Зм. мод. 9. Тенденції розвитку сучасної української культури

9.1. Постмодерністські риси сучасної української культури

9.2. Існуючі проблеми та подальший розвиток української культури

9.3. Культура української діаспори.

9.1. Постмодернізм в українському мистецтві.

У США та країнах Західної Європи модернізм вичерпав себе приблизно на межі 60-70-х років. Він уже був не здатний народжувати нові явища. Наприкінці ХХ ст. (70-80 рр.) у західній культурі відбувся перехід від модернізму до постмодернізму.

Утопічні устремління колишнього авангарду змінилися більш самокритичним ставленням мистецтва до самого себе, війна із традицією - співіснуванням з нею, принциповим стилістичним плюралізмом. Прогрес визнається постмодерністами лише ілюзією, з’являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття. Постмодернізм в образотворчому мистецтві нагадує химерно перемішані уламки всіх попередніх стилів, напрямів і течій, в яких безглуздо шукати принаймні найменші вияви цілісності.

Характерними рисами постмодерну є:

• принцип «подвійного кодування», що складається в одночасній орієнтації на маси та еліту;

• звернення до забутих художніх традицій;

• стильовий плюралізм (відео, інвайромент, хеппінг та ін.);

• вільна взаємодія з усіма старими й новими стилями;

• звернення до гротескних типів художньої образності, іронії, ілюзії;

• тяжіння до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії.

• художній експансіонізм, який розширює і ототожнює розуміння мистецтва з позахудожніми сферами діяльності (наприклад, екологія, політика, інформатика тощо).

У мистецтві постмодернізм - сукупність тенденцій у художній культурі другої половини ХХ ст., пов'язаних з радикальною переоцінкою цінностей авангардизму.

Сучасний художній процес в Україні часто за аналогією із Заходом також називають епохою постмодернізму (тобто такою, що настала після модернізму). Те, що нині називають «українським постмодернізмом», найчастіше є запозиченням, а то й відвертим плагіатом західних зразків.

Хоча постмодернізм в Україні не став тотальним явищем, але на цей час в українській культурі з’явилася статистично достатня кількість відповідних робіт, які створюють певну загальнокультурну ситуацію.

У літературі, безпосередньо орієнтованій на постмодернізм, працюють письменники таких угруповань, як «Бубабу» (Ю. Андрухович, В. Неборак, О. Ірванець), «Пропала грамота» (Ю. Позаяк, В. Недоступ, С. Либонь) та «Нова дегенерація» (П. Андрусяк, С. Процюк, І. Цепердюк). Найяскравіше представлена постмодерністська свідомість у творчості Ю. Андруховича. В його романах «Московіада» та «Перверзії» постмодернізм як стиль доведено до неймовірної насиченості та віртуозності.

Основні принципи постмодернізму задекларовані в маніфесті «Бубабу» так: «Суть нашого шляху – скепсис та іронія. Іронія не терпить прямих позитивних тверджень, тому ми відкриті й недогматичні... Ми знаходимося на магістральній лінії світового мистецтва, до якої ми певною частиною своєї скромної творчості маємо честь належати. З нами усміхнений Буба і воскреслий Христос. З нами Рабле і Котляревський... Ми урбаністичні. Вважаємо, що Україна мусить завоювати свої власні міста. Будь-яке хуторянство пахне резервацією. Місто – це комплекс, історико-культурна товща, це друга природа, це легенди і міфи, це сюжети з подвигами і розлуками... Ми національні. Ми слугуємо рідній нації тим, що слугуємо рідній мові. Наша мова – відкрита система. Це означає що вона – об’єкт не просто любові, а й забави. Мова не терпить нудотності. Гра є найдосконалішим виявом творення, а мова любить, щоб її творили... Ми карнавальні. Карнавальність, однак, полягає не тільки й не стільки в масках. Карнавал поєднує непоєднуване, жонглює ієрархічними цінностями, провокує найсвятіші ідеї, щоб врятувати їх від закостенілості й омертвіння... Ми синтетичні, в розумінні – різнобічні. Ми займаємося поезією, прозою, літературознавством, кіно, музикою, телебаченням, масовими фестивальними збожеволіннями»...

