством. В. — представник містико-аске-тичного напряму в українській філософській думці кінця ХУІ — поч. ХУІІ ст., який був орієнтований на греко-візантійські і давньо­руські духовні цінності. Підґрунтям поглядів В. на проблеми пізнан­ня, моралі, права, мови, освіти слугувала загальнофілософська кон­цепція співвідношення Бога, світу і людини. Сенс людського життя В. вбачав у набутті людиною найвищого рівня духовності, перевті­лення її у «внутрішню» людину через входження у містичний стан «обоження».

Основні твори : «Книжка», «Краткословный ответ Петру Скар-ге», «Зачипок мудрого латыника з глупым русином» та ін.

Гегель Георг Вільгельм Фрідріх (1770—1831) — видатний ні­мецький філософ, який створив найбільшу і найрозгалуженішу в історії філософської думки діалектико-ідеалістичну систему — як завершення західноєвропейської класичної філософії даного напря­му. Дух — центральне поняття вчення Г. Ним виокремлено три види духу: суб' єктивний, або індивідуальний; об' єктивний, або суспіль­ний; абсолютний, або всезагальний. Суб' єктивний дух містить такі науки: антропологію (предмет-душа у співвіднесенні з тілом); фе­номенологію (свідомість і самосвідомість — співвідношення суб' єк-тивного і об' єктивного); психологію (духовні властивості індивіда, що розглядаються як самостійний предмет дослідження). Об'єк­тивний дух охоплює право, моральність і систему звичаїв. Цей вид духу відтворює всі основні аспекти суспільства. Третій вид духу — найзагальніший, абсолютний. Ного предмет і сфери дії — весь світ (тобто світогляд). Г. розрізняє три його форми: мистецтво, релігію, філософію.

Основні твори: «Феноменологія духу», «Наука логіки», «Енцик­лопедія філософських наук», «Філософія права», «Філософія історії» та ін.

Геракліт (540 — 475 рр. до н.е.) — давньогрецький філософ, ос­новоположник діалектики як учення про розвиток. Першоосновою вважав вогонь, як найбільш рухому і змінну стихію. Світ Г. розгля­дав як динамічний, змінний унаслідок єдності та боротьби протиле­жностей. Безперервний процес руху, стверджував Г., відбувається згідно зі світовим законом — «Логосом».

221

Гердер Йоган Готфрід (1744—1803) — німецький філософ. Представник філософії Просвітництва. Провідне місце у філософії Г. займають проблеми культури. Обґрунтовував ідею, що засади куль­тури кожного народу визначаються особливостями його інтелек­туального й емоційного життя. Вирішальним чинником їх формуван­ня вважав особливості географічного середовища та господарчого життя. Велику увагу приділяв проблемам національних мов, які вва­жав головним засобом збереження «національної індивідуальності» та розвитку загальнолюдської культури в цілому. Обстоював тезу про єдність мислення та мови. Вважав, що невід'ємним правом кож­ного народу є право на суверенітет.

Основні твори: «Трактат про походження мови», «Ідеї стосовно філософії історії людства».

Гізель Інокентій (близько 1600—1683) — видатний філософ, богослов, громадський діяч України. Освіту здобув у Києво-Моги-лянській академії, по закінченні якої продовжив навчання за кордо­ном. З 1645 р. — професор, а згодом і ректор Києво-Могилянської академії. Представник академічного арістотелізму. Переконаний у раціональності світу, вважав, що істину можна знайти, досліджу­ючи наслідки Божої діяльності — створеної природи, яка уявлялася йому сукупністю ідеальних сутностей — універсалій, закорінених у навколишніх речах. У вирішенні проблеми універсалій тяжів до поміркованого варіанта схоластичної реалістичної традиції. Проб­лему людини розглядав з позицій свободи волі. Сенс життя вбачав у творчій праці на благо суспільства.

Основні твори: «Твір про всю філософію», «Філософські аксіо­ми», «Мир з богом людині».

Гоббс Томас (1588—1679) — англійський філософ, політичний теоретик. Філософська концепція Г. розгортається через послідов­ний аналіз спочатку природи тіла взагалі, потім людини і завершу­ється політико-філософською доктриною. Причинність — головний закон, якому підпорядковані відношення між тілами. Механічний рух, що передається через контакт одного природного тіла з іншим, — яскравий приклад дії закону причинності. Дух або думка — це «не­матеріальна матерія», тому з точки зору закону причинності є супе­речністю вже у вихідних поняттях.

Основні твори: «Складові закону, моралі та політики», «Левіа­фан», «Про людину».

222

Гумільов Лев Миколайович (1912—1992) — російський істо­рик, етнограф, філософ. Своєрідність філософсько-історичної кон­цепції Г. полягає передусім у вихідних установках: 1) етнос визна­чає як соціоісторичне утворення і в той же час елемент етноценозу; 2) етногенез виступає як нелінійний, поліцентричний процес виник­нення, розвитку, занепаду етносів; 3) історичні здійснення пов'язу­ються не з прогресом однієї людської цивілізації, а з активністю дис­кретних утворень — етносів.

Основні твори: «Етногенез та біосфера Землі», «Ритми Євразії. Епохи та цивілізації», «Географія етносу в історичний період»

Декарт Рене (1596—1650) — французький філософ, математик і природознавець, основоположник європейського класичного раціо­налізму. Вчення Д. і напрям у філософії природознавства, що про­довжив його ідеї, одержав назву «картезіанство». Його раціоналізм є одним із джерел філософії Просвітництва. Наголошуючи на ідеї єдності наук, Д. вважав, що аутентичним засобом її осмислення є філософія, фундамент якої становить метафізика. Найочевиднішим і водночас достовірним твердженням, яке може слугувати за наріж­ний камінь єдиної системи наук, є за Д., теза «мислю, отже існую».

Основні твори: «Міркування про метод», «Геометрія», «Основи філософії».

Демокріт (460—370 рр. до н.е.) —давньогрецький філософ, учень Левкіппа. Один із засновників атомістичного вчення. Першо­основою світу Д. вважав атоми — неподільні, вічні, незмінні частки матерії, що постійно рухаються в порожнечі. Поєднання атомів тво­рить тіла, відштовхування атомів приводить до їх загибелі. Д. роз­глядав світ з позицій детермінізму — ототожнював причинність із необхідністю та заперечував випадковість. Розроблена Д. концепція атомізму здійснила величезний вплив на подальший розвиток науки.

Основний твір: «Великий діакосмос».

