- •Тема 1.
- •1.Філософія в системі університетської освіти та її цінність для міжнародників
- •6. Структура філософії та її основні проблеми
- •Тема 2.
- •Тема 3.
- •1. Моністичні теорії: Мілетська натурфілософія та проблема першопочатку.
- •2. Метафізика елеатів(Парменід,поняття про буття і небуття, апорії Зенона) та діалектика Геракліта(розвиток та боротьба протилежностей, поняття про логос).
- •4.Сократичні школи ,кініки,кіренаїки.
- •5.Філософія Платона (теорія ідей,теорія пізнання, вчення про державу)
- •6. Філософія Арістотеля(метафізика, вчення про матерію і форму, причини, критика теорій та ідей Платона ,етика).
- •7. Етичні теорії: Елліністична філософія: скептики,стоїки, епікурейці.
- •8. Неоплатонізм(вчення про єдине).
- •Тема 4.
- •1. Апологетика і патристика. Августин Блаженний
- •3.Сууперечка про універсалії ( номіналізм і реалізм)
- •4. Тома Аквінський. Співвідношення віри і розуму у Середньовіччі. У.Оккам.
- •Тема 5.
- •1. Філософія Відродження (гуманізм, натурфілософія, пантеїзм, філософія політики)
- •2. Філософія Нового часу хуіі ст.. (емпіризм Бекона; раціоналізм та дуалізм Декарта)
- •3. Субєктивний ідеалізм Берклі.
- •Тема 6.
- •1. Гносеологія і етика Канта ( коперніканський переворот , агностичний апріоризм, категоричний імператив)
- •2. Абсолютний ідеалізм Гегеля(абсолютна ідея , діалектика, філософія історії)
- •3. Філософія Маркса (вчення про суспільно-економічні формації)
- •Тема 7.
- •1. «Філософія життя»: Волюнтаризм і песимізм Шопенгауера та філософія Ніцше
- •2. Екзистенціалізм (Кєркегор, Сартр, Камю, Ясперс, Гайдегер)
- •3. Пірс (семіотика, семасіологія)
- •4. Філософія мови. Герменевтика (Гумбольдт, Потебня, Гадамер, Гайдегер)
- •5. Психоаналіз і неофройдизм (Фрейд, Юнг, Фром)
- •7. Феноменологія (Гусерль)
- •Тема 8.
- •1. Феномен «української філософії» та його особливості
- •2. Філософія г.Сковороди (етика, онтологія, гносеологія)
- •3. «Філософія серця» (п.Юркевич, м. Гоголь)
- •4. Філософські ідеї т.Шевченка, і.Франка
- •Тема 9.
- •1. Проблема буття в історії філософії. Особливості онтології та кінеології.
- •2. Природа остаточної реальності. Проблема субстанції. Матеріалізм, дуалізм, ідеалізм, нейтральний монізм.
- •3.Проблема пізнання в історії філософії. Класична і неокласична теорії пізнання. Скептицизм і агностицизм.
- •4. Про можливість та знання у сфері метафізики (види знання та суджень: апріорні, апостеріорні, синтетичні та аналітичні), емпіризм, раціоналізм; види знання.
- •5. Про відношення між досвідом та реальністю (теорії сприйняття: каузальна, реалістична, ідеалістична, критично-ідеалістична, феноменалістична; первинні та вторинні якості);
2. Філософія г.Сковороди (етика, онтологія, гносеологія)
Можливість «сродної» праці для всіх виявляє себе в ідеї «нерівної рівності», тобто в реалізації кожним себе за своїми можливостями. У концепції «сродної» праці і похідної від неї «нерівної рівності» знаходить свій зрілий вияв антеїзм філософії Сковороди (термін походить від давньогрецького міфічного персонажа Антея, який черпав свою життєву силу в постійному зв'язку з матір'ю-землею).
