2. Зміст і характерні ознаки соціальної взаємодії

У повсякденному житті люди здійснюють безліч елементарних актів соціальної взаємодії, навіть не підозрюючи про це. Зустрічаючись, вони вітаються за руку І говорять привітання, входячи в автобус, пропускають уперед жінок, дітей і людей похилого віку. Усе це — акти соціальної взає­модії, що складаються з окремих соціальних дій.

Однак далеко не все, що ми робимо у взаємозв'язку з іншими людьми, належить до соціальної взаємодії. Наприклад, якщо автомобіль збив пішо­хода, то це вважається надзвичайною дорожньо-транспортною подією. Водночас, вона може стати соціальною взаємодією лише тоді, коли водій і пішохід, розбираючи цю подію, починають відстоювати свої власні інте­реси, як представники двох великих соціальних груп.

Таким чином, під соціальною взаємодією в соціології розуміється форма соціальної комунікації чи спілкування, що являє собою систему соціаль­них дій щонайменше двох осіб чи соціальних спільнот, або індивіда і соці­альної спільноти. Більше того, соціальна взаємодія — це будь-яка поведінка Індивіда чи групи індивідів, що має значення для інших індивідів і груп індивідів чи суспільства в цілому в даний момент і в майбутньому.

Категорія "соціальна взаємодія " виражає характер і зміст відносин між людьми і соціальними групами як постійними носіями якісно різних видів соціальної діяльності, що розрізняються за соціальними позиціями (статусами) і соціальними ролями (функціями). Незалежно від того, в якій сфері життєдіяльності суспільства (економічній, політичній, духовній тощо) має місце взаємодія, вона завжди є соціальною за своїм характе­ром, оскільки виражає зв'язки між індивідами і групами індивідів, тобто зв'язки, опосередковувані цілями, які кожна із взаємодіючих сторін пере­слідує.

Соціальні взаємодії мають також об'єктивну і суб'єктивну сторони. Об'єктивна сторона соціальної взаємодії — це зв'язки, незалежні від окремих особистостей, але які опосередковують і контролюють зміст і характер їх взаємодії. Суб 'єктивна сторона соціальної взаємодії — це свідоме ставлення індивідів одне до одного, засноване на взаємних екс-пектаціях (очікуваннях) відповідної поведінки. Це міжособистіснї (або ширше, соціально-психологічні) відносини, що являють собою безпосе­редні зв'язки і відносини між індивідами, що складаються в конкретних умовах визначеного місця і часу.

У цьому зв'язку особливу роль відіграє механізм соціальної взаємодії, що включає: а) індивідів, що здійснюють ті чи інші дії; б) зміни і зовнішньому світі, що викликані цими діями; в) вплив цих змін на Іншил Індивідів; г) зворотну реакцію індивідів, на яких був здійснений вплиі (рис.7.2).

С лід також усвідомити, що механізм взаємодії індивіда з іншими ін­дивідами і соціальним оточенням в цілому визначає "відбиття" соціаль­них норм і цінностей крізь свідомість індивіда і його реальні дії на основі осмислення цих норм і цінностей. Крім того, на думку ряду дослідників, спосіб взаємодії включає, як правило, шість основних аспектів: 1) пере­дачу інформації; 2) одержання інформації; 3) реакцію на отриману інфор­мацію; 4) переробка інформації; 5) одержання переробленої інформації; 6) реакцію на цю інформацію.

Під впливом поглядів німецького соціолога Г. Зіммеля і, особливо, аме­риканського соціолога російського походження П. Сорокіна саме соціаль­на взаємодія в її суб'єктивній інтерпретації була прийнята за основне по­няття теорії соціальних груп, а потім вона стала вихідним поняттям і всієї американської соціології. З цього приводу П. Сорокін відзначав, що "взаємодія двох чи більшого числа індивідів є родовим поняттям соціа­льного явища: воно може служити моделлю останніх. Вивчаючи будівлю цієї моделі, ми можемо пізнати і будівлю всіх суспільних явищ. Розклав­ши взаємодію на складові частини, ми розкладемо тим самим на частини найскладніші соціальні явища" .

Тим часом основоположником теорії соціальної взаємодії вважають видатного американського соціолога Джорджа Хоманса, автора теорії соціального обміну. Суть механізму соціальної взаємодії він вбачає у праг­ненні людей до одержання винагород, вигод і взаємному обміну ними. Най­важливіші принципи концепції соціального обміну (взаємодії") Дж. Хомапс зводяться до наступного: 1) чим більше винагороджується визначений тип соціальної взаємодії, тим частіше він буде повторюватися; 2) якщо вина­города за визначені типи соціальної взаємодії залежить від якихось умов, то індивід (чи спільність) прагне відтворити ці умови; 3) якщо винагоро­да велика, то людина (спільність) готова витратити більше зусиль заради її отримання; 4) коли потреби людини близькі до насичення, то вона у меншому ступені готова до взаємодій заради їхнього задоволення.

