т

Таблиця 2. Перелік основних нормативних документів у галузі забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя населення,

Одо регулюють земельні відносини

Г Номер і (позначення) НД	Дата прийняття НД	Назва НД
Санітарні норми, що встановлюють нормативи ГДК та ОДК \ шкідливих речовин у ґрунті
І№ 1739-77 І і	07.07.77	Оціночні показники санітарного стану ґрунтів населених місць
№ 2264-80	30.10.80	Санітарні норми допустимих концентрацій (ГДК) хімічних речовин у ґрунтах
№ 2402-81	10.06.81	Орієнтовно допустимі концентрації хімічних речовин у ґрунтах (ОДК)
№ 3210-85	01-02.85	Санітарні норми допустимих концентрацій (ГДК) хімічних речовин у ґрунтах
№ 4433-87	30.10.87	Санітарні норми допустимих концентрацій (ГДК) хімічних речовин у ґрунтах
Нормативи плані		рвання територій та окремих ділянок
і № 2640-82	18.12.82	Положення про порядок проектування та екс­плуатації зон санітарної охорони джерел водопо­стачання і водопроводів господарсько-питного призначення
№ 2811-83	16.05.83	Санітарні правила влаштування й утримання полігонів для твердих побутових відходів
№ 2971-84	28.02.84	Санітарні норми і правила захисту населення від впливу електричного поля, що створюється пові­тряними лініями електропередачі змінного стру­му промислової частоти
№ 3231-85	20.03.85	Санітарні правила влаштування та утримання дитячих дошкільних закладів (дитячі ясла, дитя­чі сади, дитячі ясла-сади)
№ 4076-86	06.03.86	Санітарні правила влаштування, устаткування, утримання та режиму спеціальних загальноосві­тніх шкіл-інтернатів для дітей, що мають недолі­ки у фізичному та розумовому розвитку
№ 42-121-4719-88	01.11.88	Санітарні правила влаштування, обладнання та| утримання гуртожитків для робітників, студен-! тів, учнів середніх спеціальних навчальних за­кладів і професійно-технічних училищ

акож нормативи гранично допустимих (ГДК) та орієнтовно допусти мих концентрацій (ОДК) шкідливих речовин у грунті.

Закінчення табл. 2

Номер (позначення^

НД

№ 5.02-1 2/Н

Дата прийняття НД

12.07.89

Назва НД

Санітарні правила і нормами розміщення, влаш­тування та експлуатації малих ферм для утри­мання тварин (худоби, птиці, звірів) у населених пуі-іктах Української РСР

№ 5179-90

29.06.90

Санітарні правила влаштування, обладнання та експлуатації лікарень, пологових будинків та інших лікувальних стаціонарів

19.06.96 01.08.96

Державні санітарні правила розміщення, улаш- тування та експлуатації оздоровчих закладів

Державні санітарні норми і правила захисту на­селення від впливу електромагнітних випромі­нювань

30.12.98

Державні санітарні правила і норми устатку- вання, утримання середніх загальноосвітніх на- вчальних виховних закладів та організація на- вчально-виховного процесу

СанПІН 5.5.2.008-01

26.04.99

Державні санітарні правила і норми влаштуван- ня, утримання і організація режиму діяльності дитячих оздоровчих закладів

ІДСанШН 2.2.2.028-99

01.07.99

Державні санітарні правила і норми "Гігієнічні вимоги щодо облаштування й утримання кладо- вищ у населених пунктах України"

3) За нормативними актами у сфері забезпечення пожежної безпе­ки (НАПБ) позначення "нормативний документ" "офіційно" не закріп­лено, проте достатньо часто в правозастосовчій діяльності вони нази­ваються нормативними документами. Систему НАПБ відображає Державний реєстр нормативних актів з питань пожежної безпеки (Реєстр НАПБ), що ведеться відповідно до Положення про порядок розроблення, затвердження, перегляду, скасування та реєстрації но­рмативних актів з питань пожежної безпеки, затвердженого наказом МНС України "Про затвердження Положення про порядок розроблен­ня, затвердження, перегляду, скасування та реєстрації нормативно-правових актів з питань пожежної безпеки" № 355 від 23 вересня 2003 р. Серед НД з питань пожежної безпеки слід виділити правила пожежної безпеки різних рівнів.

Передусім важливе значенью для регулювання земельних відносин мають загальнодержавні Правила пожежної безпеки в Україні, за­тверджені наказом Міністерства України з питань надзвичайних си­туацій від 19 жовтня 2004 p., насамперед підрозд. 4.1. "Утримання території". Вимоги загальнодержавних правил пожежної безпеки конкретизуються в галузевих і відомчих правилах. Певне значення для регулювання земельних відносин можуть мати також міжгалузеві правила пожежної безпеки (див. Правила пожежної безпеки для місць розосередження евакуйованого населення, затверджені Головним управлінням пожежної охорони МВС СРСР 2 квітня 1990 р., шифр НАПБ Б.01.001-90) та правила пожежної безпеки для об'єктів окремо­го відомства (напр., Правила пожежної безпеки для об'єктів МВС України, затверджені наказом МВС України № 350 від 12 травня 1998 p.). Нарешті, на локальному рівні діють правила (положення, ін­струкції тощо) підприємств, установ та організацій, де також цілком можуть установлюватися вимоги до використання земельних ділянок.

4) Певне земельно-правове значення мають і окремі НД із забезпе­чення ветеринарно-санітарного благополуччя. Зокрема, земельно-правові нормативи передбачені Ветеринарно-санітарними правилами для птахівничих господарств і вимогами до їхнього проектування, за­твердженими наказом Головного державного інспектора ветеринар­ної медицини України № 53 від 3 липня 2001 p., Ветеринарними та санітарними вимогами до особистих підсобних господарств населен­ня - виробників сирого товарного молока, затвердженими наказом Державного департаменту ветеринарної медицини Міністерства аг­рарної політики України № 17 від 21 березня 2002 р.

Підсумовуючи, слід визнати НД важливим джерелом земельного права, роль якого в подальшому, на наше переконання, має лише зростати. Перспективним напрямом удосконалення системи земель­но-правового регулювання ми вважаємо створення спеціальної підси­стеми нормативних документів (землевпорядних НД), які були б без­посередньо спрямовані на регулювання земельних відносин. Саме за допомогою таких землевпорядних НД мають бути закріплені норма­тиви оптимального співвідношення земельних угідь, якісного стану ґрунтів, показники деградації земель і ґрунтів тощо, існування яких на сьогодні задекларовано законодавцем (ст. 165 ЗК України, Закон України "Про охорону земель" тощо), і які поки що існують лише у ви­гляді неофіційних наукових напрацювань.

Правова охорона землі як основного національного багатства

Відповідно до ст. 14 Конституції України земля є основним на­ціональним багатст­вом, що перебуває під особливою охоро­ною держави. Це по­ложення Основного за

кону держави відображено і деталізовано в ЗУ України, Законі Украї­ни "Про охорону земель" та інших актах земельного законодавства.

За чинним законодавством України (ст. 162 ЗК України та ст. 1 Закону України "Про охорону земель") охорона земель включає систе­му правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямо­ваних на раціональне використання земель, запобігання необгрунто­ваному вилученню земель сільськогосподарського і лісогосподарського призначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтво­рення і підвищення родючості ґрунтів, підвищення продуктивності земель лісогосподарського призначення, забезпечення особливого ре­жиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреа­ційного та історико-культурного призначення. її основне завдання полягає в забезпеченні збереження та відтворення земельних ресур­сів, екологічної цінності природних і набутих якостей землі.

У доктрині земельного права правову охорону земель прийнято розглядати як такий стан суспільних відносин, за яких за допомогою правових норм і заходів екологічного, економічного, земельно-пра­вового, науково-технічного й іншого характеру гарантується та за­безпечується збереження і захист усіх категорій земель, запобігання погіршенню стану довкілля та настання інших наслідків, небезпечних для життя і здоров'я людей, а також застосування до порушників ви­мог законодавства про охорону земель заходів юридичного впливу.

Крім того, правова охорона земель розглядається як один із засобів забезпечення екологічної безпеки та гарантія реалізації права грома­дян на безпечне для життя і здоров'я довкілля, що закріплено Консти­туцією України.

Закон України "Про охорону земель" (ст. 22) виділяє таку систем}⁷ заходів у галузі охорони земель: а) державна комплексна система спо­стережень; б) розробка загальнодержавних і регіональних програм використання та охорони земель, документації із землеустрою в галузі охорони земель; в) створення екологічної мережі; г) здійснення при­родно-сільськогосподарського, еколого-економічного, протиерозійного

та інших видіjі районування (зонуванпх] земель; ґ« сковом;";'': стк/гу ліонанпя впровадження заходів щодо охорони та використанню мель і j гідви п ієн; /я родючості фунтів; /и етан д а рт и з я j і ія і нор :лу }■&:-'.};?.

