КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ЗЕМЕЛЬНЕ ПРАВО УКРАЇНИ

ПІДРУЧНИК

[ Затверджено

' Міністерством освіти і науки України

як підручник для студентів вищих навчальних закладів

УДК 349.6(075.8) ББК 67.9(4Укр)307я73 3 51

Рецензенти:

д-р юрид. наук, проф. В.Л. Мунтян, д-р юрид. наук, проф., акад. Академії правових наук України О.О. Погрібний, д-р юрид. наук, проф., акад. Академії правових наук України Н.С. Кузнецова,

Затверджено Вченою радою Київського національного університету імені Тараса Шевченка

5 Березня 2007року

3 51 Земельне право України : підруч. / Г.І. Балюк, Т.О. Коваленко, В.В. Носік та ін. ; за ред. В.В. Носіка. - К.: Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет". - 2008. - 511 с.

ISBN 978-966-439-151-8

У Загальній частині викладено методологічні, науково-теоретичні, історичні, зако­нодавчі основи правового регулювання земельних відносин в Україні, розкривається юридична природа сучасного земельного права з правовій системі України, висвіт­люється система, структура та особливості джерел земельного права, розглядаються об'єктивні й суб'єктивні права на землю, юридичні обов'язки власників землі й земле­користувачів, механізм та юридичні гарантії здійснення суб'єктивних прав і вико­нання обов'язків у земельних правовідносинах, розкривається юридична суть держа­вного регулювання земельних відносин та основні футткції органів державної влади і місцевого самоврядування у сфері регулювання земельних відносин, розглядаються питання юридичної відповідальності в земельному праві України.

В Особливій частині розкриваються особливості правового режиму земель сільсь­когосподарського призначення, лісогосподарського призначення, водного фонду, сіл, селищ, міст, житлової й громадської забудови, промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого спеціального несільськогосподарського використання, земель при­родоохоронного, рекреаційного, оздоровчого та історико-культурного призначення.

Підручник призначений для використання в навчальному процесі вищих юри­дичних навчальних закладів із вивчення студентами нормативних курсів "Земель­не право України", "Аграрне право України", "Екологічне право України" та інших суміжних галузей права, може бути корисним для викладачів та аспірантів прав­ничих, землевпорядних, аграрних й інших спеціальностей, практичних працівни­ків, органів державної влади і місцевого самоврядування, інших зацікавлених у питаннях земельного права осіб.

УДК 349.6(075.8) ББК 67.9(4Укр)307я73

Гриф надано Міністерством освітн і наукн України (лист № 1.4/18-г-2973 від 31.12.08)

ISBN 978-966-439-151-8 © Балюк Г.І., Коваленко Т.О., Носік В.В. та ін., 2008

© Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

БПЦ "Київський університет, 2008

ПЕРЕДМОВА

За 175 років із дня заснування Київського національного університету імені Тараса Шевченка це є другий підручник із земельного права після виданого в 1971 р. українською мовою підручника "Радянське земельне право'¹, автором якого є професор П.Д. Індиченко - фундатор кафедри трудового, земельного та колгоспного права (нині це кафедра трудового, земельного та екологічного права), який започаткував на юридичному факультеті Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка чи­тання нормативного курсу "Радянське земельне право".

До середини 80-х pp. XX ст. радянське земельне право як само­стійну галузь права і навчальну дисципліну продовжували виклада­ти на юридичному факультеті університету учні П.Д. Індиченка, ни­ні відомі в Україні та за її межами професори В.З. Янчук, І.М. Ми-ронець, В.Л. Мунтян.

З поступовим розвитком української науки з проблем правової охорони природи, природоресурсного екологічного, колгоспного, сіль­ськогосподарського, аграрного права земельне право було вилучено з навчального плану юридичного факультету університету і віднесено у вигляді окремого правового інституту до предмета таких навчальних дисциплін, як природоресурсне, а згодом - екологічне право. Правові питання щодо використання земель сільськогосподарського призна­чення розглядалися також у нормативних курсах сільськогосподарсь­кого, а потім аграрного права.

Після проголошення незалежності України на юридичному факуль­теті Київського національного університету імені Тараса Шевченка було відновлено читання самостійного навчального курсу "Земельне право України", викладання якого забезпечує нині колектив авторів цього підручника.

Підручник написано з урахуванням сучасного стану, тенденцій і перс­пектив розвитку правового регулювання земельних суспільних відносин в умовах світових та європейських економічних, державно-правових, осві­тніх інтеграційних процесів. Його автори виходили із того, що:

> по-перше, сучасний стан земельного права як складової наці­ональної правової системи України має перехідний характер від усталених у суспільній свідомості стереотипів і закріпле­них у законодавстві принципів радянського земельного права до якісно нового за своєю суттю земельного права як соціаль­ного і державно-правового явища, розвиток якого має базу­ватися на конституційних засадах формування і розвитку правової системи, здійснення права власності та інших прав на землю в Україні, забезпечення охорони землі як основного національного багатства українського народу;

• по-друге, після завершення земельної реформи розбудова су­часної й майбутньої земельно-правової системи має бути спрямована на утвердження нового земельного ладу, який ба­зуватиметься на конституційних засадах здійснення права власності на землю українського народу, гарантованості на­буття, реалізації й захисту суб'єктивних прав на земельні діля­нки, охорони землі як основного національного багатства, ме­тодологічних засадах використання сільськогосподарських зе­мель для прогресивного економічного і соціального розвитку українського суспільства, забезпечення правопорядку і закон­ності у сфері земельних відносин;

• по-третє, еволюція предмета і системи земельного права в су­часних умовах має здійснюватися з огляду на міжнародні су­спільно-політичні, економічні, правові та інші інтеграційні процеси у сфері використання землі та інших природних ре­сурсів у сільському, лісовому та рибному господарстві відпо­відно до acquis communautarie ЄС з урахуванням вимог щодо вступу України до COT, Європейського Союзу, виконання Кі-отського протоколу щодо запобігання негативному впливу людської діяльності на клімат тощо.

Зміст підручника розкриває основні тенденції та перспективи роз­витку правового регулювання земельних відносин, а саме: а) зміна суті й характеру відносин власності на землю українського народу пі­сля проведеної земельної реформи потребує застосування комплекс­ного підходу до вибору і застосування правових форм, норм, методів, принципів публічного і приватного права до регулювання земельних відносин з метою забезпечення балансу суспільних і приватних інте­ресів у використанні землі; б) закріплення в Конституції України га­рантій здійснення права приватної власності на землю не змінює пу­блічного характеру земельних відносин, які за своєю юридичною природою набувають публічно-приватного характеру; в) юридичну основу для забезпечення здійснення права власності на землю стано­вить земельне право як самоспина галузь національної правової сис­теми України; ґ) недосконалість сучасної земельно-правової системи зумовлює необхідність розробки нової юридичної моделі правового регулювання земельних відносин відповідно до Конституції України; г) розбудова і утвердження земельного права України має здійснюва­тися з урахуванням сучасних процесів адаптації земельного законо­давства до правової системи Європейського Союзу та до вимог СОТ щодо використання й охорони землі, враховуючи при цьому пріори­тет у забезпеченні територіального верховенства України, національ­ної, продовольчої, екологічної безпеки українського народу.

За структурою, змістом, методикою викладу питань, формулюван­ням запитань для самоконтролю, вибором рекомендованої літератури цей підручник є класичним, оскільки охоплює всі основні інститути за­гальної та особливої частини земельного права України, розкриває осо­бливості юридичної природи сучасного земельного права, базується на використанні методологічних засад, науково-теоретичних висновків, конституційних положень і правових принципів, юридичному тлума­ченні норм чинного законодавства з питань земельної реформи, здійс­нення прав на землю, правового режиму земель окремих категорій, використання й охорони землі як об'єкта права власності українського народу та основного національного багатства, державного і самовряд­ного регулювання земельних відносин, юрисдикційного і не юрисдик-ційного захисту земельних прав суб'єктів земельних правовідносин.

У методичному плані зміст підручника орієнтований на забезпе­чення викладання нормативного курсу "Земельне право України" з урахуванням сучасних вимог щодо реорганізації системи вищої юри­дичної освіти України відповідно до вимог Болонської Декларації з питань вищої освіти, спрямованих на перегляд і зміну усталених під­ходів до вивчення земельного права, застосування нових методик у викладанні земельного права за кредитно-модульною системою, а та­кож до підготовки і читання лекцій за темами, які б розкривали сту­дентам особливості правового регулювання земельних та поєднаних з ними інших суспільних відносин в умовах формування первинного та вторинного ринків землі, визначали принципи, форми, способи, ме­ханізм, гарантії здійснення прав на землю в ринкових умовах, дозво­ляли зрозуміти студентам роль і місце органів державної влади і міс­цевого самоврядування у регулюванні ринкових земельних відносин на засадах верховенства права, законності, утвердження правопо­рядку у використанні землі.

Зміст підручника узгоджується з ухваленою вченою радою юриди­чного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка новою навчальною програмою курсу "Земельне право України", розрахованою на підготовку за кредитно-модульною систе­мою юристів за освітніми кваліфікаційними рівнями бакалавр та ма­гістр права у вищих навчальних юридичних закладах.

Колектив авторів висловлює щиру подяку рецензентам - доктору юридичних наук, професору Мунтяну Василю Лук'яновичу. доктору юридичних наук, професору, академіку .Академії правових наук України, заслуженому діячу науки і техніки України Погрібному Оле­ксію Олексійовичу, доктору юридичних наук, професору, академіку Академії правових наук України Кузнєцовій Наталії Семенівні за кри­тичну⁷ оцінку структури і змісту підручника, врісловлєні зауваження та надані рецензії на цей підручник.

З повагою до всіх користувачів цього підручника

доктор юридичних наук, професор кафедри трудового, земельного та екологічного права юридичного факультету Київського національного університету

імені Тараса Шевченка, академік АН ВО України В.В. Носік

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИ НА

_{РОЗДІЛ 1}

_{ЗЕМЕЛЬНЕ ПРАВО}

_{В ПРАВОВІЙ СИСТЕМІ УКРАЇНИ}

Поняття та предмет земельного права України

Земельне право Ук­раїни є самостійним, особливим, комплекс­ним соціальним і державно-правовим явищем, яке можна розглядати в бага­тьох аспектах - як

І

природне право особи, колективу і народу, як позитивне право, що виражено в законах та інших джерелах, як система правових норм, що становлять окрему галузь права та один з основних елементів національної правової системи України, а також як наука та навча­льна дисципліна.

З огляду на закріплені в Конституції України положення щодо утвердження і розбудови України як суверенної, незалежної, демок­ратичної, соціальної, правової держави на основі визнання та дії вер­ховенства права згідно з Конституцією України і прийнятих відпові­дно до неї законів земельне право України має розглядатися як право юридичне, позитивне. У такому об'єктивному значенні юридичну сутність земельного права України необхідно розкривати через зага­льні ознаки права як соціального явища, серед яких у загальній теорії права вирізняють: а) систему правових норм, установлених чи санк­ціонованих державою; б) вираження в нормах права міри свободи, рівності та справедливості; в) нормативність; ґ) формальну визначе­ність; д) системність; е) вольовий характер права, вираження в ньому суспільних, групових та індивідуальних інтересів; є) загальність та обов'язковість права; ж) державну забезпеченість, гарантованість права аж до примусу.

IS**'

ЗАГАЛЬНА ЧШИНА

За своїм соціальним призначенням земельно-правові норми покли­кані забезпечувати визнані в (^сшльстві та законодавчо виражені в Основному законі держави та інших джерелах свободу, відносну рів­ність і справедливість особи, колективу і народу у здійсненні гаранто­ваних у Конституції України прав і виконанні обов'язків щодо вико­ристання землі для задоволення приватних і суспільних потреб та ін­тересів. При цьому земельне право України не виключає можливості реалізації природних прав людини на зешно, якщо такі права з тих чи інших причин не були законодавчо закріплені, однак їхнє здійс­нення визнається в суспільстві й не суперечить законам держави та верховенству права. Тому якість та ефективність земельного права значною мірою залежить від того, наскільки повно і своєчасно дер­жава закріплює в правових нормах об'єктивні природні права тих чи інших суб'єктів на землю, створює рівні й справедливі умови для здійснення і захисту таких прав. Земельне право має адекватно відо­бражати суспільні відносини, що виникають у сфері здійснення прав на землю, використання та охорони землі, а також своєчасно відо­бражати нові суспільні явища і процеси у сфері земельних відносин.

У системному виразі Земельне право України є нормативною осно­вою формування, розвитку і с|зункщонування всіх інших елементів пра­вовед: системи — правотворчості, правозастосування, правовідносин, правосвідомості у сфері здійснення прав на землю, використання землі як об'єкта права власності українського народу та основного національ­ного багатства, що перебуває під особливою охороною держави.

Нормативний характер земельного права України є визначальним для встановлення чи санкціонування державою визнаних у суспільс­тві обов'язкових правил поведінки для всіх суб'єктів суспільних від­носин у сфері здійснення прав на землю і земельні ділянки, раціона­льного використання та охорони землі^ застосування органами дер­жавної влади та місцевого самоврядування тих чи інших способів правового регулювання земельних відносин, визначення меж і спосо­бів адміністративного впливу на учасників земельних відносин, вибо­ру форм і способів захисту земельних прав громадян, юридичних осіб, держави, українського народу, утвердження законності й пра­вопорядку в галузі земельних відносин.

Нормативність земельного права України дозволяє забезпечувати однаковий гадхід до регулювання земельних відносин на всій терито­рії України, установлювати загальні дозволяння, заборони, обмежен­ня у здійсненні прав на землю, визначати межі та правові обмеження в набутті та реалізації суб'єктивних прав на землю і земельні ділянки,

закріплювати основні засади, форми та межі державного і самовряд­ного регулювання земельних відносин тощо.

Нормативний характер земельного права України поєднується з формальною визначеністю його приписів, що виражаються в Кон­ституції України, законах, указах Президента України, постановах Кабінету Міністрів України, інших нормативно-правових актах ор­ганів державної влади та місцевого самоврядування щодо регулю­вання земельних відносин. У цьому зв'язку в теорії земельного права та в правозастосуванні залишаються не визначеними підходи до можливості застосування судових прецедентів і правових звичаїв до встановлення загальних і обов'язкових правил поведінки суб'єктів земельних правовідносин.

Земельне право України має вольовий характер, оскільки в його нор­мах виражаються суперечливі за змістом і характером всенародні, дер­жавні, громадські, приватні, колективні, групові потреби та інтереси щодо використання землі. Так, наприклад, за Конституцією України ви­ключно на основі волевиявлення українського народу шляхом прове­дення референдуму може бути змінена територія нашої держави. Без такого всенародного волевиявлення органи державної влади та місце­вого самоврядування не можуть приймати рішення про відчуження зе­мельних ділянок у власність іноземних держав як суб'єктів міжнародно­го публічного права. В умовах розбудови демократичного суспільства земельне право України має стати засобом розв'язання внутрішніх сус­пільних протиріч у сфері земельних відносин, утвердження нових за змістом і юридичною природою земельних відносин на основі органіч­ного поєднання публічних і приватних інтересів у здійсненні прав на землю в межах території України, а також забезпечувати розв'язання земельно-правових проблем між Україною та іншими державами щодо землі як об'єкта права власності українського народу.

Загальна обов'язковість норм земельного права та державна гаран-тованість і забезпеченість реалізації його норм є однією з передумов стабільності та поступальності в здійсненні земельної реформи, забез­печення рівного доступу всіх суб'єктів до набуття, реалізації й захисту прав на землю, додержання законності та утвердження нового пра­вопорядку у сфері земельних відносин.

Крім розглянутих вище загальних ознак поняття "земельне право України" як галузі національної правової системи, ця юридична кате­горія має також і спеціальні ознаки, які розкривають особливості предмета земельного права України в його статичному виразі, а та­кож у динаміці шляхом реалізації нормативних положень у механізмі

правового регулювання земельних відносин і вирізняють його серед інших галузей права в національній правовій системі України.

Передусім земельне право України є явищем історичним, оскільки його зародження, формування і розвиток детерміновані об'єктивними і суб'єктивними передумовами зміни земельного ладу на рубежі XX-XXI ст., що склалися у зв'язку з розпадом Союзу РСР і реалізацією українським народом права нації на самовизначення та утворення України як самостійної, незалежної, демократичної, правової держа­ви. У становленні земельного права України впродовж останніх 18 років можна вирізнити декілька основних етапів, кожен з яких характеризується особливостями реалізації різних за напрямками, змістом, наслідками юридичних моделей реформування земельних відносин з метою запровадження в Україні нового земельного ладу, який би базувався на ринкових засадах використання землі та демо­кратичних принципах регулювання земельних відносин. Через те, що земельна реформа в Україні не завершена, сучасне земельне право має перехідний характер від радянського земельного права до нового за змістом, основними засадами, функціями, методами земельного права України, яке має гармонізуватися з правом і законодавством Європейського Союзу щодо використання землі та охорони довкілля.

Методологічну основу функціонування земельного права України мають становити вчення національної та зарубіжної філософської, економічної, екологічної, аграрної, біологічної, юридичної та інших доктрин про взаємозв'язок землі, людини, суспільства і природи, а також про використання землі як основи економічного, соціального, державно-правового, демографічного, духовного, культурного роз­витку народу і збереження землі й довкілля поліпшеним для при­йдешніх поколінь.

У взаємозв'язку земля-людина-природа виключна роль належить землі, оскільки особливості землі як об'єкта правового регулювання суспільних відносин зумовлені її об'єктивними фізичними ознаками і функціями, які вона виконує в природі, економіці, суспільстві, а та­кож суб'єктивними юридичними властивостями, які визначають її як об'єкт земельного права.

У багатьох нормах земельного права України використовується те­рмін і поняття "земля", однак поки що ми не маємо закріпленого в нормах національного земельного законодавства єдиного визначення цього поняття як юридичної категорії та об'єкта правового регулю­вання суспільних відносин.

Водночас у науці земельного, аграрного, екологічного права загаль­новизнаними є теоретичні висновки і положення про те, що правовий режим землі як об'єкта суспільних відносин має визначатися з ураху­ванням фізичних ознак, які об'єктивно притаманні землі як природ­ному об'єкту в біосфері й серед яких можна назвати найбільш істотні властивості: а) розташована над надрами поверхневий шар земної кори, що має ґрунтовий покрив з усім його біогеоценозом, зайнятий лісами, водними об'єктами; б) є основою природних ландша^зтів; в) має родючий шар ґрунту; г) як територія - обмежена кордонами чи зовнішніми межами; д) вона не може бути фізично створена людиною заново чи розширена або ж зменшена; е) вона є абсолютно нерухо­мим природним і матеріальним об'єктом, який не може бути перемі­щений людиною з одного місця в інше; є) має певне географічне по­ложення з повітряним простором, а також природними та створени­ми людиною умовами і ресурсами; ж) є національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Названі вище ознаки землі як об'єкта правового регулювання до­зволяють визначити основні функції, які виконує земля в природі, економіці, суспільстві, а саме вона є: а) матеріальною і територіаль­ною основою навколишнього природного середовища і місцем, умо­вами, засобом життя і діяльності людини та існування всіх живих ор­ганізмів; б) просторовим і територіальним операційним базисом для місць розселення людей, їхньої виробничої, соціальної та іншої діяль­ності; в) із верхнім родючим шаром ґрунту виступає як головний засіб виробництва в сільському і лісовому господарстві; г) є інвестиційним потенціалом (капіталом) для економічного і соціального розвитку те­риторій на місцевому, регіональному і національному рівнях.

Як об'єкт правового регулювання земля характеризується юридични­ми ознаками, які дозволяють визначати загальний і спеціальний право­вий режим землі в межах державної території, окремих категорій зе­мель, земель у межах адміністративно-територіальних утворень, окре­мих земельних ділянок. Такі ознаки закріплені в нормах Конституції України та інших законах, які закріплюють правовий режим землі в Україні, зокрема: а) це територія в межах державного кордону як осно­ва державного суверенітету і національної безпеки; б) у межах території України є об'єктом права власності українського народу; в) є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною дер­жави; ґ) просторова основа для адміністративно-територіального поділу; д) за основним цільовим призначенням може поділятися на визначені законом категорії із спеціальним правовим режимом використання;

е) може використовуватися відповідно до закону на різних правових титулах (право власності, право оренди, право постійного користуван­ня, право довічного спадкового володіння) тощо.

У земельному праві України самостійним об'єктом правового регу­лювання визнаються також земельні ділянки, які характеризуються певними фізичними і юридичними ознаками, завдяки яким устано­влюється їхній правовий режим, закріплюються допустимі правові титули їхнього використання, вирішуються інші організаційно-правові питання у сфері земельних відносин. У земельному законо­давстві поняття земельної ділянки розкривається через такі ознаки, як індивідуально визначена на місцевості за місцезнаходженням, розмірами, конфігурацією, якістю ґрунтового покриву, цільовим призначенням і функціональним використанням територія, що може використовуватися відповідними суб'єктами на передбачених зако­ном правових титулах для задоволення приватних, громадських чи суспільних потреб та інтересів.

До об'єктів земельного права можна відносити і права на земельні ділянки в тих випадках, коли в нормах права встановлюються, зміню­ються чи припиняються ті чи інші юридичні титули щодо використан­ня землі, тобто коли йдеться про об'єктивні права на землю. Так, на­приклад, у радянському земельному праві було заборонено право при­ватної власності на землю. З проголошенням незалежності України в нормах ЗК України 1992 р. було закріплено не лише право приватної, а й колективної та державної власності на землю. Водночас із цього за­кону без будь-яких аргументів було вилучено право довічного спадко­вого володіння землями сільськогосподарського призначення. Рефор­мування земельних відносин призвело до виникнення такого права, як право на земельну частку (пай) на сільськогосподарські угіддя колек­тивних сільськогосподарських підприємств. До 2007 р. в нормах земе­льного законодавства не були закріплені право забудови земельної ді­лянки, право використання чужої земельної ділянки для сільськогоспо­дарських потреб тощо. Права на землю можуть бути самостійними об'­єктами земельного права в разі здійснення закріплених у правових но­рмах суб'єктивних прав на земельні ділянки, зокрема при набутті пра­ва власності чи права оренди земельної ділянки на конкурентних заса­дах, передачі землі в іпотеку, при заставі землі тощо.

У нормах земельного права визначаються не лише об'єкти правово­го регулювання, а й суб'єкти та їхній правовий статус у сфері земель­них відносин, які виникають у зв'язку з реалізацією ними суб'єктив­них прав і виконанням обов'язків щодо землі. За законами України суб'єктами земельного права визнаються український народ, держава Україна, територіальні громади, громадяни і юридичні особи України, органи державної влади та місцевого самоврядування, АР Крим та інші адміністративно-територіальні утворення, особи без громадянст­ва, іноземні фізичні та юридичні особи, іноземні держави та міжна­родні організації, уповноважені особи.

Як самостійна галузь земельне право характеризується особливос­тями його змісту, який становлять формально виражені в законах та інших нормативних джерелах матеріальні й процесуальні норми, у яких установлюються правила поведінки, закріплюються положення, що забезпечують реалізацію свободи у використанні землі шляхом на­буття і реалізації суб'єктивних прав і виконання обов'язків у земель­них правовідносинах, визначають роль і місце держави і територіа­льних громад у регулюванні земельних відносин, установлюють мож­ливі й допустимі способи правового регулювання земельних відносин, передбачають механізм реалізації конституційних гарантій здійснен­ня і захисту земельних прав усіх суб'єктів земельних відносин, забез­печують раціональне та ефективне використання і охорону землі, а також законність і правовий порядок у сфері використання землі в межах території України.

Об'єкти, суб'єкти, зміст земельного права України визначають його особливий, неповторний предмет правового регулювання, який ста­новлять суспільні відносини, що виникають між їхніми учасниками у зв'язку з реалізацією формально визначених у Конституції України, законах та інших джерелах правових імперативів і положень щодо використання землі як об'єкта права власності українського народу та основного національного багатства, яке перебуває під особливою охороною держави, а також у сфері здійснення суб'єктивних прав на землю, реформування земельних відносин, раціонального викорис­тання та охорони землі, діяльності органів державної влади і місце­вого самоврядування в галузі регулювання земельних відносин, за­хисту земельних прав тощо. Земельні правовідносини можуть кла­сифікуватися за різними критеріями, поділятися на види, групи. Однак при цьому за об'єктним і суб'єктним складом, змістом вони завжди будуть однорідними, оскільки основу їхнього формування, розвитку та функціонування становить земля як особливий і само­стійний об'єкт правового регулювання.

Істотними ознаками, які розкривають поняття земельного права України як окремої галузі права, є також закріплені в нормах законо­давства методи правового регулювання земельних відносин. У зв'язку з реформуванням земельних відносин з виключно публічних (у межах яких забезпечувалися лише державні потреби та інтереси у викорис­танні землі) на публічно-приватні (у межах яких має забезпечуватися баланс публічних і приватних інтересів у здійсненні прав на землю та реалізації соціальної функції права власності на землю) розширюють­ся можливості щодо застосування різних правових способів регулю­вання земельних відносин. У цьому зв'язку для земельного права України характерним є застосування не лише загально-правових ме­тодів регулювання суспільних земельних відносин, а й спеціальних способів впливу на учасників земельних правовідносин з огляду на особливості землі як об'єкта земельного права.

Юридична природа земельного права України характеризується такими специфічними ознаками: а) об'єктами цього права є земля, земельні ділянки та права на них; б) суб'єктами такого права є украї­нський народ, держава Україна, територіальні громади, громадяни та юридичні особи України, особи без громадянства, іноземні фізичні та юридичні особи, іноземні держави та міжнародні організації; в) його зміст становлять норми матеріального і процесуального права, у яких закріплені об'єктивні й суб'єктивні права та обов'язки суб'єктів щодо землі, форми, способи та механізм здійснення і захисту конституцій­них прав і свобод і виконання обов'язків у земельних правовідноси­нах, визначається правовий режим землі в межах державного кордо­ну, а також правовий режим окремих категорій земель і земельних ділянок, нормативні приписи, що встановлюють інституційно-функ-ціональне забезпечення у сфері використання та охорони землі як ос­новного національного багатства українського народу; ґ) у земельному праві допускається можливість застосування не лише загально-правових методів регулювання суспільних земельних відносин, а й спеціальних способів впливу на учасників земельних правовідносин з огляду на особливості землі як об'єкта земельного права; д) як соціа­льно-правове явище воно має особливе функціональне призначення в суспільстві й у державі; г) є нормативним регулятором комплексу які­сно однорідних суспільних земельних відносин, що мають публічно-приватний характер і в сукупності своїй становлять предмет земель­но-правового регулювання.

Земельне право України - це система пов'язаних і узгоджених у Конституції України, законах та інших нормативних джерелах мате­ріальних і процесуальних норм, їхніх імперативів і положень, у яких формально виражена суверенна воля українського народу щодо ви­користання та охорони землі як об'єкта права власності та основного

національного багатства в межах території України, а також норма­тивно закріплена міра свободи, рівності та. справедливості, що мас бути юридично забезпечена в суспільних земельних відносинах, які виникають, змінюються і припиняються у сфері використання землі шляхом набуття і реалізації суб'єктивних прав і виконання обов'язків у земельних правовідносинах, юридично визначається роль і місце органів державної влади та місцевого самоврядування в регулюванні земельних відносин, установлюються можливі й допустимі методи правового впливу на учасників земельних відносин, передбачаються форми, способи та механізм реалізації конституційних гарантій здій­снення і захисту земельних прав усіх суб'єктів земельних відносин, забезпечується раціональне та ефективне використання і охорона зе­млі, а також законність і правовий порядок у сфері використання зе­млі в межах території України.

^{Функції}

_{земельного права України}

Земельне право Ук­раїни як самостійна галузь права виріз­няється серед інших галузей національної правової системи не лише предметом, ме­тодами, основними

і

засадами правового регулювання земельних відносин, а й специфі­кою його функціонального призначення з огляду на особливості землі як об'єкта суспільних відносин.

У теоретичному плані термін "функція" (лат. function) означає здій­снення, виконання. У такому розумінні цього поняття земельне право має функціонувати, тобто діяти, здійснюватися, виконуватися так, щоб ефективно впливати на позитивну поведінку учасників земель­них відносин, утверджувати правопорядок у земельних відносинах. Якщо в суспільстві порушуються права особи і громадянина на зем­лю, громадяни не мають доступу до інформації про стан використан­ня земель, до набуття і реалізації прав на землю, у земельних відноси­нах існує невпорядкованість і хаос, виникають масові спори, соціаль­ні конфлікти, існує корупція у сфері розподілу землі, відсутня юриди­чна відповідальність за порушення земельних законів, мають місце інші негативні суспільно-правові явища, то не можна говорити, що в

державі функціонує земельне право як нормативний, підтримуваний і забезпечений державою регулятор земельних відносин. Це означає, що земельне право в таких суспільних умовах не виконує своїх функцій.

У контексті предмета цієї галузі права поняття "функції земельного права" необхідно розглядати через призму основних напрямів, шляхів реалізації його матеріальних і процесуальних норм у механізмі право­вого регулювання земельних відносин з метою забезпечення усім су­б'єктам рівних можливостей щодо здійснення, охорони і захисту га­рантованих Конституцією України прав на землю, виконання ними конституційних обов'язків щодо використання та охорони землі, а та­кож забезпечення правопорядку у сфері земельних відносин на принципах, верховенства права, законності, соціальної рівності, справедливості та юридичної відповідальності.

Функції, які виконують системно впорядковані загальнообов'язко­ві земельно-правові норми, характеризують службову роль, соціаль­не призначення і цінність земельного права, дозволяють розкрити його юридичну природу як нормативного регулятора суспільних зе­мельних відносин.

У наукових працях з питань правового регулювання земельних відносин, у підручниках і навчальних посібниках із земельного права визнається, що земельне право як нормативний регулятор земельних відносин виконує такі ж само функції, які притаманні праву, його окремим галузям у національній правовій системі. При цьому перелік таких функцій визначається в теорії земельного права по-різному. Так само по-різному розкривається і зміст тих чи інших функцій зе­мельного права.

Перелік основних функцій земельного права, форми їхньої реаліза­ції та зміст детерміновані об'єктивними суспільними і приватними потребами та інтересами у використанні землі, відповідно до яких держава через правові норми визначає мету і завдання правового ре­гулювання земельних відносин.

Відповідно до мети і завдань правового регулювання земельних відносин функції земельного права України можна класифікувати та­ким чином: а) соціально-правова; б) регулятивна; в) охоронна.

Функції земельного права забезпечують правовий вплив на суспі­льні земельні відносини у відповідних правових формах, серед яких можна назвати: а) інформаційно-правову; б) правомірну поведінку; в) правове навчання тощо.

Кожний тип цих функцій за тим чи іншим критерієм може бути поділений на види окремих функцій, які має виконувати земельне

о

право як нормативний регулятор суспільних земельних відносин. Так, наприклад, соціально-правові функції відповідно до суспільних по­треб та інтересів у використанні землі як об'єкта права власності українського народу і основного національного багатства можна поді­лити на такі види: а) економіко-правова; б) реформаційна; в) інтегра­ційна, тобто забезпечення соціальної злагоди на основі балансу суспі­льних і приватних інтересів у використанні землі; ґ) фіскально-правова; г) еколого-правова тощо.

Регулятивна функція земельного права здійснюється у названих вище формах у напрямку нормативного вираження визнаних у суспі­льстві прав і свобод та інших соціальних цінностей щодо використан­ня землі, а також втілення в життя правових приписів, принципів, положень у сфері земельних відносин. Здійснення регулятивної фун­кції має бути спрямовано на забезпечення балансу суспільних і при­ватних інтересів у використанні землі на основі поєднання приват­ноправових і публічно-правових методів правового регулювання зе­мельних відносин.

З огляду на зроблені й визнані в загальній теорії права висновки щодо суті регулятивної функції права, а також виходячи з особливого соціального призначення земельно-правових норм, регулятивна фун­кція земельного права може бути двох видів: а) регулятивно-стати­чною; б) регулятивно-динамічною. Юридична природа першої функ­ції полягає в тому, що її реалізація передбачає закріплення в нормах права волі українського народу щодо використання та охорони землі, вираження в правових нормах визнаних у суспільстві прав і свобод щодо землі, закріплення правового становища суб'єктів земельних правовідносин, повноважень органів державної влади та місцевого самоврядування у сфері регулювання земельних відносин, установ­лення підстав виникнення, зміни та припинення земельних правовід­носин, нормативне моделювання земельних правовідносин, упоряд­кування тих суспільних відносин, які фактично існують, перевірені на практиці, однак нормативно не виражені тощо. Ця функція здійс­нюється на основі дозвільних чи заборонних земельно-правових норм у правовідносинах пасивного типу.

Активний вплив на учасників земельних правовідносин відбува­ється в межах регулятивно-динамічної функції земельного права, яка втілюється в життя на основі реалізації зобов'язуючих земельно-правових норм (напр., забезпечувати підвищення родючості ґрунтів, сплачувати земельний податок, додержуватися правил добросусідст-ва тощо). Регулятивна функція земельного права України спрямову­

ється не лише на встановлення прав, обов'язків, заборон, а й закрій* лення стимулюючих чинників для активної поведінки суб'єктів земе­льних правовідносин. Інститудійну основу реалізації регулятивної фу­нкції земельного права України становить діяльність органів держав* ної влади та органів місцевого самоврядування у сфері законотворен­ня та правозастосування. Регулятивна функція забезпечує здійснення також соціально-правових функцій у земельних відносинах.

Охоронна функція земельного права спрямована на встановлення і гарантування державою здійснення та захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина щодо використання землі, виконання комплексу заходів щодо раціонального використання та охорони зем­лі як основного національного багатства, запобігання негативним су­спільним проявам у земельних відносинах, застосування юридичної відповідальності за порушення норм земельного законодавства, а та­кож на утвердження правопорядку у сфері земельних відносин. Пра­воохоронний вплив на учасників суспільних земельних відносин здій­снюється за допомогою спеціальних охоронних норм, а також регуля­тивних земельно-правових норм, які забезпечують охорону суб'єктив­них прав, охорону землі як об'єкта земельних правовідносин. Врахо­вуючи таке соціальне призначення правоохоронної функції земельно­го права, вона може бути поділена на: а) превентивну; б) примусову.

Зміст превентивної функції виражається в тому, що регулятивний вплив зобов'язальних норм земельного права України має бути спря­мований передусім на позитивну поведінку суб'єктів земельних пра­вовідносин, а також на упередження прояву незаконних явищ у сус­пільних земельних відносинах, запобігання негативному впливу люд­ської діяльності у сфері використання землі на навколишнє середо­вище та клімат, своєчасне виконання комплексу заходів з охорони землі як об'єкта права власності українського народу й основного на­ціонального багатства тощо.

У тих випадках, коли превентивна функція не досягає бажаної ме­ти, зобов'язальні й спеціальні норми земельного права України мають забезпечувати активну поведінку учасників земельних відносин шля­хом реалізації у встановленому законом порядку примусових заходів впливу на учасників земельних відносин, застосування юридичної відповідальності до порушників земельно-правових норм, відшкоду­вання шкоди, повернення самовільно захоплених земельних ділянок, знесення самочинно збудованих на земельних ділянках будівель і споруд тощо (примусова функція).

Розглянуті вище функції земельного права України забезпечують досягнення мети і завдань правового регулювання тоді, коли вони реалізуються комплексно, у взаємозв'язку між собою та з іншими елементами національної правової системи - законотворенням, пра-возастосуванням, правовою ідеологією, державною політикою щодо використання землі як об'єкта права власності українського народу й основного національного багатства, що перебуває під особливою охороною держави.

^{Принципи}

_{земельного права України}

Принципи земе­льного права Украї­ни, як і його норми, становлять юридич­ну основу правового регулювання суспі­льних земельних від-

носин з метою за-

безпечення реалізації конституційних прав і свобод на землю, забезпе­чення охорони землі та утвердження правопорядку в цих відносинах.

У загальній теорії права, а також у земельно-правовій науці немає єдиного визначення поняття "принципи права" та "принципи земель­ного права".

Принципи земельного права необхідно розглядати як основополо­жні засади, вихідні ідеї, незаперечні вимоги, загальновизнані в сус­пільстві та утверджені в реальному житті й у правосвідомості імпе­ративи, які узагальнено виражені в нормах законів у вигляді універ­сальних, абстрагованих від конкретних суспільних відносин припи­сів, положень.

У принципах земельного права не закріплюються конкретні права та обов'язки суб'єктів земельних правовідносин. Це прерогатива норм земельного права. Водночас принципи земельного права є позитив­ним зобов'язанням суб'єктів і тому вони визначають соціальну спря­мованість правових норм у механізмі правового регулювання земель­них відносин. Принципи земельного права визначають загальні, пе­реважно орієнтаційні правила поведінки суб'єктів у сфері земельних правовідносин і забезпечують нормативний регулятивний вплив на суспільні земельні відносини.

Юридична природа принципів земельного права України характе­ризується також і тим, що в разі відсутності конкретних правових норм чи законів, прогалин у законодавстві вони виступають основою для розв'язання конкретних земельно-правових проблем, особливо при застосуванні аналогії закону.

Принципи земельного права не можна розглядати як раз і назавж­ди встановлені державою догми, які не підлягають перегляду, зміні чи скасуванню. Формування, а також функціонування чи припинення дії принципів земельного права відбувається у конкретних історич­них, соціальних, природних, екологічних, ідеологічних, політичних, державно-правових, демографічних, економічних, культурних, духо­вних та інших умовах здійснення прав на землю, використання та охорони землі. Так, наприклад, для радянського земельного права ха­рактерними принципами правового регулювання земельних відносин були націоналізація землі, вилучення землі із цивільного обороту, ви­ключність права державної власності на землю, заборона приватної власності на землю, заборона оренди землі, використання землі ви­ключно на праві постійного користування, пріоритет земель сільсько­господарського призначення тощо.

Після проголошення незалежності України та прийняття BP УРСР постанови "Про земельну реформу" від 18 грудня 1990 р., у п. 1 якої вся земля визнавалася об'єктом земельної реформи, в Україні були від­хилені названі вище постулати регулювання земельних відносин, які базувалися на націоналізації землі та адміністративному обмеженні прав особи, громадянина, народу на здійснення природних прав на землю. Формування земельного права України здійснюється на інших методологічних, науково-теоретичних, юридичних, соціально-еконо­мічних засадах: визнання права власності українського народу на зем­лю, роздержавлення і приватизація землі, закріплення права приват­ної власності на землю, права оренди землі, непорушність права влас­ності на землю, запровадження ринкових земельних відносин тощо.

Безпосередній вплив на визначення відправних засад у норматив­ному регулюванні земельних відносин мають також науково-теоре­тичні висновки і рекомендації, ідеологічні, політичні, економічні, мо­ральні та інші загально-соціальні принципи щодо використання землі. При цьому названі основоположні засади здійснення прав на землю та використання землі стають нормативними принципами регулю­вання земельних відносин лише в тих випадках, коли вони знаходять своє суспільне вираження у правових нормах. З огляду на названі ознаки, які розкривають поняття іі особливості юридичної природи та призначення принципів земельного права, останні можуть бути закріплені виключно в Конституції України та законах, а не в гтідза-конних чи локальних нормативних актах.

В Україні як демократичній, правовій державі, яка володіє найпо­тужнішими у світі запасами чорноземів, формування принципів зе­мельного права має відбуватися на основі визнаних у суспільстві ме­тодологічних засадах, які визнають загальнолюдські цінності, визна­чають свободу, рівність і справедливість у сфері використання землі, а також установлюють соціальні, екологічні та інші вимоги до вико­ристання земель сільськогосподарського і лісогосподарського призна­чення як головного засобу виробництва продовольства і сільськогос­подарської сировини для забезпечення прогресивного економічного і соціального розвитку суспільства.

У науці земельного права України вирізняють такі основоположні засади використання землі: а) основним багатством нації й народу є земля з її верхнім родючим шаром ґрунту; б) визнана в суспільстві земельна власність і гарантоване право приватної власності на землю є економічною і юридичною основою свободи; в) прогресивний роз­виток суспільства своє можливим у демократичній, правовій державі, де визнається і гарантується право власності на землю, право на ві­льну господарську діяльність, самостійне виробництво капіталу та йо­го вільну реалізацію; ґ) земля (ґрунт) є багатством нації й має належа­ти народові, а не державі, на праві власності; г) земля має вартість і підлягає оцінці в процесі виробництва, розподілу і перерозподілу ка­піталу; д) власник землі й хлібороб мають поєднуватися в одній особі; е) вироблена на землях сільськогосподарська продукція має належати її виробнику і може бути вільно реалізована ним на внутрішньому і зовнішньому ринках; є) держава не повинна брати на себе роль посе­редника в реалізації вирощеного врожаю; ж) родючість землі постійно знижується, якщо держава позбавляє товаровиробника виробленої ним абсолютної й додаткової ренти; з) родючість ґрунту підвищується і прогресивно зростає виробництво, якщо встановлена в державі сис­тема оподаткування не передбачає ніяких інших податків, крім земе­льної ренти в її грошовому виразі.

Не всі з наведених методологічних засад використання земель ві­дображені сьогодні в нормах земельного законодавства і визнаються як принципи правового регулювання земельних відносин. Так, на­приклад, у ЗК України названо такі принципи земельного законодав­ства: а) поєднання особливостей використання землі як територіаль­ного базису, природного ресурсу та основного засобу виробництва; б) забезпечення рівності права власності на землю громадян, юриди­чних осіб, територіальних громад і держави; в) невтручання держави в здійсненнії громадянами, юридичними особами і територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпоряджен­ня землею, крім випадків, передбачених законом; ґ) забезпечення ра­ціонального використання та охорони земель; г) забезпечення гаран­тій прав на землю; д) пріоритет вимог екологічної безпеки. Однак та­кий перелік принципів земельного законодавства не відтворює всієї палітри основоположних засад нормативного регулювання земельних відносин в сучасних умовах.

У системному виразі принципи земельного права України можна поділити на такі групи: а) загальні; б) спеціальні; в) норми-принципи, закріплені в Конституції України та інших законах.

Загальні принципи мають універсальний нормативно-імператив­ний характер і застосовуються до регулювання суспільних відносин в усіх галузях правової системи, включаючи й земельне. Серед таких принципів можна назвати: а) свободу; б) рівність; ґ) справедливість; г) демократизм; д) верховенство права; е) законність; є) доступ до ін­формації; ж) вільний вибір місця проживання тощо.

Водночас у нормах Основного закону держави вміщені спеціальні принципи, реалізація яких спрямовується на регулювання безпосере­дньо земельних відносин. Зокрема, у нормах Конституції України ві­дображено принципи міжнародного права, відповідно до яких має забезпечуватися державний суверенітет і право власності українсько­го народу на землю, а також охорона землі як державної території та основного національного багатства, а саме: а) територіальної ціліснос­ті й недоторканності; б) непорушності та недоторканності державних кордонів; в) мирного вирішення територіальних спорів та поваги державного суверенітету; д) незастосування сили чи погрози нею; е) договірний режим державних кордонів тощо.

У Конституції Україні закріплені також спеціальні принципи щодо здійснення права власності та інших суб'єктивних прав на землю: а) гарантування права власності на землю (ст. З, 14, 22); б) захист права власності на землю; в) набуття і реалізації права власності на землю виключно відповідно до закону (ст. 14, 41, п. 7. ст. 102); ґ) свобода волевиявлення у здійсненні права власності на землю

(ст. 19); г) право на вільний доступ до інформації у сфері земельних відносин (ст. 34, 50).

В Основному законі держави закріплені також вихідні положення, які забезпечують громадянам свободу пересування, вільний вибір мі­сця проживання і надають їм можливість здійснювати і захищати право власності на землю на всій території України (ст. 24, 33); не до­пускають звуження змісту права власності на землю при прийнятті нових законів (ст. 22); передбачають свободу приватного власника володіти, користуватися і розпоряджатися землею (ст. 41); забезпечу­ють непорушність права власності на землю (ст. 41); зобов'язують власників землі використовувати власність на землю і не заподіювати шкоди приватним і суспільним інтересам, природі та не погіршувати природні якості землі (ст. 13, 41).

До конституційних принципів захисту права власності на землю можна було б віднести норми-принципи Основного закону держави, у яких передбачається захист державою всіх суб'єктів права власності на землю (ст. 13); кожному надається можливість звертатися до орга­нів державної влади чи місцевого самоврядування щодо набуття, реа­лізації й захисту права власності на землю (ст. 40); забезпечується мо­жливість звернення за захистом права власності до національного та міжнародних судів, а також Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (ст. 55); закріплюється право приватного власника на самозахист володіння, користування і розпорядження землею (ст. 55); гарантується відшкодування шкоди за незаконні дії органів державної влади, місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб (ст. 56).

Закріплені в Конституції України загальні, спеціальні принципи та норми-принципи можуть бути конкретизовані в спеціальних законах з питань регулювання земельних відносин. Так, наприклад, у ЗК України закріплені спеціальні принципи правового регулювання зе­мельних відносин: використання землі відповідно до основного цільо­вого призначення земель; пріоритет земель сільськогосподарського призначення перед іншими категоріями земель; раціональне викори­стання і охорона земель; державний контроль за використанням і охороною земель; рівність форм власності на землю; переважне право власності держави на землю тощо.

_Методи

в земельному праві України

Земельне право України забезпечує нормативне регулю­вання суспільних зе­мельних відносин за допомогою відпові­дних методів, тобто засобів і прийомів

правового впливу на поведінку суб'єктів таких відносин. Застосуван­ня методів земельного права в багатьох випадках поєднується з та­кими способами правового регулювання земельних відносин, як дозволяння, зобов'язання і заборони.

У теорії земельного права методи правового регулювання земельних відносин поділяються на два види: а) загальні; б) спеціальні. Загальні методи правового регулювання суспільних відносин притаманні для кожної галузі національної правової системи і поділяються на два ви­ди: а) імперативний; б) диспозитивний.

Для імперативного методу характерними ознаками є застосування директив, влади, субординації для впливу на учасників відносин, но- рмативне встановлення заборони, зобов'язання, покарання за право- порушення. Диспозитивний метод правового регулювання суспільних відносин передбачає автономію і незалежність один від одного учас- ників таких відносин, юридичну рівність суб'єктів, застосування угод, свободу волевиявлення у виборі поведінки. * ■

У кожній галузі права імперативний і диспозитивний методи про­являються по-різному, тобто набір засобів і прийомів впливу на суспі­льні відносин не є однаковим. У земельному праві України імперати­вний метод регулювання земельних відносин є переважним з огляду на особливості землі як об'єкта права, забезпечення балансу публіч­них і приватних інтересів у використанні землі, потреби в раціональ­ному використанні та охороні землі як основного напіонального ба­гатства, належність землі в межах державних кордонів на праві вла­сності українському народові, незавершеність реформування відно­син власності на землю тощо.

Імперативні прийоми використовуються в земельному праві майже в усіх видах земельних відносин - реформаційних, приватизахцйних, власності, користування, охорони землі, захисту земельних прав то­що. Так, наприклад, у земельному праві України встановлено, що зе­млі, які були у власності до 13 березня 1992 p., колишнім власникам не повертаються. Або ж громадяни України можуть приватизувати земельні ділянки один раз за одним цільовим призначенням відповід­но до встановлених законом розмірів. Територія України не може бу­ти змінена без проведення Всеукраїнського референдуму. Громадяни та юридичні особи набувають і реалізують право власності виключно відповідно до закону. Набуття права власності на земельні ділянки, що перебувають у власності держави, здійснюється на земельних тор­гах. Характерно, що імперативні прийоми і засоби регулювання земе­льних відносин можуть застосовуватися постійно або ж у певний час чи проміжок часу з огляду на те, які завдання виконує земельне пра­во в той чи інший період розвитку суспільства.

У результаті проведеної в Україні земельної реформи відбувся пе­рехід від монополії державної власності на землю до можливості ви­користання землі на праві приватної, колективної, комунальної, дер­жавної власності, що зумовлює до необхідності використання диспо­зитивного методу правового регулювання земельних відносин. Рів­ність сторін і вільне волевиявлення особи щодо здійснення прав на землю забезпечують громадянам та юридичним особам можливості набувати у власність земельні ділянки, володіти, користуватися і роз­поряджатися ними на власний розсуд з урахуванням передбачених законом обмежень, вільно і самостійно господарювати на землі, оде­ржувати доходи від використання земельних ділянок, здійснювати забудову таких ділянок, залучати інвестиції в освоєння земель, вчи­нювати правочини із земельними ділянками, вимагати відшкодуван­ня шкоди, заподіяної порушенням земельних прав, використовувати допустимі форми і способи захисту порушених прав на землю тощо.

У механізмі правового регулювання земельних відносин диспози­тивний метод проявляється через рекомендації, які закріплюються нормативно і надають можливість альтернативної поведінки суб'єктів у сфері здійснення прав на землю, використання і охорони землі, державного і самоврядного регулювання земельних відносин, захисту суб'єктивних прав на земельні ділянки тощо. Так, наприклад, власни­ки земельних ділянок, яким видані Державні акти на право власності на землю відповідно до Сертифікатів на право на земельну частку (пай), можуть об'єднувати свої ділянки в єдиний масив для передачі їх в оренду. Рекомендаційний метод використовується в земельному праві в разі затвердження типових документів, договорів, які регу­люють земельні відносини, зокрема з питань оренди землі, виконання землевпорядних робіт тощо. Нормативні рекомендації використову­ються для вирішення питань про відшкодування шкоди в разі при­мусового викупу земельних ділянок приватної власності, порядку ви­значения орендної плати за землю, узгодженні меж між власниками землі, землекористувачами тощо.

Застосування диспозитивного методу в земельному праві передба­чає можливість використання санкціонування у правовому регулю­ванні земельних відносин. Це означає, що ті чи інші дії, угоди суб'єк­тів щодо землі набувають юридичної сили лише після прийняття від­повідного рішення органами державної влади чи місцевого самовря­дування. Так, наприклад, у земельному законодавстві України перед­бачається, що право власності чи право користування земельною ді­лянкою виникає після одержання правовстановлюючих документів, відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) та державної реєстрації прав на землю. Без виконання цих дій особа не може бути законним (титульним) власником чи користувачем земельної ділянки.

Диспозитивний метод правового регулювання земельних відносин передбачає можливості застосування також делегування як способу вирішення земельно-правових питань. Делегування повноважень чи відповідних прав може бути використано у випадках, передбачених законом, а також на основі власного волевиявлення особи шляхом укладення відповідних угод. Так, наприклад, сільські, селищні, міські ради можуть делегувати районним чи обласним радам свої повнова­ження щодо розпорядження землею для задоволення громадських по­треб району чи області, делегування повноважень може мати місце між органами державної влади та місцевого самоврядування щодо регулювання земельних відносин на певній території тощо.

У земельному праві застосування загальних методів регулювання земельних відносин має поєднуватися з використанням спеціальних організаційно-правових засобів і прийомів впливу на учасників земе­льних відносин з огляду на функціональні особливості землі як об'єкта права. Серед таких методів правового регулювання земельних відно­син можна назвати: а) планування територій; б) поділ земель на кате­горії; в) землеустрій; г) грошова оцінка земель; д) земельні торги; е) консервація земель; є) примусовий викуп земельних ділянок з мо­тивів суспільної необхідності тощо. Наявність загальних і спеціальних методів правового регулювання земельних відносин дозволяє виокре­млювати земельне право як самостійну галузь національної правової системи. Юридична сутність кожного із цих методів правового регу­лювання земельних відносин розкривається у відповідних розділах і підрозділах цього підручника.

Система і структура земельного права України

Земельне право як самостійна галузь права є складовою національної право­вої системи і спів­відноситься з нею як окреме і загальне.

У системно-струк­турному виразі зе-

мельне право України необхідно розглядати як внутрішню будову його складових елементів - норм права, які об'єктивно детерміновані одно­рідними суспільними земельними відносинами, науково і логічно роз­поділені в окремі узгоджені правові інститути, що можуть бути згрупо­вані в окремі частини, з яких складається цілісна система земельного права України як галузі права. Це означає, що система земельного права складається з таких структурних елементів: а) норм права; б) ін­ститутів права, які можуть мати свої різновиди; в) частин галузі права.

Сучасна система земельного права характеризується такими озна­ками: а) через незавершеність земельної реформи має перехідний ха­рактер, оскільки одні норми земельного права забезпечують рефор­маційні перетворення і припиняють свою дію, інші - утверджують новий земельний лад; б) вона детермінована об'єктивними суспільни­ми відносинами щодо використання землі як об'єкта права власності українського народу і основного національного багатства, що перебу­ває під особливою охороною держави; в) складається з неоднакових за змістом і обсягом структурних елементів, що логічно об'єднані за функціональною спрямованістю - це права на землю, правовий ре­жим земель, державне регулювання земельних відносин тощо; г) ор­ганічно поєднується із системою земельного законодавства; д) взає­модіє із системою правозастосування у сфері земельних відносин; е) поєднується із системою земельного права як наукового явища і як навчальною дисципліною; є) взаємодіє з іншими галузями національ­ної правової системи.

У земельному праві України правові норми поділяються на загаль­ні, що поширюються на регулювання всього комплексу земельних відносин, а також спеціальні, спрямовані на регулювання окремих видів земельних відносин. Це дає підстави об'єднувати відповідно правові норми в загальні інститути земельного права, які становлять його загальну частину, та особливі, які об'єднуються в особливу час­тину земельного права.

У теорії земельного права по-різному визначають структуру і назву інститутів загальної частини. Враховуючи види, суть і характер сучас­них земельних відносин, використовуючи наявні висновки і рекомен­дації науки земельного права, структуру загальної частини системи земельного права доцільно вибудувати із таких основних інститутів, як: джерела земельного права; правовий режим земель в Україні; пра­ва на землю в Україні; право власності на землю в Україні; права на користування землею в Україні; обов'язки власників землі й землеко­ристувачів; гарантії прав на землю в Україні; земельні правовідносини в Україні; регулювання земельних відносин органами державної влади та місцевого самоврядування в Україні; функції органів державної влади та місцевого самоврядування у сфері регулювання земельних правовідносин; юридична відповідальність у земельному праві.

Щодо особливої частини земельного права України, то в науці зе­мельного права стає загальновизнаним, що правові норми мають об'­єднуватися в окремі правові інститути, у яких визначається специфі­ка правового режиму земель окремих категорій і закріплюються особ­ливості правового регулювання земельних відносин щодо кожної ка­тегорії земель. Тому вбачається за доцільне визначити структуру осо­бливої частини системи земельного права України за такими право­вими інститутами: правовий режим сільськогосподарських земель; правовий режим земель лісогосподарського призначення; правовий режим земель водного фонду; правовий режим земель сіл, селищ, міст; правовий режим земель спеціального несільськогосподарського призначення; правовий режим земель природоохоронного призна­чення; правовий режим земель рекреаційного призначення; правовий режим земель оздоровчого призначення; правовий режим земель іс-торико-культурного призначення.

Система земельного права України не є тотожною системі земель­ного законодавства, яке є зовнішньою формою виразу правових норм і має свою внутрішню цілісну структуру, яка складається з Конститу­ції України, законів та інших законодавчих актів, підзаконних нор­мативно-правових актів, локальних нормативно-правових актів міс­цевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування з питань регулювання земельних відносин.

Водночас система земельного законодавства забезпечує функціо­нування системи земельного права з метою утвердження законності та правопорядку у сфері земельних відносин.

Система земельного права України має бути науково обґрунтова­ною, що досягається завдяки науковим дослідженням у галузі право­вого регулювання суспільних земельних відносин.

ЗО

У правовій науці України земельне право визнається як окрема га­лузь науково-дослідної діяльності, що має свою мету, об'єкт, предмет і напрями дослідження у сфері земельних правовідносин.

Зокрема, об'єктами наукових досліджень у галузі земельного права є суспільні й правові тенденції, явища, відносини, що виникають у сфері здійснення прав на землю, використання й охорони землі, дер­жавного та самоврядного регулювання земельних відносин, захисту прав на землю. Предмет наукового пошуку у сфері земельного права становлять методологічні, науково-теоретичні основи взаємодії землі, людини, природи та їхнє нормативне вираження в джерелах земель­ного права; норми та джерела, земельного права; конституційні заса,-ди використання землі; теоретичні й практичні проблеми здійснення прав на землю; механізм правового регулювання земех\ьних відносин, правовий режим земель; державне та самоврядне регулювання земе­льних відносин; застосування норм і принципів земельного права до регулювання земельних і поєднаних з ними інших суспільних відно­син; захист земельних прав; правове забезпечення земельного ладу в Україні. Відповідно до об'єктів і предмета дослідження визначаються основні напрями наукового пошуку.

Вивчення земельного права України здійснюється в межах навча­льної дисципліни - земельне право України, яка є обов'язковою для викладання у вищих навчальних юридичних закладах для одержання кваліфікаційного рівня бакалавра, спеціаліста і магістра права. Як навчальна дисципліна земельне право не обмежується лише пізнан­ням основних елементів системи земельного права як самостійної га­лузі права, а й включає в себе вивчення студентами історико-правових, методологічних, теоретичних основ і практичних питань у сфері земельних, відносин. Предмет і система земельного права Украї­ни як навчальної дисципліни є зазвичай значно ширшими від предме­та та системи земельного права як галузі національної правової систе­ми, оскільки включає в себе такі теми, які дозволяють розкривати іс­торичні, економічні, соціальні, методологічні та інші особливості пра­вового регулювання земельних відносин, передбачає проведення порі­вняльного аналізу елементів системи земельного права іншими галузя­ми національної правової системи, а також з правовими системами інших держав та ЄС в умовах глобалізації суспільних процесів і явищ.

З урахуванням сказаного в теорії земельного права прийнято вирі­зняти три частини в системі земельного права як навчальної дисцип­ліни; а) загальну; б) спеціальну; в) компаративну.

У загальній частіші розглядаються поняття, предмет, система, ме­тоди, принципи, функції, система, структура земельного права, спів­відношення і взаємодія земельного права з іншими галузями націона­льної правової системи, історія розвитку земельного права, джерела земельного права, земельно-правові норми і земельні правовідносини та інші питання, які відтворюють основні складові загальної частини системи земельного права як самостійної галузі права.

Спеціальна частина присвячена вивченню правового режиму зе­мель окремих категорій, особливостям здійснення прав на земельні ділянки на землях різних категорій тощо.

Компаративна частина включає в себе теми, у яких проводиться порівняльний аналіз правового регулювання земельних відносин в Україні та в зарубіжних державах з різними правовими системами.

Співвідношення та взаємодія земельного права з іншими галузями правової системи України

Формування наці­ональної правової сис­теми України на фоні Європейських інтег­раційних процесів потребує розв'язання існуючих проблем що­до стану і перспек-

тив розвитку земельного права України з огляду особливості землі як об'єкта земельних правовідносин.

Для теорії та юридичної практики актуальними є проблеми спів­відношення приватного і публічного права в регулюванні земельних відносин у сучасних умовах.

З поступовою ліквідацією монополії права державної власності на землю, запровадженням приватної та інших форм власності на землю в юридичній науці триває дискусія з приводу того, нормами якого права мають регулюватися відносини власності на землю, і як це впливатиме на розвиток правової системи з позиції їхньої структури, змісту, принципів і методів правового регулювання в умовах адаптації українського законодавства до законодавства Європейського Союзу.

Зокрема, у наукових джерелах пропонуються і висловлюються різні погляди, ідеї на вирішення цих питань: а) ЗК України, ВК України, ЛК України мають бути законами приватного права і для цього треба ма­ти єдиний Цивільний кодекс, розрахований на регулювання всіх від­

носин громадянського суспільства; б) у сучасних умовах земельні від­носини розпалися на регульовані цивільним і адміністративним пра­вом, тому підстави для визнання земельного права як самостійної га­лузі права перестали існувати; в) особливості землі як об'єкта право­відносин вимагають проведення розмежування норм земельного і ци­вільного законодавства як спеціального і загального, а не включення земельних відносин до предмета цивільного, конституційного чи адмі­ністративного права; г) доктриною цивільного права України, яка ві­дображена в ЦК України, передбачається регулювання всіх відносин власності, у тому числі й на землю, нормами цивільного законодавства.

Кожна з наведених точок зору щодо проблеми співвідношення цивільного законодавства із земельним, природоресурсним та еколо­гічним заслуговує на увагу і має переважно дискусійний характер. Водночас спільним для наведених вище наукових ідей, поглядів, су­джень різних учених можна вважати те, що в доктрині цивільного права, і в земельно-еколого-правовій науці не заперечується той факт, що в сучасних умовах відбулася зміна суті й характеру земе­льних, природоресурсних та екологічних суспільних відносин з ви­ключно публічних на приватно-публічні, що зумовлює необхідність розробки адекватного механізму їхнього правого регулювання з ви­користанням елементів, принципів, методів приватного права від­повідно до Конституції України.

Як відомо, у правовій державі найвищу юридичну силу має лише Конституція України, відповідно до якої приймаються інші законода­вчі та нормативно-правові акти з питань регулювання цивільних, зе­мельних, природоресурсних, природоохоронних правовідносин. Тому вбачається, що при розв'язанні проблем співвідношення і взаємодії цивільного, земельного, природоресурсного та екологічного законо­давства не може йтись про пріоритетність одних норм над іншими, оскільки особливості землі як об'єкта правовідносин зумовлює засто­сування таких норм і методів правового регулювання, які в сукупнос­ті своїй забезпечуватимуть реалізацію суб'єктами їхніх прав на землю, захист їхніх законних інтересів відповідно до Конституції України.

Реформування земельних відносин шляхом запровадження прива­тної та інших форм власності на землю призводить до поступової трансформації земельних, природоресурсних і екологічних правовід­носин у самостійний вид земельних, природоресурсних і екологічних відносин приватно-публічного характеру, що об'єктивно зумовлює не­обхідність у перегляді традиційних і стереотипних доктринальних

ідей, поглядів, концепцій на проблеми співвідношення і взаємодії ци­вільного, земельного, природоресурсного та екологічного законодав­ства, до розробки і впровадження у практику законотворення і пра-возастосування нових юридичних моделей правового регулювання майнових, земельних, природоресурсних, екологічних відносин шля­хом реалізації норм, принципів, методів і механізму приватного і пуб­лічного права з метою забезпечення приватних і публічних інтересів у сфері використання та охорони землі, а також інших природних ре­сурсів, забезпечення сприятливого для людського життя навколиш­нього природного середовища.

Відмова від монополії державної власності на землю в сучасних умо­вах змінює межі втручання держави та органів місцевого самовряду­вання в регулювання земельних відносин, зумовлює з'ясування суті й характеру державного і самоврядного регулювання відносин власності на землю в ринкових умовах. Адже без виваженого впливу держави та органів місцевого самоврядування на регулювання відносин власності на землю, використання і охорони земель неможливо провести соціаль­но справедливий розподіл і перерозподіл земель, забезпечити належний рівень обліку кількості та якості земель, а також реєстрацію прав на зе­млю і мати об'єктивну інформацію про правовий режим земель, створи­ти належні юридичні гарантії захисту прав власників землі й землеко­ристувачів при вирішенні земельних спорів тощо.

Застосування норм і методів публічного права до регулювання земе­льних відносин не перетворює останніх в адміністративні, конститу­ційні чи інші правовідносини. Застосування норм Основного закону до регулювання суспільних відносин з приводу землі не змінює суті й ха­рактеру об'єктивно виникаючих земельних правовідносин як предмета земельного права. Норми, принципи, методи конституційного, адмініс­тративного, фінансового та інших галузей публічного права не замі­нюють основних правових засад і способів регулювання земельних відносин нормами земельного законодавства і самостійної галузі - зе­мельного права, а допомагають забезпечувати оптимальне співвідно­шення публічних і приватних інтересів у процесі здійснення прав на землю в Україні. Адже одних норм Конституції України, які хоч і мають пряму дію, недостатньо для того, щоб вирішити конкретні питання щодо права власності на землю, планування і розвитку територій, про­ведення грошової оцінки земель, ведення земельного кадастру та сис­теми реєстрації права на землю тощо. Земельні відносини, які в сучас­них умовах набувають характеру публічно-приватних, тісно переплі­таються з конституційними та іншими публічними відносинами, що не може не впливати на їхнє правове регулювання.