Теорія соціального обміну Дж Хоманса поклала початок розвитку без­лічі теорій соціальної взаємодії, які видатний американський соціолог Н. Смелзер систематизував у такий спосіб [36, с. 138].

1. Теорія соціального обміну (Дж. Хоманс). Основна ідея цієї теорії полягає в тому, що люди взаємодіють між собою на основі свого досвіду, зважуючи можливі винагороди і витрати.

2. Теорія символічного інтеракціонізму (Дж. Мід, Г Блумер). Основ­на ідея цієї концепції полягає в тому, що поведінка людей по відношенню одне до одного і предметів навколишнього світу визначається тими значеннями, які вони їм надають.

3. Теорія управління враженнями (Е. Гоффман). Центральна ідея даної теорії — у розумінні соціальних ситуацій, схожих на драматичні спектаклі, в яких люди-актори своїми взаємодіями прагнуть створювати і підтримувати сприятливі враження.

4. Психоаналітична теорія (3. Фрейд). Заснована на ідеї, що міжособистісна взаємодія знаходиться під глибоким впливом понять, засвоєних у ранньому дитинстві, і конфліктів, пережитих у цей період.

Варто звернути увагу на той факт, що при визначеному розходженні концептуальних ідей усі розглянуті вище теорії майже подібні у виділенні категорії "соціальна взаємодія " як головної, фундаментальної у поясненні соціального життя суспільства. Виходячи саме Із цієї тенденції, П. Сорокін розробив свою власну теорію громадського життя, в основу якої за най­простішу модель соціального явища (а отже, і суспільства) взяв взаємодію двох індивідів [39, сі6-29].

Підставою для такого трактування ролі соціальної взаємодії є розу­міння (як предмет вивчення соціології) групи людей, що спільно живуть і взаємодіють (тобто впливають один на одного). На думку П. Сорокіна, щоб було можливе суспільство, необхідна щонайменше наявність двох людей, поєднаних зв'язком взаємодії. Це і є найпростіший вид (модель) суспільства чи соціального явища, на який розкладається все громадське життя і всі складні соціальні явища. За П. Сорокіним, соціальна взаємо­дія будується на трьох складових частинах-елементах: 1) індивіди (що­найменше два); 2) їхні дії-акти; 3) провідники взаємодії.

Здійснюючи дії (вчинки, акти), люди, виходячи з концепції Сорокіна, "подразнюють " один одного, впливаючи один на одного. При цьому апа­ратом сприйняття роздратування слугує сукупність органів чуття люди­ни (зору, слуху, нюху і т.п.), а апаратом посилання роздратувань — усе тіло і його окремі частини (гортань, руки, ноги й ін.).

Засоби, за допомогою яких роздратування, що йде від одних людей, може дійти до інших, на думку Сорокіна, є "провідниками взаємодії". Вони по­діляються на: 1) звукові (це передусім людська мова, музика й інші форми); 2) світокольорові (писемність, малюнки й ін.); 3) рухові (визначені рухи людини, зокрема рук, м'язів й Ін.); 4) предметні (у виді визначених пред­метів, що сигналізують чи символізують переживання людей і зумовлю­ють їхні дії). Мова тут іде, наприклад, про гроші, прапор, національний герб, храм та про інші речі і предмети культури і побуту, на яких залишили­ся сліди діяльності людей і від зіткнення з якими в інших людей виника­ють ті чи інші враження і переживання. Уся сукупність таких предметів, на яких відбилася діяльність людей, і які ними створені, зветься "матеріаль­ною культурою ". До провідників взаємодії він також відносить електричні (радіо, телефонний, телеграфний і інший види зв'язку), теплові (пов'язані з впливом зміни температури), хімічні і механічні провідники.

На основі своєї теорії громадського життя Сорокін побудував класи­фікацію основних форм взаємодії за такими підставами:

1. У залежності від кількості взаємодіючих індивідів: а) двох людей один з одним; б) одного і багатьох; в) багатьох і багатьох.

2. У залежності від якостей індивідів: а) одно- і різностатеві; б) осіб, подібних за рядом ознак; в) різних між собою.

3. За характерам взаємовідносин: а) однобічні і двосторонні взаємодії; б) солідарні взаємодії; в) антагоністичні взаємодії.

4. За тривалістю взаємовідносин: а) короткочасні взаємодії; б) три­ валі взаємодії.

5. За ступенем упорядкованості: а) організовані взаємодії; б) неорганізовані взаємодії.

6. З точки зору усвідомлення взаємодії: а) обоє індивідів взаємодіють свідомо; б) обидві сторони взаємодіють несвідомо; в) свідома реакція на несвідомий акт; г) несвідома реакція на свідому взаємодію.

7. У залежності від "матерії" обміну і процесу спілкування: а) інтелекту­альні (розумові) взаємодії (обмін ідеями); б) чуттєво-емоційні взаємодії (обмін емоціями); в) вольові взаємодії (обмін вольовими рішеннями, наказами).