Правова охорона земель поєднується із правовим j улюзаяяя.-,: їхнього раціональної о використани;.'. Поняття раціональне викерил. танпя" і "охорона землі" не слід ні відокремлювати один від одного, и; ототожнювати. Раціональне використання земель с однією із фов;.* охорони земель.

Важливе значення в забезпеченні правової охорони земель :.;ас юридична r ji /ці о в і дал ь п і от ь. Проте юридична відповідальність наст ас на псиному етапі й пов'язана із скоєним і;равопорушенням у сфері охорони земель, тоді як правова охорона, липикз.є набагато раніше, і мас перш за все превентивний характ ер. Крім цього, юридичну від­повідальність також слід розглядати як стимулюючий чинник ефек­тивного використання та охорони земель. Не свідчить про те. шо по­няття правової охорони земель значно ширше, ніж юридична, відпо­відальність за правопорушення в цій сфері.

Важливу роль у здійсненні завдань правової охорони земель віді­грають органи публічної влади, перш за все державної, шляхом вико­нання деяких функцій, а саме: регулюючої, стимулюючої, контролю­ючої, каральної, превентивної.

Регулююча функція держави в охороні земель зводиться до встано­влення загальнообов'язкових правил раціонального використання зе­мельних ресурсів. Так, наприклад, такі вимоги встановлюються у ви­гляді обов'язків землевласників і землекористувачів щодо раціональ­ного використання земельних ділянок, щодо обов'язковості розробки та введення: державних стандартів і нормативів допустимої експлуа­тації земель, їхнього .якісного стану, допустимого антропогенного на­вантаження на господарське освоения земель.

Закріплення державою в законодавчих актах суб'єктивних прав і юридичних обов'язків учасників земельних правовідносин і пра­вових засад збереження земель розглядається як складова правової охорони земель.

Стимулююча функція держави в охороні земель полягає в запрова­дженні економічних стимулів раціонального використання та охорони земельних ресурсів для землевласників і землекористувачів, які, зок­рема, передбачені ст. 205 ЗК України. Економічне стимулювання ра­ціонального використання та охорони земель включає комплекс взає­мозалежних заходів, спрямованих на підвищення зацікавленості осіб, що використовують земельні ділянки, у збереженні й відтворенні зе­

мель і ґрунтів, захисту земельних ресурсів від негативних наслідків господарської діяльності.

Контролююча функція держави в охороні земель спрямована на здійснення уповноваженими органами державної влади та місцевого самоврядування контрольно охоронних функцій за використанням і охороною земель.

Каральна функція держави в охороні земель знаходить свій вияв у встановленні санкцій за порушення правил раціонального викорис­тання й охорони земель та їхнє застосування до порушників земель­ного законодавства.

Превентивна ф>ункціи держави в охороні земель виявляється в попередженні негативного впливу на якісний стан земель і запобі­ганні необґруитованому зменшенні кількісного складу відповідних категорій земель.

Земля є об'єктом правової охорони і як просторово-операційний базис, що являє собою поверхню земної кулі, яка обмежена певними просторовими межами і використовується для різних цілей. Тому правова охорона земель як просторово-територіального базису одно­часно охоплює охорону і раціональне використання простору земної поверхні. У цьому зв'язку можна визначити таки види охорони зе­мель: територіальний, ландшафтний, функціональний.

Територіальна охорона земель охоплює комплекс заходів щодо за­безпечення раціонального використання земельного простору для по­треб промисловості, транспорту, енергетики, тобто тих галузей, в яких земельні ділянки не є засобом виробництва. Мета такої охорони полягає в попередженні необґрунтованого антропогенного наванта­ження на землі та залучення до використання меншої земельної площі з найбільш ефективним здійсненням певного виду господарської дія­льності. Стимулюючим чинником територіальної охорони земель слід вважати плату за землю.

Ландшафтна охорона земель здійснюється шляхом створення об'­єктів природно-заповідного фонду, історико-культурних заповідни­ків, еколого-туристичних маршрутів тощо. її мета полягає в збере­женні цінного з наукового, екологічного, рекреаційного та іншого по­гляду рельєфу місцевості.

Функціональна охорона земель спрямована на забезпечення мож­ливості використання даної земельної ділянки як просторово-територіального базису для розміщення конкретних об'єктів. Такі ви­моги встановлюються, зокрема, щодо розміщення атомних електро­станцій, сільськогосподарських і транспортних підприємств, окремих

промислових підприємств, населених пунктів тощо. Так, наприклад, землі, призначенні для зведення господарських об'єктів, мають бути розташовані в сейсмо- і зсувобезпечній зоні з відповідним рельєфом, вологістю, геологічною структурою тощо.

Правова охорона землі охоплює різноманітні напрями і форми, а також передбачає закріплені в законодавстві вимоги щодо прове­дення такої діяльності власниками землі, землекористувачами, від­повідними уповноваженими органами державної влади та місцевого самоврядування.

Форми правової охорони земель являють собою юридично визначе­ні напрями землеохоронної діяльності власників земельних ділянок і землекористувачів, спеціально зтювноважених органів та держави, що спрямовані на досягнення мети і завдань державної політики збе­реження земель.

Чинне землеохоронне законодавство України не містить конкрет­ного переліку правових форм охорони земель. Але, враховуючи поло­ження чинного законодавства України, до основних правових форм охорони земель можна віднести такі: 1) установлення заборон та об­межень на діяльність, що може негативно вплинути на якісний стан земель; 2) досягнення раціонального землекористування через реалі­зацію функції розподілу і перерозподілу земельних ділянок і норму­вання відводу земель для різних потреб, а також у порядку землеуст­рою; 3) покладення на землевласників, землекористувачів обов'язку-із захисту земель від процесів, що призводять до їхнього погіршення чи деградації (заростання бур'яном, ерозії, селів, підтоплення, забруд­нення, засмічення тощо); 4) контроль у галузі використання й охорони земель; 5) стандартизацію і нормування в галузі охорони земель; 6) економічне стимулювання раціонального використання й охорони земель; 7) моніторинг земель; 8) ведення державного земельного када­стру; 9) рекультивацію порушених земель; 10) консервацію земель; 11) юридичну відповідальність за порушення вимог охорони земель.

Порядок здійснення охорони земель установлюється законодавст­вом. Так, наприклад, установлення заборон на провадження окремих видів діяльності, що може негативно вплинути на стан земель, регла­ментується ст. 48, 52, 61, 111 ЗК України, законодавством про при­родно-заповідний фонд, законодавством про подолання наслідків ка­тастрофи на Чорнобильській АЕС, про пестициди та агрохімікати. про зону надзвичайної екологічної ситуації, про екологічну мережу та іншими законодавчими актами. Правовою основою для консервації земель є положення ст. 172 ЗК України та ст. 51 Закону України "Про охорону земель", наказу Держземагенства України № 175 від 17 жов­тня 2002 р. "Про Порядок консервації земель". Здійснення моніторин­гу земель регламентується ст. 22 Закону України "Про охорону навко­лишнього природного середовища", ст. 191, 192 З К України, постано­вою KM України "Про затвердження положення про моніторинг зе­мель" № 661 від 20серпня 1993 р. Порядок здійснення державного контролю за використанням та охороною земель визначено ст. 187-190 ЗК України, Законом України "Про державний контроль за вико­ристанням та охороною земель", наказом Держкомзему України "Про затвердження Порядку планування та проведення перевірок з питань здійснення державного контролю за використанням та охороною зе­мель" № 312 від 12 грудня 2003 р.

Зокрема, технологічні питання здійснення рекультивації земель регулюються державними стандартами, до яких належать ГОСТ 17.5.3.04-83 "Охорона природи. Землі. Загальні вимоги до рекульти­вації земель", ГОСТ 17.5.3.05-84 "Охорона природи. Рекультивація земель. Загальні вимоги до землювання", ГОСТ 17.5.1.02-85 "Охоро­на природи. Землі. Класифікація порушених земель для рекультива­ції", ГОСТ 17.5.3.06-85 "Охорона природи. Землі. Вимоги до визна­чення норм зняття родючого шару ґрунту при проведенні земляних робіт" та ін. Також окремі питання порядку здійснення охорони зе­мель регулюються Законами України "Про землеустрій", "Про плату за землю, "Про правовий режим території, що зазнала радіоактив­ного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи", нормами податкового законодавства та інших законодавчих і підзаконних нормативно-правових актів.

