ХРЕСТОМАТІЯ

Київ

Книжкове видавництво Національного авіаційного університету 2008

УДК 1013:371.671(075.8) ББК Ю 0я73 Х 918

Редакційна колегія:

Дротянко Л. Г., Онопрієнко В. І., Сластенко Є. Ф., Богдановський І. В., Іщук Н. В., Каднікова Л. В., Кунденко Я. М., Матюхіна О. А., Мокляк Л. І., Морозов А. Ю., Онопрієнко М. В., Сухова Н. М., Фоменко А. М., Черноног Р. А., Кошетар У. П., Ороховська Л. А., Харченко Ю. В, Ягодзінський С. М., Абісова М. А,. Задубняк Ю. А., Зуєв С. М., Михалевич В. В., Русяєва Т. Г., Сідоркіна О. М., Скиба І. П., Скиба О. П., Смеричанський О. В., Ченбай Н. А., Шоріна Т. Г.

Рецензенти:

Лях В. В. — д-р. філос. наук., (Інститут філософії ім. Г. Сковороди НАН України) Александрова О. В.— д-р. філос. наук., (Київський національний університет ім. Тараса Шевченка)

Затверджено методично-редакційною радою Національного авіаційного університету (протокол № 14 від 3 липня 2008 року)

Х 918 Філософія. Хрестоматія: Навч. посіб. / За ред. Дротянко Л. Г., Матюхі-ної О. А., Онопрієнко В. І. — К.: Книжкове вид-во НАУ, 2008. — 244 с.

Хрестоматія містить тематично і хронологічно підібрані тексти видатних філосо­фів від античності до сучасності. Тексти висвітлюють основні філософські напрямки, течії, школи й точки зору видатних філософів минулого і сучасності щодо всіх проб­лем, які розглядаються у процесі вивчення курсу «Філософія». Хрестоматія також містить словник персоналій, список літератури.

Посібник покликаний надати студентам всіх спеціальностей допомогу при підго­товці до семінарських занять, до виконання модульних контрольних робіт, при ви­вченні філософських першоджерел, що виносяться на самостійну роботу, до складан­ня семестрового іспиту з філософії. Посібник підготовлено відповідно до вимог кре­дитно- модульної системи навчання.

Хрестоматія буде корисною для студентів, магістрантів, аспірантів, викладачів вищих навчальних закладів України.

УДК 1013:371.671(075.8) ББК Ю 0я73

ISBN © Л. Г. Дротянко, О. А. Матюхіна ,

В. І. Онопрієнко та ін., 2008. © НАУ, 2008

2

ЗМІСТ

1.Філософія: коло проблем та роль у суспільстві 5

2. Антична філософія 13

3. Філософія Середньовіччя 26

4. Філософія Відродження 37

5. Філософія Нового часу 47

6. Німецька класична філософія. Марксистська філософія.. 60

7. Західна філософія кінця ХІХ — ХХ ст 69

8. Історія української філософії 83

9. Діалектика як учення про розвиток 98

10. Філософське вчення про буття 112

11.Проблема людини у філософії 123

12. Свідомість: її походження та сутність 135

13. Пізнання та освоєння людиною світу 146

14. Предмет соціальної філософії 157

15. Суспільне виробництво як спосіб буття людини

в культурі 179

16. Політичне життя суспільства як філософська проблема... 181

17. Філософія історії 195

18. Стратегія майбутнього 206

Словник персоналій 218

Література 242

з

ПЕРЕДМОВА

Хрестоматія з філософії підготовлена відповідно до навчальної та робочої навчальної програм, програми кандидатських іспитів з філософії. Особливість іі в тому, що хрестоматія розроблена відповідно до вимог кредитно-модульної системи навчання.

Вища освіта в умовах реорганізації навчання за кредитно-модульною системою передбачає збільшення обсягу самостійної роботи студентів. Мета — розвинути творчий підхід до навчального матеріалу, сформувати вміння не лише засвоювати інформацію, а й самостійно осмислювати її. Робота з оригінальними філософськими текстами

є умовою поглибленого осмислення та освоєння студентами досягнень філософії, формування в них науково-філософського світогляду. Але кількість доступних для студентів видань праць видатних філософів українською мовою як у друкованому вигляді, так і в Інтернеті є обмеженою і не відповідає вимогам навчальних програм.

Хрестоматія, орієнтована на ознайомлення з творами видатних філософів минулого і сучасності, призначена для всіх, хто вивчає й викладає філософію. Вона включає фрагменти праць філософів різних епох. У 2-8 темах тексти підібрані так, щоб висвітлити характерні особливості окремих періодів історії філософії. В темах 1, 9-18 фрагменти праць підібрані так, щоб розкрити основні проблеми філософії, розмаїття підходів до їх осмислення та вирішення. Тексти розміщені в хронологічному порядку. У кінці хрестоматії наведено персонали;список джерел.

Хрестоматія покликана допомогти студентам усіх спеціальностей та форм навчання під час підготовки до семінарських занять, до виконання модульних контрольних робіт, забезпечити доступ до філософських першоджерел, що виносяться для самостійного опрацювання, полегшити складання семестрового іспиту з філософії.

Ідея практичної спрямованості — провідна в хрестоматії. Автори прагнули, щоб у процесі роботи з хрестоматією у студентів формувались навички самостійної роботи з першоджерелами, сприйняття специфічності філософської мови, вміння узагальненого, філософського мислення.

4

1. Філософія: коло проблем та роль у суспільстві

_с

Платон

^а

До роду богів не дозволено перейти нікому, хто не був філосо­фом і не очистився до кінця, — нікому, хто не прагнув пізнання... Справжні філософи відганяють від себе всі бажання тіла, міцніють і ні за що їм не поступаються, не бояться розорення та бідності, на відміну від більшості, яка є користолюбною, і хоча вони, на відміну від владолюбних і честолюбних, не бояться безчестя та безслав'я, яких завдає погане життя, вони від бажань утримуються...

Тим, хто прагнув пізнання, добре відомо таке: коли філософія починає опікуватися їхньою душею, душа туго зв'язана в тілі і при­ліплена до нього, вона вимушена розглядати й осягати суще не сама по собі, але через тіло, нібито через ґрати в'язниці, і потопає в гли­бокому неуцтві. Бачить філософія й усю страхітливу силу цієї в'язниці: підкорюючись пристрастям, в'язень сам міцніше від будь-якого наглядача охороняє власну в'язницю. Так, тим, хто прагне пі­знання, відомо, в якому стані буває їхня душа, коли філософія бере її під свій захист та з тихими умовляннями береться визволяти, ви­являючи, якою мірою оманливі зір та інші відчуття, переконуючи віддалятися від них, не користуватися їх послугами, наскільки це можливо, та радячи душі зосередитися і збиратися в самій собі, ві­рити тільки собі, коли, сама в собі, вона думає про те, що існує саме по собі, й не вважати істинним нічого з того, що вона за допомогою іншого досліджує з інших речей, іншими словами, з відчутних та видимих, бо те, що бачить душа, осягається розумом і безвидно. Ось те визволення, якому не вважає за потрібне чинити опір душа

5

справжнього філософа, й тому вона біжить від радощів, бажань, смутку та страхів, наскільки це в її силах, розуміючи: якщо хтось дуже радіє, або сумує, або наляканий, або охоплений сильним ба­жанням, він терпить тільки звичайне зло, на яке і міг би очікувати, наприклад, хвороба чи бідність, яких зазнає, потураючи власним пристрастям, але й найвеличнішу, найостаннішу з усіх бід і навіть не звітує перед собою...