Дьюї Джон (1859—1952) — американський філософ, системати­затор прагматизму, засновник школи інструменталізму. Прагматизм, за Д., створив переворот у філософській традиції, рівнозначний до вчення Коперніка, бо перейшов від вивчення проблем самих філо­софів до проблем людини. Визначав традиційну філософію як «на­туралізм», а власну її версію — як «інструменталізм». Д. підкреслю­вав, що його філософська творчість належить до парадигми прагма­тизму й емпіризму в цілому. Вважав, що розумна протидія нестабіль ності світу неодмінно передбачає граничний ступінь відповідально-

223

сті інтелектуальної активності людини, а пізнавальну діяльність лю­дини слід тоді вважати практичною, якщо вона є ефективною у ви­рішенні життєвих завдань.

Основні твори: «Школа і суспільство», «Дослідження з логічної теорії», «Лібералізм та соціальна дія», «Пізнання та пізнане».

Енгельс Фрідріх (1820—1895) — німецький мислитель, гро­мадський діяч, один із засновників марксизму. Разом з К. Марксом розробив діалектичний і історичний матеріалізм. Головним принци­пом філософії Е. було «велике основне питання всієї, особливо новіт­ньої філософії» — про відношення мислення до буття, духу до при­роди, про первинність чи вторинність останньої, про пізнаванність світу. Розвивав ідеї про нерозривність матерії і руху, про єдність простору і часу. Розробив матеріалістичну концепцію антропосоціо-генезу. Розробив ряд проблем діалектичної логіки.

Основні твори: «Анти-Дюрінг», «Діалектика природи», «Поход­ження сім'ї, приватної власності і держави».

Епікур (342—270) — давньогрецький філософ, послідовник атомістичного вчення. Ввів поняття довільного відхилення атомів від своєї траєкторії руху, чим заперечив детермінізм Демокрита і об­ґрунтував наявність у людини свободи волі. Головна цінність людсь кого життя, за Е., — насолода, під якою розумів духовні радощі: пі­знання, мудрість, дружбу, шляхетність, спокійний і радісний стан духу. Призначення філософії, за Е., — навчити людину жити гідно, зберігати душевну рівновагу, звільнити її від страху смерті і вказати шлях до щастя. Свою філософську систему виклав у численних пра­цях (біля 300), з яких збереглась невелика частина.

Основні твори: «Головні думки», «Лист до Геродота», «Лист до Менекея».

Еразм Роттердамський, Дезидерій (псевдонім Герхарда Герхард-са) (1466—1536) — нідерландський мислитель, теолог, письменник доби Відродження, зажив слави лідера європейського гуманізму. Навчався і викладав у Парижі, згодом — у головних культурних центрах Європи. Проте значної популярності набув як письменник-сатирик. Найвідоміший твір Е. — «Похвала глупоті», в якому він піддає нищівній критиці крайнощі схоластичної псевдомудрості. Сутність поглядів Е. полягає в свободі та ясності духу, миролюбстві, здоровому глузді, освіченості, опозицію яким становлять фанатизм, невігластво, насильство, лицемірство, ускладненість.

224

Основні твори: «Презирство світу», «Похвала глупоті», «Про свободу волі», «Послідовник Епікура».

Еріугена Іоанн Скот (810—877) — середньовічний філософ. На основі неоплатонізму розробив своє містичне вчення. Бог виступає як не створена, але творча природа і як мета всіх створених ним ре­чей, духовних і матеріальних. Філософія Е. наближається до пан­теїзму.

Основний твір: «Про розподіл природи».

Іларіон Київський (?—1053) — український релігійний мисли­тель ХІ ст., перший митрополит з русів. Започаткував теологічні і філософські засади християнства Київського. І. стояв біля витоків філософської, історичної, релігійної думки українського народу. Одна з провідних ідей І. — історія як реалізація Божого плану руху народів до християнської благодаті. З позицій християнської етики розглядав державні проблеми Київської Русі, обстоював її державну, релігійну, національну незалежність. Мислитель акцентував увагу на ідеї розвитку моралі й неминучості переходу від жорстокого рег­ламентування поведінки людини до свободного вибору нею мораль­них норм.

Основні твори: «Слово про Закон і Благодать», «Молитва до Бога від усієї землі нашої», «Сповідання віри».

Камю Альбер (1913—1960) — французький філософ-екзистен-ціаліст, письменник, драматург. Центральна тема філософії — пи­тання про сенс людського буття. У загальній перспективі екзистен-ційного філософствування Камю доходить висновку, що існування людини абсурдне. Єдине, що має сенс, — це людина, яка шукає цей сенс. Єдиний вихід із абсурду — «бунт» як постійне тривання змін, творчості, свободи.

Основні твори: «Бунтівна людина», «Міф про Сізіфа», «Сторон­ній», «Роздуми над смертним вироком».

Карнап Рудольф (1891—1970) — німецько-американський фі­лософ і логік, провідний представник логічного позитивізму, актив­ний учасник «Віденського гуртка». К. доводив, що в різних галузях природничих і соціальних наук використовується один загальний метод перевірки гіпотез і теорій, а поняття, використовувані в них, можуть бути зведені, за допомогою особливих «пропозицій зведен­ня» (операціональних визначень і постулатів значення), до одного загального базису — понять, що ми вживаємо для опису знайомого

225

усім фізичного світу, який нас оточує (т. зв. фізікалізм). Важливим результатом К. в аналізі співвідношення теорії і досвіду є строго формалізована кількісна теорія логічної імовірності, тобто ступеня індуктивного, або ймовірного, підтвердження теорії.

Основні твори: «Логічні підстави імовірності», «Континуум ін­дуктивних методів».

Козловськи Петер (народ. 1952) — німецький філософ, соціолог та економіст. Створив нову теоретичну систему філософії госпо­дарства — етичну економію. Інтегруючим фактором системи вважає принцип справедливості. Дослідник культури постмодерну. Підкрес­лює її антропоморфність, плюралізм, а також величезне значення релігії, яка утверджує в культурі якості стабільності та універсаль­ності. Відмічає вплив змін, що відбуваються в галузі фізики, на фор­мування постмодернізму.

Основні твори: «Принципи етичної економії», «Етика капіталіз­му», «Постмодерна культура».

Конт Огюст (1875—1798) — французький філософ, один із засновників філософії позитивізму та соціології. Провідна ідея пози­тивізму — наука і філософія повинні зосередитись на самих явищах, а не на питаннях про їх причини. Ввів в обіг термін «соціологія» за­мість раніше вживаного «соціальна фізика». Ідеї К. мали великий вплив на формування соціологічної науки та філософії неопозити­візму. Остання, запозичивши у К. негативне відношення до тради­ційних філософських проблем, вважає їх беззмістовною метафізи­кою, оскільки вони формулюються за допомогою понять, які не мо­жуть бути піддані емпіричній перевірці.

Основні твори: «Курс позитивної філософії» (1869), «Система позитивної політики або соціологічний трактат» (1851—1854), «Дух позитивної філософії».

