3. Конституційні норми про основні права та свободи.

Норми та положення Конституції про основні права, свободи та обов’язки людини і громадянина, з моменту вступу їх в законну силу, є нормами прямої дії, як безпосередньо діюче право вищої юридичної сили. На практичну реалізацію всіх цих та інших конституційних приписів і має бути спрямована діяльність державних органів та політичних організацій.

Переважна більшість конституційних норм про основні права та свободи людини і громадянина діють через систему галузевого законодавства, через закони, прийняті на основі Конституції. При цьому детальна нормативна конкретизація законодавства не є, за загальним правилом, показником або результатом недосконалості законів, а являє собою об’єктивно притаманну правовому регулюванню якість. Під час конкретизації права відбувається перехід конституційної норми на менший рівень абстрактності, на інший логічний рівень.

Внаслідок цього формується відносно нове, більш конкретне правило поведінки, яке відноситься до конституційної норми так, як конкретне відноситься до загального.

Закони, що приймаються з метою конкретизації конституційних прав і свобод не можуть обмежувати останні у їх змісті, а мають перебувати у повній відповідності зі змістом конституційних прав та свобод, методологічними принципами та цілями, відповідати

міжнародно-правовим стандартам та інтересам суверенної України як держави правової і демократичної. Застосування та дія конкретного закону є одночасно застосуванням (реалізацією) тієї конституційної норми, для реалізації якої прийнято цей закон. Тому порушення політичних,

соціальних або економічних прав, закріплених у конкретному законі, є одночасно порушенням того конституційного права, яке ним конкретизоване. Людина і кожний громадянин мають бути впевнені у тому, що будь-яка конституційна норма, яка гарантує його права та свободи, діє безпосередньо і прямо, а конкретні закони сприймаються ним лише як додаткові засоби реалізації конституційної норми.

Принципово важливою в цьому відношенні є ст. 58 Конституції України, згідно з якою закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, окрім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. Це означає,

що нові закони не мають обмежувати права людини та громадянина, погіршувати її становище.

Визначаючи місце та роль ряду інститутів демократії, прав, свобод та обов’язків людини і громадянина, Конституція передбачає прийняття законів, у яких мають бути закріплені порядок та підстави здійснення прав і свобод людини у конкретних галузях громадських відносин.

Деякі статті Конституції України дають пряму вказівку законодавцю про встановлення законом певного порядку реалізації та забезпечення конституційних прав і свобод ( “умови здійснення цього права визначаються законом”, “у встановленому законом порядку”, “відповідно до закону” тощо). Це означає, що деталі порядку використання конституційного

права та свобод визначаються поточним законодавством і не обов’язково, щоб він у всіх без винятку випадках переглядався.

Проте законодавець за відсутності додаткової гарантії забезпечення права людини, а також за наявності соціальної потреби може (і навіть зобов’язаний) удосконалити встановлений

чинним законодавством порядок реалізації того або іншого конституційного права чи свободи, може взагалі переглянути його. Підставою для цього є сам зміст Конституції України, потреба у наданні їй життєвої сили.

Наприклад, ст. 41 Конституції України надає кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Законодавець може (за наявності, звичайно, економічної чи соціальної потреби) вдосконалити порядок володіння, користування і розпорядження правом приватної

власності, або навіть змінити його.