23

Розділ 4

ДИПЛОМАТИЧНЕ ЛИСТУВАННЯ

4.1. Поняття дипломатичної мови та дипломатичного листування

Кожна форма дипломатичної діяльності (встановлення дипломатич­них зносин, початок і завершення представницьких функцій, ведення переговорів, пошуки і збір інформації тощо) супроводжується складан­ням документів - дипломатичного листування з представниками інозем­них держав, офіційного і особистого; внутрішньовідомчого листування (між МЗС і посольствами своєї країни, президентом, урядом, іншими мі­ністерствами і відомствами). Саме ця частина роботи займає 80-90% часу дипломатів вищих і середніх рангів міністерств і більше половини робочого часу у дипломатів, які працюють у закордонних представницт­вах⁵⁴. Як слушно зауважив відомий англійський дипломат і письменник Г. Нікольсон, "дипломатія - наука письмова"⁵⁵. Його думку поділяють су­часні відомі дипломати і науковці. Так, за висловом В. Попова, "дипло­матія значною мірою є мистецтвом і вмінням писати"⁵⁶.

Підручники з дипломатичної майстерності наголошують на тому, що ди­пломат повинен не лише вміти збирати інформацію, а й мати певні літера­турні здібності. Нерідко дипломатичну діяльність прирівнюють до літератур­ної, письменницької. Невипадково багато видатних письменників, особливо у Франції і Росії, були дипломатами, співробітниками зовнішньополітичних відомств, послами. Серед них - Сервантес, Бокаччіо, Данте, Петрарка, Вольтер, Стендаль, Пушкін, Тютчев, Фонвізін, Грибоєдов, О. Толстой тощо.

Етимологія самого терміну "дипломатія" пов'язана з дипломатични­ми документами. Цей термін походить від грецького дієслова "складати".

У часи Римської імперії всі паспорти, пропуски, подорожні карбувались на подвійних металевих пластинках, які зшивались особливим способом. Ці металеві пропуски називались дипломами. У подальші віки це слово почало означати й неметалеві офіційні документи, які, зокрема, містили угоди з іноземними державними утвореннями. Для зберігання дипломів створювались імператорські архіви. Заняття, пов'язані з розшифруван­ням старовинних документів, роботою в архівах, до кінця XVI ст. назива­лись "дипломатичними справами". Для означення діяльності в сфері міжнародних відносин цей термін почали використовувати у Великобри­танії наприкінці XVIII ст. Широке поширення в сучасному значенні термін "дипломатія" отримав після Віденського конгресу 1815 р.

Вислів "дипломатична мова" використовується для визначення кіль­кох понять:

• мови офіційних дипломатичних зносин, а також мови, якими скла­даються дипломатичні документи, у т. ч. міжнародні договори; у цьому сенсі дипломатична мова - підстиль офіційно-ділового сти­лю літературної мови;

• сукупності спеціальних термінів, фраз, що складають загально­прийнятий дипломатичний словник;

• визначення стриманості, обережності під час розмови, які дозво­ляють дипломатам і політикам говорити один одному різкі речі у ввічливій, м'якій формі;

• специфічної, професійної мови переговорів.

Використання дипломатичної мови дозволяє під час переговорного процесу зберегти спокійну, конструктивну атмосферу, що, зокрема, важ­ливо для суспільної думки; дає можливість розпочати переговори з від­носно сприятливих стартових позицій; дозволяє при вирішенні складних питань "зберегти обличчя" кожній із сторін та ухилитися від прямої від­повіді "так" або "ні".

Зауважимо, що необхідно розрізняти поняття "дипломатична мова" і "міжнародна мова". Міжнародні мови обслуговують будь-які міжнародні зносини як між державами, так і між неурядовими організаціями і навіть приватними особами, дипломатичні ж мови - лише дипломатію.

До XVIII ст. загальною мовою дипломатії була латинь. Європейське се­редньовіччя успадкувало від античності римську церкву й римське право-носіїв латинської мови. Духовенство і юристи монополізували дипломати­чну діяльність, і латинська мова була єдиною спільною мовою для офіцій­них зносин держав у Середньовічній Європі. Ця традиція була поширена й на території України: дипломатичне листування Галицько-Волинського князівства, Запорізької Січі, Війська Запорізького велося латинню. Почи­наючи з середини XVII ст., французькі дипломати, долаючи опір інших держав, неодноразово намагались домогтись прийняття французької мо­ви в якості дипломатичної. У середині XVIII ст. французька мова міцно утвердилась в якості офіційної мови дипломатії. Аахенський договір від 1748 р. був складений французькою мовою. Він містив спеціальний параг­раф із застереженням, що це не повинно створювати прецедент. Такі ж застереження були включені в тексти Паризького договору (1763), Версальського (1783), Заключного акту Віденського конгресу (1815) тощо, укладених французькою мовою. На Віденському (1815) і Паризькому (1856) конгресах вся робота велась лише французькою мовою. На Пари­зькій мирній конференції 1918-1919 рр. лише англійська мова була прирі­вняна до французької, що зумовлювалось як процесами демократизації дипломатії, так і появою кваліфікованих перекладачів.

На конференції у Сан-Франциско 1945 р., яка відкрила новий етап в розвитку міжнародних відносин і принципів дипломатії, офіційними мо­вами були прийняті англійська, французька, іспанська, російська і китай­ська. Ці мови, а пізніше також арабська, стали офіційними і робочими мовами ООН, тобто дипломатичними мовами.