Копернік Миколай (1473—1543) — польський астроном, державний діяч, лікар, автор геліоцентричної системи світу. Пер­ший виклад нової геліоцентричної гіпотези подано в рукопису, нині відомому під назвою «Малий коментар». Головний твір К. — книга «Про обертання небесних сфер», в якій він обґрунтував ідею про обертання Землі навколо Сонця і навколо своєї осі. Тим самим була піддана сумніву істинність геоцентричної системи Птоломея, згідно з якою в центрі світу перебуває Земля, а навколо неї обертається Сонце та інші планети. Вагомим є внесок К. в розвиток тригономет­рії (як сферичної, так і площинної).

226

Основні твори: «Малий коментар», «Про обертання небесних сфер».

Кузанський Миколай (справжнє прізвище Кребс) (1401—1464) — німецький філософ, теолог, учений. З 1448 р. кардинал римо-като-лицької церкви, відомий релігійний діяч. Займався також досліджен­нями в галузі математики, астрономії, географії тощо. У розумінні Бога яскраво виявився один із провідних принципів його філософії — принцип збігу протилежностей (лат. соіпсіеєпґіа орроиНогит) а саме: Бог є трансцендентним щодо світу (універсуму) й одночасно іма­нентним, присутнім у кожній його частині, нехай щонайменшій. Людина, за К., — це мікрокосм, подібний до макрокосму, в якому здійснюється єдність божественного і природного.

Основні твори: «Про вчене незнання», «Про втаємниченого Бо­га», «Апологія вченого незнання», «Візія Бога», «Про злагоду віри».

Лакруа Жан (1900—1986) — французький філософ, один із провідних представників персоналізму, прагне поєднати релігійно-ідеалістичне вчення про людину з раціоналістичною традицією в історії філософії. Вважає персоналізм не окремою течією у філо­софії, а фундаментальною інтенцією справжнього філософського аналізу. У ХХ столітті концепціями, найбільш одухотвореними осо-бистісними ідеями, згідно з Л., є персоналізм, екзистенціалізм і марксизм. Найбільше значення у філософії Л. надає проблемам людської взаємності, спільності людських доль.

Основні твори: «Особистість і любов», «Марксизм, екзистенціа­лізм, персоналізм», «Почуття і моральне життя», «Персоналізм як антиідеологія».

Лао Цзи (з кит. — старий учитель) (к. VI — поч.У ст. до н.е.), засновник даосизму. Центральна категорія філософії Л. — «Дао». Надземне Дао є найвеличнішою сутністю, першопричина всього бут­тя, до якої все знову повертається. Поняття Дао означає всезагаль-ний закон, «корінь неба та землі», джерело всього сущого, невиди­мий двигун Всесвіту. «Де» — конкретний прояв Дао у світі явищ та речей. Обидва початки, Дао й Де складають весь світ. Найвища муд­рість полягає в тому, щоб жити просто й невибагливо, прислухатися до вимог природи та голосу Неба.

Основний твір — «Дао Де Цзин».

Лейбніц Готфрід Вільгельм (1646—1716) — німецький філо­соф, учений. У дусі раціоналізму розвинув учення про природжені

227

здібності розуму до пізнання вищих категорій буття та загальних і необхідних істин логіки і математики. В історію філософії філо­софська система Л. увійшла як завершення європейської філософії ХУІІ ст. і як попередниця німецької класичної філософії. Основни­ми імперативами раціоналістичної за своїм характером методології Л. постають універсальність і чітка доказовість філософських мірку­вань. Досконалість дійсного світу Л. розумів як гармонію сутності та існування. На відміну від попередніх мислителів, які вважали анахронізмом такі поняття античної та схоластичної філософії, як «ентелехія», «монада», «мета» та «субстанція», Л. залучає їх, доко­рінно переосмисливши, як основоположні і продуктивні засоби фі­лософського пізнання.

Основні твори: «Роздуми про знання, істину та ідеї», «Теодіцея», «Монадологія».

Ленін Володимир Ілліч (1870—1924) — вождь російського і міжнародного пролетаріату, продовжувач справи К. Маркса та Ф. Енгельса. Розкрив закономірності економічного й політичного розвитку в умовах монополістичної стадії розвитку капіталізму. Розробив теорію соціалістичної революції. Приділяв велику увагу розвитку марксистської діалектики, вчення про матерію, про істину. Особливу увагу приділяв соціальній філософії.

Основні твори: «Матеріалізм та емпіріокритицизм», «Філософські зошити», «Імперіалізм як вища стадія капіталізму», «Держава і ре­волюція».

Ліотар Жан-Франсуа (1924—1998) — французький філософ, представник постструктуралізму. Застосував поняття постмодерніз­му до розвитку філософії, визначаючи сучасну філософію як «філо­софію постмодерну». Модерн, на думку Л., є епохою панування «великих метарозповідей» («діалектика духу», «емансипація люди­ни» тощо), які намагалися набути статусу універсально легітимних. Епоха постмодерну — це епоха недовіри до метарозповідей, їх деле-гітимації. Загибель метарозповідей, «метанаративів» і панування радикального плюралізму є природним наслідком модерну, реакці­єю на його вади.

Основні твори: «Постмодерністська умова», «Економія лібідо-нального», «Розбрат».

Лосєв Олексій Федорович (1893—1988) — російський філософ, дослідник античної філософії та культури. Розробляв філософію мі­фу, імені, числа, символу. Розробив цілісну філософську систему

228

«діалектичного апофатизму», пов' язану з метафізикою символу і міфу. Символізм розуміє як філософське вчення про духовні фено­мени. Згідно з філософією Л., ідеальна основа світу проявляє себе в смислових феноменах духовної культури людини — в символах, міфах, слові, мистецтві. Побудував філософське вчення про анти­чний Космос як гармонійне поєднання ідеального і матеріального.

Основні твори: «Філософія імені», «Діалектика міфу», «Історія античної естетики».

Лукрецій Кар Тит (99 до н.е. — 55 до н.е.) — римський поет та філософ, послідовник епікуреїзму. Обстоював вчення про смерт­ність душі. Мету філософії вбачав у тому, щоб указати шлях до щастя для особистості, яка перебуває у вирі суспільної боротьби. У поемі «Про природу речей» з матеріалістичних позицій дав кар­тину розвитку людства під впливом розвитку знарядь праці, культу­ри. Великий просвітитель римського світу, ідеї якого мали значний вплив на розвиток матеріалістичної філософії Відродження.

Основний твір: «Про природу речей».

Макіавеллі Нікколо (1469—1527) — італійський державний діяч, філософ, письменник (комедіограф), поет. У центрі уваги М. — філософія історії та політичні процеси, пов'язані із створенням, роз­витком й руйнуванням держав. У перебігу цих процесів велика роль відведена Фортуні, або Долі, яку М. вважав утіленням неминучого природного порядку речей. Разом з тим вплив Долі не є фатальним, оскільки він багато в чому зумовлений об'єктивним середовищем та умовами, в яких діє людина. Історичні події несуть на собі відби­ток діянь самої людини, її вміння як пристосуватися до обставин, так і протистояти їм. Досліджував досвід і правила політичної діяль­ності, зокрема, закликав відокремити політику від моралі та харак­теризувати самостійність, міць і велич держави як ідеал, для досяг­нення якого політики повинні використовувати будь-які засоби. Звідси термін «макіавеллізм» — для визначення «брудної» політики за принципом «мета виправдовує засоби".