Душа філософа...не вважає, що справа філософії — визволяти її; а вона, коли ця справа вже зроблена, може знову віддатися радощам та смутку, й надягти колишні кайдани, подібно до Пенелопи, яка без кінця розпускає свою тканину. Вносячи у все спокій, слідуючи ро­зуму й постійно в ньому перебуваючи, споглядаючи істинне, божес­твенне й незаперечне та в ньому знаходити для себе поживу, душа вважає, що саме так потрібно жити, доки вона жива, а після смерті відійти до того, що їй ближче, й назавжди позбутися людського не­щастя. Завершуючи таке життяїй не потрібно боятися чогось по­ганого, не потрібно турбуватися, що при прощанні з тілом вона роз­падеться, розвіється вітром, понесеться невідомо куди, щоб уже ніде більше й ніяк не існувати.

Платон. Федон.

Арістотель

^а

Слід розглянути, які ті причини й початки, наука про які є муд­рість... По-перше, ми припускаємо, що мудрий, наскільки це мож­ливо, знає все, хоча він і не має знання про кожен предмет окремо. По-друге, ми вважаємо мудрим того, хто здатен пізнати важке та таке, що нелегко збагненне людиною (адже сприйняття відчуттями притаманне всім, а тому це легко й нічого мудрого в цьому немає). По-третє, ми вважаємо, що наймудріший у будь-якій науці той, хто більш точний і здатен більш навчити виявленню причин, і (по-четверте) що з наук більшою мірою мудра та, яка бажана заради неї самої та для пізнання, ніж та, яка бажана заради користі, що з неї мають, а (по-п'яте) та, яка головує, — більшою мірою, ніж допоміж­на, бо ж мудрому належить не отримувати настанови, а наставляти самому, і не він повинен коритися іншому, а йому — той, хто менш мудрий.

Ім'я (мудрості) необхідно віднести до однієї й тієї ж науки: це повинна бути наука, яка досліджує першопочатки та причини...

6

А що це не мистецтво творення, пояснювали вже перші філософи. Бо ж і тепер, і раніше здивування спонукає людей філософствувати, причому спочатку вони дивувалися з того, що безпосередньо викли­кало здивування, а потім, потроху просуваючись у такий спосіб далі, вони ставили собі питання про більш значне, наприклад, про зміну положення Місяця, Сонця та зірок, а також про походження Всесві­ту... Якщо, таким чином, почали філософствувати, щоб позбавитися незнання, то, вочевидь, прагнути знань почали заради розуміння, а не заради користі... І так само, як вільною називаємо ту людину, яка живе заради самої себе, а не для іншого, так і ця наука єдина вільна, бо лише вона існує заради самої себе.

Арістотель. Метафізика.

Фома Аквінський

а

Філософ визначає, що перша філософія є знання істини, не якої завгодно, а тієї істини, яка є джерелом будь-якої істини і яка відно­ситься до першопочатки буття для всіх речей; звідси випливає, що ця істина є початком усякої істини, бо розпорядок речей в істині та­кий самий, як і в бутті...

Існують якісь істини про Бога, які перевершують будь-яку здат­ність людського розсудку, як, наприклад, про те, що Бог (троїстий) та єдиний. Однак існують якісь істини, які може осягнути й природ­ний розсудок, як, наприклад, про те, що Бог є, що Бог єдиний тощо; ці істини про Бога вочевидь довели і філософи, яких веде світло природного розсудку...

Для пізнання того, що розсудок може пізнати про Бога, потрібно багато знати заздалегідь, бо розгляд майже всієї філософії схиляє до пізнання Бога; внаслідок чого з частин філософії метафізика, яка тлумачить божественне, підлягає вивченню в останню чергу. Отже, до дослідження згаданої божественної істини можна перейти тільки з великим зусиллям та старанням, і (лише дехто) хоче взяти на себе цю роботу через любов до знання, природний потяг до якого Бог, однак, уклав у людський розум... Тому божественне милосердя ви­явило рятувальну передбачуваність, приписавши брати на віру й те, що здатен дослідити розсудок, щоб таким чином усі легко змо­гли бути причетними до пізнання Бога без сумніву та помилки.

Фома Аквінський. Сума теології.

7

Гоббс Т.

_a

Філософія, так званий природний розум, вроджена кожній люди­ні, бо кожна людина певною мірою міркує про які-небудь речі. Од­нак там, де потрібен довгий ланцюг доказів, більшість людей збива­ється з дороги й відхиляється вбік, бо їм вистачає правильного ме­тоду ... В результаті люди, які... не шукають філософії або відкида­ють її, володіють, згідно з загальною думкою, більш здоровими по­няттями, ніж ті, які не дотримуються загальноприйнятих думок, а, набравшись сумнівних поглядів, як безумці безперервно дискутують та сперечаються, вдаючи із себе надзвичайно розумних... Я переход­жу до справи й починаю з визначення поняття філософії. Філософія є пізнання, яке досягається через правильне міркування (recta ratiocinatio) і яке пояснює дії або явища з відомих нам причин або виробляючих підстав, і, навпаки, можливі виробляючі підстави — з відомих нам дій.

Гоббс Т. До читача. Про тіло.

Декарт Р.

a

Перш за все я хотів би з'ясувати, що таке філософія, зробивши початок з найбільш звичайного, з того, наприклад, що слово «філо­софія» означає зайняття мудрістю і що під мудрістю розуміється не тільки розсудливість у справах, але також і довершене знання про все, що може пізнати людина; це ж знання, яке спрямовує саме життя, слугує збереженню здоров'я, а також відкриттям у всіх науках. А щоб філософія стала такою, вона з необхідністю повинна бути виведеною з першопричин так, щоб той, хто намагається оволодіти нею (що й оз­начає, власне, філософствувати), почав із дослідження цих першо­причин, які називають початками. Для цих початків існують дві ви­моги. По-перше, вони повинні бути настільки зрозумілими і самооче­видними, щоб при уважному дослідженні людський розум не мав сумніву в їх істинності; по-друге, пізнання всього іншого має зале­жати від них так, що хоча початки й могли б бути пізнані окрім пі­знання інших речей, однак, навпаки, ці останні не можна пізнати без знання початків. При цьому необхідно зрозуміти, що тут пізнання речей з початків, від яких вони залежать, випливають так, що в усій низці висновків немає таких, які не були б цілком зрозумілими.