Саме через призму співвідношення і взаємодії публічних і приват­них інтересів і потреб у використанні землі необхідно визначати роль і місце земельного права в національній правовій системі й серед та­ких її галузей, як аграрне, господарське, фінансове, містобудівне, міжнародне, кримінальне право та інших галузей права.

Контрольні запитання

1. 

   Що становить предмет земельного права?

2. Які істотні ознаки розкривають юридичну природу земе­льного права України?

3. Назвіть основні принципи земельного права.

4. Які методи регулювання земельних відносин використо­вуються в земельному праві України?

5. У чому полягає функціональне призначення земельного права України?

6. Що таке методи правового регулювання земельних від­носин?

7. Назвіть основні елементи системи і структури земельного права України.

8. Визначте місце і роль земельного права України в націо­нальній правовій системі.

9. Як земельне право співвідноситься і взаємодіє із цивіль­ним, господарським, конституційним, адміністративним та іншими галузями права?

Рекомендована література

Андрейцєв В.І. Земельні правовідносини за чинним Земель­ним кодексом України: Міфи і реальність / / Вісн. Київ, нац. ун-ту ім. Тараса Шевченка. Юрид. науки. - 2005. -Вип. 68; 2005. - Вип. 69.

Багай Н.О. Розвиток науки земельного права // Земельне право України : Підруч. / За ред. М.В. Шулъги. - К., 2004.

Земельне право України : Підруч. / За ред. О. О. Погрібного, І.І. Караката. - К., 2003.

Земельне право : Підруч. / За ред. В.І. Семчика, П.Ф. Кули-нича. - К., 2001.

Мунтян В.А. Деякі актуальні проблеми правового регулю­вання земельних відносин в Україні / / Что делать? Дай­джест левой оппозиции. - 2001. - № 7-8.

Носік В.В. Право власності на землю Українського народу. -К., 2006.

Титова Н.І. Співвідношення Земельного та Цивільного кодек­сів України: Деякі проблеми // Право України. - 2004. - № 3. Шульга М.В. Актуальные правовые проблемы земельных от­ношений в современных условиях. - X., 1998. Nosik V. The legal Model of The Ukrainian Land Reform // Conference Proceedings: Global Reforms in Higher Agri­cultural Education and. Research: Responding to Challenges to Quality and Safety of Food and Agricultural Products. Sector: Legal guarantee of the agro-industrial complex, September 22-24, 2003. - Kyiv, Ukraine, 2003.

РОЗДІЛ 2

ЕВОЛЮЦІЯ

_{ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ}

1

Об'єктивній суб'єктивні передумови формування земельного права України

Формування та пос­туп а/і ьний розвиток земельного права. Ук-р а.ї ни д от ер міі і о в ан о об'єктивними та. су­б'єктивними переду­мовами, шо склалися в українському сус-

пільстві на межі ХХ-ХХІ ст., і поєднуються, по перше, з реалізацією

права української наші на самовизначення та утворення:

в 1991 р.

самостійної, незалежної, демократичної, правової держави - Україна; по-друге, з реформування земельних відносин, оскільки ще за рік до вказаної історичної події Верховна. Рада УРСР у постанові "Про земе­льну реформу" від 18 грудня 1990 р. всю землю оголосила об'єктом земельної реформи; по-третє, розробкою і прийняттям нових законів та. інших нормативних актів з питань регулювання земельних відно­син на нових засадах; по-четверте, активізацією наукових досліджень у сфері здійснення прав на землю, використання та охорони землі.

Вирішення комплексу ва^кливих питань і проблем, пов'язаних з використанням землі та реалізацією права власності народу на зем­лю, має здійснюватися з огляду на особливі географічні, історичні, політичні, економічні, екологічні, демографічні, юридичні, культурні, геополітичні та інші особливості України. Водночас загальна законо­мірність проведення земельних реформ у будь-якій країні зводиться до необхідності забезпечення реалізації основних функцій, шо об'єк­тивно виконує Земля в природі, економіці, суспільстві. Тому рефор­мування земельних відносин передбачає проведення комплексу ін-ституційно-функціональних, економічних, соціальних, правових, еко­логічних та інших заходів, спрямованих на становлення нових за змі­стом і характером суспільних відносин, пов'язаних з використанням землі, розробку адекватної юридичної моделі регулювання земельних відносин на основі права власності народу на землю. При цьому побу­дова нової структури суспільних земельних відносин в Україні має ба­зуватися на дії об'єктивних законів природи, економіки, суспільства.

Серед багатьох суб'єктивних чинників, що безпосередньо вплива­ють на стан правового регулювання відносин у сфері здійснення права власності на землю українського народу, утвердження в Укра­їні нового земельного ладу, можна назвати такі: право, законодавст­во, ефективно діюча система державного і самоврядного регулю­вання земельних відносин, які повинні бути адекватними конкрет­ним історичним та іншим умовам розвитку суспільства на території нашої держави.

Саме через призму законів можна проаналізувати основні тенден­ції, перешкоди, помилки і перспективи в регулюванні земельних та органічно поєднаних з ними інших відносин як в Україні, так і в ко­жній окремо взятій Європейській державі, на які сьогодні орієнтова­на правова система нашої держави.

Тому своєчасне прийняття законів дозволяє ефективно забезпечу­вати регулювання суспільних відносин, тоді як їхня відсутність, або ж неузгодженість прийнятих у різний час нормативно-правових актів гальмує розвиток правовідносин не лише у сфері використання землі як об'єкта права власності українського народу, а й у будь-якій суспі­льній діяльності.

Основні етапи,

стан і тенденції розвитку земельного права України

Із прийняттям 16 лип­ня 1990 р. Декларації про державний суве­ренітет України перед нашим суспільством постало одне з важли­вих і складних завдань щодо розробки конце-

пції та відповідних правових форм трансформації земельних відно­син у демократичній державі у складі Союзу РСР. Перші закони BP УРСР не лише легалізували політичну й економічну самостійність нашої держави у складі СРСР, а й визначали принципи економічної незалежності на основі зміни і розвитку передусім відносин власнос­ті на землю. Зокрема, у згаданій вище Декларації та в законі Украї­ни "Про економічну самостійність Української РСР" від 3 серпня 1990 р. було передбачено, що основу економічної самостійності Української РСР утворює власність її народу на національне багатст­во. При цьому до об'єктів права власності народу України цей закон відносить землю, її надра, повітряний простір, водні та інші приро­дні ресурси, що розташовані в межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морсь­кої) економічної зони тощо.

Відповідно до ст. 4 названого закону вперше в законодавстві за всю історію радянської України було закріплено три форми власності - дер­жавну, колективну, індивідуальну (особисту і приватну трудову). З про­голошенням і законодавчим закріпленням положень щодо землі власніс­тю українського народу були закладені юридичні основи для переходу від монополії державної власності на землю до поступової трансформа­ції земельних відносин на нових ідеологічних і правових засадах.

Однак із причин об'єктивного і суб'єктивного характеру впродовж 18 років Україна як ніяка інша із держав Східної Свропи та Балтії розпочинала, не доводячи до логічного завершення, упроваджувати на практиці як мінімум чотири різні за напрямами, наслідками, спо­собами, структурою, правовими формами юридичні моделі права власності на землю українського народу та регулювання земельних відносин, які за своїми методологічними, основоположними і концеп­туальними засадами щодо здійснення права власності на землю укра­їнського народу та використання землі або ж суперечили одна одній, або ж пропоновані нові напрями реформування і правового регулю­вання відносин земельної власності перекреслювали раніше розпочаті реформаційні заходи.

Упровадження в Україні першої юридичної моделі здійснення права власності на землю народу України тривало трохи більше одного року -із 16 липня 1990 р. до 13 березня 1992 р. У цей період земельне право України характеризується такими властивостями: у земельному зако­нодавстві переважали норми і принципи, які перейшли у спадок від законів радянського періоду, а саме: декларативно проголошується право власності народу України на землю; земля залишається у виклю­чній власності держави; громадяни і юридичні особи можуть мати зе­мельні ділянки лише на праві користування в чітко встановлених роз­мірах для визначених у законі потреб (ведення підсобного господарст­ва, спорудження житлового будинку, дачного і гаражного будівництва

тощо); закріплюється право довічного спадкового володіння землею для громадян і осіб, які бажають вести селянське (фермерське) госпо­дарство; зберігаються жорсткі адміністративно-бюрократичні методи управління земельним фондом і розпорядження землею.

Водночас у цей період у законодавстві запроваджуються нові підхо­ди до регулювання земельних відносин, пов'язані з прийняттям BP УРСР у лютому І 991 р. закону "Про власність", в якому були відтворені й розвинуті положення Декларації про державний суверенітет, і закону "Про економічну самостійність". За законом "Про власність" земля ви­знається національним багатством, що є власністю народу України і належить йому на праві виключної власності та може здійснюватися безпосередньо народом України як самостійним суб'єктом права влас­ності через референдум або ж через BP України чи місцеві ради. Крім того, у цьому законі визначено юридичні засади і форми здійснення громадянами України права власності на землю народу України.

У прийнятому в червні 1991 р. Законі України "Про охорону навко­лишнього середовища" також закріплюються положення, що земля як і інші природні ресурси є власністю народу України, від імені якого право розпорядження природними ресурсами здійснює BP України. Однак через два роки після прийняття в 1992 p. ЗК України до цього закону були внесені зміни, за якими всі землі України, за винятком земель колективної й приватної власності, визнавалися власністю держави, а не народу, що не узгоджувалося з раніше прийнятими за­конодавчими актами щодо права власності народу України на землю в межах державної території.

Після здобуття Україною незалежності 24 серпня 1991 р. стало оче­видним, що закріплені в земельному законодавстві основні засади реформування і регулювання відносин власності на землю та викори­стання землі не відповідають національним інтересам українського народу, не узгоджуються із законом України "Про власність" у частині здійснення права власності на землю народу України, не створюють умов для розвитку багатоукладного сільського господарства, пере­шкоджають створенню селянських(фермерських) господарств, не до­зволяють громадянам України вільно набувати і реалізувати право власності на земельні ділянки, стримують розвиток підприємництва тощо. Перед Україною знову постало завдання щодо визначення ос­новних напрямів здійснення земельної реформи, яка б забезпечувала інтереси українського народу і кожного громадянина зокрема, а та­кож розробки іншої законодавчої бази для правового регулювання земельних відносин у нових умовах.

У схваленій BP України 31 жовтня 1991 р. Концепції роздержав­лення і приватизації підприємств, землі й житлового фонду визначи­лись основні засади реалізації права власності народу України на зе­млю, де було передбачено, що для кожного громадянина України створюється можливість володіти землею за допомогою відповідних іменних приватизаційних цінних паперів - бонів, які мали обмежене коло обігу - лише для обміну на посвідчення права власності на май­нові об'єкти (землю).

Згідно з п. 8.1 Концепції приватизація землі визначалась як пере­дача громадянам України земельних ділянок у приватну, колективну власність або довічне спадкове використання. Основними способами приватизації землі громадянами України мали бути безоплатна пере­дача земельних ділянок на основі бонів і платна - за грошові кошти. Безоплатна приватизація поширювалася на землі сільськогосподарсь­кого призначення, які підлягали розподілу на основі бонів диференці­йовано по територіях з урахуванням якості землі, місцезнаходження ділянок та інших факторів. Кожний громадянин України, як повнолі­тній член сім'ї, мав право на безоплатну приватизацію земельної ді­лянки відповідно до свого земельного бону. Придбання земельних ді­лянок, розміри чи якість землі яких перевищують указані в земельних бонах, у частині перевищення встановлених показників повинно було здійснюватися за окремими умовами за власні кошти громадян. При­ватизацію земельних ділянок для несільськогосподарського призна­чення передбачалося здійснювати за грошові кошти у визначених мі­сцевими радами розмірах за наявності згоди ради та затвердження відповідного інвестиційного проекту.

Другий етап у розвитку земельного права України розпочався з прийняттям BP України Закону "Про форми власності на землю" від ЗО січня 1992 p., яким започатковується нова за змістом і формою юридична модель правового регулювання земельних відносин, що за­конодавчо закріплюється в новій редакції ЗК України від 13 березня 1992 p., і в постанові BP України "Про прискорення земельної рефор­ми та приватизацію землі", а також у Декреті KM України "Про при­ватизацію земельних ділянок" 26 грудня 1992 р.

На другому етапі були прийняті законодавчі акти, які внесли сут­тєві зміни в реформування земельних відносин, сприяли прискоре­ному проведенню земельної реформи, наближенню земельного зако­нодавства і права до аналогічних законів інших держав з розвинутою ринковою економікою та ринками землі.

Правове регулювання земельних відносин у сфері роздержавлення (колективізації) і приватизації землі відповідно до ЗКУ 1992 p., Зако­ну України "Про селянське (фермерське) господарство 20 грудня 1991 р. в редакції 22 червня 1993 p., Закону України "Про колектив­не сільськогосподарське підприємство" від 14 лютого 1992 р. перед­бачало безоплатну передачу земель сільськогосподарського призна­чення в колективну чи приватну власність з одночасним накладен­ням мораторію на відчуження землі, а також поділ сільськогосподар­ських угідь на середню земельну частку в межах території ради з мо­жливим витребуванням її в натурі (на місцевості) для ведення селян­ського (фермерського) господарства.

Юридичну основу реалізації земельної реформи у вказаний і на­ступний періоди становлять укази Президента України щодо рефор­мування аграрного сектора економіки: "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського ви­робництва" від 10 листопада 1994 р., "Про заходи щодо реформуван­ня аграрних відносин" від 18 січня 1995 р., "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським під­приємствам і організаціям" від 8 серпня 1995 р. У цих підзаконних актах були закріплені положення щодо переходу від державної через колективну до приватної форми власності на землю в сільському гос­подарстві піляхом прискореної передачі земель у колективну влас­ність недержавним сільськогосподарським підприємствам з наступ­ним проведенням паювання земель колективної власності й забезпе­чення реалізації права на земельну частку (пай) з метою перебудови колгоспно-радгоспної системи господарювання на ринкові засади та збереження соціальної сфери села.

Другий етап розвитку земельного права України характеризується такими предметними ознаками: у законодавчому порядку закріплю­ються три форми власності на землю: державна, колективна і прива­тна; проголошується принцип рівноправності всіх форм власності; визначаються основні засади роздержавлення і приватизації земель; визначаються загальні принципи проведення земельної реформи на ринкових засадах; закріплюється можливість використовувати землю на умовах оренди як однієї із форм використання землі; закріплюєть­ся платність використання землі; передбачається можливість укла­дення громадянами України окремих цивільних угод із земельними ділянками (купівлі-продажу, дарування, застави, спадкування); за­кріплюється можливість набуття права власності на землю окремих юридичних осіб, які займаються підприємницькою діяльністю; запро­

ваджується грошова оцінка земельних ділянок^ установлюється судо­вий захист прав власників землі й землекористувачів, у тому числі орендарів земельних ділянок. У цей період розпочаті й успішно реалі­зовані в багатьох містах України пілотні проекти щодо придбання пра­ва оренди земельних ділянок через земельні аукціони, земельні тенде­ри, реалізовано проект упровадження зонінгу в м. Чернігові, розпочато експериментальні проекти паювання земель у сільському нхтюдарстві, реорганізації недержавних сільськогосподарських підприємств.

Разом із тим, на другому етапі правового регулювання земельних відносин зберігаються норми, які не розвивають концепції права вла­сності народу України наЦземлю, обмежують права колективної ft приватної власності^ не дозволяють повно реалізувати природні пра­ва на землю громадян і всього українського народу, У цей період із земельного законодавства вилучаються норми, які закріплюють право власності народу України на землю; зберігається пріоритет державної власності майже на всі категорії земельного фонду; юридичним осо­бам у сільському господарстві забороняється відчужувати земельні ділянки, які були передані їм у колективну власність; зберігається ад­міністративний порядок розподілу земель; зберігаються обмеження для юридичних осіб щодо можливості купшлі-продажу земельних ді­лянок; залишається стара система реєстрації прав на землю; не до­зволяється іпотека земельних ділянок юридичними особами; існують інші перешкоди на шляху до ринкових земельних відносин.

Третій етап еволюції земельного права України бере відлік із дати прийняття Конституції України 28 червня 1996 p., яка є нині базою для вдосконалення земельного законодавства відповідно до сучасних умов реформування земельних відносин і визначає структуру земель­ного законодавства та основні засади регулювання земельних відно­син на сучасному етапі.

Конституційна концепція регулювання земельних відносин в Украй їні базується на таких основних .засадах:, земля визнається об'єктом права власності українського народу; від імені українського народу права власника здійснюють органи державної влади та місцевого са­моврядування; земля є головним національним багатством, що переЦ буває шд особливою охороною держави; громадяни, юридичні особи та держава набувають ^реалізують право власності на землю виклю­чно відповідно до закону; право приватної класності на землю є не­порушним; ніхто не може бути позбавлений права приватної власнос­ті на землю за винятком примусового відчуження земельних ділянок для суспільних потреб за умови попереднього і справедлшюпфвід-

шкодування вартості земельної ділянки. Виходячи із цих положень Основного закону, органи державної влади та місцевого самовряду­вання зобов'язані в законах, підзаконних і локальних нормативно-правових актах закріплювати основні напрями, завдання земельної реформи, а також забезпечувати втілення в життя вимоги чинного законодавства з питань реформування земельних відносин, утвер­дження нового земельного ладу в Україні.

Четвертий етап у розвитку земельного права України поєднується з прийняттям ЗК України від 25 жовтня 2001 р., у якому закріплюється дещо інша, ніж передбачена в Конституції України, модель регулю­вання земельних відносин. Зокрема, за ЗК України юридична модель права власності на землю характеризується такими ознаками: закрі­плюється приватна, державна і комунальна форми власності на зем­лю з можливістю використання земельних ділянок на засадах спільної власності; установлюються можливі обмеження цих прав на земельні ділянки; передбачається, що об'єктом права приватної власності мо­жуть бути земельні ділянки як сільськогосподарського, так і несільсь-когосподарського призначення; передбачається необхідність розме­жування земель державної й комунальної власності; розширюється коло суб'єктів, які можуть придбати земельні ділянки не сільськогос­подарського призначення у власність; забороняється іноземним фізи­чним та юридичним особам мати у власності земельні ділянки сільсь­когосподарського призначення; закріплюються способи і механізм придбання громадянами та юридичними особами земельних ділянок у приватну власність; виконавчим органам державної влади надаєть­ся право розпорядження землею; обмежуються права органів місце­вого самоврядування у здійсненні прав власника на землю від імені українського народу. Крім того, новий ЗК України закріплює й інші важливі положення, що є новими для практики регулювання суспіль­них відносин у цій сфері.

Резюмуючи викладене, можна сказати, що проголошене в перших законах незалежної України і закріплене в Конституції України право власності українського народу на землю не знайшло свого адекватно­го вираження в земельному законодавстві й подальшого розвитку в правовій системі України. З початку земельної реформи Україна лише змінювала форми права власності на землю, не переглядаючи при цьому положень марксистсько-ленінської економічної теорії додатко­вої вартості й державно-монополістичного соціалізму, а також учення про державу і право, і водночас механічно запозичуючи окремі еле­менти з юридичних моделей земельних і аграрних реформ інших кра­

їн світу (Балтії, СНД, Східної Європи, Латинської Америки, Канади, Південно-східної Азії). У результаті на практиці маємо хаотичну юри­дичну модель правового регулювання відносин власності на землю та використання і охорони землі в Україні, незважаючи на те, що де-юре основоположні засади права власності на землю українського народу і використання землі як основного національного багатства закріплені в нормах Конституції нашої держави.

Науково-теоретичний аналіз нормативних і доктринальних джерел з питань правового регулювання земельних відносин дозволяє визна­чити основні тенденції розвитку земельного права відповідно до Кон­ституції України, а саме: а) зміна суті й характеру відносин власності на землю потребує використання комплексного підходу до вибору і застосування правових форм, норм, методів, принципів регулювання відносин власності на землю і використання землі з метою забезпечен­ня балансу суспільних і приватних інтересів у здійсненні права власно­сті на землю українського народу; б) суспільне визнання і Конститу­ційне гарантування права приватної власності на землю не змінює пу­блічного характеру відносин власності на землю; в) юридичну основу для забезпечення здійснення права власності на землю становить зе­мельне право як складова національної правової системи; г) недоско­налість сучасної земельно-правової системи зумовлює необхідність розробки нової юридичної моделі здійснення права власності на землю відповідно до Конституції України; д) розбудова й утвердження націо­нальної правової системи має здійснюватися з урахуванням сучасних процесів адаптації законодавства до правової системи ЄС.

Контрольні запитання

1. Що є передумовами формування земельного права як самостійної галузі права?

2. Які можна виділити основні етапи розвитку земельно-правового регулювання?

3. Які підходи, характерні для земельно-правового регулю­вання в минулому, можна було б застосувати для регулю­вання сучасних земельних відносин?

4. З якого моменту можна вважати сформованим земельне право України як самостійну галузь права?

5. Які можна виділити етапи розвитку земельного права України?

6. За якими напрямками має розвиватися земельне право України?

Рекомендована література

Заєць О.І. Правові аспекти земельної реформи в Україні : Монографія. - К., 2006.

Історія держави і права України : Хрестоматія / За ред. О. О. Шевченка. - К., 1996.

Мірошниченко A.M. Земельне право України : Навч. посіб. -К., 2007.

Носік В.В. Право власності на землю Українського народу. -К., 2006.

Рубаник В.Є. Інститут права власності в Україні: Проблеми зародження, становлення й розвитку від найдавніших часів до 1917 року : Історико-правове дослідження. - X., 2002. Третяк A.M. Історія земельних відносин і землеустрою в Україні : Навч. посіб. - К., 2002.

^{РОЗДІЛ з}

ДЖЕРЕЛА

_{ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ}

Поняття, види та особливості норм земельного права України

Основними еоціа льними рсгуляторами су спільних земельних відносин в Україні є правові норми як один з різновидів со­ціальних норм.

Земельно-правова норма - це встанов­лене або санкціоноване і підтримуване державою загальнообов'язко­ве, формально-визначене правило поведінки загального характеру, що приймається у визначеному законом порядку, розраховане на не­одноразове застосування, офіційно закріплює правовий режим землі як об'єкта права власності українського народу і основного націона­льного багатства, установлює види, межі, гарантії, порядок здійснен­ня і захисту прав на землю різними суб'єктами, порядок державного і самоврядного регулювання земельних відносин, форми, способи і ме­тоди раціонального використання та охорони землі.

Система норм земельного права може бути класифікована за різ­ними критеріями. Зокрема, за методом правового регулювання норми земельного права можна поділити на імперативні та диспозитивні. Імперативні норми земельного права виражаються в категоричних розпорядженнях держави і не допускають ніяких відхилень від виче­рпного переліку прав та обов'язків суб'єктів земельних правовідно­син. Так, відповідно до положень ст. 14 Конституції України право власності на землю набуваєтьс5і і реалізується громадянами, юридич­ними особами та державою виключно відповідно до закону. Диспози­тивні норми надають свободу вибору поведінки суб'єктів земельних правовідносин, містять бажану, рекомендовану модель поведінки осіб. Наприклад, відповідно до норм ст. 28 ЗК України сільськогоспо­дарські підприємства, установи та організації, крім державних і ко­мунальних, можуть набувати право власності на землю шляхом вне­сення до статутного фонду земельних ділянок їхніх засновників і при­дбання земельних ділянок за договорами купівлі-продажу, ренти, да­рування, міни, іншими цивільно-правовими угодами.

За субординацією в правовому регулюванні норми земельного пра­ва поділяються на матеріальні та процесуальні. Норми матеріального права є первинним регулятором земельних відносин, визначають правовий статус суб'єктів земельних правовідносин, правовий режим земель та інших об'єктів таких відносин, передбачають юридичну відповідальність за порушення земельно-правових норм тощо. Норми земельно-процесуального права встановлюють оптимальний порядок застосування норм матеріального права. Так, наприклад, за ст. 118 ЗК України процесуальні норми визначають порядок реалізації права громадян України на безоплатну приватизацію земельних ділянок; механізм придбання земельних ділянок у власність визначається в інших статтях З К України та спеціальних законах.

За дією в часі норми земельного права поділяються на постійні та тимчасові. Постійні норми розраховані на постійне застосування і ді­ють до їхнього скасування. Тимчасові земельно-правові норми діють упродовж визначеного в нормативно-правових актах періоду часу. Зокрема, згідно з п. 13 Перехідних положень ЗК України на період до 1 січня 2015 р. громадяни та юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 га.

За дією в просторі земельно-правові норми бувають загальні та ло­кальні. Загальні норми поширюють свою дію на всю територію дер­жави і закріплюються в Конституції, кодифікованих і некодифікова-них законах, міжнародних договорах, постановах BP України, указах і розпорядженнях Президента України, постановах і розпорядженнях KM України, нормативно-правових актах Державного комітету Укра­їни із земельних ресурсів та інших органів державної виконавчої вла­ди. Локальні земельно-правові норми регулюють земельні відносини на певній території області, району, міста, села, селища і місяться в розпорядженнях голів місцевих державних адміністрацій та рішен­нях сільських, селищних, міських рад. Локальними правовими нор­мами можуть визначатись особливості регулювання земельних відно­син на окремих підприємствах шляхом закріплення таких норм в статутах, положеннях тощо.

За колом осіб, на яких поширюється дія норм земельного права, останні поділяються на загальні, спеціальні та виняткові. Загальні но­рми права поширюються на всіх суб'єктів земельних правовідносин, незалежно від особливостей їхнього правового становища. Напри­клад, відповідно до норм ст. 1 ЗК України використання власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтере­сам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Спеціальні норми земельного права поширюються на певне ко­ло осіб, яке чітко визначається в гіпотезі правової норми. Так, відпо­відно до положень ст. 81 ЗК України землі сільськогосподарського призначення, прийняті в спадщину іноземними громадянами, а та­кож особами без громадянства, протягом року підлягають відчужен­ню. Земельно-правові норми третього виду роблять винятки із зага­льних і спеціальних норм. Зокрема, нормами Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чор­нобильської катастрофи" передбачено спеціальний порядок набуття права на земельну частку (пай) громадянами, які евакуйовані із зони відчуження, відселені із зони безумовного (обов'язкового) або зони га­рантованого добровільного відселення.

За функціональною спрямованістю норми земельного права мо­жуть бути регулятивними та охоронними. Регулятивні земельно-правові норми встановлюють права і обов'язки суб'єктів земельних правовідносин, порядок їхнього здійснення і виконання, визначають компетенцію органів державної влади та місцевого самоврядування щодо регулювання земельних відносин тощо. Наприклад, у ст. 90 та 91 ЗК України містяться регулятивні норми, які визначають права та обов'язки власників земельних ділянок. Охоронні земельно-правові норми встановлюють види юридичної відповідальності за порушення регулятивних земельно-правових норм і порядок їхнього застосуван­ня. Так, нормами ст. 145 ЗК України передбачено, що примусово припиняється право власності на земельну ділянку сільськогосподар­ського призначення в разі невідчуження її іноземними особами та особами без громадянства впродовж року після успадкування.

За характером розпоряджень земельно-правові норми регулятив­ного характеру поділяються на дозвільні, зобов'язуючі та заборонні. Дозвільні земельно-правові норми вказують на можливість здійсню­вати певні дії, наділяють суб'єктів земельних правовідносин певними

правами. Так, відповідно до норм ЗК України та Закону України "Про оренду землі" оренда земельної ділянки може бути короткостроковою - не більше 5 років та довгостроковою - не більше 50 років. Зобов'я­зуючі земельно-правові норми вказують на необхідність здійснювати певні дії, наділяють суб'єктів земельних правовідносин певними обо­в'язками. Наприклад, згідно з вимогами ст. 97 ЗК України підприємс­тва, установи та організації, які проводять розвідувальні роботи, зо­бов'язані відшкодовувати власникам землі й землекористувачам усі збитки, у тому числі неодержані доходи, а також за свій рахунок приводити займані земельні ділянки в попередній стан. Заборонні зе­мельно-правові норми вказують на необхідність утримуватися від здійснення певних дій, установлюють заборони. Зокрема, нормами ст. 41 Конституції України встановлено, що використання власності не може погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Поняття та особливості джерел земельного права України

Для земельно-пра­вових норм характе­рна формальна виз­наченість - вони знаходять своє зов­нішнє закріплення, фіксацію в певних джерелах. Джерела зе

мельного права - це зовнішня форм прояву та існування земельно-правових норм.

Для джерел земельного права притаманні загальні юридичні озна­ки, які характеризують джерела будь-якої галузі права, а саме: а) во­ни мають офіційний, публічний характер, який їм надається двома шляхами: шляхом правотворчості, коли нормативні документи вида­ються уповноваженим органом держави, тобто походять від держави, та шляхом санкціонування, коли державні органи схвалюють соціа­льні норми (звичаї, корпоративні норми), надають їм юридичної сили; б) приймаються державою або санкціонуються нею в чітко визначе­ному порядку (законодавчий процес, видання указів Президента України, санкціонування звичаїв тощо); в) мають письмовий, докуме­нтальний характер і певну зовнішню форму, яка містить назву та вид джерела; указівку на державний орган, який прийняв або санкціону-вав джерело права; дату прийняття тощо; г) розраховані на неодно-

РОЗДІЛ 3. Джерела земельного права України

разове застосування та поширюються на невизначене коло осіб, тобто мають нормативний характер; ґ) дотримання їхніх вимог забезпечу­ється примусовою силою держави. Не відносять до джерел земельного права індивідуальні юридичні акти, в яких містяться не юридичні норми, а результати індивідуальних дій з певних питань (рішення сільської ради про приватизацію певної земельної ділянки для веден­ня фермерського господарства, рішення суду про вирішення земель­ного спору щодо меж земельної ділянки тощо).

Водночас джерелам земельного права притаманні особливі, відмін­ні від джерел інших галузей права, юридичні ознаки. Джерела земе­льного права містять земельно-правові норми, які регулюють відно­сини щодо правового режиму землі як об'єкта права власності украї­нського народу, використання та охорони землі як основного націо­нального багатства України. Провідне місце серед джерел земельного права посідають нормативно-правові акти. Водночас у сучасних умо­вах реформування земельних відносин на ринкових засадах відбува­ється зростання ролі та значення нормативно-правових договорів, правових звичаїв, рішень судових органів у регулюванні земельних відносин. Основним джерелом земельного права є Конституція Украї­ни, відповідно до якої в Україні прийнято кодифікований закон - ЗК України, а також низка спеціальних законів. Для земельного права характерно поєднання уніфікованих і диференційованих джерел з метою забезпечення комплексного правового регулювання земельних відносин. Так, поряд із нормативно-правовими актами, які містять виключно земельно-правові норми (Закон України "Про охорону зе­мель", Закон України "Про оренду землі"), до джерел земельного права належать нормативно-правові акти, які містять норми не лише земе­льного, а й інших галузей права (Закон України "Про фермерське гос­подарство", Закон України "Про іпотеку").

Особливістю джерел земельного права є необхідність їхньої адапта­ції до вимог Європейського Співтовариства, ураховуючи при цьому пріоритет у забезпеченні територіального верховенства України, га­рантій права власності українського народу на землю та національної безпеки держави.

^{Види джерел}

_{земельного права України}

Земельно-правові норми, якими регу­люються земельні від­носини в Україні, знаходять своє зов­нішнє закріплення в різних за формою виразу, юридичною

силою та іншими властивостями джерелах земельного права (законах, указах, постановах, наказах, рішеннях тощо), які в теорії земельного права класифікуються за різними критеріями.

У загальній теорії права визнаються три основні види джерел пра­ва, які відповідають трьом формам позитивного права - право зако­нодавця (нормативні юридичні акти), право народу (правові звичаї) та право суду (правові прецеденти).

Нормативні юридичні акти (від лат. actum - документ) - це офіцій­ні письмові документи, що прийняті чи санкціоновані уповноваже­ними державними органами, містять земельно-правові норми та за­безпечуються державою. Вони займають пріоритетне місце серед джерел земельного права. До нормативних юридичних актів як дже­рел земельного права належать нормативно-правові акти, норматив­но-правові договори та міжнародно-правові акти.

Нормативно-правовий акт як джерело земельного права - це юри­дичний документ, який приймається компетентними органами дер­жавної влади або уповноваженими державою іншими суб'єктами, має формально-визначений, загальнообов'язковий характер, містить нові або змінює чи скасовує чинні земельно-правові норми та забез­печується державою.

Нормативно-правові акти є основними джерелами земельного пра­ва України. Нормативно-правові акти як джерела земельного права необхідно відрізняти від індивідуальних юридичних актів, в яких міс­тяться не земельно-правові норми, а результати індивідуальних дій або разові, індивідуальні приписи з конкретних питань (рішення суду з урегулювання земельного спору, рішення місцевої ради про переда­чу земельної ділянки в оренду, розпорядження голови місцевої дер­жавної адміністрації про продаж земельної ділянки на аукціоні, запо­віт земельної частки (паю), земельно-правові договори). Нормативно-правові акти також необхідно відмежовувати від інтерпретаційних актів (актів тлумачення), в яких дається тільки роз'яснення діючих земельно-правових норм, але не встановлюються нові, не змінюються чи припиняються діючі норми земельного права.

Нормативно-правовий договір як джерело земельного права - це така зовнішня форма земельно-правових норм, за якої два і більше суб'єкти земельних відносин домовилися про взаємні права та обов'я­зки щодо здійснення прав на землю, її раціонального використання й охорони, уклали між собою правочин в усній або письмовій формі, виконання якого забезпечується державою. Нормативно-правові до­говори як джерела земельного права можуть мати міжнародний (між­народно-правовий договір) або внутрішньо-національний характер (Конституційний Договір між BP України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і міс­цевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Кон­ституції України" від 8 червня 1995 p.).

Особливим видом нормативних юридичних актів є міжнародно-правові акти - акти міжнародного співтовариства (декларації, хартії, пакти, конвенції, протоколи), правові норми яких, за умови надання згоди на обов'язковість Верховною Радою України, розповсюджуються на територію України з метою врегулювання земельних відносин і за­безпечуються державою. Зокрема, Україна приєдналася до Конвенції про водно-болотні угіддя від 2 лютого 1971 p., Європейської ландшаф­тної конвенції від 20 жовтня 2000 p., Кіотського протоколу до Рамкової конвенції ООН про зміну клімату від 11 грудня 1997 р. та ін.

Правовий звичай як джерело земельного права - це історично обу­мовлене, неписане правило поведінки (діяльності) людей в межах усієї держави, у певній місцевості або всередині окремої соціальної групи, спрямоване на врегулювання земельних відносин чи їхніх труп, яке ввійшло у звичку в силу багаторазового застосування протягом три­валого часу та санкціоноване державою і забезпечується нею. Тради­ційно в теорії та практиці земельного права радянського періоду і в нинішній час правовий звичай не визнавався джерелом земельного права. Проте побудова правової держави, забезпечення верховенства права, здійснення земельної реформи, гарантування права власності українського народу на землю потребує перегляду усталених у радян­ський час підходів до ролі та значення звичаєвого права в регулю­ванні земельних відносин у незалежній Україні.

Традиційно правовий прецедент (від лат. praecedens - той, що пе­редує) розглядається як рішення певного уповноваженого державного органу із конкретної справи, правовий принцип вирішення якої яв­ляє собою норму права і має загальнообов'язковий характер для регу­лювання наступних аналогічних справ у майбутньому. Залежно від органу, який прийняв рішення, прецедент поділяється на судовий та адміністративний. У теорії права та доктрині земельного права Укра­їни правовий прецедент не визнається джерелом земельного права, оскільки рішення судів незалежно від їхнього рівня, інших загально­державних і місцевих державних органів, органів місцевого самовря­дування із конкретних земельних справ не містять загальнообов'язко­вих норм. Зокрема, роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, Пленумів вищих спеціалізованих судів не мають обов'язкової сили, тому не можуть визнаватися актами судової правотворчості і джере­лом земельного права України.

Водночас правові прецеденти необхідно відрізняти від рішень Кон­ституційного Суду України, який в межах своїх повноважень вирішує питання конституційності нормативно-правових актів земельного за­конодавства, і рішень судів загальної юрисдикції, якими скасовують­ся нормативно-правові акти на підставі їхньої невідповідності зако­нодавству. Рішення судів із зазначених питань є актами судової "не­гативної" правотворчості у вигляді судових рішень і можуть розгляда­тися як джерела земельного права, оскільки спрямовані на зміну або скасування земельно-правих норм. Такі акти не належать до судових прецедентів, оскільки для створення судового прецеденту необхідна наявність земельного спору або факту земельного правопорушення. Більше того, у випадку наявності земельного спору Конституційний Суд України відмовляє у відкритті конституційного провадження, так як вирішення питань, віднесених до компетенції судів загальної юрисдикції, не належить до його повноважень.

Висновки Конституційного Суду України щодо офіційного тлума­чення Конституції України та земельних законів, рішення Конститу­ційного Суду України щодо конституційності нормативно-правових актів земельного законодавства, а також рішення судів загальної юрисдикції щодо скасування незаконних актів земельного законодав­ства можна розглядати як правові квазіпрецеденти - одне із джерел земельного права України.

Як джерело земельного права можна розглядати також інтерпрета-ційно-правовий прецедент - акт казуального (від. лат. casus - випа­док) офіційного роз'яснення (тлумачення) органом державної влади змісту правової норми, що набуває загальнообов'язкового характеру при з'ясуванні цієї норми в усіх наступних випадках її застосування іншими державними органами. Так, відповідно до ст. 46 Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 p., ратифікованої

Законом України від 17 липня 1997 р., для України є обов'язковими судові прецеденти Європейського суду з прав людини щодо захисту земельних прав громадян України. У ст. 17 Закону України "Про ви­конання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 р. передбачено, що суди застосовують при розгляді справ зазначену Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Нормативно-правові акти як джерела

земельного права України

У системі джерел земельного права України центральне місце посідають за­конодавчі та інші нормативно-правові акти, які можуть бу­ти класифіковані за різними критеріями.

Так, за сферою дії нормативно-правові акти поділяються на загаль­нодержавні (закони, укази Президента України, постанови KM України тощо) та локальні (рішення місцевих рад, розпорядження голів місце­вих державних адміністрацій щодо регулювання земельних відносин на певній території). За. юридичними наслідками нормативно-правові акти можуть установлювати нові, змінювати або скасовувати існуючі земельно-правові норми. За суб'єктами нормотворчості нормативно-правові акти як джерела земельного права поділяються на: норматив­но-правові акти BP України (закони та постанови), нормативно-правові акти Президента України (укази та розпорядження), нормати­вно-правові акти KM України (постанови та розпорядження), норма­тивно-правові акти міністерств, державних комітетів та інших центра­льних органів державної виконавчої влади (накази, інструкції, поло­ження тощо), нормативно-правові акти BP АР Крим (рішення та поста­нови), нормативно-правові акти місцевих державних адміністрацій, но­рмативно-правові акти рад (рішення), нормативно-правові акти юри­дичних осіб (статути, положення про пайовий фонд майна тощо). За ча­сом дії нормативно-правові акти поділяються на постійні (ЗК України) та тимчасові (закони про Державний бюджет на поточний рік).

За юридичною силою нормативно-правові акти України можна класифікувати на закони та підзаконні нормативно-правові акти. Закон - це нормативно-правовий акт, який приймається в особливо­му порядку BP України або всім народом на всеукраїнському рефере­ндумі, виражає потреби та інтереси суспільства, має вишу юридичну силу щодо підзаконних нормативно-правових актів, загальнообов'яз­ковий для всіх суб'єктів земельних відносин, охороняється державою від порушень і спрямований на регулювання найбільш важливих від­носин щодо раціонального використання та охорони землі як основ­ного національного багатства.

Серед законів, які є джерелами земельного права, можна виокре­мити конституційні, органічні та звичайні (поточні). Конституційни­ми законами є Конституція України від 28 червня 1996 р. та Консти­туція АР Крим від 21 жовтня 1998 p., затверджена Законом України від 23 грудня 1998 р.

Конституція України як джерело земельного права - це акт найви­щої юридичної сили, яка визначає основи земельного ладу в Україні, є юридичною базою для розвитку поточного земельного законодавства, приймається за особливою процедурою, характеризується підвище­ною стабільністю, її норми мають пряму дію в регулюванні земельних відносин. Відповідно до ст. 13 Основного закону земля є об'єктом права власності українського народу. Від імені українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місце­вого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кож­ний громадянин має право користуватися землею права власності народу відповідно до закону. Власність зобов'язує. Власність не пови­нна використовуватися на шкоду людині й суспільству. Держава за­безпечує захист прав усіх суб'єктів права власності та господарюван­ня, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом. У ст. 14 Конституції України закріплено: земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охо­роною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. За ст. 142 матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є земля, що є у влас­ності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах. Ст. 41 Конституції зобов'язує власників не погіршувати природних якостей землі, а в ст. 66 Основного закону держави закріплено загальний обо­в'язок кожного не заподіювати шкоди природі, у тому числі й землі, та відшкодовувати завдані збитки.

Конституцією України визначено основні засади адміністративно-територіального устрою України, закріплено систему, функції та пов­пониження органів державної влади і місцевого самоврядування у сфері регулювання земельних відносин.

За Конституцією Автономної Республіки Крим АР Крим встановлює заповідний режим територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення в АР Крим і забезпечує реалізацію заходів щодо їхнього збереження. До відання АР Крим віднесено також вирішення питань раціонального використання, охорони, відновлення землі; розробку, затвердження і реалізацію програм раціонального викорис­тання, охорони, відтворення землі; зарахування до бюджету АР Крим у повному обсязі спеціальних та інших платежів, які стягуються за користування об'єктами природи згідно із законодавством України. До компетенції BP АР Крим належить вирішення в межах повнова­жень, наданих Конституцією України і законами України, питань у сфері земельних відносин.

Серед законів як джерел земельного права України переважають звичайні (поточні) закони. За ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються засади використання природних ре­сурсів, екологічної безпеки, правовий режим власності, територіаль­ний устрій України та виключно законами України встановлюються система оподаткування, податки і збори у сфері регулювання земель­них відносин.

За структурою звичайні (поточні) закони поділяються на кодифіко­вані та некодифіковані. Основним кодифікованим земельним зако­ном є ЗК України від 25 жовтня 2001 p., який набрав чинності з 1 сі­чня 2002 р. і визначає склад та цільове призначення земель України, права на землю, особливості їх набуття та реалізації, гарантії здійс­нення цих прав, установлює правові засади охорони земель, інститу-ційно-функціональне забезпечення регулювання земельних відносин, особливості юридичної відповідальності за земельні правопорушення.

Правове регулювання земельних відносин в Україні забезпечується також нормами ЦК України від 16 січня 2003 р., ЛК України від 8 лютого 2006 p., ВК України від 6 червня 1995 p., Кодексу України про надра від 27 липня 1994 p., КК України від 5 квітня 2001 p., Ко­дексу України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 р. та деяких інших кодифікованих законів.

Некодифіковані закони як джерела земельного права за характе­ром правових норм можна поділити на уніфіковані та диференційо­вані. Уніфіковані закони містять норми, які спрямовані на регулю­вання всього комплексу земельних відносин, зокрема: "Про охорону земель" від 19 червня 2003 р., "Про державний контроль за викорис-

танням та охороною земель" від 19 червня 2003 р., "Про меліорацію земель" від 14 січня 2000 р., "Про землеустрій" від 22 травня 2003 p., "Про державну експертизу землевпорядної документації" від

17 червня 2004 р., "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" від 5 червня 2003 р., "Про захист конституційних прав громадян на землю" від 20 січня 2005 р., "Про оренду землі" в редакції від 2 жовтня 2003 p., "Про оцінку земель" від 11 грудня 2003 р., "Про плату за землю" від З липня 1992 р., "Про використання земель оборони" від 27 листопада 2003 р., "Про розмежування земель державної та комунальної власно- сті" від 5 лютого 2004 р. та ін.

Диференційовані закони містять норми, які регулюють особливості використання і охорони окремих категорій земель, а саме: "Про охоро­ну навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 p., "Про природно-заповідний фонд" від 16 червня 1992 р., "Про сільсько­господарську кооперацію" від 17 липня 1997 р., "Про фермерське гос­подарство" від 19 червня 2003 р., "Про особисте селянське господарст­во" від 15 травня 2003 р., "Про транспорт" від 10 листопада 1994 p., "Про планування і забудову територій" від 20 квітня 2000 р., "Про ку­рорти" від 5 жовтня 2000 р., "Про поховання та похоронну справу" від 10 липня 2003 р. тощо. За юридичною силою до законів прирівняні декрети KM України, зокрема "Про державне мито" від 21 січня 1993 р., "Про приватизацію земельних ділянок" від 26 грудня 1992 р.

Підзаконні нормативно-правові акти - це письмові офіційні нор­мативно-правові акти, які видаються або санкціонуються уповнова­женими державними органами в межах їхньої компетенції на підста­ві закону, у межах закону і на його виконання, мають загальнообов'я­зковий характер для всіх осіб, конкретизують юридичні права та обо­в'язки суб'єктів земельних правовідносин і охороняються державою.

Підзаконними нормативно-правовими актами є постанови BP України, якими затверджуються програми використання і охорони земель, здійснення земельної реформи, визначаються заходи, пов'я­зані із забезпеченням реалізації прав на землю тощо. Серед таких по­станов BP України можна назвати: "Про земельну реформу" від

18 грудня 1990 р., "Про прискорення земельної реформи та привати- зацію землі" від 13 березня 1992 р., "Про Основні напрями державної політики України в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки" від 5 березня 1998 p., "Про виконання земельного законодавства при реформуванні аграр- ного сектора економіки" від 11 січня 2000 р., "Про Рекомендації пар-

ламентських слухань І"Шдтоплення земель в Україні: проблеми та шляхи подолання" від 6 березня 2003 р. та ін. Характерною особливі­стю постанов BP України як джерел земельного права є те, що в нш не визначаються підстави набуття і реалізації прав на землю, не встановлюються гарантії захисту цих прав, оскільки ці та інші пи­тання мають регулюватися лише законами України. Тому зазначені постанови спрямовані на забезпечення виконання заходів, пов'яза­них з реалізацією законів, що приймаються BP України в цій сфері.

Серед підзаконних нормативно-правових актів важливе місце по­сідають укази Президента України. Починаючи з 1993 р в Україні було видано більше двадцяти п'яти указів Президента України, норми яких регулювали земельні відносини в тій чи іншій сфері. Залежно від особливостей земельних відносин, на регулювання яких вони були спрямовані, укази Президента можна поділити на три основні групи: спрямовані на регулювання земельних відносини щодо використання земель несільськогосподарського призначення ("Про приватизацію автозаправних станцій, що реалізують пально-мастильні матеріали виключно населенню" від 29 грудня 1993 p., "Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності" від 12 липня 1995 р., "Про продаж земельних ділянок несільськогсчліодарського призначення" від 19 січня 1999 p.); 2) спрямовані на регулювання земельних відно­син, пов'язаних з визначенням правового режиму земель сільськогос­подарського призначення ("Про невідкладні заходи щодо прискорен­ня земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" від 10 листопада 1994 р., "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і орта-нізаціям" від 8 серпня 1995 р., "Про захист прав власників земельних часток (паїв)" від 21 квітня 1998 p., "Про невідкладні заходи щодо прискорення р еформуван ня аграрного сектора економіки" від 3 гру­дня 1999 p.); 3) спрямовані на забезпечення шаттущймо-футщю-пального регулювання земельних відносин і реалізацію основних на­прямів земельної реформи в поточний момент і на перспективу ("Про додаткові заходи щодо задоволення потреб громадян у земельних ді­лянках" від 28 червня 1999 р., "Про створення єдиної системи держа­вних органів земельних ресурсів" вад. 6 січня 1996 р., "Про Основні напрями земельної рефюрми в Україні на 2001-2005 роки" від ЗО тра­вня 2001 р., "Про деякі питання організацШно-правового забезпечен­ня сформування і регулювання ринку землі та захисту прав власників земельних ділянок" від 25 липня 2006 §§ та ін.).

Характерною особливістю указів Президента України як джерел земельного права є те, що з прийняттям нового ЗК України більшість цих указів утратили чинність, а ті, які не втратили чинності, можуть бути застосовані лише у випадках, якщо вони не суперечать нормам зазначеного Кодексу. Друга особливість указів Президента полягає в тому, що в сучасних умовах Глава Держави не має права видавати укази з питань набуття і реалізації права власності на землю в Украї­ні, а згідно зі ст. 106 Конституції України видає укази на розвиток прийнятих законів.

Постанови KM України як джерела земельного права приймаються з метою реалізації норм ЗК України, інших законів за умови, якщо ті чи інші повноваження щодо регулювання земельних відносин перед­бачені в законах. KM України не має права приймати постанови, спрямовані на визначення підстав набуття права власності на землю. Водночас чинний ЗК України значно розширив порівняно із попере­днім ЗК України повноваження уряду у сфері регулювання земельних відносин. Зокрема, зміна цільового призначення земельних ділянок, які перебувають у приватній власності, здійснюється в порядку, пе­редбаченому KM України. Уряд також уповноважений затверджувати форми правовстановлюючих документів на землю, типових земельно-правових договорів тощо. До постанов KM України як джерел земель­ного права можна віднести "Про затвердження Порядку зміни цільо­вого призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб" від 11 квітня 2002 р., "Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та держав­ного акта на право постійного користування земельною ділянкою" від 2 квітня 2002 р., "Про експертну грошову оцінку земельних ділянок" від 11 жовтня 2002 р., "Про затвердження Типового договору оренди землі" від 3 березня 2004 р., "Про затвердження Комплексної програ­ми захисту сільських населених пунктів і сільськогосподарських угідь від шкідливої дії вод на період до 2010 року та прогноз до 2020 року" від 12 липня 2006 р., "Про затвердження порядку взаємодії органів виконавчої влади щодо обміну інформацією, необхідною для обчис­лення і справляння плати за землю" від 1 серпня 2006 р. та ін.

Відповідно до ст. 116 Конституції України KM України своїми нор­мативно-правовими актами утворює, реорганізовує та ліквідовує мі­ністерства та інші центральні органи виконавчої влади у сфері регу­лювання земельних відносин (постанови KM України "Про утворення Державної інспекції з контролю за використанням і охороною земель" від 25 грудня 2002 р., "Про затвердження Положення про Міністерст-

во

во будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України" від 13 грудня 2006 р., "Про реорганізацію Державного аге­нтства земельних ресурсів України" від 13 лютого 2008 р. тощо).

До нормативно-правових актів органів державної виконавчої вла­ди як джерел земельного права в першу чергу відносять акти, що ви­даються центральним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів (Державним комітетом України із земельних ресурсів - далі: Держкомземом України). Відповідно до Постанови BP України від 18 грудня 1990 р. "Про земельну реформу" Держкомзем України має право видавати нормативно-правові акти, які є обов'язковими до за­стосування, при цьому нормативний характер зазначені акти набу­вають лише після реєстрації в Міністерстві юстиції України. Серед нормативно-правових актів Держкомзему можна назвати положення, інстрзжції, методичні вказівки, рекомендації, типові форми тих чи інших документів тощо.

Крім Держкомзему України, інші центральні органи державної влади також можуть у межах своїх повноважень видавати свої роз'­яснення, інструктивні матеріали, положення, за допомогою яких ре­гулюються земельні відносини - Міністерство аграрної політики Укра­їни, Міністерство охорони навколишнього природного середовища України, Міністерство будівництва, архітектури та житлово-ко­мунального господарства України, Державна податкова адміністрація тощо (Розміри оплати земельно-кадастрових робіт і послуг, затвер­джені наказом Держкомзему України, Міністерства фінансів України, Міністерства економіки України від 15 червня 2001 p., Порядок пого­дження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затверджений наказом Мінпри­роди України від 5 листопада 2004 p., Методика визначення розмірів шкоди, зумовленої забрудненням і засміченням земельних ресурсів через порушення природоохоронного законодавства, затверджена наказом Мінекобезпеки України від 27 жовтня 1997 р. тощо).

Особливу категорію джерел земельного права становлять такі нор­мативні документи, як державні стандарти (напр., ГОСТ 17.5.1.04-80 Охорона природи. Землі. Класифікація землекористування), будіве­льні норми і правила (напр., СН 459-74. Норми відводу земель для нафтових і газових свердловин), нормативні документи в галузі за­безпечення санітарно-гігієнічного благополуччя населення (напр., Державні санітарні правила планування та забудови населених пун­ктів, затверджені Наказом Міністерства охорони здоров'я від 19 чер­вня 1996 р.) тощо.

Відповідно до Конституції України, Конституції АР Крим, ЗК Укра­їни, а також Законів України "Про місцеве самоврядування в Украї­ні", "Про місцеві державні адміністрації" BP АР Крим і РМ АР Крим, органи місцевого самоврядування та місцеві органи державної влади вправі приймати акти, що мають нормативний характер і є обов'яз­ковими для застосування з питань, що належать до набуття і реаліза­ції прав на землю, установлення обмежень щодо використання земе­льних ділянок, визначення розмірів і порядку справляння податку на землю, раціонального використання і охорони земель, планування і забудови територій, здійснення землеустрою, ведення земельного ка­дастру та інших питань.

Рішення і постанови Верховної Ради АР Крим, постанови і розпо­рядження РМ АР Крим, рішення органів місцевого самоврядування, а також розпорядження місцевих органів державної влади, що мають нормативний характер, є обов'язковими до застосування у практиці реалізації громадянами, юридичними особами прав на землю, у прак­тиці захисту цих прав і вирішення інших питань, на які поширюється дія даного локально-правового акта.

5

Міжнародно-правові акти та договори в системі джерел земельного права України

Відповідно до За­кону України "Про міжнародні договори України" від 29 чер­вня 2004 р. міжна­родний договір Ук­раїни - це договір, укладений у письмо-

вій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься він в одному чи декількох пов'язаних між собою докумен­тах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо).

Міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права. У ст. 9 Конституції України зазначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'яз­ковість яких надана BP України, є частиною національного законо­давства України. Згода України на обов'язковість для неї міжнарод­ного договору може надаватися шляхом підписання, ратифікації, за­

твердження, прийняття договору, приєднання до договору. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установле­ному порядку, установлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті земельного законодавства України, то застосову­ються правила міжнародного договору.

Міжнародно-правові акти та міжнародно-правові договори віді­грають значну роль у регулюванні земельних відносин в Україні. Зок­рема, від імені України Президентом України або за його дорученням можуть укладатися міжнародні договори, що стосуються державних кордонів, розмежування виключної (морської) економічної зони і кон­тинентального шельфу України; земельних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина; використання території та природних ресур­сів України тощо.

Визначальна роль серед таких актів належить Міжнародному пакту про громадянські і політичні права (ООН, 1966), відповідно до ч. 2 ст. 1 якого всі народи для досягнення своїх цілей можуть вільно розпоряджа­тися своїми природними багатствами і ресурсами без шкоди для будь-яких зобов'язань, зумовлених міжнародним економічним співробітниц­твом, заснованим на принципі взаємної вигоди, та міжнародним пра­вом; жоден народ ні в якому разі не може бути позбавлений засобів іс­нування, що йому належать. У силу зазначених положень після прого­лошення незалежності український народ здійснив своє природне право на землю в межах кордонів, що історично склались у 1991 р.

Важливе значення щодо регулювання земельних відносин мають договори України із сусідніми державами, які визначають межі дер­жавних кордонів України з метою гарантування права власності українського народу на землю. Із дня проголошення незалежності України BP України прийняла закони про ратифікацію договорів про режим державного кордону з Республікою Білорусь, Угорською Респу­блікою, Республікою Молдова, Словацькою Республікою, Чеською Рес­публікою. Вирішуються також питання щодо режиму державного ко­рдону з Російською Федерацією, Румунією.

Норми міжнародних договорів також визначають правовий статус суб'єктів земельних правовідносин, конкретизують їхні суб'єктивні права та земельні обов'язки щодо раціонального використання та охорони земель в Україні. Зокрема, згідно з Конвенцією про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень і доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля (Орхус, 25 червня 1998 p.), ратифікованою Законом України від 6 липня 1999 p., Украї­на повинна гарантувати громадськості (одній або більше фізичній чи

юридичній особі) право вільного доступу до екологічної інформації, зокрема про стан складових навколишнього середовища, таких як повітря й атмосфера, вода, ґрунт, земля, ландшафт і природні об'єк­ти, та взаємодію між цими складовими.

Окремі міжнародно-правові договори та міжнародно-правові акти істотно впливають на правовий режим окремих категорій земель в Україні. Так, відповідно до Європейської ландшафтної конвенції (Флоренція, 20 жовтня 2000 p.), яка була ратифікована Законом України від 7 вересня 2005 p., Україна взяла на себе зобов'язання ви­знавати ландшафти в законах як суттєвий компонент оточення лю­дей, як вираження різноманітності їхньої спільної культурної й при­родної спадщини, та як основу їхньої ідентичності; установлювати та впроваджувати ландшафтну політику, спрямовану на охорону, регу­лювання і планування ландшафту; установлювати порядок участі широкого загалу, місцевих і регіональних органів влади та інших сто­рін, заінтересованих у визначенні й упровадженні ландшафтної полі­тики; включати ландшафт до власної регіональної й міської планової політики та до її культурної, екологічної, сільськогосподарської, соціа­льної та економічної політики, а також до будь-якої іншої політики, що може безпосередньо або опосередковано впливати на ландшафт.

Кіотським протоколом до Рамкової конвенції ООН про зміну кліма­ту (Кіото, 11 грудня 1997 p.), ратифікованим Законом України від 4 лютого 2004 р., на нашу державу покладено зобов'язання забезпе­чувати охорону та поліпшення якості поглиначів і накопичувачів па­рникових газів; сприяння поширенню раціональних методів ведення лісового господарства, лісонасадження та лісооновлення на стабільній основі; заохочення форм сталого та раціонального ведення сільського господарства в контексті урахування особливостей зміни клімату.

Відповідно до Конвенції про охорону біологічного різноманіття (Ріо-де-Жанейро, 5 червня 1992 p.), ратифікованої Законом України від 29 листопада 1994 p., з метою збереження і сталого використання біологічного різноманіття Україна зобов'язана встановлювати систему охоронних територій або територій, в яких необхідно приймати спе­ціальні заходи для збереження біологічного різноманіття; розробляти керівні принципи відбору, установлення і раціонального використан­ня охоронних територій або територій, на яких необхідно приймати спеціальні заходи для збереження біологічного різноманіття тощо.

Згідно з Конвенцією про водно-болотні угіддя, що мають міжнаро­дне значення, головним чином як середовища існування водоплавних птахів (Рамсар, 2 лютого 1971 p.), ратифікованої Законом України від

29 жовтня 1996 p., Україна повинна визначати придатні водно-болотні угіддя на своїй території для внесення їх до Списку водно-болотних угідь міжнародного значення. Межі кожного водно-болотного угіддя точно описуються та наносяться на карту, вони мо­жуть включати прибережні річкові та морські зони, суміжні із водно-болотними угіддями, і острови або морські акваторії із глибиною бі­льше шести метрів під час відпливу, що розташовані в межах водно-болотних угідь, особливо там, де вони важливі як середовища існу­вання водоплавних птахів.

Конвенцією про охорону архітектурної спадщини Європи (Гранада, З жовтня 1985 p.), ратифікованою Законом України від 20 вересня 2006 p., Україна зобов'язана сприяти збереженню та використанню архітектурної спадщини в процесі планування забудови міських і сільських територій. Європейська конвенція про охорону археологіч­ної спадщини (переглянута) (Валлетта, 16 січня 1992 p.), ратифікова­на Законом України від 10 грудня 2003 p., зобов'язує Україну докла­дати зусиль для узгодження і поєднання потреб археології з планами облаштування територій шляхом забезпечення участі археологів у плануванні, спрямованому на забезпечення збалансованих стратегій охорони, збереження та введення в культурний обіг ділянок терито­рій, що мають археологічну цінність.

Нормативні акти Конституційного Суду України в системі джерел земельного права України

Відповідно до За­кону України "Про Конституційний Суд України" від 16 жо­втня 1996 р. Кон­ституційний Суд Ук­раїни - єдиний ор­ган конституційної

юрисдикції в Україні, до повноважень якого віднесено вирішення пи­тань конституційності законів та інших правових актів BP України, Президента України, KM України, BP АР Крим, у тому числі у сфері регулювання земельних відносин, а також офіційне тлумачення Кон­ституції та законів України, які регулюють земельні відносини. Кон­ституційний Суд України за результатами розгляду справ щодо кон­ституційності законів та інших правових актів приймає рішення, а також дає висновки у справах з питань офіційного тлумачення Кон­ституції України та законів України.

Аналіз правової природи рішень і висновків Конституційного Суду України свідчить про їхній нормативний характер. Відповідно до ст. 69 Закону України "Про Конституційний Суд України" рішення і висновки Конституційного Суду України є обов'язковими до вико­нання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені. У разі необхідності Конституційний Суд України може визначити у своєму рішенні, висновку порядок і строки їх виконання, а також по­класти на відповідні державні органи обов'язки щодо забезпечення виконання рішення, додержання висновку. При цьому незалежно від того, чи визначено в рішенні, висновку Конституційного Суду Украї­ни порядок його виконання, відповідні державні органи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що перед­бачені Конституцією та законами України. Дотримання вимог актів органу конституційної юрисдикції забезпечується примусовою силою держави, оскільки невиконання рішень і недодержання висновків Конституційного Суду України тягнуть за собою відповідальність згі­дно із законом. Ці ознаки дають змогу віднести висновки та рішення Конституційного Суду України до джерел земельного права України.

Підставами для прийняття Конституційним Судом України рішен­ня щодо неконституційності земельно-правових актів повністю чи в їхніх окремих частинах може бути їхня невідповідність Конституції України, порушення встановленої Конституцією України процедури їхнього розгляду, ухвалення або набрання ними чинності, переви­щення конституційних повноважень при прийнятті їх. Так, Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції Укра­їни (конституційності) положень ст. 92, п. 6 розд. X "Перехідні поло­ження" Земельного кодексу України (справа про постійне користу­вання земельними ділянками) № 1-17/2005 від 22 вересня 2005 р. бу­ло визнано такими, що не відповідають Конституції України (неконс­титуційними), положення п. 6 розд. X "Перехідні положення" ЗК Укра­їни щодо зобов'язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відпові­дного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення; п. 6 постанови BP України "Про земельну реформу" від 18 грудня 1990 р. з наступними змінами в частині щодо втрати громадянами, підприємствами, установами і організаціями після закінчення строку оформлення права власності або права користування землею раніше наданого їм права користування земельною ділянкою.

У 2008 р. Конституційний Суд України Рішенням у справі за кон­ституційним поданням Президента України щодо відповідності Кон­ституції України (конституційності) Постанови KM України "Про за­твердження Порядку проведення у 2008 році земельних аукціонів" (справа про земельні аукціони) № 1-46/2008 від 11 листопада 2008 р. визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконститу­ційним), положення п. 1 Постанови KM України "Про затвердження Порядку проведення у 2008 році земельних аукціонів" від 17 квітня 2008 p., якою було врегульовано питання щодо порядку відчуження, набуття і здійснення права власності, права тимчасового користу­вання (оренди), функцій, компетенції органів державної влади і міс­цевого самоврядування, оскільки такі питання мають регулюватися виключно законом.

