2. Римське приватне та римське публічне право

Сучасне приватне право ґрунтується на принципах стародавнього римського права - це сукупність правових норм, що регулюють май­нові відносини між учасниками обігу методом рівності сторін. Сучас­не приватне право регулює також деякі особисті немайнові відноси­ни. Не регулюються сучасним цивільним правом майнові відносини, основані на підпорядкуванні однієї сторони іншій — фінансові, бю­джетні, сімейні тощо. У Стародавньому Римі розподілення приватно­го і публічного права проводилося за дещо іншим принципом. Так, римський юрист Ульпіан запровадив таке розмежування: публічне право - це те, яке звернене до статусу: публічне право стосується інтересів держави, приватне - окремих осіб. Норми публічного права не можуть змінюватися угодами окремих осіб, більше того — окремі особи (включаючи посадових), взагалі не можуть коригувати най­менші норми публічного права.

3. Історична роль римського цивільного права та його значення для сучасного юриста.

У зв'язку із запровадженням ринкових відносин у нашій країні здійснюється рецепція римського приватного права у наше цивільне законодавство з метою удосконалення сучасного українського цивіль­ного законодавства перехідної епохи (від тоталітарного соціалізму до ринкової економіки). Вивчення іноземного законодавства неможливе без знання римського приватного права, його рецепції. Те само стосу­ється і міжнародного права. Володіння юридичною термінологією (необхідне не тільки для науковця, але й для юриста-практика) немо­жливе без засвоєння історії її виникнення. Чіткість юридичних визна­чень і формулювань, досконала юридична техніка давніх римських юристів та здійснених ними кодифікацій (особливо це стосується вчення про позови) мають неоцінене значення для становлення юрис­та та підвищення його наукової і практичної кваліфікації.

4. Поняття та види джерел римського цивільного права. Джерела виникнення та змісту римського цивільного права.

Поняття "джерело права" розуміється: 1. Як джерело змісту пра­вових норм; 2. Як спосіб, форма утворення (виникнення) норм права; 3. Як джерело пізнання права.

Джерелом у розумінні змісту правових норм було рабовласниць­ке суспільство, яке саме в Древньому Римі досягло свого найбільшо­го розвитку.

У розумінні способу, форм утворення римського приватного права джерелами його становлення і розвитку протягом сотень років були: а) звичаєве право; б) закони - в епоху Республіки вони приймалися на­родними зборами, за доби принципату стали сентатусконсульти, а в пе­ріод абсолютної монархії - імператорські конституції; в) едикти магіст­ратів, тобто вищих посадових осіб; г) діяльність юристів.

Джерелами до пізнання римського права є конкретні юридичні пам'ятки (закони, кодифікації), праці юристів, а також істориків: ора­торів, письменників і драматургів.

5. Джерела правоутворення у Стародавньому Римі. Звичаї.

Юристи зазвичай виділяють такі періоди розвитку джерел римсь­кого права:

• Архаїчне право (754-367 р. до н.е.) - епоха виникнення й розвитку римського права, його основного джерела - законів. Головне дося­гнення цього періоду - створення законів XII таблиць (451-450 р. до н.е.).

• Передкласичне право (367-27 р. до н.е.) - період виникнення й розвитку преторського права, заснованого на зборах едиктів судо­вих магістратів - преторів.

• Класичне право (27 р. до н.е. - 1 третина III ст. н.е.) - період роз­квіту римської юриспруденції, найбільша кількість найвідоміших римських юристів працювала в цей період.

• Посткласичне право (середина III ст. н.е. - V ст. н.е.) - період різ­кого зниження активності римських юристів, появи численних компіляцій та збірників.

• Кодифікація Юстиніана (528-534 р.) - створення корпусу римсь­кого права - основи для подальшого розвитку всього європейсь­кого права.

Неписане право - це норми, які складаються в самій практиці. Вони можуть отримати визнання і захист з боку держави, і тоді ці норми стають юридичними звичаями, держава навіть може надавати їм форми закону. Але держава може також поставитися до цих норм нейтрально чи навіть різко виступити проти них.

Звичаєве право представляло собою найдавнішу форму утворення римського права. Норми звичаєвого права позначаються в римському праві термінами "звичаї предків", "звична практика", а в імператорсь­кий період - власне - "звичай". Вважається, що Закони XII Таблиць (451-450 рр. до н.е.) якраз і були найдавнішою кодифікацією звичаїв, можливо, з деякими запозиченнями з грецького права. Авторитет звичаїв, в тому числі і місцевих - в різних провінціях Римської імпе­рії, визнавався правом і в більш пізні часи. Однак якщо виникали ко­лізії (зіткнення) між писаним правом та звичаєвою практикою, то Римська держава захищала писаний закон.