10

Межування земель: поняття, порядок здійснення та юридичне значення

Семантика слова "межування" означає ділити межею, по­значати рубежі, діли­ти та відводити землі згідно з межовим ми­стецтвом; проводити межі земельних діля-

нок, володінь; бути територіально суміжним, мати спільний державний кордон; бути близьким до чого-небудь, доходити до чогось.

У Законі України "Про землеустрій" поняття "межування земель" вживається в значенні комплексу робіт з установлення чи віднов­лення в натурі (на місцевості) меж адміністративно-територіальних утворень, меж земельних ділянок власників, землекористувачів, у тому числі орендарів, із закріпленням їх межовими знаками встано­вленого зразка.

Визначення меж земельної ділянки включає проектування, устано­влення, відновлення, зміну меж певного земельного простору.

Крім визначення (проектування, установлення, зміни, відновлен­ня) меж земельної ділянки до поняття "межування земель" включа­ють поняття "погодження", "посвідчення" та "закріплення" меж земе­льної ділянки.

Погодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами відповідно до п. б ч. 2 ст. 198 ЗК України, є складовою кадастрової зйомки, яка здійснюється для визначення та відновлення меж: земельної ділянки. При цьому, виходячи із змісту п. 5.5.1 наказу Держкомзему, Мінфіну, Мінекономіки України № 97/298/124 від 15 червня 2001 р. "Про затвердження розмірів оплати земельно-кадастрових робіт та послуг", дії, що опосередкову­ють установлення (відновлення) меж земельної ділянки, не включають дії, пов'язані з погодженням меж земельної ділянки. Опис і погоджен­ня меж земельної ділянки є окремими видом земельно-межових робіт, продовженням дій, пов'язаних із визначенням меж земельної ділянки (п. 5.2 наказу № 97/298/124 від 15 червня 2001 p.).

Погодження меж земельної ділянки із суміжними власникам та зе­млекористувачами не є тим видом дій, який притаманний всім спо­собам визначення меж земельної ділянки.

Враховуючи послідовність дій, які здійснюються при проведенні кадастрової зйомки (ч. 2 ст. 198 ЗК України), а також той факт, що встановлення та відновлення меж земельної ділянки не можуть здійс­нюватись одночасно, оскільки є способами визначення меж земельної ділянки, вважаємо, що опис і погодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами здійснюється при встановленні меж земельної ділянки.

Така послідовність дій (установлення та погодження меж) є харак­терною для процесу формування земельної ділянки, оскільки здійс­нювати погодження меж при відновленні меж земельної ділянки, яка вже існувала, тобто була сформованою, немає потреби.

Якщо в процесі відновлення меж земельної ділянки буде виявлено межовий спір і виникне необхідність в уточненні межі земельної діля­нки, опис і погодження меж земельної ділянки необхідно буде здійс­нювати обов'язково (п. 5.1. наказу № 97/298/124 від 15 червня

2001 p.). оскільки в даному випадку межі земельної ділянки будуть визначатися шляхом її зміни. При цьому зміна межі є тотожною про­цедурі її встановлення.

Посвідчення меж: земельної ділянки передбачено ч. 1 ст. 176 ЗК України, відповідно до якої межі адміністративно-територіальних утворень посвідчуються державним актом України. Виходячи з аналі­зу норм земельного законодавства, державний акт України, яким по­свічу ються межі адміністративно-територіальних утворень, є відмін­ним від державних актів на право власності на земельну ділянку чи право постійного користування земельної ділянки, оскільки ним до­кументально мас підтверджуватися лінія проходження межі села, се­лища, міста, району в місті чи району, і тим самим визначатися тери­торіальна межа дії повноважень відповідного органу місцевого само­врядування чи органу виконавчої влади щодо управління землями. Посвідчення державного акта на межу передбачено тільки щодо ад­міністративно-територіальних утворень.

Межування інших видів земельного простору передбачає їхнє за­кріплення межовими знаками встановленого зразка, оскільки без цьо­го межа земельної ділянки не може бути фактично встановленою, зміненою чи відновленою.

Межування земель необхідно розглядати як діяльність відповідних суб'єктів щодо визначення (проектування, установлення, зміни, від­новлення) і а оформлення (у тому числі погодження, посвідчення) меж земельного простору з метою досягнення стану територіальної обме­женості, йсго зміни та відновлення.

Установлення, відновлення та зміна меж земельного простору є са­мостійним- різновидами земельно-межових робіт, кожне з яких супро­воджується відносно самостійним елементом межування - оформлен­ням меж з-/дельного простору. Оформлення меж земельного простору є самостійні м видом діяльності, але завжди похідним від первісного ви­ду земельно-межової діяльності - визначення меж земельної ділянки.

Що стосується проектування меж земельної ділянки, то дана стадія притаманна всім способам визначення меж земельної ділянки, з єди­ною відмінністю: при відновленні меж земельної ділянки нові межі земельної ділянки не формуються, оскільки вони вже існують.

Визначення та оформлення меж земельного простору є стадійним процесом, оскільки його не можна реалізувати однією дією. У процесі землеустрою можна виділити три види земельно-межового процесу: 1) проектування, установлення та оформлення меж земельного просто­ру; 2) проектування, зміна та оформлення меж земельного простору; 3) проектування, відновлення та оформлення меж земельного простору.

Відповідно до Закону України "Про землеустрій" межування зе­мель доцільно розглядати як врегульовану нормами права діяльність з визначення (проектування, установлення, зміни, відновлення) та оформлення меж земельного простору (меж території держави, меж адміністративно-територіальних утворень, меж територій зі спеціа­льним режимом використання, меж земельних ділянок власників, землекористувачів).

Порядок здійснення межування земель передбачає такі стадії його реалізації: а) проектування меж певного земельного простору; б) пе­ренесення проекту визначення меж земельної ділянки в натуру (на місцевість); в) оформлення визначених меж земельної ділянки шляхом складання та підписання акта встановлення (відновлення) меж земе­льної ділянки в натурі (на місцевості), акта про передачу на зберіган­ня межових знаків.

Матеріальним вираженням зазначених стадій здійснення межу­вання земель на сучасному етапі розвитку земельних правовідносин є такі види документації: а) проекти землеустрою щодо встановлення і зміни меж адміністративно-територіальних утворень; б) проекти зем­леустрою щодо організації й установлення меж територій природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, оздо­ровчого, рекреаційного та історико-культурного; в) проекти землеуст­рою щодо формування земель комунальної власності територіальних громад і проекти розмежування земель державної та комунальної власності населених пунктів; г) проекти землеустрою щодо відведен­ня земельних ділянок; ґ) проекти землеустрою щодо створення нових і впорядкування існуючих землеволодінь і землекористувань; д) про­екти землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів; е) технічна документація із землеустрою щодо встановлення меж зе­мельної ділянки на місцевості (у натурі); є) технічна документація із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку.

За юридичним значенням межування земель є однією з умов ви­никнення та складовою реалізації земельних титульних правовідно­син, елементом земельно-правового порядку суспільства в цілому, оскільки впорядковує діяльність суб'єктів у земельній сфері. Пору­шення правопорядку у сфері межування земель призводить до немо­жливості реалізації суб'єктивних прав на землю і заподіює шкоду сус­пільству і державі.

ill

Вирішення земельних спорів

Вирішення земе­льних спорів - один із способів захисту прав і законних інтересів землевласників і зем­лекористувачів .

Земельні спори -це спори, що вини-

кають між фізичними або юридичними особами з приводу володіння, користування чи розпорядження земельною ділянкою, яка перебуває в них на праві власності чи користування, і які вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

Земельні спори можуть бути класифіковані на: спори, що виника­ють з приводу надання земельної ділянки; спори, що виникають під час здійснення права користування земельною ділянкою; спори, що виникають при вилученні земельної ділянки; земельні спори, що ви­никають з негаторних позовів; спори, що виникають у зв'язку із земе­льно-планувальними роботами; спори з приводу відшкодування збит­ків, заподіяних у ході здійснення земельних правовідносин.

Залежно від порядку розгляду земельні спори поділяються на судо­ві та адміністративні.

Вирішення земельних спорів - це правовідносини, урегульовані но­рмами земельного, цивільного, цивільно-процесуального, господарсь­ко-процесуального та адміністративно-процесуального права.