Етичні погляди Сковороди базуються також на самопізнанні, яке має остаточною метою «мистецтво життя». Людина може знайти щастя через самопізнання. Для цього потрібно «жити за натурою», не спотворювати природне, задовольнятися малим. Найвищим усвідомленням цього є «вдячність» як певний ціннісний рівень людського буття, що поширюється на Бога, батьків, благодійників. Смислова послідовність така: вдячність - благочестивість - самозадоволення. Завдання виховання — зберегти здоров'я та навчити вдячності.
У вдячності людина не втрачає власної гідності, а, навпаки, дістає стимул для змістовного спілкування з іншою людиною на основі поважання її особистої самобутності
Якщо професори акцентували увагу на дослідженні проблем онтології та гносеології, що розглядались у контексті зовнішнього світу, то Сковорода зосередився на етико-гуманістичній проблематиці: у нього на передньому плані не світ, а людина і духовне начало в ній. Всупереч своїм учителям, які зводили небесне до земного, возвеличуючи не лише розум, а й земне життя людини, він підносив природу до Бога, засвідчував другорядність людської плоті й понад усе ставив у людині істинно людське — духовність, дух, зводячи до них сутність людського життя.
Гармонія великого світу (макрокосмосу) і людини (мікрокосмосу) не встановлюється сама собою, автоматично; вона має своїм грунтом творчу життєву ініціативу людини. Можливих (і різних) способів гармонізації людини зі світом багато, і кожен має віднайти відповідний («сродний») своїй неповторності й унікальності спосіб життя у світі. Але ці способи репрезентовано людині символічно. Тобто між макрокосмосом і мікрокосмосом існує посередник, третій світ, світ символів — Біблія. Тут також вирізняються дві «натури» - «видима» (предметна образність символу) і «невидима» (смисл, розшифрування «сенсу символу»). Біблія як третій світ є справжнім, реальним Словом Божим і втіленням Бога. Сама Біблія стає істотою божого порядку. Сковорода вказує, що Біблія є Бог.
Філософствувати — значить «перебувати на самоті з собою», на самопізнання слід спрямувати людське життя. Як власну матір можна знайти вдома, так і своє щастя людина здобуває всередині себе
3. «Філософія серця» (п.Юркевич, м. Гоголь)
Вперше найповніше формулювання «Філософії серця» з’являється у вченні Григорія Сковороди, але найбільшого теоретичного обґрунтування вона набула в працях українського мислителя Памфіла Юркевича - серце є осередком духовного життя людини, розуму ж відводив похідну роль, бо, за його словами, «володарююча сила не є сила породжувальна».
У своїй праці П.Юркевич виступив проти раціоналістичних спроб звести сутність душі, весь духовний світ людини до мислення. Він вважав, що зводячи всі вчинки людей до впливу розуму, втрачається людська індивідуальність, залишається якесь колективне «ми», а не індивідуальне «я». Мислення не вичерпує собою всю повноту духовного життя людини. діяльність духу має своїм органом не одну лиш голову чи розум з нервовими закінченнями а поширюється далеко вглиб людського організму. світ, у всій своїй красі, відкривається найперше глибокому серцю, а вже потім – розуму. Сама істина стає нашим благом, нашим внутрішнім скарбом лише тоді, коли вона лягає нам на серце. Саме за цей скарб, а не за абстрактну думку, людина може стати на боротьбу з обставинами чи з іншими людьми, бо тільки для серця можливий подвиг і самовідданість.Інакше кажучи, розум має значення світла, яким осявається Богом створене життя людського духу.
М.Гоголь стверджував, що «порив і натхнення рухає душу, а натхненням багато чого схоплюється, чого не дійдеш ніяким вченням і працею». У творчості М.Гоголя серце виступає, як емоційний образ і християнський символ. Гоголя, як і іншим романтикам притамання закоханість у природу, злиття з нею. За його словами призначення людини – нести у світ гармонію, а причина всього зла, на його думку, в черствості й байдужості людини, якій бракує глибини чуття, несвідомості глибин своєї душі.