Декарт Р. Початки філософії.

8

Гегель Г.

^а

Ця наука остільки є єдністю мистецтва й релігії, оскільки зовніш­ній за своєю формою спосіб споглядання мистецтва, властива йому діяльність суб'єктивного творення і розщеплення його субстанціаль­ного змісту на множину самостійних форм стає в тотальності релігі­єю. В релігії в уявленні розгортається розходження та опосередку­вання розкритого змісту й самостійні форми не тільки поєднуються разом у деяке ціле, а й об'єднуються в просте духовне споглядання і, насамкінець, піднімаються до мислення, яке має самосвідомість. Це знання є тим самим пізнаним через мислення поняттям мистецт­ва та релігії, в якому все те, що є різним за змістом, пізнане як необ­хідне, а це необхідне пізнане як свободне.

Згідно з цим, філософія визначається як пізнання необхідності зміс­ту абсолютного уявлення, а також необхідності двох його форм, — з одного боку, безпосереднього споглядання та його поезії, як (рів­ним чином) і об'єктивного й зовнішнього одкровення, яке припуска­ється уявленням, а з іншого боку, насамперед суб'єктивного вход­ження в себе, потім також суб'єктивного руху зовні й ототожнення віри з передумовою. Це пізнання є, таким чином, визнанням цього змісту і його форми та звільненням від однобічності форм, підне­сенням їх до абсолютної форми, яка саму себе визначає як зміст, за­лишаючись із ним тотожною у цій тотожності, являючи собою пі­знання у-собі-і-для-себе-сущої необхідності, яка була згадана. Цей рух, який і є філософією, є таким, який уже здійснено, який зрештою осягає власне поняття, тобто озирається назад тільки на власне знання.

Гегель Г. Енциклопедія філософських наук.

Конт О.

Щоб краще пояснити справжню природу й особливий характер позитивної філософії, необхідно, насамперед, кинути загальний по­гляд на послідовний рух людського духу, розглядаючи його у всій сукупності, бо ж одна ідея не може бути до кінця зрозумілою без ознайомлення з її історією... Закон полягає в тому, що кожна з на­ших головних ідей, кожна з галузей нашого знання проходить по­слідовно три різні теоретичні стани: стан теологічний або фіктив-

9

ний; стан метафізичний або абстрактний; стан науковий або позити­вний. Іншими словами, людський дух за своєю природою у кожному із своїх досліджень користується послідовно трьома методами мис­лення, які за характером своїм суттєво різні і навіть протилежні один одному: спочатку теологічним методом, потім метафізичним і, нарешті, позитивним методом. Звідси й виникають три філософії, які виключають одна одну, або три загальні системи поглядів на су­купність явищ: перша є необхідним вихідним початком людського розуму; третя — його визначеним і остаточним станом; друга слугує тільки перехідною сходинкою.

Головною характерною рисою позитивної філософії є визнання усіх явищ такими, що підпорядковуються незмінним природним за­конам, відкриття та зведення кількості яких до мінімуму й складає мету усіх наших зусиль, хоча ми й визнаємо абсолютно недосяжним та безглуздим пошук перших або останніх причин.

Конт О. Курс позитивної філософії.

Ортега и Гассет Х.

Сьогоднішнє наше бачення філософії суттєво відрізняється від бачення попереднього покоління...

Потрібно розуміти, що думки змінюються не через зміну вчораш­ньої істини, яка сьогодні стала оманою, а через зміну орієнтації лю­дини, завдяки чому вона починає бачити перед собою інші істини, які відрізняються від учорашніх. Отже, змінюються не істини, а лю­дина, й вона, змінюючись, переглядає низку істин і відбирає з по­тойбічного світу найбільш близькі їй. Хіба не це складає зміст людсь­кої історії? І що таке істота, яка називається людиною, чиї зміни в ча­сі прагне вивчати історія? Дати визначення людини нелегко; діапа­зон величезний; чим повнішою й ширшою буде концепція людини, з якою історик починає свою роботу, тим глибшою та точнішою бу­де його праця. Людина — це і Кант, і пігмей з Нової Гвінеї й австра­лійський неандерталець. Проте між крайніми точками людського різноманіття повинен існувати мінімум узгодженості, перед остан­ньою межею повинен бути простір, який відводиться роду людсько­му. Античність і середньовіччя задовольнялися лаконічним і фак­тично неперевершеним до сьогодні визначенням людини: розумна тварина. Це означення не викликає заперечень, але, на жаль, для нас стає проблематичним створити чітке уявлення про те, що таке тва-

10

рина і що таке розумна істота. Тому з міркувань історичного харак­теру ми говоримо, що людина — це будь-яка жива істота, яка думає осмислено, а тому є зрозумілою для нас. Мінімальне припущення історії полягає в тому, що об' єкт, про який вона говорить, може бути зрозумілим. Однак розумінню доступне тільки те, що деякою мірою має істину. Ми не змогли б розпізнати абсолютну оману, тому що просто не зрозуміли б її. Отже, основне припущення історії є прямо протилежним крайньому релятивізму. При вивченні культури пер­вісної людини ми припускаємо, що вона мала зміст і істину. У чому полягає ця істина, якщо на перший погляд дії й думки історичних персонажів здаються такими безглуздими? Історія — це і є інший погляд, який уміє знаходити сенс у тому, що здається безглуздим.

Історія не може бути дійсною історією, не виконуючи свого ос­новного завдання: зрозуміти людину будь-якої, нехай навіть найпри-мітивнішої епохи. Однак зрозуміти її можна тільки в тому випадку, якщо сама людина цієї епохи веде осмислене життя, тобто її думки і вчинки мають раціональну структуру. Отже, історія береться ви­нести виправдання всім епохам, тобто здійснює зовсім протилежне до того, що нам здавалося на перший погляд: розгортаючи перед нами все розмаїття людських думок, вона нібито прирікає нас на ре­лятивізм, але тому що вона додає кожному відносному положенню людини всю повноту змісту, відкриваючи нам вічну істину кожної епохи, вона рішуче переборює несумісність релятивізму з вірою в торжествуючу над відносністю і ніби вічну долю людини. У мене є вагомі причини сподіватися, що в наш час інтерес до вічного й не­змінного, тобто філософії, та інтерес до минущого і мінливого, тоб­то історії, вперше об'єднаються.

Ортега-і-Гассет Хосе. Що таке філософія?

Ясперс К.