Суб'єкти правовідносин у сфері розгляду земельних спорів за ме­тою та функціональним призначенням можуть бути поділені на три групи. Перша група - суб'єкти, безпосередньо заінтересовані у вирі­шенні спору (заявник/позивач та відповідач або відповідним чином уповноважені ними представники). Друга група - суб'єкти, наділені повноваженнями щодо вирішення спору: суд, органи виконавчої вла­ди з питань земельних ресурсів та органи місцевого самоврядування (даний перелік є вичерпним). До третьої групи належать суб'єкти, безпосередньо не заінтересовані в розгляді спору, але їхня участь не­обхідна для розгляду справи (експерти, свідки тощо).

П. 1 ст. 158 ЗК України містить вичерпний перелік органів, які ком­петентні розглядати земельні спори. Це - суди, органи місцевого само­врядування, органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

Судовий розгляд земельних спорів здійснюється через систему судів загальної юрисдикції: місцеві суди, апеляційні суди, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України, (ст. 20 Закону України "Про судоустрій").

Норми ЗК України наділяють повноваженнями щодо вирішення земельних спорів обласні ради (п. "з" ст. 8), Київську та Севастополь­ську міські ради (п. "л" ст. 9), районні ради (п. "е" ст. 10), сільські, се­лищні й міські ради (п. "й" ст. 12). Щодо районних рад у містах, то згідно зі ст. 11 ЗК України повноваження щодо вирішення земельних спорів може бути надано їм міськими радами.

Центральним органом виконавчої влади з питань земельних ресур­сів є Державний комітет із земельних ресурсів України (далі Держко-мзем), положення про яке затверджено постановою KM України № 224 від 19 березня 2008 р.

Отже, чинним ЗК України передбачено як судовий, тобто розгляд земельного спору відповідною судовою інстанцією, так і позасудовий (адміністративний) порядок вирішення земельних спорів органами мі­сцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земе­льних ресурсів. ЗК України визначає коло земельних спорів, які мо­жуть бути передані на розгляд в адміністративному порядку. У разі не­згоди з рішенням зазначеного органу за заявником залишається право звернутися до суду, яке закріплено в ст. 124 Конституції України.

З метою захисту права власності на землю та забезпечення стабі­льності адміністративно-територіального устрою в п. 2 ст. 158 ЗК України визначено спори, які повинні розглядатися виключно судом. Це, по-перше, земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, та спори щодо розмежування територій сіл, селищ, районів та областей);

Таким чином, судом розглядаються: 1) виключно йому підвідомчі спори; 2) скарги на рішення, прийняті в позасудовому порядку; 3) зе­мельні спори, підвідомчі органам місцевого самоврядування, але сто­рони безпосередньо звернулися до суду; 4) земельні спори, підвідомчі органам виконавчої влади з питань земельних ресурсів, але сторони також звернулися безпосередньо до суду; 5) майнові спори, пов'язані із земельними відносинами. Це, зокрема, спори, які містять вимоги про відшкодування збитків, заподіяних вилученням чи викупом земе­льної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних по­треб, вимоги щодо відшкодування збитків, заподіяних неправомір­ним зайняттям земельної ділянки, її забрудненням, псуванням або вчиненням інших порушень прав власників земельних ділянок чи зе­млекористувачів тощо.

Спори, зазначені в п. 1, 3-5 ст. 158 ЗК України, розглядаються су­дом у позовному провадженні відповідно до вимог Цивільного проце­суального кодексу (надалі ЩІК України) або Господарсько-процесу­ального кодексу (ГПК України). Спори, зазначені в п. 2, розглядають­ся судом у провадженні по справах адміністративного судочинства відповідно до Кодекс}' адміністративного судочинства України (надалі КАС України).

П. З ст. 158 ЗК України визначає повноваження органів місцевого самоврядування щодо вирішення земельних спорів. Такими повно­важеннями згідно з п. "й" ст. 12 ЗК України наділені сільські, селищні, міські ради.

Обсяг і межі повноважень районних рад у містах та їхніх виконав­чих органів у сфері земельних відносин (у тому числі щодо вирішення земельних спорів) визначаються відповідними міськими радами за узгодженням з районними радами в містах з урахуванням загально­міських інтересів та колективних потреб територіальних громад ра­йонів у містах. Зазначене положення п. З ст. 41 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" дублює ст. 11 чинного ЗК України.

Радам усіх рівнів підвідомчі земельні спори, що виникають у ме­жах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності чи в користуванні громадян, та додержання правил доб-росусідства. Повноваження щодо розгляду спорів про розмежування меж районів у містах згідно з п. З ст. 158 ЗК України належить місь­кій раді міста з районним поділом.

Органам виконавчої влади з питань земельних ресурсів підвідомчі земельні спори щодо меж земельних ділянок за межами населених пунктів, обмежень у використанні земель і земельних сервітутів.

Слід зауважити, що спори щодо встановлення земельного сервітуту підвідомчі виключно суду, а будь-які спори, що виникають з приводу вже встановленого сервітуту, розглядаються органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

Згідно з п. 1 ст. 161 ЗК України оскарження рішення органу місце­вого самоврядування, орган}' виконавчої влади з питань земельних ресурсів у суді призупиняє його виконання.

Порядок розгляду земельних спорів органами місцевого самовря­дування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів є позасудовим порядком вирішення спорів, для якого характерні такі стадії: 1) порушення позасудового провадження, 2) підготовка до роз­гляду, 3) розгляд і вирішення спору по суті та винесення рішення, 4) оскарження рішення, 5) виконання рішення.

Щодо прав і обов'язків сторін при розгляді земельних спорів слід відмітити таке. Аналіз ст. 160 ЗК України свідчить, що перелік прав, зазначених у ній, поширюється на сторони земельних спорів при їх­ньому розгляді як судами, так і органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

Розгляд земельних спорів судом у межах цивільного процесу відбу­вається в порядку позовного, наказного та окремого провадження. Зокрема, згідно зі ст. 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із земель­них правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ прово­диться за правилами іншого судочинства (напр., розгляд адміністра­тивними судами справ адміністративної юрисдикції).

Перелік прав, передбачених ст. 160 ЗК України, має відповідати переліку прав, якими наділені сторони цивільного та адміністратив­ного процесу. Однак обсяг прав, наданих сторонам ЦПК України, ГПК України та КАС України, є ширшим за ті, які передбачені ст. 160 ЗК України. Таке становище суперечить положенням ЦПК України, зок­рема ст. 31, ст. 22 ГПК України та ст. 49 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно з якими сторони мають рівні процесуа­льні права та обов'язки.

У разі розгляду земельного спору органами виконавчої влади з пи­тань земельних ресурсів чи органами місцевого самоврядування за­значена неузгодженість не спостерігається, оскільки порядок розгляду земельних спорів органами виконавчої влади з питань земельних ре­сурсів на законодавчому рівні взагалі не врегульований, а Закон Укра­їни "Про місцеве самоврядування в Україні" не визначає права сторін при розгляді земельних спорів органами місцевого самоврядування.

Матеріалами щодо спору вважаються докази, які мають значення для вирішення земельного спору, надані сторонами або виявлені чи витребувані компетентним органом, який вирішує спір. Порядок ознайомлення сторін із матеріалами спору законодавством не визна­чений. Згідно зі ст. 160 ЗК України сторони мають можливість зна­йомитися з ними в ході засідання чи заявивши клопотання про озна­йомлення з матеріалами спору.

Порядок оскарження рішення щодо земельного спору залежить від того, який орган розглядав цей спір і виніс щодо нього рішення. Якщо спір розглядався судом в порядку цивільного судочинства, то сторо­на, яка не погоджується з прийнятим рішенням, має право протягом десяти днів із дня проголошення рішення подати заяву про апеляцій-

не оскарження рішення суду першої інстанції. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження.

Заяву про апеляційне оскарження ухвали суду першої інстанції може бути подано протягом п'яти днів із дня проголошення ухвали. Апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом десяти днів пі­сля подання заяви про апеляційне оскарження (ст. 294 ЦПК України).

Заява про апеляційне оскарження чи апеляційна скарга, надані пі­сля закінчення визначених строків, установлених ст. 294 ЦПК Украї­ни, залишаються без розгляду, якщо апеляційний суд за заявою осо­би, яка їх подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляє ухвала.

Рішення щодо земельного спору, прийняте органами місцевого самоврядування або органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів, може бути оскаржено до адміністративного суду або до вищого органу.

Згідно з п. 1 ст. 160 ЗК України рішення відповідних органів вико­навчої влади з питань земельних ресурсів, органів місцевого само­врядування набирає чинності з моменту його прийняття. У даному випадку практична значущість провадження з позасудового розв'я­зання земельних спорів полягає в тому, що відбувається реалізація матеріальних норм земельного права.

Чинним ЗК України передбачено, що оскарження рішень органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів та органів місцевого самоврядування в суді призупиняє їхнє виконання.