Основні твори: «Правитель», «Діалоги, або роздуми про нашу мову», «Бельфагор», «Мандрагора», «Про військове мистецтво».

Марітен Жан (1882—1973) — ведучий представник неотоміз­му — оновленої версії томізму, офіційної філософської доктрини католицької Церкви. Соціальні ідеї М. спрямовані на вирішення проблем сучасності у християнському ключі. «Вихід із ситуації кри­зи сучасної йому епохи бачився йому в утвердженні «теоцентрично-

229

го гуманізму», «персоналістської демократії», «християнізації всіх сфер духовної культури й екуменічному зближенні релігій». Соціо-культурний ідеал М. набув офіційного визнання Католицької церкви після завершення ІІ Ватиканського Собору (1962—1965).

Основні твори: «Первинність духовного», «Інтегральний гума­нізм», «Людина і загальне благо», «Людина і держава», «Знання і мудрість» тощо.

Марк Аврелій (354 — 430) — римський філософ-стоїк, імпера­тор. Стоїцизм М. А. набуває релігійно-містичного характеру. Бог розуміється як першооснова сущого, світовий розум, вища істина. Призначення людини — моральне самовдосконалення, доброчесне життя. Гідне виконання своїх обов' язків, любов до ближнього, спра­ведливість є умовами щасливого життя. Філософію М. А. розглядав як життєву мудрість, що вчить людину зберігати гідність в усіх об­ставинах життя, вказує шлях до щастя.

Основний твір: «На самоті з собою. Роздуми».

Маркузе Герберт (1898—1979) — німецько-американський фі­лософ, соціолог, один із засновників Франкфуртської школи. Висту­пав із критикою сучасного буржуазного суспільства та культури. М. дослідив процеси соціальних та ідеологічних маніпуляцій та їх результати — зокрема, процес формування так званої одновимірної людини. Соціальна філософія М. стала підмурком для активного продукування ідей про соціальне лідерство у суспільстві у період його докорінних трансформацій. Згідно з М., такі прошарки, як сту­денти, гуманітарна інтелігенція, соціальні аутсайдери (люмпени, безробітні, національні меншини), мають замінити пролетаріат, який остаточно адаптувався до капіталістичної системи.

Основні твори: «Одновимірна людина», «Нариси про свободу», «Контрреволюція і бунт».

Маркс Карл (1818—1883) — німецький мислитель, громадський діяч, засновник марксизму. У 1839—1841 рр. працював над дисер­тацією «Відмінність між натурфілософією Демокрита і натурфіло­софією Епікура», отримав ступінь доктора філософії. Особистою його метою була очікувана ним пролетарська революція. Вчення М. складалося з трьох частин: філософії, політекономії, теорії соціа­лізму. На противагу Гегелю, М. розробив власний метод — матеріа­лістичну діалектику і застосував її до аналізу суспільних явищ. Упер­ше поширив матеріалізм на сферу суспільного буття. Розвинув ма­теріалістичне розуміння історії. Головний його принцип — виріша-

230

льна роль матеріального виробництва в житті суспільства. У голо­вній праці «Капітал» дав фундаментальний аналіз системи економі­чних відносин капіталізму, розвинув теорію відчуження.

Основні твори: «Капітал», «Німецька ідеологія», «Свята родина» та ін.

Марсель Габріель (1889—1973) — французький філософ, дра­матург і критик, основоположник католицького екзистенціалізму. Філософія М. підкреслено антисистемна. Він вважав, що науково об' єктивний похід до дійсності є абстрактним і не може бути осно­вою філософського осмислення світу. Свою філософію М. іменує «конкретною», тому що вона спирається на опис досвіду релігійних переживань особистості. М. захищав погляд на людину з позицій августіанської апології віри, шляхи «внутрішнього християнства», властивого Б. Паскалю і С. К' єркегору. М. трактував людину як єд­ність душі і тіла, або «утілене буття». Фіксація конкретної єдності духовно-тілесних феноменів — відправний пункт його теоретизу­вання. Одночасно він конкретизував «причетність» особистості то­тальності божественного буття, даної через «осяяння».

Основні твори: «Бути і мати», «Досвід конкретної філософії», «Метафізичний щоденник».

Мах Ернст (1838—1916) — австрійський фізик і філософ, про­фесор фізики, математики, філософії в університетах Граца, Відня і Праги (де певний час був ректором). Маху належить низка дуже важливих фізичних досліджень. У філософському плані М. відстою­вав позиції позитивістського функціоналізму, що декларує звільнен­ня від метафізики і спирається на принципи емпіричної верифікації теоретичних положень, дескриптивності наукових законів й макси­мальної простоти концептуальних побудов. Запропонував підхід до психічного життя як системи відчуттів і їхніх асоціацій. Стійкі і функціонально зв' язані між собою в просторі і часі відчуття (ком­плекси квітів, тонів, різних ступенів тиску й ін.) запам'ятовуються в нашій пам' яті і знаходять своє відображення в мові насамперед як предмети навколишнього світу. Філософія М. вплинула на форму­вання неопозитивізму.

Основні твори: «Аналіз відчуттів і відношення фізичного до пси­хічного», «Механіка. Історико-критичний начерк її розвитку», «Пі­знання та омана. Начерки по психології дослідження», «Принцип збереження праці. Історія і корінь її».

231

Монтень Мішель-Ейкем де (1533—1592) — французький філо­соф, письменник. У міжконфесійних та міжцерковних стосунках виступав за усунення суперечностей між католиками і протестанта­ми. Найхарактернішою рисою філософських роздумів М. є скепти­цизм. Ідеї скептицизму не були викладені ним у систематизованій формі, а знайшли відбиття у численних есе, нотатках, записах у що­деннику. Зібрані воєдино, вони утворили зразок філософсько-гума­ністичної літератури, що пізніше здобув синтезовану назву «Дослі­ди». Наскрізне для філософського світобачення М. питання-девіз «Що я знаю?», застосоване до релігії, мало наслідком відповідь про неспроможність людини пізнати Бога і разом з тим — про її відкри­тість до сприйняття Божої милості й благодаті. Отже, через скепти­цизм уможливлювався шлях до віри.

Основні твори: «Подорожні записи», «Нотатки».

