1. Виникнення державного суду. Самозахист

Саморозправа була нестерпною для розвинутого суспільства, коли захист майнових прав та інтересів здійснювався власними силами потерпілого або його родом. Спочатку був встановлений порядок за­стосування сили щодо порушника, з часом приватна розправа була остаточно заборонена, усі суперечки між громадянами передані ви­ключно у компетенцію державного суду. Виняток існував тільки при застосуванні порушником сили, визнавався лише принцип - Насилля дозволено відбивати силою. При порушенні майнових прав без засто­сування порушником сили законом встановлювалися найтяжчі ре­зультати для кредитора. Право в Римі захищалося лише тоді, коли органи держави встановлювали для певної категорії спорів можли­вість висунення позову. Якщо ж позов не було встановлено, немає і захисту державою права. Наприклад, група т.зв. безіменних контрак­тів пізніше отримала визнання в цивільному праві (наприклад, дого­вір міни), а до того часу виконання укладеного зобов'язання такого типу було лише моральним обов'язком сторін.

Судовий процес у Римі поділявся на кримінальний і цивільний. Циві­льний процес в період Республіки складався з двох стадій: підготовка до винесення рішення та винесення рішення. Перша стадія зводилася до розгляду справи у претора. Сторони викладали свої вимоги. Якщо відповідач визнавав вимогу і зобов'язувався її виконати — подальший розгляд справи припинявся. В разі його незгоди претор просив свідків засвідчити зроблені сторонами заяви і передавав справу на розгляд судці. Крім суддів, що призначалися претором, існували ще й т.зв. арбітри.

2. Легісакційний, формулярний, екстраординарний процес. Види легісакційного процесу

Легісакційний процес означає позивати за допомогою закону шля­хом проголошення певних, фіксованих слів. Це найдавніша форма судочинства, яка позначалася обтяжливим формалізмом - при відсту­пі від форми процес припинявся, його застосування обмежувало гос­подарський оборот. Стадія починалася з того, що обидві сторони з'яв­лялися до претора (кредитор був зобов'язаний забезпечити явку борж­ника, навіть силою). Далі позивач виголошував суворо визначену сло­весну формулу і торкався спеціальною паличкою, т.зв. віндиктою, спірної речі чи її символічної частини (наприклад, шматка дерну, як­що спір йшов про земельну ділянку). Якщо відповідач не погоджував­ся з вимогою, він виголошував свою формулу і покладав на спірну річ контрвіндикту (згода, тобто судове визнання, вела до припинення да­льшого розгляду справи). Найменше порушення у виголошенні фор­мул вело до втрати права на висунення позову. Якщо ж порушень процедури не було, претор пропонував сторонам внести заклад. Це ставило на меті запобігання сутяжництву: якщо переможець у суді отримував свій заклад назад, то переможена сторона свого закладу позбавлялася, він йшов у дохід держави. До винесення судового рішення спірна річ зберігалася - за розсудом претора - у позивача, відповідача чи навіть у третьої особи. Претор звертався до свідків з проханням засвідчити невирішений спір.

На другій стадії запропонований претором і схвалений сторонами суддя одноосібно, без жодних формальностей, вислуховував покази сторін та свідків, розглядав матеріальні докази тощо. Рішення судді було остаточним і оскарженню не підлягало - судове рішення повинно прийматися за істину.

Після винесення рішення кредитор в присутності посадової особи і свідків накладав руку на боржника і виголошував відповідну форму­лу та судове рішення вступало у законну силу.

Формулярний процес як більш гнучка, досконала форма судочин­ства виникає за часів пізньої Республіки. Претор подавав справу у письмовому вигляді, цим самим закликаючи суддю засудити обвину­ваченого, якщо він визнає певні твердження доведеними, або виправ­дати його за належних обставин. Обов'язок формулювати позовні вимоги перекладається на претора, а з позивача зняті формальності. Стадія завершувалася складанням претором спеціальної записки -формули - для судді. В цій записці вказувалися умови, за яких позов мав бути задоволений чи, навпаки, можливі застереження, які робили неможливим задоволення такого позову. Претор отримав право ви­кладати позов, не дотримуючись форми, це дозволяло йому давати свою підтримку новим нормам цивільного життя. В своєму едикті при вступі на посаду претор виголошував, яким позовам він буде на­давати позовний захист, а яким - ні. Такий едикт відігравав роль своє­рідної передвиборної платформи (претори, як й інші посадові особи Риму, обиралися центуріатними народними зборами), тобто можна гово­рити про своєрідний зворотний зв'язок законодавця і народу Риму.

У формулярному процесі вимога в позові визначалася у грошовій формі. Магістрат міг арештувати боржника до повної сплати боргу, застосувати публічний розпродаж з торгів усього або частини належ­ного йому майна.

Екстраординарний процес виник з періоду Імперії, процедуру фор­мулювання замінила процедура розслідування, у рамках якої відмови­лися від непрофесіоналів, і всю справу слухав призначений державою суддя, який і вирішував спір згідно з законом і відповідно до фактів. Демократія тоді обмежувалася, тому був обмежений і принцип публі­чності, скасовані виборні судді. Набуває поширення практика одно­особового розгляду цивільних справ магістратами. У провінціях справу вирішував її правитель чи муніципальні магістрати, в столи­цях - Римі і Візантії - начальник міської поліції. Позивач подавав скаргу, після цього відповідачу надходив виклик до суду. У випадку неявки однієї із сторін допускався заочний розгляд справи, але діяла презумпція вини того, хто не прибув на судове засідання. Суд втратив публічний характер, але почали вестися протоколи судового засідан­ня. Допускалася апеляція на винесене рішення. Останньою апеляцій­ною інстанцією був сам імператор. Якщо протягом двох місяців від­повідач не повертав присудженої речі чи грошової суми, рішення су­ду виконувалося силою зброї. Вперше було запроваджено мито для покриття судових витрат.