1. Гносеологія і етика Канта ( коперніканський переворот , агностичний апріоризм, категоричний імператив)

Родоначальником німецької класичної філософії вважається Іммануїл Кант

Кант виступив новатором в етиці. Він виробив нову на той час етику морального обов’язку. Ця система моралі протистоїть тим етичним вченням, які обґрунтовували можливість добрих вчинків вигодою, насолодою, страхом чи авторитетом. На думку Канта благо повинно бути безвідносним, воно має виводитися не з сфери наявного, а з сфери належного. Тобто, добро необхідно робити заради самого добра. Окрім того Кант сформулював положення про автономію людської волі. Ніщо не може примусити людину діяти проти її волі. Вільний вибір є абсолютною нормою життя. Такий підхід однозначно відкидає посилання на священний авторитет Бога чи примус суспільства. Ніхто і ніщо не може виправдати злі вчинки. Ідеалом та регулюючим принципом етики у Канта виступає категоричний імператив – закон моралі: «дій так щоб максима твоєї волі стала законом для світу». Саме дотримання цього закону робить людину вільною і моральною, адже кожен раз вільна особа має приймати відповідальне рішення в якому зважує свій намір на терезах загального морального закону. Дія людини буде моральною тільки в тому випадку, коли індивід здійснює її з поваги до морального закону

Категори́чний імперати́в — фундаментальний моральний принцип 0%9A%D0%B0%D0%BD%D1%82_%D0%86%D0%BC%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D1%83%D1%97%D0%BB"Канта. За Кантом, існує єдиний фундаментальний моральний принцип: чинити так, аби завжди розглядати інших людей як цілі, а не як засоби. Цей принцип є імперативом (командою), і він є категоричним (застосовується без винятків, у всіх випадках, місцях і обставинах). Він є класичним прикладом етичних теорій, систем моралі, що зосереджуються радше на істинному характері поведінки (і намірах особи), аніж на наслідках цих дій.

Одне з формулювань категоричного імперативу Іммануїла Канта: «Дій лише за тією нормою, яку хочеш бачити універсальним імперативом — нормою для всіх людей і також для тебе… Дій так, щоби завжди ставитися до людей і до себе також — як до мети і ніколи — лише як до засобу»0^%9^A%D0^%B0^%D1^%82%D0^%B5^%D0^%B3^%D0^%BE%D1^%80%D0^%B8^%D1^%87%D0^%BD%D0^%B8^%D0^%B9^_%D1^%96%D0^%BC%D0^%BF%D0^%B5^%D1^%80%D0^%B0^%D1^%82%D0^%B8^%D0^%B2^"[1]. Кант також говорив, аналізуючи людську діяльність, що небезпечно ставити насолоду на перше місце — це загрожує самій сутності моралі…

Аналізуючи підвалини розуму в своїх трьох книгах Кант поставив собі в заслугу “коперніканський переворот” в філософії (Копернік довів, що не Земля, а Сонце в центрі системи, і Земля обертається навколо нього, як і всі планети). До Канта вважали : пізнання формується у людини за рахунок того, що вона все сприймає, що діє на неї. Тому вона пізнає. Кант довів, людина пізнає те і на стільки, що і на скільки здобуде своєю активністю, своїми діями. Ніяке середовище знання не дає. Людина сама рухає себе. Вона задає природі запитання і заставляє її відповідати. Він ввів принцип активності в пізнанні. Кантівський “коперніканський переворот”, поставивши на перший план думку, а не предмет, активне-творче діяння, а не пасивне споглядання, оказав значний вплив на розвиток філософії.\

Розробляючи проблеми гносеології, Кант відходив від концепції «речей у собі». Процес людського пізнання, на його думку, починається з досвіду. Існує дві чисті форми чуттєвого наукового уявлення (чуттєвого досвіду): простір та час. Вони упорядковують відчуття, розміщуючи їх у просторі та часі і є принципами апріорного знання. Суб'єкту протистоїть не залежна від нього об'єктивна реальність («річ у собі»). Речі у собі, діючи на наші органи чуття, викликають відчуття, які не дають ніякого знання про речі як такі. Світ людини, вважає Кант, це предмети та явища («світ речей для нас»), які упорядковуються людською свідомістю. Таким чином, у Канта виникає два світи: перший - світ явищ, який існує в нашому досвіді, у просторі та часі, і другий - світ речей у собі, який не досліджений для пізнання і перебуває поза простором і часом, за межами людської свідомості. Все, що існує в розумі, і не залежить від досвіду (наприклад, арифметичні судження тощо) Кант називає «апріорним» а те,що залежить від досвіду – «апостеріорним»