Мор Томас (1478—1535) англійський державний діяч, есеїст. Один із близьких друзів Еразма Роттердамського. Поділяв його оцінку ранньохристиянської етики. «Утопія» — найвідоміший твір М. Назва його походить від гри значень двох грецьких слів: оu-topos («неіснуюче місце») та еu-tороs («гарне місце»). В «Утопії» змальо­вується ідеальне місто-держава, в якому суспільні та політичні інс­титуції керуються у своїй діяльності нормами розуму. Найвищою метою і благом життя у цьому ідеальному, з точки зору М., суспільст ві є задоволення, втіха. М. також торкався питань державного конт­ролю за освітою, релігійної терпимості, соціальної рівності чолові­ків і жінок. Моральні орієнтації індивіда мають бути спрямовані на дотримання природних задоволень, схвальне ставлення до простоти, навіть спрощеності у стосунках та засудження прагнення до багатс­тва й станових переваг. До задоволень вищого ґатунку, що їх має домогтися індивід, М. також відносив шукання довічного блага, яке залежить од Божого провидіння.

Основні твори: «Утопія».

Муньє Еммануель (1905 — 1950) — французький філософ-ідеа-ліст, засновник французького персоналізму. В основі його вчення лежить визнання абсолютної цінності особистості як вищої духовної сутності, основного критерію соціального прогресу. Виступав за утвердження пріоритету особистості відносно будь-яких колектив­них соціальних систем, економічної і матеріальної необхідності. Протиставляючи поняття «індивід» і «особистість», М. розробив програму «персоналістської і общинної революції», яка передбачала

232

«соціалізацію» основних галузей виробництва, примат праці над капіталом, усунення класів тощо.

Основні твори: «Маніфест на службі персоналізму», «Вступ до екзистенціалізму», «Що таке персоналізм», «Персоналізм».

Ортега-і-Гассет Хосе (1883—1955) — іспанський філософ. У центрі уваги його філософії — соціальні проблеми. Вперше у за­хідній філософії виклав головні принципи доктрини «масового сус­пільства». Взаємодію людини й суспільства філософ розглядав крізь призму особистісної відповідальності. Найрадикальнішим вважав поділ людства на два типи: людей, спроможних на зусилля або шля­хетство, та юрбу — множину людей без певних чеснот, просту кіль­кість, що перетворилася на соціальну ознаку безособового «загаль­ного типу».

Основні твори: «Бунт мас», «Що таке філософія», «Дегуманізація мистецтва».

Печчеї Ауреліо (1908—1984) — італійський економіст, громадсь­кий діяч, засновник Римського клубу. В основі його поглядів покла­дене визнання людського життя вищою цінністю. Висуваючи імпе­ративи виживання людства та його цілісності, П. серед своїх пріори­тетних завдань називав — співробітництво та взаємну допомогу лю­дей, соціально-економічний розвиток, подолання злиднів та людсь­ких страждань тощо.

Основні твори: «Межі зростання».

Поппер Карл Раймонд (1902—1994) — англійський філософ, логік, соціолог. Головною метою філософії вважав вивчення зрос­тання наукового знання, особливо — наукової космології. Остання є проблемою пізнання світу, включаючи нас самих як частин світу. Запропонував принцип фальсифікації на противагу принципу вери­фікації. Відстоював органічну єдність теоретичного та емпіричного рівнів організації знання. Відокремлення наукового знання від не­наукового, науки від «метафізики» позначав як суттєво значуще на противагу орієнтаціям на розроблення критеріїв значення. Зростан­ня наукового знання П. трактував як одиничний випадок загальних процесів суспільних змін. Розробив теорію трьох світів: світу фізич­них явищ; світу суб'єктивних станів свідомості; світу об'єктивного змісту мислення і предметів людської свідомості поза суб' єктом, що пізнає. Суспільним ідеалом П. виступало «відкрите суспільство», влада розуму, справедливості, рівності.

233

Основні праці: «Логіка наукового дослідження», «Відкрите сус­пільство та його вороги», «Злиденність історицизму», «Об'єктивне знання. Еволюційний підхід», «Реалізм та мета науки» та ін.

Платон (справжнє ім'я Арістокл) (347—427 до н.е.) — давньо­грецький філософ, постать якого стала уособленням філософії як такої. П. створює теорію ейдосів (ідей) як незмінних, вічних, непо­дільних зразків усього сущого. Ейдоси уособлюють справжнє буття, яке є незмінним, вічно перебуває і як таке протистоїть чуттєвому світу, що весь занурений у процес нескінченного становлення. Світ ейдосів — не проста сукупність першозразків, а має свою впорядко­ваність. Найвищим ейдосом є ідея Блага. Всі речі цього світу — ли­ше чуттєві відбитки ейдосів, їх недосконалі відображення. Пізнання у П. — це пригадування душею того, що вона знала у світі ідей.

Основні твори: «Держава», «Федон», «Тімей», «Критій» та ін.

Плотін (205 — 270) — давньогрецький філософ, засновник не­оплатонізму. П. розглядав світ як результат еманації Єдиного (Бо­жественної першооснови, вічної, благої). Людина є уособленням світу — мікрокосмом, бо поєднує тіло, душу і розум. Душа людини пов'язана з Світовою душею, еманацією Єдиного. Тому П. бачив сенс життя в сходженні душі до Єдиного через містичне пізнання і духовне самовдосконалення.

Основний твір: «Еннеади».

Потебня Олександр Опанасович (1835—1891) — український мовознавець, етнолог, філософ. Професор Харківського університе­ту, член-кореспондент Петербурзької Академії Наук. Докторський ступінь здобув у 1874 р. за лінгвістичну працю «Із нотаток з ро­сійської граматики», що стала етапною у розвитку вітчизняної філо­логії. Спирався на ідею О. Гумбольдта про мову як діяльність духу, про творення думки мовою. Вважав, що своєрідність національної мови з притаманним їй способом бачення світу визначає внутрішню форму слова. Мова для П. є історичною формою народного духу, вона окреслює національну своєрідність спільноти. Обстоював ідею, що кожна національна мова є єдино властивою для даної нації спо­собом сприймати світ та мислити його. Стверджував право кожної національної культури на самостійний розвиток.

Основні твори: «Про деякі символи у слов' янській народній по­езії», «Думка і мова», «Психологія поетичного і прозового мислен­ня» та ін.

234

Прокопович Феофан (1681—1736) — український мислитель, богослов, церковний діяч. Понад десять років був професором і рек­тором Києво-Могилянської академії, викладав поетику, риторику, філософію, математику, теологію. Мислитель вважав, що Бог як предвічна мудрість і вседосконалий розум існував до буття світу і є його першопричиною і творцем. Ядром учення П. про світобудо­ву є поняття природного (фізичного) тіла, яке він розглядав як суб­станцію, що складається з матерії і форми. Суттєве місце в творах П. відведено проблемі людини та моралі, теорії держави і права.

Основні твори: «Мистецтво риторики», «Правда волі монаршої у призначенні спадкоємця своєї держави», «Духовний регламент».