Риси постмодернізму можна помітити і в інших авторів, наприклад, у В. Шевчука, О. Забужко «Музей покинутий секретів», в суржикових гротесках Богдана Жолдака, у творчості письменників з «галицької прозової школи» Ю. Іздрика, В. Єшкілева.

У театрі прикладом послідовно постмодерністської естетики є «Гамлет-Лабіринт» О. Ліпцина. Текст Шекспіра відкріплено від окремих персонажів – він довільно «плаває», перетікаючи від Офелії до Гертруди, від Гамлета до Гільденьстерна тощо. З тієї ж причини Гамлета може грати жінка, текст сам обирає собі носія. Пропонується версія нескінченної гри, яка залучає до себе все і всіх. Можна навести як приклад також виставу Валерія Більченка «Постріл в осінньому саду», зробленої з цитатами, кіноестетики М. Михалкова і аури маєткового побуту.

Кіномистецтву (фільм К. Муратової «Три історії») ідеально пасує постмодерністське прочитання. А в декларовано постмодерністському фільмі «Сьомий маршрут» М. Іллєнка не тільки зібрано букет постмодерністських прийомів (гра з жанровими можливостями кіно, з історичними станами його розвитку, підкреслення штампованості елементів сюжету), але й на тематичному рівні подано роздуми над постмодерними вимірами сучасної України. Зображено Київ, у якому паралельно існують (створюючи одна для одної іронічне тло) системи цінностей ще не «покійної» радянщини та «недонародженої» українськості й тріумфального поступу міжнародного капіталізму.

Головною ознакою сучасного українського мистецтва є поєднання фігуративного й абстрактного методів творчості. У широкому просторі, що пролягає між реалізмом та абстракціонізмом, творять світ власних образів талановиті митці: Віктор Іванів, Василь Ходаківський, Олег Ясенєв, Андрій Блудов, Микола Бутковський, Олексій Владимиров та ін.

Дедалі частіше вживаються звичні на Заході, але нові для наших співвітчизників слова інсталяція, перформенс, асамбляж.

Інсталяція (від фр. устрій, розміщення) виникла на межі 50-60-х років XX ст. Спершу цей термін уживали для описання процесу розміщення творів в інтер'єрі галереї, згодом - щодо певного виду творчості. Інсталяція - у мистецтві (англ. installation – установка), термін для позначення творів авангардного мистецтва, що представляють собою конструкцію, яка може складатися з декількох частин і розрахована на розміщення в певному інтер'єрі. Такий твір не може бути перенесений в інше місце, оскільки навколишня обстановка є його рівноправною частиною. Конструкція інсталяції активно залучає глядача усередину, а також може використовувати вплив на слух і нюх (у неї включаються дзвінки, дзвіночки, використовуються ароматичні речовини і т.д.). Таким чином, сприйняття інсталяції вимагає більш активної глядацької участі.

Перформанс (від. англ. вистава) - одна з форм акціоністського (діяльністного) мистецтва, що поєднує можливості образотворчого мистецтва й театру та не потребуює спеціальних проф. навичок, не претендує на довговічність; твором вважають дії автора, за якими глядачі спостерігають у режимі реального часу. Прообразом перформансов були вистави «живих картин».

Під впливом масової культури та екмистецтв художники переносять перформанси з галерей у театри та клуби. Нині чітких меж між перформансом та іншими видами театралізованих вистав немає. Всі вони визначаються широким терміном «мистецтво дії».

Асамбляж (фр. assemblage) — техніка візуального мистецтва, споріднена з колажем, але використовує об'ємні деталі або цілі предмети, аплікативно скомпоновані на площині як картина. Допускає мальовничі доповнення фарбами, а також металом, деревом, тканиною й іншими структурами. Мистецтво асамбляжу зародилося на Заході на початку століття, коли П. Пікассо почав використовувати в кубістичних конструкціях реальні предмети, і набуло особливої популярності наприкінці 50-х років. Серед українських митців прийом асамбляжу широко використовували О. Архипенко, В. Єрмилов, О. Баранов-Россіне та ін.