Призупинення виконання рішень при їхньому оскарженні до суду є новим положенням у земельному законодавстві України.

Стадія виконання рішення щодо земельного спору пов'язана із здійсненням органом, який прийняв це рішення, таких дій, які забез­печували б фактичне відновлення порушених прав і законних інтере­сів власників землі, землекористувачів, орендарів землі. Отже, прова­дження з розв'язання земельних спорів не закінчується винесенням рішення і набуттям чинності, а продовжується у формі виконання рішення, що становить самостійну стадію.

Чинним ЗК України стадія виконання рішення не врегульована. Лише п. 4 ст. 159 ЗК України передбачено, що порядок виконання рішення має визначатися в самому рішенні, яке приймається орга­ном місцевого самоврядування або органом виконавчої влади з пи­тань земельних ресурсів. Однак слід зазначити, що порядок виконан­ня рішення має бути врегульований нормами ЗК України.

Правове регулювання стадії виконання рішень по земельних спо­рах здійснюється згідно з нормами Закону України "Про виконавче провадження".

К

1

онтроль

за додержанням законодавства у сфері використання та охорони земель

Відповідно до ст. 187 З К Укр аї н и, ко нтр оль за використанням та охороною земель поля­гає у забезпеченні до­держання органами державної влади, орга­нами місцевого само-

врядування, підприємствами, установами та організаціями і грома­дянами земельного законодавства України.

Дотримання вимог земельного законодавства полягає в тому, що суб'єкти земельних правовідносин у своїй діяльності мають утримува­тися від вчинення дій, заборонених земельним законодавством; по­винні здійснювати покладені на них законодавством обов'язки; ма­ють мохкливість на свій розсуд, у порядку, визначеному законодавст­вом, реалізовувати належні їм права.

Основна мета контролю за використанням та охороною земель по­лягає в: 1) забезпеченні ефективного та раціонального використання земель, 2) охороні земель, 3) забезпеченні безпечного стану земель.

У доктрині земельного права контроль за використанням та охоро­ною земель розглядається як діяльність уповноважених суб'єктів із перевірки дотримання норм земельного законодавства, із вжиття за­ходів щодо припинення його порушень і притягнення порушників до юридичної відповідальності. Контроль за використанням, відтворен­ням та охороною земель є однією із функцій управління, яка тісно по­в'язана з іншими функціями управління у сфері використання та охорони земель, зокрема з моніторингом, експертизою та ін.

Об'єктами контролю за використанням, відтворенням та охороною земель є стан використання та відтворення земель (незалежно від їх­ньої категорії, цільового призначення та форм власності), стан охоро­ни земель і стан безпечності земель (при здійсненні господарської дія­льності на землях сільськогосподарського призначення, при здійснен­ні заходів з охорони родючості ґрунтів, при здійсненні меліорації, охорони родючості ґрунтів при використанні осаду стічних вод, при застосуванні пестицидів та агрохімікатів, при веденні лісового госпо­дарства, при веденні водного господарства, охорони земель водного фонду, наданих для рибогосподарських цілей, при спорудженні та експлуатації лінійних інженерних споруд, охорони земель і ґрунтів від забруднення небезпечними речовинами, охорони земель і ґрунтів від забруднення відходами, охорони земель від ерозії та зсувів, у процесі містобудівної діяльності, при застосуванні нових технічних засобів і технологій, охорони земель оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного, природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, у процесі консервації та рекультивації земель).

Залежно від суб'єктів, уповноважених здійснювати контроль за ви­користанням та охороною земель, ЗК України передбачає здійснення державного (загального та спеціалізованого: надвідомчого та відомчо­го), самоврядного та громадського контролю. Аналіз чинного законо­давства дозволяє говорити і про виробничий контроль за викорис­танням та охороною земель або контроль, який здійснюється земле­власниками і землекористувачами.

У теорії земельного права державний контроль за використанням та охороною земель розглядається як врегульована нормами права владна організзточа діяльність спеціально уповноважених державних органів, спрямована на забезпечення додержання норм земельного законодав­ства всіма суб'єктами відповідних суспільних відносин, попередження та виявлення правопорушень, вжиття заходів впливу на порушників і поновлення порушених прав землевласників і землекористувачів.

Правові засади здійснення державного контролю за використан­ням та охороною земель визначені ст. 187-190 Земельного кодексу України, Законом України "Про державний контроль за використан­ням та охороною земель" від 19 червня 2003 p., низкою підзаконних нормативно-правових актів.

Основними завданнями державного контролю за використанням та охороною земель є: забезпечення додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридични­ми особами земельного законодавства України; забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони та раціонального використання земель; запобігання порушенням законодавства України у сфері вико­ристання та охорони земель, своєчасне виявлення таких порушень і вжиття відповідних заходів щодо їхнього усунення; забезпечення до­держання власниками землі та землекористувачами стандартів і нор­мативів у сфері охорони та використання земель, запобігання забруд­ненню земель і зниженню родючості ґрунтів, погіршенню стану рос­линного і тваринного світу, водних та інших природних ресурсів.

Спеціально уповноваженим органом у сфері використання та охо­рони земель нині є Державний комітет України із земельних ресурсів. Безпосередньо уповноважена та реалізує повноваження щодо здійс­нення державного контролю за використанням та охороною земель Державна інспекція з контролю за використанням і охороною земель, яка була створена відповідно до постанови KM України "Про утво­рення Державної інспекції з контролю за використанням і охороною земель" № 1958 від 25 грудня 2002 р.

Відповідно до ч. 1 ст. 188 ЗК України повноваженнями щодо здій­снення державного контролю за охороною земель наділено спеціально уповноважений орган з питань екології та природних ресурсів, нині це Міністерство охорони навколишнього природного середовища України і Державна екологічна інспекція в його складі, що діє на під­ставі положення, затвердженого постановою KM України № 1520 від 17 листопада 2001 р. (із подальшими змінами та доповненнями).

Певні контрольні повноваження щодо здійснення державного кон­тролю за використанням та охороною земель покладено на інші центральні органи виконавчої влади, зокрема: на Міністерство аграр­ної політики України, що діє відповідно до положення, затвердженого постановою KM України № 1541 від 1 листопада 2006р.; на Міністер­ство охорони здоров'я України та Державну санітарно-епідемічну службу в його складі, відповідно до Положення про державний сані­тарно-епідеміологічний нагляд в Україні, затвердженого постановою KM України №1109 від 22 червня 1999 р.; на Міністерство регіональ­ного розвитку та будівництва України і Державну архітектурно-будівельну інспекцію, відповідно до Положення про державний архі­тектурно-будівельний контроль, затверджене постановою KM України № 225 від 25 березня 1993 р.

Під формою контролю за використанням та охороною земель розу­міється будь-яке вираження конкретних однорідних дій спеціально уповноважених органів та їхніх структурних підрозділів, службових осіб, котрі здійснюються з метою реалізації контрольних функцій. Відповідно до цього традиційно розрізняють три основні форми кон­тролю за використанням та охороною земель: попереджувальний кон­троль, поточний, каральна форма контролю. Не всі види контролю (за суб'єктним складом) здійснюються в усіх трьох формах, крім того, рі­зні форми контролю по-різному реалізуються органами контролю.

Попереджувальний контроль за використанням та охороною земель здійснюється на стадії планування заходів з охорони земель, викори­стання земельних ресурсів, поточний контроль - на стадії експлуата­ції промислових об'єктів, у процесі використання земельних ресурсів.

Характерною особливістю державного контролю є те, що він має каральну функцію, тобто спеціально уповноважені органи наділені правом застосовувати засоби адміністративного примусу.

Під методами здійснення державного контролю за використанням, відтворенням та охороною земель розуміють способи здійснення кон­трольної діяльності з метою забезпечення дотримання юридичними і фізичними особами вимог земельного законодавства. На теоретично­му рівні виокремлюють такі методи здійснення контрольної діяльності у сфері використання та охорони земель: перевірка, обстеження, на­гляд, інспектування, спостереження, аудит, звітність.

Відповідно до вимог ст. 9 Закону України "Про здійснення держав­ного контролю за використанням та охороною земель" державний ко­нтроль за використанням та охороною земель здійснюється шляхом: проведення перевірок; розгляду звернень юридичних і фізичних осіб, участі в роботі комісій при прийнятті в експлуатацію меліоративних систем і рекультивованих земель, захисних лісонасаджень, протиеро­зійних гідротехнічних споруд та інших об'єктів, які споруджуються з метою підвищення родючості ґрунтів і забезпечення охорони земель; розгляду документації із землеустрою, пов'язаної з використанням та охороною земель.