а

Ознакою філософської віри, віри мислячої людини, є те, що вона існує лише в союзі зі знанням. Вона хоче знати те, що доступно знанню, і зрозуміти сама себе. Безмежне пізнання, наука — основ­ний елемент філософствування. Не повинно бути нічого такого, що не допускає запитання про себе, не повинно бути таємниці, закритої для дослідження. Критика веде до чистоти, розуміння змісту і меж пізнання. Філософ здатний захиститися від ілюзорного знання, від помилок науки.

11

У філософській вірі закладені структури подібних діалектик.

Філософська віра — у легенді. Хоча ця віра існує тільки в мис­ленні окремої людини й позбавлена об'єктивного захисту, який на­дається певними інститутами, вона є тим, що залишається, коли все валиться, і все-таки є нічим, якщо в ній шукають допомогу в бутті. Тому філософія визначена її історією, а історія філософії стає щора­зу цілісністю, що виникає з філософствування...

Тільки виходячи з філософської віри, споконвічно, будучи здат­ним упізнавати себе в іншому, можна через накопичення помилок знайти в історії філософії шлях до істини, що зародилася в ній.

Ясперс К. Філософська віра.

Камю А.

а

Є одна лише справді серйозна філософська проблема — пробле­ма самогубства. Вирішити, варте чи не варте життя того, щоб його прожити, — означає відповісти на фундаментальне питання філосо­фії. Решта — чи має світ три виміри, чи керується розум дев'ятьма або дванадцятьма категоріями — є другорядним. Такими є умови гри: в першу чергу треба давати відповідь. І якщо є вірним, як це говорив Ніцше, те, що філософ, який заслуговує на повагу, повинен бути взірцем, то зрозуміле й значення відповіді: за нею будуть слі­дувати певні дії. Цю очевидність відчуває серце, але в неї необхідно вникнути, щоб зробити ясною для розуму.

Як визначити більшу невідкладність одного питання порівняно з іншими? Міркувати треба про дії, які слідують за рішеннями. Я ні­коли не бачив, щоб хто-небудь віддав життя за онтологічний аргу­мент. Галілей віддавав належне науковій істині, але з надзвичайною легкістю зрікся її, як тільки вона стала небезпечною для життя. В якомусь розумінні він був правий. Така істина не була варта вог­нища. Чи Земля обертається навколо Сонця, чи Сонце навколо Зем­лі — не все одно? Врешті, питання це пусте. Водночас я бачу, як накладають руки на себе багато людей, бо, на їхню думку, життя не варте того, щоб його прожити. Мені відомі й ті, як не дивно, готові покінчити з собою заради ідеї чи ілюзій, які є основою їхнього жит­тя (те, що називається причиною життя, виявляється чудовою при­чиною смерті). Тому питання про сенс життя я вважаю найне-відкладнішим з усіх питань.

Камю А. Міф про Сізіфа. Есе про абсурд.

12

2. Антична філософія

_с

Анаксімандр

а

Дехто вважає таким [початком] апейрон, а не воду або повітря, щоб усе інше не загинуло в безкінечності цих стихій, бо всі вони протилежні одна одній: повітря холодне, вода волога, вогонь гаря­чий. Якби б одна із стихій була апейроном, то все інше загинуло б. Тому кажуть, що є дещо інше, з чого всі ці стихії виникають. (...) Все є або початок, або походить з початку. У апейрона ж немає по­чатку, бо він був би для нього межею... Апейрон сам здається поча­тком усього іншого... [Апейрон] все охоплює і всім керує, як кажуть ті, хто, крім апейрона, не допускають інших причин.

Арістотель. Фізика. ІІІ 4,5.

Анаксімандр каже невиразно про тіло, що лежить в основі, нази­ваючи його апейроном, і не визначає його по виду ні як вогонь, ні як воду, ні як повітря.

Симпліцій. РЬу8. 149. 13.

Анаксімандр Мілетський ... казав, що початком і основою всього сущого є апейрон. Він перший ввів таку назву для початку.

. Очевидно, що, спостерігаючи, як чотири стихії перетворю­ються одна на одну, Анаксімандр не вважав за можливе взяти одну з них за основу, але прийняв [за неї] щось від них відмінне.

Симпліцій. РЬу8. 24. 13.

13

Геракліт

...Деталі його [Геракліта] вчення такі. Вогонь — першоелемент, і всі речі — обмінний еквівалент вогню — виникають з нього шля­хом розрідження і згущення. Проте чітко він не пояснює нічого. Все виникає через протилежності, і все тече подібно річці. Всесвіт скін­чений, і космос єдиний. Народжується він з вогню і знову згорає дотла через певні періоди часу, позмінно протягом сукупної вічності [еон], а відбувається це згідно з долею. Одна з протилежностей, яка призводить до виникнення [космосу], називається війною і незго­дою, а інша, що призводить до згорання [екпірози], — згодою і ми­ром, зміна — шляхом вгору-вниз, на якому і виникає космос. Згу­щуючись, вогонь зволожується і, стискаючись, стає водою: вода, тверднучи, перетворюється на землю: це дорога вниз. Земля, у свою чергу, знову розтоплюється [плавиться], з неї виникає вода, а з во­ди — все інше; причини майже всіх явищ він убачає у випаруванні з моря: це шлях вгору. Випари походять і з Землі, і з моря, одні світ­лі й чисті, інші темні: вогонь посилюється за рахунок світлих, воло­га — за рахунок темних.

Діоген Лаертський. IX. 1-3.

Демокріт

_{. . а . .}

[Демокріт]: початок світу — атоми і порожнеча. Незліченна множина світів, і всі вони мають початок і кінець у часі. І ніщо не виникає з небуття. І атоми незліченні за різноманітністю величин і за множиною; літають вони ж у Всесвіті, кружляючи у вихорі, так народжується все складне: вогонь, вода, повітря, земля. Йдеться про те, що останні суть сполучення деяких атомів. Атоми ж не підда­ються жодному впливу і є незмінними внаслідок міцності.

Діоген Лаертський. ІХ. 44.

Чому вчить Демокріт? Нескінченно множинні сутності, невидимі і нерозрізнимі. Які до того не мають [внутрішніх] якостей і не під­даються зовнішньому впливу, вирують, розсіяні у порожньому про­сторі. Коли ж вони наблизяться один до одного, або зіштовхнуться, то зі скупчень їх [ що утворились таким чином] одне здається во­дою, інше — вогнем, третє — рослиною, четверте — людиною. [В

14

дійсності все це є неділимі форми [ідеї], як він їх називає, і [ крім них] нічого іншого нема.

Плутарх. adv. Colot. 8 p. 1110.