Значну роль у регулюванні земельних відносин в Україні відіграють висновки Конституційного Суду України у справах з питань офіцій­ного тлумачення Конституції України та законів України. Зазначені висновки можна поділити на уніфіковані, норми яких поширюються на всі чи більшість суспільних відносин, і диференційовані, норми яких безпосередньо стосуються тлумачення земельно-правових норм або регулюють земельні відносини.

Так, до уніфікованих висновків Конституційного Суду України мо­жна віднести: а) Рішення у справі про набуття чинності Конституцією України № 18/183-97 від 3 жовтня 1997 p., відповідно до якого Кон­ституція України набула чинності в день її прийняття BP України -28 червня 1996 p., а моментом набуття чинності Конституцією Украї­ни є момент оголошення результатів голосування за проектом Кон­ституції України в цілому на пленарному засіданні BP України; б) Рішення у справі про охоронюваний законом інтерес № 1-10/2004 від 1 грудня 2004 p., згідно з яким поняття "охоронюваний законом інтерес" у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" треба розу­міти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивно­го і прямо не опосередкований в суб'єктивному праві простий легіти­мний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і коле­ктивних потреб, які не суперечать Конституції й законам України, су­спільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам; в) Рішення у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів № 1-7/99 від 9 лютого 1999 p., відповідно до якого положення ч. І ст. 58 Конститу­ції України про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, треба розуміти так, що воно сто­сується людини і громадянина (фізичної особи); г) Рішення у справі про тлумачення терміна "законодавство" №17/81-97 від 9 липня 1998 р., за яким термін "законодавство" треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана BP України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і поста­нови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їхніх повнова­жень і відповідно до Конституції України та законів України.

Диференційовані висновки Конституційного Суду України торка­ються роз'яснення суті земельних законів або законів, які є джерелами інших галузей права, проте суттєво впливають на можливість реаліза­ції та захисту земельних прав. Зокрема, у Рішенні у справі про тлума­чення терміна "передача земельних ділянок" № 1-5/2004 від 5 лютого 2004 р. Конституційний Суд України розтлумачив термін "передача", який вживається в словосполученні "звільняються від оподаткування операції з передачі земельних ділянок, що знаходяться під об'єктами нерухомості, або незабудованої землі" пп. 5.1.17 п. 5.1 ст. 5 Закону України "Про податок на додану вартість", як набуття (перехід) права на вказані земельні ділянки (права власності, права користування) на підставі відповідних юридичних актів, у тому числі за договорами ку-півлі-продажу, коли така передача дозволена ЗК України.

Окремі акти Конституційного Суду України стосуються певних ка­тегорій земель. Так, за висновком Конституційного Суду України зо­ною відчуження є територія, що з 26 квітня 1986 р. охоплює ту час­тину радіаційно небезпечних земель, рівень забруднення яких зумо­вив необхідність евакуації населення в 1986 р. на підставі відповід­них актів органів державної влади незалежно від часу прийняття цих актів і проведення евакуації (Рішення у справі про зону відчуження № 1-29/2000 від 25 жовтня 2000 p.).

У Рішенні у справі про адміністративно-територіальний устрій № 1-39/2001 від 13 липня 2001 р. Конституційний Суд України роз'­яснив, що питання територіального устрою України, зокрема визна­чення змісту цього поняття, правового статусу і видів адміністратив­но-територіальних одиниць, повноважень органів щодо вирішення питань адміністративно-територіального устрою України, є питання­ми загальнодержавного значення і врегульовуються лише законом. Окремі повноваження із цих питань можуть бути надані законом ор-

гакам місцевого самоврядування (ст. 143 Конституції України). При­йняття рішень з питань адміністративно-територіального устрою не віднесено виключно до повноважень державних органів і може здій­снюватися сільськими, селищними, міськими радами в межах і по­рядку, визначених законами України. Межі таких повноважень місь­ких рад, зокрема щодо утворення і ліквідації районів у місті Києві, законами України чітко не визначені й не віднесені до компетенції будь-яких інших органів. Ці питання, виходячи із спеціального кон­ституційно-правового статусу міста Києва як столиці України, може вирішувати Київська міська рада.

Узагальнення судової практики в системі джерел земельного права України

Чинним законо­давством України до юрисдикції вищих спеціалізованих су­дів України та Вер­ховного Суду Украї­ни віднесено уза­гальнення практики

застосування норм чинного законодавства. Так, відповідно до Закону України "Про судоустрій" від 7 лютого 2002 р. вищі спеціалізовані су­ди та їхні пленуми, Верховний Суд України, Пленум Верховного Суду України дають судам нижчого рівня роз'яснення з питань застосу­вання законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики, які мають рекомендаційний, а не загаль­нообов'язковий характер. Водночас такі роз'яснення практики засто­сування норм чинного земельного законодавства при здійсненні пра­восуддя сприяють уніфікації підходів до розв'язання земельних спо­рів, забезпечують однакове застосування земельно-правових норм на всій території держави, допомагають у виявленні недоліків чинного земельного законодавства, сприяють захисту земельних прав та інте­ресів суб'єктів земельних правовідносин.

Узагальнення практики застосування судами України норм земель­ного законодавства неодноразово проводив Верховний Суд України, зокрема в постанові Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 р. № 7 "Про практику застосування судами земельного законо­давства при розгляді цивільних справ", постанові Пленуму Верховно­го Суду України № 17 "Про судому практику у справах про злочини та інші правопорушення проти довкілля" під 10 грудня 2004 р.

Особливості застосування земельного законодавства при розгляді господарських справ відображені в роз'ясненнях Вищого гоенодарсь кого суду України, а саме: Оглядовому листі Вищого господарського суду від 30 листопада 2007 р. № 01-8/918 "Про деякі питання 11 рак тики вирішення спорів, пов'язаних з орендою земельних ділянок" (за матеріалами справ, розглянутих у касаційному порядку Вищим гос­подарським судом України), Листі Вищого господарського (арбітраж ного) суду від 16 листопада 2001 р. № 01-8/1228 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням земельного законодавства", Роз'ясненні Вищого господарського (арбітражного) суду від 27 червня 2001 р. № 02-5/743 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прана власності па землю і землекористування", Роз'ясненні Вищого господарського (арбітражно­го) суду від 27 червня 2001 р. № 02-5/744 "Про деякі питания прак­тики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища".

Адаптація

земельного законодавства України до права

Європейського Союзу

Реалізація курсу на європейську ін­теграцію України є невід'ємним елемен­том внутрішніх ре­форм, спрямованих на економічне зрос­тання, підвищення

рівня життя народу, розвиток демократії, становлення громадянсько­го суспільства, забезпечення гарантій верховенства права, свободи слова, захисту прав і свобод людини, зміцнення національної безпеки. Поглиблення співробітництва з Європейським Союзом (далі - ЄС) є важливим елементом зміцнення стабільності та безпеки на Європей­ському континенті, стимулюватиме проведення внутрішніх економіч­них і політичних реформ, сприятиме суспільному прогресу та розбу­дові соціально орієнтованої економіки України.

Нормативно-правові акти ЄС відіграють значну роль у регулюванні земельних відносин у державах - членах ЄС. Так, відповідно до проекту

Договору про запровадження Конституції для Європи (2003/С169/01), ухваленого консенсусом Європейського Конвенту 13 червня та 10 ли­пня 2003 p., Рада Міністрів одностайно ухвалює європейські закони чи європейські рамкові закони, що запроваджують заходи щодо ви­користання земельних ресурсів, за винятком організації збирання та утилізації відходів.

Реалізація курсу на європейську інтеграцію України зумовлює не­обхідність проведення адаптації національного земельного законодав­ства до вимог ЄС. Адаптація земельного законодавства - це процес приведення законів України та інших нормативно-правових актів, які є джерелами земельного права України, у відповідність до acquis communautaire.

Acquis communautaire (acquis) - це правова система Європейського Союзу, яка включає акти законодавства Європейського Союзу (але не обмежується ними), прийняті в рамках Європейського співтоварист­ва, Спільної зовнішньої політики та політики безпеки і Співпраці у сфері юстиції та внутрішніх справ. Джерелами acquis communautaire є: а) первинне законодавство, а саме: Договір про заснування Євро­пейського економічного співтовариства 1957 р. (із 1993 р. - Договір про заснування Європейського співтовариства), Договір про засну­вання Європейського співтовариства з атомної енергії 1957 р. з на­ступними змінами, внесеними Маастрихтським договором (Договір про утворення Європейського Союзу 1992 p.), Амстердамським дого­вором 1997 р. та Ніццьким договором 2001 p., а також актами про приєднання; Договір про Європейський Союз 1992 p., із змінами, внесеними Амстердамським договором 1997 р. та Ніццьким догово­ром 2001 p., а також договорами про приєднання; Договір про злиття 1965 p.; акти про приєднання нових держав-членів; б) вторинне за­конодавство, зокрема: директиви; регламенти; рішення; рекомендації або висновки; джерела права у формі міжнародних угод; загальні принципи права Європейського співтовариства; рішення Європейсь­кого суду; спільна стратегія у сфері спільної зовнішньої політики та політики безпеки; спільні дії в межах спільної зовнішньої політики та політики безпеки; спільна позиція у сфері спільної зовнішньої політи­ки та політики безпеки; рамкове рішення щодо гармонізації законо­давства в контексті положень Договору про ЄС про співробітництво правоохоронних і судових органів у кримінальних справах; спільна по­зиція в контексті положень Договору про ЄС про співробітництво пра­воохоронних і судових органів у кримінальних справах; рішення в

контексті положень Договору про ЄС про співробітництво правоохо­ронних і судових органів у кримінальних справах; загальні положення або принцип у сфері спільної зовнішньої політики та політики безпеки.

Правове регулювання та охорона земель на. сучасному етапі розви­тку ЄС визначається як один із пріоритетних напрямків екологічної політики, зокрема в Шостій програмі дій Співтовариства у сфері до­вкілля, затвердженій Рішенням Європейського Парламенту і Ради № 1600/2002/ЄС. Рішення затверджує програму дій Співтовариства у сфері навколишнього середовища (далі - Програма) тривалістю 10 років, починаючи з 22 липня 2002 р. Програма визначає ключові екологічні цілі й пріоритети, що ґрунтуються на оцінці стану навко­лишнього середовища, інтеграції екологічних пріоритетів у всю полі­тику Співтовариства та на пріоритетних сферах, що вимагають спі­льних дій Співтовариства, а саме: зміна клімату; природа і біорізно-маніття; навколишнє середовище, здоров'я і якість життя; природні ресурси і відходи.

Водночас із зазначеними загальними положеннями Програма ви­значає низку безпосередніх заходів щодо охорони земель, як то заохо­чення і підтримка ефективного і сталого використання й управління землею і морем, ураховуючи екологічні фактори. При повному дотри­манні принципу субсидіарності це вимагає здійснення таких заходів: сприяння кращій практиці щодо сталого планування землекористу­вання, що враховує специфічні регіональні умови з особливим наго­лосом на програмі Інтегрованого управління прибережними зонами; сприяння кращій практиці й підтримка мереж, які допомагають об­міну досвідом із сталого розвитку, включаючи міські зони, море, при­бережні, гірські зони, водно-болотні угіддя та інші зони чутливого ха­рактеру; поліпшення використання, збільшення ресурсів і надання ширшого змісту агроекологічним заходам, передбаченим спільною сільськогосподарською політикою; заохочення держав-членів розгля­дати використання регіонального планування як інструмент покра­щення захисту навколишнього середовища для громадян і сприяти обміну досвідом із сталого регіонального розвитку, зокрема у міських та густозаселених зонах.

У сфері охорони земель і ґрунтів тематична стратегія має бути спрямована на профілактику та попередження забруднення, ерозії, спустелення, деградації ґрунтів (зниження родючості), використання земельних ресурсів з урахуванням регіональних особливостей та від­мінностей, включаючи гірські райони і території, на яких бракує вод-

поновавж Шшш€Ю_$ зокрема тела опрнлщіщенна 16 УУш 2002і#,

За відсушоегі едшого спеціального акта з охорони земель в еколо­гічному законодавстві. ЄС знайшли ^м^шш^ш^йш сіж^дші

дішішосіі. відповідальності за порушення екологічного законознавства та за ешшігічжу шкоду. jfe , ф ■,.

Правові засади здійснення моніторингу за станом земель закріплені в Регламенті Ради 1210/90 від 7 травня 1990 р. про створення Євро­пейського агентства з навколишнього середовища та Європейської си­стеми спостереження Й інформації про стан навколишнього середови­ща jfcs змінами та доповненнями). Регламент одночасно визначає поря­док формування Європейської системи шостереження та інформації про стан довкілля і положення щодо створення Європейського агентс­тва з навколишнього середовища та Його основних повноважень

Правове регулювання оприлюднення і доступу до інформації про стан довкілля, .у тому числі інформації про стан земель і .ґрунті» знайшли закріплення на рівні Директиви Європейського Парламенту та Ради 2003/4/ЄС від 28 січня 2003 р. про доступ громадськості до інформації про навколишнє середовище та про скасування Директи- ви Ради 90/313/ЄЕС. Ш-

Окремі норми екологічного законодавства ЄС справляють значний влив на врегулювання питань планування територій та землекорис^ туваннярв законодавстві держав Ц- членів Є С||Директивою Ради 85/33.7/ЄЕС від 27 червня 1985 р. (із змшами||внесешши Днрежхк* вою 97/11,/ЄС. від 3 березня 1997 р») щодо оцінки впливу деяких державних і приватних проектів на навколишнє середовище #га окремі його компоненти.

Серед норм ЄС, що мають бути дотршщші державами - членамиЄС щодо планування територій та землеустрою^ вартоЬазиачитї» поло­ження Директиви Раді||96/82/ЄС від 9 грудня 1996 р»|про попере­дження великих промислових аварій, пов'язаних з небезш*іШіМИ$игчФ^ винам»,, Відповідно до ст. 12 Держави-члени при реалішці!. ішію щодо використання земель мають ураховувати попередження великих . шарій: m Ьсніж иас&Іджі» шляхом установлеиияр детримаам» дщтшшїЩї

V 73 : ;^:у^:між промисловими та населеними зонами, а також територіями, шо підлягають особливій охороні, і територіями загального користування.

Серед норм, що безпосередньо спрямовані на охорону ґрунтів, слід зазначити Директиву Ради 86/278/ЄЕС від 12 червня 1986 р. про охорону навколишнього середовища і, зокрема, ґрунтів при ви­користанні осаду стічних вод у сільському господарстві, метою якої є регулювання і впорядкування використання осаду стічних вод у сільському господарстві, яке має здійснюватися таким чином, щоб виключити шкідливий вплив на ґрунти, рослинність, тварин і здоро­в'я людей і в той же час стимулювалося раціональне використання такого мокрого осаду.

Відповідно до ст. 7 Директиви заборонено державам-членам вико­ристовувати осад або поставляти його для використання на: 1) пасо­вищах або угіддях, де вирощуються кормові культури, для випасання худоби; на утіддях, до збирання врожаю кормів, у терміни, що вста­новлюються державами-членами з урахуванням їхнього географічно­го положення та кліматичних умов і не може бути менше трьох тиж­нів; 2) ґрунтах, на яких вирощуються фруктозі або овочеві культури, за винятком тих, де вирощуються фруктові дерева; 3) землях, при­значених для вирощування фрзпстових та овочевих культур, що без­посередньо торкаються ґрунту і споживаються в сирому вигляді впродовж десяти місяців до збору врожаю та під час його збору.

Серед спеціальних актів доцільно зазначити Директиву Ради 91/676/ЄЕС від 12 грудня 1991 р. стосовно охорони вод від забруд­нення, спричиненого нітратами із сільськогосподарських джерел. Не­зважаючи на те, що безпосередньою метою Директиви є зменшення та запобігання забрудненню вод, спричиненого застосуванням і збе­ріганням неорганічних та органічних добрив на тваринницьких фер­мах, вона спрямована на попередження завдання значної шкоди до­вкіллю, у тому числі ґрунтам.

Аналізуючи норми екологічного законодавства ЄС щодо охорони зе­мель і ґрунтів, не можна обминути положення Директиви Європейсь­кого Парламенту та Ради 2004/35/ЄС від 21 квітня 2004 р. про еколо­гічну відповідальність за попередження та ліквідацію наслідків завда­ної навколишньому середовищу шкоди, якою передбачено обов'язок держав у разі завдання екологічної шкоди вживати заходи щодо від­новлення природних ресурсів і навколишнього середовища загалом.

Розглянуті норми екологічного законодавства ЄС дозволяють дійти висновку про те, що в межах Є С частково сформувалися та продов­жують формуватися правові приписи щодо раціонального викорис­тання й охорони земель, до яких Україна прагне адаптувати націона­льне земельне законодавство.

Метою адаптації земельного законодавства України до законодавст­ва ЄС є досягнення відповідності правової системи країни acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейсь­ким Союзом до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складо­вою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що, у свою чергу, є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.

Загальні засади на напрямки адаптації земельного законодавства України до законодавства. ЄС врегульовано Загальнодержавною про­грамою адаптації законодавства України до законодавства Європей­ського Союзу, затвердженою Законом України від 18 березня 2004 р. Адаптація законодавства України є планомірним процесом, шо вклю­чає декілька послідовних етапів, на кожному з яких має досягатися певний ступінь відповідності законодавства України до acquis Євро­пейського Союзу. На першому етапі виконання Програми (2004-2007) пріоритетними сферами, в яких здійснюється адаптація законодав­ства України, є, зокрема, сфери охорони здоров'я та життя людей, тварин і рослин, а також довкілля.

Таким чином, адаптація земельного законодавства України до acquis communautaire не визначається як окремий напрямок приве­дення національного законодавства України у відповідність до вимог ЄС. Водночас, у низці нормативно-правових актів України визначено окремі напрямки адаптації земельного законодавства України до acquis communautaire, зокрема:

1) з метою підтримки процесу економічних перетворень в Україні Спільною стратегією Європейського Союзу щодо України, схваленою Європейською Радою 11 грудня 1999 p., передбачено проведення зе­мельної реформи, що є необхідним для забезпечення, серед іншого, можливості використання права довгострокової оренди землі як за­стави під позики, що забезпечить зростання обсягу інвестицій в сіль­ськогосподарську галузь; 2) для забезпечення структурних реформ в Україні відповідно до Плану дій "Україна - Європейський Союз" Єв­ропейська політика сусідства, схваленого KM України 12 лютого 2005 р. та Радою з питань співробітництва між Україною та Європей­ським Союзом 21 лютого 2005 p., передбачено необхідність прийнят­тя супровідних актів законодавства, необхідних для ефективного за­стосування ЗК України, а також скасування існуючих обмежень, за­кріплених ст. 82 ЗК України, на володіння земельними ділянками не-сільськогосподарського призначення українськими юридичними осо­бами із часткою іноземного капіталу, включаючи ті, в яких іноземний капітал становить 100 %; 3) з метою стабілізації виробництва і забез­печення економічного зростання на якісно новій основі, закінчення процесу приватизації Програмою інтеграції України до Європейсько­го Союзу, схваленою Указом Президента України від 14 вересня 2000 p., передбачається розробка та впровадження механізмів пере­дачі в процесі приватизації земельних ділянок у довгострокову оренду з подальшим викупом, а також проведення продажу підприємств ра­зом із земельними ділянками в процесі їхньої приватизації; 4) з метою адаптації земельного законодавства до вимог Є Є Спільною стратегією Європейського Союзу щодо України, що була схвалена Європейською Радою 11 грудня 1999 р., за якою Україна зобов'язана вживати рішу­чих заходів у галузі захисту навколишнього середовища, зокрема за­хисту здоров'я населення від забруднення ґрунтів, а також у сфері раціонального та відповідального використання природних ресурсів. Напрямками реалізації зазначених заходів є вдосконалення обліку за­бруднення земельних ресурсів твердими небезпечними відходами, розроблення національних екологічних класифікацій, що відповіда­ють міжнародним стандартам, проведення моніторингу екологічного стану навколишнього природного середовища з урахуванням станда­ртів ЄС, що передбачає вжиття таких заходів, як створення сателіт-них екологічних рахунків і приведення у відповідність до них системи показників статистичної звітності щодо охорони навколишнього се­редовища та природних ресурсів, проведення статистичного моніто­рингу екологічного стану навколишнього природного середовища з урахуванням стандартів ЄС.

Водночас необхідно враховувати, що приведення законів та інших нормативно-правових актів з питань регулювання земельних відно­син у відповідність до законодавства Європейського Союзу потрібно розпочинати не з удосконалення Земельного кодексу України та ви­даних відповідно до нього законодавчих актів, а з обов'язкового ви­користання у правотворенні конституційних засад здійснення права власності та інших прав на землю, узгодження проектів земельних законів з нормами права Європейського Союзу, ураховуючи при цьо­му пріоритет у забезпеченні територіального верховенства України, національної безпеки держави та народу.

1. Контрольні запитання

1. Сформулюйте поняття норм земельного права України та визначте їхні особливості порівняно з іншими соціальними нормами.

2. Проведіть класифікацію норм земельного права..

3. Сформулюйте поняття, визначте загальні та особливі ри­си джерел земельного прзьа. України.

4. Проведіть юшсифіканію джерел земельного права України.

5. Сформулюйте поняття та проведіть класифікацію норма­тивно-правових актів як джерела земельного права України.

6. Які особливості міжнародно-правових актів і договорів у системі джерел земельного права. України?

7. Яка роль і значення нормативних актів Конституційного Суду України в системі джерел земельного права України?

8. Яке значення узагальнення судової практики в системі джерел земельного права України?

9. Які особливості законодавства Європейського Союзу у сфері регулювання земельних відносин?

10.Визначте поняття та напрямки адаптацій земельного за­конодавства України до законодавства і права Європейсь­кого Союзу.

є« Рекомендована література

Андрейцев В.І Суверенній Україні - нову "Земельну Конститу­цію" (Концептуальні підходи до підготовки проекту Кодексу законів України про землю) // Право України. - 1999. - № 8. Бейкун А.І. Співвідношення Конституції України та інших нормативно-правових актів з питань регулювання аграр­них і земельних відносин // Право України. - 2000. - № 3. Будзшювич І., Юрченко А. Конституція України і деякі про­блеми земельного законодавства / / Право України. - 1997. -№ 11.

Будзилович L, Юрченко А. Перший Земельний кодекс Укра­їни та проблеми сучасного земельного законодавства (до 75-річчя прийняття Кодексу) // Право України. - 1998. - № 2.

Носік В. В. Право власності на землю за Конституцією Укра­їни // Бюл. Міністерства юстиції України. - 2004. - № 11. Носік В.В. Проблеми кодифікації земельного законодавства України // Право України. - 2006. - № 11. Носік В.В. Питання адаптації земельного законодавства до acquis communataire // Перспективи міжнародної інтегра­ції агропромислового комплексу України : Матер. Міжнар. наук.-практ. конф. - К., 2005.

Мірошниченко A.M. Поняття та види земельно-правових ко­лізій // Бюл. Міністерства юстиції України. - 2007. - № 7. Титова Н.І. До концепції нового основного земельного за­кону України // Право України. - 2000. - № 4. Шемшученко Ю.С. Теоретические проблемы гармонизации законодательства Украины с европейским правом // Про­блемы гармонизации законодательства Украины и стран Европы / Под ред. Е.В. Кубко, В.В. Цветкова. - К., 2003.

^{РОЗДІЛ 4}

_{ПРАВА НА ЗЕМЛЮ В УКРАЇНІ}

^{Поняття та види}

_{прав на землю в Україні}

У земельному пра­ві України права на землю необхідно роз­глядати як головні соціальні цінності, що визнаються в су­спільстві, об'єктиву­ються в нормах Кон-

ституції чи інших законів і передбачають для громадян, юридичних осіб, інших учасників земельних відносин юридично забезпечені мо­жливості щодо використання землі на основі забезпечення балансу приватних і суспільних інтересів з метою задоволення життєвих по­треб та інтересів.

Права на землю і система правових норм являють собою самостійні соціально-історичні суспільні явища, які можна розглядати як суть і форму, в якій виявляється економічна природа і механізм викорис­тання землі для задоволення приватних і суспільних потреб. Система правових норм утверджує і закріплює визнані в суспільстві соціальні, матеріальні та інші цінності, серед яких найважливішими є право людини на життя і свободу, яке органічно поєднується з природним правом на використання землі для виробництва капіталу, його розпо­ділу і споживання через приватну і суспільну форму власності.

Права на землю - категорія не лише юридична, а й соціально-історична. У ретроспективному плані земельне питання як економі­чне, соціальне, політичне, правове явище на території сучасної України характеризується дослідниками як постійний процес за­йняття, займанщини, захоплення, завоювання, розподілу і перероз­поділу сільськогосподарських та інших земель, проведення земель­них реформ, закріплення в різних правових формах загальнообов'я­зкових для членів суспільства правил щодо використання земельних угідь, межування, судових тяжб з метою набуття у власність чи за-володіння земельних ділянок або ж усієї землі "від Сяну до Дону" з

_/

метою задоволення тих чи інших потреб та інтересів окремих осіб, суспільних груп чи класів та інших держав.

Визнання в суспільстві та нормативне закріплення певних правил поведінки особи, традицій, звичаїв, принципів, доктринальних ідей детерміноване передусім природними правами особи на землю, які формалізуються у вигляді загальнообов'язкових для суспільства норм і принципів, що регулюють суспільні відносини. Визначення в нормах права змісту прав, їхній розвиток, припинення, зміна, скасування тощо відбувається в конкретних історичних, географічних, економіч­них, соціальних, правових та інших умовах.

Виникненню суспільних земельних відносин завжди передує при­родне право людини на землю, а також визнане в суспільстві й кон­ституційно гарантоване об'єктивне право щодо можливості викорис­тання та охорони землі на юридичному титулі, гарантування здійс­нення захисту суб'єктивних земельних прав відповідних осіб. Так, наприклад, у радянському земельному праві не визнавалися природні права на землю, тому й не могло бути реалізовано суб'єктивне право приватної власності на земельні ділянки, унаслідок чого земельне право не виконувало функції регулювання відносин приватної, коле­ктивної чи комунальної власності на землю.

Після проголошення незалежності України як суверенної, демокра­тичної, соціальної, правової держави і закріплення в законі положен­ня щодо права власності українського народу на землю Україна, так само як і інші держави колишнього СРСР. приступила до реформу­вання земельних та аграрних відносин шляхом розподілу і перерозпо­ділу землі, оскільки ще за рік до вказаної історичної події BP УРСР в Постанові "Про земельну реформу" від 18 грудня 1990 р. всю землю в межах УРСР оголосила об'єктом земельної реформи, одним із пріори­тетів якої стала відмова від монополії державної власності на землю та запровадження багатоманітності форм використання землі на різ­них юридичних титулах.

При цьому в українському суспільстві не відразу були визнані й за­кріплені в законах норми щодо здійснення всіх можливих у демокра­тичній правовій державі прав на землю. У становленні й розвитку земельних прав в Україні можна виділити декілька етапів, кожен з яких має особливості щодо визначення переліку прав на землю, їхніх об'єктів і суб'єктів, змісту, порядку набуття, реалізації, припинення.

Зокрема, у період з 1990 до 1992 р. в суспільній свідомості і в за­конодавстві сприймалися такі права на землю, як право державної власності на землю, право постійного користування землею, право довічного спадкового володіння землею. Відповідно в законах закріп­лювалися особливості суб'єктно-об'єктного складу та змісту цих прав. Так, наприклад, народ України визнавався суб'єктом права власності на землю та інші природні ресурси, однак держава залишалася виклю­чним і єдиним власником землі, право постійного користування могли набувати фізичні та юридичні особи, право довічного спадкового во­лодіння могли реалізувати фізичні особи для створення фермерських господарств. У період із січня 1992 р. до жовтня 2001 р. в законодав­стві України були закріплені такі права на землю, як право власності українського народу на землю, право приватної, державної й колекти­вної власності на землю, право постійного користування землею, право оренди землі, право на іпотеку землі, право на земельну частку (пай).

З прийняттям ЗК України 2001 р. були внесені зміни до системи прав на землю. Зокрема, у цьому кодексі нічого не сказано про право колективної власності на землю. Водночас закріплюється право кому­нальної власності на землю, право власності іноземних держав на зе­млю в Україні, право земельного сервітуту, право добросусідства. З метою приведення у відповідність ЗК України до ЦК України у кві­тні 2007 p. BP України внесла зміни до ЗК України, де в системі земе­льних прав були законодавчо закріплені також право на забудову чу­жої земельної ділянки, право на користування чужою земельною ді­лянкою для сільськогосподарських потреб, право ренти, право конце­сійного землекористування.

На кожному з етапів реформування земельних відносин в україн­ському суспільстві поступово сприймалися потреби в об'єктивному вираженні та закріпленні в законодавстві тих чи інших прав грома­дян, юридичних осіб, держави, територіальних громад на землю, у можливості здійснення таких прав на землі різних категорій, як сіль­ськогосподарського, так і не сільськогосподарського призначення. Так, наприклад, у 1992 р. було закріплено право колективної власнос­ті на землю, однак суб'єкти такого права не були наділені можливос­тями самостійно розпоряджатися цими землями, оскільки в законі була встановлена заборона на вільне відчуження таких земель іншим особам, крім повернення їх органам місцевого самоврядування. Теж саме можна сказати про встановлення заборони на відчуження зе­мель сільськогосподарського призначення, які були виділені власни­кам Сертифікатів на право на земельну частку (пай) для ведення то­варного сільськогосподарського виробництва чи особистого селянсь­кого господарства.

У сучасних умовах юридична природа прав на землю характеризу­ється такими істотними ознаками: а) вони об'єктивно детерміновані природними правами на землю та функціональним призначенням

землі в природі, економіці, суспільстві; б) потребують суспільного ви­знання того чи іншого права на землю; в) мають бути нормативно за­кріплені як загальнообов'язкові правила можливої й допустимої пове­дінки особи як права об'єктивного і суб'єктивного; ґ) нормативно за-кріплюють міру свободи, обмежень і заборон у використанні землі; г) мають формальне вираження в законах; д) гарантованість; е) дер­жавна забезпеченість.

Права на землю - це детерміновані природним правом людини на землю та об'єктивними функціями землі, визнані в суспільстві, нор­мативно закріплені, формально виражені в законах, гарантовані й підтримувані державою правила поведінки, у яких установлюється міра можливої й допустимої свободи особи у використанні землі, а також передбачаються обмеження, заборони і здійснення цих прав.

У кожному суспільстві система прав на землю може бути визнана і законодавчо виражена по-різному з огляду на об'єктивні й суб'єктив­ні особливості народу та його держави. Україна як демократична і правова держава в Основному законі держави визнає всі громадян­ські права і свободи особи щодо використання землі.

Права на землю в Україні можна класифікувати за різними крите­ріями. У теорії земельного права визнається, що всі права на землю поділяються на два види: а) об'єктивні; б) суб'єктивні. Об'єктивні права - це закріплені в нормах права та формально визначені в зако­нах можливі й допустимі правила поведінки суб'єктів у сфері викори­стання землі, які визнаються в суспільстві, гарантуються, підтриму­ються і захищаються державою.

Відповідно до Конституції України та інших законів, у яких закріп­люються права на землю, можна визначити систему об'єктивних прав на земельні ділянки: а) право загального користування землею; б) пра­во власності на землю; в) право оренди землі; ґ) право постійного ко­ристування землею; ґ) право земельного сервітуту; д) право на корис­тування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських по­треб; е) право на забудову чужої земельної ділянки; є) право ренти; ж) право добросусідства; д) право на земельну частку (пай); з) право концесійного користування землею.

З огляду на виражені та закріплені в законах об'єктивні права на землю в законодавстві визначаються можливі форми, способи та ме­ханізм здійснення суб'єктивних прав на землю, під якими розуміють законодавчо забезпечену можливість і здатність особи реалізувати земельну правосуб'єктність щодо використання землі для задоволення власних потреб.

Здійснення прав на землю в Україні

З'ясування юри­дичної природи по­няття "здійснення прав на землю" по­требує розкриття зміс ту таких термінів, як "здійснювати", "реалі­зувати", "виконува­ти", "набувати".

У Великому тлумачному словнику слово "здійснювати" включає в себе два значення: 1) запроваджувати, втілювати в життя, робити що-небудь дійсним, реальним; 2) виконувати, робити ... що-небудь. Термін "реалізувати" тлумачиться у значенні здійснювати, робити ре­альним, втілювати що-небудь у життя. Поняття "виконувати" означає здійснювати що-небзлдь, реалізувати завдання, наказ, задум тощо, проводити в життя. "Набувати" означає ставати власником кого-, чо­го-небудь, діставати, здобувати кого-, що-небудь.

Порівнюючи вказані поняття, можна прийти до висновку, що зміст поняття "здійснювати" охоплює терміни "реалізувати", "виконувати" і "набувати", оскільки означають завершену дію або ж процес, пов'яза­ний з матеріалізацією ідеї, задуму, правила, норми, наказу, закону тощо в дійсність. Водночас "виконувати" пов'язується з тим чи іншим зобов'язанням у процесі реалізації чого-небудь.

Саме в такому розумінні й співвідношенні наведених вище термі­нів у загальній теорії права, а також у галузевих юридичних науках розкриваються поняття, способи, форми здійснення права через ме­ханізм реалізації правових норм; реалізація права розглядається че­рез призму соціальної поведінки суб'єктів права, у якій втілюються приписи правових норм як форм практичної діяльності людей із здій­снення прав і виконання обов'язків.

Зазначені загальнотеоретичні підходи до розуміння сутності реалі­зації права є прийнятними до визначення юридичної природи здійс­нення прав на землю відповідно до Конституції України. Так, напри­клад, лише на основі загального припису щодо сформульованого в преамбулі Конституції України поняття "Український народ", можна забезпечити реалізацію норм чинного законодавства щодо здійснення влади і права власності на землю, визначити місце і роль держави в регулюванні земельних відносин в умовах розбудови громадянського суспільства. Здійснення прав на землю передбачає втілення в життя норм, які встановлюють правовий статус і компетенцію органів дер­жавної влади та місцевого самоврядування у сфері регулювання зе­мельних відносин, реалізації прав власника на землю від імені украї­нського народу, у сфері інституційно-функціонального забезпечення реалізації прав на землю, визнання суб'єктами права власності на зе­мельні ділянки фізичних і юридичних осіб, іноземних держав, міжна­родних організацій тощо. Реалізація правових норм у конкретних правовідносинах спрямована на забезпечення здійснення суб'єктив­них прав на землю і земельні ділянки всіма суб'єктами, використання її для задоволення особистих потреб у використанні землі.

Поєднання суб'єктивних прав на землю та їхнє здійснення полягає в тому, що зміст суб'єктивного права містить у собі законодавчо за­безпечену можливість конкретної поведінки правомочної особи, тоді як здійснення права потребує волевиявлення суб'єктів щодо вчинен­ня відповідно до закону реальних конкретних дій, пов'язаних із пере­творенням цієї можливості на дійсність, тобто набуттям прав на зем­лю, володінням, користуванням і розпорядженням землею тощо.

У теорії права суб'єктивні права розглядаються в єдності з інтере­сами особи та взаємозв'язку з об'єктивним правом як сукупністю чинних юридичних норм, що набули своєї об'єктивації в офіційних державних актах і тому стають незалежними від розсуду окремих ін­дивідів, при цьому суб'єктивне право надає уповноваженій особі такі можливості щодо права діяти на свій розсуд, вимагати від інших осіб належної поведінки, на захист свого права.

Виходячи із цих загальнотеоретичних положень, зміст здійснення суб'єктивних прав на землю становлять закріплені в нормах права можливості уповноваженої особи вчинювати певні дії, спрямовані на перетворення повноважень чи правомочностей тієї чи іншої особи в реальну дійсність. При цьому здійснення прав передбачає правомірну активну чи пасивну поведінку правомочної особи.

В основі здійснення суб'єктивних прав на землю лежать потреби та інтереси особи щодо реалізації правомочностей чи повноважень вла­сника землі, землекористувачів, пов'язаних з використанням землі. Реалізація чи утримання від здійснення можливостей суб'єктивних прав на землю цілком залежить від волевиявлення особи, оскільки ре­алізація інтересу передбачає активну діяльність уповноваженої особи.

Вольова поведінка власника чи іншої особи щодо можливості вчи­нення певних дій, пов'язаних з реалізацією прав на землю, включає в себе дві різні за своєю юридичною природою складові: з одного боку, особа має діяти відповідно до закону, з іншого - самостійно на свій роз­суд приймає рішення здійснювати те чи інше суб'єктивне право на зем­лю, чи обрати іншу форму використання землі, або ж зовсім не мати зе­млю на відповідному правовому титулі. Приватизація землі, відчуження земельних ділянок, участь у земельних торгах, відмова від прав на земе­льну ділянку тощо відбуваються тоді, коли зацікавлена особа на свій

84

розсуд виявляє волю діяти ми на діяти з тим, щоб задовсмшити свої по­треби та інтереси а здійснення при па власності і «а землю*!;

Наявність у земельному законодавстві імперативних 1 ттттшвшш норм допускає мозклпність особі діяти на свій розсуд, тобто виявляти волю, обирати відповідію до закону иайоптималі.пішу поведіику щодо використання та охорони землі, захисту порушених прав на землю.

Юридична сутність здійснення суб'єктивних прав на землю не об­межується лише фактичною активною поведінкою (діяльністю) влас^р иика чи уповноваженої особи, пов'язаною з реалізацією уповноважу­ючих норм права. У теорії права аксіомою є взаємозв'язок суб'єктив-Ш ного права із суб'єктивними юридичними обов'язками, закріпленими в зобов'язуючих, а також забороняючих нормах, які приписують особі утримуватися від конкретних дій, зазначених у нормі права.

У таких випадках здійснення суб'єктивних прав на землю розгля­дається як установлена юридичними нормами і забезпечена держа-о; вою міра належної (або необхідної) поведінки суб'єкта, що передбачає дію чи бездіяльність власника або іншої уповноваженої особи для за­доволення інтересів правомочної особи.

Здійснення прав на землю потребує також і виконання кореспон­дуючих цим правам обов'язків, що спричиняє виникнення, зміну чи припинення земельних правовідносин.

Отже, здійснення прав на землю можна визначити як правомірну, активну, вольову (владну), охоронювану державою міру можливої або необхідної поведінки суб'єктів, що проявляється у вчиненні згідно із законом і на розсуд особи дій або бездіяльності, спрямованих на реа­лізацію норм права у сфері використання й охорони землі на різних юридичних титулах з метою задоволення потреб та інтересів суб'єктів земельних правовідносин.

Закріплений в Кон

§

а _н| ституції України прин

ft ПІДСТавИ, УМОВИ, СПОСООИ Набута цип і правомірності К І реалізації Прав І набуття суб'єктивних

I _v „ . прав на землю по-

|у| на 36МЛЮ В УКраіНІ требує законодавчо-

го визначення під- ш' став, умов, способів і

порядку виникнення таких прав на землю і земельні ділянки.

Суб'єктивні права на землю можуть набуватися лише за наявності певних юридичних фактів, з якими закон пов'язує виникнення земе-

_{85 Щ lilt Ж}

льних правовідносин. Громадяни, юридичні особи і держава можуть набувати права на земельні ділянки на підставі правостворюючих юридичних фактів, під якими в теорії права розуміють передбачені в законі конкретні життєві обставини, із настанням яких виникає те чи інше право на землю.

Юридичні факти, на підставі яких виникають, змінюються і при­пиняються права на землю, мають дві основні правові форми - події та дії. Події є об'єктивними життєвими обставинами, з настанням яких закон може пов'язувати виникнення, а також зміну чи припи­нення прав на землю. Крім того, правовстановлюючі юридичні факти необхідно розглядати у взаємозв'язку із правозмінюючими і право-припиняючими фактами, зважаючи, що один і той же юридичний факт для одних суб'єктів є підставою виникнення прав на землю, для інших - підставою припинення такого права. З огляду на особливості землі як об'єкта права для виникнення того чи іншого суб'єктивного права на земельну ділянку недостатньо лише одних юридичних актів, які є юридичними фактами. У переважній більшості права на землю виникають на підставі декількох юридичних фактів, що в сукупності становлять юридичний склад, який в науці земельного права сприй­мається як підстава набуття, реалізації й припинення прав на землю.

Набуття прав на землю потребує не лише законодавчого закріплен­ня підстав виникнення такого права, а й визначення в законі умов (обставин), за яких передбачені в Конституції України суб'єкти мо­жуть стати власниками чи користувачами земельних ділянок. У чин­ному земельному законодавстві України підстави та умови набуття у власність земельних ділянок не мають чіткого розмежування, у ре­зультаті чого у ЗКУ та інших законах існує термінологічна неузгодже­ність між такими поняттями, як "підстави", "умови", "випадки" щодо виникнення права власності на землю чи прав на користування зем­лею. Умови набуття права власності на землю в ЗКУ не конкретизо­вані, не приведені в певну систему.

У земельно-правовій літературі не дається загального визначення поняття "умови набуття права власності на землю". В етимологічному значенні термін "умова" тлумачиться як необхідна обставина, яка уможливлює здійснення, створення, утворення чого-небудь або спри­яє чомусь, або як обставини, особливості реальної дійсності, за яких відбувається чи здійснюється що-небудь, або ж як правила, які існу­ють чи встановлені в тій чи іншій галузі життя, діяльності, що забез­печують нормальну роботу чого-небудь.

Виходячи із цього, до умов набуття прав на землю можуть бути віднесені конкретні вимоги щодо правового становища суб'єктів, приписи, у яких вміщені дозволи, правила, норми, стандарти, забо-

86

рони, що забезпечують виникнення права власності на земельні діля­нки чи прав на користування землею. Виходячи із змісту ст. 14 Кон­ституції України, юридичне значення повинні мати лише обставини і правила чи норми, закріплені в законі. У такому разі умови набутгя права власності на землю матимуть самостійне юридичне значення, оскільки їхнє виконання чи додержання дозволяє фізичним і юриди­чним особам, а також державі реалізувати суб'єктивне право власно­сті на земельну ділянку за наявності тих чи інших юридичних фактів (юридичних складів).

При цьому не варто ототожнювати умови і підстави набуття прав на землю, оскільки кожна із цих категорій має самостійне значення для набуття прав на землю. Якщо підстави набуття прав на землю яв­ляють собою об'єктивні події, а також вольові дії тих чи інших суб'єк­тів, то умови набуття таких прав на землю необхідно розглядати че­рез призму певних обставин, правил, норм, за наявності яких грома­дяни, юридичні особи чи держава можуть стати власниками чи кори­стувачами земельних ділянок. У поєднанні з підставами набуття прав на землю умови забезпечують можливість згаданим суб'єктам одер­жати земельну ділянку на юридичному титулі права власності чи права користування.

Умови набуття суб'єктами прав на земельні ділянки можна поділити на дві групи: загальні й спеціальні. До загальних умов виникнення прав на земельні ділянки для всіх суб'єктів належать правомірність на­буття того чи іншого права, а також волевиявлення особи чи прийнят­тя органами державної влади і місцевого самоврядування рішення щодо передачі у власність чи надання в користування земельних діля­нок. Спеціальні умови виникнення суб'єктивних прав на земельні ді­лянки можуть бути визначені для всіх елементів земельних правовідно­син, а також щодо способів і порядку набуття прав на землю.

Закріплюючи підстави набуття у власність чи в користування земе­льних ділянок, закон має встановлювати вимоги, правила, норми, до­зволи стосовно правового становища громадян, юридичних осіб і дер­жави як можливих суб'єктів права власності на землю чи права корис­тування землею, правового режиму земельних ділянок, організаційно-правового механізму виникнення суб'єктивних прав на земельні ділян­ки. Зокрема, громадяни і юридичні особи можуть набувати у власність земельні ділянки за наявності у них загальної цивільної й спеціальної земельної право-дієздатності, громадянства України, досвіду роботи, статусу підприємця, освіти, реєстрації юридичної особи в Україні то­що. Так, наприклад, у законі України "Про фермерське господарство" передбачені спеціальні умови набуття у власність земельних ділянок громадянами, які створюють такс господарство: громадянство Украї­ни; повна право-дієздатність; проходження професійного відбору.

Спеціальні умови набуття у власність земельних ділянок можуть бу­ти передбачені в законі щодо земель окремих категорій. Так, землі сільськогосподарського призначення можуть перебувати у власності юридичних осіб України, які ведуть товарне сільськогосподарське ви­робництво. Порядок набуття у власність земельних ділянок також може мати певні умови, що мають бути виконані відповідними су­б'єктами: кількість земельних ділянок, що може мати одна особа у власності; мінімальні й максимальні розміри земельних ділянок; про­ведення земельних торгів тощо.

Набуття суб'єктивних прав на земельні ділянки громадянами, юри­дичними особами і державою має здійснюватися способами, визна­ченими в законі. У чинному земельному законодавстві України не мі­ститься конкретних приписів щодо способів набуття права власності на землю. У ЗК України та інших нормативно-правових актах для ре­гулювання відносин у сфері набуття права власності на землю вико­ристовуються такі категорії, як передача, придбання, приватизація, а також купівля-продаж та інші цивільно-правові угоди.

Слово "спосіб" тлумачиться як певна дія, прийом або система при­йомів, яка дає можливість зробити, здійснити що-небудь, досягти чо­гось. В юридичному значенні способи набуття прав на землю необ­хідно розглядати через призму загальнотеоретичних положень щодо можливих засобів, прийомів правового регулювання суспільних від­носин: дозволяння, зобов'язання (веління), заборони, які органічно поєднані із суб'єктивними правами та формами їхньої реалізації (ви­користання, виконання, додержання).

Способи набуття прав на землю забезпечують динаміку реалізації об'­єктивного права в суб'єктивне, а також механізм переходу суб'єктивно­го права на земельні ділянки відповідно до законних підстав виникнен­ня такого права, сприяють задоволенню інтересів громадян, юридичних осіб, держави щодо прав на землю за допомогою законодавчо закріпле­них засобів організаційно-правового і процесуального характеру.

Виходячи із цього, способи набуття прав на землю визначаються з урахуванням передбачених у законі підстав виникнення та змісту то­го чи іншого суб'єктивного права на землю. Без таких підстав закріп­лені в законі засоби, прийоми, дії щодо набуття прав на землю не по­роджують юридичних наслідків. При цьому поєднання тих чи інших способів створює відповідний режим правового регулювання земель­них відносин, що виникають у зв'язку з набуттям громадянами, юри­дичними особами і державою суб'єктивних прав на земельні ділянки.

І

Способи набуття прап па землю пс можуть бути раз і назавжди встановлені в законі, оскільки їхнє визначення в законодавстві й за стосування на практиці залежить від багатьох історичних, соціаль­них, економічних та інших об'єктивних обставин. Еволюцію законе давчого визначення способів здійснення прав на землю в Україні мо­жна характеризувати як поступовий перехід від повної заборони до встановлення окремих дозволянь з наступним запровадженням зобо­в'язань щодо набуття громадянами і юридичними особами права вла­сності чи інших прав на землю.

З огляду на особливості підстав, умов, способів і порядку набуття прав на землю питання щодо визначення моменту, з якого передба­чені в Конституції України фізичні й юридичні особи та держава стають титульними власниками чи користувачами визначених на мі­сцевості земельних ділянок, мають виключне значення для забезпе­чення здійснення суб'єктивних прав на землю. З моменту виникнен­ня суб'єктивного права на землю громадяни, юридичні особи і дер­жава набувають юридичного статусу суб'єктів права власності на зе­млю чи права користування землею і тому можуть реалізовувати свої правомочності власника чи користувача земельної ділянки в перед­бачених законом і договором межах, а також мають виконувати встановлені законом і договором обов'язки, дотримуватися наявних обмежень і обтяжень щодо земельної ділянки і здійснення прав на зе­млю, нести юридичну відповідальність за порушення законодавства, законними способами захищати свої права на землю. Ураховуючи ці та інші чинники, у земельному законодавстві України закріплювалися норми, у яких було визначено, з якого моменту громадянин чи юри­дична особа вважалися власником земельної ділянки. Відповідно до ст. 14 Конституції України момент виникнення права власності та інших прав на земельні ділянки має визначатись у законі. Так, на­приклад, аналіз прийнятих з 1992 р. в Україні законів у сфері земель­ного права дозволяє назвати чотири способи визначення моменту виникнення права власності на землю у фізичних та юридичних осіб:

а) після одержання Державного акта на право власності на землю;

б) після прийняття відповідною радою рішення про приватизацію зе- мельних ділянок громадянами України; в) після укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки; г) після одержання Державного акта на право власності на землю та його державної реєстрації.

j

gjj Контрольні запитання

1. У чому полягає юридична природа прав на землю в Україні?

2. Які права на землю в Україні закріплені в Конституції України?

3. Які права на землю передбачені Земельним кодексом України?

4. Співвідношення та взаємодія об'єктивних і суб'єктивних прав на землю в Україні.

5. У чому полягає юридична природа здійснення прав на землю в Україні?

6. У чому полягає юридична природа суб'єктивних прав на землю та здійснення суб'єктивних прав на землю?

7. Що таке підстави набуття прав на землю в Україні?

8. Назвіть умови та способи здійснення прав на землю в Україні.

9. Назвіть загальні й спеціальні умови набуття прав на зем­лю в Україні.

Рекомендована література

Дзера О. В. Розвиток права власності громадян України. -К., 1996.

Гуревсъкий В.К. Право приватної власності громадян Укра­їни на землі сільськогосподарського призначення : Моно­графія. - О., 2000.

Земельне право України : Підруч. / За ред. О.О. Погрібного, 1.1. Караката. - К., 2003.

Земельне право : Підруч. / За ред. В.І. Семчика, П.Ф. Кули-нича. - К., 2001.

Земельний кодекс України : Наук.-практ. коментар / За ред. В.І. Семчика. - К., 2004.

Мунтян В.А. Деякі актуальні проблеми правового регулю­вання земельних відносин в Україні / / Что делать? Дай­джест левой оппозиции. - 2001. - № 7-8.

Носік В.В. Право власності на землю Українського народу- -К., 2006.

Титова Н.І. Співвідношення Земельного та Цивільного кодек­сів України: Деякі проблеми / / Право України. - 2004. - № 3.

_{РОЗДІЛ 5}

ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ В УКРАЇНІ

Із часів Римського

j права й дотепер

_{Р Ч Понят і зміст ЗМІСТ пРава власно"}

А І сті як юридичної

у і права власності на землю категори розкрива-

^ J| ється через право-

u мочності володіння,

користування і роз­порядження майном чи іншими об'єктами і характеризує загалом ци-вілістичний підхід до регулювання економічних відносин власності, пов'язаних з виробництвом, присвоєнням і обміном матеріальних благ у суспільстві. При цьому допускається можливість ширшого тлума­чення змісту права власності на землю з огляду на сучасні наукові до­сягнення вітчизняних і зарубіжних учених, які досліджують це пи­тання як з позиції публічного, так і приватного права. Адже розумін­ня змісту права власності лише через тріаду правомочностей, по-перше, не відтворює повністю економічної сутності та функціональ­ного призначення власності й тому звужує та обмежує поведінку осо­би, зводиться до безпосереднього впливу особи на об'єкти матеріаль­ного світу, до визначення їхнього правового режиму і не охоплює всіх можливих варіантів поведінки особи, держави, народу в тривимірній площині виробництва, розподілу і використання капіталу, а не землі й майна в натурі. По-друге, зміст цих правомочностей ніде в законо­давстві не розкривається, і тому вони по-різному визначаються в те­орії цивільного та земельного права. По-третє, у Конституції України закріплюються значно ширші можливості особи в здійсненні права власності на землю, які не обмежують право власності лише трьома згаданими правомочностями, а значно розширюють свободу поведін­ки особи в здійсненні права власності на землю, а також установлю­ють межі дозволеної поведінки органів державної влади та місцевого самоврядування у здійсненні прав власника на землю від імені украї­нського народу, забезпечують реалізацію громадянами та юридични­ми особами права приватної власності на землю, здійснення ними підприємницької діяльності на землі.

Оскільки власність є категорією економічною, то суб'єктивне право власності та його здійснення детерміновані перш за все відношенням суб'єкта до об'єкта, а також пропорційним розподілом використання матеріальних благ у вигляді земельної ренти між сільським господарс­твом, промисловістю і державою. У цьому зв'язку суб'єктивне право власності на землю слід розглядати комплексно в системі речових та інших прав на землю.

У чинному ЗК України (п. 1. ст. 78) суб'єктивне право власності на землю визначається як право володіння, користування і розпоря­дження земельними ділянками. У цьому кодексі особа визнається власником земельної ділянки, якщо вона має в сукупності всі три правомочності власника. Водночас у законі не розкривається суть цих правомочностей, а також не визначаються межі здійснення пра­ва володіння, користування і розпорядження земельними ділянками. Крім того, у вказаній нормі кодексу не відображена одна із суттєвих ознак правовідносин, а саме волевиявлення особи. Ні в земельному, ні в цивільному законодавстві України не дається визначення понять "володіння", користування" і "розпорядження" як складових суб'єкти­вного права власності на землю.

Основу змісту суб'єктивного права власності на землю становить правомочність володіння земельною ділянкою. У земельному праві ви­знається, що володіти земельною ділянкою на праві власності можна лише тоді, коли частина території (земної поверхні) сформована за визначеними в законі критеріями в окрему земельну ділянку, а особа у встановленому законом порядку виконує всі необхідні дії, пов'язані з прийняттям адміністративних рішень чи укладенням правочинів щодо набуття у власність земельної ділянки, визначенням її меж на місцевості, одержанням і реєстрацією Державного акта на право вла­сності на землю. Тому зміст правомочності власника володіти землею включає в себе юридично забезпечену можливість особи вважати ча­стину території в певній місцевості своєю, зайняти її фізично, обме­жувати і не допускати інших осіб до такої ділянки, крім випадків, пе­редбачених законом. Таке володіння власника є законним, або титу­льним і має відповідний правовий захист. Титульне володіння нале­жить лише власнику і включає в себе захищені законом такі елемен­ти: право на доступ до набуття земельної ділянки у власність; право на зайняття земельної ділянки; право не допускати інших осіб на ді­лянку (виключність володіння).

У законодавстві України також не визнається законним фактичне, без відповідних документів зайняття земельної ділянки як підстава для юридичного підтвердження права на володіння землею. У земель­ному праві України зайняття земельної ділянки шляхом її відведення на місцевості є важливим юридичним фактом, з яким пов'язується момент виникнення права власності на землю. Так, наприклад, згідно зі ст. 125 ЗК України право власності на землю виникає після встано­влення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в на­турі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право, та його реєстрації. Без вчинення таких дій зайняття земельної ділянки вважається самовільним захопленням землі. Крім того, без індивідуа­лізації земельної ділянки на місцевості особа не має гарантій щодо можливості зайняття такої ділянки іншими особами і забезпечення виключності володіння землею.

Виключність володіння земельною ділянкою означає, що власник вправі не допускати на свою територію інших осіб, крім випадків, передбачених законом, з метою захисту землі від пошкодження, за­хоплення, усунення перешкод у використанні й присвоєнні всіх про­дуктивних властивостей землі, установлення обмежень на викорис­тання землі. У чинному законодавстві України прямо не сказано про виключність володіння земельними ділянками. Однак із змісту окре­мих норм чинного ЗК України щодо прав власників земельних діля­нок, гарантій захисту прав власників, відповідальності осіб за пору­шення земельного законодавства можна зробити висновок, що в Україні є певні правові засади щодо виключного володіння земельни­ми ділянками громадянами та юридичними особами.

Без права володіння особа не може здійснювати такі правомочнос­ті власника, як користування та розпорядження. В Україні право ви­користання землі за своєю юридичною природою подібно до західних країн, однак здійснюється на інших концептуальних засадах. Як еле­мент права власності право користування землею передбачає можли­вість для власника у встановленому законом порядку освоїти земель­ну ділянку і самостійно господарювати на землі, використовувати у встановленому порядку для потреб господарства наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об'єкти, а також експлуатувати інші корисні властивості землі, зводи­ти житлові, виробничі, культурно-побутові та інші будівлі й споруди.

Власник має використовувати свою земельну ділянку з додержанням цільового призначення земельної ділянки, а також інших обмежень, передбачених у чинному законодавстві України.

Третім елементом права власності на землю є право розпоряджен­ня земельною ділянкою, тобто можливість і здатність власника на свій розсуд відповідно до закону визначати правовий режим такої ділянки. Подібно до західних правових систем, розпорядження зем­лею в Україні передбачає можливість землевласника продавати, пе­редавати в спадщину, обмінювати або іншим способом визначати правовий режим чи господарське використання земельної ділянки. Однак в Україні розпорядження землею як елемент права власності здійснюється так само, як і право володіння чи користування через регулятивну систему обмежень щодо об'єкта, суб'єктів, змісту земель­них правовідносин. При цьому вказані обмеження містяться в чин­ному законодавстві України, або можуть бути встановлені в цивільно-правових угодах чи інших індивідуально-правових документах (запо­віт, розпорядження, рішеннях).

Право володіння, користування і розпорядження земельною ділян­кою можна розглядати не лише як елементи змісту права власності, а й окремо від права власності. У земельному праві та законодавстві поняття "володіння" вживається також в інших значеннях: як скла­дова інших земельних прав; як фактичне зайняття земельної ділянки, що визнається законом (володіння - факт); як самовільне протиправ­не захоплення земельної ділянки.

Аналізуючи правомочності власника земельної ділянки, варто за­значити, що право власності на землю не має абсолютного характеру. Якщо в цивільному праві суб'єкт здійснює правомочності володіння, користування і розпорядження майном відповідно до закону за своєю волею незалежно від інших осіб, може вчинювати будь-які дії щодо належного йому майна з урахуванням природи останнього і змісту права власності, то реалізація права власності на землю об'єктивно детермінована потребами врахування балансу суспільних, громадсь­ких, приватних інтересів. Тому реалізація суб'єктивних правомочнос­тей володіння, користування і розпорядження землею не може здійс­нюватись особою виключно на основі власного волевиявлення без за­стосування форм і методів публічно-правового регулювання відносин власності на землю з метою забезпечення оптимальної взаємодії при­ватних і суспільних інтересів щодо використання землі. Для цього ор­гани державної влади та місцевого самоврядування як суб'єкти здій­снення прав власника на землю від імені українського народу згідно з

Конституцією України зобов'язані в законах і рішеннях закріплювати відповідні обмеження щодо здійснення суб'єктивного права власності на землю, а також забезпечувати правове регулювання суспільних відносин, що виникають у зв'язку з установленням, зміною і припи­ненням дії тих чи інших обмежень прав на землю фізичних, юридич­них осіб, держави, територіальних громад.

При цьому обмеження правосуб'єктності землевласників мають бути обґрунтовані об'єктивними, а не суб'єктивними підставами, і не позба­вляти особу права власності на земельну ділянку, не зменшувати обся­гу існуючих прав і свобод землевласника. Законодавче закріплення обмежень суб'єктивного права власності на земельні ділянки є харак­терним для регулювання земельних відносин у зарубіжних країнах. З огляду на закріплені в Конституції України соціальні пріоритети влас­ності, поняття "обмеження права власності на землю" слід розглядати як самостійну юридичну категорію, без якої неможливо повністю роз­крити зміст правомочностей власника земельної ділянки, а також за­безпечити здійснення суб'єктивного права власності на землю.

Обмеження права власності на землю за змістом є близькою до об­тяження земельної ділянки, однак ці юридичні категорії не можна розглядати як тотожні поняття. З позиції теорії земельного права об­меження права власності на земельні ділянки доцільно розглядати як самостійний вид земельних правовідносин, що виникають на підставі юридичних фактів, визначених у законі, чи в договорі у випадках, передбачених також законом.

У структурі таких правовідносин обов'язковим елементом, з одного боку, є власник земельної ділянки, з другого - будь-які передбачені законом треті особи. Зміст обмежувальних земельних правовідносин становлять визначені в законі чи договорі дії, або ж межі можливої поведінки власника земельної ділянки. Тому обмеження стосуються суб'єкта - власника земельної ділянки і спрямовані на вчинення зем­левласником певних дій, або ж утримання від них, чи терпіння з ме­тою забезпечення прав третіх осіб. Установлення обмежень правомо­чностей власника не припиняє і не змінює права власності на земе­льну ділянку, не виключає окремі правомочності із змісту права влас­ності, утримує власника в здійсненні суб'єктивного права і не може виходити за його межі.

Обтяження права власності на землю мають іншу юридичну при­роду і характеризуються такими ознаками: стосуються земельної ді­лянки як об'єкта права; установлюються з метою забезпечення інте­ресів третіх осіб у такій ділянці в порядку, передбаченому законом чи

договором; поєднуються з правами третіх осіб на цю ділянку, що ускладнює, утруднює, перешкоджає власнику вільно здійснювати свої правомочності, накладає на власника тягар зайвих обов'язків, пов'я­заних з використанням такої ділянки чи з необхідністю звільнення земельної ділянки від обмежувальних умов.

В Україні право доступу на придбання землі є регульованим і означає, що не кожна фізична або юридична особа може вільно без перешкод і обмежень придбати у власність земельну ділянку, оскіль­ки, згідно зі ст. 14 Конституції України підстави і порядок набуття права власності на землю мають бути визначені в законі. Чинне зе­мельне законодавство містить значну кількість обмежень щодо зе­мель, які не можуть бути придбані у власність, щодо суб'єктів, які не можуть бути власниками землі, а також щодо порядку одержання земельних ділянок у власність.

Зміст суб'єктивного права власності на земельні ділянки має свої особливості, і в сучасних умовах не зводиться лише до традиційної тріади володіння, користування і розпорядження землею, а може включати також управління, регулювання, захист землі в межах іс­нуючих кордонів, захист суб'єктивного права власності, гарантуван­ня, охорону ґрунту, обмеження права власності тощо. Характерною ознакою змісту суб'єктивного права власності на землю є обмеженість здійснення правомочності володіння, користування і розпорядження землею. Обмеження права власності на землю є обов'язковою, об'єк­тивно детермінованою, внутрішньо присутньою рисою змісту права власності на землю, без урахування якої неможливо визначити в пов­ному обсязі правовий режим земельної ділянки, юридично забезпечи­ти захист законних прав та інтересів власника ділянки.

Проведений аналіз правомочності володіння земельною ділянкою як основного елемента суб'єктивного права власності на землю дозволяє зробити висновок про те, що юридичну суть цієї правомочності необ­хідно розглядати не як фізичне чи фактичне утримання земельної ді­лянки власником, а як гарантовану Конституцією України свободу особи, яка полягає в можливості й здатності особи у встановленому за­коном порядку набути у власність земельну ділянку згідно з функціо­нальним призначенням у визначених розмірах, а також зайняти її шляхом виконання юридичних дій щодо встановлення межових знаків у натурі (на місцевості) й не допускати будь-яких посягань з боку тре­тіх на володіння землею, крім випадків, передбачених законом.

Право землевикористання - гарантована Конституцією України свобода особи, яка полягає в можливості й здатності власника земе-

льної ДІЛЯНКИ вільно використовувати її, освоювати і здійснювати і о

еподареьку експлуатацію природних властивостей землі д/^я задово-лення власних і суспільних потреб та інтересів з урахуванням устано­влених законом, договором чи а д мі н і страти ви им актом обмежень.

Право розпорядження земельною ділянкою слід розглядати як га­рантовану Конституцією України свободу особи, яка полягас в мож­ливості й здатності особи на свій розсуд з додержанням передбачених законом, договором чи адміністративним актом обмежень і обтяжень самостійно, на. свій розсуд визначати свій правовий статус як влас­ника землі, надавати можливість використовувати земельну ділянку іншим особам, добровільно відмовитися від власності на землю, віль­но відчужувати юридичний титул власника землі іншим особам.