Принцип рівноправності мов у міжнародних відносинах утвердився після II світової війни. У наш час не існує обов'язкової єдиної мови для ведення офіційних дипломатичних зносин і складання міжнародних до­говорів. Дипломатичною мовою вважається будь-яка мова, яка викорис­товується в усних або письмових міжнародних зносинах.

Дипломатичне листування є надзвичайно важливим аспектом бага­тогранної повсякденної дипломатичної практики. Під цим терміном розу­міють сукупність різного роду офіційної кореспонденції та документації дипломатичного характеру, а також один з основних інструментів зовні­шньополітичної та дипломатичної діяльності держави. За допомогою документів дипломатичного листування здійснюються письмові офіційні зносини між державами, а також висловлюється позиція держави з того чи іншого міжнародного питання. З офіційного дипломатичного докумен­ті судять у першу чергу не лише про зовнішню політику держави, а й про професіоналізм дипломатичної служби, злагодженість і компетентність державного апарату в цілому.

Дипломатичне листування ведеться між суверенними державами, ін­шими повноважними суб'єктами міжнародного права та їх повноважними представниками. Воно вимагає строгого врахування правової рівності пар­терів, взаємної поваги й коректності. Частина таких документів через пе­ні и конкретні обставини носить конфіденційний характер (у практиці зустрічаються навіть "усні послання" та "усні заяви", текст яких зачитується, пні) не передається адресатові офіційно). Більшість дипломатичних документів не опубліковується з огляду на невелике значення питань, які в них розглядаються (наприклад, ноти з проханням про видачу віз). Але значна частина дипломатичних документів, особливо якщо вони стосуються важ­ливих питань міжнародного життя, оприлюднюється.

Спілкування між державами в письмовій формі здійснюється державними органами, уповноваженими на представництво цих держав за кордоном. Дипломатичне листування може вестися від імені глав держав (президентів, монархів), урядів (голів уряду, міністрів та міністерств за­кордонних справ), органів дипломатичної служби (послів, посланників, повірених у справах), вищих функціонерів міжнародних організацій. У широкому розумінні дипломатична кореспонденція включає також різні документи дипломатичного листування, які надсилають своїм відповід­никам за кордоном члени уряду, віце-міністри, керівники головних орга­нів державної адміністрації. Отже, адресатами дипломатичного листу­вання можуть бути як фізичні особи (міністри, посли, посланники), так і установи (МЗС, посольство, місія при ООН тощо). Головною умовою приналежності документа до дипломатичного листування є те, що його адресат і адресант - представники різних країн, які уповноважені пред­ставляти свої держави за кордоном.

Дипломатичне листування відрізняє від звичайного службового діло­водства обов'язкове дотримання низки особливих норм міжнародно-правового характеру, протокольних вимог, усталених звичаїв і традицій. Відступи від загальноприйнятих в дипломатичному листуванні норм, а тим більше їх ігнорування, можуть бути сприйняті не лише як свідчення низької культури діловодства, але і як вияв неповаги до країни-адресата.

Дипломатичні документи можуть різнитися змістом, призначенням, протокольними особливостями. На їхньому стилі позначаються традиції, мовні, історичні, культурні особливості окремих країн. Однак з точки зору архітектури документа всі вони мають традиційну схему, включають низ­ку елементів (реквізитів) постійного, незмінного характеру.

У минулому дипломатичні документи виходили лише від монархів або підписувались уповноваженою особою від його імені та були адре­совані іншому главі держави. Особиста нота, яка містила розгорнуті про­токольні формули, була основним видом дипломатичних документів. Використання ж вербальної ноти вважалось ознакою прохолодних від­носин між державами. За свідченням російського дипломата Ю.Я.Соловйова, у 1909 р. МЗС Росії вважало можливим зноситися з австро-угорським посольством у Петербурзі за допомогою вербальних нот. Відхилення від загальноприйнятих канонів дипломатичного листування розцінювалось компетентними спостерігачами як серйозна ознака на­пруженості між двома країнами. Раніше вербальна нота визначалася як документ, зміст якого повинен бути предметом серйозного розгляду, надзвичайно важливий, але не призначений для опублікування. Це ніби важлива заява, зроблена усно і потім відтворена на папері, щоб заява не забулась. У наш час замість вербальної ноти після усної заяви може залишатись "пам'ятна записка", а вербальні ноти є найуживанішим ви­дом дипломатичного листування.

У роки Другої світової війни, коли обставини вимагали прийняття гла­вами держав антигітлерівської коаліції термінових і відповідальних рішень, набула поширення практика обміну між ними особистими листами, по­сланнями. У наш час такий вид дипломатичного листування, як обмін

особистими посланнями між главами держав, урядів, міністрів закордон­них справ з найважливіших питань світової політики став поширеним яви­щем. Після Другої світової війни також усталилась практика нотного лис­тування безпосередньо між урядами. Нота уряду - порівняно новий вид дипломатичного листування, який використовується все частіше.

Як і раніше, до числа традиційних видів дипломатичного листування відносять:

ноти (вербальні й особисті (підписні)); пам'ятні записки; меморандуми; • заяви, послання, телеграми на рівні державного керівництва (глав держав і урядів, керівників зовнішньополітичних відомств); •напівофіційне листування (особисті листи напівофіційного характеру

До документів дипломатичного листування також відносять:

в виступи, промови представників держави на міжнародних конфе­ренціях та в міжнародних організаціях; офіційні повідомлення МЗС, інформаційного агентства, комюніке.