Протагор (480—410) — давньогрецький філософ, один із заснов­ників софістики. Запровадив у філософію принципи суб'єктивізму та релятивізму, відносності та умовності людського пізнання. Теза П. — «Людина є мірою всіх речей» ознаменувала поворот давньо­грецької філософії до проблеми людини.

Основні твори: «Про істину», «Про Богів», «Антилогіка».

Рассел Бертран (1872—1970) — англійський філософ, логік, громадський діяч, засновник сучасної філософії логічного аналізу, лауреат Нобелівської премії з літератури. Філософська еволюція Р. зв'язана з переходом від платонівського реалізму і логоцентриз-му до юмівського позитивізму і арістотелівського типу реалізму. За Р. сутність філософського пізнання полягає не в проясненні філо­софської термінології, а в систематичному розумінні навколишнього світу. Логічний аналіз може сприяти філософському пізнанню ли­ше тоді, коли він спирається на науково обґрунтовану онтологію, з якою мають бути узгоджені мовні засоби аналізу.

Основні твори: «Аналіз свідомості», «Аналіз матерії», «Історія західної філософії», «Людське пізнання: його обсяг та межі».

Руссо Жан-Жак (1712—1778) — французький філософ, предс­тавник Просвітництва, письменник. Наголошував, що нерівність між людьми має історичний характер і породжена приватною власністю. Р. піддав гострій критиці тогочасну цивілізацію, що тримається на нерівності і жорстокій експлуатації народу та протиставляв їй «при­родний стан», за якого люди були «рівними і свободними» і не за­знавали тиску з боку влади та «примусових законів».

Основні твори: «Міркування про походження та причини нерів­ності між людьми», «Про суспільний договір», «Сповідь».

235

Сартр Жан-Поль (1905—1980) — французький філософ, пись­менник, лауреат Нобелівської премії з літератури, яку він відмовив­ся прийняти, засновник атеїстичного екзистенціалізму феноменоло­гічного спрямування. Спираючись на основні ідеї екзистенціалізму, С. будує свою «феноменологічну онтологію» на радикальному про­тиставленні двох різновидів буття: «буття-в-собі», що замінює об'єк­тивну дійсність та «буття-для-себе», тотожного «людській реаль­ності», тобто свідомості. «Буття-в-собі» характеризується абсолют­ною нерухомістю, пасивністю, непроникністю для свідомості тощо. Зустріч свідомості з байдужим буттям викликає почуття «нудоти». На відміну від «буття-в-собі», «буття-для-себе» визначається абсо­лютною рухомістю, плинністю, активністю та порожнечею. Свідо­мість не має нічого субстанційного, вона існує лише в міру того, як з' являється. Свідомість («Ніщо») стає визначальною характеристи­кою людського буття.

Основні твори: «Нудота», «Екзистенціалізм є гуманізм», «Крити­ка діалектичного розуму».

Сенека Луцій Анней (5 до н.е. — 65 н.е.) — римський філософ, драматург, поет, державний діяч, один із провідних представників стоїцизму. С. ототожнював Бога з природою, а природу — з Богом. Над світом панує доля як Божественна воля, яку людина не в змозі змінити. С. стверджував, що людина здатна досягти мудрості, яка дозволить визначати вчинки розумом, а не обставинами, досягти внутрішнього спокою і мужності, духовної незалежності від зовні­шніх обставин життя.

Основні твори: «Моральні листи до Луцилія», «Дослідження про природу», «Про щасливе життя».

Сковорода Григорій Савич (1722—1794) — український філо­соф, письменник, педагог. Навчався у Києво-Могилянській академії, де здобув ґрунтовну, в т.ч. й філософську освіту. С. обирає життя мандрівного філософа-проповідника. Філософія С. належить до за­гальноєвропейської філософської традиції і водночас є закономір­ним наслідком розвитку української думки ХУІ — ХУШ ст. Харак­терними рисами філософії С. є її діалогізм і символічно-образний стиль мислення. Засадничою є концепція про «дві натури» і «три світи», найважливішою проблемою — проблема людського щастя. Філософії С. властиве зосередження на людинознавчій, етико-гуманістичній проблематиці, акцентування і піднесення в людині її духовної першооснови.

236

Основні твори: «Наркіс.», «Розмови про те: пізнай себе», «Бо­ротьба архистратига Михаїла з сатаною, про це: легко бути добрим», «Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя в житті (товариська розмова про душевний мир)», «Діалог. Назва його — потоп зміїний» та ін.

Сорокін Пітирим Олександрович (1889—1968) — російський соціолог, філософ. Закінчив юридичний факультет Петербурзького університету (1914). Звертався до аналізу широкого кола соціальних явищ, у числі перших — праці з моралі, релігії, права. У 1922 році С. залишає Росію та переїжджає до США. З 1930 р. керує соціологі­чним факультетом в Гарвардському університеті. Діагноз нашого часу, до якого приходить С., — це криза західного суспільства та його культури, криза мистецтва й науки, філософії й моралі, способу життя й норовів.

Основні твори: «Пережитки анімізму у зирян» (1910), «Шлюб в давнину» (1913), «Злочинність та її причини».

Тейяр де Шарден П'єр (1881—1955) — французький філософ, палеонтолог, антрополог, католицький теолог. Т. здійснив спробу формування нового світогляду, який був покликаний врятувати людство від духовної кризи. Для цього він поєднував наукову тео­рію еволюції з елементами модернізованої християнської містики, створивши моністичну концепцію, в основі якої лежить поняття енергії. Енергія розглядалася ним як якість, притаманна самій мате­рії, й одночасно як духовна сила, що спонукає Космос до еволюції і спрямовує її.

Основні твори: «Божественне середовище», «Як я вірую», «Вступ в християнське життя», «Феномен людини», «Наука і Христос».

Тілліх Пауль (1886—1965) — німецько-американський христи­янський мислитель, філософ культури. Основні проблеми твор­чості Т. — християнство і культура. Концепція Т. — альтернатива двом крайностям протестантської теології: з одного боку, вона про­тистоїть «ліберальній теології» 19 ст., що розчиняє Бога у моралі і світській культурі, а з іншого — С. К' єркегору і «діалектичній тео­логії», для яких Бога і світ абсолютно не можна порівнювати. Т. вважає, що буття людини — єдиний ключ до Буття як такого.

Релігійність — це і є стан граничної турботи про безумовний зміст Буття, через що вона визнається Т. фундаментальною характе­ристикою людини.

Основні твори: «Теологія культури», «Систематичне богослов' я».