Правова процедура здійснення контрольної діяльності спеціально уповноваженими суб'єктами у сфері використання та охорони земель відповідно до ч. 2 ст. 188 ЗК України визначається законом. Така процедура встановлена у Законі України "Про основні засади держа­вного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності" від 5 квіт­ня 2007 p., що набув чинності з 1 січня 2008 р.

Відповідно до ст. 189 ЗК України самоврядний контроль за вико­ристанням і охороною земель здійснюють сільські, селищні, міські, районні та обласні ради, повноваження яких визначаються Консти­туцією України, Законом України "Про місцеве самоврядування" від 21 травня 1997 р. (із змінами та доповненнями) та іншими законода­вчими актами, що регулюють земельні правовідносини.

Відповідно до ст. 190 ЗК України громадський контроль за викори­станням та охороною земель здійснюється громадськими інспектора­ми, які призначаються відповідними органами місцевого самовряду­вання і діють на підставі положення, затвердженого центральним ор­ганом виконавчої влади по земельних ресурсах.

Контрольні запитання

1. У чому полягає юридична природа планування територій як функції державного регулювання земельних відносин?

2. Що таке державний земельний кадастр та які його скла­дові частини?

3. Що таке державний реєстр земель і державна реєстрація прав на землю?

4. У чому полягає юридичне значення моніторингу земель?

5. Що таке примусове відчуження земельних ділянок з мо­тивів суспільної необхідності?

6. Поняття, види земельних спорів.

7. Види грошової оцінки земельних ділянок.

8. Що таке правова охорона землі?

9. Правові форми державного контролю за використанням та охороною земель.

10.У чому полягає юридична природа межування земель?

Рекомендована література

Балюк Г.І. Вирішення земельних спорів // Земельний ко­декс України : Наук.-практ. коментар / За ред. В.І. Семчи­ка. - К., 2007.

Балюк Г.І. Проблеми соціальної ефективності діяльності прокуратури по нагляду за додержанням і застосуванням земельного законодавства // Земельне право України. -2006. - № 6.

Вахаев М.К. Теория и практика регулирования земельных отношений в условиях рынка. - СПб., 2006. Земельне право: Підруч. / За ред. В.І. Семчика, П.Ф. Кули-нича. - К., 2001.

Мірошниченко A.M. Земельне право України : Навч. посіб. -К., 2007.

Аейба А. В. Правове регулювання вирішення земельних спо­рів : Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. - К., 2005. Аісова Т.В. Правове забезпечення землеустрою в Україні : Монографія. -X., 2005.

Носік В.В. Виникнення права власності на землю: теорети­чні та практичні аспекти // Право України - 2004. - № 9.

РОЗДІЛ 12

юридична відповідальність у земельному праві україни

лежного

Поняття, підстави та види юридичної відповідальності в земельному праві України

Відповідальність за порушення земе­льного законодав­ства України має на меті забезпечення на

виконання

земельно-правових норм щодо забезпе-

чення реалізації конституційних гарантій здійснення та захисту су­б'єктивних прав на землю, раціонального використання, відтворення і охорони землі як об'єкта права власності та основного національного багатства українського народу, основи державного суверенітету і те­риторіальної цілісності України, утвердження верховенства права, законності та правопорядку в земельних відносинах.

Юридична відповідальність здійснюється в межах право-забез­печувальних земельних правовідносин, що виникають і формуються внаслідок скоєння певними суб'єктами земельних правопорушень у регулятивних правовідносинах, які спрямовуються на відновлення порушених земельних прав різних суб'єктів цих правовідносин та за­хист їхніх прав та інтересів із застосуванням спеціальних засобів державно-правового примусу.

Юридична відповідальність у земельному праві України спрямова­на на захист існуючого земельного правопорядку від протиправних посягань та стимулювання правомірної поведінки суб'єктів земельних правовідносин. Поняття юридичної відповідальності не визначається в земельному законодавстві України. У ст. 211 ЗК України та інших законах визначається перелік земельних правопорушень, за які може наступати юридична відповідальність.

У філологічному значенні поняття "відповідальність" розуміється як необхідність, зобов'язання відповідати за свої дії, вчинки, бути відпо­відальним за них.

Поняття юридичної відповідальності в правовій літературі визна­чається як особливий вид соціальної відповідальності й розглядається в різних аспектах: міра державного примусу чи покарання правопо­рушника; охоронні правовідносини; специфічний юридичний обов'я­зок; реалізація санкції правової норми; покладення на винну особу в примусовому порядку негативних для неї наслідків; особливий вид суспільних відносин, в яких правовими засобами забезпечується ви­конання відповідними суб'єктами спеціальних обов'язкових вимог за­конодавства тощо.

Правова природа юридичної відповідальності має розкриватися через призму особливого виду суспільних земельних відносин, у ме­жах яких правовими засобами забезпечується виконання відповіда­льними особами спеціальних обов'язкових вимог законодавства в га­лузі використання земельних ресурсів, охорони земель, забезпечення екологічної безпеки в процесі використання земель чи застосування до винних осіб заходів державного примусу.

У ЗК України використовується дуалістичний підхід до визначення юридичної природи відповідальності: в одних випадках вона розгля­дається як гарантія захисту права власності на землю від незаконно­го втручання органів державної влади та місцевого самоврядування у здійсненні власником своїх повноважень; в інших - як самостійний правовий засіб примусового застосування цивільних, адміністратив­них, кримінальних заходів впливу щодо громадян та юридичних осіб, які порушують вимоги земельного законодавства.

Юридична відповідальність у земельном}' праві є однією із форм державного примусу, застосовується за здійснене земельне правопо­рушення і передбачає настання для правопорушника певних нега­тивних наслідків особистого чи майнового характеру. При цьому не­гативні наслідки мають бути прямо передбачені в санкції відповід­ної правової норми, а юридична відповідальність реалізується у від­повідній процесуальній формі (кримінальна, адміністративна, циві­льно-правова чи ін.).

Юридична відповідальність у земельному праві виконує такі фун­кції: репресивно-каральну (штрафну) - має на меті покарання пра­вопорушника та виступає засобом попередження нових земельних правопорушень; превентивну (попереджувально-виховну) - формує мотивацію щодо дотримання земельного правопорядку; правовідно­влювальну (компенсаційну) - передбачає поновлення майнового ста­ну потерпілої сторони через стягнення компенсації шкоди, заподія­ної правопорзшіником.

Функції юридичної відповідальності є засобами охорони та забез­печення встановленого в державі правопорядку.

Крім того, виокремлюють такі форми юридичної відповідальності в зе­мельному праві: позитивну (проспективну); негативну (ретроспективну).

Підставою застосування юридичної відповідальності виступає факт вчинення земельного правопорушення, а умовами виникнення юридичної відповідальності - протиправність дії чи бездіяльності правопорушника, вина та наявність причинного зв'язку між право­порушенням і заподіяною шкодою.

Тобто правопорушник повинен не лише фактично вчинити земель­не правопорушення, але його фактичні дії попередньо мають бути кваліфіковані відповідними правовими нормами як земельне право­порушення, вчинення якого передбачає визначення певної міри від­повідальності.

Юридична відповідальність виникає з моменту вчинення земельно­го правопорушення.

Земельне правопорушення являє собою протиправну винну дію чи бездіяльність, яка посягає на встановлений нормами земельного за­конодавства порядок раціонального використання, відтворення та охорони земель.

Склад земельного правопорушення містить такі елементи: суб'єкт -деліктоздатні фізичні та юридичні особи, які є суб'єктами земельних правовідносин; об'єкт - суспільні відносини щодо раціонального вико­ристання, відтворення та охорони земель, що врегульовані нормами права (зокрема, земельний правопорядок, права та законні інтереси зе­млевласників і землекористувачів); суб'єктивна сторона - вина у формі умислу чи необережності; об'єктивна сторона - протиправна дія чи без­діяльність, спрямована на порушення земельного законодавства, яка спричинила заподіяння шкоди суб'єктам земельних правовідносин.

Щодо правового регулювання земельних правопорушень, то Консти­туція України не передбачає застосування юридичної відповідальності за земельні правопорушення, тоді як ЗК України містить цілий розділ (VIII) під назвою "Відповідальність за порушення земельного законо­давства". Так, у ст. 211 ЗК України визначено перелік земельних пра­вопорушень, який не є вичерпним (законом може бути встановлено відповідальність і за інші порушення земельного законодавства).