Починаючи з 1990 р. й дотепер практика ФОРМИ Права ВЛаСНОСТІ законотворення і пра-

во з а ст о су в а в ия у сфе- H3 ЗЄМЛЮ рі регулювання відно-

2

^ Щ син власності вихо-

U дить із того, що право

власності на землю, а

також на майно може здійснюватися лише в трьох економічних фор­мах власності, що мають бути обов'язково закріплені в законах, у ме­жах яких дозволяється реалізація суб'єктивних земельних і майнових прав. Так, наприклад, у перших законах незалежної України "Про еко­номічну самостійність" і "Про власність" було передбачено державну, колективну та індивідуальну власність; у законі України "Про форми власності на землю", а також у ЗК України 1992 р. закріплювалися державна, колективна та приватна форми власності; у ЗК України 2001 р. та в ЦК України 2003 р. закріплені приватна, державна і ко­мунальна форми власності на землю та майно.

При цьому заміна в законах одних форм власності на інші проводи­лася без будь-якого науково-теоретичного і практичного обґрунтування необхідності, відмови від однієї форми і запровадження іншої, зокрема індивідуальної, приватної, колективної, комунальної. Проголошений в законах України "Про власність", "Про форми власності на землю" принцип рівноправності державної, колективної й приватної форм власності на землю насправді залишився політико-правовим гаслом, яке використовують там і тоді, де і коли це було вигідним для захисту політичних інтересів. У реальній же дійсності юридичної рівності на­званих форм власності на було, оскільки пріоритетне значення мала державна власність. Немає такої рівності між державною, приватною, комунальною формами власності після прийняття нового ЗК України.

У сучасній земельно-правовій науці, а також у доктрині цивільного права України дослідження юридичної природи здійснення права власності на землю поки що обмежується теоретичним і практично-прикладним аналізом тих форм власності на землю, які закріплені в законодавстві. При цьому в науковій юридичній літературі вченими висловлюються різні погляди, думки, пропозиції щодо необхідності законодавчого закріплення форм власності на землю і на майно з огляду на власність як явище суто економічне. Більшість авторів під­тримують ідею правового оформлення економічних відносин власно­сті на землю шляхом законодавчого визначення множинності форм права власності на землю, а саме: приватної, колективної, державної, комунальної, або ж установлення в законодавстві лише приватної й публічної форми власності на землю.

Такі пропозиції ґрунтуються не на основі аналізу сучасного стану взаємодії й суперечливості приватних, громадських, державних і су­спільних інтересів у процесі здійснення права власності на землю, а базуються на усвідомленні того, що для правового регулювання від­носин власності на землю первинною має бути законодавчо закріп­лена економічна форма власності, відповідно до якої законодавець визначає зміст права власності на землю. Однак для здійснення права власності на землю важливим є не закріплена в законі еконо­мічна форма власності в її статичному виразі, а форма реалізації норм права тими суб'єктами, які визначені в Конституції України, з метою задоволення потреб і законних інтересів у використанні землі на титулі права власності.

Виходячи із змісту норм ст. 13 і 14 Конституції України, доцільним буде сьогодні говорити не про закріплену раз і назавжди форму права власності на землю, а про можливість здійснення суб'єктивного права власності на землю через усі прийнятні форми реалізації норм права з метою задоволення приватних, суспільних, громадських, державних, колективних, спільних інтересів громадян, юридичних осіб, держави, територіальних громад, забезпечення оптимальної взаємодії цих інте­ресів. У законі найвищої юридичної сили закріплюються не форми власності на землю, а шляхи і способи здійснення права власності на землю зазначеними суб'єктами, що з науково-теоретичного і практи­чного погляду не одне й теж.

З урахуванням наведених аргументів доцільно на законодавчому рівні розробити такі правила поведінки, які б визначали суб'єктам основні засади вільного волевиявлення у виборі шляхів і способів здійснення, набуття і реалізації права власності на землю без обме­жень закріпленими формами. Тому немає практичної потреби в зако­нодавчому закріпленні поділу власності на різноманітні форми, оскі­льки це буде суперечити Конституції України, у якій економічні від­носини власності, у тому числі й на землю розглядаються з позицій забезпечення прав людини, а не форм власності. В Основному законі держави йдеться про форми реалізації правових норм щодо власності на землю українського народу. При цьому форми реалізації норм пра­ва щодо володіння, користування і розпорядження землею визнача­ються залежно від виду і характеру норм права, правового станови­ща суб'єкта, а також правового режиму землі (земельної ділянки) та інших чинників об'єктивного і суб'єктивного характеру.

П

раво власності українського народу на землю:

реалізація, припинення

Право власності на землю українсько­го народу закріплено в нормах ст. 13 Кон­ституції України, а також у нормах ЦК України, ГК України, інших законах.

Відповідно до ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосфе­рне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, ви­ключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності українського народу. Від імені українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самовряду­вання в межах, установлених Конституцією України. Кожен громадя­нин має право користуватися природними об'єктами права власності Українського народу відповідно до закону.

При цьому ні в Конституції України, ні в ЦК України, ні в ЗК України та інших законодавчих актах України немає визначення поняття "земля як об'єкт права власності Українського народу".

В українській науці земельного права проведено комплексне дослі­дження юридичної природи права власності на землю Українського народу, у якому розкриваються основні доктринальні підходи до ви­значення землі та деяких інших природних ресурсів як об'єктів пра­ва власності українського народу.

У контексті предмета земельного права земля як об'єкт права влас­ності українського народу - це розташований над надрами, територіа­льно обмежений кордонами України, цілісний, нерухомий поверхневий ґрунтовий і зайнятий водоймами шар земної кори, який є основою ландшафту і просторовим базисом для гармонійного розподілу місць розселення, діяльності людей, об'єктів природно-заповідного фонду з урахуванням економічних, соціальних, екологічних та інших інтересів суспільства, належить народу на праві власності і є основним націона­льним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Застосовуючи буквальний, логічний, етимологічний, порівняльний та інші способи тлумачення норм коментованої статті ЦК України, можна стверджувати, що в юридичному значенні земля як об'єкт права власності українського народу не включає в себе надра, водні об'єкти, ліс та інші природні ресурси. У національному природоресур-сному законодавстві даються визначення понять "надра", "ліс", "во­ди", "рослинний і тваринний світ", сформульовано визначення об'єк­тів природно-заповідного фонду тощо.

Зокрема, за Кодексом України про надра, надра - це частина зем­ної кори, розташованої під поверхнею суші й дном водоймищ, що простягається до глибин, доступних для геологічного вивчення й освоєння. За Конституцією України надра є самостійним об'єктом права власності зжраїнського народу так само, як і водні та інші при­родні ресурси. Враховуючи такий підхід законодавця до розмежу­вання землі та інших природних об'єктів права власності Українсько­го народу, поняття "земля як об'єкт права власності українського на­роду" має розглядатися передусім як поверхневий шар земної кори, який розташований над надрами. При цьому земна поверхня над надрами включає в себе не лише ґрунтовий покрив з усім його біо­геоценозом, а й земну поверхню, зайняту водними об'єктами. В еко­системі Земля для інших природних ресурсів, які теж є об'єктами права власності українського народу, є основою природного ландша­фту. Відповідно до Закону України "Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки" від 21 вересня 2000 р. формування екологічної мережі передбачає зміни в структурі земельного фонду країни шляхом відне­

ссиня (па підставі обґрунтування екологічної безпеки та економічної доцільності) частини земель господарського використання до катего­рій, що підлягають особливій охороні з відтворенням притаманного їм різноманіття природних ландшафтів.

Земля та інші природні ресурси в межах території України, приро­дні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) еко­номічної зони с об'єктом права власності українського народу, який є самостійним суб'єктом права власності па землю і може у визначених Основним законом формах і межах безпосередньо здійснювати пра­вомочності володіння, користування і розпорядження землею та ін­шими природними ресурсам, або ж від імені українського народу права власника на природні об'єкти можуть здійснювати уповнова­жені органи державної влади та місцевого самоврядування.

Український народ як суб'єкт права власності на природні об'єкти відповідно до преамбули Конституції України становлять громадяни України всіх національностей. Він є самостійним суб'єктом права власності на землю та інші природні ресурси, який володіє, користу­ється і розпоряджається ними в межах території України, континен­тального шельфу та виключної (морської) економічної зони, а належне йому право є: а) абсолютним, незмінним, постійним, визначальним для встановлення правового режиму інших природних ресурсів; б) не може бути обмежене будь-якими законами України; в) передбачає одержання абсолютної й відносної додаткової вартості (капіталу), що має присвоюватися через суспільні форми розподілу з додержанням пропорцій прогресивного розвитку суспільства; г) здійснює виключ­не право розпорядження землею шляхом зміни території України, відчуження, обміну її часток з іншими суб'єктами міжнародного права, не дозволяє розміщення військових баз іноземних держав на території України тощо.

Від імені українського народу права власника на природні об'єкти здійснюють виключно органи державної влади та місцевого самовря­дування в межах повноважень, визначених Конституцією України, із збереженням сталості й незмінності права власності на землю та інші природні ресурси українського народу в межах території України, ко­нтинентального шельфу та виключної (морської) економічної зони без внесення змін до Основного закону держави.

При цьому Конституція України не виключає можливості здійснен­ня громадянами України, а також юридичними особами України права власності на землю та інші природні ресурси шляхом викорис­тання природних об'єктів права власності українського народу не

лише на праві загального природокористування, а й на юридичному титулі права власності на конкретну земельну ділянку чи інші приро­дні ресурси для задоволення особистих потреб та інтересів виключно відповідно до закону. Водночас іноземні фізичні й юридичні особи можуть мати у власності земельні ділянки за умови законодавчого за­кріплення такого права для них у законі. Верховна Рада України мо­же взагалі заборонити іноземним особам набувати у власність земель­ні ділянки на території України. Подібні обмеження щодо здійснення прав тих чи інших суб'єктів можуть бути встановлені законом і для інших природних об'єктів права власності українського народу.

Конституційна концепція права власності на землю українського народу зумовлює специфіку не лише в об'єктно-суб'єктному складі відносин власності на землю, а й містить у собі особливості змісту та­кого права. Оскільки в Конституції України передбачається, що укра­їнський народ є суб'єктом права власності на землю, то він має бути наділений відповідними правомочностями щодо належного йому об'­єкта. У чинному законодавстві України такі правомочності українсь­кого народу конкретно не визначені, що дає підстави окремим уче­ним не визнавати український народ суб'єктом права власності на землю, а законодавцям приймати закони, у яких право власності на землю українського народу безпідставно закріплювати за державою.

Український народ у межах кордонів держави володіє, користуєть­ся і розпоряджається землею, яка, крім того, як основне національне багатство перебуває під особливою охороною держави. При цьому зміст кожної із цих правомочностей має свою специфіку, зумовлену публічно-правовим характером права власності народу на землю, і тому не повністю охоплюється цивілістичним змістом суб'єктивного права власності на майно.

Реалізація правомочностей українського народу щодо володіння, користування і розпорядження землею забезпечується системою вну­трішньодержавного публічного права, а також системою норм між­народного права. Аналіз змісту норм Конституції України, інших за­конів щодо права власності народу на землю показує, що для україн­ського народу володіння землею означає можливість у межах існую­чих кордонів мати для життя і прогресивного розвитку свою терито­рію та розташовані на поверхні й у надрах природні ресурси, повіт­ряний простір, виключну морську зону і континентальний шельф. То­му ніхто в Україні не може одноосібно, чи у складі соціальних, полі­тичних, державних та інших суспільних утворень володіти всією те­риторією на титулі права власності.

Право українського породу ікі володіння 'землею обумовлено об'ск тнппими І суб'єкти ні н іми передумовами. Лджс беззаперечним пипі с той факт, ідо прано українського народу па володіння землею за похо­дженням, як переконливо спідмать історичні джерела, базується па природному прані української нації па єною територію. Здобувши не­залежність, український народ на своїй землі (території) створив дер жаву, що була визнана у світі, і прийняв Конституцію, у якій закріпив прано власності народу па землю. Тому, крім природного права, украї­нським народ володіє землею па основі внутрішнього законодавства та норм і принципів міжнародного права. Цс означає, що піхто пс може припинити володіння землею без згоди українського народу, оскільки територІ5і України в межах її державних кордонів с недоторканною. Тому правомочність українського народу володіти землею мас абсолю­тний характер, що є визначальним для розуміння сутності інших пра­вомочностей права власності українського народу на землю і розробки законодавчої моделі регулювання відносин власності на землю.

Право українського народу володіти землею є також незмінним і постійним, тобто український народ здійснює на вищому рівні вказа­ну правомочність незалежно від того, хто володіє земельними ділян­ками, використовуючи їх на різних правових титулах відповідно до закону. Набуття у власність земельних ділянок суб'єктами приватного права не означає втрати для українського народу правомочності во­лодіння землею, оскільки право володіння народу і правомочність во­лодіння окремої особи - це різні за економічним змістом і юридичною природою явища. Право українського народу володіти землею не ви­ключає, а навпаки передбачає можливість і необхідність використан­ня землі на різних правових титулах, передбачених у законі. Водно­час український народ володіє землею лише на титулі права власнос­ті, і в такому аспекті право власності українського народу є виключ­ним. Тому правомочність українського народу володіти землею не може бути обмежене ні внутрішніми законами, ні міжнародними ак­тами. Характерною рисою правомочності володіння землею на вищо­му рівні є її визначальний характер для законодавчого закріплення правового режиму інших природних ресурсів.

Виключне право українського народу на володіння землею має поєднуватися з доступністю кожного громадянина до землі. При цьому органи державної влади мають забезпечувати реалізацію со­ціальної функції права власності українського народу на землю шля­хом прийняття законів, у яких закріплювалися б обмеження щодо набуття в приватну власність земельних ділянок фізичними і юри-

дичними особами, не допускалася можливість утворення латифундій чи подрібнення земель.

Важливим елементом у змісті права власності українського народу на землю є правомочність користування, яка є похідною і певною мі­рою залежною від правомочності володіння землею. Тому для народу правомочність використання землі як основного національного багат­ства передбачає одержання абсолютної й відносної додаткової варто­сті (капіталу), який має присвоюватись і обмінюватись за об'єктив­ними законами природи, економіки, суспільства. За ст. 13 Конститу­ції України народ України зобов'язаний користуватися землею відпо­відно до закону, у якому мають визначатися загальні для всіх членів суспільства на території України вимоги і правила, організаційно-правові форми використання землі з метою одержання і розподілу абсолютної й відносної ренти.

Оскільки в Конституції України власником землі на національному рівні є не держава, а український народ, то розподіл і використання абсолютної й частини диференційної ренти має здійснюватися через приватну і суспільну форми власності з додержанням пропорції про­гресивного розвитку суспільства. При цьому обов'язок держави поля­гає в тому, щоб розробити і прийняти такі закони, які б забезпечува­ли непорушність принципу розподілу капіталу на основі економічної теорії прогресу на користь тих осіб, хто використовує ґрунти для ви­рощування продукції рослинництва і тваринництва в сільському гос­подарстві. Саме в цьому і полягає одна з істотних ознак права украї­нського народу на користування землею. Таке розуміння цієї право­мочності українського народу як власника землі дозволяє відмежува­ти від цивільно-правової природи правомочності користування земе­льною ділянкою як складової частини суб'єктивного права власності, що передбачає безпосереднє господарське використання земельної ділянки, можливість одержання доходів та інших матеріальних, при­родних благ, задоволення від використання земельної ділянки різно­манітних потреб та інтересів.

Особливий зміст має також правомочність українського народу щодо розпорядження землею, що зумовлено об'єктивними і суб'єктив­ними факторами, український народ є суб'єктом публічного і міжна­родного права. Однак він не виступає безпосередньо суб'єктом права власності в цивільно-правових відносинах. Від імені народу права власника на землю здійснюють органи державної влади та місцевого самоврядування.

Тому до характеристики права українського народу на розпоря­дження землею як об'єктом права власності не може застосовуватися цивілістичне розуміння правомочності розпорядження речами чи майном. Земля як основне національне багатство і об'єкт права влас­ності українського народу не може через об'єктивні ознаки фізично передаватися від народу до інших осіб, так само не може переходити від однієї особи до іншої. Обмеженість землі кордонами, а земельних ділянок межами, а також нерухомість землі є характерними рисами для розуміння юридичної природи розпорядження землею, українсь­кий народ як суб'єкт права власності може безпосередньо або ж опо­середковано визначати правовий режим території України як у внут­рішніх відносинах, так і в зовнішніх.

Розпорядження землею на вищому рівні органічно поєднується з реалізацією владних повноважень органами державної влади та міс­цевого самоврядування з метою забезпечення балансу суспільних і приватних інтересів у використанні землі. Тому вказані органи зобо­в'язані забезпечити на основі внутрішнього і міжнародного законо­давства регулювання земельних відносин на території України шля­хом установлення в законі правил щодо виникнення, зміни або при­пинення правовідносин з приводу землі як об'єкта права власності українського народу. Ураховуючи особливість правового статусу українського народу як суб'єкта права власності, виключно народ може розпорядитися землею як територією України шляхом передачі частини землі іншим державам і в такий спосіб провести зменшення своєї території. Таке розуміння правомочності українського народу щодо розпорядження землею є визначальним для розвитку в чинному законодавстві України конституційної концепції регулювання земель­них відносин в Україні.

Право власності громадян на землю: поняття, зміст, набуття, реалізація, припинення

Конституція Укра­їни гарантує грома­дянам право влас­ності на землю, яке може набуватися гро мадянами виключно відповідно до зако­ну (ст. 14). Згідно зі

ст. 14 Основного закону об'єктом права власності громадян, юридич­них осіб і держави виступає не земля взагалі як об'єкт права власнос­ті українського народу, а конкретна земельна ділянка з її фізичними і юридичними властивостями. Відповідно до п. 1. ст. 79 ЗК України земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими ме­жами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї права­ми. При цьому земна поверхня являє собою ґрунтовий шар разом з усією рослинністю, лісами, багаторічними насадженнями, які розта­шовані у визначених на місцевості межах ділянки, а також поверхня, зайнята водоймами. Крім поверхневого шару, земельна ділянка як об'єкт права власності включає в себе також простір над та під пове­рхнею ділянки на висоту і глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Названі фізичні й юридичні ознаки земельної ділянки як об'єкта права власності на землю дозво­ляють проводити розмежування між правом власності на землю та інші природні ресурси.

- Виходячи з визначеного у ЗК України поняття земельної ділянки, у законодавстві України закріплюються правові рамки, у яких на­звані суб'єкти можуть набувати і реалізувати право власності на зе­млю. Зокрема, межі здійснення суб'єктивного права власності на зе­мельні ділянки окреслені в конституційному словосполученні "ви­ключно відповідно до закону". Такий запис в Основному законі дер­жави дозволяє по-різному тлумачити норму ст. 14 Конституції Укра­їни щодо набуття і реалізації права власності на землю. У цьому зв'я­зку вбачається, що в словосполученні "виключно відповідно до зако­ну" термін "закон" означає передусім утвердження принципу закон­ності набзигтя і реалізації права власності на земельні ділянки. При цьому не обов'язковим є прийняття спеціального закону щодо набут­тя і реалізації права власності на землю. Водночас здійснення права власності на землю може забезпечуватися системою прийнятих і уз­годжених між собою законів, норми яких тією чи іншою мірою ви­значають режим власності на землю і регулюють земельні відносини. Виключність здійснення права власності на землю відповідно до за­кону не допускає можливості набуття і реалізації суб'єктивного пра­ва власності на земельні ділянки відповідно до підзаконних норма­тивних актів, звичаїв, судових прецедентів, якщо інше не передба­чено Конституцією України чи окремими законами.

Право власності на землю, як і будь-яке інше суб'єктивне право, може набуватися лише за наявності певних юридичних фактів, з яки­ми закон пов'язує виникнення земельних правовідносин. Характерною особливістю набуття суб'єктивного права власності на землю громадя­нами і юридичними особами є те, що для виникнення права власності на земельну ділянку недостатньо лише одного юридичного факту, а

має бути юридичний склад, з яким закон пов'язує настання, зміну і припинення правовідносин власності на землю. Це означає, що при­йняття органами місцевого самоврядування чи державної влади рі­шення про передачу земельної ділянки у власність, або ж укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки не призводить до появи нового власника землі, якщо не будуть виконані інші юридичні дії що­до формування земельної ділянки як об'єкта права власності, виготов­лення, видачі й реєстрації документа про право власності на землю.

У ЗК України підстави набуття суб'єктивного права власності на земельні ділянки поділяються залежно від правового статусу грома­дян (громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянс­тва), а також від правового становища юридичних осіб (юридичні особи України, іноземні юридичні особи). У теоретичному і практич­ному плані така класифікація юридичних фактів за суб'єктами на­буття права власності на землю є найбільш прийнятою для законода­вчого закріплення конкретних підстав виникнення такого права.

Набуття права власності на землю потребує не лише законодавчого закріплення підстав виникнення такого права, а й визначення в за­коні умов (обставин), за яких передбачені в Конституції України су­б'єкти можуть стати власниками земельних ділянок.

Громадяни України можуть бути суб'єктами права власності на земельну ділянку за наявності у них повної цивільної та спеціальної земельної право-дієздатності. Підстави набуття права власності на землю громадянами України мають визначатися виключно законами України, як це зроблено, наприклад, у ЗК України, а також в окремих статтях ЦК України. Зокрема, за ст. 81 ЗК України громадяни Украї­ни набувають право власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель дер­жавної й комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю). Названий перелік законних підстав набуття права приватної власності не можна вважати вичерпним, оскільки право власності на земельну ділянку може виникати й з підстав, передбачених в ін­ших статтях цього кодексу та інших законах (так, напр., за Законом України "Про особисте селянське господарство" від 5 червня 2003 р. громадяни України, які приватизували земельні ділянки в меншому розмірі, ніж 2 га, мають право на одержання у власність земельну ділянку площею 2 га).

Громадяни України визнаються суб'єктами права власності на зе­млю, якщо у встановленому законом порядку приватизували безопла­тно земельну ділянку, або придбали її на підставі цивільно-правових угод та інших правочинів.

Громадяни України мають право один раз безоплатно приватизу­вати земельні ділянки у встановлених розмірах за таким цільовим призначенням: ведення товарного сільськогосподарського виробниц­тва (ст. 130 ЗК України); ведення фермерського господарства (ст. 32 ЗК України); ведення особистого селянського господарства (ст. 33 ЗК України); ведення садівництва (ст. 35 ЗК України); будівництва і об­слуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) (ст. 40 ЗК України); для індивідуального дачного будівництва; для будівництва індивідуальних гаражів.

Відповідно до ст. 121 ЗК України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах: а) для ведення фермерського господарства - у розмірі земельної частки (паю), визначеної для чле­нів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де розташовано фермерське госпо­дарство. Якщо на території сільської, селищної, міської ради розта­шовано декілька сільськогосподарських підприємств, розмір земель­ної частки (паю) визначається як середній по цих підприємствах. У разі відсутності сільськогосподарських підприємств на території відповідної ради розмір земельної частки (паю) визначається як сере­дній по району; б) для ведення особистого селянського господарства -не більше 2,0 га; в) для ведення садівництва - не більше 0,12 га; г) для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських бу­дівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 га, у се­лищах - не більше 0,15 га, у містах - не більше 0,10 га; ґ) для індиві­дуального дачного будівництва - не більше 0,10 га; д) для будівництва індивідуальних гаражів - не більше 0,01 га. Розмір земельних ділянок, що передаються безоплатно громадянину для ведення особистого се­лянського господарства, може бути збільшено в разі отримання в на­турі (на місцевості) земельної частки (паю).

Громадяни набувають право власності та права на користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого само­врядування в межах їх повноважень. Понад норму безоплатної пере­дачі громадяни можуть набувати у власність земельні ділянки для за­значених потреб за цивільно-правовими угодами. Громадяни України вправі набувати у власність земельні ділянки на підставі судового рі­шення, яке встановлює земельні права, фізичних осіб. Так, напри­клад, особа, яка безпідставно була позбавлена права на земельну час­тку (пай) і не одержала Сертифікат на право на земельну частку (пай), вправі в судовому порядку відновити свої права і на підставі судового рішення одержати Сертифікат, відповідно до якого у вста­новленому законом України порядку "Про порядок виділення земель­них часток (паїв) в натурі (на місцевості)" від 5 червня 2003 р. може витребувати земельну ділянку в натурі (на місцевості) й одержати Державний акт на право власності на землю. У законодавстві Украї­ни не передбачається реституція земельних ділянок колишнім влас­никам, які мали землю на такому праві до 13 березня 1992 р.

За Конституцією України суб'єктами права власності на землю (зе­мельні ділянки) можуть бути іноземці, особи без громадянства, якщо це передбачено законом. Так, наприклад, у чинному ЗК України на­звані фізичні особи можуть набувати права власності на земельні ді­лянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського при­значення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.

Для іноземних громадян та осіб без громадянства законом можуть бути закріплені не лише підстави набуття в приватну власність земе­льних ділянок, а й умови, за яких ці особи набувають право власності на земельні ділянки. Так, наприклад, за ЗК України, іноземні громадя­ни й особи без громадянства можуть набувати у власність земельні ді­лянки на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни та інших цивільно-правових угод; викупу земельних ділянок, на яких розташо­вані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності; прийняття спадщини. Правовими умовами набуття в приватну влас­ність земельних ділянок указаними особами є те, що об'єктом права власності можуть бути лише земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також за межами населе­них пунктів, якщо на таких ділянках розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності. Відповідно до п. 4 ст. 81 ЗК України, землі сільськогосподарського призначення, при­йняті в спадщину іноземними громадянами, а також особами без гро­мадянства, протягом року підлягають відчуженню. Однак механізм реалізації цієї норми ЗК України недостатньо визначений в чинному земельному законодавстві. Адже особа може відчужувати той чи інший об'єкт тоді, коли він належить йому на праві власності. Водночас ЗК

України не передбачає можливості оформлення права власності на іноземних громадян та осіб без громадянства.

Право власності юридичних осіб на землю: поняття, зміст, набуття, реалізація, припинення

Суб'єктами права власності на землю є також юридичні осо­би України, правове становище яких ви­значається Консти­туцією України, ЦК України, ЗК України

та іншими законодавчими актами. За Конституцією України набува­ти у власність земельні ділянки можуть усі юридичні особи, які зареє­стровані в Україні. ЗК України по-іншому визначає земельну право-дієздатність юридичних осіб щодо набуття у власність земельних ді­лянок і встановлює не зовсім обґрунтовані обмеження правового ста­новища юридичних осіб у здійсненні гарантованого Конституцією України права власності на землю.

Реалізація права власності на землю юридичними особами обумов­лена особливостями їхнього правового становища, а також залежить від того, на якій з існуючих категорій земель юридична особа має на­мір (виявляє волю) здійснювати право власності на землю (земельні ділянку). Так, наприклад, право власності на земельні ділянки сільсь­когосподарського призначення можуть набувати лише юридичні осо­би України, у статутних документах яких передбачено ведення това­рного сільськогосподарського виробництва. ЗК України не передбачає можливості набуття у власність земельних ділянок несільськогоспо-дарського призначення юридичними особами України, заснованими нашою державою, органами місцевого самоврядування, іноземними фізичними чи юридичними особами. Неврегульованими залишаються питання щодо права власності на земельні ділянки релігійних і гро­мадських організацій, комунальних і державних підприємств.

Юридичні особи набувають і реалізують право власності на землю з підстав, які мають бути закріплені виключно в законах. Зокрема, за ст. 82 ЗК України юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України) можуть набувати у власність земе­льні ділянки для здійснення підприємницької діяльності в разі: а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) внесення земельних ділянок її заснов­никами до статутного фонду; в) прийняття спадщини; г) виникнення інших підстав, передбачених законом. Наведений в цій статті перелік підстав набуття права приватної власності не можна вважати вичерп­ним, оскільки право власності на земельну ділянку може виникати й з інших підстав, які не передбачені цим законом, однак є в інших.

Виключно законами мають регулюватися також і юридичні механі­зми придбання земельних ділянок у власність юридичними особами як із земель державної чи комунальної власності, так і з приватної влас­ності. Так, наприклад, за ст. 127 ЗК України органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до їхніх повноважень здійснюють продаж земельних ділянок державної чи комунальної вла­сності громадянам та юридичним особам, які мають право на набуття земельних ділянок у власність, відповідно до цього кодексу. Продаж земельних ділянок державної та комунальної власності громадянам та юридичним особам здійснюється на конкурентних засадах (аукціон, конкурс), крім викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що є власністю покупців цих ділянок.

Порядок продажу земельних ділянок включає в себе комплекс по­слідовних юридичних дій, які мають виконати продавець і покупець у процесі відчуження земельної ділянки із державної чи комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб України. Механізм продажу земельних ділянок залежить від правового режиму земель­них ділянок, що продаються, їхнього цільового призначення, а також від того, хто виступає покупцем земельних ділянок. З урахуванням цих та інших обставин визначаються правові способи купівлі-продажу земельних ділянок, а саме - договірний чи конкурентний. Наприклад, у ст. 128 ЗКУ регулюється договірний порядок продажу земельних ділянок громадянам і юридичним особам із земель держа­вної та комунальної власності й не поширюється на угоди із земель­ними ділянками на вторинному ринку землі, що поступово формуєть­ся в Україні після приватизації земельних ділянок громадянами і юридичними особами з 1992 р. і до теперішнього часу.

Законами України може бути закріплений принцип обов'язковості проведення земельних торгів щодо земель державної й комунальної власності, конфіскованих земельних ділянок за рішенням суду, земе­льних ділянок, які відчужуються для забезпечення зобов'язань за кре­дитними договорами тощо. Крім того, у законі може бути визначена обов'язкова форма земельних торгів - аукціон чи конкурс, а також передбачатися випадки, коли торги не проводяться.

Земельні торги - це врегульований нормами чинного земельного, цивільного законодавства, а також локальними нормативно-правови­ми актами органів державної влади та місцевого самоврядування по­рядок продажу на конкурентних засадах земельних ділянок.

Земельні торги можуть проводитися у двох правових формах - ау­кціон або конкурс. Рішення про запровадження вказаних форм земе­льних торгів щодо земель державної й комунальної власності при­ймають органи державної влади та місцевого самоврядування.

Земельний аукціон - це врегульований нормами чинного земельно­го законодавства, а також локальними нормативно-правовими акта­ми конкурентний продаж земельних ділянок, відповідно до якого право власності на земельну ділянку набуває той учасник земельних торгів, який запропонує найбільшу ціну за земельну ділянку.

Земельний конкурс - урегульований нормами чинного земельного законодавства, а також локальними нормативно-правовими актами конкурентний продаж земельних ділянок, відповідно до якого право власності на земельну ділянку набуває той учасник земельних торгів, який запропонує найбільш вигідні умови придбання і використання земельної ділянки.

Відчуження земельних ділянок на підставі цивільно-правових угод передбачає обов'язкове проведення експертної грошової оцінки та­ких ділянок відповідно до Закону України "Про оцінку земель" від 11 грудня 2003 р.

За конституцією України іноземні юридичні особи можуть набувати у власність земельні ділянки на території України з підстав і в порядку, визначених виключно законами України. Зокрема, за ЗК України іно­земні юридичні особи можуть набувати у власність земельні ділянки в межах населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємниць­кої діяльності в Україні, а також за межами населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна. Для іноземних юридичних осіб ЗК України закріплює не лише підстави набуття в приватну власність земельних ділянок, а й указує також на умови, які мають бути врахо­вані при набутті цими особами земельних ділянок у приватну влас­ність: а) об'єктом права власності можуть бути лише земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також за межами населених пунктів, якщо на таких ділянках розта­шовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності; б) такі юридичні особи можуть набувати у власність на кон­курентних засадах шляхом участі в земельних торгах незабудовані зе­мельні ділянки для спорудження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності; в) реєстрації в Україні у встановленому порядку свого представництва з правом здійснення підприємницької діяльності в Україні; ґ) землі сільськогосподарського призначення, отримані у спадщину іноземними особами, підлягають відчуженню протягом одного року з моменту прийняття спадщини.

П

раво власності держави на землю: поняття, зміст, набуття, реалізація, припинення

За ст. 14 Консти­туції України само­стійним суб'єктом пра ва власності на зем­лю українського на­роду є держава, яка реалізує це право через органи держав-

ної влади з підстав і в порядку, передбаченому виключно законом. У системі органів державної влади право власності на землі державної власності мають здійснювати органи законодавчої влади - BP Украї­ни, BP АР Крим, центральні і місцеві органи виконавчої влади - KM України, Міністерство екології та природних ресурсів, Державний комітет України по земельних ресурсах, РМ АР Крим, місцеві держав­ні адміністрації (обласні, Київська і Севастопольська міські, районні державні адміністрації).

Говорячи про державу як самостійного суб'єкта права власності на землю, не варто плутати державу як власника землі з органами дер­жави як суб'єктами земельних правовідносин, які за Конституцією України зобов'язані здійснювати від імені українського народу право власності на землю, а також забезпечувати державні інтереси шляхом набуття у власність землю з підстав і в порядку, передбаченому чин­ними законами України. Однак в Україні немає законодавчих актів, які б чітко розмежовували правове становище народу України та держави як суб'єктів права власності на землю. Аналіз норм ст. 13, 14 Конституції України, а також ЗК України дозволяє констатувати, що не органи державної влади чи місцевого самоврядування є суб'єкта­ми права власності держави на землю, а Українська держава як полі­тична організація суспільства виступає самостійним суб'єктом права власності на землю лише у випадках, передбачених законами Украї­ни. Законодавче закріплення в ст. 13 Конституції України і визнання

народу України суб'єктом права власності на землю змінює суть пра­ва власності держави на землю як політичної організації суспільства. Конституція України містить норми, які закріплюють особливий ста­тус держави як суб'єкта права власності на землю і як регулятора земельних відносин з метою забезпечення не лише державних, а й загальнонародних інтересів, реалізації громадянами та юридичними особами суб'єктивних прав на землю, охорони землі як національно­го багатства. Держава як самостійний власник землі вправі володі­ти, користуватися і розпоряджатися землею в порядку, передбаче­ному законами України.

Відповідно до ст. 84 ЗК України в державній власності перебува­ють усі землі, крім земель комунальної та приватної власності. Зокре­ма, об'єктами права виключної державної власності є землі атомної енергетики та космічної системи; землі оборони, крім земельних діля­нок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення; землі під об'єктами природно-заповідного фонду та іс-торико-культурними об'єктами, що мають національне та загальноде­ржавне значення; під водними об'єктами загальнодержавного зна­чення; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення дія­льності BP України, Президента України, KM України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних га­лузевих академій наук; земельні ділянки зон відчуження та безумов­ного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруд­нення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Згідно з п. 4 ст. 84 ЗК України до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі права виключної державної власності, які не можуть передаватися також і в комунальну власність. До державної власності за межами населених пунктів мають належати землі лісового фонду, за винятком замкне­них земельних ділянок лісового фонду загальною площею до 5 га у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств, що на­лежать громадянам чи юридичним особам на праві приватної влас­ності. Склад і правовий режим лісового фонду як об'єктів права дер­жавної власності визначається не лише цим кодексом, а й окремими нормами ЛК України. До об'єктів права державної власності в межах і за межами населених пунктів належать також землі під водними об'єктами загальнодержавного значення, склад і правовий режим яких визначається ЗК України, також нормами В К України. До дер­жавної власності належать також земельні ділянки, які використову­ються для забезпечення діяльності BP України, Президента України,

KM України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук. Маються на увазі земельні ділянки під будівлями і спорудами права державної власнос­ті, які використовуються для забезпечення діяльності органів місце­вого самоврядування. Оскільки ЗК України закріплює перелік земель, які не можуть передаватись у приватну власність, то це не означає, що вказані землі не можуть бути передані в комунальну власність.

За Конституцією України підстави, умови, способи і порядок на­буття державою права власності на землю визначаються виключно законом. Тому в ст. 84 ЗК України держава через центральні та міс­цеві органи влади набуває у власність земельні ділянки в разі відчу­ження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхіднос­ті та для суспільних потреб; придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; прийняття спадщини; передачі у власність державі земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами; конфіскації земе­льної ділянки. Указаний перелік правових підстав набуття державою права власності на землю є вичерпним. Передбачені в цій статті ЗК України підстави набуття в державну власність земельних ділянок можуть бути застосовані лише після того, як у встановленому законом порядку буде проведено розмежування земель права державної та комунальної власності відповідно до Закону "Про розмежування зе­мель державної і комунальної власності" від 17 червня 2004 р.

За ст. 14 Конституції України суб'єктом права власності на землю українського народу є держава Україна. Водночас у ЗК України, у ЦК України суб'єктом права власності на землю (земельну ділянку) ви­знаються іноземні держави. Підстави, умови і порядок набуття інозе­мними державами у власність земельних ділянок регулюється ЗК України, а також іншими законодавчими актами. Відповідно до ст. 85 ЗК України іноземні держави можуть набувати у власність земель­ні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних предста­вництв та інших, прирівняних до них організацій відповідно до між­народних договорів. Іноземні держави можуть набувати у власність земельні ділянки, якщо таке право тієї чи іншої країни передбачено міжнародними договорами, ратифікованими BP України. Іноземні держави визнаються суб'єктами права власності на земельні ділянки, що відчужуються їм лише для розміщення будівель і споруд диплома­тичних представництв та інших, прирівняних до них організацій від­повідно до міжнародних договорів. Тому іноземні держави не можуть мати у власності земельні ділянки з метою використання їх для інших

потреб (видобуток корисних копалин, розміщення військових баз і формувань, для потреб космосу тощо). Для таких потреб земельні ді­лянки можуть надаватися лише в оренду на умовах, передбачених чинним законодавством України та міждержавними договорами, ра­тифікованими BP України.

Продаж земельних ділянок іноземним державам і юридичним осо­бам передбачає проведення комплексу організаційно-правових дій, пов'язаних з підготовкою до продажу земельної ділянки, проведення погодження такого продажу з BP України та KM України, безпосеред­ньо з продажем земельної ділянки, і легалізацією права власності на придбану земельну ділянку.

Крім іноземних держав, до суб'єктів права власності на землю в Україні ЦК України відносить також міжнародні організації. Водно­час у ЗК України такі суб'єкти права власності на землю не зазначені. Наявна колізія законів створює перешкоди до набуття у власність зе­мельних ділянок міжнародними організаціями. Тому в ЗК України має бути визначений правовий статус таких організацій, а також особливості набуття ними земельних ділянок у власність.

П

раво власності

територіальних громад на землю: поняття, зміст, набуття, реалізація, припинення

У ст. 13 і 14 Кон­ституції України ви­значено перелік су­б'єктів права влас­ності на землю в Україні. При цьому територіальні гро­мади не названі се-

ред інших суб'єктів права власності на землю. Водночас у ст. 142 Основного закону держави зазначається, що матеріальною і фінансо­вою основою місцевого самоврядування є, крім інших об'єктів, земля, що є у власності територіальних громад. Виходячи із цього, у ЗК України, а згодом у ЦК України було передбачено, що територіальні громади є суб'єктами права комунальної власності на землю. За За­коном України "Про місцеве самоврядування в Україні" територіальні громади - це жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміні­стративний центр.

Територіальні громади реалізують право власності на землю безпо­середньо або через органи місцевого самоврядування - сільські, се­лищні, міські ради в межах повноважень, визначених Конституцією України та законами України. Так, наприклад, згідно з п. 2 ст. 83 ЗК України юрисдикція територіальних громад та їхніх представницьких органів поширюється на землі в межах населених пунктів, крім зе­мель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їхніми межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності. Віднесення земель до об'єктів права комунальної власності має здійс­нюватися шляхом відмежування цих земель від земельних ділянок приватної власності та розмежування із землями державної власності відповідно до Закону України "Про розмежування земель державної і комунальної власності" від 5 лютого 2004 р. При цьому в п. З ст. 83 ЗК України міститься вичерпний перелік категорій земель і земельних ділянок, які належать до земель комунальної власності й не можуть передаватись у приватну власність.

Об'єктами права комунальної власності є землі загального користу­вання населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набереж­ні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження й утилізації відходів та інші землі загального користування, визна­ченні в планувальній документації того чи іншого населеного пункту). Відповідно до пп. "б" п. З ст. 83 ЗК України до земель комунальної власності належать землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту. У межах населе­них пунктів до комунальної власності мають належати землі лісового фонду, за винятком замкнених земельних ділянок лісового фонду за­гальною площею до 5 га у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств, що належать громадянам чи юридичним особам на праві приватної власності. Склад і правовий режим лісового фонду як об'єктів права комунальної власності визначається не лише цим кодексом, а й окремими нормами ЛК України. До об'єктів права ко­мунальної власності в межах населених пунктів належать також землі водного фонду, склад і правовий режим яких визначається ЗК Украї­ни і також нормами ВК України. До комунальної власності належать також земельні ділянки, які використовуються для забезпечення дія­льності органів місцевого самоврядування (напр., будівлі й споруди, що належать територіальним громадам на праві комунальної власно­сті, які використовуються для забезпечення діяльності органів місце­вого самоврядування). Визначені в цій статті землі комунальної влас­ності, які не передаються в приватну власність, можуть бути передані в державну власність.

У ЗК України визначаються підстави набуття територіальними громадами права власності на землю: у разі передачі їм земель дер­жавної власності; примусового відчуження земельних ділянок у влас­ників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; при­йняття спадщини: придбання за договорами купівлі-продажу, дару­вання, міни, іншими цивільно-правовими угодами; виникнення ін­ших підстав, передбачених законом. Наведений перелік правових підстав набуття територіальними громадами земельних ділянок у ко­мунальну власність не є вичерпним.

За Конституцією

а а України (ст. 41) ні-

_{С D Припинення права власності хто не може}

Ж W протиправно позоа-

_{11 і\ на землю влений права влас-}

^ м ності. Це означає,

U що право приватної

власності на земель­ні ділянки може бути припинено з підстав і в порядку, передбаченому законом. У цій статті закріплюється виключно судовий порядок при­пинення права власності на земельну ділянку в передбачених зако­ном випадках, з якими закон пов'язує припинення права власності на землю. При цьому в ЦК України встановлені загальні підстави припинення права власності, які можуть буди застосовані до регулю­вання відносин з припинення права власності, якщо спеціальним за­коном не передбачається інше. Водночас реалізація норм Конституції України, ЦК України потребує використання й інших законів, де за­кріплюються підстави припинення права власності на землю, серед яких базовим визнається ЗК України.

Подібно до ЦК України в ЗК України передбачається можливість припинення права власності на землю як у судовому порядку, так і без звернення до суду у випадках, передбачених цим кодексом. Зок­рема, у ст. 140 ЗК України встановлюється перелік підстав припи­нення права приватної власності на земельні ділянки. Аналіз змісту норми цієї статті дозволяє класифікувати підстави припинення права приватної власності на земельні ділянки на дві групи.

До першої групи належать випадки, коли право власності на земе­льну ділянку припиняється за бажанням і на основі волевиявлення власника, а саме: добровільна відмова власника від права на земельну ділянку (ст. 142 ЗК, ст. 347 ЦК України); відчуження земельної ділянки іншим особам, державі, територіальним громадам (ст. 131 ЗК України).

До другої групи підстав припинення права власності на земельні ділянки належать випадки, коли право власності на земельні ділянку припиняється поза волею власника, а саме: смерть власника земель­ної ділянки за відсутності спадкоємця; звернення стягнення на земе­льну ділянку на вимогу кредитора (ст. 139 ЗК України); відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб (ст. 146, 147 ЗК України; ст. 350); конфіскації за рішенням су­ду (ст. 148 ЗК України; ст. 354 ЦК України); невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встанов­лений строк у випадках, визначених цим Кодексом (ст. 145 ЗК Украї­ни; ст. 348 ЦК України).

Наведений перелік випадків припинення права приватної власнос­ті на земельну ділянку не можна вважати вичерпним, оскільки в ін­ших статтях цього кодексу також установлюються підстави припи­нення такого права на землю. Тому наявність у законі цих підстав не виключає можливості закріплення в законі інших юридичних фактів, з настанням яких право приватної власності може бути припинено. Так, наприклад, право власності на земельну ділянку для конкретної юридичної особи може бути припинено внаслідок реорганізації чи лі­квідації товариства. Право приватної власності громадян і юридич­них осіб на конкретну земельну ділянку може бути припинено також у результаті ризику випадкового знищення земельної ділянки через дії обставин непереборної сили (зсуви, розмив водою, затоплення, земле­трус тощо). У ЗК України не сказано про те, що в разі поділу земельної ділянки, що перебуває на праві спільної сумісної власності, також припиняється право власності на земельну ділянку як самостійний об'­єкт права спільної сумісної власності. У чинному ЗК України не перед­бачається можливість припинення права власності на земельні ділянки з таких підстав, як систематичне невнесення земельного податку в те­рміни, установлені законодавством, невикористання протягом одного року земельної ділянки, наданої для сільськогосподарського виробниц­тва, і протягом двох років - для несільськогосподарських потреб. Вод­ночас у цьому кодексі закріплюються нові підстави для примусового припинення права приватної власності на земельні ділянки: а) відчу­ження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспі­льних потреб; б) конфіскація за рішенням суду; в) невідчуження земе­льної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений термін у визначених законом випадках.

Аналізуючи підстави примусового припинення права приватної власності на земельні ділянки, не можна не вказати, що, крім ст. 140 ЗК України, підстави примусового припинення права приватної вла­сності передбачені також у ст. 143 цього кодексу. Аналіз змісту норми ст. 143 ЗК України показує, що вона частково дублює ст. 142 ЗК України щодо конфіскації земельної ділянки; викупу (вилучення) зе­мельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; примусового звернення стягнень на земельну ділянку за зобо­в'язаннями власника цієї земельної ділянки; невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встанов­лений термін у випадках, визначених цим Кодексом. Водночас ця стаття ЗК України закріплює додаткові підстави примусового припи­нення права власності, а саме: використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; неусунення допущених порушень законо­давства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовина­ми, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об'єктів інженерної інфраструктури меліоративних сис­тем, порушення встановленого режиму використання земель, що осо­бливо охороняються, а також використання земель способами, які за­вдають шкоди здоров'ю населення) у терміни, установлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земе­льних ресурсів. Момент припинення права власності на земельну ді­лянку залежить від того, з якої підстави таке право припиняється.

Припинення права власності на земельну ділянку передбачає на­стання певних юридичних наслідків, пов'язаних з тією чи іншою під­ставою такого припинення. Так, наприклад, конфіскація земельної ділянки здійснюється без будь-якої компенсації власнику вартості зе­мельної ділянки та всіх поліпшень на цій ділянці. Водночас відчужен­ня земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності чи для суспіль­них потреб обов'язково передбачає відшкодування власнику вартості ділянки та компенсацію інших втрат і збитків. Звернення стягнення на земельну ділянку передбачає відчуження такої ділянки іншим осо­бам у встановленому законом порядку з наступним задоволенням ви­мог кредитора.

К

онтрольні запитання

1. Що таке власність і право власності на землю в Україні?

2. Юридична природа права власності на землю в Україні.

3. Зміст права власності на землю в Україні.

4. Назвіть об'єкти права власності на землю в Україні.

5. Хто може бути суб'єктами права власності на землю за Конституцією України?

6. У чому полягають особливості правового становища українського народу як суб'єкта права власності на землю?

7. У чому полягає юридична природа підстав, умов, спосо­бів набуття та реалізації права власності на землю?

8. Поняття, форми, підстави і порядок проведення земель­них торгів.

9. Об'єкти, суб'єкти, зміст права приватної власності на зе­млю громадян.

10. Об'єкти, суб'єкти, зміст права приватної власності юри­дичних осіб.

11. Об'єкти, суб'єкти, зміст права власності держави на землю.

12. Особливості права власності на землю територіальних громад.

13. Особливості переходу права власності на земельні діля­нки в ринкових умовах.

14. Підстави припинення права власності на землю.

Рекомендована література

Андрейцев В.І. Земельне право і законодавство суверенної України: Актуальні проблеми практичної теорії. - К., 2005. Бусуйок Д.В. Правове регулювання обмежень прав на зем­лю в Україні : Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. - К., 2005. Бондар О.Г. Земля як об'єкт права власності за земельним законодавством України : Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. - К., 2005.

Вівчаренко О.А. Право власності на землю в Україні (актуа­льні проблеми). - Івано-Франківськ, 1998.

Гетьман А 77. Припинення прав на землю / / Земельний ко­декс України : На.ук.-практ. коментар / За ред. В.І. Семчи-ка. -К., 2004.

Гуревський В.К. Право приватної власності громадян на землі сільськогосподарського призначення : Монографія. - О., 2000. Дзера О.В. Розвиток права власності громадян в Україні : Монографія. - К., 1996. -

Практичний посібник з проведення земельного аукціону / За ред. В.В. Носіка. - К., 2003.

Каракаш 1.1. Право власності на землю / / Земельне право України : Підруч. / За ред. О.О. Погрібного, 1.1. Караката. -К., 2003.

Кулинич 77. Ф. Тенденції розвитку права власності на землю в сільському господарстві / / Проблеми права власності та господарювання у сільському господарстві : Монографія / За ред. В.І. Семчика. - К., 2001.

Носік В.В. Право власності на землю Українського народу. -К., 2006.

Погрібний О.О. Перспективи розвитку законодавства про заставу землі в Україні / / Вісн. Одес. ін-ту внутрішніх справ. - 2004. - № 2.

Семчик В.І. Право власності за Конституцією України. -К., 1997.

Янчук В.З. Право власності на землю : проблеми теорії та практики / / Адвокат. - 1997.

РОЗДІЛ 6

^ПРАВА

_{НА КОРИСТУВАННЯ ЗЕМЛЕЮ}

У теорії земельно­го права України

_{Поняття та види прав пРава на користу-}

вання землею (зем- На КОрИСТуваННЯ 36МЛ6Ю лекористування) роз-

глядаються в різних аспектах: а) в об'єк­тивному значенні -як інститут земельного права, тобто сукупність правових норм, у яких закріплюються об'єкти, суб'єкти, перелік і зміст прав на користування землею, а також регулюються підстави, умови, способи і механізм виникнення, зміни та припинення прав на користування землею (зе­мельними ділянками), визначаються юридисдикційні способи захисту суб'єктів прав на користування землею; б) у суб'єктивному розумінні -як забезпечена законом можливість і здатність особи володіти земе­льними ділянками і використовувати їхні корисні властивості для за­доволення потреб та інтересів суб'єктів; в) як правовий титул, що на­дає фізичним та юридичним особам правомочності щодо володіння, користування, а також у передбачених законом випадках обмежене право розпорядження земельною ділянкою (напр., передача земельної ділянки в суборенду).

За Конституцією України (ст. 13) кожен має право користуватися природними об'єктами права власності українського народу відпові­дно до закону. Тому в земельному законодавстві мають визначатися об'єкти, суб'єкти, правові форми, види, зміст прав на користування земельними ділянками.

Відповідно до Конституції України, ЗК України об'єктами прав на користування землею можуть бути: а) земля в межах території Украї­ни; б) окремі категорії земель; в) окремі земельні ділянки.

Суб'єктами прав на користування землею можуть бути визначені в законі фізичні та юридичні особи України, держава і територіальні громади в особі органів державної влади та. місцевого самоврядуван­ня, іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи і дер­жави, міжнародні організації тощо.

Зміст прав на користування землею становлять права і обов'язки суб'єктів, що виникають у зв'язку з реалізацією правомочностей во­лодіння, користування, а в передбачених законом випадках, і розпо­рядження землею.

У системному виразі передбачені чинним земельним та цивільним законодавством права на користування землею можуть бути класи­фіковані на певні групи за різними критеріями:

> цільовим призначенням земельної ділянки: а] право сільсько­господарського землекористування; б] право несільськогоспо­дарського землекористування. За шгм критерієм можлива та­кож детальніша класифікація за категоріями земель (ст. 19 ЗК України), видами угідь у межах однієї категорії земель;

у- суб'єктами прав на землекористування: громадяни України та іноземці; юридичні особи Україні та іноземні юридичні особи:

г за обсягом повноважень користувача: а) повне: б) неповне. Перше право землекористування - це використання ділянки на підставі правового титулу, який виключає їложливість ко­ристування земельною ділянкою іншими особами на іншому "повному" праві, у тому числі власником землі (право постій­ного користування, оренда, емфітевзис, суперфіцій), і тому обсяг прав "повного землекористувача" дорівнює обсягу⁷ прав на користування власника земельної ділянки. Другий вид прав на землекористування передбачає можливість володіння і користування землею з відповідними обмеженнями, може 'співіснувати" з "повним" правом землекористування - на­приклад, право загального землекористування, право вико­ристання земельних ділянок для проведення розвідувальних робіт, випасання худоби, право залишати автомобіль на стоя­нці, право земельного сервітуту тощо. Такий поділ об'єктивно існує і потребує законодавчого закріплення в ЗК України;

• строками користування: а) постійне - без заздалегідь установ­леного строку; б) тимчасове - з визначенням конкретних строків користування земельною ділянкою.

• платністю: а) оплатне; б) безоплатне;

РОЗДІЛ 6. Права на користування землею

> ступенем захисту та пріоритетами: а) речові; б) зобов'язальні; в) змішані. Речові права, на відміну від зобов'язальних, хара­ктеризуються тим, що вони (а) мають абсолютний характер,

(б) своїм предметом мають індивідуально визначену річ,

(в) характеризуються "правом слідування";

> відношенням до права власності: а) первинне (напр., оренда); б) вторинне (напр., суборенда);

> за формою виразу: а) індивідуальне; б) колективне.

Існують й інші критерії класифікації права користування.

Відповідно до Конституції України в земельному та цивільному за­конодавстві закріплені такі права на користування землею: право на загальне користування землею; право на оренду земельних ділянок; право на постійне користування земельними ділянками; право земе­льного сервітуту; право на забудову чужої земельної ділянки; право на користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб; право на іпотеку земельної ділянки; право користування зе­мельними ділянками для проведення розвідувальних робіт.

Наведений перелік прав на користування земельними ділянками вважати вичерпним не можна. Зокрема, у чинному цивільному зако­нодавстві України можна відокремити такий специфічний титул пра­ва на землекористування, як право користування земельною ділян­кою наймача будівель і споруд, передбачене ч. 1 ст. 796 ЦК України, за якою одночасно з правом найму будівлі або іншої капітальної спо­руди (їхньої окремої частини) наймачеві надається право користу­вання земельною ділянкою, на якій вони розташовані, а також право користування земельною ділянкою, яка прилягає до будівлі або спо­руди, у розмірі, необхідном}' для досягнення мети найму. Якщо розмір земельної ділянки в договорі не визначений, наймачеві надається право користування усією земельною ділянкою, якою володів наймо-давець. Істотними ознаками такого права землекористування найма­ча будівлі чи споруди є невиключність, строковість і безоплатність.

За чинним цивільним законодавством використання земельних ді­лянок може здійснюватися також на праві довірчого управління (розд. 70 ЦК України). Відповідно до ч. 1 ст. 1029 ЦК України за дого­вором управління майном одна сторона (установник управління) пе­редає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управ­ління, а друга сторона зобов'язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача). Крім того, можливість передачі земельної ділянки в довірче управління після прийняття рішення про

звернення стягнення на предмет іпотеки передбачена також ст. 34 Закону України "Про іпотеку".

Відповідно до ч. 3-6 ст. 18 ЛК України передбачається тимчасове (довгострокове та короткострокове) користування лісами. Тому право на тимчасове користування лісокористувачів можна розглядати як самостійний титул землекористування.

За ч 2 ст. 94 ЗК України передбачається можливість надання земе­льних ділянок у концесію у випадках, обумовлених законом. Законо­давство таких випадків не встановлює, і діє загальне правило ч. 1 ст. 94 ЗК України, за якою для здійснення концесійної діяльності концесіонеру надаються в оренду земельні ділянки в порядку, уста­новленому цим Кодексом. Аналогічне правило закріплено і в ч. 5 ст. З Закону України "Про концесії". Тому концесія не визнається законом як окремий різновид права землекористування і як самостійне право на користування землею.

П

раво на загальне користування землею: поняття, об'єкти, суб'єкти, зміст, набуття, реалізація, припинення

За ст. 13 Консти­туції України кож­ний громадянин має право користувати­ся природними об'­єктами права влас­ності народу відпо­відно до закону. Се-

ред таких об'єктів в Основному законі держави названа земля. Одні­єю із форм такого користування є право на загальне користування землею або ж право загального землекористування.

Право на загальне користування землею земельним законодавством України прямо не передбачено. У ЗК України (ст. 83, 84) містяться лише окремі вказівки на існування такого права в частині земель загального користування. При цьому право на загальне користування землею має поширюватися на всі категорії земель і здійснюватися у визначених за­коном правових межах з додержанням правових обмежень. Зважаючи на це, до відносин загального землекористування застосовуються зага­льні положення ч. 2 ст. 38 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища", за якою законодавством України громадянам гарантується право загального використання природних ресурсів для задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рек­реаційних, матеріальних тощо) безоплатно, без закріплення цих ресурсів за окремими особами і надання відповідних дозволів, за винятком об­межень, передбачених законодавством України.

Поняття права загального користування землею в чинному земель­ному законодавстві пс дасться. У науці земельного права України право загального землекористування розглядається як природне пра­во і визначається як установлена законом і забезпечена обов'язками інших осіб можливість вільного, без закріплення за окремими особами та без надання відповідних дозволів, безоплатного, найбільш зручного використання земель для задоволення життєво необхідних потреб (ес­тетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо), а також звернення до компетентних органів з метою захисту порушеного пра­ва) (Костяшкін Т.О. Право земельного землекористування громадян : Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. - К., 2005.)

Об'єктом права загального користування с всі землі України, за винятком обмежень, установлених законом. Такі обмеження передба­чені законодавством України про природно-заповідний фонд, оборо­ну, про державний кордон, транспорт, телекомунікації тощо. Напри­клад, відповідно до ст. 16 Закону України "Про природно-заповідпий фонд України" на території природного заповідника забороняється "прохід сторонніх осіб", що виключає територію природного заповід­ника з переліку об'єктів права загального користування землею.

Усі інші землі є об'єктом права загального землекористування. На­самперед це землі, спеціально призначені для здійснення права зага­льного землекористування: землі загального користування населених пунктів (вулиці, плопді, сквери, парки, набережні, проїзди тощо), спе­ціально визначені земельні ділянки у складі території природно-заповідного фонду (напр., зони стаціонарної рекреації національних природних парків - ст. 21 Закону України "Про природний заповід­ний фонд України") тощо.

Об'єктом права загального землекористування можуть бути й інші землі, проте можливість здійснення права загального користування ними істотно обмежується обов'язком не порушувати прав інших осіб. Наприклад, не можна здійснювати право загального користу­вання на територіях, зайнятих посівами деяких сільськогосподарсь­ких культур ~ витоптування рослин порушить право власника на них; не можна вдиратися на присадибну ділянку - це порушить право го­сподаря на повагу до приватного життя тощо.

Суб'єктами права загального землекористування є громадяни України, а також іноземці та особи без громадянства, які за загаль­ним правилом користуються в Україні тими ж правами, що й грома­дяни України (ст. 26 Конституції України).

Зміст права загального землекористування включає лише право­мочність користування земельними ділянками. Слід окремо наголоси­ти, що право загального користування не передбачає можливості во­лодіння та користування земельними ділянками на окремому юриди­чному титулі. Здійснення і захист такого права базується на Консти­туції України та згаданих вище законах.

Право загального користування насувається з народженням люди­ни і припиняється з її смертю та "за визначенням" особливого оформ­лення не потребує. Це право є невідчужуваним. розпорядитися ним неможливо, його можна лише здійснювати (реалізовувати), фактично користуючись земельною ділянкою. У деяких чітко визначених зако­ном випадках реалізація права загального користування допускаєть­ся лише за згодою власників земельних ділянок. Так, наприклад, у ч. 1 ст. 17 Закону України "Про фермерське господарство" передба­чено, що дії щодо загального землекористування дозволяються лише за згодою власників земельних ділянок, або в ч. 2 ст. 19-1 Закону України "Про електроенергетику" зазначається, що доступ до забо­ронних і контрольованих зон гідроелектротехнічних споруд сторонніх осіб можливий лише в порядку, установленому власником гідроелект­ротехнічних споруд або уповноваженим ним органом.

Здійснення права загального користування може обумовлюватися відповідно до закону виконанням деяких умов. Наприклад, саме та­ким є режим здійснення права загального користування землею на території зон регульованої рекреації національних природних парків (ст. 21 Закону України "Про природно-заповідний фонд України").

Право на оренду землі: поняття, об'єкти, суб'єкти, ЗМІСТ, набуття, реалізація, припинення

Правову основу оренди землі станов­лять Конституція Ук­раїни, ЗК України. ЦК України, Закон України "Про оренду землі" та інші закони і підзаконні акти.

Право на оренду землі можна розглядати в об'єктивному та суб'єк­тивному значенні.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про оренду землі" оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підпри­ємницької та інших видів діяльності. У правовому значенні оренда землі характеризується специфічними рисами, які визначають її осо­бливу юридичну природу і дозволяють вирізняти право оренди землі серед інших суміжних прав на користування землею - лізинг, емфіте-взис, суперфіцій тощо, а саме: а) земельні ділянки надаються у воло­діння і користування; б) право розпорядження орендованою земель­ною ділянкою здійснює власник; в) орендар може здійснювати обме­жене розпорядження земельною ділянкою з підстав, перед вчених за­коном і договором; ґ) строковість права оренди земельної ділянки; г) зворотність, тобто повернення орендованої земельної ділянки влас­нику після спливу строку оренди; д) обов'язковість укладення догово­ру оренди земельної ділянки; е) використання земельної ділянки для діяльності, не забороненої законом.

За чинним законодавством України право на оренду земельної ді­лянки може бути короткостроковим (до 5 років) та довгостроковим (від 5 до 50 років).

Об'єктами права оренди можуть бути земельні ділянки всіх катего­рій земель у межах території України. В оренду може передаватися земельна ділянка разом з насадженнями, будівлями, спорудами, во­доймами, розташованими на ній, або без них. Ризик випадкового знищення або пошкодження земельної ділянки як об'єкта оренди несе орендодавець, якщо інше не передбачено договором оренди землі. Земельна ділянка, яка передається в оренду, може бути застрахована на період дії договору оренди землі за згодою сторін у порядку, уста­новленому законодавством України.

Суб'єктами здійснення права на оренду землі виступають орендар та орендодавець. Відповідно до ст. 93 ЗК України та ст. 5 Закону України "Про оренду землі" орендарями земельних ділянок можуть бути будь-які юридичні або фізичні особи - громадяни і юридичні особи України, іноземці та особи без громадянства, іноземні юриди­чні особи, міжнародні об'єднання та організації, а також іноземні держави, місцеві державні адміністрації, KM України та органи міс­цевого самоврядування.

Орендодавцями земельних ділянок можуть бути власники землі або уповноважені ними особи. Орендодавцями земельних ділянок, що пе­ребувають у приватній власності, є громадяни та юридичні особи або уповноважені ними особи. Земельні ділянки комунальної власності надаються в оренду тим чи іншим суб'єктам органами місцевого са­моврядування - сільськими, селищними, міськими радами в межах повноважень, визначених законом. Орендодавцями земельних діля-

нок, що перебувають у спільній власності територіальних громад, є районні, обласні ради та BP АР Крим у межах повноважень, визначе­них законом. Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є районні, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, Рада міністрів АР Крим і KM України в межах їхніх повноважень, визначених законом.

Зміст права на оренду землі становлять права, обов'язки суб'єкта здійснення права оренди щодо володіння та користування земельною ділянкою. Ні в земельному, ні в цивільному законодавстві України не дається визначення понять "володіння" і "користування" як складових права оренди земельної ділянки. Тому право володіння можна визна­чити як юридично забезпечену можливість орендаря мати в натурі (на місцевості) індивідуально визначену за місцем знаходження, роз­мірами, конфігурацією та іншими ознаками земельну ділянку у своє­му використанні, безперешкодно приступати до її обробітку тощо. Право користування земельною ділянкою полягає в юридично забез­печеній можливості орендаря здобувати корисні властивості із земе­льної ділянки, що йому належить, для забезпечення своїх матеріаль­них, рекреаційних, естетичних та інших потреб. Здійснення суб'єкти­вного права оренди земельної ділянки не виключає можливості для орендаря відчужувати орендовану земельну ділянку у випадках, пе­редбачених законом (передача в суборенду, у спадщину тощо).