Протагор

Протагор хоче, щоб людина була мірою всіх речей, а саме: для існуючих — мірою буття, для неіснуючих — небуття; при цьому «мірою» він називає критерій, а «речами» — справи; через це він стверджує, що людина — міра всіх справ, для існуючого — буття, для неіснуючого — небуття. У цьому він встановлює тільки те, що здається кожному, і, таким чином, вводить троп відносності. Тому й здається, що у нього є спільне з послідовниками Піррона. Але він відрізняється від них, і ми дізнаємось про різницю, розглянувши належною мірою те, що здається Протагору. Ця людина говорить, що матерія плинна, і на місці її втрат безперервно виникають збіль­шення, і сприйняття змішуються й змінюються, залежно від віку та будови тіл. Він говорить і те, що основні причини всіх явищ — у матерії, тому матерією, оскільки це залежить від неї, може бути все те, що є всім, люди ж у різний час сприймають різне, залежно від відмінностей у їхніх настроях: той, хто живе у природі, сприймає з матерії те, що може йому явити природа, той, хто живе неприрод­но, — те, що може явитися їм. Так само і стосовно віку і стосовно сну або неспання, і в кожному різновиді настрою треба сказати те саме. Отже, за його вченням, критерієм сущого є людина, бо все, що здається людям, існує; те ж, що не здається нікому з людей, і не іс­нує. Отже, ми бачимо, що і про плинність матерії, й про те, що в ній закладені основи всього видимого, він висловлюється догма­тично, а це речі не очевидні, і ми утримуємося від суджень.

Секст Емпірик. Три книги Пірронових положень.

Платон

_a

— До речі, Сократе, — підхопив Кебет, — ця твоя думка згідна з одним твоїм твердженням, яке ти часто висловлював і яке, мабуть, є правильним, а саме: знання — це не що інше, як пригадування. Тобто те, що ми тепер пригадуємо, ми знали колись раніше. А це

15

було б неможливо, якби наша душа не існувала десь колись, аж поки з'явилась на світ у людській подобі. Отже, це ще один доказ того, що душа безсмертна [...]

... Отже, якщо ми здобули це знання до народження і з ним при­йшли на світ, то, очевидно, ми знали й до народження, і зразу після народження не лише, що таке рівне, що більше й менше, а й усе ін­ше подібного зразка? Адже наше розмірковування стосується не лише, що таке рівне, що більше й менше, а й усе інше подібного зраз­ка? Адже наше розмірковування стосується не однієї тільки рів­ності, як однаковою мірою і пристрастю як такою, й доброго як та­кого, і справедливого, й священного; словом, як я вже зазначив, усього, що ми в своїх розмовах, і ставлячи питання, й відповідаючи на них, немов позначаємо печаткою буття як такого. Так що ми по­винні були одержати звідкись знання це все ще до народження.

• Очевидно, так.

• І якби ми одержали знання, не забували його в будь-якому випадку, то ми не тільки приходили б із ним на світ, а й зберігали б його протягом усього життя. Бо що таке «знати»? Здобути знання і вже не втратити його. А що таке забуття? Під ним розуміємо Сім-мію, втрату знання. Хіба не так?

• Так, безперечно.

• Отож, якщо, народжуючись, ми втрачаємо те, чим володіли до народження, а потім за посередництвом чуттів відновлюємо знання, яким володіли раніше, то хіба те, що ми називаємо пізнан­ням, не є відновленням знання, яке уже колись нам належало? І, на­зиваючи це «пригадуванням», ми, очевидно, вжили б правильну назву.

Платон. Федон.

• Тож коли філософ спілкується з чимось божественним і впо­рядкованим, він, наскільки це можливе для людини, сам стає впоряд­кованим і божественним. А звести наклеп можна на нього завжди.

• То правда.

• Однак якби філософ, — сказав я, — був змушений спробува­ти внести до громадського й приватного побуту людей, окремо до їх звичаїв і характерів, щось із того, що, на його думку, є вкрай необ­хідним, щоб удосконалюватись не лише самому; як ти гадаєш, був би з нього непоганий творець розсудливості, справедливості і зага­лом громадської доброчесності?

• Навіть дуже непоганий, — сказав він.

16

— Тож вони все ще гнівалися б, коли б ми й далі наполягали, що поки рід філософів не стане володарями у державі, а державний устрій, який ми змалювали словами, набере реальних обрисів, доти ні для держави, ні для її громадян не буде спокою від нещасть.

Платон. Держава.

. Адже ви самі погодилися, що ті, хто помилявся у виборі між насолодою й стражданнями (а насолода і страждання — це добро й зло), помиляються через брак знання; і не тільки знання взагалі, а й, як всі раніше погодились, саме знання вимірювального мистецт­ва. А помилкова дія без знання, ви самі розумієте, є наслідком не­знання, так що поступка насолодам є найбільша дурість.

• Отже, ви погоджуєтеся, — сказав я, — що приємне є добро, а прикрощі — зло?..

• Що скажемо тепер, друзі, на таке: хіба не прекрасні всі вчин­ки, спрямовані на те, щоб жити безтурботно і приємно? А кожний прекрасний вчинок не є добрим і корисним?

• Усі погодились.

• Якщо приємне є добром, то ніхто, коли знає, або вважає, що щось інше, до того ж здійснене, краще від того, що він чинить, не буде робити того, що досі робив, маючи змогу робити щось краще. Творити щось нижче своїх можливостей це не що інше, як неуцтво, а творити щось понад свої можливості — це не що інше, як муд­рість.

Платон. Протагор.

Арістотель

Оскільки природа двояка, вона є форма і матерія, то питання тре­ба розглядати так само, як ми стали б вивчати кирпатість, що вона таке. Отже, подібні предмети не можна брати ні без матерії, ні з од­ного матеріального боку. Проте ускладнення може виникнути і що­до такого: раз існують дві природи, з якою із двох повинен мати справу фізик, чи, може, з тим, що складається з них обох? Але якщо з тим, що складено з них обох, то і з кожної з них. Повинна пізнава­ти ту й іншу одна і та сама наука, чи різні? Хто зверне увагу на ста­родавніх, тому буде здаватися, що справа фізики — матерія: і Емпедокл, і Демокрит лише незначною мірою торкнулись форми і суті буття. Але якщо мистецтво наслідує природу, то до однієї й тої

17

ж науки відноситься пізнання форми й матерії у визначених межах: наприклад, лікарю має бути відомий і здоровий стан, і жовч, і флег­ма, з якими пов'язане здоров'я, так само й будівельнику і вигляд будинку, і матеріал — цегла і дерево, те саме стосується й інших. Отже, справа фізики — пізнавати ту й іншу природу, крім того, тій самій науці належить пізнавати «заради чого» і мету, а також те, що відбувається заради цього. Природа є мета і «заради чого»: там, де при безперервному русі є кінцева зупинка, вона є й мета, і «заради чого».

Арістотель. Фізика.