237

Тойнбі Арнольд Джозеф (1889—1975) — англійський історик, філософ. Філософські інтереси Т. були зосереджені у сфері дослід­ження проблем філософії історії. Базовою ідеєю філософсько-істо­ричної теорії Т. була ідея існування локальних, відносно замкнених цивілізаційних спільнот (спочатку він виділив 21 таку спільноту, а потім зупинився на 13), кожна з яких має свою власну історію. Су­купність історій цих цивілізаційних спільнот (стисло — цивілізацій) утворює всесвітньо-історичний процес. Згідно з Т., попри всю не­повторність кожної з цивілізацій, їм притаманні й деякі спільні ха­рактеристики, насамперед закон «виклику та відповіді». За цим за­коном, доки цивілізація спроможна на адекватне сприйняття й на­лежну відповідь на кожен наступний з низки викликів історичного розвитку, вона рухається поступально.

Основні твори: «Дослідження історії», «Світ і Захід», «Історич­ний підхід до релігії».

Тоффлер Елвін (народ. 1928) — американський філософ-футо-ролог, соціолог, публіцист. Професор Корнельського університету. Головна тема творів Т. — стратегія виживання людської цивілізації в умовах прискореного наростання змін, кризових явищ, що пород­жені зіткненням «хвиль» цивілізаційного розвитку, зміщення влади під впливом нових постіндустріальних реалій.

Основні твори: «Футурошок», «Третя хвиля», «Передбачення і пе­редумови».

Фома Аквінський (Аквінат) (1225—1274) — середньовічний філософ, теолог, систематизатор схоластики на основі християнсь­кого арістотелізму. Оригінальність його творчості полягає в присто­суванні вчення Арістотеля, майже не змінюючи його, до християнсь­кої догми, застосування ідей неоплатонізму. В історію філософії увійшов як видатний мислитель, який головним принципом філосо­фії вважав гармонію віри та розуму. Вважав, що розум здатний ра­ціонально довести буття Бога. Створив цілісну філософську систему томізму.

Основні твори: «Про істину», «Сума теології», «Про вічність світу».

Франк Семен Людвігович (1877—1950) — російський філософ. Релігійно-філософська система Ф. належить до традиції всеєдності й охарактеризована ним як досвід «пантеїстичного онтологізму». Осягнення буття, за Ф., відбувається через безпосередню взаємодію суб'єкта із всеохопним буттям, містичне єднання із всеєдиним Аб­солютом.

238

Основні твори: «Філософія життя», «Душа людини», «Світло у пітьмі».

Франко Іван Якович (1856—1916) — письменник, учений і громадський діяч, революційний демократ. У 1893 р. захистив док­торську дисертацію у Віденському університеті. Серед філософсь­ких інтересів Франка вирізняються історіософія, філософія культури і філософська антропологія, естетика, етика, соціальна філософія. Філософські погляди Ф. зазнали впливу європейського позитивізму. Ф. виробляє нові підходи до розуміння історичного процесу як су­перечливої єдності прогресу і регресу, визначальною рушійною си­лою історії вважав культуру, яка є «людським обличчям» історії. Свободний розвиток людської особистості як втілення загально­людських цінностей та ідеалів розглядав у нерозривному зв' язку з повноцінним життям і розвитком нації.

Основні твори: «Мислі о еволюції в історії людськості», «Із сек­ретів поетичної творчості», «Поза межами можливого», «Що таке поступ».

Фромм Еріх (1900—1980) — німецько-американський психолог та філософ, один із головних представників Франкфуртської школи (критична теорія, або неомарксизм) та неофрейдизму. Позиція Ф. формується на основі синтезу психоаналізу, марксизму, філософсь­кої антропології та екзистенціалізму. Піддає критиці натуралістичні засади фрейдівської концепції особистості. На противагу біологізму Фрейда висуває принцип соціального детермінізму. У центрі уваги Ф. — ситуація людини у суспільстві — той екзистенціальний конф­лікт та роздвоєність особи, які виникають через необхідність само­визначитись у чужому для особистості світі. Перспективу людсько­го розвитку вбачає у перетворенні сучасного «хворого суспільства» на засадах створення умов для вдосконалення і реалізації творчого потенціалу людини («гуманістичний радикалізм» на основі доміну­вання любові до життя).

Основні твори: «Втеча від свободи», «Людина для себе», «Мати чи бути?».

Хайдеггер Мартін (1889—1976) — німецький філософ, твор­чість якого мала вирішальний вплив на формування сучасної філо­софської герменевтики, екзистенціалізму, антропології, філософії мови, постструктуралізму та психоаналізу. Філософія тлумачилася Х. як універсальна феноменологічна онтологія, що має за мету тема-тизацію розмаїття видів буття сущого, спосіб осягнення їх єдності

239

у понятті Буття (як такого) у межах єдиного трансцендентального горизонту (Часу). Застосовує феноменологічний метод для аналізу розуму й існування людини з метою виявлення їх передумов. На цьому шляху, відмовляючись від класичних понять «матерії», «ду­ху», «суб' єкта» і «об' єкта», визначає свободу як суще, що вперше розкриває свою сутність.

Основні твори: «Що таке метафізика?», «Що таке мислення?», «Сутність розуму», «Буття і час».

Хантінгтон Самюель-Пітер (народ. 1927) — професор Гарвардсь­кого університету, де він окрім того обіймає посаду директора Інс­титуту Стратегічних Досліджень і є головою Гарвардської Академії Міжнародних та Регіональних досліджень. Обґрунтовує наскрізне значення цивілізацій для подальшого поступу людства. На його дум­ку, цивілізації прийшли на зміну державам та ідеологіям, стали по­тужним фактором ідентифікації для спільнот людей та рушійною силою сучасної глобальної політики.

Основні твори: «Протистояння цивілізацій та зміна світового по­рядку».

Хейзінга Йоган (1872—1945) — датський історик, філософ культури. Творчі пошуки Х. були найбільшою мірою зосереджені на дослідженні форм світовідношення і мислення у пізньому Серед­ньовіччі та філософському аналізі проблеми гри. Обґрунтував на­скрізне значення гри у розвитку основних культурних форм людст­ва — не лише у мистецтві, а й філософії, науці, політиці, юриспру­денції, військовому ремеслі. Ідеал гармонії, за Х., полягає у збалан­суванні духовних і матеріальних цінностей.

Основні твори: «Сутінки Середньовіччя», «Людина граюча».

Шелер Макс (1874—1928) — німецький філософ і соціолог, один із засновників філософської антропології. Людину розглядає як особу, яка є зосередженням духовних актів. Дух проявляє себе в особі. Людина, будучи духовною істотою, носієм цінностей, є віль­на і відкрита світу. Як вищу цінність розглядає Бога, а любов до Бо­га — як вищу форму любові. Переживання цінностей, за Ш., — не психічний, а космічний акт.

Основні твори: «Становище людини в космосі», «Про вічне в лю­дині», «Феномен трагічного».