Зміст права на оренду землі конкретизується в правах і обов'язках орендарів та орендодавців земельних ділянок. За законом орендода­вець має право вимагати від орендаря використання земельної діля­нки за цільовим призначенням згідно з договором оренди; дотриман­ня екологічної безпеки землекористування та збереження родючості ґрунтів; додержання державних стандартів, норм і правил, у тому числі місцевих правил забудови населених пунктів; дотримання ре­жиму водоохоронних зон, прибережних захисних смуг, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон, зон особливого режиму викорис­тання земель і територій, які особливо охороняються; своєчасного внесення орендної плати та інші права, які сторони можуть передба­чити в договорі оренди земельної ділянки.

За чинним законодавством України орендодавець зобов'язаний пе­редати в користування земельну ділянку в стані, що відповідає умо­вам договору оренди; при передачі земельної ділянки в оренду забез­печувати відповідно до закону реалізацію прав третіх осіб щодо орен­дованої земельної ділянки; не вчиняти дій, які б перешкоджали орен­дареві користуватися орендованою земельною ділянкою; відшкодову­вати орендарю капітальні витрати, пов'язані з поліпшенням стану об'єкта оренди; попередити орендаря про особливі властивості та не­доліки земельної ділянки, які в процесі її використання можуть спри­чинити екологічно небезпечні наслідки для довкілля або призвести до погіршення стану самого об'єкта тощо.

Законами України та договором оренди землі можуть бути передбачені й інші права й обов'язки орендарів та орендодавців земельних ділянок.

Право на оренду земельних ділянок може набуватися з підстав і в по­рядку, передбачених законами та договорами оренди земельних ділянок.

Право на оренду земельної ділянки, яка перебуває в державній чи комунальній власності, набувається на підставі рішення органів дер­жавної влади чи місцевого самоврядування про надання земельної ділянки в оренду. У разі набуття права на оренду земельної ділянки державної й комунальної власності на конкурентних засадах така зе­мельна ділянка передається в оренду за результатами конкурсу чи аукціону шляхом укладення та реєстрації договору оренди землі.

Земельні ділянки, що перебувають у приватній власності юридич­них осіб, можуть передаватися в оренду шляхом укладення договору оренди землі на підставі рішення органів управління цієї юридичної особи, які за статутом підприємства мають відповідні повноваження з розпорядження землею.

Земельні ділянки, що перебувають у приватній власності громадян, можуть передаватися в оренду на основі власного волевиявлення особи.

Право на оренду земельної ділянки може здійснюватися лише ви­ключно за договором оренди землі. Відповідно до ст. 13 Закону Укра­їни "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким оре­ндодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділян­ку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'яза­ний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

За змістом договір оренди землі може мати істотні умови, з якими закон пов'язує дійсність чи недійсність такої угоди, а також інші умо­ви, які визнаються сторонами, не суперечать закону і закріплюються в договорі. Чинне законодавство передбачає перелік істотних умов дого­вору оренди земельної ділянки, а саме: 1) об'єкт оренди (місце розта­шування та розмір земельної ділянки); 2) строк дії договору оренди; 3) орендну плату із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її не­сплату; 4) умови використання та цільове призначення земельної діля­нки, яка передається в оренду; 5) умови збереження стану об'єкта оре-

нди: 6) умови і строки передачі земельної ділянки орендодавцеві; 7) іс­нуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; 8) визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; 9) відповідальність сторін. Відсутність у договорі однієї з таких істотних умов є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнан­ня договору недійсним відповідно до закону. За згодою сторін у дого­ворі оренди земельної ділянки можуть зазначатись інші умови.

Договір оренди земельної ділянки обов'язково укладається в пись­мовій формі. Постановою KM України від 3 березня 2004 р. затвер­джено форму Типового договору оренди землі. Така форма договору є обов'язковою, однак зміст договору оренди земельної ділянки може бути конкретизований в кожному конкретному випадку за домовле­ністю сторін.

Ст. 15 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що невід'­ємною частиною договору оренди є: 1) план або схема земельної діля­нки, яка передається в оренду; 2) кадастровий план земельної ділян­ки з відображенням обмежень (обтяжень) в її використанні та вста­новлених земельних сервітутів; 3) акт визначення меж земельної діля­нки в натурі (на місцевості); 4) акт приймання-передачі об'єкта орен­ди; 5) проект відведення земельної ділянки у випадках, передбачених Законом України "Про оренду землі". Відсутність зазначених докуме­нтів є однією із підстав для визнання таких договорів недійсними. За бажанням однієї із сторін договір може бути посвідчений нотаріаль­но. Законом України "Про оренду землі" передбачено обов'язкову державну реєстрацію укладених договорів оренди земельної ділянки, яка здійснюється в порядку, установленому законом (ст. 20).

Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення дого­вору оренди та його державної реєстрації, якщо інше не передбачено законом. Приступати до використання земельної ділянки до встанов­лення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посві­дчує право на неї, та державної реєстрації забороняється.

Передача в оренду земельної ділянки не є підставою для припи­нення або зміни обмежень (обтяжень) та інших прав третіх осіб на цю земельну ділянку, якщо інше не передбачено законом. При укладенні договору оренди землі орендодавець зобов'язаний вказати в договорі на існуючі обмеження та обтяження у використанні земельної ділян­ки, інші права третіх осіб щодо земельної ділянки, яка передається в оренду. Невиконання орендодавцем такого зобов'язання дає право орендарю вимагати зменшення орендної плати або розірвання дого­

вору оренди та відшкодування збитків. У ст. 6 Закону України "Про оренду землі" зазначається, що земельна ділянка, обтяжена заставою, може бути передана в оренду за згодою заставодержателя. Перехід права власності на орендовану земельну ділянку до іншої особи, а та­кож реорганізація юридичної особи - орендаря не є підставою для зміни умов або розірвання договору оренди, якщо інше не передбаче­но договором оренди земельної ділянки.

У випадку смерті фізичної особи-орендаря або засудження його до позбавлення волі право на оренду земельної ділянки може переходити до інших осіб у порядку, передбаченому законом або договором орен­ди земельної ділянки. Зокрема, якщо інше не буде передбачено дого­вором оренди, після смерті фізичної особи-орендаря право на оренду земельної ділянки переходить до спадкоємців, а в разі їхньої відмови чи відсутності таких - до осіб, які використовували цю земельну діля­нку разом з орендарем і виявили бажання стати орендарями, якщо це не суперечить вимогам ЗК України та Закону України "Про оренду землі". У випадку засудження фізичної особи-орендаря до позбавлення волі або обмеження його дієздатності за рішенням суду право на орен­ду земельної ділянки переходить до одного із членів його сім'ї, який ви­явив бажання і може відповідно до закону стати орендарем, а при йо­го відмові або відсутності таких - до осіб, які використовували цю зе­мельну ділянку разом з орендарем, за їхньою згодою, якщо це не супе­речить вимогам ЗК України та Закону України "Про оренду землі".

Право на оренду землі може бути припинено з підстав, передбаче­них законом і договором оренди землі. Припинення права оренди зе­млі може бути добровільним або примусовим. У добровільному поряд­ку право оренди землі припиняється в передбачених законом випад­ках: взаємна згода орендаря і орендодавця на його припинення; по­єднання в одній особі власника земельної ділянки та орендаря; закін­чення строку оренди землі; ліквідація юридичної особи - орендаря; припинення діяльності державних чи комунальних підприємств, установ та організацій.

Примусово право оренди землі може бути припинено лише в судо­вому порядку з таких підстав: вилучення земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності або для суспільних потреб; викуп земельної ді­лянки для суспільних потреб, примусове відчуження земельної ділян­ки з мотивів суспільної необхідності в порядку, установленому зако­ном; використання земельної ділянки способами, які суперечать еко­логічним вимогам; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; систематична несплата орендної плати; неусунення

допущених порушень законодавства (забруднення земель хімічними речовинами, відходами, стічними водами, засмічення земель заборо­неними рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту тощо) у терміни, установлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

Право оренди земельної ділянки припиняється також у випадку смерті фізичної особи - орендаря, засудження його до позбавлення волі та відмови осіб, до яких може відповідно до законодавства пере­йти право оренди, від виконання укладеного договору оренди земе­льної ділянки.

Орендар, який належно виконував обов'язки відповідно до умов договору, має право на поновлення договору після закінчення строку, на який було укладено договір. У разі поновлення договору оренди на новий строк його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У ви­падку, якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди, то за відсутності письмових заперечень орендодавця протягом одного місяця після закінчення строку договору він підлягає поновленню на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Письмове заперечення здійснюється листом-повідомленням.

Відповідно до ст. 93 ЗК України орендована земельна ділянка або її частина може передаватись у володіння та користування іншій особі, тобто в суборенду.

Особливості та порядок передачі земельних ділянок в суборенду ре­гулюються законом України "Про оренду землі". Так, орендована зе­мельна ділянка або її частина може передаватись орендарем в суб­оренду без зміни цільового призначення, якщо це передбачено дого­вором оренди або за письмовою згодою орендодавця. Якщо протягом одного місяця орендодавець не надішле письмового повідомлення щодо своєї згоди чи заперечення, орендована земельна ділянка або її частина може бути передана в суборенду.

Умови договору суборенди земельної ділянки мають обмежуватись умовами договору оренди земельної ділянки і не суперечити йому. Строк суборенди не може перевищувати строк, визначений договором оренди земельної ділянки. У разі припинення договору оренди чинність договору суборенди земельної ділянки припиняється. Плата за суборен­ду земельних ділянок державної й комунальної власності не може пере­вищувати орендної плати. Договір суборенди земельної ділянки уклада­ється в письмовій формі і підлягає державній реєстрації. За згодою сто­рін договір суборенди земельної ділянки посвідчується нотаріально.

П

раво

на постійне користування землею: поняття, об'єкти, суб'єкти, зміст, набуття, реалізація, припинення

У структурі прав на користування зем­лею право на по­стійне користування земельними ділянка­ми посідає особливе місце, оскільки воно було притаманне ра-

дянському земельному праву, мало похідний характер від права ви­ключної державної власності й тому було об'єктивовано в ЗК УРСР 1990 p., а згодом, після проголошення незалежності України, відтво­рено в ЗК України 1992 та 2001 pp. і підтверджено рішенням Кон­ституційного Суду України від 22 вересня 2005 р.

Право на постійне користування землею можна розглядати в об'єк­тивному і суб'єктивному значенні. Здійснення права на постійне ко­ристування землею породжує земельні правовідносини.

За своєю юридичною природою право на постійне користування землею характеризується такими ознаками, які вирізняють його се­ред інших прав на користування землею, а саме: а) об'єктом є земель­ні ділянки державної та комунальної власності; б) суб'єктами можуть бути громадяни, юридичні особи; в) зміст становлять права і обов'яз­ки користувачів щодо володіння і користування земельною ділянкою; ґ) законом можуть бути встановлені обмеження щодо набуття такого права відповідними суб'єктами; г) здійснюється без визначення стро­ку; д) обов'язковість сплати земельного податку; е) неможливість віль­ного розпорядження земельними ділянками без рішення органів дер­жавної влади та місцевого самоврядування; е) на земельні ділянки, що перебувають у постійному користуванні не може бути звернуто стягнення за претензіями кредиторів; є) може бути припинено лише з підстав, визначених законом; ж) оформляється Державним актом на право постійного користування земельною ділянкою тощо.

Об'єктом здійснення права постійного землекористування є земе­льні ділянки, що перебувають у державній або комунальній власності, перелік яких визначається чинним земельним законодавством.

Згідно з ч. 1 ст. 84 ЗК України в державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної й приватної власності. До земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність належать: а) землі атомної енергетики та космічної системи; б) землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого і житлового призначення; в) землі під об'єк­тами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне і загальнодержавне значення; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності BP України, Прези­дента України, KIVI України, інших органів державної влади, Націона­льної академії наук України, державних галузевих академій наук тощо.

За чинним ЗК України (п. 2 ст. 83) в комунальній власності перебу­вають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їхніми межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.

У законодавстві України суб'єктами права на постійне користу­вання земельними ділянками визнаються фізичні та юридичні особи, які за законом можуть набувати і реалізовувати таке право. Так, на­приклад, за ЗК України 2001 р. такими суб'єктами можуть бути лише: а) підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності; б) громадські організації інвалідів України, їхні підприємства (об'єднання), установи та організації.

За рішенням Конституційного Суду України суб'єктами права на постійне користування земельними ділянками визнаються також ті фізичні особи, які набули прав постійних землекористувачів до 1 січ­ня 2002 р. відповідно до ЗК України від 18 грудня 1990 р. в новій ре­дакції від 13 березня 1992 р. і не переоформили його на право влас­ності або оренди земельної ділянки в період з 1 січня 2002 р. по 22 вересня 2005 р. і продовжують використовувати такі ділянки за цільовим призначенням. Коло таких суб'єктів було визначено в ЗК України 1992 p.: 1) громадяни України, яким були надані земельні ді­лянки для ведення селянського (фермерського) господарства, особис­того підсобного господарства; 2) сільськогосподарські підприємства та організації; 3) громадські об'єднання; 4) релігійні організації; 5) промислові, транспортні та інші несільськогосподарські підприємс­тва, установи й організації; 6) військові частини, установи, військово-навчальні заклади, підприємства та організації Збройних сил Украї­ни, інші військові формування та внутрішні війська; 7) спеціалізовані підприємства лісового господарства; 8) житлові, житлово-будівельні, гаражно-будівельні й дачно-будівельні кооперативи; 9) спільні під­приємства, міжнародні об'єднання та організації за участю українсь­ких, іноземних юридичних і фізичних осіб, підприємства, що повніс­тю належать іноземним інвесторам.

Право постійного користування земельними ділянками може здій­снюватися в межах всіх категорій земель за різним цільовим призна­ченням. Так, наприклад, державним і комунальним сільськогосподар­ським підприємствам, установам та організаціям на такому юридич­ному титулі можуть надаватися земельні ділянки сільськогосподарсь­кого призначення для науково-дослідних, навчальних цілей і ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а державним водого­сподарським організаціям - для догляду за водними об'єктами, при­бережними захисними смугами, смугами відведення, береговими смугами водних шляхів, гідротехнічними спорудами тощо. Земельні ділянки лісогосподарського призначення надаються на зазначеному юридичному титулі спеціалізованим державним або комунальним лі­согосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалі­зовані підрозділи для ведення лісового господарства.

Підстави і порядок надання земельних ділянок у постійне користу­вання визначаються законом. Право постійного користування земе­льними ділянками надається на підставі рішень органів державної влади та місцевого самоврядування на основі розроблених і затвер­джених проектів відведення таких ділянок та оформляється Держав­ним актом на право постійного користування земельною ділянкою, який підлягає державній реєстрації відповідно до закону. Земельні ділянки, що перебувають у постійному користуванні, можуть бути на­дані іншим суб'єктам на такому праві за умови примусового вилучен­ня такої ділянки в попереднього землекористувача.

Зміст права постійного користування земельним ділянками станов­лять передбачені в законі права та обов'язки суб'єктів щодо володіння і користування такими ділянками. За чинним ЗК України суб'єкти пра­ва на постійне користування земельними ділянками можуть реалізува­ти свої права та обов'язки у сфері ефективного і раціонального вико­ристання та охорони землі, а також у сфері здійснення майнових і не-майнових прав, пов'язаних з використанням землі. Зокрема, постійні землекористувачі мають право самостійно господарювати на землі; використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі.

До прав постійних землекористувачів у сфері реалізації інших майнових і немайнових прав належать: право власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, вироблену сіль­ськогосподарську продукцію; право землекористувачів на відшкоду­вання збитків у випадках, передбачених законом; право споруджува­ти житлові будинки, виробничі та інші будівлі й споруди (напр., фер­ми, млини, комори тощо). Наведений перелік прав постійних земле­користувачів не є вичерпним з огляду на особливості правового ре­жиму земельних ділянок у межах тієї чи іншої категорії.

Реалізація права на постійне користування земельними ділянками передбачає також виконання землекористувачами обов'язків, які ви­значаються законом. Наприклад, у чинному ЗК України (ч. 1. ст. 93) всі обов'язки постійних землекористувачів умовно можна поділити на три групи: перша - у галузі ефективного використання земельних ді­лянок, а саме: а) забезпечувати використання їх за цільовим призна­ченням; б) своєчасно сплачувати земельний податок; в) своєчасно по­давати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель; друга - у галузі відтворення і комплексної охорони земель: а) додержуватися вимог за­конодавства про охорону довкілля; б) підвищувати родючість ґрунтів і зберігати інші корисні властивості землі; третя - у галузі виконання ін­ших майнових і немайнових обов'язків; а) не порушувати прав власни­ків суміжних земельних ділянок і землекористувачів; б) зберігати геоде­зичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушуваль­них систем; в) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, по­в'язаних з установленням земельних сервітутів та охоронних зон.

Припинення права на постійне користування земельними ділянка­ми в земельному праві розглядається як сукупність юридично значи­мих дій, із настанням яких у суб'єктів припиняються повноваження щодо володіння та користування земельними ділянками. Підстави, умови, способи та порядок припинення права постійного користу­вання земельними ділянками визначаються законом.

Передбачені в чинному ЗК України підстави, способи і порядок при­пинення права постійного користування землею можна поділити на групи: а) добровільна відмова особи від права на постійне користування землею; б) примусове припинення права постійного користування земе­льною ділянкою; в) смерть фізичної особи і припинення діяльності дер­жавних чи комунальних підприємств, установ та організацій.

Суб'єкти права на постійне користування земельними ділянками можуть на основі власного волевиявлення добровільно відмовитися від права на постійне користування землею шляхом подачі заяви до власника земельної ділянки, який приймає рішення і повідомляє зем­лекористувача про припинення такого права.

За чинним ЗК України примусове припинення права постійного ко­ристування земельними ділянками може бути здійснено з таких підстав: а) примусове вилучення земельної ділянки для суспільних та інших по­треб за рішенням органів державної влади та місцевого самоврядуван­ня; б) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; в) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологіч­ним вимогам; г) систематична несплата земельного податку.

Законом можуть бути передбачені особливості примусового вилу­чення особливо цінних земель.

Земельні сервітути:

поняття, об'єкти, суб'єкти, зміст,

набуття, реалізація, припинення

У земельному пра­ві України кожному законодавчо забезпе­чується можливість використання земе­льних ділянок на праві земельного сер­вітуту.

Земельний сервітут є різновидом ширшого поняття "сервітут" (від лат. servitus, servitutis - повинність, обов'язок, зобов'язання).

Земельний сервітут - це територіально та функціонально визначене обтяження однієї земельної ділянки правом обмеженого використан­ня її благ чи вигод власником (користувачем) іншої земельної" ділянки, яка позбавлена таких благ і вигод, для ефективного та раціонального використання останньої (предіальний сервітут) або правом користу­вання, що належить конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

У контексті предмета земельного права України категорія "земель­ний сервітут" може розглядатися в декількох значеннях: як правовий інститут; суб'єктивне право на користування чужою земельною діля­нкою (право сервітутного землекористування); як правовідносини, що виникають у зв'язку із здійсненням права земельного сервітуту; як функціонально визначене обтяження земельної ділянки.

Право на сервітутне користування чужою земельною ділянкою є похідним і юридично залежним від права власності на землю.

Юридична природа права на сервітутне користування чужою зе­мельною ділянкою характеризується ознаками, які дозволяють виріз­няти це право з-поміж інших суміжних прав на користування землею (оренда, емфітевзис, суперфіцій), а саме: а) законодавчо забезпечена можливість установлення обтяжень на земельну ділянку, що дозволяє сервітуарію фізично здійснювати певні дії на такій ділянці; б) земель­ний сервітут обмежує права інших осіб на їхню земельну ділянку; в) сервітутне землекористування має здійснюватися на частині земе­льної ділянки, у чітко встановлених на місцевості межах, а також за дозволеними законом, договором, заповітом чи рішенням суду спосо­бами використання земельної ділянки; ґ) земельний сервітут повинен мінімально обмежувати інші права та обтяжувати земельну ділянку⁷, на яку встановлюється; г) право сервітутного користування землею є пріоритетним перед реалізацією прав на земельну ділянку її власни­ком (користувачем), що не дозволяє такій особі чинити перешкоди до його здійснення; водночас установлення земельного сервітуту не по­винно позбавляти власника (користувача) земельної ділянки права володіти, користуватися, розпоряджатися такою ділянкою; д) сервітут не може бути відчужений іншій особі чи поділений; е) сервітут може здійснюватися на платній і безоплатній основі; є) сервітут може бути безстроковим або строковим; ж) підлягає державній реєстрації.

У чинному ЗК України (ст. 98-102) визначаються зміст, види, під­стави і порядок установлення, зміни та припинення права сервітут­ного землекористування.

Земельні сервітути можуть належати: а) особі, що є власником (ко­ристувачем) конкретної земельної ділянки - так звані предіальні, б) конкретно визначеній особі - так звані земельні сервітути особисто­го характеру.

Залежно від мети використання земельної ділянки можуть бути встановлені земельні сервітути: проїзду, проходу, проведення комуні­кацій, водоводів, установлення будівельних риштувань і будь-які інші, зміст яких не суперечить меті та призначенню сервітутного права.

Суб'єктами здійснення права на сервітутне користування чужою земельною ділянкою є сервітуарій і власник (користувач) обтяженої сервітутом земельної ділянки.

Сервітуарієм предіального сервітуту (особою, яка здійснює сервіту­тне користування) є власник земельної ділянки, користування якою без установлення земельного сервітуту є неможливим або ускладне­ним, або за його згодою землекористувач. Сервітуарієм особистого сервітуту є конкретно визначена особа, безвідносно до наявності чи відсутності у неї прав на яку-небудь земельну ділянку.

Об'єктом земельного сервітуту є, як правило, частина земельної ді­лянки. Поширення дії земельного сервітуту на всю земельну ділянку може призвести до неможливості використання її власником чи ко­ристувачем, а тому може бути підставою для припинення права земе­льного сервітуту.

Зміст сервітутного землекористування становить можливість серві-туарія використовувати обтяжену земельну ділянку одним чи декіль­кома способами за плату або безоплатно. Необхідно розрізняти плату за встановлення земельного сервітуту, плату за сервітутне користу­вання земельною ділянкою та відшкодування збитків, завданих сер­вітутним користуванням.

Чинне земельне законодавство передбачає, що земельний сервітут може виникати на підставі: а) договору про встановлення земельного сервітуту; б) рішення суду; в) заповіту; г) закону.

Договір про встановлення земельного сервітуту укладається в про­стій письмовій формі, реєструється у встановленому законом поряд­ку, має визначати спосіб користування земельною ділянкою, місце розташування та розмір на місцевості смуги, на яку поширюється йо­го дія, форму і суму плати, строк дії сервітуту, порядок відшкодуван­ня збитків і приведення земельної ділянки в попередній стан після припинення дії сервітуту. До угоди обов'язково має додаватися план земельної ділянки, на якому має бути відображена смуга землі, на яку поширюється дія земельного сервітуту.

У випадку иедосягнення згоди щодо встановлення земельного серві­туту або істотних умов договору щодо права сервітутного землекорис­тування позов до суду має ґрунтуватися на ст. 41 Конституції України та ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і ос­новоположних свобод і на доказуванні, що використання земельної ді­лянки без установлення земельного сервітуту є неможливим.

Відповідно до норм ЦК України заповітом може бути передбачено обтяження земельної ділянки сервітутом на користь третьої особи.

Надання права обмеженого користування земельною ділянкою мо­жливе за прямою вказівкою закону відповідно до правил в обсязі й за колом осіб, установленим такою нормою закону.

Земельний сервітут може встановлюватися на визначений строк (строковий) чи без його визначення - безстроковий.

Підстави припинення земельного сервітуту визначаються законом. У чинному земельному законодавстві України серед таких підстав на­звані такі: дерелікція, поєднання в одній особі сторін сервітутних правовідносин, закінчення терміну дії строкового сервітуту, невико­ристання сервітутного права користування чужою земельною ділян­кою впродовж трьох років, скасування за рішенням суду (зокрема, у випадку зникнення підстав для його існування, унеможливлення ко­ристування обтяженою сервітутом земельною ділянкою), поєднані зі скасуванням реєстрації земельного сервітуту.

Захист права на сервітутне користування чужою земельною ділян­кою здійснюється в порядку, передбаченому законом.

П

раве на користування чужою земельною ділянкою для

сільськогосподарських потреб (емфітевзис): поняття, об'єкти суб'єкти, зміст, набуття,

реалізація, припинення

Право на корис­тування чужою зе­мельною ділянкою для сільськогосподар­ських потреб або ж емфітевзис (від лат. emphyteusis, грец. єрфпієпоїд) визнача­ється в земельному

та цивільному законодавстві як довгострокове, відчужуване, успад­ковуване право особи на користування земельною ділянкою, що на­лежить іншій особі, для сільськогосподарських потреб.

У структурі прав на користування землею емфітевзис характеризу­ється такими ознаками, які дозволяють розкривати особливості юри­дичної природи цього права і відмежовувати від інших суміжних прав щодо використання землі (право власності, оренди, суперфіцію тощо). Серед юридичних ознак емфітевзису можна назвати такі: а) він має речовий характер; б) емфітевзис може бути відчужений йо­го володільцем іншій особі, а також переходити до інших осіб у по­рядку спадкування; в) емфітевзис надає іншим особам право на ко­ристування земельною ділянкою в межах її цільового призначення виключно для сільськогосподарських потреб; г) виключає можливість власника земельної ділянки користуватися нею протягом дії емфітев­зису; ґ) може бути як строковим, так і безстроковим; д) за користу­вання земельною ділянкою на праві емфітевзису стягується плата, розмір якої погоджується в договорі про встановлення емфітевзису.

Зміст, порядок установлення, зміни та припинення емфітевзису врегульовано ст. 407-412 ЦК України, ст. 102-1 ЗК України. Крім то­го, до даних правовідносин можуть бути застосовані загальні норми земельного законодавства, присвячені реалізації та захищу прав на землю, одним із яких є емфітевзис.

Об'єктом емфітевзису є земельна ділянка, що відповідає вимогам ч. 1 ст. 79 ЗК України і за даними державного земельного кадастру перебуває у складі земель сільськогосподарського призначення.

Суб'єктами здійснення права на користування земельними ділян­ками для сільськогосподарських потреб є власник, який надає свою земельну ділянку в користування та емфітевта (або емфітевт) - особа, яка отримує земельну ділянку в користування для зазначених потреб. Суб'єктами такого права можуть бути будь-які фізичні чи юридичні особи, інші суб'єкти земельних правовідносин, що мають необхідний

РОЗДІЛ 6. Права на користування землею

обсяг загальної цивільної й спеціальної земельної право-дієздатності для набуття і реалізації прав на користування землею.

Емфітевзис поєднує в собі риси інших прав на землю. Так, подібно до права оренди емфітевтою може бути будь-яка особа. З іншого бо­ку, емфітевзис аналогічно праву постійного користування може бути безстроковим. Як і право власності емфітевзис може бути відчужений його володільцем.

Зміст емфітевзису становлять передбачені законом і договором права й обов'язки власника земельної ділянки та емфітевти щодо ви­користання земельної ділянки для сільськогосподарських потреб. Зо­крема, емфітевта вправі використовувати земельну ділянку для сіль­ськогосподарських потреб; відчужувати право користування іншим особам, а так само передавати його в порядку спадкування. Закон обходить стороною питання про можливість безоплатної передачі ем­фітевтою свого права іншій особі, проте вживає термін "відчуження", що, очевидно, не виключає таку можливість.

Водночас за чинним ЗК та ЦК України емфітевта зобов'язаний: вносити плату за користування земельною ділянкою в обумовленому договором розмірі; за рік попередити власника земельної ділянки про намір відмовитися від безстрокового емфітевзису (аналогічне право має і власник земельної ділянки); використовувати земельну ділянку в межах цільового призначення; вносити плату за користування земе­льною ділянкою.

Законодавство не передбачає обов'язку емфітевти сплачувати зе­мельний податок, емфітевта також не є платником орендної плати. Отже, платність користування земельною ділянкою залежить від ви­значеного договором розміру плати за користування нею. Така плата може виражатись і в символічній сумі, яка фактично є визнанням прав власника на земельну ділянку, передану в користування.

До прав власників земельних ділянок, що є об'єктами емфітевзису, можуть бути віднесені такі: надавати земельну ділянку в користуван­ня на визначений строк чи без визначення строку; вимагати викори­стання земельної ділянки емфітевтою за цільовим призначенням; отримувати плату за користування земельною ділянкою в обсязі, установленому договором; у разі продажу емфітевтою права користу­вання земельною ділянкою власник цієї земельної ділянки має пере­важне перед іншими особами право на його придбання за ціною, що оголошена для продажу, та на інших рівних умовах; у разі продажу права користування земельною ділянкою іншій особі власник земель­ної ділянки також має право на одержання відсотків від ціни прода­жу (вартості права) у розмірі, установленому договором; вимагати припинення безстрокового емфітевзису повідомленням емфітевти за рік до такої дати.

Обов'язки власників земельних ділянок, що передаються в корис­тування на умовах емфітевзису визначаються законом і договором. За загальним правилом, яке закріплено в земельному законодавстві України, власник земельної ділянки зобов'язаний не перешкоджати користуванню нею емфітевтові протягом часу дії емфітевзису.

Право на користування чужою земельною ділянкою виникає на підставі договору емфітевзису, який може укладатися в письмовій формі й за бажанням сторін бути нотаріально посвідчений. Оскільки об'єктом емфітевзису є земельна ділянка, то за ЗК України договір про встановлення емфітевзису підлягає державній реєстрації як до­кумент, що посвідчує право на користування чужою земельною діля­нкою для сільськогосподарських потреб.

За законом у разі зміни власника земельної ділянки емфітевзис має зберігатися. Це випливає з речово-правової природи емфітевзису, який для власника земельної ділянки буде обмеженням його права, правом третьої особи на таку ділянку.

Емфітевзис може бути припинено з підстав, передбачених зако­ном: консолідації в одній особі сторін емфітевтичних правовідносин; із закінченням часу дії строкового емфітевзису; припинення права власності на земельну ділянку у зв'язку з її викупом з мотивів суспіль­ної необхідності відповідно до ст. 41 Конституції України. Крім цих підстав, емфітевзис може бути припинено також за рішенням суду в разі порушень сторонами своїх обов'язків з урахуванням загальних положень цивільного законодавства про правочини.

П

раво на користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій): поняття, об'єкти, суб'єкти, зміст, набута, реалізація, припинення

Право на користу­вання чужою земель­ною ділянкою для за­будови або ж супер­фіцій (від лат. superficies) визнача­ється в земельному та цивільному зако-

нодавстві як довгострокове, відчужуване, успадковуване право особи на користування земельною ділянкою іншої особи для потреб забудови.

За своєю юридичною природою суперфіцій є подібним емфітевзи­су. Водночас у структурі прав на користування землею суперфіцій характеризується такими ознаками, які дозволяють розкривати особ­ливості юридичної природи цього права і відмежовувати від інших суміжних прав щодо використання землі (право власності, оренди, емфітевзису тощо).

Серед ознак суперфіцію можна назвати такі: а) суперфіцій має ре­човий характер; б) він може бути відчужений його володільцем іншій особі, а також переходити до інших осіб у порядку спадкування; в) надає іншим особам право на користування земельною ділянкою в межах її цільового призначення виключно для забудови (будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель).; г) виключає можливість власника земельної ділян­ки користуватися нею протягом дії суперфіцію; ґ) може бути як стро­ковим, так і безстроковим; д) за користування земельною ділянкою на праві суперфіцію стягується плата, розмір якої погоджується в дого­ворі про встановлення емфітевзису; е) право власності на збудовані об'єкти належить суперфіціарію; ж) оформляється договором супер­фіцію, який підлягає державній реєстрації відповідно до закону.

Зміст, порядок установлення, зміни та припинення права на кори­стування чужою земельною ділянкою для забудови визначається но­рмами ст. 413-417 ЦК України, ст. 102-1 ЗК України. Крім того, до даних правовідносин можуть бути застосовані загальні норми земель­ного законодавства, присвячені реалізації та захисту прав на землю.

Об'єктом суперфіцію є земельна ділянка, що відповідає вимогам ч. 1 ст. 79 ЗК України і за даними державного земельного кадастру належить до однієї із тих категорій земель, на яких законом дозволя­ється здійснювати забудову відповідно до законодавства України.

Суб'єктами здійснення права на користування земельними ділян­ками для забудови є власник, який надає свою земельну ділянку в користування та суперфіціарій - особа, яка отримує земельну ділянку в користування для зазначених потреб. Суб'єктами такого права мо­жуть бути будь-які фізичні чи юридичні особи, інші суб'єкти земель­них правовідносин, що мають необхідний обсяг загальної цивільної й спеціальної земельної прав о-дієздатності для набуття і реалізації прав на користування землею.

Зміст суперфіцію становлять передбачені законом і договором пра­ва й обов'язки власника земельної ділянки та суперфіціарія щодо ви­користання земельної ділянки для забудови. Зокрема, за законом су­перфіціарій має право: користуватися земельною ділянкою в обсязі.

установленому законом і договором суперфіцію; власності на будівлі (споруди), споруджені ним на земельній ділянці, переданій для забу­дови; відчужувати належне йому право користування іншим особам дозволеними законом способами, а так само передавати право супе­рфіцію у спадщину.

Обов'язки суперфіціарія також визначаються в законі й можуть бути конкретизовані в договорі суперфіцію. Зокрема, суперфіціарій зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до її ці­льового призначення; вносити плату за користування земельною ді­лянкою в обсязі, визначеному договором.

Подібно до емфітевзису чинне законодавство не встановлює обов'­язку суперфіціарія сплачувати земельний податок чи орендну плату, які є формами плати за землю відповідно до Закону України "Про плат}^ за землю".

З іншого боку, у договорі визначається плата за користування зе­мельною ділянкою. Вона справляється на користь власника земельної ділянки і хоча не належить до зазначених вище різновидів плати за землю, усе ж опосередковує оплатний характер використання земе­льної ділянки для потреб забудови.

До другої групи прав власників земельних ділянок, що є об'єктами емфітевзису, можуть бути віднесені такі: одержувати плату за корис­тування земельною ділянкою в обсязі, установленому договором (роз­мір плати законодавством не регламентований); якщо на земельній ділянці збудовані промислові об'єкти, на договірних засадах може бу­ти закріплено право власника земельної ділянки на одержання част­ки від доходу суперфіціарія, отриманого від використання цих об'єк­тів; користуватися земельною ділянкою в обсязі, визначеному догово­ром. Порівняно з емфітевзисом, суперфіцій не виключає можливості власника використовувати земельну ділянку спільно із суперфіціарієм (напр., тієї частини, що не забудована).

Обов'язки власників земельних ділянок, що передаються в користу­вання на умовах договору суперфіцію, визначаються законом і дого­вором. За загальним правилом, яке закріплено в земельному законо­давстві України, власник земельної ділянки зобов'язаний не перешко­джати користуванню нею емфітевтові протягом часу дії суперфіцію.

Право на користування чужою земельною ділянкою виникає на під­ставі договору суперфіцію, який укладається в письмовій формі й за бажанням сторін може бути нотаріально посвідчений. Оскільки об'єк­том суперфіцію є земля, то за ЗК України договір про встановлення су­перфіцію підлягає державній реєстрації як документ, що посвідчує право на користування чужою земельною ділянкою для забудови.

Суперфіцій зберігається при переході права власності на земельну ділянку до інших осіб.

Суперфіцій може бути встановлений також за заповітом, який може передбачати надання певній особі права користування земельною діля­нкою спадкодавця для забудови. При цьому також мають бути дотри­мані всі вимоги закону щодо правомірності встановлення суперфіцію.

Суперфіцій припиняється за таких законодавчо визначених під­став: консолідації в одній особі сторін правовідносин; закінченням строку строкового суперфіцію; відмови суперфіціарія від права кори­стування; невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років поспіль. Примусовий викуп земельної ділянки у власника з мотивів суспільної необхідності автоматично не припиняє встанов­леного суперфіцію, оскільки потребує узгодження питання про право власності на збудовані об'єкти.

Оскільки будівлі й споруди на наданій в користування земельній ділянці є нерухомими, то власник земельної ділянки та власник цієї споруди мають визначити правові наслідки припинення суперфіцію.

У разі недосягнення згоди ЦК України передбачає право власника земельної ділянки вимагати від власника споруди - суперфіціарія її знесення в судовому порядку. Якщо ж знесення споруди заборонено законом (житлові будинки, пам'ятки історії та культури тощо) або є недоцільним у зв'язку з явним перевищенням її вартості порівняно з вартістю земельної ділянки, суд з урахуванням обставин справи може постановити рішення про викуп однією із сторін правовідносин об'­єкта права власності іншої сторони, або визначити умови користу­вання земельною ділянкою власником споруди на новий строк.

Право на іпотеку землі: поняття, об'єкти, суб'єкти, зміст, набуття, реалізація, припинення

У структурі прав на користування зе­млею право іпотеки землі має складну юридичну природу і тому характеризу­ється особливостями щодо об'єкта, суб'-

єктів, змісту, підстав і порядку його здійснення.

У чинному законодавстві України іпотека визначається як вид за­безпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залиша­ється у володінні й користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотеко-держатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього борж­ника. Водночас правова категорія "іпотека" позначає не лише спосіб забезпечення зобов'язань, а також право в суб'єктивному та об'єк­тивному значеннях і правовідносинах.

Право іпотеки земельної ділянки в об'єктивному значенні - це су­купність правових норм, які визначають такі можливості, а також інші правові засоби, які дозволяють регулювати систему іпотечних правовідносин. У суб'єктивному значенні - це сукупність юридичних можливостей іпотекодержателя, які дозволяють йому реалізувати правомочності на цінність належної іншій особі на праві власності земельної ділянки, що обтяжені в частині права на землю спеціаль­ними земельно-правовими та еколого-правовими вимогами щодо ці­льового та раціонального використання земельної ділянки, а також щодо її охорони і відтворення.

Особливість юридичної природи суб'єктивного права іпотеки землі полягає в тому, що воно має ознаки як речового права (об'єкт - зав­жди індивідуально визначений; право слідування і право пріоритету), так і зобов'язального права (відносний характер, строковість, двосто­ронній зв'язок між суб'єктами, наявність кореспондуючих прав та обов'язків суб'єктів).

За своєю юридичною природою іпотека землі є, з одного боку, об­меженням прав землевласників, з іншого - обтяженням земельної ді­лянки, що перебуває у власності фізичних чи юридичних осіб. Іпотека землі є обмеженням права власності на земельну ділянку, яке встано­влюється на підставі договору або в силу закону і полягає в забороні землевласнику здійснювати правомочність щодо розпорядження зе­мельною ділянкою без згоди іпотекодержателя, обумовленою необхід­ністю захисту майнових інтересів іпотекодержателя. Водночас іпоте­ка є обтяженням земельної ділянки правом майнових вимог з вартос­ті реалізованої земельної ділянки чи права оренди землі у випадку не­виконання боржником основного зобов'язання.

Право на іпотеку землі підлягає обов'язковій державній реєстрації в порядку, передбаченому законом.

Здійснення суб'єктивного права на іпотеку землі призводить до ви­никнення земельно-іпотечних правовідносин, які потребують комплек­сного правового регулювання нормами земельного, цивільного, госпо­дарського, банківського та інших галузей законодавства України.

Земельні іпотечні правовідносини - це врегульовані нормами земель­ного права суспільні відносини, що опосередковують виникнення, зміну та припинення права іпотеки землі, які складаються між власником зе­мельної ділянки (іпотекодавцем), кредитором із забезпеченого іпотекою зобов'язання (іпотекодержателем) та іншими суб'єктами земельного права у зв'язку з реалізацією іпотекодавцем права власності на земель­ну ділянку та у зв'язку зі здійсненням іпотекодержателем юридичних можливостей, спрямованих на обтяження земельної ділянки правом іпотеки, а також у зв'язку з додержанням правового режиму викорис­тання та охорони обтяженої правом іпотеки земельної ділянки.

За законодавством України права на іпотеку землі мають здійсню­ватися на правових принципах, покладених в основу іпотечної сис­теми України: 1) акцесорності; 2) дійсності; 3) спеціальності; 4) визна­ченості; 5) замінності; 6) неподільності; 7) обов'язковості; 8) достовір­ності; 9) публічності; 10) пріоритету; 11) слідування; 12) охорони інте­ресів іпотекодавця; 13) принципі економічної доцільності.

Об'єктом суб'єктивного права іпотеки землі є конкретно визначена на місцевості, індивідуалізована за місцем знаходження, розмірами, конфігурацією, цільовим призначенням та іншими ознаками земель­на ділянка або частина земельної ділянки. За чинним ЗК України (ч. 1 ст. 133 ЗК України) у заставу можуть передаватися земельні ділянки, що належать громадянам та юридичним особам на праві власності.

Ст. 5 Закону України "Про іпотеку" встановлює, що нерухоме май­но (у тому числі земельні ділянки) передається в іпотеку разом з усіма його приналежностями, якщо інше не встановлено іпотечним догово­ром. Тому відповідно до ч. 2 ст. 79 ЗК України право іпотеки землі поширюється також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, якщо це не суперечить нормам щодо права власності на ці об'єкти. Разом із тим, такі природні об'єкти не можуть бути самостійними об'єктами іпотеки. Згідно з положенням ст. б За­кону України "Про іпотеку" земельна ділянка передається в іпотеку разом з розташованими на ній будівлями і спорудами за умови, що власником земельної ділянки та будівель і споруд є одна й та ж особа. Якщо власниками є різні особи, то після звернення стягнення на пе­редану в іпотеку земельну ділянку, на якій розташовані будівлі (спо­руди), новий власник земельної ділянки зобов'язаний надати власни­ку будівлі (споруди) такі ж умови користування земельною ділянкою, що мав іпотекодавець, а після звернення стягнення на будівлі (спору­ди) їхній новий власник набуває права та обов'язки щодо земельної ділянки, які мав іпотекодавець за правочином, що установлено умо­вами оренди цієї земельної ділянки (користування нею).

Земельна ділянка, яка перебуває у спільній власності, може бути передана в заставу за згодою всіх співвласників.

Передача в заставу частини земельної ділянки здійснюється після виділення її в натурі (на місцевості).

Суб'єктами здійснення права на іпотеку земельних ділянок є іпоте-кодавець та іпотекодержатель, права та обов'язки яких у земельно-іпотечних правовідносинах визначаються законом і договором іпоте­ки. За ст. 133 ЗК України іпотекодавцями можуть бути громадяни та юридичні особи, яким на праві власності належать земельні ділянки. Іпотекодавець земельної ділянки не завжди може бути боржником за основним зобов'язанням, забезпеченим іпотекою землі. У такому ви­падку іпотекодавець має правовий статус майнового поручителя.

Іпотекодержателем земельних ділянок сільськогосподарського при­значення можуть бути лише банки.

Іпотекодержателями земельних ділянок несільськогосподарського призначення можуть бути будь-які особи, які володіють достатнім об­сягом правоздатності й дієздатності та є кредиторами за основним зобов'язанням, забезпеченням виконання якого виступає іпотека зе­мельної ділянки.

Зміст права на іпотеку землі становлять визначені законом, дого­вором суб'єктивні права й обов'язки іпотекодержателя та іпотекодав-ця щодо володіння, користування і розпорядження переданої в за­ставу земельної ділянки з метою забезпечення виконання боржником основного зобов'язання перед кредитором. Так, наприклад, за Зако­ном "Про іпотеку", іпотекодержатель має право: звернути стягнення на заставлену земельну ділянку; вимагати дострокового виконання основного зобов'язання в разі порушення іпотекодавцем зобов'язань; перевіряти документально і в натурі наявність, стан і умови збере­ження та використання об'єкта іпотеки; на захист свого суб'єктивно­го права іпотеки від порушень з боку іпотекодавця і третіх осіб тощо.

Названим вище правам іпотекодержателя мають кореспондувати правомочності іпотекодавця. Права іпотекодавця можна поділити на такі групи: 1) права, спрямовані на здійснення права володіння та користування об'єктом іпотеки, 2) права, спрямовані на здійснення права розпорядження об'єктом іпотеки, 3) права іпотекодавця як зе­млевласника, спрямовані на здійснення його обов'язків перед іпоте­кодержателем, 4) інші права.

Здійснення права на іпотеку земельної ділянки має супроводжува­тися виконанням іпотеко давцем та іпотекодержателем обов'язків що­до заставленої земельної ділянки. Обов'язки іпотекодавця також мо-

жна поділити па дні групи: а) обов'язки, мстою викопаний яких с за безпечення реалізації прана іпотекодержатсля, та які спрямовані на фактичне і юридичне збереження об'єкта іпотеки; б) обов'язки, поп'я-зані з реалізацією правового статусу землевласника.

До першої групп входять такі обов'язки іпотекодавця: І) до укла­дення договору іпотеки попередити іпотекодержатсля про всі відомі йому права третіх осіб на об'єкт іпотеки, а також про права власності третіх осіб на будівлі її споруди» розташовані на земельній ділянці; 2) вживати необхідні для належного збереження та використання об'­єкта іпотеки заходи; 3) вживати заходи щодо захисту об'єкта іпотеки від посягань і пезареєстровапих у встановленому законом порядку вимог третіх осіб; 4) своєчасно повідомляти іпотекодержатсля про будь-яку загрозу втрати, псування чи погіршення стану об'єкта іпоте­ки, а також про будь-які факти чи обставини, що можуть негативно вплинути на право власності іпотекодавця на об'єкт іпотеки або на права іпотеки; 5) не перешкоджати іпотекодержателю проводити пе­ревірку наявності, стану, умов збереження та користування об'єктом іпотеки, надавати йому всі документи, необхідні для цього, а також забезпечити йому фізичний доступ до об'єкта іпотеки; 6) застрахува­ти об'єкт іпотеки від ризиків випадкового знищення, випадкового пошкодження або псування; 7) на вимогу іпотекодержатсля відшко­дувати останньому всі витрати, понесені у зв'язку із вжиттям заходів щодо збереження та страхування об'єкта іпотеки.

Другу групу обов'язків іпотекодавця становлять обов'язки, визна­чені земельним та екологічним законодавством щодо землевласників.

Відповідно до ст. З Закону України "Про іпотеку" іпотека землі ви­никає на підставі договору, закону або рішення суду.

Право іпотеки землі, заснованої на договорі, набувається в резуль­таті укладення в нотаріальнії! формі договору іпотеки, настання дійс­ності основного зобов'язання та державної реєстрації іпотеки. Дер­жавна реєстрація є факультативним елементом юридичного складу, оскільки Закон України "Про іпотеку" пов'язує момент виникнення права іпотеки з моментом нотаріального посвідчення договору іпоте­ки, а державна реєстрація обтяження земельної ділянки правом іпо­теки впливає не на дійсність права іпотеки, а лише на встановлення пріоритету, що має значення лише за наявності декількох іпотек, установлених на одну земельну ділянку.

Істотні умови договору іпотеки землі визначаються договором. Інші умови можуть бути визначені сторонами договору іпотеки зе­мельної ділянки.

Договір іпотеки земельної ділянки укладається в письмовій формі у вигляді окремого документа або може бути включеним до змісту договору, яким установлено основне зобов'язання з обов'язковим за­значенням усіх істотних умов договору іпотеки і додержанням нота­ріальної форми.

Закон України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухо­ме майно та їх обмежень" у ст. 4 установлює, що іпотека як обмежен­ня речового права (права власності на землю) підлягає обов'язковій державній реєстрації, яка здійснюється у складі Державного реєстру прав на нерухоме майно та їх обмежень.

До іпотеки, що виникає на підставі закону або рішення суду, за­стосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі догово­ру, якщо інше не встановлено законом. У разі виникнення іпотеки на підставі закону або рішення суду, взаємні права і обов'язки іпотеко­давця та іпотекодержателя виникають із дня вчинення відповідного правочину, на підставі якого виникає іпотека, або із дня набрання законної сили рішенням суду.

Право іпотеки землі може бути припинено з підстав, передбачених законом, договором або за рішенням суду. Так, наприклад, Закон України "Про іпотеку" передбачає такі випадки припинення іпотеки землі: 1) припинення основного зобов'язання; 2) закінчення строку дії іпотечного договору; 3) реалізації об'єкта іпотеки; 4) набуття іпотекоде­ржателем права власності на об'єкт іпотеки; 5) визнання іпотечного договору недійсним; 6) звернення стягнення за попередньою іпотекою.

Іпотека землі припиняється в разі реалізації об'єкта іпотеки шляхом звернення, стягнення на об'єкт іпотеки за рішенням суду, на підставі виконавчого напису нотаріуса, у позасудовому (договірному) порядку.

Реалізація заставленої земельної ділянки провадиться державним виконавцем на підставі виконавчого листа суду або наказу господар­ського суду чи виконавчого напису нотаріуса. Способом реалізації об'єкта іпотеки є продаж на. прилюдних торгах, що здійснюється в межах процедури виконавчого провадження. Рішенням суду щодо звернення стягнення на земельну ділянку не сільсько господарського призначення може бути передбачено право іпотекодержателя на про­даж об'єкта іпотеки будь-якій особі-покупцеві. Процедура звернення стягнення на заставлену земельну ділянку на прилюдних торгах дета­льно врегульована ст. 43-49 Закону України "Про іпотеку".

Право на земельну частку (пай): поняття, об'єкти, суб'єкти, зміст, набуття, реалізація, припинення

Поняття права на земельну частку (пай) в законодавстві Ук-аїни не закріплено. Із положень законо­давчих актів з пи­тань паювання, на­самперед Закону Ук-

раїни "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних діля­нок власникам земельних часток (паїв)", п. 17 розд. X "Перехідні по­ложення" ЗК України, Указу Президента України "Про порядок паю­вання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарсь­ким підприємствам і організаціям" від 8 серпня 1995 р. № 20/95 то­що можна вивести таке визначення: право на земельну частку (пай) в землях, що були передані в колективну власність - це право на оціне­ну в грошовому виразі та визначену в умовних кадастрових гектарах частину переданих у колективну власність сільськогосподарських угідь недержавного сільськогосподарського підприємства, яка визна­чає рівновелику частку участі члена підприємства в земельному па­йовому фонді господарства і може бути в установленому чинним за­конодавством порядку витребувана в натурі (на місцевості) в само­стійну земельну ділянку.

Від права на земельну частку (пай) в землях, переданих у колекти­вну власність, слід відрізняти специфічне право на приватизацію зе­мель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств у розмірі земельної частки (паю), передбачене ст. 25 ЗК України, а та­кож право на приватизацію земельної ділянки в розмірі земельної ча­стки (паю) деяких осіб, що потерпіли від Чорнобильської катастрофи (ч. З ст. 35 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", ст. 1 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)").

Право на земельну частку (пай) посвідчується сертифікатом. Форма сертифікату на право на земельну частку (пай) визначається поста­новою KM України № 801 від 12 жовтня 1995 р. "Про затвердження форми сертифіката на право на земельну частку (пай) і зразка Книги реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай)".

Об'єкт права на земельну частку (пай) має досить складну структу­ру. З одного боку, право спрямовано на сільськогосподарські утіддя, передані в колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогоспо­дарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських: підприємств (ст. 1 Указу Президента України № 720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським під­приємствам і організаціям" від 8 серпня 1995 р.). Тому саме відповід­на земельна ділянка (ділянки) є об'єктом права. З іншого боку, вто­ринним об'єктом права є дії зобов'язаних суб'єктів, які повинні здійс­нити ті чи інші заходи для виділення земельної частки (паю) в натурі (розподіляють земельні ділянки, установлюють їхні межі, видають державні акти тощо).

Слід звернути увагу, що місцезнаходження конкретної земельної ді­лянки, яка має бути виділена особі зі складу сільськогосподарських лтідь. у більшості випадків відоме, воно визначається так званою схе­мою паювання земель колективної власності (згідно зі ст. 7 Закону України "Про порядок вііділення в натурі (на місцевості) земЄі\ьних ді­лянок власникам земельних часток (паїв)" ця документація називаєть­ся "проектом землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв)'), складеною практично у всіх господарствах, землі яких підляга­ли паюванню. Між тим. формально до виділення в натурі (до отриман­ня відповідного державного акту) суб'єкт права на земельну частку (пай) не має ніяких повноважень із володіння, користування та розпо­рядження конкретною ділянкою, яка повинна бути йому виділена.

Суб'єктами права на земельну частку (пай) при її первинному на­бутті є члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціоне­рного товариства, у тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперати­ву, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю (ст. 2 Указу Президен­та України № 720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і орга­нізаціям" від 8 серпня 1995 p.).

При вторинному набутті права на земельну частку (пай) обмеження по колу суб'єктів практично відсутні - таким суб'єктом може бути будь-яка особа, що правомірно набула право на земельні частку (пай) згідно з відповідним правочином.

Змістом права на земельну частку (пай) є гарантована законом можливість отримання в натурі відповідної земельної ділянки в роз­мірі, що припадає на пай.

Набуття права на земельну частку (пай) можна поділити на пер­винне або вторинне.

Первинним є набуття права на земельну частку (пай), яке відбува­лося при передачі земель у колективну власність. Таке право виника­ло в силу факту членства особи у відповідному господарстві на мо­мент набуття права колективної власності, тобто на момент реєстра­ції та видачі відповідного державного акта на право колективної вла­сності (ст. 22, 23 ЗК України в ред. 1992 р., ст. 2 Указу Президента України № 720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у коле­ктивну власність сільськогосподарським підприємствам і організаці­ям" від 8 серпня 1995 р.). У подальшому право на земельну частку (пай) підлягало оформленню сертифікатом відповідно до вимог Указу Президента України № 720/95 "Про порядок паювання земель, пере­даних у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" від 8 серпня 1995 p., проте неоформления сертифікату не означає позбавлення особи права на земельну частку (пай), хоч і значно ускладнює його реалізацію.

Із прийняттям чинного ЗК України право колективної власності на землю законодавством не передбачено, тому первинне виникнення права на земельну частку (пай) є неможливим.

Вторинне набуття права на земельну частку (пай) має місце при переході права від одного суб'єкта до іншого.

Реалізація права на земельну частку (пай) є можливою насамперед шляхом виділення ділянки, що належить на пай, у натурі. Виділення земельних часток (паїв) у натурі із земель колективної власності (так зване "розпаювання"), регламентується Законом України "Про поря­док виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" від 5 червня 2003 р.

Реалізація права на земельну частку (пай) може здійснюватися шляхом її передачі в оренду. Оренда земельних часток (паїв) передба­чена в Указах Президента України № 1353 "Про гарантування захис­ту економічних інтересів та поліпшення соціального забезпечення се-лян-пенсіонерів, які мають право на земельну частку (пай)" від 15 рудня 1998 р., "Про невідкладні заходи щодо прискорення рефор­мування аграрного сектора економіки" від 3 грудня 1999 р. № 1529, "Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян - власників земельних ділянок і земельних часток (паїв)" від 2 лютого 2002 р. № 2, постанові KM України № 672 від 23 квітня 1999 р. "Про проведення перерахунку обсягів натуральної та відробіткової форм плати за оре­нду земельної частки (паю) в грошову", від 24 січня 2000 р. № 119 "Про затвердження Порядку реєстрації договорів оренди земельної частки (паю)" тощо.

Укладення договору оренди права на земельну частку (пай) не мо­же перешкодити громадянину реалізувати вимогу про виділення зе­мельної частки (паю) в натурі до закінчення строку дії договору. У випадку дострокового виділення земельної частки (паю) в окрему земельну ділянку можна ставити питання про позбавлення орендода­вця права на плату за відповідний період, про стягнення передбаче­ної договором неустойки тощо, але не про те, що його вимога не під­лягає задоволенню.

Право на земельну частку (пай) може бути передано іншім особам з урахуванням обмежень, заборон, передбачених законом. Відповідно до п. 15 розд. X "Перехідні положення" ЗК України до "набрання чин­ності законами України про державний земельний кадастр і про ри­нок земель" заборонено відчуження земельних часток (паїв), крім пе­редачі їх у спадщину.

Право на земельну частку (пай) припиняється у випадку його реалі­зації шляхом виділення в натурі земельної ділянки, що належить на пай.

Контрольні запитання

1. Розкрийте систему прав на землю за законодавством України.

2. Розкрийте юридичну природу права на оренду землі.

3. У чому полягає юридична природа права на постійне ко­ристування земельними ділянками? Проведіть порівняль­ний аналіз права на постійне користування з правом на за­гальне землекористування, правом на оренду землю.

4. Назвіть основні відмінності між земельним сервітутом та іншими різновидами права землекористування. Охаракте­ризуйте суб'єктно-об'єктний склад земельних сервітутних правовідносин.

5. Чим відрізняється емфітевзис від суперфіцію та від пра­ва оренди? Дайте характеристику правам та обов'язкам сторін правовідносин з користування земельною ділянкою на праві емфітевзису.

6. Розкрийте зміст суперфіціарного права. Які юридичні факти є підставами припинення суперфіцію?

7. Що є об'єктом іпотеки землі? Які особливості суб'єктного складу іпотечних правовідносин? На підставі яких юриди­чних фактів може виникнути право іпотеки землі?

8. У чому полягає юридична природа права на земельну ча­стку (пай)?

9. Хто має право на земельну частку (пай)?

10. У чому полягає різниця між правом на земельну частку (пай) та правом власності на земельну ділянку?

Рекомендована література

Андрєйцев В.І. Проблеми систематизації та кодифікації за­конодавства у сфері постійного землекористування // Зе­мельне право і законодавство суверенної України: Актуаль­ні проблеми практичної теорії. - К., 2005. Берлач А.І. Організаційно-правові проблеми становлення орендних земельних відносин в Україні : історія і сучасність // Право України. - 1999. - № 2.

Кулинич П.Ф. Правові засади оренди землі в Україні // Юрид. вісн. України. - 2000. - 7-13 верес. Мірошниченко A.M. Оренда землі в Україні : історико-правовий аналіз / / Вісн. Київ. нац. ун-ту ім. Т. Шевченка. Юрид. науки. - 2000. - Вип. 39.

Носік В.В., Коваленко Т.О. Правове забезпечення оренди зем­лі у сільському господарстві // Порадник керівникові сільсь­когосподарського підприємства : Навч. і наук.-практ. посіб. / Кол. авт.; За ред. А.П. Гетьмана, В.З. Янчука. - К., 2007. Кулинич П. Право земельного сервітуту : поняття, види та порядок реалізації // Юрид. журн. - 2003. - № 10. Носік В.В., Мірошниченко A.M., Марусенко Р.І. Права на чу­жі земельні ділянки за законодавством зарубіжних країн / / Земельне право України. - 2006. - № 4.

157

Цюра В.В. Речові права на чуже майно : Дис. ...канд. юрид. наук. - К., 2007.

Гонгало Р.Ф. Суперфіцій у римському праві та його рецеп­ція у сучасному цивільному праві України : Дис. ... канд. юрид. наук. - О., 2000.

Балюк Г.І., Єлісєєва О.В. Правові засади вирішення судами спорів, пов'язаних із зверненням стягнення на земельну діля­нку (як предмет іпотеки) на вимогу кредитора // Вісн. Київ, нац. ун-ту ім. Т. Шевченка. Юрид. науки. - 2004. - Вип. 61. Грищу к Н.В. Про розвиток інституту іпотеки в Україні на прикладі законодавства Німеччини // Держава і право. -2002. - Вип. 17.

Кулинич П. Іпотека в Україні: на шляху з минулого в майбутнє (замість передмови) // Укр. комерц. право. - 2002. - № 2. Носік В.В. Проблеми формування правового інституту іпо­теки землі в Україні // Укр. комерц. право. - 2002. - № 2.

_{РОЗДІЛ 7}

юридичні обов язки власників та користувачів землі

Поняття і види юридичних обов'язків власників землі та землекористувачів

Здійснення влас­никами землі й зем­лекористувачами суб -ктивних прав на зе­млю поєднується з виконанням юриди­чних обов'язків, які є самостійним еле-

ментом у механізмі правового регулювання земельних відносин.

Загальні положення щодо виконання обов'язків власниками землі й землекористувачами закріплені в Основному законі держави та кон­кретизовані в чинному земельному, екологічному, аграрному та інших галузях законодавства.

Юридичні обов'язки власників землі та землекористувачів характе­ризуються особливими ознаками, які дозволяють розкрити їхню пра­вову природу: а) законодавчо забезпечені вид і міра необхідної поведі­нки суб'єктів прав на земельні ділянки; 5} установлюються в інтересах правомочних суб'єктів з урахуванням особливостей правового режиму категорій земель та окремих земельних ділянок; Bj поєднуються з пра­вовим становищем суб єктів прав на земельні ділянки: г) детерміновані суб'єктивними правами на земельні ділянки; ґ) виникають, змінюються і припиняються відповідно до чинного законодавства., правочинів чи судових рішень; д) виконуються у формі активних дій чи утримання від дій; є) мають імперативний характер; є) їхнє виконання забезпечу­ється і гарантується державою; ж) наслідком невиконання земельних обов'язків є юридична відповідальність.

Юридичні обов'язки власників землі та землекористувачів як вид і міра необхідної поведінки визначені в Конституції України, нормах земельного, цивільного, екологічного, аграрного, адміністративного, кримінального права, земельно-правових договорах і рішеннях судів із земельних питань. Так, Основний закон визначає, що власність не повинна використовз-тзатись на шкоду людині й суспільству (ст. 13), використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства (ст. 41). Указане конститу­ційне положення конкретизовано в ст. 91 ЗК України, яка покладає обов'язок на власників земельних ділянок утримуватися від порушен­ня прав власників суміжних земельних ділянок і землекористувачів.

Обов'язки власників земельних ділянок і землекористувачів уста­новлюються в інтересах правомочних суб'єктів: юридичних чи фізич­них осіб (дотримання правил добросусідства), держави (сплата земе­льного податку) або всього суспільства (охорона та раціональне вико­ристання земель як основного національного багатства). Такі обов'яз­ки існують лише відповідно до суб'єктивного права власності на зем­лю чи права землекористування. Зокрема, відповідно до ст. 24 Зако­ну України "Про оренду землі" орендодавець має право вимагати від орендаря дотримання екологічної безпеки землекористування та збе­реження родючості ґрунтів, додержання державних стандартів, норм і правил, у тому числі місцевих правил забудови населених пунктів, дотримання режиму водоохоронних зон, прибережних захисних смуг, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон, зон особливого ре­жиму використання земель і територій, які особливо охороняються. Водночас за ст. 25 зазначеного Закону на орендаря покладається обов'язок виконувати встановлені щодо об'єкта оренди обмеження (обтяження) в обсязі, передбаченому законом або договором оренди землі, дотримуватися режиму використання земель природно-запо­відного та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, ре­креаційного та історико-культурного призначення.

Виконання обов'язків власниками земельних ділянок і землекорис­тувачами гарантується та забезпечується державою. Зокрема, вико­нання земельних обов'язків стимулюється державою шляхом надання певних пільг, переваг, заохочень тощо. Так, відповідно до ст. 12 За­кону України "Про плату за землю" не справляється плата за землі, що перебувають у тимчасовій консервації або в стадії сільськогосподар­ського освоєння; за земельні ділянки державних, колективних і фер­мерських господарств, зайнятими молодими садами, ягідниками та виноградниками, до вступу їх у пору плодоношення, а також гібрид­ними насадженнями, генофондовими колекціями та розсадниками багаторічних плодових насаджень.