Ці земельні правопорушення можна поділити на два види:

• земельні правопорушення: укладення угод з порушенням зе­мельного законодавства; самовільне зайняття земельних діля­нок; розміщення, проектування, будівництво, уведення в дію об'єктів, що негативно впливають на стан земель; невиконан­ня вимог щодо використання за цільовим призначенням; по­рушення строків повернення тимчасово займаних земель або невиконання обов'язків щодо приведення їх у стан, придат­ний для використання за призначенням; знищення межових знаків; приховування від обліку і реєстрації та перекручення даних про стан земель, розміри та кількість; самовільне відхи­лення від проектів землеустрою; ухилення від державної ре­єстрації земельних ділянок і подання недостовірної інформа­ції щодо них; порушення строків розгляду заяв щодо відве­дення земельних ділянок;

• земельно-екологічні правопорушення: непроведения рекуль­тивації порушених земель; знищення або пошкодження про­тиерозійних і гідротехнічних споруд, захисних насаджень; невиконання умов знімання, збереження і нанесення родючо­го шару ґрунту; псування сільськогосподарських угідь та ін­ших земель, їхнє забруднення хімічними та радіоактивними речовинами і стічними водами, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами.

Ст. 211 ЗК України передбачено такі види юридичної відповідаль­ності за земельні правопорушення: цивільна, адміністративна або кримінальна.

Крім цих видів юридичної відповідальності за земельні правопо­рушення, необхідно також виділити й інші види відповідальності: ди­сциплінарну, матеріальну та земельно-правову відповідальність за зе­мельні правопорушення.

Зокрема, у доктрині земельного права останнім часом усе більше відстоюється самостійне значення, поряд з іншими видами відпові­дальності, земельно-правової відповідальності, яка являє собою суку­пність норм про склад земельних правопорушень, про заходи держа­вного примусу, що носять специфічний характер і полягають у вста­новленні спеціальних способів впливу, пов'язаних із додатковими зо­бов'язаннями та обмеженнями стосовно використання земельних ді­лянок, що повністю не охоплюється іншими видами відповідальності, тоді як земельно-правова відповідальність спрямована насамперед на відновлення якісного стану земель як природного об'єкта. Так, при­кладом застосування земельно-правової відповідальності є ненадання нових ділянок для потреб, пов'язаних з користуванням надрами до відновлення раніше відпрацьованих земель (ч. 4 ст. 66 ЗК України); примусове припинення права на земельну ділянку шляхом її безопла­тного вилучення (ст. 143 ЗК України).

О

собливості

адміністративної відповідальності за порушення земельного законодавства

Відповідно до ч. 1 ст. 211 ЗКУ одним із видів юридичної від­повідальності за по­рушення земельного законодавства є ад­міністративна від­повідальність.

У ст. 211 ЗК України наведено перелік правопорушень, які необ­хідно розглядати як підстави застосування заходів примусового адмі­ністративного впливу до осіб, які їх скоїли, і не містить норм щодо процедури притягнення до адміністративної відповідальності, адміні­стративних стягнень, що можуть застосовуватися за конкретні пору­шення, правил накладання таких стягнень, а також вимог щодо осо­би, яка може бути суб'єктом адміністративного правопорушення зе­мельного законодавства. Тому застосувати заходи адміністративної відповідальності за порушення земельного законодавства виключно на підставі положень ЗК України не можна, оскільки норми ЗК Укра­їни щодо адміністративної відповідальності є загальними і деталізу­ються в Кодексі України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 р. (далі КУпАП) з наступними змінами і доповненнями.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 КУпАП адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Підставою адміністративної відповідальності за порушення земель­ного законодавства є наявність у діях особи складу адміністративного правопорушення. Елементами складу адміністративного правопору­шення є об'єкт, суб'єкт, об'єктивна сторона та суб'єктивна сторона.

Об'єктом адміністративного правопорушення в земельно-правовій сфері є встановлений чинним законодавством порядок використан­ня, відтворення та охорони земель як основного національного багат­ства, а також права і свободи людини в зазначеній сфері.

Суб'єктом адміністративного правопорушення земельного законо­давства є особа, яка вчинила таке порушення. В юридичній літературі та серед юристів-практиків активно обговорюється можливість притя­гнення до адміністративної відповідальності юридичних осіб, однак КУпАП в чинній редакції не передбачає такої можливості, тому суб'єк­тами адміністративної відповідальності за земельні правопорушення є лише фізичні особи. За ст. 12 КУпАП до адміністративної відповідаль­ності можуть бути притягнені особи, які досягли на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку.

Суб'єкти адміністративних правопорушень земельного законодав­ства можуть бути загальними і спеціальними. Загальним суб'єктом є будь-який громадянин незалежно від його роду діяльності. Спеціаль­ним суб'єктом є посадові особи, які відповідно до ст. 14 КУпАП підля­гають адміністративній відповідальності за недодержання установле­них правил, забезпечення виконання яких входить до їхніх службових обов'язків. Слід звернути увагу на те, що особа, яка діяла в стані крайньої необхідності, необхідної оборони або яка була в стані неосу­дності, не підлягає адміністративній відповідальності.

Об'єктивну сторону адміністративного правопорушення земельного законодавства становить фактичне неправомірне діяння (дія чи без­діяльність), на яке вказується в диспозиції норми, що передбачає склад, конкретного адміністративного правопорушення. Застосування адміністративної відповідальності за порушення земельного законо­давства потребує комплексного підходу до застосування норм КУпАП з нормами земельних та інших суміжних законів. Наприклад, для з'я­сування наявності в діях особи, передбаченого ст. 53 КУпАП, складу правопорушення "використання земель не за цільовим призначен­ням", необхідним є звернення до норм чинного законодавства, якими визначено види цільового призначення земель, а також передбачено документи, в яких таке цільове призначення фіксується стосовно конкретної земельної ділянки.

Суб'єктивну сторону адміністративного правопорушення становить внутрішнє суб'єктивне ставлення особи такого правопорушення до вчинюваних нею діянь, що пов'язується з наявністю в діях особи ви­ни (ст. 9 КУпАП) у формі умислу (ст. 10 КУпАП) або необережності (ст. 11 КУпАП). За відсутності вини особа не може бути визнана су­б'єктом адміністративного правопорушення.

За відсутності хоча б одного із перелічених вище елементів складу правопорушення відсутня підстава адміністративної відповідальності - склад адміністративного правопорушення, і особа не може бути притягнена до адміністративної відповідальності.

Більшість складів адміністративних правопорушень у сфері вико­ристання, відтворення та охорони земель містяться в гл. 7 КУпАП "Адміністративні правопорушення в галузі охорони природи, викори­стання природних ресурсів, охорони пам'яток історії та культури". Такими правопорушеннями є:

• псування і забруднення сільськогосподарських та інших зе­мель (ст. 52 КУпАП), яке полягає у псуванні сільськогосподар­ських та інших земель, забрудненні їх хімічними і радіоакти­вними речовинами, нафтою та нафтопродуктами, неочище-ними стічними водами, виробничими та іншими відходами, а також невжиття заходів з боротьби з бур'янами;

• порушення правил використання земель (ст. 53 КУпАП), що має вияв у: використанні земель не за цільовим призначен­ням, невиконанні природоохоронного режиму використання земель, розміщенні, проектуванні, будівництві, введенні в дію об'єктів, які негативно впливають на стан земель, неправиль­ній експлуатації, знищенні або пошкодженні протиерозійних гідротехнічних споруд, захисних лісонасаджень;

• самовільне зайняття земельної ділянки, тобто її зайняття без отримання передбачених чинним законодавством дозвільних документів за встановленою процедурою (ст. 53-1 КУпАП);

• приховування або перекручення даних земельного кадастру (ст. 53-2 КУпАП), яке полягає в перекрученні даних держав­ного земельного кадастру і приховуванні інформації про на­явність земель запасу або резервного фонду;

• несвоєчасне повернення тимчасово займаних земель або не-приведення їх у стан, придатний для використання за при­значенням (ст. 54 КУпАП), що має вияв у поверненні тимча­сово займаних земель з порушенням передбачених законо­давством строків такого повернення або в невиконанні обо­в'язків з приведення їх у стан, придатний для використання за призначенням, або невиконання умов знімання, зберігання і нанесення родючого шару ґрунту;

• самовільне відхилення від проектів внутрішньогосподарсько­го землеустрою (ст. 55 КУпАП), а саме відхилення без належ­ного дозволу від затверджених у встановленому порядку про­ектів внутрішньогосподарського землеустрою; > знищення межових знаків меж землекористувань (ст. 56 КУпАП).

Санкціями за всі перелічені вище адміністративні правопорушення земельного законодавства є адміністративне стягнення у вигляді штрафу.