8. Отже, зрозуміло, що найкраще об'єднання — те, котре витво­рюється із середніх складників, і ті держави мають найкращий устрій, де середній прошарок становить значну кількість і користу­ється більшим впливом порівняно з обома крайніми верствами насе­лення, принаймні дужчий від кожного з них, взятого окремо. З' єд­навшись із тим чи тим складником, середній складник набуває впливу і перешкоджає виявам протилежних крайностей. Тому дуже бажано для держави, аби її громадяни володіли середньою власніс­тю, що є достатньою (для існування); а в таких випадках, коли одні володіють незмірним багатством, другі — ніяким, виникає або крайня демократія, або крайня олігархія, або тиранія — саме внаслі­док протилежних крайностей, що мають місце у майнових відноси­нах (між громадянами). Адже тиранія утворюється як із надто сваві­льної демократії, так і з олігархії. Значно рідше вона виникає з середніх форм державного устрою і тих, що схожі на них. Причи­ни цього ми з' ясуємо згодом, коли розглядатимемо питання про змі­ни в державі.

9. Отже, зрозуміло, що середній стан найкращий для державного устрою, бо тільки завдяки йому відсутні групові чвари; там, де сере­днього прошарку багато, найрідше бувають громадянські чвари й незлагоди. І великі держави саме з цієї причини найменше потер­пають від внутрішніх заколотів, бо в них присутня значна частина середнього прошарку. А в невеликих державах населення легко роз­бивається на дві партії, так що між ними не залишається місця се­редньому прошаркові; майже всі там стають або бідними, або бага­тими. Своєю чергою, демократії користуються більшою порівняно з олігархіями безпекою. їхнє існування триваліше завдяки наявності в них середнього складника, що переважає своєю чисельністю (реш­ту) і буває сильніше представлений у державному житті демократій, ніж олігархій. Та коли середній прошарок відсутній, злидарі приду-

18

шують своєю чисельністю, і держава потрапляє в скруту, йдучи від­так до своєї загибелі.

10. Доказом цього висунутого нами твердження може бути хоча б те, що найкращі закони видавали люди із середніх верств: напри­клад, Солон, як видно з його віршів, Лікург (царем він не був), Ха-ронд і багато інших. З цього зрозуміло, чому в більшості випадків державний лад буває або демократичним, або олігархічним. Серед­ній чинник у них дуже незначний; навпаки, провідну роль завжди відіграють або великі власники, або простолюд; і, належачи до сере­днього стану, вони й решта змагаються між собою за владу, так що в результаті утворюється або демократичний, або олігархічний лад.

Арістотель. Політика.

Епікур

...Вір, що бог є істотою безсмертною й блаженною, бо таке за­гальне окреслення поняття про бога... Так, боги існують, бо знання про них — очевидність.

...Насолода є початок і кінець блаженного життя; його ми пізна­ли як найперше благо, споріднене нам, з нього починаємо всілякі воління й уникання і до нього повертаємось.

. Самодостатність ми вважаємо великим благом, але не задля того, щоб завжди користуватися тим, що є, а для того, щоб задо­вольнятися малим, коли не буде достатку, щиросердно гадаючи, що розкіш найсолодша тому, хто потребує її менш за все, і що все, чого вимагає природа, легко досягається, а все зайве — досягається важко.

. Коли ми говоримо, що найсолодшою є кінцева мета, то ми ро­зуміємо зовсім не насолоду розпусти і хтивості, як вважають ті, хто не знають, не поділяють або погано розуміють наше вчення, — ні, ми розуміємо свободу від страждань тіла і від збентеження душі.

. Найвеличнішим із благ є розуміння, воно цінніше, ніж сама фі­лософія, і від нього походить решта доброчесностей. Це воно вчить, що не можна жити солодко, коли не живеш розумно, добре і пра­ведно і (не можна жити розумно, добре й праведно), коли не живеш солодко, адже всі доброчесності споріднені солодкому життю і со­лодке життя не відокремлюється від них. Хто, на твою думку, вище за людину, яка й про богів мислить благочестиво, і від страху перед смертю цілком вільна, котра збагнула кінцеву мету природи, зрозу­міла, що найвище благо легко здійснюється і досягається, а вище зло

19

або недовговічне, або неважке, яка сміється над долею, кимсь іме­нованою володаркою всього, і замість цього стверджує, що одне чи­ниться неминуче, інше — з нагоди, а щось залежить і від нас.

Епікур. Лист до Менекея.

Тит Лукрецій Кар

^а

І виникають на світ речі і походять всі речі звідтіль,

Де й матерія і тіла споконвічні кожній,

Та тому й неможливо, щоб все з усього народилось,

Бо окремим речам особливі сили властиві.

Із нічого, тож визнаймо, ніщо й не родиться,

Бо всі речі повинні мати сім'я, з якого

Вийти мали б вони, пробившись у повітря прозоре...

Отже, не гине ніщо, і ніщо цілком не зникає,

Оскільки природа відроджує завжди одне із другого

І нічому не дає без смерті другого з'явитись...

Всю, саму по собі, природу складають дві речі:

Це, по-перше, тіла, по-друге ж, простора порожнеча,

Де існують вони і де рухатись можуть окремо...

З' ясуймо, чи є кінець простору всьому,

Чи безмірний він і сяє як прірва бездонна.

Ні, немає кінця Всесвіту зовсім, ні з жодного боку.

Інакше б краї неодмінно він-таки мав би...

Якщо ж визнати треба, що за Всесвітом зовсім нічого немає:

Немає ні країв у нього, ані кінця, — він безмежний.

І байдуже, в якій ти знаходишся Всесвіту частці:

Де б не був ти, скрізь, з того місця, яке ти займаєш,

Все ж безмежний він у напрямах всіх зостається.

Тож неминуче визнання, що матерія також границі

Зовсім не має, і повинна вона звідусіль притікати...

Якщо ж рухи всі безперервний ланцюг формують

И виникають у певнім порядку один із другого,

І коли не спроможні вони шляхом відхилу першооснови

Викликати рухи інші, що руйнують закони долі,

Щоб причина не йшла за причиною споконвіку,

Як у творінь живих на землі поза фатумом влади,

Як і звідки, скажи, з' явилась вільна воля,

Що дозволить іти, куди кожного манить бажання,

20

И допускає змінювати напрям не в певному місці І не в призначені строки, а згідно ума спонуканню?

Лукрецій. Про природу речей.

Сенека Луцій Анней

Сенека вітає Луцилія!