Невиконання зазначених обов'язків має своїм наслідком накладен­ня юридичної відповідальності на зобов'язаних осіб. Так, відповідно до ст. 91 та ст. 96 ЗК України власники земельних ділянок і землеко­ристувачі зобов'язані забезпечувати використання земельних ділянок

160

за цільовим призначенням. У ст. 53 Кодексу України про адміністра­тивні правопорушення передбачено адміністративну відповідальність у вигляді штрафу за порушення правил використання земель, зокре­ма використання земель не за цільовим призначенням.

Отже, юридичні обов'язки власників земельних ділянок і землеко­ристувачів - це закріплена в Конституції України, нормах земельного, цивільного, екологічного, аграрного, адміністративного, кримінально­го права, земельно-правових договорах і рішеннях судів із земельних питань вид і міра необхідної імперативної поведінки правозобов'яза-ної особи в інтересах правомочних суб'єктів (фізичних та юридичних осіб, держави, сзюпільства), що забезпечується державою шляхом стимулювання належного виконання обов'язків і накладення юриди­чної відповідальності за їхнє невиконання чи неналежне виконання.

Обов'язки власників земельних ділянок і землекористувачів можна класифікувати за різними критеріями: а) за змістом; б) правовим ста­тусом правозобов'язаної особи; в) терміном виконання; г) видом необ­хідної поведінки; д) зовнішньою формою закріплення.

За змістом зазначені юридичні обов'язки поділяються на земельні, земельно-майнові та земельно-екологічні.

Земельні обов'язки власників землі та землекористувачівмають сво­їм об'єктом безпосередньо земельну ділянку як частину довкілля, ос­новний засіб виробництва, місце розселення людей та розміщення виробничих і побутових об'єктів. До цієї групи обов'язків власників земельних ділянок та землекористувачів відносять обов'язок викорис­товувати земельні ділянки за їхнім цільовим призначенням, зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем та ін.

Покладення земельно-майнових обов'язків на власників та земле­користувачів земельних ділянок спрямовано на забезпечення реаліза­ції майнових прав та інтересів інших осіб (власників сусідніх земель­них ділянок, українського народу, органів місцевого самоврядування тощо). До таких обов'язків можна віднести обов'язок своєчасно спла­чувати плату за землю, не порушувати прав власників суміжних зе­мельних ділянок і землекористувачів, дотримуватися правил добросу-сідства та обмежень, пов'язаних з установленням земельних сервіту­тів та охоронних зон тощо.

Земельно-екологічні обов'язки власників та землекористувачів зе­мельних ділянок мають на меті забезпечення збереження, раціональ­ного використання і відтворення земель та інших природних ресур­сів, а саме: обов'язок додержуватися вимог законодавства про охоро­ну довкілля, своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади й органам місцевого самоврядування дані про стан і викорис-

161

тання земель та інших природних ресурсів у порядку, установленому законом, підвищувати родючість ґрунтів і зберігати інші корисні вла­стивості землі та ін.

З урахуванням особливостей правового статусу правозобов'язаної особи виділяють обов'язки власників земельних ділянок та обов'язки користувачів земельних ділянок. Зокрема, відповідно до Закону Укра­їни "Про оренду земель" орендодавець зобов'язаний не вчиняти дій, які б перешкоджали орендареві користуватися орендованою земель­ною ділянкою. При цьому на орендаря покладається обов'язок повер­нути орендодавцеві земельну ділянку на умовах, визначених догово­ром у разі припинення або розірвання договору оренди землі.

Залежно від терміну здійснення обов'язки власників земельних ді­лянок і землекористувачів можна поділити на постійні та одноразові. Зокрема, постійними обов'язками є сплата земельного податку чи орендної плати, забезпечення використання земельної ділянки за ці­льовим призначенням, дотримання вимог екологічного законодавства тощо. До одноразових можна віднести обов'язок власника земельної ділянки чи землекористувача зареєструвати правовстановлюючі до­кументи на землю, обов'язок орендодавця передати в користування земельну ділянку в стані, що відповідає умовам договору оренди, обо­в'язок орендодавця попередити орендаря про особливі властивості та недоліки земельної ділянки, які в процесі її використання можуть спричинити екологічно небезпечні наслідки для довкілля або призвес­ти до погіршення стану самого об'єкта оренди та ін.

З урахуванням виду необхідної поведінки власника земельної діля­нки чи землекористувача в земельному праві існують обов'язки, які виконуються шляхом активний дій зобов'язаної особи (сплата земель­ного податку), та обов'язки, які мають виконуватися шляхом утри­мання від дій (бездіяльності) зобов'язаного суб'єкта (дотримання пра­вил добросусідства - не здійснювати затінення, задимлення, шумово­го забруднення сусідньої земельної ділянки).

Залежно від зовнішньої форми закріплення юридичні обов'язки власників земельних ділянок і землекористувачів поділяються на: обов'язки, визначені в Конституції, інших законах і підзаконних нор­мативно-правових актах (обов'язки за законом); обов'язки, визначені в земельно-правових договорах (обов'язки за договором); обов'язки, визначені в рішеннях судів із земельно-правових питань (обов'язки за рішенням суду).

Юридичні обов'язки власників землі

_{та землекористувачів за законом}

Юридичні обов'я­зки власників земе­льних ділянок і зем­лекористувачів за­кріплені в уніфіко­ваних і диференці­йованих актах чин­ного земельного за-

конодавства - Конституції України, законах і хіідзаконних норматив­но-правових актах, що дозволяє умовно класифікувати їх на консти­туційні та законодавчі.

рїСонституційні обо в'язки І одним з елементів земельно-правового статусу власників земельних ділянок і землекористувачів^ мають по­стійний та однаковий обсяг вимог для всіх осіб незалежно від суб'єк­тів і виду прав на землю, категорії земель, їхнє виконання забезпечу­ється нормами прямої дії Основного закону держави. Відповідно до ст. 13 та ст. 41 Конституції України власність зобов'язує, власність на землю не повинна використовуватися на шкоду людині й суспільству. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Кожен зобов язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки {от. 66). Кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в по­рядку і розмірах, установлених законом (ст. 67). у тому числі й плату за землю. Відповідно до ст 68 Конституції України кожен власник землі чи землекористувач зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права й сво-боди§ честь і гідність інших людей. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

Конституційні обов'язки власників і користувачів земельних діля­нок конкретизуються в законах^ які визначають перелік обовязків їхній зміст, підстави і порядок установлення, закріплюють вид та мі­ру відповідальності за невиконання юридичних обов'язків землевлас­никами та землекористувачами. Базою серед цих законів визнається нині ЗК України, у ст. 91 якого визначено обов'язки власників земе­льних ділянок, а в ст. 96 — обов'язки землекористувачів.

За своєю юридичною природою ці обов'язки мають загальний хара- ктер і поширюються на всіх власників земельних ділянок і землекорис- тувачів незалежно від специфіки їхнього правового становища, виду та форми прав на землю, особливостей правового режиму земельної ділянки, порядку набуття прав на землю тощоЙТак, наприклад, влас- ники земельних ділянок і землекористувачі зобов'язані: а) забезпечува- I І 11 163 а!

ти використання землі за цільовим призначенням; б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; в) своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату; г) не порушувати прав власни­ків суміжних земельних ділянок і землекористувачів; ґ) підвищувати родючість ґрунтів і зберігати інші корисні властивості землі; д) своєча­сно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам міс­цевого самоврядування дані про стан і використання земель й інших природних ресурсів у порядку, установленому законом; е) дотримува­тися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з установленням земельних сервітутів та охоронних зон; є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.

Наведений перелік обов'язків не є вичерпним. Законом можуть бу­ти встановлені інші обов'язки власників земельних ділянок і землеко­ристувачів, які зумовлюються специфікою суб'єктно-об'єктного скла­ду, особливостями набуття та реалізації прав на землю тощо. Напри­клад, у ЗК України передбачено обов'язок іноземних громадян, інозе­мних юридичних осіб, а також осіб без громадянства здійснити від­чуження протягом року отриманих у спадщину земель сільськогоспо­дарського призначення. Спеціальні обов'язки власників землі й зем­лекористувачів установлені також у законах "Про меліорацію земель", "Про охорону земель", "Про іпотеку", "Про оренду землі", "Про землеуст­рій", "Про оцінку земель", "Про плату за землю", "Про планування і за­будову територій", "Про особливості приватизації об'єктів незаверше­ного будівництва", "Про фермерське господарство", "Про особисте се­лянське господарство", "Про сільськогосподарську кооперацію" тощо.

За законом власники земельних ділянок і землекористувачі зобов'я­зані використовувати належні їм земельні ділянки відповідно до їх­нього цільового призначення. При цьому громадяни та юридичні осо­би не мають права самостійно змінювати цільове призначення земе­льних ділянок, які перебувають в їхній власності. У випадку необхід­ності зміна цільового призначення земель здійснюється за ініціативою власників земельних ділянок у порядку, визначеному ст. 20 ЗК Украї­ни, а також Порядком зміни цільового призначення земель, які пере­бувають у власності громадян та юридичних осіб, затвердженим по­становою KM України від 11 квітня 2002 р. Порушення власником земельної ділянки порядку зміни цільового призначення земель тягне негативні юридичні наслідки, передбачені ст. 21 ЗК України, а саме: визнання недійсними рішень органів державної влади та органів міс­цевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам, визнання недійсними угод щодо земельних ділянок, відмову в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною, притягнення до відповідальності

164

відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у пору­шенні порядку- встановлення та зміни цільового призначення земель.

Конституція України (ст, 41) передбачає, що використання власності не може погірпгувати екологічної ситуації й природні якості землі. Тому на власників земельних ділянок і землекористувачів покладається обо­в'язок додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля, зок­рема Закону- України "Про охорону навколишнього природного середо­вища". ЛК України. ВК України, Кодексу України про надра, Закону України "Про природно-заповідний фонд", інших нормативно-правових актів, які визначають низку екологічних обов'язків громадян та. юриди­чних осіб з метою гарантування екологічної безпеки, збереження, від­творення та рашіонального використання природних ресурсів.

Так, відповідно до ст. 12 Закону України "Про охорону навколиш­нього природного середовища" громадяни України зобов'язані берег­ти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства відповідно до вимог законодавства про охорону навколишнього при­родного середовища, здійснювати діяльність з додержанням вимог екологічної безпеки, інших екологічних нормативів і лімітів викорис­тання природних ресурсів, вносити плату за спеціальне використання природних ресурсів і штрафи за екологічні правопорушення, компен­сувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впли­вом на навколишнє природне середовище тощо. Спеціальні обов'язки власників земельних ділянок і землекористувачів щодо охорони зе­мель як складової довкілля визначені в ст. 5 ЗК України, відповідно до якої використання землі в Україні має базуватися на принципах поєднацня особливостей використання землі як територіального ба­зису, природного ресурсу й основного засобу виробництва, забезпе­чення раціонального використання та охорони земель, пріоритету вимог екологічної безпеки.

Використання землі в Україні є платним. Власники земельних ді\я-нок і постійні землекористувачі зобов'язані своєчасно сплачувати зе­мельний податок - обов'язковий платіж, що справляється з юридич­них і фізичних осіб за користування земельними ділянками, а орен­дарі - орендну плату. Розмір земельного податку не залежить від ре­зультатів господарської діяльності власників землі. Ставки земельного податку, терміни та порядок його сплати визначені в ст. 206 Земель­ного кодексу України, Законі України "Про плату за землю", інших нормативно-правових актах. Розмір, форма і строки внесення оренд­ної плати на землю встановлюється за згодою сторін у договорі орен­ди відповідно до ст. 21 Закону України "Про оренду землі".

Основний закон визначає, що власність не повинна використову­ватися на шкоду людині й суспільству (ст. 13), використання власнос-

165

ті не може завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства (ст. 41). Указане конституційне положення кон­кретизовано ЗК України, який покладає на власників земельних діля­нок і землекористувачів обов'язок утримуватися від порушення прав власників суміжних земельних ділянок і землекористувачів. Разом із тим, обов'язок власників земельних ділянок щодо забезпечення реалі­зації прав інших осіб дещо звужений в зазначеній статті, оскільки йдеться про гарантії прав та інтересів лише власників суміжних земе­льних ділянок і землекористувачів. При цьому законодавчо невизна-ченими залишаються гарантії прав на землю інших суб'єктів - грома­дян, які мають право загального землекористування, юридичних осіб, які є власниками або користувачами несуміжних земельних ділянок, держави, територіальних громад, українського народу.

У випадку порушення прав і законних інтересів інших осіб власни­ки земельних ділянок несуть адміністративну, цивільну, кримінальну, земельну відповідальність у порядку, визначеному ст. 211-212 ЗК України, ЦК України, Кодексом України про адміністративні право­порушення, КК України. Зокрема, у випадку псування і забруднення сільськогосподарських та інших земель, порушення правил викорис­тання земель, самовільного зайняття земельної ділянки, несвоєчас­ного повернення тимчасово займаних земель або неприведення їх у стан, придатний для використання за призначенням, знищення ме­жових знаків, незаконного використання земель державного лісово­го фонду на винних осіб покладається адміністративна відповідаль­ність у вигляді штрафу.

Власники земельних ділянок і землекористувачі зобов'язані підви­щувати родючість ґрунтів і зберігати інші корисні властивості землі шляхом застосування екологобезпечних технологій обробітку і техні­ки, здійснення інших заходів, які зменшують негативний вплив на ґрунти, запобігають безповоротній втраті гумусу, поживних елементів тощо. З метою відновлення та підвищення родючості ґрунтів, збере­ження інших корисних властивостей землі власники та користувачі земельних ділянок зобов'язані здійснювати заходи з рекультивації, консервації або меліорації земельних ділянок. Так, відповідно до ст. 52 Закону "Про охорону земель" рекультивації підлягають землі, які зазнали змін у структурі рельєфу, екологічному стані ґрунтів і ма­теринських порід і в гідрологічному режимі внаслідок проведення гір­ничодобувних, геологорозвідувальних, будівельних та інших робіт. При проведенні гірничодобувних, геологорозвідувальних, будівельних та інших робіт, пов'язаних з порушенням ґрунтового покриву, влас­ники земельних ділянок зобов'язані знімати відокремлену ґрунтову масу, зберігати її та переносити на порушені або малопродуктивні зе-

166

мельні ділянки відповідно до робочих проектів з рекультивації пору­шених земель і підвищення родючості ґрунтів.

Ст. 51 Закону "Про охорону земель" передбачено, що консервації підлягають деградовані й малопродуктивні землі, господарське вико­ристання яких є екологічно небезпечним та економічно неефектив­ним, а також техногенно забруднені земельні ділянки, на яких немо­жливо одержати екологічно чисту продукцію, а перебування людей на цих земельних ділянках є небезпечним для їхнього здоров'я. Відповід­но до ст. 1 Закону "Про меліорацію земель" меліорація земель - ком­плекс гідротехнічних, культуртехнічних, хімічних, агротехнічних, аг-ролісотехнічних, інших меліоративних заходів, що здійснюються з ме­тою регулювання водного, теплового, повітряного і поживного режи­му ґрунтів, збереження і підвищення їхньої родючості та формування екологічно збалансованої раціональної структури угідь.

За чинним земельним законодавством України власники земельних ділянок і землекористувачі зобов'язані своєчасно надавати відповід­ним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель й інших природних ресурсів у порядку, установленому законом.

За чинним ЗК України (ст. 103-109) власники земельних ділянок і землекористувачі зобов'язані дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з установленням земельних сервітутів і охорон­них зон. Зокрема, власники та користувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їхнього цільового призначення, за яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок заподіюється найменше незручностей (заті­нення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо). Во­ни також зобов'язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпусти­мий вплив) і повинні співпрацювати при вчиненні дій, спрямованих на забезпечення прав на землю кожного з них та використання цих ділянок із запровадженням і додержанням прогресивних технологій вирощування сільськогосподарських культур та охорони земель (обмін земельних ділянок, раціональна організація територій, дотримання сі­возмін, установлення, зберігання межових знаків тощо).

Земельне законодавство покладає на власників земельних ділянок і землекористувачів обов'язок зберігати геодезичні знаки, протиерозій­ні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем. Порядок охорони геодезичних пунктів визначений в Законі України "Про топо­графо-геодезичну і картографічну діяльність" від 23 грудня 1998 р. та постанові KM України "Про Порядок охорони геодезичних пунктів"

167

від 19 липня 1999 р. Закріплення геодезичних пунктів на місцевості здійснюється спеціальними інженерними пристроями і спорудами. Знесення або перезакладка геодезичних цунктів здійснюється лише з дозволу Головного зшравління геодезії, картографії та кадастру при KM України і його підрозділів відповідно до їхньої компетенції.

Обов'язки власників земельних ділянок і землекористувачів щодо збереження мереж зрошувальних і осушувальних систем закріплені в Законі України "Про меліорацію земель", відповідно до якого експлуа­тація меліоративних систем повинна забезпечувати оптимальний во­дний і повітряний режим ґрунтів, створення умов для високоефекти­вного та екологічно безпечного використання меліорованих земель. Експлуатація меліоративних систем забезпечується відповідно до проектної документації й відповідних правил, що затверджуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань водного господарства та меліорації земель за погодженням з іншими центральними органами виконавчої влади. Виконання в зоні розміщення та функціонування меліоративних систем і окремих об'­єктів інженерної інфраструктури, а також на прилеглій території будь-яких робіт, що можуть вплинути на технічний стан і режим екс­плуатації цих систем і об'єктів інженерної інфраструктури, допуска­ється лише після попереднього погодження проекту виконання цих робіт у порядку, що встановлюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань водного господарст­ва та меліорації земель.

Крім ЗК України, обов'язки власників земельних ділянок і землеко­ристувачів закріплені також в інших законах і підзаконних нормати­вно-правових актах. Такі обов'язки, як правило, мають спеціальний характер і встановлюються залежно від специфіки правового стано­вища суб'єктів прав на землю, виду і форми таких прав, порядку їх­нього набуття та здійснення, особливостей правового режиму земель­ної ділянки тощо.

Зокрема, відповідно до ст. 24 Закону України "Про оренду землі" орендодавець зобов'язаний: передати в користування земельну ділян­ку в стані, що відповідає умовам договору оренди; при передачі земе­льної ділянки в оренду забезпечувати відповідно до закону реалізацію прав третіх осіб щодо орендованої земельної ділянки; не вчиняти дій, які б перешкоджали орендареві користуватися орендованою земель­ною ділянкою; відшкодувати орендарю капітальні витрати, пов'язані з поліпшенням стану об'єкта оренди, яке проводилося орендарем за згодою орендодавця; попередити орендаря про особливі властивості та недоліки земельної ділянки, які в процесі її використання можуть спричинити екологічно небезпечні наслідки дли довкілля або причмсс ти до погіршення стану самот об'єкта оренди.

У ст. 25 зазначеного закону передбачені обов'язки орендаря земе льної ділянки, а саме: приступати до використання земельної ділянки в строки, установлені договором оренди землі, зареєстрованим в установленому законом порядку; виконувати встановлені щодо об'єк­та оренди обмеження (обтяження) в обсязі, передбаченому законом або договором оренди землі; дотримуватися режиму використання земель природно-заповідпого та іншого природоохоронного призпа чення, оздоровчого, рекреаційного та історико культурного призпа чення; у п'ятиденний строк після державної реєстрації договору оре нди земельної ділянки державної або комунальної власності падати копію договору відповідному органу державної податкової служби.

Відповідно до ст. 35 Закону України "Про охорону земель" власни­ки і користувачі, у тому числі орендарі земельних ділянок при здійс­ненні господарської діяльності зобов'язані: дотримуватися вимог зе­мельного та природоохоронного законодавства України; проводити на земельних ділянках господарську діяльність способами, які не за­вдають шкідливого впливу на стан земель і родючість ґрунтів; під ни­щу вати родючість ґрунтів і зберігати інші корисні властивості землі на основі застосування екологобезпечних технологій обробітку і техні­ки, здійснення інших заходів, які зменшують негативний вплив на ґрунти, запобігають безповоротній втраті гумусу, поживних елементів тощо; дотримуватися стандартів, нормативів при здійсненні проти­ерозійних, агротехнічних, агрохімічних, меліоративних та інших за­ходів, пов'язаних з охороною земель, збереженням і підвищенням ро­дючості ґрунтів; надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування відомості про застосування пес­тицидів та агрохімікатів; сприяти систематичному проведенню ви-шукувальних, обстежувальних, розвідувальних робіт за станом зе­мель, динамікою родючості ґрунтів; своєчасно інформувати відповід­ні органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування що­до стану, деградації та забруднення земельних ділянок; забезпечувати додержання встановленого законодавством України режиму викори­стання земель, що підлягають особливій охороні; забезпечувати вико-ристання земельних ділянок за цільовим призначенням і дотримува­тися встановлених обмежень (обтяжень) на земельну ділянку; забез­печувати захист земель від ерозії, виснаження, забруднення, засмі­чення, засолення, осолонцювання, підкислення, перезволоженая, під­топлення, заростання бур'янами, чагарниками і дрібноліссям; ужива­ти заходів щодо запобігання негативному і екологонебезпечному впливу на земельні ділянки та ліквідації наслідків цього впливу.

169

Відповідно до Указу Президента України "Про захист прав власни­ків земельних часток (паїв)" від 21 квітня 1998 р. передбачено обов'я­зок проведення реєстрації договору купівлі-продажу, дарування, міни права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом після його нотаріального посвідчення. Положенням про спеціальні сировинні зо­ни для виробництва сільськогосподарської продукції, затвердженим постановою KM України від 26 червня 1996 p., визначено обов'язки власників і користувачів земельних ділянок, яким надано статус спе­ціальної сировинної зони для виробництва сільськогосподарської продукції дитячого і дієтичного харчування. Так, у спеціальній сиро­винній зоні забороняється: застосування пестицидів; будівництво промислових та інших хімічних об'єктів, що негативно впливають на агрокліматичний та екологічний стан, за винятком випадків, коли це є стратегічно необхідним; застосування гормональних препаратів для інтенсифікації виробництва тваринницької продукції.

Спеціальні обов'язки власників земельних ділянок і землекористу­вачів визначені також в інших законах і підзаконних нормативно-правових актах. У випадку невиконання обов'язків власники та ко­ристувачі земельних ділянок несуть цивільну, адміністративну, кри­мінальну, земельну відповідальність у порядку, визначеному чинним законодавством України.

Юридичні обов'язки власників землі

та землекористувачів за договором

^{и іншими правочинами}

Юридичні обов'я­зки власників земе­льних ділянок і зем­лекористувачів, ви­значені в чинному земельному законо­давстві, конкрети­зуються в земельно-

правових договорах та інших правочинах (заповітах, заставних, до­віреностях тощо).

Правочином (угодою) у земельному праві є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочи-ни можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (догово­ри). Договором у земельному праві є домовленість двох або більше сто­рін, спрямована на встановлення, зміну або припинення їхніх земель­них прав та обов'язків. Саме суб'єктивні права та юридичні обов'язки пов'язують сторін земельно-правових договорів та інших правочинів.

Суб'єкти земельних правовідносин залежно від особливостей їхньо­го правового становища можуть укладати договори купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, інші цивільно-правові угоди (оренди, довіч­ного утримання, страхування, управління, сервітуту, емфітевзису, суперфіцію тощо), предметом яких є земельна ділянка. Обов'язки вла­сників земельних ділянок і землекористувачів, які визначаються в до­говорах та інших правочинах, можна поділити та нормативні та до­говірні. Нормативними обов'язками є такий вид та міра необхідної поведінки суб'єктів договірних відносин, яка передбачена нормами чинного земельного та цивільного законодавства. Такі обов'язки вла­сників земельних ділянок і землекористувачів визначають зміст земе­льно-правових договорів.

Так, за договором купівлі-продажу земельної ділянки одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати земельну ділянку у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'я­зується прийняти земельну ділянку і сплатити за неї певну грошову суму. За договором ренти земельної ділянки одна сторона (одержувач ренти) передає другій стороні (платникові ренти) у власність земельну ділянку, а платник ренти взамін цього зобов'язується періодично ви­плачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі. За договором дарування земельної ділянки одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно земельну ділянку (дару­нок) у власність. За договором міни земельної ділянки кожна із сторін зобов'язується передати другій стороні у власність одну земельну ді­лянку в обмін на іншу земельну ділянку чи певний товар.

Відповідно до ст. 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за пла­ту передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодав­ства. За договором довічного утримання (догляду) одна сторона (від-чужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність земельну ді­лянку, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням і (або) доглядом довічно. За договором страхування земе­льної ділянки одна сторона (страховик) зобов'язується в разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхува­льникові) або іншій особі, визначеній в договорі, грошову суму (стра­хову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору. За договором управління земельною ділянкою одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк земельну ділянку в

171

управління, а друга сторона зобов'язується за плату здійснювати від свого імені управління цією земельною ділянкою в інтересах установ­ника управління або вказаної ним особи (вигодо набув ач а).

Відповідно до ст. 407-410 ЦК України за договором користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (договір емфі­тевзису) власник земельної ділянки зобов'язаний не перешкоджати землекористувачеві в здійсненні його прав, а землекористувач зобо­в'язаний вносити плату за користування земельною ділянкою, а та­кож інші платежі, установлені законом, ефективно використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення, підвищува­ти її родючість, застосовувати природоохоронні технології виробниц­тва, утримуватися від дій, які можуть призвести до погіршення еко­логічної ситуації. Згідно зі ст. 413-415 ЦК України за договором кори­стування земельною ділянкою для будівництва промислових, побуто­вих, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель (до­говір суперфіцію) землекористувач зобов'язаний вносити плату за ко­ристування земельною ділянкою, наданою йому для забудови, інші платежі, установлені законом, а також використовувати земельну ді­лянку відповідно до її цільового призначення.

Договірними обов'язками власників земельних ділянок і землекори­стувачів є такий вид та міра необхідної поведінки зобов'язаної особи, яка визначається за домовленістю сторін певного договору. Договірні обов'язки власників і користувачів земельних ділянок поділяються на істотні (обов'язкові) та факультативні (додаткові).

Істотні (обов'язкові) обов'язки власників земельних ділянок і земле­користувачів - це така необхідна поведінка зобов'язаних суб'єктів, без досягнення згоди щодо її виду та міри земельно-правовий договір вважається неукладеним. Перелік таких обов'язків визначається в нормах чинного законодавства. Зокрема, відповідно до ст. 132 ЗК України угоди про перехід права власності на земельні ділянки мають містити зобов'язання сторін.

Істотні обов'язки власників земельних ділянок і землекористувачів визначені також у типових договорах: Типовому договорі оренди зем­лі, затвердженому Постановою KM України від 3 березня 2004 р. та ін. Відповідно до Типової форми охоронного договору на пам'ятку культурної спадщини, затвердженого постановою KM України від 28 рудня 2001 p., власник (користувач) пам'ятки чи її частини або уповноважений ним орган (особа) зобов'язані використовувати пам'я­тку (її частину) відповідно до визначеного в договорі виду викорис­тання; утримувати територію пам'ятки упорядженою; не допускати використання цієї території для нового будівництва та задоволення інших господарських потреб, що можуть зашкодити пам'ятці; безпе-

172

решкодно допускати представників органу охорони чи уповноваже­них ним осіб для здійснення контролю за виконанням правил утри­мання зазначеної пам'ятки (її частини), її території та зон охорони або для її наукового обстеження тощо. Типовим договором про розроб­лення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, за­твердженим Постановою KM України від 4 березня 2004 р., на вико­навця покладено обов'язок виконати з дотриманням вимог законо­давства проектно-вишукувальні роботи з розроблення проекту земле­устрою щодо відведення земельної ділянки, а на замовника - прийня­ти та оплатити виконані роботи.

Факультативні (додаткові) обов'язки власників земельних ділянок і землекористувачів - це така необхідна поведінка зобов'язаних суб'єк­тів, досягнення згоди щодо її виду та міри не впливає на факт укла­дення земельно-правових договорів. Проте такі факультативні обов'я­зки не можуть суперечити вимогам чинного законодавства. Зокрема, відповідно до ст. 27 Земельного кодексу України сільськогосподарські підприємства, установи та організації, особисті селянські й фермер­ські господарства, які об'єднуються в асоціації та інші організаційно-правові форми, зберігають право на свої земельні ділянки, якщо інше не передбачено договором. За ст. 403 ЦК України особа, яка користу­ється земельним сервітутом, зобов'язана вносити плату за користу­вання майном, якщо інше не встановлено договором, законом, запо­вітом або рішенням суду.

Відповідно до Закону України "Про оренду землі" у разі достроко­вого припинення договору оренди землі за ініціативою орендодавця земельної ділянки, право оренди якої набуто за результатами аукціо­ну, орендодавець зобов'язаний відшкодувати орендарю витрати на його набуття в строки, визначені умовами договору та законом, і зби­тки, які понесе орендар унаслідок дострокового припинення договору оренди (ст. 6); ризик випадкового знищення або пошкодження об'єк­та оренди несе орендодавець (ст. 11); якщо договором оренди земель­ної ділянки передбачено використання нерухомого майна, розташо­ваного на земельній ділянці, пов'язані із цим витрати покладаються на орендаря (ст. 26); у разі здійснення орендарем за письмовою зго­дою орендодавця поліпшення орендованої земельної ділянки за влас­ний рахунок орендодавець зобов'язаний компенсувати витрати на її поліпшення (ст. 28). Законом передбачено, що ці положення можуть по-іншому визначитися в договорі оренди землі.

Про можливість закріплення факультативних обов'язків власників земельних ділянок зазначається і в Законі України "Про іпотеку", від­повідно до якого ризик випадкового знищення, випадкового пошко­дження або псування предмета іпотеки несе іпотекодавець, якщо ін-

173

ше не встановлено іпотечним договором (ст. 5); іпотекодавець зобо­в'язаний застрахувати предмет іпотеки на його повну вартість від ри­зиків випадкового знищення, випадкового пошкодження або псуван­ня, якщо іпотечним договором цей обов'язок не покладено на іпоте-кодержателя (ст. 8) та ін.

Крім земельно-правових договорів, обов'язки власників земельних ділянок і землекористувачів визначаються також в інших земельних правочинах (угодах): заповітах, заставних, довіреностях тощо. Відпо­відно до ст. 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Заповідач має право зробити в заповіті заповідальний відказ. Предметом заповідального відказу може бути передання відказоодержувачеві у власність або за іншим речовим правом земельної ділянки, що входить або не входить до складу спадщини. При цьому на спадкоємця, до якого переходить та­ка земельну ділянка, заповідач має право покласти обов'язок надати іншій особі право користування такою ділянкою. Заповідач може зо­бов'язати спадкоємця земельної ділянки також до вчинення певних дій немайнового характеру, зокрема щодо розпорядження особисти­ми паперами, визначення місця і форми здійснення ритуалу похо­вання. Заповідач може зобов'язати спадкоємця до вчинення певних дій, спрямованих на досягнення суспільно корисної мети. Спадкода­вець має право встановити у заповіті сервітут щодо земельної ділян­ки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна для за­доволення потреб інших осіб.

Юридичні обов'я-

§

Я ЮРИДИЧНІ ОбОВ'ЯЗКИ ^зки власників земе

if . . льних ділянок і зем-

#1 ВЛаСНИКІВ ЗеМЛІ лекористувачів мо-

Ц Та ЗеМЛеКОрИСТуваЧІВ ЖУ^ТЬ установлювати

■ , ся за рішенням суду.

¹ За ріШеННЯМИ СУДУ Відповідно до ст. 362

ЦК України в разі

продажу частки в праві спільної часткової власності на земельну діля­нку з порушенням переважного права купівлі суд може прийняти рі­шення про переведення прав та обов'язків покупця на співвласника такої ділянки. За ст. 417 зазначеного Кодексу в разі припинення права користування земельною ділянкою, на якій була споруджена будівля (споруда), судовим рішенням може бути зобов'язано власника будівлі (споруди) викупити земельну ділянку, на якій вона розміщена, або вла-

174

сннка земельної ділянки - викупити будівлю (споруду) або визначити умови користування земельною ділянкою на новий строк, якщо зне­сення будівлі (споруди), що розміщена на земельній ділянці, заборонено законом або є недоцільним у зв'язку з явним перевищенням вартості будівлі (споруди) порівняно з вартістю земельної ділянки.

Суд установлює обов'язки власників землі та землекористувачів у справах про встановлення порядку спільного використання земельних ділянок, одержаних громадянами внаслідок приватизації земель дер­жавних і комунальних сільськогосподарських підприємств, на яких розташовані та функціонують меліоративні системи (ст. 26 ЗК Украї­ни), про розподіл несільськогосподарських угідь при ліквідації сільсько­господарських підприємств (ст. ЗО ЗК України), про встановлення по­рядку володіння, користування та розпорядження земельною ділян­кою, що перебуває в спільній частковій власності (ст. 88 ЗК України).

Рішення судів можуть бути спрямовані на встановлення додатко­вих обов'язків власників земельних ділянок і землекористувачів, крім тих, які визначені в нормативно-правових актах і земельно-правових договорах. Так, у випадку нанесення шкоди іншим суб'єктам земель­них правовідносин (фізичним чи юридичним особам, державі, тери­торіальним громадам, українському народу) суд може покласти на власника чи користувача земельної ділянки обов'язок відшкодувати завдані збитки або моральну (немайнову) шкоду. Рішенням суду осо­ба, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, може бути зобов'язана знести нерухоме майно, яке самочинно збудовано на ній, за власний рахунок, а у випадку істотного відхилення від проек­ту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил може бути зобо­в'язана провести відповідну перебудову. Судовим рішенням може бу­ти встановлений земельний сервітут. Відповідно до ст. 29 Закону України "Про оренду землі" рішенням суду встановлюється обов'язок щодо відшкодування збитків унаслідок зміни стану орендованої земе­льної ділянки в разі недосягнення сторонами згоди про розмір від­шкодування збитків.

Суди покладають обов'язки на власників земельних ділянок і зем­лекористувачів щодо відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, а також повернення самовільно чи тимчасово зайнятих земельних ділянок, строк користування якими закінчився. Судові рішення можуть бути юридичною підставою про­ведення землеустрою (ст. 22 Закону України "Про землеустрій") та експертної грошової оцінки земельних ділянок (ст. 13 Закону України "Про оцінку земель"), що породжує виникнення відповідних обов'язків у правозобов'язаних суб'єктів.

Рішення судів можуть бути спрямовані на зміну обов'язків власни­ків земельних ділянок і землекористувачів. Обов'язки суб'єктів земе­льних правовідносин можуть змінюватися шляхом зміни умов дого­вору або іншого правочину. Відповідно до ст. 651 ЦК України договір може бути змінено за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, установлених договором або законом.

Рішеннями судів можуть припинятися обов'язки власників земель­них ділянок і землекористувачів. Так, земельні обов'язки можуть при­пинятися у випадку визнання судом недійсним земельного правочи­ну, учиненого неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздат­ності без згоди батьків (усиновителів), піклувальників; учиненого фі­зичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності або недієздатною фізичною особою; учиненого в момент, коли фізична особа не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними; учиненого під впливом помилки, обма­ну або насильства; фіктивного правочину тощо.

Відповідно до ст. 403 ЦК України особа, яка користується сервіту­том, може бути звільнена від обов'язку вносити плату за користування майном за рішенням суду. За ст. 153 ЗК України колишній власник земельної ділянки, яка викуплена для суспільних потреб, має право звернутися до суду з позовом про визнання недійсним чи розірвання договору викупу земельної ділянки та відшкодування збитків, пов'яза­них з викупом, якщо після викупу земельної ділянки буде встановлено, що земельна ділянка використовується не для суспільних потреб.

Судові рішення можуть містити роз'яснення обов'язків власників земельних ділянок та землекористувачів. Так, відповідно до ст. 213 ЦК України на вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину. При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення тер­мінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст установлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.

За своїм юридичним значенням судові рішення можуть підтвер­джувати обов'язки власників земельних ділянок та землекористува­чів, які виникають на підставі договорів або інших правочинів. Зок­рема, відповідно до ст. 220 ЦК України, якщо сторони домовилися щодо всіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але

176

одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд мо­же визнати такий договір дійсним. За ст. 224, 226 зазначеного Коде­ксу на вимогу заінтересованої особи земельний правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування, може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідає інтересам фізич­ної особи, над якою встановлено опіку або піклування. На вимогу опі­куна земельний правочин. вчинений недієздатною фізичною особою, може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь недієздатної фізичної особи.

У випадку невиконання обов'язків суд може зобов'язати правозобо-в'язану особу до вчинення (утримання від вчинення) певних дій. пе­редбачених нормативно-правовими актами чи земельно-правовими договорами. Так, відповідно до ст. 13 ЦК України суд може зобов'язати власника земельної ділянки чи землекористувача припинити зловжи­вання своїми правами, якщо така особа порушує права інших осіб, за­вдає шкоди довкіллю або культурній спадщині, порушує моральні за­сади суспільства. Власник земельної ділянки, який має підстави перед­бачати можливість порушення свого права власності органом держав­ної влади чи місцевого самоврядування, іншою фізичною чи юридич­ною особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинен­ня такою особою дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Контрольні запитання

1. Розкрийте юридичну природу обов'язків власників земе­льних ділянок та землекористувачів.

2. Сформулюйте визначення юридичних обов'язків власни­ків земельних ділянок та землекористувачів.

3. Проведіть класифікацію юридичних обов'язків власників земельних ділянок та землекористувачів за змістом.

4. Класифікуйте юридичні обов'язки власників земельних ділянок та землекористувачів залежно від особливостей правового статусу правозобов'язаної особи.

5. Проведіть класифікацію юридичних обов'язків власників земельних ділянок та землекористувачів залежно від термі­ну здіснення зазначених обов'язків.

6. Класифікуйте юридичні обов'язки власників та користу­вачів залежно від зовнішньої форми закріплення.

?. Охарактеризуйте конспгглдійні обов'язки власників та користувачів земельних ділянок.

8. Розкрийте юридичну природу загальних і спеціальних обо­в'язків власників земельних ділянок та землеігористувачів.

9. Розмежуйте нормативні й договірні обов'язки власників земельних ділянок та землеш>ристувачів.

10. Розкрийте особливості юридичних обов'язків власників земельних ділянок та землекористувачів за рішенням суду*

63 Рекомендована літераіура

Баранець О.М. Окремі питання забезпечення виконання зо­бов'язань по Договору оренди земельної частки (паю) І / Вісн. господарського судочинства. - 2004. - Ns 1. Воскобійник MJ5. Аналіз прав та обовязків територіальних громад як власників земель / / Проблеми законності. — 2006. - Вші. 83.

Глотова О.В. Земельні права й обов'язки селянських (фер- мерських) господарств та їх членів // Актуальні проблеми держави та права: 36. наук. пращ». - 2000. - Вип. 7. Коваленко Т.О. Обов'язки власників земельних ділянок // За- конодавство України : Наук.-практ. коментарі - 2005. - № 6. Мірошниченко A.M. Проблеми реалізації конституційного права "знати свої права і обов'язки⁵⁵ // Вісн. Київ. над. ун- ту ім. Т. Шевченка. Юрид. науки. - 2002. - Вип. 47. Носик В.В. Оформлення і переоформлення прав на землю: юридичний факт, право чи обов'язок? // Право України. - 2004.-№5. І гЩ. ||.:, ■ Щ

Рабинович СП. Право постійного користування земельними ділянками та природно-правові обов'язки держави / / Про­блеми забезпечення законності у сфері земельних та аграр­них відносин : Тез. доп. на наук.-практ. конф. (м. Львів. 19-20 травня 2006 р.). - л||2006. ||§

Сидор ДД Права та обов'язки сторін за договором застави земельних ділянок сільськогосподарського призначення // Вісн^Одес. ін-ту внутрішніх справ. - 2004,—і№ 4.

РОЗДІЛ 8

юридичні гарантії

здійснення прав на землю

_{в україні}

Поняття та види юридичних гарантій здійснення прав на землю

Відповідно до Кон-ститущї України здійс нення суб'єктивних прав на землю гара­нтується державою. Тому в Україні ма­ють створюватися такі умови та юри-

дичні засоби, за наявності яких особа мала б можливість вільно і безперешкодно реалізувати закріплене за нею право. З огляду на це одним із найголовніших завдань держави в галузі земельного права і законодавства є запровадження системи дієвих юридичних засо­бів забезпечення здійснення земельних прав фізичними і юридич­ними особами, а також захист законних прав громадян та юридич­них осіб на землю.

Виходячи з положень ст. 13 і 14 Конституції України, гарантування здійснення прав на землю необхідно розглядати як один з основних принципів правового регулювання земельних відносин.

У земельному праві України юридичні гарантії здійснення прав на землю розглядаються як визначена законодавством сукупність умов, засобів і способів, що забезпечують у повному обсязі здійснення та всебічну охорону прав та обов'язків суб'єктів земельних правовідно­син. Саме такі гарантії охоплюють усю сукупність об'єктивних і су­б'єктивних чинників, спрямованих на практичну реалізацію і захист прав та обов'язків громадян, територіальних громад, громадськості, юридичних осіб у галузі раціонального використання, відтворення та охорони земель, на усунення можливих перешкод в їхньому повному і належному здійсненні.

Гарантування державою здійснення суб'єктивних прав на землю забезпечується широким спектром закріплених у законодавстві зага­льних і спеціальних засобів, способі, прийомів впливу на суб'єктів зе­мельних правовідносин. Тому система юридичних гарантій набуття і реалізації прав на землю включає в себе загальні й спеціальні гаран­тії, реалізація яких спрямована на утвердження законності та право­порядку у сфері земельних відносин.

Серед загальних гарантій в теорії права вирізняють передусім зако­нодавчо забезпечену систему засобів, за допомогою яких впроваджу­ється законність. Гарантії законності у сфері земельних відносин ви­значають сучасний соціально-економічний стан, політичну ситуацію, відповідну державну ідеологічну політику, здатну забезпечити паритет публічних (загальносуспільних) та приватних інтересів щодо землі як до об'єкта національного надбання, об'єкта права власності українського народу, об'єкта права власності та користування, управління та охоро­ни. Суто юридичними гарантіями законності можуть виступати перед­бачені законом спеціальні засоби впровадження, охорони і відновлен­ня законності у сфері земельного правопорядку.

За суб'єктами застосування юридичні гарантії здійснення прав на землю можуть бути парламентськими, президентськими ініціатива­ми щодо вдосконалення земельного законодавства, судовою діяльні­стю із застосування його норм, прокурорським наглядом за дотри­манням вимог земельно-правових норм, муніципальними, адмініст­ративними заходами щодо ефективної реалізації земельно-правових положень, виконання земельно-правових приписів, забезпеченням контролю в цій сфері.

За характером юридичної діяльності загальні гарантії можна класи­фікувати на правотворчі, правороз'яснювальні та правореалізаційні.

За онтологічним статусом у правовій системі - це норми-гарантії, нормативно-правові акти загального характеру, інтерпретаційні юридичні документи, іидивідуально-правові документи, які забезпе­чують регулювання земельних відносин у сфері здійснення суб'єктив­них прав на землю.

За найближчими цілями гарантії здійснення прав на землю можуть бути поділені на превентивні (запобіжні), відновлювальні, каральні (штрафні) засоби, які можуть застосовуватися в регулятивних та охо­ронних земельних правовідносинах.

До загальних юридичних гарантій здійснення прав на землю нале­жать також гарантії застосування норм права, під якими розуміють систему умов і засобів, що забезпечують реалізацію правових норм відповідно до цілей, які вони декларують. Загальні гарантії застосу­вання норм земельного права багато в чому збігаються із загальносо-ціальними гарантіями законності, оскільки розкривають адекватність нормативно-правових актів об'єктивному праву, підтверджують або спростовують ефективність системи органів державної влади у сфері земельних відносин, їхню спроможність виконувати свої функції, по­літичну волю до застосування земельно-правових вимог з урахуван­ням існуючої суспільної правосвідомості й юридичної культури поса­дових осіб, які за характером своєї професійної діяльності застосову­ють земельно-правові норми. Спеціальні гарантії застосування норм права характеризуються досконалістю структури земельно-правової норми з урахуванням існування її складових: гіпотези, диспозиції та санкції; існуванням процедурного механізму застосування; досконалі­стю підзаконних нормативно-правових актів, у яких визначаються повноваження правозастосовчих органів і організацій; системою ви­дів відповідальності посадових осіб цих органів та організацій за не­виконання ними своїх обов'язків щодо правозастосування.

У системі загальних юридичних гарантій здійснення прав на зем­лю розрізняють також правові гарантії, під якими розуміють вста­новлені законом засоби забезпечення використання, виконання, до­держання та застосування норм права. У загальній теорії права такі гарантії поділяються на нормативно-правові та організаційно-правові. У межах цієї групи гарантій особи, які наділяються норма­ми права відповідними юридичними можливостями, реалізують свої повноваження шляхом використання своїх законних прав, дотри­мання встановлених нормами права вимог, виконання покладених на них правовими нормами обов'язків і застосовують норми права у випадках, визначених законом.

Правові гарантії здійснення земельних прав можна визначити як сукупність різноманітних способів, які забезпечують охорону і захист суб'єктивних земельних прав конкретних фізичних та юридичних осіб (власників земельних ділянок і землекористувачів).

У земельному праві спеціальні юридичні гарантії здійснення прав на землю поділяють на такі групи: а) набуття та реалізації суб'єктив­них прав на землю; б) захисту прав на землю; в) відшкодування збит­ків власникам землі та землекористувачам; г) гарантії, пов'язані із розв'язанням земельних спорів тощо.

За формою законодавчого вираження названі юридичні гарантії здійснення прав на землю умовно можна поділити на дві великі гру­пи: а) конституційні; б) законодавчі.

Конституційні гарантії здійснення

суб'єктивних прав на землю

Гарантуюче зна­чення реалізації прав на землю мають бі­льшість статей Кон­ституції України, які проголошують люди­ну найвищою соціа­льною цінністю, а її

права і свободи, а також їхні гарантії як такі, що визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. 3).

Конституційними гарантіями прав на землю виступають імперати­ви про те, що "кожний громадянин має право користуватися природ­ними об'єктами права власності народу відповідно до закону", що "власність зобов'язує", що "власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству", що "держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності й господарювання, соціальну спрямо­ваність економіки", а також про те, що "усі суб'єкти права власності рівні перед законом".

Водночас проголошується, що держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності й господарювання, соціальну спрямованість економіки (ст. 13).

Земля як основне національне багатство перебуває під особливою охороною держави, а право власності на землю гарантується. Це пра­во набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (ст. 14 Конституції Украї­ни). З метою реалізації цього положення прийнято Закон України "Про захист конституційних прав громадян на землю" від 20 січня 2005 p., який визначає фінансові засади щодо реалізації громадяна­ми України прав власності на землю.

Гарантії прав на землю базуються на системі засобів забезпечення екологічних прав, визначених в ст. 50 Конституції України та вклю­чають у себе: проведення широкомасштабних державних заходів що­до підтримання, відновлення і поліпшення стану навколишнього природного середовища; обов'язок міністерств, відомств, підпри­ємств, установ, організацій здійснювати технічні та інші заходи для запобігання шкідливому впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, виконувати екологічні вимоги при плануванні, розміщенні продуктивних сил, будівництві та екс­плуатації народногосподарських об'єктів; участь громадських об'єд­нань та громадян у діяльності щодо охорони навколишнього природ­ного середовища; здійснення державного та громадського контролю за додержанням законодавства про охорону навколишнього природ­ного середовища; компенсація в установленому порядку шкоди, за­подіяної здоров'ю і майну громадян внаслідок порушення законодав­ства про охорону навколишнього природного середовища; невідворо­тність відповідальності за порушення законодавства про охорону на­вколишнього природного середовища; створення та функціонування мережі загальнодержавної екологічної автоматизованої інформацій-но-ана\ітичної системи забезпечення доступу до екологічної інфор­мації (ст. 10 Закону України від 25 червня 1991 р. "Про охорону на­вколишнього природного середовища"). Тобто, виступаючи гарантом реалізації законних прав, держава тим самим забезпечує виконання суб'єктами покладених на них законом обов'язків.

Конституція України (ст. 41) гарантує, що ніхто не може бути про­типравно позбавлений права власності на землю. Право приватної власності є непорушним. Згідно зі ст. 55 Основного закону кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій або бездіяльнос­ті органів державної влади і місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

У наутгі земельного права конституційні гарантії поділяють на: а) загальні, до яких віднесено норми-принципи, визначені в ст. З, 8, 13, 14, 19, 22, 24, 34, 41, 41, 50, 102 Конституції України: б) спеціальні, до яких віднесено конститущйні імперативи, що забезпечують набуття і реалізацію права власності (ст. 13, 22, 24, 33, 41); в) особливі, функціо­нальне призначення яких спрямоване на захист суб'єктивного права власності на землю (ст. 13, 40, 55, 56 Основного закону України).

З

повідно до п. "ґ" ст. 5 ЗК України дер­жава має створити належні умови здійснення права власності на зе­млю та права землекористування, забезпечити громадянам та юри-

Законодавчі гаранти здійснення

суб'єктивних прав на землю

Юридичні гаран­тії здійснення су­б'єктивних прав на землю, визначені в чинному земельному законодавстві. Від-

дичним особам рівні умови захисту прав власності на землю і права землекористування, визначити правовий режим земель окремих кате­горій, забезпечувати використання й охорону землі як основного наці­онального багатства та об'єкта права власності ухраїнського народу.

Із цією метою органи державної влади мають забезпечувати вико­нання вимог ЗК України щодо додержання встановленого порядку визначення та зміни цільового призначення земель кожної із катего­рій, порядку передачі земель у власність та користування відповідно до законодавчо визначених норм відводу земель для кожного цільово­го призначення. У межах своїх повноважень органи державної влади забезпечують здійснення суб'єктивних прав на землю шляхом реалі­зації функцій у сфері регулювання ринкових земельних відносин, ра­ціонального використання та охорони землі.

Земельне законодавство передбачає також цілу систему правових заходів щодо охорони земель. Тому всі суб'єкти земельних правовід­носин зобов'язані здійснювати в межах своїх повноважень заходи щодо раціонального використання земель, забезпечувати особливі режими земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного, іс-торико-культурного призначення, попереджувальні заходи охорони земель від забруднення небезпечними речовинами, забезпечувати режим техногенно забруднених земель, інші заходи забезпечення екологічної безпеки.

Юридичний захист земельних прав: поняття, форми, способи, порядок здійснення

Юридичний за­хист прав на землю - це визначена в за­конодавстві проце­дура реалізації юри­дичної можливості суб'єкта права на землю щодо засто-

сування засобів, способів та форм правоохоронного характеру для відновлення його порушеного чи оспорюваного права.

У земельному праві засоби захисту розуміються як дії уповноваже­ної особи, за допомогою яких остання може вимагати здійснення за­хисту своїх земельних прав від посягань інших суб'єктів (напр., по­дання позову, скарги, заяви). Водночас способи захисту - це дії дер­жавних органів у межах їх компетенції, безпосередньо спрямовані на

fcaxHCT земельних прав іромадан (напр., визнання права на землю су* дам, розгляд земельних спорів радою, опротестування прокуратурою Щакта органу державно! влади, що порупгує земельні права тощо). Спо­соби і засоби захисту земельних прав застосовуються в певних право-jjp№X формах. Форми захисту - це варіанти звернення громадян за за­хистом свого порушеного права, обумовлені особливостями правового становища органів державної влади та реалізації ними функцій і по­вноважень у сфері забезпечення захисту суб'єктивних прав на землю.

Земельне законодавство передбачає змішаний» тобто адмішстрати-вно-с^довий порядок зажжете земельних прав.

Адміністративний порядок захисту прав на землю ґрунтується на консі^гіухдійному положенні про можливість звернення до органів ^державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування із заявою (клопотанням) про усунення шкідливих дій (бездіяльності), що порупгують земельні та іеттгі елективні права. Деякі категорії земе­льних спорів можуть бути вирішені органами місцевого самовряду­вання та органами виконавчої влади у випадках та в порядку, визна­чених ст. 158-161 ЗК України^

Основною формою захисту прав на землю, відповідно до Консти­туції України, є судовий захист, право на звернення до якого гаран­тується кожному в частині оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадо-вих|| службових осіб. П. 2 постанови Пленуму Верховного Суду Украї|| ни № 7 від 16 квітня 2004 p. f Про практику застосування судами зе­мельного законодавства при розгляді цивільних справ" зазначає* що за загальним правилом, розмежування судами загальної юрисдикції підвідомчості земельних та пов'язаниз^із земельними відносинами майнових спорів відбувається незалежно від суб'єктного складу їхніх учасників. Загальним судам підвідомчі спори в разі.;-якщо хоча б од­нією з осіб, які беруть участь у справі, є громадянин, а господарським - за участю підприємств, установ, організацій, інших юридичних осіб, а також громадян, що здшенщють ггідприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статус підприємницької діяльності.

Відповідно до ЗК України юридичні способи захисту прав на землю мають визначатися законом. Захисті прав на землю застосовується тод& коли відповідне суб'єктивне право на землю (право власності чи право користування) уже порушено або є небезпека його порушення в майбутньому, тобто захист спрямовується на усунення негативних для власників, землевласників чи землекористувачів наслідків. про-

_{■ 185 Ш -}

типравних дій чи бездіяльності. Порушення права власності на землю та права користування землею можуть виражатися в різноманітних діях (обмеження такого права, перешкоджання у здійсненні права на землю, заподіяння збитків землевласникам та землекористувачам то­що) з боку інших осіб або організацій.

За ст. 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекорис­тувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на зе­млю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Ефективним засобом захисту прав на землю є витребування зехме-льної ділянки з чужого незаконного володіння (напр., у разі самовіль­ного зайняття земельної ділянки).

Основні способи юридичного захисту земельних прав визначені у ст. З ЦК України та у ч. З ст. 152 ЗК України, а саме: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до пору­шення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною;

г) визнання недійсними рішення органів виконавчої влади або орга- нів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків;

д) застосування інших, передбачених законом, способів. Визнання прав на землю виникає тоді, коли в інших осіб виника- ють сумніви про наявність в особи певного суб'єктивного земельного права, суб'єктивне право оспорюється, заперечується чи створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності на земельну ділянку чи права користування нею у зв'язку з наявністю таких сум- нівів чи відсутністю або втратою належних правовстановлюючих до- кументів на таку земельну ділянку тощо.

За чинним З К України, ЦК України власник земельної ділянки, який незаконно позбавлений володіння нею, має право витребувати її з чужого незаконного володіння, тобто таким способом забезпечуєть­ся відновлення правового становища землевласника, яке існувало до порушення права (ст. З ЦК України). Згідно зі ст. 36 Закону України "Про оренду землі" в разі виявлення орендарем недоліків земельної ділянки, що не були передбачені договором оренди і перешкоджають використанню земельної ділянки за договором, він має право вимага­ти: зменшення орендної плати або відшкодування витрат на усунен­ня недоліків земельної ділянки; відрахування з орендної плати певної суми своїх витрат на усунення таких недоліків з попереднім повідом­ленням про це орендодавця; дострокового розірвання договору.

Одним із способів захисту порушених прав власника чи користу­вача земельної ділянки є виконання обов'язків у натурі (ст. 6, 622 ЦК України).

Суб'єктивні права на земельні ділянки можуть набуватися шляхом укладання таких правочинів: купівлі-продажу, дарування, успадку­вання, застави, міни, оренди (суборенди) тощо.

Згідно з ч. 2 ст. 131 ЗК України укладання таких угод здійснюється відповідно до ЦК України з урахуванням вимог ЗК України. Водночас не можуть забезпечити правомірного переходу землі від однієї особи до іншої ті угоди, які визнаються недійсними. Згідно зі ст. 203-207, 215-236 ЦК України недійсними є ті угоди, які не відповідають вимо­гам закону, тобто щодо яких: недодержано встановлену законом фо­рму (відповідно до вимог ст. 132 ЗК України, ст. 14 Закону України "Про оренду землі" це має бути письмова форма); немає нотаріального посвідчення, якщо цього вимагає одна із сторін (ст. 14 Закону Украї­ни "Про оренду землі"); якщо відсутня його державна реєстрація (ст. 18, 20 Закону України "Про оренду землі"); не зазначені всі істотні умови договору оренди землі; угода укладена з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства (напр., продаж земельних ділянок державної або комунальної власності іноземним державам, іноземним юридичним особам особливо цінних земель); угода, укладена юридич­ною особою, що суперечить її цілям діяльності (напр., не можуть пе­редаватися гірничодобувному підприємству землі природних запові­дників відповідно до вимог ст. 16 Закону України "Про природно-заповідний фонд України"); згоди, укладені неповнолітнім, громадя­нином, визнаним недієздатним, обмеженим у дієздатності внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами, не­здатним розуміти значення своїх дій; угоди, укладені внаслідок поми­лки, обману, насильства, погрози, зловмисної згоди представника од­нієї сторони з дрзгою стороною або збігу тяжких обставин; має місце мнима і удавана угода, а також угода, закладена під умовою.

За ЗК України (ст. 21 (п. "б") порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недій­сними угод щодо земельних ділянок.

Визнання угод недійсними тягне настання негативних юридичних наслідків для суб'єктів земельних правовідносин: повернути все одер­жане за згодою, а за неможливості повернути одержане в натурі -відшкодувати його вартість у грошовій формі, якщо інші наслідки не­дійсності згод не передбачені законом (ст. 203, 215, 228 ЦК України).

У земельному законодавстві передбачено відшкодування збитків, заподіяних як правомірними, так і неправомірними діями. Збитки, заподіяні правомірними діями відшкодовуються у тих випадках, коли це прямо передбачено в законі. Так, зокрема, до таких випадків від­несено відшкодування збитків, заподіяних вилученням (викупом) зе­мельних ділянок для суспільних потреб, тимчасовим зайняттям земе­льних ділянок, обмеженням прав власників землі та землекористува­чів, якщо воно здійснюється відповідно до ст. 111 ЗК України за рі­шенням уповноважених органів.

Шкода, заподіяна фізичній або юридичній особі незаконними рі­шеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів влади АР Крим або органів місцевого самоврядування, службових і посадових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодову­ється державою, АР Крим або органом місцевого самоврядування не­залежно від вини цих органів, посадових і службових осіб (ст. 1173-1175 ЦК України). Якщо шкода завдається не у сфері владно-адміністративних відносин, а в господарській або технічній діяльнос­ті органів державної влади, органів влади АР Крим або органів місце­вого самоврядування, вона відшкодовується на загальних підставах (ст. 1166, 1172 ЦК України).

Стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків є най­поширенішим способом захисту земельних прав і охоронюваних за­коном інтересів, який застосовується як у договірних, так і в позадо­говірних відносинах.

Законом можуть бути передбачені й інші способи захисту здійс­нення суб'єктивних прав на землю.

Контрольні запитання

1. У чому полягає юридична природа гарантування прав на землю в Україні?

2. Що таке юридичні гарантії здійснення суб'єктивних прав на землю?

3. У чому полягає земельно-правова суть загальних юридич­них гарантій набуття і реалізації суб'єктивних прав на землю?

4. Розкрийте зміст конституційних гарантій здійснення су­б'єктивних прав на землю.

5. Розкрийте правову природу законодавчих юридичних гарантій здійснення прав на землю.

6. Проведіть співвідношення понять "способи", "форми'' та "засоби" захисту прав на землю.

7. Розкрийте адміністративний порядок захисту прав на землю.

8. Які особливості судового захисту прав на землю?

Рекомендована література

Вівчаренко О.А. Гарантії права власності на землю в Украї­ні : Дис. ... канд. юрид. нук. - К., 2005.

Шульга М.В. Актуальні проблеми правового регулювання земельних відносин в сучасних умовах : Автореф. дис. ... д-ра юрид. наук. - Харків, 1998.

Андрейцев В.І. Земельне право і законодавство суверенної України: Актуальні проблеми практичної теорії. - К.. 2005. Носік В.В. Право власності на землю Українського народу : Монографія - К., 2006.

Краснова М.В. Правові аспекти гарантій прав на землю // Вісн. Київ. нац. ун-ту ім. Т. Шевченка. Юрид. науки. -Вип. 58. - 2004.

Земельне право України : Підруч. / М.В. Шульга (кер. авт. кол.), Г.В. Анісімова, Н. Басай, А.П. Гетьман та ін.; За ред. М.В. Шульги. - К., 2004.

Земельне право України : Підруч. / За ред. О.О. Погрібного, 1.1. Караката. - К., 2003.

РОЗДІЛ 9

земельні правовідносини в україні

Поняття, особливості

та види земельних правовідносин

в Україні

Предмет земель­ного права України становлять правові відносини (правовід­носини), тобто вре­гульовані нормами права суспільні від­носини, що виника-

ють між суб'єктами у сфері здійснення прав на землю, використання та охорони землі як об'єкта права власності українського народу та основного національного багатства.

У системно-структурному виразі земельні правовідносини мають та­кі ж ознаки, які і інші види суспільних відносин, що регулюються нор­мами права і забезпечуються державною підтримкою та захистом.

Передусім вони є різновидом соціальних зв'язків між членами су­спільства як суб'єктами права з приводу⁷ землі. Це означає, що нор­мами земельного права регулюється поведінка між учасниками сус­пільства з приводу землі чи окремих земельних ділянок і прав на них, а не відносини між людиною і землею в процесі її використання для задоволення тих чи інших потреб та інтересів особи, колективу, держави, народу.

Земельні правовідносини є результатом усвідомленої поведінки членів суспільства, спрямованої на реалізацію об'єктивованих у нор­мах Конституції України та інших законах правових принципів, по­ложень, імперативів щодо здійснення суб'єктивних прав на землю, виконання обов'язків.

Земельні правовідносини є вольовими відносинами, оскільки по-перше, вони можуть виникати за умови, що держава в особі органів законодавчої влади від імені українського народу виражає і закріп­лює в нормах земельного законодавства волю народу щодо викорис­тання та охорони землі в межах території України, її континентально­го шельфу та виключної (морської) економічної зони; по друге, втілю­ють у собі прояв свободи учасників правовідносин щодо використан­ня землі для задоволення тих чи інших потреб та інтересів. Свобода волевиявлення є характерною ознакою для переважної більшості сус­пільних відносин, що виникають з приводу землі й регулюються нор­мами права. За певних обставин земельні правовідносини можуть виникати і поза волею їхніх учасників, як, наприклад, у разі приму­сового викупу земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності, вилучення земельної ділянки для сзюпільних потреб, конфіскації земе­льної ділянки за рішенням суду, знищення земельної ділянки внаслі­док природних чи техногенних катастроф тощо.

Не всі суспільні відносини з приводу землі становлять предмет зе­мельного права, а лише ті, які регулюються нормами права. Тому зе­мельні правовідносини виникають, змінюються і припиняються в ра­зі настання юридичних фактів, передбачених нормами права. Лише в правовідносинах реалізуються земельно-правові норми, досягається результат здійснення суб'єктивних прав, забезпечується раціональне використання й охорона землі, утверджується законність і правопо­рядок у сфері використання та охорони землі.

Земельні правовідносини є своєрідною формою виразу взаємозв'я­зку між конкретними правомочними і зобов'язаними суб'єктами, ос­новним змістом якого є здійснення суб'єктивних юридичних прав і виконання юридичних обов'язків, реалізації повноважень органів державної влади, місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб, за­стосування юридичної відповідальності за порушення правових норм у сфері використання та охорони землі як об'єкта права власності українського народу й основного національного багатства.

Земельні правовідносини, так само як і інші правовідносини, за­безпечуються заходами державного впливу з метою утвердження за­конності й правопорядку у сфері здійснення суб'єктивних земельних прав і виконання обов'язків, державного регулювання земельних від­носин, використання та охорони землі.