Важливе значення мають строки накладення адміністративних стягнень, після закінчення яких такі стягнення не можуть бути засто­совані до винної особи. КУпАП передбачено, що адміністративне стя­гнення може бути накладено не пізніше ніж через два. місяці з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні - два місяці з дня його виявлення.

Порядок провадження у справах про адміністративні правопору­шення земельного законодавства, який являє собою послідовність дій щодо притягнення винних осіб до адміністративної відповідальності, передбачений КУпАП та іншими нормативно-правовими актами. Се­ред таких інших актів слід зазначити Інструкцію з оформлення орга­нами Мінприроди України матеріалів про адміністративні правопо­рушення, затверджену наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України № 264 від 5 липня 2004 р. та Ін­струкцію з оформлення органами Державного комітету України по земельних ресурсах матеріалів про адміністративні правопорушення, затверджену наказом Державного комітету України по земельних ре­сурсах № 147 від 18 травня 2004 p., які деталізують порядок прова­дження у справах про адміністративні правопорушення природоохо­ронними органами та органами по земельних ресурсах.

Провадження у справах про адміністративні правопорушення зе­мельного законодавства починається зі складання визначеною зако­нодавством уповноваженою особою протоколу про адміністративне правопорушення. Протокол є документом, який фіксує факт пору­шення земельного законодавства та наявність у такому порушенні ознак певного адміністративного правопорушення, передбаченого КУпАП. Зміст протоколу визначено в ч. 1 ст. 256 КУпАП.

Ч. 2 ст. 256 КУпАП визначено, що протокол підписується особою, яка його склала, і особою, яка вчинила адміністративне правопорушення, а за наявності свідків і потерпілих протокол може бути підписано також і цими особами. Перелік випадків, коли протокол про адміністративне правопорушення не складається, передбачено в ст. 258 КУпАП.

Після складання протоколу про адміністративне правопорушення на підставі ст. 257 КУпАП такий протокол надсилається органові або

посадовій особі, які уповноважені розглядати справу про адміністра­тивне правопорушення.

Залежно від статті КУпАП, якою передбачено конкретний склад правопорушення, справи про адміністративні правопорушення земе­льного законодавства розглядаються, зокрема, органами земельних ресурсів та органами спеціально уповноваженого центрального орга­ну виконавчої влади в галузі екології та природних ресурсів України. Від імені перелічених органів справи про адміністративні правопо­рушення розглядають визначені законодавством посадові особи.

Відповідно до ч. 1 ст. 277 КУпАП справа про адміністративне право­порушення розглядається в п'ятнадцятиденний строк із дня одержання органом (посадовою особою), правомочним розглядати справу, протоко­лу про адміністративне правопорушення та інших матеріалів справи.

Розгляд справи про адміністративне правопорушення починається з представлення посадової особи, яка вирішує дану справу. Після цього посадова особа оголошує, яка справа підлягає розгляду, хто притягається до адміністративної відповідальності, роз'яснює особам, які беруть участь у розгляді справи, їхні права та обов'язки. За цим слідує оголошення протоколу про адміністративне правопорушення. На засіданні заслуховуються особи, які беруть участь у розгляді спра­ви, досліджуються докази і вирішуються клопотання.

Джерелами доказів у справах про адміністративні правопорушен­ня визначено, зокрема, ст. 251 КУпАП: а) протокол про адміністрати­вне правопорушення, б) пояснення особи, яка притягається до адмі­ністративної відповідальності, в) пояснення потерпілих, г) пояснення свідків, ґ) висновок експерта, д) речові докази, е) протокол про вилу­чення речей і документів, є) інші документи.

Перелік обставин, які обов'язково мають бути з'ясовані органом (посадовою особою) при розгляді справи про адміністративне право­порушення для забезпечення його повноти, всебічності та об'єктив­ності, визначені ст. 280 КУпАП.

У тих випадках, коли при розгляді справи посадова особа, яка здійснює такий розгляд, прийде до висновку, що в адміністративному правопорушенні є ознаки злочину, вона передає матеріали справи прокурору, органу досудового слідства або дізнання.

За наслідками розгляду справи про адміністративне правопору­шення виноситься постанова, яка повинна містити: найменування органу (посадової особи), який виніс постанову, дату розгляду справи; відомості про особу, щодо якої розглядається справа; викладення об­ставин, установлених при розгляді справи; зазначення нормативного акта, який передбачає відповідальність за дат; адміністративно ара вопорушення; прийняте по скрапі рішення.

По справі про адміністративне правопорушення може бути вине­сено одну із таких постанов: про накладення адміністративного спи­нений; про застосування заходів впливу, передбачених ст. 24-1 КУ­пАП у разі вчинення правопорушення особами віком від 16 до 18 ро­ків; про закриття справи.

Постанова оголошується негайно після закінчення розгляду справи, а її копія протягом трьох днів вручається або висилається особі, щодо якої її винесено.

Постанову по справі про адміністративне правопорушення, вине­сену органом державної виконавчої влади, може бути оскаржено осо­бою, стосовно якої її винесено, а також потерпілим у вищий орган (вищій посадовій особі) шляхом подання скарги протягом десяти днів з дня винесення постанови скарги або шляхом звернення до суду на підставі положень Кодексу адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 р.

Відповідно до положень ч. 2 ст. 287 КУпАП постанова районного, районного в місті, міського чи міськрайонного суду (судді) про накла­дення адміністративного стягнення є остаточною і оскарженню в по­рядку провадження у справах про адміністративні правопорушення не підлягає, якщо інше не передбачено законами України.

Одним із видів

_{а а Особливості ЦИВІЛЬНО-ПіраВОВОІ юридичної відлові-}

_{С П Та МаЙНОВОЇ ВІАПОВІАаЛЬНОСТІ дальності за поруше-}

Ж # ння земельного зако

_{W йШ 3апоРУШЄННЯ нодавства в ст. 211}

_{Л\І земельного законодавства зк України названо}

також цивільно-пра­вову.

У земельному праві України цивільно-правову відповідальність за земельні правопорушення можна розглядати в межах охоронних зе­мельних правовідносин, що виникають унаслідок заподіяння шкоди: 1) земельним ресурсам, 2) правам і законним інтересам власників зе­мельних ділянок і землекористувачів, та передбачають настання для винних осіб негативних наслідків, передбачених чинним законодав­ством, у вигляді: а) позбавлення прав та б) покладення додаткових обов'язків (як правило, відшкодування заподіяної шкоди).

Майнова відповідальність за порушення земельного законодавства є частиною цивільно-правової, однак не обмежується нею. Особливістю майнової відповідальності є компенсаційний характер, що полягає у відповідальності за неправомірно заподіяну шкоду саме земельним ре­сурсам. Майнова відповідальність за земельні правопорушення є ком­плексним міждисциплінарним інститутом, що включає: 1) відшкоду­вання шкоди, заподіяної земельним ресурсам, у цивільно-правовому порядку; 2) матеріальну відповідальність працівників відповідно до трудового законодавства, 3) відшкодування втрат сільськогосподарсь­кого та лісогосподарського виробництва в окремих випадках.

Підставою застосування майнової відповідальності є вчинення ді­яння, яке містить ознаки земельного правопорушення (земельно-пра­вового делікту), що включає такі елементи: а) є протиправною дією або бездіяльністю; б) спричиняє шкоду земельним ресурсам, що, як правило, виявляється в унеможливленні або обмеженні їхнього цільо­вого використання; в) пов'язано з протиправним діянням причинно-наслідковим зв'язком; г) вчиняється умисно або необережно.

Вина особи, що притягається до майнової відповідальності, є не­обов'язковою в таких випадках: 1) шкода земельним ресурсам запо­діюється джерелом підвищеної небезпеки або внаслідок аварії на об'­єкті підвищеної небезпеки; 2) шкода заподіяна внаслідок діяльності суб'єктів концесії; 3) шкода заподіяна внаслідок ядерного інциденту.

Обов'язковим елементом земельного делікту як підстави майнової відповідальності є протиправність, що відмежовує її від позитивної земельної відповідальності. Майновою відповідальністю є випадки відшкодування збитків власникам земель і землекористувачам саме протиправно заподіяної шкоди у вигляді: а) погіршення корисних властивостей сільськогосподарських угідь, лісових земель і чагарни­ків, приведення їх у непридатний для використання стан; б) неодер­жання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки, обумовленого протиправною діяльністю третіх осіб.

Межами застосування майнової відповідальності є повний обсяг заподіяної шкоди, який не може бути зменшений в судовому порядку та визначається нормативно з розрахунку вартості розташованих на земельній ділянці об'єктів нерухомості, вартості водних джерел, роз­міру витрат на поліпшення якості земель та інших збитків власників землі й землекористувачів, у тому числі неодержаних доходів.