Я знаю, Луцилію, для тебе є очевидним, що, не вивчаючи мудрос­ті, не можна жити не тільки щасливо, але й стерпно, бо щасливим робить життя досконала мудрість, а стерпним її початки. Але й оче­видне потребує того, щоб його глибше засвоїли і закріпили постій­ним розмірковуванням. Складніше зберегти чесні наміри, аніж узяти намір їх набути. Треба бути наполегливим і множити сили старан­ними заняттями, поки добра воля не перетвориться на добрі справи. Проте вже не маю потреби зміцнювати тебе довгими повчаннями; адже я знаю твої успіхи. Мені відомо, звідки береться все, що ти ме­ні пишеш: у ньому немає ані удавання, ані прикрас. І все ж скажу тобі те, що відчуваю: я на тебе сподіваюсь, але в тобі не є впевне­ним. І від тебе прагну того ж: адже і в тебе немає причин так швидко і легко повірити в себе. Розберись у собі, з усіх боків поглянь на се­бе і перевір, і перш за все — у чому ти досягнув успіхів: у філософії чи у житті? Філософія не лицедійство, придатне тільки для показу натовпу; філософом треба бути не на словах, а на ділі. Вона — не для того, щоб приємно провести день і без нудьги вбити час. Ні, во­на виковує і гартує душу, підкорює життя порядку, керує вчинками, вказує, що треба робити, а від чого краще втриматися, стоїть біля керма й спрямовує серед пучин шлях тих, кого гонять хвилі. Без неї немає в житті мужності і впевненості: адже кожну годину відбува­ється стільки, що потребуємо ради, якої можна запитати тільки у неї.

Хтось скаже: «Яка мені користь із філософії, якщо є рок? Що в ній корисного, якщо править божество? Яка в ній користь, якщо панує випадок? Адже неминуче не можна змінити, а проти невідо­мого не знайти засобів. Мої задуми або випереджені божеством, яке вирішило за мене, що мені робити, або фортуна не дозволить їм здійснитись». Хай одне з цих тверджень і є вірним, Луцилію, хай усі вони вірні — треба бути філософом. Чи зв'язує нас непорушним за­коном фатум чи божество встановило все в світі за своїм свавіллям, чи випадок без усякого порядку жбурляє й мече, як кості, людські

21

справи — нас повинна охороняти філософія. Вона дасть нам силу добровільно підкоритися божеству, стійко чинити опір фортуні. Во­на навчить слідувати велінням божества і зносити мінливі випадки.

Сенека. Моральні листи до Луцилія.

Марк Аврелій

а

2. 17. Час людського життя — мить, її сутність — вічне спли­вання; відчуття невиразне; будова всього тіла тлінна; душа нестійка; доля загадкова; слава непевна. Словом, усе, що належить тілу, схо­же на потік, а що належить душі — на сновидіння і дим. Життя — боротьба і мандрівка по чужині; посмертна слава — забуття. Але що ж може вивести на шлях? Ніщо, окрім філософії.

3. 16. Тіло, душа, дух. Тілу властиві почуття, душі — прагнення, духу — основоположення.

4. 4. Якщо духовний початок у нас спільний, то спільним буде й розум, за допомогою якого ми є істотами розумними. Коли ж так, то й розум, який велить, що робити і чого не робити, теж буде спільним; якщо так, то й закон спільний; якщо так, то ми громадяни. Отже, ми належимо якомусь державному устрою, а світ подібний до Граду.

ІУ, 48. Слід сприймати все людське як скороминуще і коротко­часне: те, що було вчора ще в зародку, завтра є вже мумією або пра­хом. Отже, проживи цей період часу в злагоді з природою, а потім піди з життя так само легко, як падає зріла олива: славословлячи природу, що її породила, і з вдячністю до дерева, що її виростило.

ІХ, 9. Усе, причетне будь-чому загальному, тяжіє до єдинородно-го з ним.

Усе земне тяжіє до землі, все вологе зливається воєдино, так само як і повітряне, отож потрібні перешкоди й зусилля, щоб роз' єднати їх. і тому все причетне до загальної розумної природи однаково прагне до собі спорідненого або навіть більшою мірою. Адже оскільки воно досконаліше, порівняно з іншим, у ньому силь­ніша схильність до зближення з собі подібним і злиття з ним доку­пи. Навіть у нерозумних істот можна знайти вулики, стада, вигодо­вування потомства, деяку подобу любові. Це пояснюється тим, що у них є душі, схильність до спільного життя у відносно досконалих істот виявляється більшою мірою, аніж у рослин, каміння чи дерев.

22

У розумних же істот існують держави, співдружності, домогоспо-дарства, збори, а на війні — союзи і перемир'я. У істот ще більш досконалих єднання здійснюється навіть всупереч простору, що їх роз' єднує, таке, наприклад, єднання зірок. Отже, певний ступінь до­сконалості може породити згоду навіть поміж віддаленими істотами. Поглянь же тепер на те, що діється. Тільки розумні істоти й забува­ють тепер про тяжіння та прихильність одна до одної, тільки серед них не позначається злиття воєдино. Але як люди не намагаються уникнути єднання, все ж їм не вдається уникнути його, оскільки природа сильніша від них. Візьми це до уваги і ти переконаєшся в правдивості моїх слів. Тому легше знайти дещо земне, яке не сти­кується ні з чим земним, аніж людину, яка не спілкується з іншою людиною.

Марк Аврелій. На самоті із собою. Роздуми.

Скептицизм

(86)...Оскільки у живих істот потяг у надлишку з'являється слі­дом за тим, чим вони користуються, для того щоб досягти належно­го їм, то потяг керується тим, що відповідає природі. Але оскільки розум даний розумним для більш досконалого керівництва, то жити відповідно до розуму насправді означає для них жити у згоді з при­родою. Саме розум стає творцем ваблення (87) Ось чому Зенон у книзі про природу людини першим говорить, що [вища] ціль — це жити у згоді з природою, а це значить жити добродійно: адже са­ме до чесноти веде нас природа. Схоже [висловлюються] Клеанф у книзі про задоволення, Посідоній, Гекатон у книгах про цілі. Хрі-сіпп же в першій книзі про цілі говорить, що жити добродійно — це те саме, що жити, виходячи із знання, яке отримується внаслідок досвіду, того що відбувається в природі, оскільки наша природа є частиною загальної природи (88) Тому [вища] мета — жити у згоді з природою — у згоді зі своєю природою і загальною природою, нічого не роблячи такого, що забороняється загальним законом, а саме правильним розумом, що проникає всюди; він же притаман­ний і Зевсу, улаштовувачу та управителю всього сущого. Сама чес­нота щасливої людини і повнота життя бувають тоді, коли всі вчин­ки здійснюються у згоді кожної людини з волею того, хто керує всім. Діоген ясно говорить, що [вища] ціль полягає в тому, щоб про­являти розсудливість при виборі того, що відповідає природі (89) за

23

Архедемом, це означає жити, виконуючи всі обов'язки. Під приро­дою, у згоді з якою треба жити, Хрісіпп розуміє і загальну природу, й особливо природу людську. Клеанф же вважає, що наслідувати треба лише загальну природу, а не одиничну.