Загальна структура земельних правовідносин нічим не відрізняєть­ся від інших видів правовідносин і включає в себе такі основні еле­менти - об'єкти, суб'єкти (суб'єктний склад), зміст, юридичні факти. Водночас земельні правовідносини мають спеціальні ознаки, які до­зволяють розкрити особливості суспільних відносин, що виникають з приводу землі й регулюються нормами права.

За своєю юридичною природою (об'єкти, суб'єкти, зміст) земельні правовідносини є однорідними, оскільки основу їхнього виникнення, розвитку і припинення становить земля як особливий об'єкт правово­го регулювання, що дозволяє легко вирізняти їх серед інших право­відносин у процесі законотворення, правозаетосування, державного регулювання, проведення наукових досліджень тощо.

Земельні правовідносини характеризуються особливостями право­вого становища суб'єктів, визначеного в Конституції України і конк­ретизується в окремих законах. До таких суб'єктів належать україн­ський народ, громадяни, юридичні особи, держава, територіальні громади, органи державної влади та місцевого самоврядування, іно­земні фізичні й юридичні особи.

Однією з істотних специфічних ознак земельних правовідносин є те, що вони виникають, змінюються і припиняються не на підставі перед­баченого в нормах права одного юридичного факту, а на підставі су­купності таких фактів, тобто юридичного складу. Це означає, що для набуття права власності на земельну ділянку шляхом безоплатної при­ватизації громадянину України недостатньо буде лише подати письмо­ву заяву до органів державної влади чи місцевого самоврядування й одержати відповідне рішення, а необхідно виконати ще комплекс юридично значимих дій для того, щоб стати повноправним власником землі - відвести земельну ділянку в иатзфі (на місцевості), виготовити і затвердити технічну документацію, одержати Державний акт на право власності на землю, провести його державну реєстрацію.

Характерною особливістю земельних правовідносин є також і те, що переважною більшістю вони є тристоронніми, оскільки, крім фі­зичних та юридичних осіб, які реалізують суб'єктивні права і вико­нують юридичні обов'язки, у них у тій чи інші формі присутніми є ор­гани державної влади чи місцевого самоврядування, які за Конститу­цією України та іншими законами зобов'язані реалізувати функції й повноваження у сфері регулювання земельних відносин, раціонально­го використання і охорони землі, законності та земельного правопо­рядку з метою забезпечення балансу пзюлічних і приватних інтересів у використанні землі.

З огляду на функціональні особливості землі, структура земельних правовідносин залежить від форм власності на землю, цільового при­значення окремих категорій земель, фзшкціонального використання земельних ділянок, якості ґрунтів, правового становища суб'єктів, які здійснюються суб'єктивні права на землю чи виконують обов'язки щодо землі, функції та компетенції органів державної влади і місце-

вого самоврядування тощо. Так, наприклад, суб'єктами приватиза­ційних земельних відносин можуть бути лише громадяни України, яким закон надає право безоплатно набути в приватну власність зе­мельні ділянки для будівництва та обслуговування житлового будин­ку, ведення особистого селянського господарства, фермерського гос­подарства, садівництва тощо. Водночас іноземні громадяни не мо­жуть набутті в приватну власність земельні ділянки сільськогосподар­ського призначення і зобов'язані впродовж року з моменту одержан­ня земельної ділянки в спадщину відчужити її громадянам України. За чинним ЗК України особливо цінні землі сільськогосподарського та іншого призначення можуть бути переведені в землі несільськогоспо­дарського призначення за згоди Верховної Ради України.

Отже, земельні правовідносини - це врегульовані нормами земель­ного права, підтримувані й забезпечені державою суспільні відноси­ни, що виникають, змінюються і припиняються у зв'язку із здійснен­ням правомочними суб'єктами на основі свободи волевиявлення су­б'єктивних прав і виконанням обов'язків, реалізацією функцій і пов­новажень органами державної влади та місцевого самоврядування, застосуванням відповідальності у сфері використання та охорони зе­млі як об'єкта права власності українського народу й основного наці­онального багатства.

З огляду⁷ на функціональні особливості землі як об'єкта правового регулювання, суспільні земельні відносини є багатоманітними за їхні­ми видами, складними за внутрішньою будовою та змістом, потребу­ють застосування комплексного підходу до їхнього правового рег}^глю-вання. У науці земельного права України, у навчальних підручниках і посібниках із земельного права авторами по-різному проводиться по­діл цих правовідносин.

У системному виразі земельні правовідносини можна класифіку­вати за різними критеріями - універсальними, які використовуються в теорії права, а також спеціальними, які дозволяють показати сис­тему і розкрити особливості земельних правовідносин як предмета земельного права.

Серед універсальних критеріїв можна назвати: функції права: ха­рактер обов'язків; ступінь визначеності суб'єктів; субординацію в правовому врегулюванні тощо. Так, за функціями земельного права земельні правовідносини умовно можна поділити на три групи: а) со­ціально-правові; б) регулятивні; в) охоронні. У межах кожної групи можна деталізувати ці правовідносини за окремими підгрупами. За способом волевиявлення і характером обов'язків суб'єктів земельні

правовідносини можна класифікувати на три типи: активного, паси­вного, змішаного. За ступенем визначеності суб'єктів ці правовідно­сини можуть бути абсолютними, як наприклад, право власності укра­їнського народу на землю, та відносними (надання землі в оренду, ку-півля-продаж земельної ділянки тощо). За субординацією в правовому регулюванні земельні правовідносини можна поділити на матеріально-правові та процесуально-правові. Проведення класифікації земельних правовідносин дає загальне уявлення про їхню систему і структуру.

Водночас застосування спеціальних критеріїв до класифікації зе­мельних правовідносин дозволяє конкретизувати і систематизувати їх у певні типи, види, групи, які повніше розкривають предмет земель­ного права України. Серед таких критеріїв можна обрати такі: а) об'­єкти; б) форми власності; в) суб'єктний склад; г) зміст; ґ) юридичні титули. Цей перелік не є вичерпним і може бути розширений.

За об'єктами земельні правовідносини поділяються на два типи: а) виключно земельні та б) комплексні. Кожний із цих типів включає в себе конкретні види земельних правовідносин.

Виключно земельні правовідносини поділяються на: а) внутрішні відносини щодо землі в межах території України як об'єкта права власності українського народу і основи національного багатства, що перебуває під особливою охороною держави; б) зовнішні відносини України з іншими державами щодо землі як об'єкта права власності українського народу і основи національного багатства; в) земельні відносини щодо правового режиму земель окремих категорій; г) від­носини щодо землі як території в межах адміністративно-терито­ріальних одиниць; ґ) відносини щодо земельних ділянок; д) відносини щодо набуття і реалізації прав на землю (включаючи й право на земе­льну частку (пай));

До комплексних земельних правовідносин можна віднести такі: а) земельно-майнові; б) земельно-екологічні; в) земельно-природо-ресурсні; г) земельно-господарські; ґ) земельно-управлінські; д) земе­льно-інвестиційні; е) земельно-аграрні; є) земельно-фінансові; ж) іпо­течні; з) земельно-рентні тощо.

За формами власності на землю земельні правовідносини поділя­ються на такі, що виникають у сфері здійснення: а) права власності українського народу на землю; б) права приватної власності на земе­льні ділянки; в) права державної власності на землю; г) права кому­нальної власності на землю; ґ) права колективної власності на землю; д) права спільної власності на землю.

За суб'єктним складом земельні правовідносини можна поділити на такі види: між українським народом та органами державної влади і місцевого самоврядування у сфері здійснення прав власника на зем­лю; між фізичними особами; між фізичними і юридичними особами; між юридичними особами; між фізичними, юридичними особами й органами державної влади та місцевого самоврядування; між орга­нами державної влади та місцевого самоврядування; між Україною та іншими державами.

За змістом земельні правовідносини можна класифікувати на ти­пи, кожний з яких включає в себе види та групи суспільних відносин як предмета земельно-правового регулювання, які виникають у таких сферах суспільного життя: а) здійснення суб'єктивних прав на землю і виконання юридичних обов'язків; б) у сфері раціонального викорис­тання та охорони землі; в) у сфері державного регулювання земельних відносин; г) у сфері захисту земельних прав; ґ) у сфері забезпечення законності та правопорядку у використанні землі.

За юридичними титулами суб'єктивних прав на земельні ділянки земельні правовідносини можна поділити на такі види: а) права влас­ності; б) права постійного користування землею; в) права оренди зем­лі; г) права довірчого управління землею; ґ) права володіння: д) права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб чи будівництва; е) права іпотеки тощо.

₀₆

єкти земельних правовідносин

Одним з основних елементів у структу­рі земельних право­відносин є їхні об'­єкти, з приводу яких суб'єкти здійснюють свої суб'єктивні пра­ва і виконують су-

б'єктивні юридичні обов'язки.

У теорії земельного права України загальновизнано, що об'єктами земельних правовідносин є земля та земельні ділянки.

За Конституцією України (ст. 13-14) об'єктом земельних правовід­носини є земля. В Основному законі держави не дається визначення поняття землі, а лише вказується, в яких значеннях може використо­вуватися цей термін як юридична категорія: а) як об'єкт права влас­ності українського народу в межах території України; б) як основне національне багатство; в) як об'єкт здійснення суб'єктивного права власності та інших прав і виконання обов'язків громадянами, юриди­чними особами і державою; г) як фінансова і матеріальна основа міс­цевого самоврядування.

Водночас у чинному ЗК України (п. З ст. 2) передбачається, що об'­єктами земельних відносин є землі в межах території України, земе­льні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї). За цим законом до земель України належать усі землі в межах її терито­рії, у тому числі острови та землі, зайняті водними об'єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. У ЗК України (ч. 1. ст. 79) дається визначення поняття земельної ділянки як об'єкта правового регулювання. При цьому не визначається юри­дична природа прав на землю та права на земельну частку (пай) як об'єктів земельних правовідносин.

З огляду на природні, економічні, соціально-економічні властивос­ті землі в теорії земельного, екологічного права земля розглядається в багатьох аспектах і в різних значеннях, а саме: земна куля, місце проживання усього людства, поверхневий шар земної кулі, частина земної кори, розташованої над надрами, об'єкт природи, об'єкт права власності, об'єкт господарювання, частина навколишнього природно­го середовища, головний засіб виробництва в сільському і лісовому господарстві, просторовий базис, основа ландшафту, об'єкт земель­них правовідносин, об'єкт земельної реформи, об'єкт інтеграційного і диференційованого правового регулювання тощо.

В українській земельно-правовій науці тривають наукові дискусії з питань юридичної природи таких категорій, як "земля", "землі", "земельна ділянка", оскільки в Конституції України, в ЗК України, ЦК України та в інших законодавчих актах ці поняття закріплюють­ся без визначення їхніх істотних ознак, що дає підстави по-різному тлумачити норми цих законів. Так, наприклад, у ЦК України земля і земельні ділянки за своїм правовим режимом необхідно розглядати як синоніми, однак у ЗК України ці поняття не вважаються тотож­ними, у земельно-реєстраційному законодавстві ці поняття розгля­даються як об'єкт нерухомості.

Починаючи з 1980 р. в теорії земельного права використовувалося визначення поняття "земля" як найважливіша частина навколишнього природного середовища, яка характеризується простором, рельєфом, ґрунтовим покривом, рослинністю, надрами, водами, є головним засобом виробництва в сільському господарстві, а також просторовою базою для

розміщення галузей народного господарства {Див.: ГОСТ 17.5.1.05-80, Охрана природы. Земля. Термины и определения. - М., 1980).

Аналіз змісту норм ст. 13 і 14 Конституції України показує, що в юридичному значенні земля як об'єкт суспільних правовідносин не включає в себе надра, водні та інші природні ресурси. За Конституці­єю надра є самостійним об'єктом правового регулювання так само, як і водні та інші природні ресурси. Тому землю як об'єкт правовідносин слід розглядати як поверхневий шар земної кори, який розташований над надрами. При цьому земна поверхня над надрами включає в себе не лише ґрунтовий покрив з усім його біогеоценозом, а й поверхню зе­млі, зайняту водними та іншими природними об'єктами і являє собою основу природного ландшафту, поняття якого дається в законі України "Про Загальнодержавну програму формування національної екологіч­ної мережі України на 2000-2015 роки" від 21 вересня 2000 р.

Характерною ознакою землі як об'єкта правовідносин власності є її територіальна обмеженість, зумовлена тим, що землю не можна фізи­чно заново створити, розширити, зменшити. Як поверхня земної ко­ри й основа ландшафту земля не може бути перенесена людиною з одного місця на інше, тобто земля є абсолютним нерухомим природ­ним об'єктом порівняно з розташованими на земельних ділянках бу­дівлями, спорудами та іншими об'єктами.

Відповідно до Закону України "Про планування і забудову територій" від 20 квітня 2000 р. територія - це частина земної поверхні у визначе­них межах (кордонах) із властивими їй географічним положенням, при­родними та створеними діяльністю людей умовами і ресурсами, а також з повітряним простором і розташованими під нею надрами.

Український народ, здобувши політичну незалежність, зміг реалізу­вати належне йому природне право власності на землю в межах тери­торії, кордони якої історично склалися на момент проголошення суве­ренітету держави, визнаються державами сусідніх народів і юридично закріплюються в міжнародних договорах з Україною. Територіальна обмеженість землі кордонами дозволяє народу забезпечувати цілісність землі як об'єкта права власності, який без виявлення волі всього наро­ду України не може бути змінений (зменшений, збільшений, поділений, виділений, відчужений іншим державам і народам).

У земельному праві та в законодавстві України земля як об'єкт зе­мельних правовідносин у межах кордонів держави за основним ці­льовим призначенням поділяється на категорії земель, відповідно до яких визначаються особливості правового режиму земельних ділянок з кожної із категорій. Поняття "цільове призначення земель" є не сті­

льки критерієм класифікації землі як основного національного багатс­тва і об'єкта права власності українського народу на певні категорії, як юридичним фактом, з настанням якого закон пов'язує виникнен­ня, зміну і припинення земельних правовідносин, а також визначен­ня правового режиму землі й земельних ділянок зокрема.

У чинному ЗК України визначено дев'ять категорій земель: сільсько­господарського призначення; житлової й громадської забудови; приро­дно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; оздоров­чого призначення; рекреаційного призначення; історико-культурного призначення, лісогосподарського призначення; водного фонду; проми­словості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони тощо. Земельні ді­лянки кожної із категорій земель, не надані у власність або в користу­вання громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати в запасі.

Земля як об'єкт права власності українського народу в межах кор­донів становить територію, яка є цілісною і недоторканною. Ціліс­ність землі як території України в межах кордонів передбачає її внут­рішню узгодженість між усіма складовими екосистеми, що зумовлює необхідність пошуку і розроби відповідних організаційно-правових форм використання землі, а також визначення правового режиму зе­млі як об'єкта права власності українського народу й основного наці­онального багатства, що перебуває під особливою охороною держави.

Поняття "земля" в правовому значенні - це закріплені в законі фізи­чні та юридичні ознаки землі, а також правомочності власника щодо землі. При цьому фізичні ознаки землі є об'єктивними чинниками, що безпосередньо впливають на визначення специфіки правового режиму землі як об'єкта права власності та інших прав на землю. Конкретно це проявляється у визначенні підстав і порядку набуття земельних діля­нок у власність, реалізації прав на землю різними суб'єктами, органі­заційно-правового механізму державного регулювання земельних від­носин і забезпечення управління в галузі використання та охорони зе­млі, визначенні правового режиму землі як основного національного багатства, що перебуває під особливою охороною держави.

В юридичному значенні земля як об'єкт правовідносин - це розта­шований над надрами, територіально обмежений кордонами України, цілісний, нерухомий поверхневий ґрунтовий і зайнятий водоймами шар земної кори, який є основою ландшафту і просторовим базисом для гармонійного розподілу місць розселення, діяльності людей, об'єк­тів природно-заповідного фонду з урахуванням економічних, соціа­льних, екологічних та інших інтересів суспільства, належить ухраїн-

ському народу на праві власності, є основним національним багатст­вом, що перебуває під особливою охороною держави.

Порівняно з іншими природними об'єктами права власності украї­нського народу, указаними в ст. 13 Основного закону, земля має осо­бливий правовий режим власності з огляду на те, що в ст. 14 Консти­туції України земля визнається основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Земля як основне національне багатство - це розташована над надрами в межах державних кордонів частина земної поверхні з ро­дючим шаром ґрунту, який використовується для виробництва в сільському господарстві абсолютної й додаткової вартості, що має розподілятися між сільським господарством, промисловістю і дер­жавою через приватну і суспільну форми власності за об'єктивним природним законом прогресивного економічного розвитку суспільс­тва, що забезпечує збереження і підвищення родючості ґрунту, від­новлення людської праці й розширеного відтворення капіталу з ме­тою забезпечення потреб та інтересів кожного громадянина і всього українського народу.

У Конституції України поняття "земля" вживається також у зна­ченні об'єкта права власності громадян, юридичних осіб, держави і територіальних громад (ст. 14, 142). З погляду здійснення суб'єктив­них прав на землю і правового регулювання земельних відносин за­кріплений в Основному законі держави термін "земля" має тлумачи­тися як "земельна ділянка".

Правовий режим землі як об'єкта земельних правовідносин визна­чається загальними ознаками, характерними для поняття "земля", так і спеціальними властивостями, притаманними цьому об'єкту права. Зокрема, земельна ділянка є частиною поверхні землі над її надрами. Обмеженість і цілісність земельної ділянки визначається на місцевості шляхом нормування її розмірів для тих чи інших потреб. Земельна ді­лянка є основою для наявного на ній ландшафту. Однією з істотних ознак правового режиму земельної ділянки є її місцезнаходження. Характерною ознакою земельної ділянки є її конкретно визначене функціональне призначення. Обсяг правомочностей суб'єктів права власності та інших прав на земельну ділянку, а також коло їхніх обо­в'язків щодо земельної ділянки визначаються в законі, адміністрати­вному акті, договорі, рішенні суду.

Відповідно до п. 1 ст. 79 ЗК України земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташу­вання, з визначеними щодо неї правами. При цьому земна поверхня

являє собою ґрунтовий шар, а також водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній розташовані. Крім поверхневого шару, земе­льна ділянка як об'єкт права власності включає в себе також простір над та під поверхнею ділянки на висот}/" і глибину, необхідні для зве­дення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Серед об'єктів земельних правовідносин у чинному законодавстві України називаються також садиба, поняття якої визначається в ЦК України, а саме - земельна ділянка разом з розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями.

Самостійними об'єктами земельних правовідносин у ЗК України названі також права на землю, у тому числі й право на земельну частку пай.

53

Суб'єкти земельних правовідносин

У структурі земе­льних правовідно­син визначальними елементами є суб'єк­ти, які, будучи наді­лені правосуб'єктні-стю відповідно до свого правового ста-

новища, шляхом вчинення активних чи пасивних діянь здійснюють суб'єктивні юридичні права і виконують суб'єктивні юридичні обов'я­зки щодо землі, земельних ділянок, реалізують функції й повнова­ження у сфері використання та охорони землі. Без суб'єктів не може бути земельних правовідносин.

Правове становище суб'єктів земельних правовідносин визначаєть­ся законом. У Конституції України (ст. 13, 14. 142) визначено коло су­б'єктів, які можуть здійснювати суб'єктивні права та обов'язки щодо землі. Окремі положення Основного закону держави щодо суб'єктного складу земельних правовідносин конкретизовані в ЗК України, а та­кож у ЦК України.

За Конституцією України суб'єктами земельних правовідносин є: а) український народ; б) громадяни; в) юридичні особи; г) держава; ґ) Президент України; д) органи державної влади; е) органи місцевого самоврядування; є) територіальні громади.

За ЗК України (ст. 2) суб'єктами земельних правовідносин є грома­дяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади. Крім того, в інших статтях ЗК України суб'єктами земельних правовідносин можуть бути іноземні фізичні та юридичні особи, іноземні держави та міжнародні організації.

За ЦК України, суб'єктами земельних правовідносин є український народ, органи державної влади та місцевого самоврядування, грома­дяни, юридичні особи, держава, АР Крим.

Неузгодженість норм ЗК України з Конституцією та ЦК України щодо суб'єктного складу земельних правовідносин потребує вдоско­налення змісту ЗК України.

Для кожного із названих сз^б'єктів законом визначається їхня пра­во суб'єктність, тобто здатність (можливість) бути учасниками земель­них правовідносин, яка поєднується з особливостями їхнього загаль­ного, особливого і спеціального правового статусу.

Особливим і самостійним суб'єктом земельних правовідносин є український народ як суб'єкт права власності на землю. Після прого­лошення незалежності український народ здійснив своє природне право на землю в межах кордонів, що історично склались у 1991 р. Відповідно до ч. 2 ст. 1 Міжнародного пакту про громадянські й полі­тичні права (ООН, 1966) всі народи для досягнення своїх цілей мо­жуть вільно розпоряджатися своїми природними багатствами і ресур­сами без шкоди для будь-яких зобов'язань, зумовлених міжнародним економічним співробітництвом, заснованим на принципі взаємної вигоди, та міжнародним правом; жоден народ ні в якому разі не мо­же бути позбавлений засобів існування, що йому належать. Природне право народу на свою землю було об'єктивовано в юридичне право власності шляхом прийняття Декларації про державний суверенітет, а згодом і Конституції України. Якщо народ у таких правових формах може здійснювати владу, то він не може бути позбавлений державою можливості безпосередньо здійснювати право власності на землю та інші природні ресурси, оскільки власність народу являє собою еконо­мічну основу його політичного суверенітету. Конституція України пе­редбачає здійснення народом України права власності на землю і зо­крема розпорядження землею шляхом реалізації норм Основного за­кону у формі актів народовладдя через референдум та інші форми безпосередньої демократії. Зокрема, у ст. 73 Конституції України за­значається, що виключно Всеукраїнським референдумом вирішують­ся питання про зміну території України. Отже, ніхто, крім народу

України, не може приймати рішення про зменшення або збільшення землі як об'єкта права власності українського народу.

У суб'єктному складі земельних правовідносин головне місце посі­дають громадяни, які згідно зі ст. 13 і 14 Конституції України можуть користуватися природними об'єктами права власності відповідно до закону, а також набувати і реалізовувати право власності на землю виключно відповідно до закону.

У науковій літературі правове становище громадян, а також юри­дичних осіб як суб'єктів земельних правовідносин розглядається че­рез призму цивільної право-дієздатності особи і таких категорій, як правоздатність, дієздатність, деліктоздатність. Однак з огляду на осо­бливості землі в структурі земельних правовідносин такий підхід до визначення правового становища громадян серед суб'єктів таких відносин не дозволяє встановити особливості здійснення громадяна­ми земельних суб'єктивних прав і виконання обов'язків. Тому правове становище громадян має визначатися з урахуванням спеціальної зе­мельної правоздатності. У цьому зв'язку варто зауважити, що не сті­льки біологічна, як соціальна сутність громадян є визначальною для визнання їх учасниками земельних відносин. За своєю природою всі люди як біологічні істоти на землі народжуються рівними, що зумов­лює необхідність законодавчого закріплення рівності прав та обов'яз­ків громадян у суспільних відносинах, і це узгоджується з розумінням природного права людини на землю.

Земельна правоздатність, як і цивільна, виникає з моменту наро­дження людини і закінчується з її смертю. Водночас зумовлена при­родним правом людини на землю і загальним конституційним стату­сом особи рівність земельної правоздатності не передбачає для всіх без винятку громадян однакового обсягу правоздатності, оскільки в законодавстві можуть бути вміщені норми щодо обмеження тих чи інших фізичних осіб набувати у власність земельні ділянки чи здійс­нювати інші суб'єктивні права на землю. Тому земельна правоздат­ність громадян порівняно із цивільною правоздатністю не є рівною для всіх громадян. Так, наприклад, земельна правоздатність мати у власності земельну ділянку сільськогосподарського призначення не завжди виникає з моменту народження, а залежить від того, чи є на­роджена фізична особа громадянином України. Підстави набуття громадянства України є одночасно підставами виникнення земельної правоздатності громадян, яка припиняється зі смертю особи, а також у зв'язку з утратою громадянства України.

Земельну правоздатність громадян України не можна ототожнюва­ти з реалізацією суб'єктивних прав на землю, оскільки ці поняття співвідносяться між собою як можливість і дійсність.

Правоздатна особа може реалізувати суб'єктивне право власності на землю, якщо вона своїми діями спроможна набувати земельні пра­ва і створювати для себе земельні обов'язки, тобто мати земельну діє­здатність. У чинному земельному законодавстві України не визнача­ється поняття "земельна дієздатність", не вказується на момент на­стання такої дієздатності у громадян України. Приймаючи закони, законодавець виходить із того, що така дієздатність виникає з моме­нту повноліття, тобто при досягненні особою 18 років, однак правової норми, в якій би містився подібний запис, у ЗК України немає.

У теорії земельного права земельна дієздатність розглядається як спроможність особи своїми діями набувати земельні права і створю­вати для себе земельні обов'язки, або ж як здатність своїми діями на­бувати суб'єктивні права та виконувати юридичні обов'язки щодо конкретної земельної ділянки. Оскільки право приватної власності на землю має земельно-майновий характер, то земельна дієздатність громадян України має визначатися також на основі норм чинного цивільного законодавства щодо правового статусу особи.

Земельна дієздатність громадян України залежить не лише від віку, а й від стану здоров'я. Вона не може передаватись або відчужуватись іншим особам порівняно із суб'єктивним правом, а також не зале­жить від місця проживання особи.

За Конституцією України суб'єктами земельних правовідносин в Україні можуть бути іноземні громадяни та особи без громадянства, які можуть здійснювати суб'єктивні права та юридичні обов'язки від­повідно до закону.

У суб'єктному складі земельних правовідносин самостійне місце посідають юридичні особи, які за ст. 14 Конституції України можуть набувати і реалізовувати право власності на землю виключно відпові­дно до закону. За чинним законодавством України юридичні особи можуть бути суб'єктами права приватної власності на землю, а також здійснювати суб'єктивні права на землю на інших юридичних титу­лах - право оренди, право постійного користування тощо. Юридичні особи визнаються суб'єктами земельних правовідносин за наявності у них загальної цивільної та спеціальної земельної право-дієздатності. Юридичні особи є суб'єктами земельних правовідносин незалежно від фізичних осіб, які її заснували та інших засновників, оскільки за за­колом можуть від свого імені мочи та здійснювати суб'єктивні Права і виконувати юридичні обов'язки щодо землі.

За ЦК України під прано здат ніс/то юридичної особи розуміється здатність такої особи мати такі ж цивільні права та обов'язки, як і фі зична особа, крім тих, які за своєю природо/о можуть належати лише людині. Цивільна правоздатність юридичної особи виникає 'і моменту її створення і припиняється 'і дня внесення до єдино/о державного реєстру запису про її приниі/синя.

Визнання юридичної особи суб'єктом земельних правовідносин здійснюється на основі поєднання її загального, спеціального та ін;/и відуального правових статусів. Загальний правовий статус закр'шле ний в Конституції України та інших законах, передбачає рівність прав і обов'язків осіб, рівність їх перед -'Ліконом, с основою для набут­тя суб'єктивних прав, покладення обов'язків і несення відповідально­сті. Тому згідно зі ст. 14 Конституції України неї юридичні особи мо жуть бути суб'єктами прана власності, якщо /і законі не будут/, визна-чені особливості щодо спеціального правого статусу. Так, пяпу)иклкд, Земельним кодексом України передбачено, що суб'єктами прана вла­сності на землі сільськогосподарського призначення для ведення то варного сільськогосподарського виробництва можуть бути лише юри­дичні особи України, установчими документами яких передбачено ведення такого виробництва. Законодавче закріплення спеціальної о правового статусу для одних юридичних осіб не повинно обмежувати земельну правооуб'єктність, прана, і свободи інших юридичних, осіб.

Іноземні юридичні особи можуть також бути суб'єктами земельних правовідносин у разі здійснення суб'єктивних прав і виконання обо­в'язків щодо землі на території України відповідно до закону.

Суб'єктами земельних правовідносин с також органи державної влади та місцевого самоврядування, які за Конституцію України ма­ють здійснювати від імені українського народу права власника па землю в межах, визначених Основним законом держави. Здійснення правомочностей власника землі від імені українського народу перед­бачає реалізацію органами держали і місцевого самоврядування норм Основного закону та інших законодавчих і нормативно-правових ак­тів з метою забезпечення права українського народу на. виключне во­лодіння землею як територією і основним національним багатством, раціонального використання і охорони землі, збереження і підвищен­ня родючості ґрунтів, розпорядження землею в межах існуючих кор­донів, регулювання земельних відносин.

Як суб'єкти земельних правовідносин, органи державної влади та місцевого самоврядування мають складний правовий статус. З одно­го боку, у Конституції України ці органи визнаються суб'єктами здій­снення прав власника на землю від імені українського народу, що зу­мовлює особливий характер правовідносин власності на землю. З ін­шого - виходячи зі змісту норм ст. 14 і 142 Основного закону, указані органи мають виступати також як суб'єкти здійснення суб'єктивного права державної й комунальної власності, однак при цьому земельні правовідносини матимуть дещо інший характер, ніж при здійсненні прав власника на землю від імені українського народу. Водночас ор­гани державної влади та місцевого самоврядування забезпечують ре­алізацію функцій і повноважень у сфері державного регулювання зе­мельних відносин і державного управління у сфері раціонального використання та охорони землі як основи національного багатства. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. Виходячи із цього, а також зараховуючи юридичну сутність здійснення права власності на землю, усі органи трьох гілок державної влади зобов'язані в межах своєї компетенції відповідно до законів України діяти від імені та в інтересах народу кожного разу, коли виникає потреба забезпечити на національному, регіональному і місцевому рівнях реалізацію норм Конституції України щодо воло­діння, користування і розпорядження землею як об'єктом права вла­сності українського народу.

Особливе місце в суб'єктному складі земельних правовідносин по­сідає Президент України, який є Главою Держави, гарантом держав­ного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Президент України має діяти лише в межах тих функцій, які визначені в Конституції України і не може передавати свої повноваження іншим особам або органам, що є важливою гарантією конституційного ладу в країні. Зо­крема, до таких функцій належать представницька, нормотворча, установча, призначення референдуму за народною ініціативою, при­йняття та припинення громадянства України, підписання і оприлюд­нення законів, прийнятих BP України, використання права вето тощо.

Реалізуючі закріплені в Конституції України основні функції й по­вноваження в чітко визначених правових формах - укази і розпоря­дження, Президент України може безпосередньо чи опосередковано впливати на процеси реформування земельних відносин, реалізацію права власності на землю, державне і самоврядне регулювання від­носин власності й користування землею, вживати заходів до забез­печення охорони землі як найціннішого національного багатства українського народу.

За Конституцією України самостійним суб'єктом земельних право­відносин є держава Україна. У земельно-правовій літературі питання співвідношення правового становища українського народу і держави як самостійних суб'єктів земельних правовідносин не залишається дискусійним, що зумовлено збереженням в суспільній свідомості сте­реотипів щодо виключності держави як власника землі, поєднанням в особі держави загальнонародних і державних інтересів, невизнанням народу України самостійним суб'єктом права власності на землю тощо.

У теорії держави і права загальновизьшно, що держава - це особ­ливий суб'єкт, який не має ні правоздатності, ні дієздатності, ні спе­ціальної компетенції, не є звичайним видом юридичної особи, являє собою суверенну особу, що представляє суспільство всередині країни і за кордоном, у взаєминах з іншими державами і покликана виража­ти публічні, загальні інтереси. У такому правовому статусі держава має виконувати конституційний обов'язок перед народом щодо особ­ливої охорони землі як основного національного багатства шляхом ре­алізацій притаманних лише їй функцій. У громадянському суспільстві держава є зобов'язаною перед народом, а не навпаки. Саме через зо­бов'язальний характер держави перед українським народом можна зрозуміти юридичну природу правосуб'єктності держази відносно зе­млі як основного національного багатства та об'єкта права власності українського народу.

Водночас, не маючи у власності землю, держава зобов'язана діяти в інтересах народу як орган публічної влади, використовуючи для цього владні повноваження у визначених законом межах і забезпе­чуючи реалізацію основних функцій у сфері регулювання земельних відносин, державного управління в галузі раціонального використан­ня та охорони землі (планування територій, справляння плати за зем­лю, ведення державного земельного кадастру, проведення землеуст­рою, установлення виключного права власності народу на землі того чи іншого призначення, викуп земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності, закріплення пріоритету сільськогосподарських земель, установлення екологічних, санітарних, будівельних та інших норма­тивів, обмеження ринкового обігу прав на земельні ділянки, установ­лення відповідальності за порушення земельного та іншого законо­давства тощо). Виконання зазначених функцій і повноважень з боку держави перед народом здійснюється через органи державної влади

Зміст земельних правовідносин

елементів земельних

правовідносин є їх зміст, що включає в себе конкретні пра­ва, обов'язки, пов­новаження учасни­ків цих відносин.

Зміст земельних правовідносин визначається з врахуванням правово­го режиму їх об'єктів, правового становища суб'єктів, особливостей реалізації суб'єктивних прав та виконання обов'язків, реалізації фу­нкцій і повноважень органів державної влади та місцевого самовря­дування у сфері регулювання земельних відносин, від виду земель­них правовідносин.

Зміст земельних правовідносин визначається особливостями тих чи інших прав на землю, які реалізуються відповідними суб'єктами. Так, наприклад, ЗК України, ЦК України надають право власнику земель­ної ділянки використовувати для своїх потреб всі корисні властивості землі, що об'єктивно притаманні для тієї чи іншої земельної ділянки. Власник земельної ділянки може використовувати на свій розсуд усе, що знаходиться над і під поверхнею цієї ділянки, якщо інше не вста­новлено законом і якщо це не порушує прав інших осіб. Закріплена в законі можливість землевласника вільно використовувати корисні властивості землі ділянки базується на нормах чинного пркродорест-рсного та. інших галузей законодавства щодо реалізації права загаль­ного природокористування. Так, наприклад, у ст. 47 ВК України пе­редбачається, шо загальне водокористування здійснюється громадя­нами для задоволення їхніх потреб (купання, плавання на човнах, лю­бительське і спортивне рибальство, водопій тварин, забір води з вод­них об'єктів без застосування споруд або технічних пристроїв і з кри­ниць) безкоштовно, без закріплення водних об'єктів за окремими осо­бами та без надання відповідних дозволів.

За ЗК України (ст. 90) власники земельних ділянок мають право використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти , а також інші корисні властивості землі. Порядок використання наявних на земельній ділянці природних ре­сурсів урегульований Конституцією України, Законом України 'Про охорону навколишнього природного середовища від 25 червня 1991 р., ЗК України, ЛК України від 21 січня 1994 р., ВК України від 6 червня 1995 p., Кодексом України про надра від 27 липня 1994 p.. іншими нормативно-правовими актами.

Закріплене в UK України право власника, вільно використовувати на свій розсуд усе на земельній ділянці може бути обмежено законом у формі прямої заборони на використання або встановлення спеціа­льних правил користування природними ресурсами на земельних ді­лянках, що перебувають у власності тих чи інших суб'єктів. Так, на­приклад, використання ґрунтів має здійснюватись з додержанням вимог Закону "Про охорону земель". Відповідно до ст. 18 Кодексу України про надра земельні ділянки для користування надрами, крім випадків, передбачених ст. 23 цього Кодексу, надаються користува­чам надр після одержання ними спеціальних дозволів (ліцензій) на користування надрами чи гірничих відводів.

Право власника на свій розсуд використовувати корисні властиво­сті земельної ділянки має здійснюватися з огляду на те, щоб таке ко­ристування не порушувало прав інших осіб. Під іншими особами не­обхідно розуміти будь-яку фізичну чи юридичну особу, права якої по­рушуються внаслідок використання власником земельної ділянки.

При цьому закон не визначає, які права особи можуть порушува­тись. Виходячи із цього, можна стверджувати, що власник земельної ділянки може на свій розсуд використовувати корисні властивості землі так, щоб не порушувати конституційних прав і свобод грома­дян та юридичних осіб.

З метою захисту прав сусідніх власників землі й землекористувачів у ЗК України встановлюються правила добросусідства, зміст яких по­лягає в тому, що: власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відпо­відно до їхнього цільового призначення, за яких власникам, землеко­ристувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незруч-ностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруд­нення тощо); зобов'язані не використовувати земельні ділянки спосо­бами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх зе­мельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (не­припустимий вплив); співпрацювати при вчиненні дій, спрямованих на забезпечення прав на землю кожного із них та використання цих ділянок із запровадженням і додержанням прогресивних технологій вирощування сільськогосподарських культур і охорони земель (обмін земельних ділянок, раціональна організація територій, дотримання сівозмін, установлення, зберігання межових знаків тощо); можуть ви­магати припинення діяльності на сусідній земельній ділянці, здійс­нення якої може призвести до шкідливого впливу на здоров'я людей, тварин, на повітря, земельні ділянки та ін.

За ЦК України права та обов'язки власників земельних ділянок і землекористувачів визначаються законом, договором або ж рішенням суду. Основні правомочності суб'єктів права власності на землю за­кріплюються в ЗК України, реалізація яких здійснюється в поєднанні із правами і обов'язками, передбаченими в інших законодавчих ак­тах. Так, наприклад, за ст. 90 ЗК України власники земельних ділянок мають право: а) продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину; б) самостійно го­сподарювати на землі; в) власності на посіви і насадження сільського­сподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію; г) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копа­лини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; ґ) на відшкодування збитків у випадках, передба­чених законом; д) споруджувати житлові будинки, виробничі та інші

будівлі і споруди. Порушені прана власників земельних ДІЛЯНОК щдля гають відновленню в іюугядку, установленому законом.

За ст. 9] ЗК У кураїни власники земельних ділянок зобов язані: aj за­безпечувати використання їх за цільовим призначенням: б) додержу­ватися вимог законодавства про охорону довкілля; ;я своєчасно спла­чувати земельний податок: г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок і землекористувачів; ґ) підвищувати ролчочість Грун­тів і зберігати if пні корисні властивості землі; д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самовря­дування дані про стан і використання земель та інших природних ре­сурсів у порядку, установленому законом; ej дотримуватися правил до-брооусідства та обмежень, пов'язаних з установленням земельних сер­вітутів та, охоронних зон; с) зберігати іеодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем. Законом мо­жуть бути встановлені інші обов'язки власників земельних ділянок.

У чинному законодавстві визначаються також права та. обовязки користувачів земельних ділянок, функції органів державної влади та місцевого самоврядування у сфері регулювання земельних відносин, повноваження цих, органів щодо забезпечення раціонального викори­стання та охорони землі як об'єкта, права власності українського на­роду й основного національного багатства, забезпечення законодав­стві та земельного правопорядку.

У чинному зако-

Jb ж ₀ . нодавстві України не

р ^ ибМбЛЬНІ дається визначення

Л К РЄфОрМаЦІЙНІ ПраВОВІДНОСИНИ поняття земельна ре

У J вУкпаїНІ форма як юрадич-

^ в/лраіпі поз категорії. У нау-

копій та. навчальній юридичній літерату­рі земельна реформа розглядається як складова економічних, екологі­чних, соціальних, науково-технічних, організаційних, державно-правових перетворень у суспільстві, державному устрої, політиці, ідеології. Щодо предмета земельного права земельну реформу необ­хідно розглядати через призму суспільних відносин, що виникають у процесі заміни основ існуючого на той чи інший історичний промі­жок часу земельного ладу на. новий земельний устрій, і потребують правового регулювання.

Здійснення земельної реформи - це не лише процес перетворення суспільних земельних відносин, а й утвердження нових за соціально-економічною природою і правовим змістом земельних відносин, що виникатимуть у майбутньому. При цьому юридична природа земель­ної реформи залежить від мети і завдань її проведення, а також стро­ків і правових наслідків її реалізації. Адже історія земельних реформ на території України показує, що зміна земельного ладу завжди була і залишається нині надзвичайно складним соціально-правовим яви­щем, що потребує виваженого правового регулювання з метою забез­печення суперечливих інтересів щодо використання землі окремими особами, державою, народом, громадами.

Можна виділити два типи земельних реформ - революційні та ево­люційні. Для першого характерними ознаками є відмова від попере­днього земельного ладу, проведення радикальних перетворень у кон­кретний проміжок часу, зміна принципів і методів правового регулю­вання розвитку земельних відносин. Другий тип земельної реформи характеризується логічним, послідовним, науково обґрунтованим, прогнозованим, юридично забезпеченим підходом до проведення зе­мельних перетворень.

За юридичними наслідками реформування земельних відносин може передбачати проведення націоналізації, конфіскації, реквізиції, колективізації, усуспільнення, реституції, приватизації. В Україні в основу земельної реформи було покладено денаціоналізацію землі шляхом її роздержавлення і приватизації. При цьому мета та завдан­ня земельної реформи визначалися, виходячи з конкретних історич­них, економічних, політичних, соціальних, правових передумов роз­будови незалежної України. Так, наприклад, у постанові BP України від 18 грудня 1990 р. "Про земельну реформу" зазначалося, що земе­льна реформа спрямована на перерозподіл земель одночасно з пере­дачею їх у приватну і колективну власність, надання в користування юридичним і фізичним особам з метою створення умов для рівнопра­вного розвитку різних форм господарювання, формування багатоук­ладної економіки, раціонального використання і охорони земель. Піс­ля прийняття Закону України "Про форми власності на землю" від ЗО січня 1992 p., а також нової редакції ЗК України від 13 березня 1992 р. постановою BP України "Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі" мета реформування земельних відносин була частково змінена в частині передачі землі в колективну власність не­державних сільськогосподарських підприємств з можливістю виді­лення земельної частки (паю) в окрему земельну ділянку, що зумовило

необхідність конкретизації мети земельної реформи в селі в частині приватизації земель сільськогосподарського призначення.

Відповідно до мети земельної реформи в законодавстві України ви­значаються основні напрями, завдання та організаційно-правові за­ходи щодо реформування земельних відносин. Основними напряма­ми земельної реформи є економічний, інституційно-функціональний і правовий (юридичний). Зміст кожного з указаних напрямів здійснен­ня земельної реформи був визначний в законах, указах Президента України щодо розвитку ринку земель населених пунктів та іншого не-сільськогосподарського призначення, у постанові BP України "Про Концепцію сталого розвитку населених пунктів" від 24 грудня 1999 p., а також у Перехідних положеннях ЗК України від 25 жовтня 2001 р.

На основі аналізу цих та інших нормативно-правових актів визна­чаються напрями державної політики у здійсненні земельної реформи і регулюванні земельних відносин, а саме: забезпечення дальшого розвитку відносин власності на землю; удосконалення земельних від­носин у сільськогосподарському виробництві; дальше реформування земельних відносин у містах та інших населених пунктах; розвиток ринку земель; розвиток кредитування під заставу землі, у тому числі іпотечного кредитування; удосконалення порядку справляння плати за землю; удосконалення моніторингу земель, порядку ведення держа­вного земельного кадастру та оцінки земель; землевпорядне забезпе­чення проведення земельної реформи; підвищення ефективності дер­жавного управління земельними ресурсами; поліпшення організації контролю за використанням та охороною земель; удосконалення нор­мативно-правової й методичної бази розвитку земельних відносин.

У правовому значенні земельну реформу в Україні необхідно роз­глядати як врегульовані нормами права суспільні відносини, що ви­никають між відповідними суб'єктами у зв'язку з необхідністю прове­дення комплексу економічних, організаційно-правових, екологічних, землевпорядних, планувальних, фінансових та інших заходів з метою створення протягом визначеного в законодавстві часу якісно нового земельного ладу шляхом зміни суті й характеру права власності на землю, удосконалення форм використання землі, запровадження но­вих функцій, форм і методів державного і самоврядного регулювання земельних відносин, закріплення юридичних гарантій захисту суб'єк­тивних земельних прав громадян, юридичних осіб, держави, територі­альних громад, забезпечення державою охорони землі як об'єкта права власності українського народу і основного національного багатства.

Юридичні засади здійснення земельної реформи визначені в земе­льному законодавстві України. Формування якісно нових земельних відносин в Україні на сучасному етапі здійснення земельної реформи має базуватися на принципах: непорушності права приватної влас­ності на землю; включення землі в ринковий обіг; соціальної справед­ливості в перерозподілі земель, що перебувають у державній та кому­нальній власності; поєднання високої економічної ефективності та екологічної безпеки використання земель; узгодженості темпів і осно­вних напрямів реформування земельних відносин і відносин в аграр­ному секторі економіки.

Земельні реформаційні правовідносини є самостійним видом сус­пільних відносин, що потребують регулювання нормами земельного, екологічного, конституційного, цивільного та інших галузей права. У системі земельного права України ці правовідносини вирізняються специфічним об'єктним і суб'єктним складом, а також змістом. Хара­ктерні ознаки земельних реформаційних правовідносин: вони вини­кають, змінюються і припиняються у визначений законом строк реалі­зації основних напрямів і завдань земельної реформи; об'єктом цих правовідносин є земля в межах існуючих кордонів України; суб'єктами таких правовідносин обов'язково є органи державної влади та місце­вого самоврядування; зміст реформаційних правовідносин обумовле­ний метою і завданнями земельної реформи на кожному етапі її реалі­зації; регулювання цих правовідносин має здійснюватися на основі Конституції України, а також законів, що спеціально приймаються для забезпечення реалізації основних напрямів земельної реформи.

Реформування земельних відносин поширюється на всю землю України в межах існуючих територіальних кордонів держави. При цьому здійснення основних напрямів земельної реформи має базува­тися на конституційних положеннях щодо землі як об'єкта права вла­сності українського народу і основного національного багатства, що перебуває під особливою охороною держави.

Контрольні запитання

1. Що таке земельні правовідносини?

2. Визначте основні види земельних правовідносин в Україні.

3. Що є об'єктами земельних правовідносин за законодавст­вом України?

4. У чому полягає юридична природа земельних правовід­носин?

5. Визначте суб'єктний склад земельних правовідносин в Україні відповідно до Конституції України.

6. Визначте суб'єктний склад земельних правовідносин за ЗК України.

7. У чому полягають особливості виникнення земельних правовідносин в Україні?

8. У чому полягають особливості правового становища укра­їнського народу як суб'єкта земельних правовідносин?

9. Чи можуть бути іноземні держави суб'єктами земельних правовідносин в Україні?

10.У чому полягають особливості реформаційних земельних правовідносин в Україні?

11. Визначте підстави припинення земельних правовідно­син в Україні.

Рекомендована література

Андрейцев В.І. Земельне право і законодавство суверенної України: Актуальні проблеми практичної теорії. - К., 2005. Ващишин М.Я. Земельні правовідносини в селянських фер­мерських господарствах : Автореф. дис. ... канд. юрид. на­ук. -Львів, 2000.

Гуревсъкий В.К. Право приватної власності громадян України на землі сільськогосподарського призначення / / Землі сільськогосподарського призначення: Права гро­мадян України : Наук.-навч. посіб. / За ред. Н.І. Титовбі. -А., 2005.

Домашепко М.В., Рубаник В. Є. Власність і право власності: Нариси з історії, філософії і практики регулювання відно­син власності в Україні. - X., 2002.

Заєць О.І. Правові аспекти земельної реформи в Україні : Дис. ... канд. юрид. наук. - К., 1999.

Мунтян В.Л. Деякі актуальні проблеми правового регулю­вання земельних відносин в Україні // Что делать? Дай­джест левой оппозиции. - 2001. - № 7-8.

Носік В. В. Право власності на землю Українського народу Монографія. - К., 2006.

Носік В.В. Юридична природа земельної реформи / / Земе­льне право України : Підруч. / М.В. Шульга (кер. авт. кол.), Г.В. Анісімова, Н.О. Багай, А.П. Гетьман та ін.; За ред. М.В. Шульги. - К., 2004.

Носік В.В. Юридична природа сучасного земельного пра­ва України / / Бюл. Міністерства юстиції України. - 2008. - № 7-8.

Титова Н.І. Землі як об'єкт правового регулювання / / Пра­во України. - 1998. - № 4.

Шевцова Ю.В. Правове регулювання земельних заставних відносин в Україні : Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. -К., 2008.

Шульга М.В. Актуальные правовые проблемы земельных от­ношений в современных условиях. -X., 1998.

_{РОЗДІЛ 10}

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ

_{ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ}

1

Поняття

державного регулювання земельних відносин в Україні

Предмет земель­ного права України становлять також правовідносини, які виникають у зв'язку з діяльністю органів державної влади та місцевого самовря-

дування щодо забезпечення реалізації норм Конституції України, за­конів та інших нормативно-правових актів у сфері здійснення прав власника на землю від імені українського народу у визначених Осно­вним законом держави межах, гарантування набуття, реалізації та захисту суб'єктивних прав на землю, охорони землі як основного на­ціонального багатства.

Юридичні засади, правові межі, форми та методи державного регу­лювання земельних відносин визначаються в Конституції України та інших законах, які закріплюють принципи, функції, права й обов'язки органів державної влади та місцевого самоврядування в забезпеченні регулятивного впливу на суб'єктів земельних правовідносин.

За Конституцією України (ст. 13) від імені українського народу права власника здійснюють органи державної влади та місцевого са­моврядування в межах, визначених цією Конституцією. Держава за­безпечує захист прав усіх суб'єктів права власності та господарюван­ня, соціальну спрямованість економіки. Згідно зі ст. 14 Основного за­кону держави земля є основним національним багатством, що пере­буває під особливою охороною держави. Захист суверенітету і тери­торіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інфор­маційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього українського народу. Наведений перелік основних функцій

держави щодо використання та охорони землі, здійснення прав на землю не є вичерпним.

У земельному праві України та в чинному законодавстві реалізація названих вище функцій, прав та обов'язків держави традиційно роз­глядається через призму державного управління у сфері раціонально­го використання та охорони землі, державного управління земельним фондом або земельними ресурсами, що було характерно для радянсь­кого земельного права.

Однак у сучасних умовах реформування земельних відносин таке розуміння регулятивного впливу з боку держави на учасників земель­них правовідносин не дозволяє визначити регулюючу роль і місце ор­ганів державної влади та місцевого самоврядування в забезпеченні здійснення прав на землю, використання та охорони земель з різними формами власності. Пояснюється це тим, що регулюючий вплив дер­жави та місцевого самоврядування має поширюватися не лише на охорону і раціональне використання землі, а й у цілому на правовий режим землі як об'єкта права власності українського народу та пове­дінку суб'єктів земельних правовідносин.

Крім того, використання поняття "управління земельним фондом" є недостатньо обґрунтованим перш за все з погляду загальної теорії управління. Адже управляти можна не землею, не земельними ресур­сами як об'єктом матеріального світу чи права власності українського народу, а суспільними відносинами, що виникають між суб'єктами. Будь-яка управлінська система не може функціонувати без інформа­ційного зв'язку між тим суб'єктом, який управляє, і тим, яким управ­ляють з приводу того чи іншого об'єкта (керуючий вплив). Регулюван­ня органами державної влади та місцевого самоврядування земель­них відносин з необхідністю передбачає формування, доступ, одер­жання, фіксацію, поновлення і використання інформації щодо землі як об'єкта правовідносин, суб'єктів прав на землю, якісного стану зе­мель, кількісних показників та інших необхідних даних.

Органи державної влади та місцевого самоврядування наділені вла­дними повноваженнями і тому зобов'язані забезпечувати також регу­лювання земельних відносин через систему організаційних, економіч­них, фінансових, правових та інших інститутів. У цьому зв'язку важ­ливим для теорії земельного права, законотворчої діяльності й правоза-стосування є з'ясування юридичної суті поняття "регулювання земель­них відносин", яке вживається в ЗУ України, п. 34 ст. 26 Закону Укра­їни "Про місцеве самоврядування" та інших законодавчих актах. Офі­ційного тлумачення вказаних норм названих законів немає. Відсутні визначення такого поняття і в теорії земельного права.

Етимологія слова "регулювання¹', "регулювати" (від лат. regulare -приводити в порядок) означає підпорядкувати певним правилам, упорядкувати. Наведене загальне визначення поняття "регулювання" є прийнятним для розкриття суті регулювання земельних відносин. У правовому розумінні державне регулювання суспільних відносин необхідно розглядати через призму основних елементів механізму правового регулювання, серед яких можна назвати нормативне ви­значення правил поведінки, реалізацію права, діяльність органів держави та місцевого самоврядування з метою забезпечення здійс­нення першого та другого елементів. Держава в особі її центральних і місцевих органів влади, а також органів місцевого самоврядування є зобов'язаною перед громадянами щодо здійснення прав на землю та використання землі й має запровадити такі загальнообов'язкові пра­вила поведінки, які б забезпечували стабільність земельного ладу, га-рантованість прав на землю, охорону землі, законність і правопоря­док у земельних відносинах.

Регулюючий вплив держави та органів місцевого самоврядування має поширюватися на всю систему земельних правовідносин і тим са­мим запобігати проявам таких негативних явищ, як утворення лати­фундій чи мініфундій, спекуляція землею, скупка земель у великих розмірах, незаконне збагачення окремих осіб за рахунок безоплатно приватизованих земельних ділянок, антиконкурентні дії органів дер­жавної виконавчої влади у сфері земельних відносин, самовільне захо­плення земель, обмеження громадян у доступі до реалізації гарантова­ного Конституцією України права власності на земельні ділянки тощо.

Виходячи з конституційних положень щодо землі, державне регу­лювання земельних відносин має бути спрямовано на досягнення та­ких цілей: а) забезпечення здійснення права власності українського народу на землю; б) гарантування здійснення суб'єктивних прав на земельні ділянки; в) використання землі як головного засобу виробни­цтва та просторового операційного базису для прогресивного еконо­мічного і соціального розвитку суспільства; г) забезпечення права ко­жного на екологічну безпеку у використанні землі; ґ) забезпечення ці­лісності та недоторканності землі як об'єкта земельних правовідно­син; д) забезпечення балансу суспільних і приватних інтересів у вико­ристанні землі, переході прав на землю в ринкових умовах; е) захист земельних прав суб'єктів земельних правовідносин; є) утвердження законності та правопорядку в земельних відносинах. Відповідно до названих цілей в законодавстві мають бути визначені завдання щодо їхньої реалізації в практиці регулювання земельних правовідносин.

Державне регульований земельних відносин має здійснюватися на національному, регіональному та місцевому рівнях. При цьому таке регулювання земельних відносин має бути спрямовано на забезпе­чення планування і розвитку територій, землеустрою, проведення розподілу і перерозподілу земель у визначених законом правових фо­рмах, організацію кадастрового забезпечення земельних відносин, створення державної системи реєстрації прав на землю, установлен­ня плати за землю, запобігання спекуляції землею в ринкових умовах, вирішення земельних спорів, притягнення винних у земельних пра­вопорушеннях до юридичної відповідальності, створення дієвих га­рантій захисту права власності на землю тошо.

У контексті земельного права України державне регулювання земе­льних відносин можна визначити як законодавчо забезпечену на на­ціональному, регіональному та місцевому рівнях діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування шодо реалізації функ­цій держави і закріплених у законах повноважень у сфері викорис­тання та охорони землі як об'єкта права власності українського наро­ду й основного національного багатства.

2

^{органом законодавчої влади України конституції України}

і базується на тому, що державна влада

в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконав­чу та судову (ст. 6), а також на визнанні та гарантуванні місцевого са­моврядування (ст. 7). При цьому органи законодавчої, виконавчої та судової влади, місцевого самоврядування здійснюють свої повнова­ження у сфері регулювання земельних відносин у встановлених Осно­вним законом держави межах і відповідно до законів України.

За Конституцією України BP України як суб'єкт здійснення прав власника на землю від імені українського народу має подвійний пра­вовий статус. З одного боку, вона є суб'єктом здійснення законодав­чої влади від імені українського народу. Відповідно до ст. 75 Консти­туції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є BP

України. З другого боку, згідно з ч. 1 от. ІЗ Основного закону держи ви цей орган законодавче)']' влади мас реалізувати і права власника на землю також від імені українського народу. П.е значно розширює правове становище Парламенту України, оскільки в- другому статусі він має забезпечувати реалізацію, крім законодавчої, установчої, ко нтрольної та інших функцій, г цс однієї самостійної функції, а саме: здійснення прав власника на землю від імені українського народу. При цьому первинною с законодавча функція, оскільки соиіальпо-правове призначення BP України - це прийняття законів, у яких ви­ражається народна воля і які с обов'язковими для всіх.

Законотворчість BP України органічно поєднується з правозасто-суванням, а також із функціями парламентського контролю та уста новчою (державотворчою, організаційною), що в сукупності дозво­ляє парламенту забезпечувати реалізацію конституційних положень щодо права власності українського народу на землю та регулювання земельних відносин.

Зазначений вище подвійний правовий статус BP України с ключо­вим дли визначення меж здійснення прав власника на землю від іме­ні народу та регулювання земельних відносин. Це означає, mo BP України, по-перше, як єдиний виразник інтересів народу уповнова­жена Конституцією України і тому зобов'язана перед українським на­родом забезпечувати реалізацію всіх його правомочностей власника землі. По-друге, цей представницький орган державної влади не мо­же приймати рішення щодо реалізації тих прав власника на землю, які віднесені Конституцією держави лише до повноважень українсь­кого народу як виключного власника землі в межах державної тери­торії України. По-третє, BP України, виражаючи інтереси українсько­го народу, який вона представляє, не може діяти у своїх інтересах, чи в інтересах інших органів державної влади, окремих фізичних та юридичних осіб у тих випадках, коли необхідно здійснювати права власника на землю від імені українського народу.

Наведені ознаки конституційного представництва визначають по суті межі можливої та необхідної поведінки BP України у сфері регу­лювання земельних відносин.

Конституція України уповноважує BP України приймати закони з будь-яких питань права власності на землю, за винятком тих, які ви­рішуються виключно Всеукраїнським референдумом. При цьому ст. 14 і 92 Основного закону передбачено, що виключно законами України має визначатися набуття і реалізація права власності на зем­лю громадянами, юридичними особами і державою; засади викорис-

тання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, правовий режим власності, територіаль­ний устрій України.

Приймаючи будь-який закон з приводу землі, BP України реалізує не лише владні повноваження, а й покликана забезпечувати застосу­вання норм Конституції України щодо втілення у практику правомо­чностей українського народу на володіння, користування і розпоря­дження землею як основним національним багатством, що безпосере­дньо відповідає вимогам норми ч. 1 ст. 13 Основного закону держа­ви. Водночас BP України наділена повноваженнями визначати в за­конах правовий режим власності, у тому числі й на землю.

З огляду на виключний характер правомочності українського на­роду на володіння землею в межах території держави Конституція України зобов'язує BP України приймати закони щодо державного кордону, континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, національної безпеки, використання природних ресурсів, фор­мування національної екологічної мережі, планування території, сис­теми оподаткування, правового режиму власності. Тому інші органи державної влади не можуть від імені українського народу здійснюва­ти його правомочність володіння землею як природним об'єктом пра­ва власності. Лише BP України наділена повноваженнями забезпечу­вати володіння землею як об'єктом права власності українського на­роду шляхом прийняття законів щодо правового режиму державного кордону, ратифікації міжнародних договорів про режим державного кордону України із сусідніми країнами, співробітництво та взаємодо­помогу з прикордонних питань, установлення державного кордону як лінії й вертикальної поверхні, що проходить по цій лінії, які визнача­ють межі території України - суші, вод, надр, повітряного простору.

Виключність українського народу на володіння територією в межах існуючих кордонів є визначальною для розробки основних засад реа­лізації BP України від імені українського народу таких правомочнос­тей, як використання землі та розпорядження землею.

Виходячи із змісту ст. 13, 14, 92 Конституції України, парламент зобов'язаний приймати закони, в яких мають бути визначені право­вий режим землі як основного національного багатства, правове ста­новище фізичних і юридичних осіб як суб'єктів земельних правовід­носин, підстави, порядок набуття і реалізації громадянами, юридич­ними особами і державою права власності на землю, а також гарантії захисту суб'єктивних прав на землю, виконання обов'язків власника­ми і землекористувачами щодо охорони і раціонального використання

землі, збереження навколишнього природного середовища, організа­ційно-правові засади діяльності інших органів державної влади та мі­сцевого самоврядування у сфері регулювання земельних відносин.

Здійснення BP України прав власника на землю від імені українсь­кого народу поєднується не лише із законодавчою функцією парла­менту, а й установчою або ж державотворчою в частині вирішення питання територіального устрою. Водночас діяльність BP України що­до утворення і ліквідації районів, установлення і зміни меж районів і міст, віднесення населених пунктів до категорії міст чи гірських посе­лень безпосередньо поєднується із функцією здійснення правомочно­стей володіння, користування і розпорядження землею від імені на­роду, і тому реалізація повноважень парламенту у сфері адміністра­тивно-територіального поділу має також земельно-правовий аспект. Адже в земельному законодавстві і в науці земельного права "терито­рія" розуміється як земля чи земельна ділянка з відповідним право­вим режимом, а територіальний устрій - як складова частина функції планування використання та охорони земель (територій). Тому, вирі­шуючи питання і проблеми територіального устрою в межах установ­чої функції, BP України водночас здійснює право власності на землю від імені українського народу шляхом реалізації такої регулятивної функції, як планування використання і охорони земель різних кате­горій. Реалізація владних повноважень щодо територіального устрою в межах установчої (державотворчої) функції з необхідністю передба­чає виконання іншими органами державної влади та місцевого само­врядування функції планування використання і охорони земель з різ­ними правовими режимами. Реалізація установчої функції спрямова­на на прийняття імперативних рішень. Втілення ж у життя функції земельно-територіального планування передбачає застосування регу­лятивних способів щодо використання земель і розвитку територій без адміністративного втручання центральних органів державної влади в розвиток територій тих чи інших регіонів.

З огляду на виключність правомочності українського народу на во­лодіння землею, здійснення BP України правомочності розпоряджен­ня землею від імені українського народу передбачає також прийняття вищим органом законодавчої влади правозастосовчих актів індивіду­ального характеру щодо надання, вилучення, викупу, відчуження зе­мельних ділянок для задоволення тих чи інших суспільних потреб.

Важливою регулятивною функцію здійснення вищим органом за­конодавчої влади права власності на землю від імені українського на­роду є парламентський контроль, що належить виключно BP України

і не може передаватись іншим органам державної влади. Межі здійс­нення парламентського контролю визначаються Конституцією Украї­ни, відповідно до якої до головних напрямів контрольної діяльності BP належать, зокрема, здійснення контролю за додержанням законо­давства, за діяльністю KM України.

За Конституцією

^ ^ України органи ви-

О Л ДврЖаВНе регуЛЮВаННЯ конавчої влади поді-

Л 1 ЗеМеЛЬНИХ ВІДНОСИН ляються на три op-

Li .. ганізаційно-правові

^{V g органами виконавчої влади України рівні; вищий _ км}

України, централь­ний - міністерства,

державні комітети та інші центральні органи виконавчої влади; міс­цевий (або територіальний) рівень - місцеві державні адміністрації (обласні, районні, Київська та Севастопольська міські), а також РМ АР Крим. Для органів кожного із цих рівнів Основний закон держави за­кріплює відповідні повноваження та правові форми їхньої реалізації у сфері регулювання земельних відносин.

Виходячи з юридичної природи здійснення прав власника на землю від імені українського народу, міра можливої, дозволеної й необхідної поведінки органів виконавчої влади у сфері реалізації прав власника на землю від імені українського народу та регулювання земельних від­носин має певні особливості, зумовлені конституційним принципом поділу влади, функціональним призначенням виконавчої влади, кон­ституційним статусом її органів, а також іншими чинниками.

Перш за все виконавча влада є відносно самостійною серед інших гі­лок державної влади. Однак це не означає автономного існування ви­конавчої влади стосовно інших органів державної влади, оскільки дер­жавна влада за змістом єдина і реалізується через органи державної влади, повноваження між якими розподілені таким чином, що вони є самостійними в реалізації своєї компетенції у встановлених Конституці­єю межах і взаємодіють між собою в передбаченому законом порядку.

