Літературні джерела до теми 3

Основні: [1], [2], [4], [5], [8], [9], [12]. Додаткові: [4], [10], [15].

Тема 4. Сімейні правовідносини

Перелік питань до самостійної роботи

1. Інститут батьківської влади у Стародавньому Римі.

2. Узаконення. Усиновлення. Еманципація. Пекулій.

Встановлення шлюбного права, батьківської влади, права опіки і піклування становило зміст викладу римських юристів щодо вивчення правового становища осіб з погляду їх положення у сім'ї. Згідно з приписами римського права статус осіб у сім'ї мав важливе значення для затвердження право- і дієздатності римських громадян. Тому розгорнуті правила організації сім'ї і взаємовідносин її членів становили собою особливу гілку римського приватного права і вивчалися під назвою "сімейне право".

Отже, сімейне право — це зібрання правових положень, які регулюють відносини у римській сім'ї, а саме: відносини між чоловіком і дружиною, відносини між батьками й дітьми, а також відносини між опікуном чи піклувальником та їх підопічними.

Сукупність правових установлень, яка забезпечувала владу домовладики над членами своєї сім'ї, становила римське батьківське право. Римське право визнавало практично необмежену владу батька над дітьми. Така позиція призводила майже до повної відмови від особистих і майнових прав підлеглих.

Батьківська влада виникає насамперед природним чином внаслідок народження дитини в законному шлюбі. Закононародженими вважалися діти, які народилися під час шлюбу, а також ті, які народилися після спливу 181 дня після одруження і не пізніше 300 днів після смерті чоловіка. Кожна дитина, народжена заміжньою жінкою, вважалася сином або дочкою її чоловіка, поки не буде доведено протилежне. Батьком дитини вважався той, на кого вказує факт шлюбу.

Щодо незаконних дітей, тобто народжених поза шлюбом, то батьківська влада може бути встановлена тільки шляхом узаконення. Право на узаконення з'являється тільки в період абсолютної монархії і тільки для іbєгіnaturales- так званих природних дітей. Поступово виникли три способи такого узаконення:

1) з часів імператора Феодосія і Валентина узаконення стало можливим шляхом висунення сина в стан місцевих декуріонів, попередньо наділивши його майном (декуріон - особа, яка відала місцевими справами, іноді погашала податки неплатоспроможного місцевого населення своїми коштами);

2) за часів імператора Анастасія узаконення відбувалося зі вступом родичів у законний шлюб (Після того як були усунуті перешкоди, які не давали змоги це зробити раніше;

3) за часів Юстиніана узаконення могло відбутися шляхом спеціального рескрипту імператора.

Мати щодо дітей ніяких батьківських прав не мала і лише з поступовим визнанням когнатського споріднення її становище щодо своїх дітей набувало деякого правового значення (взаємне утримання і опіка). Виправлення такої односторонності римських правових установлень щодо організації та змісту батьківської влади здійснювалося надзвичайно повільно. Тільки за часів імператора Юстиніана patria potestas багато в чому змінює свій характер.

Батьківська влада встановлювалася трьома способами:

- закононародженістю;

- узаконенням;

- усиновленням.

Закононародженими визнавались діти, які народились під час існування правильного римського шлюбу, а також ті, що народилися не раніше, ніж через 181 день після одруження і не пізніше 300 днів після смерті чоловіка. Діти, що народилися раніше 181 дня, також вважалися закононародженими, якщо чоловік їх матері визнавав їх своїми.

Узаконення (legitimatio) — встановлення законної батьківської влади над власними дітьми, народженими поза шлюбом. Узаконення могло бути здійснено:

- при наступному одруженні, в цьому випадку дітьми вважалися тільки народжені від конкубінату;

- шляхом отримання імператорського рескрипту за проханням батька, якщо одруження було неможливим або недоречним і за відсутності своїх дітей;

- зарахування сина у члени муніципального сенату.

Усиновлення — встановлення законної батьківської влади над чужою особою. Римське право закріплювало дві форми усиновлення: арогація (arrogatio) та адопція (adoptio).

Арогація застосовувалася для усиновлення осіб свого права, тобто повнолітніх і самостійних у правовому відношенні, здійснювалась в стародавньому праві народними зборами, а пізніше — на підставі грамоти імператора. Згода усиновителя була обов'язковою.