Діоген Лаертський. Етика.

Плотін

а

... Благо — це те, від чого залежить і до чого прагне все суще, маючи його своїм початком і потребуючи його. Саме ж воно не знає ні в чому нестачі, задовольняє самого себе, нічого не потребує; воно є міра й межа всього; воно виробило з себе розум і буття, душу й життя, і мислення. Все це (що нижче нього) — прекрасне; саме ж воно — вище від прекрасного і по інший бік найкращого, цар збагненного розумом (світу)».

.. .(Розум) є первинна енергія і первинна сутність (блага), що пе­ребуває в самому собі; він діє і начебто живе навколо блага. А на­вколо розуму — зовні — кружляє душа; розглядаючи його (з усіх боків) і проникаючи поглядом усередину нього, вона бачить крізь нього бога.

... Якщо зло й існує (якимось чином), то існує воно в неіснуючих (речах), як деякий вид неіснуючого.

Неіснуюче ж — це не взагалі неіснуюче, але тільки відмінне від існуючого. . Воно — як безмірність по відношенню до міри, як безмежне по відношенню до межі, як безвидне по відношенню до видоутворюючого; як завжди потребуюче по відношенню до само­достатнього; воно завжди є невизначеним, зовсім нестійким, все сприйманим, ненаситним, цілковитою бідністю.

. Отже, необхідно, щоб було дещо, безмежне саме по собі й без-видне саме по собі, і всі інші вищезгадані (якості того, що вміщує в себе).

Так ось (матерію), що виражена через образи, види й форми, міру та межі, упорядковану чужорідним для неї порядком, таку, що не має в собі самій нічого благого. відшукує наш розум і вказує на неї як на первинне зло й зло саме по собі.

. Природа ж матерії безглузда настільки, що не тільки те, що перебуває в ній, а навіть і все, що тільки зверне на неї погляд, (умить) наповнюється всім її злом. Бо вона зовсім не причетна до блага.

24

... Душа, досконала і схильна до розуму, завжди чиста; вона від­вертається від матерії; ні до чого безмежного, ні до чого безмірного, ні до чого лихого вона не наближається й погляду свого туди не зве­ртає. Отже, вона, будучи чистою, цілком залишається в межах, вста­новлених розумом.

Плотін. Про природу і джерело зла.

25

3. Філософія Середньовіччя

_с

Те^а^л і ан

Ми тому небажані, що голосно називаємо цим єдиним іменем Бога, від Якого все і Якому все підвладне. Засвідчи, душе, коли ти знаєш це. Бо ти, як ми чуємо, відкрито зі всією свободою, якої у нас нема, промовляєш так: «Що Бог буде давати» і «Коли Бог захоче». Цими словами ти вказуєш, що існує Той, Владу Якого ти визнаєш і на волю Якого звертаєш свій погляд. При цьому ти стверджуєш по іменах: Сатурн, Юпітер, Марс, Мінерва. Ти бо стверджуєш, що іс­нує лише один Бог, і лише Його ти називаєш Богом; тому, коли ти й тих називаєш богами, зрозуміло, що ти користуєшся чужим взятим у борг іменем. Не прихована від тебе природа того Бога, Якого ми проповідуємо. «Бог благий», «Бог благотворить» — ось твій глас. І ти додаєш: «Людина лиха», — вказуючи цим протиставленням, непрямо та фігурально, що людина лиха саме тому, що віддалилася від Благого Бога. Ти також, як це належить християнину, проголо­шуєш, що Бог є добром і в благості є джерелом усякого благосло­вення (це у нас вважається найвищим таїнством вчення та спілку­вання): «Бог тебе благословить». Але коли ти благословення Боже перетворюєш у прокляття, то так виходить, що разом із нами визна­єш Владу Його над нами.

Тертуліан. Вибрані твори.

Філософи й єретики розмірковують про одні і ті ж предмети, за­плутуючи себе одними й тими ж запитаннями: «Звідкіля зло і для чого воно?», «Звідки взялась людина і як вона виникла?» Нещодав­но Валентин (гностик) запропонував таке питання: «Яким же є по­чаток Бога?» Якщо його послухати, то виходить, що це якийсь фан­том. Філософи і єретики розпадаються на секти, вони є заклятими ворогами один одному. Своїми суперечками вони стомлюють силь-

26

ніших, перемагають слабших, заплутують інших. «Усі їхні вчення з' явилися пізніше від Істини: Істина існувала споконвічно, а хибні погляди потім». Критерієм істини є однаковість, одностайність, од­номанітність та стародавність. «Вчення наше є стародавнішим за будь-яке; а тому воно є істинним». Погляди ж античних філософів та єретиків — тимчасові, плинні, хибні. «Але що є спільного між Афінами і Єрусалимом. Між Академією і Церквою, між єретиками і християнами?»

. Ми не потребуємо ані допитливості після Ісуса Христа, ані досліджень після Євангелія.

Тертуліан. Апологія.

Ми віруємо, що існує єдиний Бог, творець світу, створеного з ні­чого Словом Божим, народженим раніше від усіх віків. Ми віруємо, що Слово це є Син Божий, який багаторазово являвся патріархам під іменем Бога, надихав пророків, спустився за велінням Бога в діву Марію, втілився і народився нею: що Слово це — Господь наш Ісус Христос, який проповідував Новий Завіт і Нове обітування царства небесного. Ми віруємо, що Ісус Христос звершив багато чудес, був розіп' ятий і на третій день по своїй смерті воскрес, і вознісся на не­бо, де сів праворуч від Отця свого. Що він замість себе послав Духа Святого, аби освячувати свою церкву і керувати нею... »

Тертуліан. Символи віри.

Климент Олександрійський

а

Мені лишається лише дивуватися тому, як це деякі наважуються називати себе неперевершеними та гностиками, в своїй пихатості та гордовитості себе навіть вище апостола ставлячи. Павло сам зізна­ється: «Говорю так не тому, що я вже досяг чи вдосконалився; але намагаюся, чи досягну я, як досяг мене Христос Ісус. Браття, я не визнаю себе досягши цього, а тільки, забуваючи заднє та простяга­ючись уперед, прямую до цілі, до шанування вищого звання Божого у Христі Ісусі. Він вважає себе досконалим, оскільки від попере­днього життя відмовився і до кращого прагнути почав, а не тому він вважає себе досконалим, щоб дійсно досконалим був у гнозисі, а тому що він до неперевершеності ще прагне. Тому він додає: «Тому, хто з нас досконалий, так повинен мислити». Зрозуміло, що він ро-

27

зуміє під досконалістю зречення гріхів, воскресіння для віри в єди­ному Досконалому, рівно як забуття гріхів, що позаду нас лишаються».

Климент Олександрійський. Педагог.

Августін Аврелій

а