Юркевич Памфіл Данилович (1827—1874) — найвизначніший український філософ. Ю. обґрунтовує розуміння філософії як ціліс-

240

ного світогляду, в якому духовне життя людства розкривається в усій повноті його релігійних, інтелектуальних, етичних та есте­тичних моментів. Доводячи однакову неспроможність як емпіризму, так і раціоналізму у справі формування такого цілісного світогляду, Ю. здійснював рішучий крок у бік «конкретного ідеалізму», що, на відміну від ідеалізму абстрактного, передбачає вкоріненість філо­софського мислення в абсолютно сущому як його першопочатку. Ю. — один із теоретиків філософії серця (кордоцентризму).

Основні твори: «Ідея» (1859), «З науки про людський дух» (1860), «Серце і його значення у духовному житті людини, за вчен­ням слова Божого» (1860) та ін.

Ясперс Карл (1883—1969) — німецький філософ і психіатр, один із засновників філософії екзистенціалізму. За Я. філософія по­винна дати людині орієнтири існування у світі, «висвітлити екзис­тенцію» та здійснити «стрибок до безумовного буття». В концепції Я. буття має потрійне значення: 1. Предметне буття, або «буття у сві­ті»; 2. Екзистенція або людська самість, яка не може бути об'єк­тивованою; 3. Трансценденція як «охоплююче» — незбагнена межа будь-якого мислення. Справжне духовне життя народжується перед лицем «абсурдних ситуацій», які змушують людство осмислити своє існування у світі, що виводить спілкування людей на екзистенцій-ний рівень.

Основні твори: «Духовна ситуація часу», «Сенс та призначення історії», «Філософія».

241

ЛІТЕРАТУРА

1. Аристотель. Сочинения: В 4-х т. — М.: Мысль, 1975.

2. Арістотель. Політика. - К.: Основи, 2000. — 239 с.

3. Августин Аврелій. Сповідь. — К.: Основи, 1999. — 314 с.

4. Антология мировой философии: В 4-х т. — М.: Мысль, 1971.

5. Бекон Ф. Сочинения: В 2-х т. — М.: Мысль, 1977.

6. Бердяев Н. Дух и реальность. — Харьков: Фолио, 2003. — 624 с.

7. Гегель Г. В. Ф. Энциклопедия философских наук: В 3-х т. — М.: Мысль, 1977.

8. Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. — Ленинград., Гидрометео-издат, 1990. — 528 с.

9. Гоббс Т. Сочинения: В 2-х т. — М.: Мысль, 1989-1991.

10. Енгельс Ф. Анти-Дюрінг/ К. Маркс, Ф. Енгельс. Твори. — К.: Політви-дав., 1965. — Т. 20 — 776с.

11. Енгельс Ф. Діалектика природи / К. Маркс, Ф. Енгельс. Твори. — К.: Політвидав., 1965. — Т. 20. — 776 с.

12. Енгельс Ф. Походження сім'ї, приватної власності та держави / К. Маркс, Ф. Енгельс. Твори. — К.: Політвидав, 1964. — Т. 21. — 712 с.

13. Зарубіжна філософія ХХ ст. Читанка з історії філософії: У 6 кн. / Під ред. Г. І. Волинки. — К.: Довіра, 1993. — Кн.6. — 245 с.

14. Історія філософії України: Хрестоматія: Навч. посіб. — К.: Либідь, 1993. — 560 с.

15. Ленін В. І. Карл Маркс // Повне зібр. творів. — К.: Політвидав, 1972. — Т.26. — 563 с.

16. Маркс К. До критики політичної економії. Передмова. / К. Маркс, Ф. Енгельс. Твори. — К.: Політвидав,1968. — Т.13. — 728 с.

17. Маркс К., Енгельс Ф. Німецька ідеологія. Твори. — К.: Політвидав, 1959. — Т.3. — 604 с.

18. Мир философии. В 2-х ч. — Ч. 1, 2. — М.: Изд. полит. литературы, 1991.

19. Ницше Ф. Сочинения: В 2-т. / Пер. с нем. — М.: Мысль, 1990. — Т. 2. — 829 с.

20. Ортега-і-Гассет. Вибрані твори. — К.: Основи, 1994. — 420 с.

21. Ортега-и-Гассет. Что такое философия? — М.: Наука, 1991. — 403 с.

22. Платон. Держава. — К.: Основи, 2005 — 355 с.

23. Платон. Діалоги. — К.: Основи, 1999 — 394 с.

24. Прокопович Феофан. — Твори: У 3 т. — К.: Либідь, 1980.

25. Поппер Карл. Открытое общество и его враги. — М.: Феникс,1992. — Т.1, 2.

242

26. Проблема человека в западной философии: Переводы. — М.: Прогресс, 1988. — 544 с.

27. Сковорода Г. С. Повне зібр. творів: У 2 т. — К.: Наук. думка, 1973.

28. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. — М.: Политиздат, 1992. — 543 с.

29. Сучасна зарубіжна філософія. Течії і напрями. Хрестоматія: Навч. по-сіб. / Упоряд. В. В. Лях, В. С. Пазенок. — К.: Либідь, 1996. — 384 с.

30. Сумерки богов / Под ред. А. А. Яковлева. — М.: Изд. полит. литерату­ры, 1990. — 223 с.

31. Тойнбі А. Дослідження історії: У 2т. — К.: Наукова думка, 1995. — Т.1.

32. Українські гуманісти епохи Відродження. Антологія: У 2-х ч. — К.: Наук. думка, 1995.

33. Філософія Стародавнього світу. Читанка з історії філософії / Під ред. Г. І. Волинки. — К.: Довіра, 1992. — Кн. І — 355 с.

34. Філософія: Хрестоматія. — Кам'янець-Подільський: Абетка, 2000. — 569 с.

35. Франк С. Духовные основы общества. — М.: Республика, 1992. — 511 с.

36. Фромм Э. Душа человека. — М.: АС Т - Л ТД, 1992. — 672 с.

37. Фромм Э. Иметь или быть? — М.: Изд. АС Т - Л ТД, 1990.— 664 с.

38. Хабермас Ю. Политические работы. — М.: Праксис, 2005. — 368 с.

39. Хантінгтон С. Протистояння цивілізацій та зміна світового порядку. — Л.: Кальварія, 2006. — 603 с.

40. Хрестоматия по западной философии / Сост. Н. И. Фокина — М.: Про­спект, 2006 — 544 с.

41. Хрестоматия по философии / Сост. П. В. Алексеев — М.: Проспект, 2005 — 576 с.

42. Человек. Хрестоматия / Сост. П. С. Гуревич — М.: Политиздат, 1991. — 464 с.

43. Швейцер А. Культура и этика. — М.: Наука, 1973. — 343 с.

44. Юркевич П. Д. Философские произведения. — М.: Правда, 1990. — 669 с.

45. Ясперс К. Смысл и назначение истории. — М.: Республика, 1994. — 527 с.

243

Навчальне видання