Відзначимо, що кожна форма соціальної взаємодії в теоретичній мо­делі Сорокіна поєднує і відповідні їм соціальні групи. На такі процеси спілкування і на такі дрібні групи взаємодіючих індивідів розпадається все людське середовище, в якому ми існуємо і яке покриває все населен­ня земної кулі. Людський світ, на думку автора, можна уявити у вигляді величезного людського моря, в якому окремими хвилями є окремі процеси соціальної взаємодії й утворені ними соціальні групи.

Оскільки взаємодія в групах "зачіпає" і охоплює всіх членів тих чи інших соціальних груп, та оскільки вчинки і переживання кожного з них відбиваються на вчинках і переживаннях інших, отже, ця тісна (причин­на) взаємозалежність їх поведінки дає підставу розглядати взаємодіючих осіб як колективне ціле, або колективну єдність. А оскільки суспільство також є сукупністю взаємодіючих людей, то будь-яке суспільство чи соці­альна група являє собою колективну єдність чи колективне ціле.

Виникнення колективних єдностей пов'язано також з умовами, що спонукають людей шукати інших людей і вступати з ними у взаємодію. Серед цих умов виділяють такі:

1) космічні або фізико-хІмічні умови; 2) біологічні умови; 3) соціально-психічні умови.

До космічних умов відносять ряд умов неорганічного світу, серед яких доводиться жити людині. Найважливіші з них: світло, звук, тепло, воло­гість, обриси води і суши, гористість і долинність земної поверхні, мінера­логічна будівля грунту і т.п. У пошуках найбільш сприятливого сполучен­ня цих умов для проживання люди концентруються в найбільш зручних місцях і змушені зустрічатися і вступати у взаємодію один з одним, тобто утворювати суспільства.

Під біологічними умовами розуміють сукупність умов живої природи, в якій проживає людина. Вони зводяться до потреби одного тваринного організму в інших, однієї людини в іншій. Це умови задоволення таких життєвих потреб, як потреба розмноження, духовна потреба, батьківський інстинкт і батьківська симпатія; потреба в їжі та самозахисті. Усі зазначе­ні потреби притягують людей одне до одного, змушують їх зустрічатися і взаємодіяти, тобто жити громадським життям.

Під соціально-психічними умовами розуміються ті, які, по-перше, по­в'язані з задоволенням сукупності потреб, властивих людині як живій істоті, що володіє свідомістю і розвиненим духовним життям; по-друге, це ті умови, що випливають із самого факту життя людини в суспільстві собі подібних. У першому випадку мова йде про умови задоволення по­треби в спілкуванні, розумовій діяльності, чуттєво-емоційних переживан­нях і потреб вольової діяльності. Друга група соціально-психічних умов охоплює умови розподілу праці, подібність, тяга до людей, подібних собі, рівень розвитку провідників взаємодії людей і т.п.

Як бачимо, прагнення до проживання у найбільш сприятливих для людини умовах зводить людей разом у тих частинах землі, де сукупні умови відповідають цим критеріям, і змушують їх вступати у взаємодію один з одним, створювати суспільства і жити соціальним життям. Тим часом тривалість і стабільність сприятливих космічних, біологічних і со­ціально-психологічних умов міцніше скріплюють спільно проживаючих у цих місцях людей і сприяють збереженню виниклої колективної єднос­ті, її зміцненню І розвитку. Взаємовідносини членів суспільства, таким чином, стають більш ясними, визначеними, а також стійкими і шаблон­ними, тобто організованими.

Іншими словами, колективна єдність людей унаслідок продовження свого Існування кристалізується й організується. Однак у тих випадках, коли сукупність зазначених умов веде до ізолювання (роз'єднання) взаємо­діючих Індивідів, це, як правило, обумовлює розпад взаємодіючих спіль­ностей.

З вищевикладеного випливає, що оскільки міра співвідношення кос­мічних, біологічних і соціально-психологічних умов для різних взаємо­діючих груп неоднакова, а також різні і рівні колективної єдності групових утворень, то навряд чи викликає заперечення висновок про неоднорід­ність суспільства. Дійсно, спільно проживаючі люди з неоднаковою си­лою пов'язані між собою. Кожне населення розшаровується на ряд со­ціальних груп. Воно складається з безлічі колективних єдностей, а не є чимось цілим (єдиним), всі члени якого однаково пов'язані між собою.

Більш того, оскільки кожна людина належить не до одної, а до багатьох соціальних груп (прошарків), то і їх характер також буде справляти ціл­ком визначений вплив на поведінку людини.

Отже, складність І багатогранність сил, від яких залежить взаємодія людей, обумовлюють складність і багатогранність як соціальної поведінки індивідів, так і соціальних процесів, усього суспільного життя. Звідси — необхідність розуміння суті основних соціологічних теорій соціальної взаємодії, а також уміння спиратися на сильні сторони кожної з них для пояснення дуже складних реалій функціонування і розвитку сучасного суспільства, механізмів соціальної життєдіяльності люлей.