Межі регулятивного впливу органів виконавчої влади на учасників земельних правовідносин обумовлені закріпленим у Конституції Укра­їни соціальним призначенням цієї гілки влади в суспільстві - реаліза­ція притаманних лише їй функцій, основними з яких є виконавча, організаційно-розпорядча, управлінська, контрольна та ін. У поєд­нанні із цими функціями органи виконавчої влади як суб'єкти здійс­нення прав власника на землю в межах своєї компетенції мають за­безпечувати також реалізацію прав власника на землю від імені укра­їнського народу та регулювання земельних відносин.

До основних повноважень органів виконавчої влади, які опосеред­ковано торкаються регулювання земельних відносин, можна віднес­ти: забезпечення державного суверенітету та економічної самостійно­сті; виконання Конституції й законів України, актів Президента Укра­їни; вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і грома­дянина; забезпечення політики у сфері охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власності; здійснення управління об'єктами державної вла­сності відповідно до закону; виконання інших функцій, визначених Конституцією та законами України, актами Президента України.

Правові межі та форми регулятивної діяльності виконавчих органів у сфері земельних відносин визначені Конституцією України, Зако­ном України "Про Кабінет Міністрів України", в інших законах і нор­мативно-правових актах, які визначають правове становище тих чи інших органів державної влади.

Конституційно-правове становище KM України вирізняється тим, що одним із головних повноважень уряду та інших органів влади є виконання Конституції України, законів та указів Президента Украї­ни. Саме через організаційно-правовий механізм виконання законів шляхом ухвалення на їхній основі рішень у конкретних справах орга­ни виконавчої влади можуть забезпечувати здійснення BP України правомочностей власника землі від імені українського народу. Тому межі можливої, дозволеної чи необхідної поведінки органів виконав­чої влади у сфері регулювання земельних відносин визначаються пе­редусім законами про правовий режим власності на землю, охорону землі, функціональними законами щодо державного регулювання зе­мельних відносин тощо.

За своїм правовим становищем KM України як вищий орган окре­мої гілки влади - виконавчої, підзвітний і підконтрольний законодав­чому органу. Тому повноваження щодо здійснення прав власника на землю від імені українського народу є похідними і залежними від фу­нкцій органу законодавчої влади. Оскільки безпосередньо від імені українського народу правомочності володіння, користування і розпо­рядження землею в межах кордонів держави має здійснювати BP України шляхом прийняття законів, то KM України та інші органи

виконавчої влади не можуть самостійно приймати рішення про здій­снення названих правомочностей від імені українського народу.

Законом можуть бути передбачені повноваження KM України у сфері державного регулювання земельних відносин, які BP України передає уряду. Так, наприклад, KM України може бути наділений по­вноваженнями щодо розпорядження землею шляхом викупу чи при­мусового вилучення земельних ділянок для суспільних потреб або у випадку надзвичайних ситуацій, відчуження земельних ділянок у власність іншим суб'єктам, надання земельних ділянок у користуван­ня для задоволення суспільних потреб, консервації деградованих, ма­лопродуктивних і техноґенно забруднених земель, на яких перебу­вання людей є небезпечним для їхнього здоров'я, а господарське ви­користання на цих землях є екологічно небезпечним та економічно неефективним. У законі перелік таких повноважень для KM України має бути вичерпний.

З огляду на правове становище KM України як центрального орга­ну виконавчої влади його юрисдикційна діяльність у регулюванні зе­мельних відносин поширюється на всю землю в межах існуючих кор­донів України. Як зазначається у ст. 116 Конституції України, KM України забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України. Оскільки земля як об'єкт права власності українського наро­ду є основою державного (територіального) і національного суверені­тету, то KM України через систему підпорядкованих йому міністерств і відомств має вживати заходів щодо додержання правового режиму земель прикордонних територій, проведення демаркації й делімітації державного кордону, забезпечення недоторканності території держа­ви тощо, ураховуючи при цьому конституційні обмеження в реалізації урядом своїх повноважень. Зокрема, вищий орган виконавчої влади держави не може приймати будь-яких рішень щодо розпорядження землею України як основи державного суверенітету шляхом зміни державних кордонів, оскільки таке право залишається виключно за українським народом як власником землі.

Конституція України уповноважує KM України забезпечувати рівні умови розвитку всіх форм власності. Оскільки в Основному законі не називаються ні форми, ні об'єкти власності, то можна стверджувати, що дія такої норми поширюється і на землю як об'єкт права власності українського народу. Водночас не виключається, що уряд вправі са­мостійно створювати необхідні умови для розвитку всіх економічних форм власності на землю. Із цією метою KM України може розробля­ти, схвалювати та реалізовувати різні заходи організаційного, фінан­сового, технічного тощо характеру.

Зокрема, KM України щорічно при підготовці проекту Державної програми приватизації має визначати переліки об'єктів, які доцільно приватизувати разом із земельними ділянками, а також перелік земе­льних ділянок, на яких розташовані приватизовані об'єкти, та пода­вати ці переліки місцевим державним адміністраціям і органам міс­цевого самоврядування. Як вищий орган державної виконавчої влади уряд має забезпечувати в установленому порядку додержання конку­ренції, визначення на ринкових засадах ціни продажу земельних ді­лянок несільськогосподарського призначення, прозорість цін, надхо­дження коштів до Державного бюджету України та місцевих бюдже­тів від продажу зазначених земельних ділянок з державної та кому­нальної власності, справляння державного мита за нотаріальне посві­дчення договорів відчуження земельних ділянок і за проведення при­людних торгів (аукціонів, тендерів) земельними ділянками на основі реальної ціни земельних ділянок.

KM України може забезпечувати державне регулювання земельних відносин шляхом прийняття постанов і розпоряджень. Згадані форми застосування Конституції України, законів та указів Президента мо­жуть мати як нормативний, так і індивідуальний характер. З початку здійснення земельної реформи в Україні KM України видав постано­ви, в яких визначаються форми документів, що посвідчують права на землю, установлюється порядок проведення грошової оцінки зе­мель, процедура придбання юридичними особами у власність земель­них ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності, відшкодування шкоди та втрат сільсько­господарського чи лісогосподарського виробництва, захисту прав власників земельних часток (паїв), реєстрації договорів оренди земе­льних ділянок, здійснення земельного кадастру та проведення моні­торингу земель тощо.

Особливою правовою формою регулятивної функції вищого орга­ну державної виконавчої влади у сфері земельних відносин стали Декрети KM України, прийняті в 1992-1993 pp. урядом України з метою забезпечення виходу держави із кризового стану. За рішен­ням BP України вказані джерела права мають силу закону. Серед таких законодавчих актів варто назвати Декрет KM України від 26 грудня 1992 р. "Про приватизацію земельних ділянок", яким було визначено механізм приватизації земельних ділянок громадянами

України та скасовано мораторій на відчуження переданих у приват­ну власність земельних ділянок.

У межах визначених Основним законом повноважень KM України має забезпечувати здійснення права власника на землю від імені українського народу разом з підпорядкованими йому іншими центра­льними органами виконавчої влади, систему яких становлять мініс­терства, державні комітети (державні служби) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом. Діяльність цих органів влади має бути спрямована на забезпечення реалізації прийнятих BP України законів і постанов і нормативно-правових актів KM України з питань державного регулювання земельних відносин.

Система центральних органів виконавчої влади в галузі викорис­тання земель і регулювання земельних відносин не є постійною і включає такі міністерства та комітети, які визначаються указами Президента України і до яких належать передусім Міністерство на­вколишнього природного середовища, Міністерство аграрної політи­ки, Міністерство регіонального розвитку та будівництва, Державний комітет України із земельних ресурсів тощо.

Крім цих міністерств і державних комітетів, в указі Президента України можуть бути визначені центральні органи виконавчої влади із спеціальним статусом, повноваження яких у встановлених чинним законодавством межах поширюються і на регулювання земельних відносин, як то: Державна податкова адміністрація України, Держа­вний комітет України з питань регуляторної політики та підприємни­цтва, Державна комісія із цінних паперів і фондового ринку, Фонд Державного майна України тощо.

На основі аналізу компетенції вказаних вище міністерств і держа­вних комітетів усі повноваження та функції цих органів у сфері дер­жавного регулювання земельних відносин умовно можна класифіку­вати на дві групи - уніфіковані та диференційовані.

До першої групи можна віднести такі повноваження, як забезпе­чення реалізації державної політики у сфері використання і охорони земель, участь у розробленні й виконанні загальнодержавних програм підвищення родючості ґрунтів, погодження проектів планування і за­будови територій, державний контроль за використанням і охороною земель тощо. Другу групу становлять повноваження, що реалізуються в межах специфічних функцій цих органів у сфері регулювання земе­льних відносин (державна екологічна експертиза проектів, держав­ний земельний кадастр, землеустрій, державна експертиза програм і проектів з питань землеустрою, містобудівний кадастр населених

пунктів, архітектурно-будівельний контроль, грошова оцінка земель, охорона і раціональне використання земель сільськогосподарського призначення, водного, лісового фонду тощо).

Особливість реалізації своїх функцій центральними органами ви­конавчої влади у сфері регулювання земельних відносин полягає в тому, що переважна більшість повноважень у межах відповідної фун­кції виконуються регіональними і місцевими галузевими органами, з яких одні підпорядковані по вертикалі центральному органу, другі по горизонталі - органам місцевого самоврядування.

Структура та компетенція центральних органів державної вико­навчої влади, що реалізують ті чи інші повноваження у сфері земель­них відносин, має галузевий і міжгалузевий характер. Тому в указі Президента України визначається порядок взаємодії цих органів вла­ди між собою при здійсненні своїх повноважень у сферу регулювання земельних відносин.

Відповідно до ст. 118 Конституції України виконавчу владу в обла­стях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві дер­жавні адміністрації, повноваження яких передбачені в ст. 119 Осно­вного закону, а також у Законі України "Про місцеві державні адміні­страції" від 9 квітня 1999 р. У межах своїх повноважень названі ор­гани здійснюють виконавчу владу на території відповідної адмініст­ративно-територіальної одиниці, а також реалізують повноваження, делеговані їй відповідною радою.

Місцеві органи виконавчої влади подібно до центральних органів виконавчої влади не наділені повноваженнями здійснювати права власника на землю від імені українського народу. Виконуючи свої за­вдання щодо реалізації норм Конституції України та чинного законо­давства, забезпечення законності, правопорядку, додержання прав і свобод громадян, виконання програм охорони довкілля тощо, місцеві державні адміністрації наділені лише повноваженнями щодо вирі­шення питань використання землі, а також здійснення державного контролю за використанням і охороною земель. Указані місцеві орга­ни виконавчої влади мають право подавати пропозиції відповідним радам і здійснювати заходи щодо реалізації їхніх рішень про прива­тизацію земель та їхнє вилучення для державних потреб.

У чинному ЗК України повноваження місцевих державних адмініст­рацій у сфері регулювання земельних відносин суттєво розширені за рахунок обмеження повноважень органів місцевого самоврядування. Зокрема, до повноважень місцевих державних адміністрацій належить розпорядження землями державної власності, викуп земельних ділянок для суспільних потреб, підготовка висновків щодо надання, вилучення (викупу) земельних ділянок, вирішення інших питань щодо землі.

Ю

рисдикція органів судової влади України

у сфері державного регулювання земельних відносин

За Конституцією України судова вла­да є рівноправною і самостійною поряд із законодавчою та виконавчою. У зе­мельному праві та чинному законодав-

стві роль і місце органів судової влади в регулюванні земельних від­носин визначається через призму вирішення земельних спорів у су­довому порядку.

Відповідно до ст. 13, 14 Конституції України в межах охоронної фун­кції держави судова влада має забезпечувати передусім здійснення права власності українського народу на землю, а також набуття і реалі­зацію громадянами, юридичними особами та державою права власності на землю, охорону землі як основного національного багатства, утвер­дження законності та правопорядку в земельних відносинах.

Серед органів державного регулювання земельних відносин суди посідають особливе місце з огляду на незалежність і самостійність су­дової влади, а також виключність функцій правосуддя та конститу­ційного контролю, які не можуть передаватися органам державної влади та місцевого самоврядування.

Виключність правосуддя означає, що ніякі інші органи державної влади, крім судів, не можуть виконувати функції в межах конститу­ційного, адміністративного, цивільного, арбітражного, кримінального судочинства. Тому не можна схвалити положення ЗК України, за якими, крім суду, земельні спори з питань здійснення прав на землю і регулювання земельних відносин мають розглядатись органами міс­цевого самоврядування, спеціально уповноваженим органом вико­навчої влади з питань земельних ресурсів, до компетенції яких закон відносить: розгляд земельних спорів щодо відновлення меж земельної ділянки; відновлення обмежень щодо використання земель і земель­них сервітутів; відшкодування збитків землевласників і землекорис­тувачів або втрат сільськогосподарських та лісових угідь; правового режиму використання земельних ділянок, які перебувають у спільній

власності; розмежування земель населених пунктів; самовільного за­йняття земельної ділянки. І лише в разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням спеціально уповноваженого органу ви­конавчої Вх\ади з питань земельних ресурсів, а також органів місцево­го самоврядування спір вирішуються судом. Відповідно до ст. 124 Конституції України правосуддя здійснюється виключно судами. Де­легування фзчікцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається.

Оскільки судова влада є незалежною від інших гілок влади, то су­дові органи шляхом прийняття рішень та ухвал мають забезпечувати регулювання земельних відносин через правосуддя виключно відпо­відно до Конституції, законів інших законодавчих актів у визначених чинним законодавством України процесуальних формах. При цьому суд має виходити з того, що норми Основного закону мають вищу юридичну силу і є нормами прямої дії, а прийняті закони та інші правові акти не повинні суперечити Конституції України. Саме в процесі правосуддя органи судової влади в законодавчо закріпленому процесуальному порядку визначають відповідність законів та інших законодавчих і нормативно правових актів Конституції України, ви­рішують земельні спори, розглядають справи окремого провадження щодо права на землю, здійснюють провадження у справах, що вини­кають з адміністративно-правових відносин, які органічно поєдну­ються із земельними відносинами,

У найбільш загальному визначенні термін "юрисдикція" (від лат. jurisdictio - суд, судочинство) у словниках тлумачиться як передбаче­не законом коло повноважень судових органів щодо правової оцінки конкретних фактів, вирішення спорів, вирішення справ, пов'язаних з правопорушеннями, застосування санкцій.

У ст. 124 Конституції України передбачено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Не є винятком і земельні правовідносини.

У Конституції України конкретно не закріплено, що органи судової влади наділяються окремими повноваженнями щодо державного ре­гулювання земельних відносин. Тому їхня діяльність у цій сфері необ­хідно розглядати через призму їхнього загального конституційного статусу, визначеного в окремому розділі "Правосуддя" Основного за­кону держави.

Подвійний правовий статус органів судової влади зумовлює особ­ливості судової юрисдикції в регулюванні земельних відносин. Врахо­вуючи, що судова влада, як і законодавча та виконавча, за Конститу-

цією України за своєю природою є владою українського народу, то юрисдикція органів судової влади поширюються як на всю землю в межах кордонів України, так і на окремі земельні ділянки, що нале­жать на праві власності громадянам, юридичним особам і державі.

При цьому межі здійснення таких повноважень у державному ре­гулюванні земельних відносин мають визначатися з огляду на соціа­льне призначення судової влади, її місце серед інших гілок влади, а також конституційний статус судових органів. У системі поділу влади на три гілки основними функціями судової влади є здійснення судами правосуддя, конституційного контролю, поновлення порушеного пра­ва і застосування заходів державного примусу. У межах цих функцій органи судової влади можуть забезпечувати здійснення права власно­сті українського народу на землю, набуття, реалізацію і захист суб'єк­тивних прав на землю, раціональне використання та охорону землі як основного національного багатства, виконання органами законодав­чої, виконавчої влади, місцевого самоврядування повноважень у сфері земельних відносин тощо.

Порівняно з діяльністю органів законодавчої та виконавчої влади щодо регулювання земельних відносин юрисдикція суду в цих відно­синах обмежена конкретними юридичними фактами, коли виникає потреба в застосуванні Конституції України, законів та інших норма­тивних актів: прийняття органом законодавчої чи виконавчої влади акта, що суперечить Конституції України чи закону, наявність спору між особами, учинення правопорушення, визнання факту, що має юридичне значення тощо.

Правові рамки судової юрисдикції у відносинах здійснення прав власника на землю від імені українського народу визначаються Кон­ституцією України та іншими законами, які визнають землю в межах території України об'єктом права власності українського народу, за­кріплюють правове становище українського народу як суб'єкта права власності на землю, установлюють повноваження інших суб'єктів здій­снення прав власника на землю від імені українського народу. Тому органи судової влади не можуть приймати рішення з тих питань реалі­зації прав власності на землю від імені українського народу, які відне­сені Конституцією України до повноважень українського народу як власника землі, а також мають здійснюватися виключно BP України.

З огляду на закріплений в Конституції України принцип поділу державної влади на три рівноправні гілки діяльність органів судової влади обмежується також виключною компетенцією інших органів державної влади, а також правомочностями органів місцевого само­врядування щодо регулювання земельних відносин. Так, наприклад, без рішення BP України органи судової влади не можуть оголосити землю об'єктом земельної реформи, не можуть визначати для власни­ків правила використання тих чи інших категорій земель, приймати загальнообов'язкові рішення про порядок надання земельних діля­нок в оренду на території місцевої ради тощо. Крім того, судові ор­гани не можуть втручатись у здійснення прав власника на землю від імені українського народу іншими органами державної влади та мі­сцевого самоврядування, за винятком випадків, коли необхідно за­стосовувати право і закон.

Водночас незалежність і самостійність судової влади від інших гі­лок влади дозволяють її органам впливати на діяльність органів зако­нодавчої й виконавчої влади щодо регулювання, оскільки немає такої діяльності органів держави, яка б не підлягала судовому контролю. Це може проявлятися у визнані неконституційними законів, незаконни­ми постанов та інших урядових актів, недійсними розпоряджень об­ласних і районних адміністрацій, рішень органів місцевого самовря­дування з відповідними правовими наслідками.

Характерною особливістю судової юрисдикції щодо здійснення прав власника на землю від імені українського народу є те, що лише органи судової влади можуть обмежити інтереси держави щодо права власності на землю чи використання землі, або регулювання земель­них відносин, керуючись всенародними інтересами.

За Конституцією України судочинство здійснюється Конституцій­ним судом України та судами загальної юрисдикції. Правове стано­вище Конституційного суду України визначається в розд. 12 Основ­ного закону, а також відповідним законом України. Завданням Кон­ституційного Суду є гарантування верховенства Основного закону на всій території України. Виключно цей орган судової влади вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Консти­туції України і дає офіційне тлумачення Конституції та законів Укра­їни. Із цих питань він ухвалює рішення, які мають нормативний ха­рактер на території України, є остаточними і не можуть бути оскар­жені, а його роз'яснення є офіційним тлумачення закону, що має найвищу юридичну силу.

Названі ознаки характеризують виключне правове становище Кон­ституційного Суду не лише серед органів судової влади, а й відносно законодавчої та виконавчої влади, що має особливе значення для ре­гулювання земельних відносин у тих випадках, коли інші гілки влади не додержуються вимог Основного закону у сфері земельних відно-

син. Так, наприклад, BP України, приймаючи в 2001 р. ЗК України, установила, що особи, які не можуть мати земельні ділянки на праві постійного користування землею, зобов'язані були до кінця 2005 р. переоформити це право у право власності на землю чи право оренди землі. Однак Конституційний Суд України у своєму рішенні у справі про постійне користування землею від 22 вересня 2005 р. визнав не­конституційною згадану норму цього кодексу і тим самим врегулював на майбутнє земельні відносини щодо використання землі на юриди­чному титулі права постійного користування землею.

Аналіз компетенції Конституційного Суду України показує, що но­рми Основного закону держави не містять будь-яких приписів щодо забезпечення реалізації цим органом судової влади прав власника на землю від імені українського народу. Зокрема, цей орган судової вла­ди не наділений повноваженнями від імені українського народу за­безпечувати здійснення володіння, користування, чи розпорядження землею, виконувати обов'язки з охорони і раціонального використан­ня земель, надавати, вилучати земельні ділянки, припиняти право власності чи право користування фізичних або юридичних осіб тощо.

Крім Конституційного Суду України, державне регулювання земе­льних відносин мають забезпечувати у формі провадження сзздочинс-тва суди загальної юрисдикції, система яких базується за принципа­ми територіальності й спеціалізації.

Узагальнюючи практику розгляду земельних, а також земельно-майнових спорів, Верховний Суд України у своїх роз'ясненнях вихо­дить із того, що юридичну основу для застосування земельного та ін­шого законодавства при вирішенні земельних спорів становить нор­ма ч. 1 ст. 14 Конституції України про те, що земля є основним націо­нальним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, залишаючи поза увагою норми Основного закону стосовно права вла­сності на землю українського народу. Застосовуючи Конституцію України та інші закони з питань здійснення права власності на землю українського народу, суди зобов'язані використовувати положення ст. 13 Основного закону держави, оскільки практично будь-який спір має вирішуватися судом з огляду на юридичну природу здійснення права власності на землю українського народу.

Суди загальної юрисдикції через відправлення правосуддя забезпе­чують від імені українського народу правомочності щодо володіння, користування і розпорядження землею шляхом прийняття рішень про надання земельних ділянок у користування, передачі у власність, ви­лучення, викупу земельних ділянок, повернення самовільно зайнятих

РОЗДІЛ 10. Державне регулювання земельних відносин в Україні

земельних ділянок тощо. При цьому суди не зв'язані будь-якими рі­шеннями інших органів державної влади чи місцевого самовряду­вання і мають здійснювати права власника на землю від імені украї­нського народу, підкоряючись лише закону.

Приймаючи рішення у земельних справах, суди водночас забезпе­чують реалізацію таких функцій державного регулювання земельних відносин на місцевому рівні, як розподіл і перерозподіл земель, офор­млення прав на землю, охорона землі, захист прав власників землі і землекористувачів. Відповідно до ЗК України надання земельних ді­лянок, що перебувають у власності чи користуванні, провадиться тільки після їхнього вилучення (викупу) за погодженням із власника­ми землі чи землекористувачами. У разі відмови вказаних суб'єктів права власності чи користування дати згоду на вилучення (викуп) зе­мельних ділянок чи відмови місцевої ради у вилученні (викупі) землі, зацікавлені особи вправі звернутися до суду. При вирішенні таких вимог суд повинен враховувати як інтереси громадянина, підприємс­тва, установи, організації, для потреб яких вилучається земельна ді­лянка, так і інтереси її власника або землекористувача, і визначити, якому із цих інтересів у даній ситуації належить надати перевагу. Особа, у якої без її згоди рішенням ради вилучено земельну ділянку, може звернутися з позовом про визнання цього рішення незаконним.

§5

Юрисдикція органів місцевого самоврядування у сфері державного регулювання земельних відносин в Україні

Державне регулю­вання земельних від­носин на місцевому та регіональному рі­внях забезпечується діяльністю органів місцевого самовряду­вання у взаємодії з

місцевими органами державної влади.

У Європейські хартії про місцеве самоврядування та Всесвітній де­кларації місцевого самоврядування під поняттям "місцеве самовря­дування" розуміється гарантоване державою право та реальна здат­ність органів місцевого самоврядування регламентувати частину міс­цевих справ і управляти нею, діючи в межах закону, під свою відпо­відальність і в інтересах місцевого населення. Основними формами його здійснення визнаються ради, 'їхні виконавчі органи, збори гро­мадян, референдуми та інші форми безпосередньої демократії.

Юридична природа місцевого самоврядування визначається у ст. 7 та 140 Конституції України, норми яких гарантують жителям села чи сільської громади сіл, селища міста право самостійно вирішувати пи­тання місцевого значення в межах Конституції та законів України,

Реалізація принципу гарантованості місцевого самоврядування у сфері державного регулювання земельних відносин дозволить забез­печити самостійність і незалежність у вирішенні всіх питань щодо землі, захищати інтереси територіальних громад від свавілля та адмі­ністративного тиску органів державної виконавчої влади у здійсненні прав власника на землю від імені українського народу відповідно до ст. 13 Конституції України.

У конституційному механізмі державного регулювання земельних відносин органи місцевого самоврядування характеризуються складним правовим статусом: вони є представницьким конституційним органом місцевої влади із власною компетенцією; законом наділяються делего­ваними повноваженнями державної виконавчої влади; є суб'єктом здій­снення прав власника на землю від імені українського народу.

Перша властивість правового становища сільських, селищних, місь­ких рад характеризує їх як органи публічної влади територіальної гро­мади, оскільки за Конституцією України народ здійснює владу через органи місцевого самоврядування, які обираються шляхом ві\ьного, таємного, рівного, прямого і загального голосування громадян. У здійс­ненні прав власника на землю від імені українського народу⁷ представ­ницька влада місцевого самоврядування виражає волю всіх громадян і жителів територіальної громади щодо володіння, користування і роз­порядження землею на рівні окремо взятої територіальної громади.

Водночас ст. 143 Конституції України передбачає, що органам міс­цевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повнова­ження органів виконавчої влади. Ця норма Основного закону держа­ви дозволяє останнім делегувати сільським, селищним, міським радам окремі повноваження щодо реалізації окремих функцій з державного регулювання земельних відносин на тій чи іншій території. Поєднан­ня самоврядних і делегованих органами виконавчої влади повнова­жень визначають межі здійснення влади від імені українського наро­ду та повноваження в регулюванні земельних відносин на території громади. При цьому реалізація правомочностей власника землі від імені українського народу має розглядатися як самостійна функція цих органів місцевого самоврядування серед інших функцій держав­ного регулювання земельних відносин.

Самоврядування поширюється на всю територію громади, а також на всіх фізичних і юридичних осіб села, селища, міста. Пои iibOMv те-риторію самоврядної адміністративно-територіальної одиниці станов­лять землі населеного пункту (кількох населених пунктів, об єднаючих спільною територією) та прилеглі до них землі загального користуван­ня, призначені для розвитку населеного пункту, рекреаційні зони й інші землі незалежно від цільового призначення і форм власності. Здійснюючи регулювання земельних відносин, органи місцевого са­моврядування мають забезпечувати економічні, соціальні, правові та інші інтереси громадян, пов'язані з використанням землі в межах пе­вної території, що історично сформувалась і юридично належить до тієї чи іншої громади.

Здійснення органами місцевого самоврядування прав власника на землю від імені українського народу спрямоване на забезпечення ре­алізації права власності українського народ]/ на землю з метою задо­волення національних інтересів, а також на створення рівних умов достутгу до землі всім громадянам і юридичним особам України на те­риторії громади. Водночас згідно зі ст. 13 Основного закону* держави сільські, селищні, міські ради мають здійснювати права власника на землю не від імені держави, а від імені українського народу.

За Законом ' Про місцеве самоврядування" сільські, селищні, міські ради на своїх сесіях приймають рішення про регулювання земельних відносин, про встановлення податку на землю. Тому регулювання зе­мельних відносин передбачає видання ними таких актів "застосуван­ня права", як рішення, ухвали, розпорядження, а вся їхня діяльність у цій сфері є ні чим іншим, як правозастосовчою діяльністю. Прийняті органами місцевого самоврядування нормативні акти мають регуля­тивний характер. У сучасних умовах органи місцевого самовряду­вання розробляють і приймають принаймні два основних види регу­ляторних актів - це Статут територіальної громади, а також положен­ня чи правила, в яких виріїїтуються питання шодо використання зем­лі в межах громади, здійснення прав на землю тощо.

Основні фуіїкції й повноваження органів місцевого самоврядуван­ня у сфері державного регулювання земельних відносин визначають­ся Конституцією України та законами. Так. наприклад, у Перехідних положеннях до чинного ЗК України повноваження органів місцевого самоврядування у сфері регулювання земельних відносин поширю­ються лише на землі в межах села, селища, міста з перспективою по­дальшого звуження кола цих повноважень до земельних ділянок ко­мунальної власності після проведення розмежування земель між дер­жавою і територіальними громадами. Для порівняння в попередньому ЗК України було передбачено, що повноваження сільських, селищних, міських рад у сфері земельних відносин діяли на всій території ради як адміністративно-територіальної одиниці.

У Конституції України лише в ст. 142 йдеться про землю територіа­льної громади, в якій матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування, крім інших об'єктів, визнається земля, що є у влас­ності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а та­кож об'єкти їхньої спільної власності, які перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Оскільки в Конституції України вся земля оголошена об'єктом пра­ва власності українського народу, а права власника мають здійсню­вати від імені українського народу органи місцевого самоврядування, то із цих норм Конституції України можна зробити висновок, що в межах територіальної громади вся земля є власністю українського народу і може використовуватися на різних правових титулах, перед­бачених законом.

Виходячи із цього, можна стверджувати, що юрисдикція органів місцевого самоврядування з питань регулювання земельних відносин має поширюватися на всю територію громади як у межах населених пунктів, так і поза їхніми межами незалежно від категорії земель, а також від того, у чиєму користуванні чи у власності перебувають зе­мельні ділянки. Така особливість правового режиму землі як об'єкта права власності українського народу в межах територіальної громади зумовлює специфіку реалізації органами місцевого самоврядування правомочностей власника землі, дозволяє врегулювати складні пи­тання взаємовідносин з органами державної влади, землевласниками і землекористувачами, ефективно вирішувати соціально-економічні та інші питання місцевого і регіонального самоврядування.

Органи місцевого самоврядування не можуть забезпечити регулю­вання земельних відносин, не маючи чітко визначених меж територі­альної громади, оскільки сфера впливу органів місцевого самовряду­вання поширюється виключно на територію громади. Установлення на місцевості зовнішніх меж: землі як території, що належить до тієї чи іншої громади, є одним з юридичних чинників, які визначають правові рамки, в яких органи місцевого самоврядування мають здій­снювати від імені українського народу права власника на землю та регулювати земельні відносини.

Виходячи із змісту норми ст. 13 Конституції України, та чи інша міська, сільська, селищна ради не можуть заборонити громадянам чи юридичним особам з інших територіальних громад або адміністрати­вно-територіальних одиниць набувати і реалізовувати права на земе­льну ділянку на своїй території, оскільки це порушуватиме право вла­сності українського народу на землю, з огляду на рівність усі грома­дяни України є рівними у своїх правах незалежно від того, де вони фактично проживають. Водночас закріплене в ЗК України суб'єк­тивне право комунальної власності дозволяє місцевим радам прийма­ти неконституційні рішення, які обмежують право доступу громадян України, юридичних осіб до реалізації прав на землю.

Здійснюючи державне регулювання земельних відносин, органи місцевого самоврядування можуть визначати кількісний та якісний склад земель територіальної громади, розробляти перспективи і стра­тегію соціально-економічного розвитку територій на основі територіа­льного планування, прогнозувати доходи місцевого бюджету, контро­лювати використання землі, забезпечувати охорону довкілля, викори­стання природних ресурсів.

Здійснення органами місцевого самоврядування права регулятивно­го впливу на суб'єктів земельних правовідносин має бути спрямовано на забезпечення цими органами ефективного, екологічного, раціональ­ного використання території громади, використання особливості землі як просторового операційного базису для місць розселення і виробни­чої діяльності людей, головного засобу виробництва в сільському і лісо­вому господарстві, об'єкта природного середовища, одержання надхо­джень до місцевих і державного бюджету, вирішення інших соціально-економічних питань в інтересах громади і народу України.

Регулюючи земельні відносини, органи місцевого самоврядування повинні забезпечувати використання земель на ринкових засадах, створювати умови для збалансованого розвитку територій населених пунктів, а також прилеглих територій перспективного розвитку міст, селищ, сіл, створювати земельно-правові гарантії для залучення інвес­тицій в освоєння земельних ділянок фізичними і юридичними особами.

Юрисдикція органів місцевого самоврядування у сфері державно­го регулювання земельних відносин передбачає реалізацію таких фу­нкцій і повноважень, як забезпечення ведення державного земельно­го кадастру, проведення землеустрою, планування і забудови земель громади, установлення відповідно до законів єдиних для всіх суб'єк­тів земельних правовідносин правил використання земель територіа­льної громади, а також формування місцевого і державного бюджетів за рахунок надходжень від плати за землю, земельної ренти, від про­дажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення, від функціонування вторинного ринку землі.

Регулятивна діяльність органів місцевого самоврядування у сфері земельних відносин передбачає для сільських, селищних і міських рад мохкливість розпорядження землями в межах територіальної громади. Наприклад, у Перехідних Положеннях до ЗК України передбачено, що до проведення розмежування земель між державою і територіальни­ми громадами право розпорядження землею за межами населених пунктів здійснюють органи державної влади, у межах населених пун­ктів - сільські, селищні, міські ради. Закріпивши за органами держа­вної влади право розпорядження землею за межами населених пунк­тів і відмовившись від такого поняття, як "територія відповідної ра­ди" BP України тим самим позбавила органи місцевого самовряду­вання можливості реалізувати правомочності використання і розпо­рядження землею від імені українського народу на території ради, обмежила можливості розвитку вказаних територій за рахунок над­ходжень від використання землі.

Здійснення розпорядження землею передбачає перш за все факти­чне визначення правового режиму землі як об'єкта права власності українського народу в межах тієї чи іншої територіальної громади на основі закріпленого в законодавстві України складу земель, що мо­жуть бути в межах села, селища, міста. Оскільки в ЗК України відсут­ня така категорія земель, як землі населених пунктів, то це означає, що в межах територіальної громади можуть бути всі категорії земель, передбачені в названому кодексі. У цьому зв'язку органи місцевого самоврядування, здійснюючи розпорядження землею від імені украї­нського народу, зобов'язані визначати категорії земель територіальної громади чи адміністративно-територіальної одиниці відповідно до ці­льового призначення земельних ділянок для ведення державного зе­мельного кадастру. Водночас по окремих земельних ділянках відпові­дно до планувальної документації сільські, селищні, міські ради мають визначати функціональне використання землі.

Правомочність розпорядження землею від імені українського наро­ду не є абсолютною, а має здійснюватися з урахуванням передбаче­них у чинному законодавстві обмежень, пов'язаних з об'єктним і су­б'єктним складом і змістом земельних правовідносин, процесуальним порядком розпорядження землею. Право розпорядження поширюєть­ся на ті землі, якими володіють органи місцевого самоврядування від імені українського народу. Враховуючи склад цих земель, органи міс­цевого самоврядування від імені народу України можуть приймати

240

рішення про їхнє ефективне, раціональне використання шляхом на­дання громадянам і юридичним особам земельних ділянок у користу­вання, передачі у власність, продажу суб'єктам підприємницької дія­льності, переведення тих чи інших земель до резерву чи запасу тощо.

Тому органи місцевого самоврядування визначають склад земель територіальної громади, розробляють і затверджують планувальну і землевпорядну документацію, надають земельні ділянки в користу­вання, приймають рішення про приватизацію земельних ділянок громадянами України та продаж земель юридичним особам, мо­жуть ініціювати примусове припинення права власності чи права користування земельними ділянками з підстав і порядку, передба­ченому законом, вилучати (викупляти) земельні ділянки з мотивів суспільної необхідності.

Щ Контрольні запитання

1. У чому полягає юридична природа державного регулю­вання земельних відносин?

2. Проведіть розмежування таких юридичних категорій: державне регулювання земельних відносин, державне управління земельним фондом, державне управління в га­лузі раціонального використання та охорони земель.

3. У чому полягає соціальне та юридичне призначення дер­жавного регулювання земельних відносин?

4. Визначте систему органів державної влади та місцевого самоврядування у сфері регулювання земельних відносин.

5. У чому полягають особливості державного регулювання земельних відносин BP України?

6. Особливості державного регулювання земельних відно­син органами виконавчої влади.

7. Правове становище органів судової влади у сфері держа­вного регулювання земельних відносин.

8. У чому полягає юрисдикція органів місцевого самовряду- вання у сфері державного регулювання земельних відносин?

ifflS Рекомендована література

Ерофеее Б.В. Земельное право : Учеб. - М., 1999. Иконицкая И.А. Земельное право Российской Федерации • Учеб. - М., 2001.

Лісова Т.В. Правове забезпечення землеустрою в Україні : Монографія. - Х._? 2005.

Носік В.В. Право власності на землю Українського народу. -К., 2006.

Носік В.В. Правові і законодавчі аспекти протидії корупції у сфері земельних відносин в Україні // Бюл. Міністерства юстиції України. - 2005. - № 8.

Носік В.В. Проблеми здійснення прав власника на землю від імені Українського народу органами державної влади / / Законодавство України: проблеми вдосконалення : 36. наук, праць. - 2001. - Вип. 7.

Носік В.В. Новели в земельному законодавстві України та проблеми їх реалізації у регулюванні земельних правовідно­син / / Державне регулювання економічних відносин: роз­виток законодавства та проблеми правозастосування у гос­подарських спорах : Матер, наук.-практ. конф. - Л., 2008. Хом'яченко СІ. Правове забезпечення контролю за викори­станням та охороною земель в Україні : Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. - К., 2004.

_{РОЗДІЛ и}

функо її

державного регулювання земельних відносин в україні

Планування територій: поняття, правові форми, види, порядок здійснення та юридичне значення

Планування тери­торій як об'єкта зе­мельно-правового ре­гулювання є однією з основних функцій державного регулю­вання земельних від­носин. Земельно-пра­вова природа планування території, організаційно-правові форми, порядок здійснення та його юридична природа визначені в ЗК Украї­ни, Законах України "Про основи містобудування" від 16 листопада 1992 р., "Про планування і забудову територій" від 20 квітня 2000 p., "Про Генеральну схему території України" від 7 лютого 2002 р. та ін­шими нормативно-правовими актами.

Планування територій як функція регулювання земельних право­відносин - це врегульована нормами права діяльність органів держа­вної влади та місцевого самоврядування, яка полягає в розробці, за­твердженні та впровадженні містобудівної документації, відповідно до якої здійснюється забудова та інше використання територій насе­лених пунктів і прилеглих до них територій. При цьому територія роз­глядається як частина земної поверхні у визначених межах із власти­вими їй географічним положенням, природними та створеними дія­льністю людей умовами і ресурсами, а також повітряним простором і розташованими під нею надрами. Із зазначеного випливає, що до сфери регулювання територіального планування входить земля як те­риторіальний базис.

У земельному праві України планування територій розглядається через призму суспільних відносин, які регулюються нормами земель­ного, містобудівного та іншого законодавства України.

Суб'єктами таких правовідносин виступають, по-перше, органи державної виконавчої влади (Кабінет Міністрів України, Міністерство регіонального розвитку та будівництва України, місцеві державні ад­міністрації) й органи місцевого самоврядування; по-друге, громадяни та інші фізичні особи; по-третє, юридичні особи. Об'єктом територіа­льного ш\анування є земля в межах території України, землі окремих категорій, населених пунктів, які мають використовуватися як прос­торовий операційний базис для місць розселення людей, здійснення виробничо-господарської діяльності, а також задоволення інших жит­тєвих потреб людини. Зміст правовідносин у сфері планування тери­торій становлять права й обов'язки органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо розробки і прийняття планувальної документації, право громадян та їхніх об'єднань брати участь у здійс­нені планування, зобов'язання фізичних і юридичних осіб дотримува­тися вимог містобудівної документації та ін. Отже, суспільні відносини у сфері планування територій мають комплексний характер, оскільки поєднують у собі елементи управлінської діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування з державним регулюванням земе­льних відносин на місцевому, регіональному і національному рівнях.

Планування територій як функція державного регулювання земе­льних відносин перебуває в безпосередньому зв'язку з веденням дер­жавного земельного кадастру та містобудівного кадастру, оскільки здійснювати планування можливо лише за наявності інформації про кількісний, якісний стан землі, про правовий режим земель і земель­них ділянок.

Організаційно-правовими формами планування територій висту­пають територіально-планувальні документи, а саме різновиди місто­будівної документації.

Відповідно до законодавства планування територій в Україні здійс­нюється на національному, регіональному та місцевому рівнях. Зокре­ма, на загальнодержавному рівні планування територій здійснюється шляхом розробки, прийняття та реалізації Генеральної схеми території України, якою передбачається раціональне використання території нашої держави, створення і підтримання повноцінного життєвого се­редовища, охорона навколишнього природного середовища, здоров'я населення, визначення державних пріоритетів розвитку систем розсе­лення, промислової, соціальної та інженерно-транспортної інфрастрз-к­тури. Генеральна схема розробляється KM України і затверджується BP України. Крім того, за рішенням KM України можуть розроблятися схеми планування окремих частин території України - кількох облас­тей, узбережжя Чорного та Азовського морів, міжнародних транспорт­них коридорів, прикордонних територій тощо.

Відповідно до Указу Президента України від 13 травня 1997 р. "Про пріоритетні завдання у сфері містобудування" і постанови KM України від 19 вересня 1997 р. "Про розроблення проекту Генеральної схеми планування території України" в Україні розроблено Генеральну схему території України на період до 2020 p., затверджену BP Украї­ни 7 лютого 2002 р.

Головна мета Генеральної схеми - установлення державних пріори­тетів щодо раціональних видів і режимів використання території України з урахуванням її соціально-економічних потреб, екологічних обмежень, ресурсних можливостей, регіональних відмінностей. У Ге­неральній схемі викладено передумови, які сприяють використанню території нашої держави, а саме: природнокліматичні умови, сприят­ливі для життєдіяльності людини, значні запаси різноманітних міне­ральних ресурсів, якісний стан земельних угідь. Поряд із цим визна­чено проблеми, які ускладнюють використання території України й окремих міст, зокрема: деформована структура господарського ком­плексу, наявність територій з надзвичайно порушеною екологічною рівновагою, ареалів потенційної загрози життю і здоров'ю населення і територій з несприятливими геологічними процесами. Враховуючи важливе значення екологічного чинника, у Генеральній схемі викори­стана "Загальнодержавна програма формування національної еколо­гічної мережі України на 2000-2015 роки", яка була затверджена За­коном України від 21 вересня 2000 р.

Генеральна схема планування території України складається із тек­стових і графічних матеріалів, у яких проводиться аналіз стану вико­ристання території України, визначаються основні напрямки її вико­ристання, а також викладається механізм реалізації схеми. Реалізація нині чинної Генеральної схеми розрахована на два етапи. На першо­му етапі (2002-2010) передбачається: удосконалення законодавчого, наукового, інформаційного забезпечення планування територій на загальнодержавному рівні; налагодження моніторингу реалізації Ге­неральної схеми; здійснення першочергових заходів щодо планування територій, які забезпечуватимуть досягнення найбільшого економіч­ного, соціального та екологічного ефекту. На другому етапі (2011-2020) передбачається проведення решти заходів у сфері планування

території України, які випливатимуть з Генеральної схеми. Забезпе­чення реалізації Генеральної схеми покладається на KM України і центральний орган виконавчої влади з питань регіонального розвитку та будівництва України.

Планування територій на регіональному рівні здійснюється шляхом розробки, затвердження та реалізації BP АР Крим, обласними та ра­йонними радами схем планування територій АР Крим, відповідних областей і районів, регулювання використання їхніх територій, ухва­лення та реалізації відповідних рішень про дотримання містобудівної документації відповідно до закону. У схемах планування територій на регіональному рівні визначаються заходи реалізації державної полі­тики і враховуються державні інтереси під час планування цих тери­торій, їхні історичні, економічні, екологічні, географічні й демографі­чні особливості, етнічні та культурні традиції.

Планування територій на місцевому рівні забезпечується шляхом розробки, затвердження і реалізації відповідними місцевими радами та їхніми виконавчими органами, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями генеральних планів населених пунктів, схем планування територій на місцевому рівні та іншої міс­тобудівної документації, а саме детального плану території, плану че­рвоних ліній, проекту забудови території тощо.

На місцевому рівні основною організаційно-правовою формою планування території є Генеральний план населеного пункту, яким визначаються основні параметри його розвитку, а саме: потреби в територіях для забудови та іншого використання; потреба у зміні меж населеного пункту, черговість і пріоритетність забудови та іншого ви­користання територій; межі функціональних зон, пріоритетні й допу­стимі види використання та забудови територій; планувальна струк­тура та просторова композиція забудови населеного пункту; загаль­ний стан довкілля населеного пункту, основні фактори його форму­вання, містобудівні заходи щодо поліпшення екологічного і санітарно-гігієнічного стану; території, які мають будівельні, санітарно-гігієнічні, природоохоронні та інші обмеження їхнього використання тощо. Надзвичайно важливе значення генеральних планів населених пунктів як організаційно-правової форми планування територій під­тверджується тим, що на їхній основі сільські, селищні, міські ради та їхні виконавчі органи в межах повноважень, визначених законом, а також Київська та Севастопольська міські державні адміністрації в разі делегування їм таких повноважень відповідними радами здійс­нюють заходи, які мають безпосереднє відношення до регулювання земельних правовідносин.

Зокрема, йдеться про підготовку обґрунтованих пропозицій щодо встановлення та зміни меж населених пунктів, вихідних даних для розроблення планів земельно-господарського устрою території насе­леного пункту та іншої землевпорядної документації, вирішення пи­тань вибору, вилучення (викупу), надання у власність чи в користу­вання земельних ділянок, надання дозволу на будівництво об'єктів містобудування, організацію розроблення та затвердження місцевих правил забудови, детальних планів території, планів червоних ліній, іншої містобудівної документації та проектів, установлення на відпо­відних територіях режиму використання земель, передбачених для містобудівних потреб, а також проведення грошової оцінки земель.

Землеустрій:

поняття, правові форми, види, порядок здійснення та юридичне значення

Землеустрій є од­нією із функцій, яка в поєднанні з пла­нуванням і забудо­вою територій до­зволяє органам дер­жавної влади та мі­сцевого самовряду-

вання забезпечувати регулювання земельних відносин.

У теорії земельного права України землеустрій розглядається в де­кількох значеннях, серед яких можна назвати такі: а) сукупність за­ходів і діяльність з їхньої реалізації; б) самостійний правовий інститут земельного права, тобто системи правових норм, спрямованих на ре­гулювання суспільних відносин у сфері управління, використання й охорони земель та здійснення комплексу відповідних дій щодо вини­кнення і припинення права власності, права користування ними, за­безпечення раціонального, сталого, екологічно збалансованого вико­ристання й охорони їх і мають на меті забезпечення гарантій прав на землю; в) як сукупність технічних заходів, що включають підготовку, складання, виконання та нагляд за виконанням проектної докумен­тації щодо використання, охорони і відтворення земель.

Законодавче визначення поняття землеустрою наведено в ст. 181 ЗК України та в ст. 1 Закону України "Про землеустрій" від 22 трав­ня 2003 p., відповідно до яких землеустрій - це сукупність соціаль­но-економічних та екологічних заходів, спрямованих на регулюван­ня земельних відносин і раціональної організації території адмініст­ративно-територіальних утворень, суб'єктів господарювання, що здійснюються під впливом суспільно-виробничих відносин і розвит­ку продуктивних сил.

Метою здійснення землеустрою є забезпечення раціонального вико­ристання та охорони земель, створення сприятливого екологічного се­редовища та поліпшення природних ландшафтів (ст. 182 ЗК України).

Відповідно до ст. 184 ЗК України досягнення мети землеустрою за­безпечується низкою заходів, а саме: а) установленням (відновленням) на місцевості меж адміністративно-територіальних утворень, земле­володінь і землекористувань; б) розробкою загальнодержавної й регіо­нальних програм використання та охорони земель; в) складанням схем землеустрою, розробленням техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель відповідних адміністративно-територіальних утворень; г) обґрунтуванням установлення меж тери­торій з особливими природоохоронними, рекреаційними і заповід­ними режимами; ґ) складанням проектів упорядкування існуючих землеволодінь і землекористувань та створення нових; д) складан­ням проектів відведення земельних ділянок; е) установленням у на­турі (на місцевості) меж земельних ділянок; є) підготовкою докумен­тів, що посвідчують право власності або право користування зем­лею; ж) складанням проектів землеустрою, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозмін, упорядкування угідь, а також розроблення заходів щодо охорони земель; з) розробленням іншої зе­млевпорядної документації, пов'язаної з використанням та охороною земель; и) здійсненням авторського нагляду за виконанням проектів з використання та охорони земель; і) проведенням топографо-геодезичних, картографічних, ґрунтових, геоботанічних та інших об­стежень і розвідувань земель.

У доктрині земельного права землеустрій поділяється на внутріш­ньогосподарський та міжгосподарський землеустрій.

Міжгосподарський землеустрій визначається як система заходів щодо комплексної організації території декількох землеволодільців, які здійс­нюються з метою їхнього найбільш раціонального використання.

Внутрішньогосподарський землеустрій є комплексом заходів щодо організації території окремого землеволодільця, які здійснюються з метою створення в межах його територіального володіння умов для раціонального використання та охорони земель.

За Законом України "Про землеустрій", міжгосподарський землеус­трій - це сукупність технічних заходів, що включають підготовку, складання, виконання і нагляд за виконанням загальнодержавних та регіональних (республіканських) програм використання й охорони земель; проектів землеустрою щодо встановлення і зміни меж адміні­стративно-територіальних утворень; проектів землеустрою щодо ор­ганізації й установлення меж територій природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреацій­ного та історико-культурного призначення; проектів землеустрою що­до формування земель комунальної власності територіальних громад і проекти розмежування земель державної та комунальної власності населених пунктів; проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок; технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості); технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку; проектів землеустрою щодо створення нових і впо­рядкування існуючих землеволодінь і землекористувань; спеціальних тематичних карт і атласів стану земель та їхнього використання.

Внутрішньогосподарський землеустрій опосередковує сукупність технічних заходів, що включають підготовку, складання, виконання і нагляд за виконанням схем землеустрою і техніко-економічних обґру­нтувань використання та охорони земель адміністративно-тери­торіальних утворень; проектів землеустрою, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозміни та впорядкування угідь; проек­тів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів; робочих проектів землеустрою щодо рекультивації порушених земель, землювання малопродуктивних угідь, захисту земель від ерозії, підто­плення, заболочення, вторинного засолення, висушування, зсувів, ущільнення, закислення, забруднення промисловими та іншими від­ходами, радіоактивними та хімічними речовинами, поліпшення сіль­ськогосподарських земель, підвищення родючості ґрунтів.

Зазначений перелік не є вичерпним, оскільки законами України та іншими нормативно-правовими актами можуть установлюватися інші види документації із землеустрою. Крім того, наведені прикла­ди внутрішньогосподарського та міжгосподарського землеустрою не є безспірними, оскільки чинна система норм правового регулювання відносин у сфері землеустрою відображає істотно нові інтереси сус­пільства, держави й особи, які можуть не відповідати змісту зазна­ченої класифікації.

У чинному земельному законодавстві України землеустрій поділя­ється за рівнем його здійснення на: а) загальнодержавний; б] регіона­льний; в) місцевий.

Землеустрій загальнодержавного рівня передбачає здійснення комплексу технічних заходів щодо території України, які включають підготовку, складання, виконання та нагляд за виконанням докумен­тації із землеустрою стосовно визначення державного кордону Украї­ни, у тому числі встановлення в натурі (на місцевості) державного ко­рдону України; загальнодержавних програм використання та охорони земель; проектів землезютрою щодо організації й установлення меж територій природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного й історико-культурного призначення.

Землеустрій регіонального рівня передбачає здійснення комплексу технічних заходів щодо адміністративно-територіальних утворень, які включають підготовку, складання, виконання і нагляд за реалізацією регіональних програм використання та охорони земель; схем землеуст­рою і техніко-економічних обґрунтувань використання й охорони земель адміністративно-територіальних утворень; проектів землеустрою щодо встановлення і зміни меж адміністративно-територіальних зстворень.

Землеустрій місцевого рівня передбачає здійснення комплексу технічних заходів щодо окремих земельних ділянок, які включають підготовку, складання, виконання та нагляд за реалізацією проектів землеустрою щодо формування земель комунальної власності тери­торіальних громад і проекти розмежування земель державної та ко­мунальної власності населених пунктів; проектів землеустрою з від­ведення земельних ділянок; проектів землеустрою із створення но­вих і впорядкування існуючих землеволодінь і землекористувань; проектів землеустрою, які забезпечують еколого-економічне обґрун­тування сівозміни і впорядкування угідь; проектів землеустрою що­до впорядкування території населених пунктів; робочих проектів землеустрою; технічної документації із землеустрою стосовно вста­новлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості); технічної документації із землеустрою щодо складання документів, які посвід­чують право на земельну ділянку; спеціальних тематичних карт і ат­ласів стану земель та їхнього використання.

Правові підстави здійснення землеустрою визначені в ст. 22 Зако­ну України "Про землеустрій": а) рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо проведення робіт із землеус­трою; б) укладення договорів між юридичними чи фізичними особами

(чсмлсилгкліикгши і землекористувачами) та розробниками докумен­тації із землеустрою; н) судомі рішення.

Замовниками документації із землеустрою можуть бути органи дер­жавної влади, органи місцевого самоврядування, землевласники і зем­лекористувачі. Розробниками документації із землеустрою с юридичні та фізичні особи, які отримали ліцензії на проведення робіт із землеус­трою відповідно до закону. Розробники документації із землеустрою зобов'язані дотримуватися ліцензійних умов провадження господарсь­кої діяльності щодо проведення землевпорядних і землеоціночних ро­біт, затверджених наказом Держанного комітету України з питань ре­гуляторної політики та підприємництва, Державного комітету України по земельних ресурсах № 28/18 від 13 лютого 2001 p., зареєстровано в Міністерстві юстиції України зо № 174/5365 27 лютого 2001 р.

Взаємовідносини замовників і розробників документації із земле­устрою регулюються законодавством України і договором.

Порядок організації, державні стандарти, норми і правила вико­нання робіт із землеустрою, їхній склад і зміст визначаються норма­тивно-правовими актами з питань здійснення землеустрою, які є обо­в'язковими до виконання всіма суб'єктами землеустрою.

За Законом України "Про землеустрій" землеустрій здійснюється за декількома послідовними стадіями: підготовка складання, виконання та нагляд за виконанням проектної документації щодо використання, охорони і відтворення земель. Зазначені стадії землеустрою утворені комплексом взаємозв'язаних дій, зміст яких залежить від виду проек­тної документації, яку необхідно розробити та виконати.

Наприклад, з метою розроблення проектної документації, змістом якої є вивчення стану земель, визначення їхніх якісних і кількісних характеристик, на стадії підготовки здійснюється отримання й аналіз інформації про якісний та кількісний стан земель, що включає здійс­нення геодезичних і картографічних робіт; ґрунтових, геоботанічних та інших обстежень земель, інвентаризації земель, бонітування ґрун­тів, земельно-оціночні роботи.

З метою розроблення схем і проектів використання та охорони земель на стадії підготовки здійснюється збір та аналіз матеріалів про природно-сільськогосподарське районування земель, що містять облік і відображення положення земель з урахуванням природних умов і агробіологічних вимог сільськогосподарських культур в єдиній системі класифікації.

З метою формування нових або впорядкування існуючих землево­лодінь чи землекористувань на стадії підготовки відповідної проект ­ної документації здійснюється отримання й аналіз інформації щодо схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних утворень і терито­рій природно-заповідного фонду й іншого природоохоронного, оздо­ровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення з ураху­ванням матеріалів попереднього погодження місця розташування об'­єкта землеустрою.

Стадія складання відповідної проектної документації щодо вико­ристання, охорони та відтворення земель передбачає документальне оформлення узагальненої та проаналізованої інформації з дотриман­ням вимог щодо технічного, технологічного та інформаційного забез­печення землеустрою і вимог законодавства стосовно конкретного виду проектної документації.

Наприклад, Порядком здійснення природно-сільськогосподарсько­го, еколого-економічного, протиерозійного та інших видів районуван­ня (зонування) земель, затвердженого постановою KM України № 681 від 26 травня 2004 р. визначається зміст документації та кри­терії здійснення районування (зонування) земель.

Зміст стадій з підготовки та складання проектної документації мо­жуть уточнюватись у нормативних чи рекомендаційних актах цент­рального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів. На­приклад, методичні рекомендації з розробки проектів землеустрою щодо розмежування земель державної та комунальної власності, за­тверджені наказом Держкомзему України № 103 від 16 березня 2006 p., передбачають такий порядок розроблення проектів землеуст­рою стосовно розмежування земель державної та комунальної власнос­ті: 1) підготовчі роботи; 2) обґрунтування проектних рішень; 3) оформ­лення проекту.

Виконання проектної документації з використання, охорони і від­творення земель передбачає застосування, у тому числі врахування суб'єктами положень проектної документації при здійсненні діяльнос­ті, пов'язаної з використанням, відтворенням і охороною земель, а також інших видів діяльності.

Суб'єктний склад осіб, що мають виконувати вимоги і правила проектної документації із землеустрою, відмінний від суб'єктного складу осіб, що утворюють стадію підготовки та складання проектної документації, оскільки є необмеженим.

Нагляд за виконанням проектної документації здійснюється у фо­рмах: ліцензування діяльності у сфері землеустрою; здійснення дер­жавної експертизи землевпорядної документації; авторського нагляду

за дотриманням перевірки повноти та якості виконання заходів, окремих рішень, передбачених цією документацією, а також вимог нормативно-правових актів з питань здійснення землеустрою, конт­ролю за виконанням запроектованих заходів із землеустрою і дотри­манням вимог, установлених законодавством України при розробці документації із землеустрою.

Юридичне значення землеустрою на сучасному етапі реформування земельних відносин полягає у створенні адекватного правого механіз­му реалізації високої мети його існування: забезпечення досягнення стану еколого-економічно збалансованого природокористування.

Землеустрій має забезпечувати баланс публічних і приватних інте­ресів у сфері використання основного національного багатства - землі українського народу.

Моніторинг земель: поняття, правові форми, види, порядок здійснення та юридичне значення

У теорії земельного права моніторинг зе­мель розглядається як функція держав­ного регулювання у сфері раціонального використання та охо­рони земель.

За чинним ЗК України моніторинг земель - це система спостережен­ня за станом земель з метою своєчасного виявлення змін, їхньої оцінки, відвернення та ліквідації наслідків негативних процесів (ст. 191-192).

Основним завданням моніторингу земель є прогноз еколого-економічних наслідків деградації земельних ділянок з метою запобі­гання або усунення дії негативних процесів.

Завдання моніторингу земель логічно випливає з його призначення і включає в себе такі правові форми: довгострокові й систематичні спостереження за станом земель, інших природних ресурсів, здатних впливати на якість земель; аналіз екологічного стану земель і прогно­зування його змін, особливо еколого-економічних наслідків деграда-цій земельних ділянок з метою запобігання або усунення дії негатив­них процесів; інформаційно-аналітична підтримка прийняття рішень у галузі охорони навколишнього природного середовища, раціональ­ного використання природних ресурсів та екологічної безпеки; інфо­рмаційне обслуговування органів державної виконавчої влади, орга­нів місцевого самоврядування, а також забезпечення екологічною ін­формацією населення країни та міжнародних організацій.

Крім цього, завданнями моніторингу земель може бути інформа­ційне забезпечення ведення державного земельного кадастру, усіх видів використання земель, організації та здійснення землеустрою, державного контролю за використанням та охороною земель власни­ків земельних ділянок.

Моніторинг земель визначається національним законодавством складовою частиною державної системи моніторингу довкілля, оскі­льки отримані внаслідок спостереження за станом земель відомості об'єктивно характеризують вплив хімічних, фізичних і біологічних факторів на навколишнє природне середовище, рівень його забруд­нення, у тому числі рівень забруднення ґрунтів.

Моніторинг довкілля - це система спостереження за станом навко­лишнього природного середовища, яка регулюється Законом України від 25 червня 1991 р. "Про охорону навколишнього природного сере­довища", Законом України від 18 лютого 1999 р. "Про гідрометеоро­логічну діяльність", Законом України від 11 лютого 1998 р. "Про мет­рологію та метрологічну діяльність", природоресурсним законодавст­вом, а також спеціальним нормативним актом - Положенням про державну систему моніторингу довкілля, затвердженим постановою KM України № 391 від ЗО березня 1998 р.

Система моніторингу довкілля - це відкрита інформаційна систе­ма, пріоритетами функціонування якої є захист життєво важливих екологічних інтересів людини і суспільства; збереження природних екосистем; відвернення кризових змін екологічного стану довкілля і запобігання надзвичайним екологічним ситуаціям.

За чинним ЗК України залежно від цілей, спостережень і охоплення територій моніторинг земель може бути національним, регіональним і локальним.

Національний моніторинг охоплює всю територію України; регіона­льний моніторинг проводиться на територіях, що характеризуються єдністю фізико-географічних, екологічних та економічних умов; лока­льний - на територіях нижче регіонального рівня, окремих земельних ділянок і елементарних структур ландшафтно-екологічних комплексів.

Відповідно до міжнародних програм Україна може брати участь у роботах з глобального моніторингу земель. Крім цього, спостереження за станом земель залежно від терміну та періодичності їхнього прове­дення поділяються на: базові (вихідні, які фіксують стан об'єкта спо­стережень на момент початку ведения моніторишу земель); періоди­чні (через рік і більше); оперативні (фіксують поточні зміни).

Організаційна інтеграція суб'єктів системи моніторингу довкілля на всіх рінях здійснюється органами Міністерства охорони навколи­шнього природного середовища України на основі загальнодержав­них і регіональних (місцевих) програм та укладених між цими суб'єк­тами угод про спільну діяльність.

Ведення моніторингу земель уперше в Україні було запроваджено ЗК України, прийнятим 18 грудня 1990 р., та конкретизовано в По­ложенні про моніторинг земель, затвердженому постановою KM Укра­їни № 661 від 20 серпня 1993 р.

Відповідно до Положення про моніторинг земель об'єктом моніто­рингу є весь земельний фонд незалежно від форм власності на землю.

ЗК України визначає органи державної виконавчої влади, які упо­вноважені забезпечувати ведення моніторингу земель як функцію управління в галузі використання, відтворення та охорони земель. Так, наприклад, KM України має встановлювати порядок проведення моніторингу земель.

Спеціально уповноваженими органами в цій сфері визначаються Державний комітет України із земельних ресурсів і Міністерство охо­рони навколишнього природного середовища України. Відповідно до Положення про державну систему моніторингу довкілля Мінприроди України організує ведення моніторингу всіх природних ресурсів. В його складі функціонує Державна гідрометеорологічна служба, яка забезпечує проведення базових спостережень за забрудненням на­вколишнього природного середовища, у тому числі за станом земель, які здійснюються шляхом зйомок із космічних апаратів, висотних лі­таків, засобів малої авіації, а також наземних зйомок і функціону­вання інших моніторингових систем.

Держкомзем України здійснює моніторинг ґрунтів і ландшафтів; зрошувальних і осушувальних земель; берегових ліній річок, морів, озер, водосховищ, лиманів, заток, гідротехнічних споруд.

Крім цих органів, до державної системи моніторингу довкілля вхо­дять й інші органи державної виконавчої влади, які в межах своїх повноважень забезпечують моніторинг відповідних категорій земель. Це такі органи, як Міністерство охорони здоров'я України, Держав­ний комітет лісового господарства України, Державний комітет вод­ного господарства України, Міністерство аграрної політики України, Національне космічне агентство України, інші заінтересовані підпри­ємства, установи та організації.

Tax, на Міністерство охорони здоров'я України покладається ве­дення моніторингу ґрунтів у місцях проживання і відпочинку насе­лення, у тому числі на природних територіях курортів - на вміст пес­тицидів, важких металів тощо; на Мінагрополітики України - ведення моніторингу ґрунтів сільськогосподарського використання; на Держ-комлісгосп України - ведення моніторингу ґрунтів земель лісогоспо­дарського призначення, на Держводгосп України - ведення моніто­рингу зрошувальних і осушуваних земель тощо.

Система спостереження за станом усіх земель в Україні включає низку послідовних стадій: збирання, оброблення, передавання, збе­реження та аналіз інформації про стан земель, прогнозування їхніх змін, розроблення науково обґрунтованих рекомендацій для прийнят­тя рішень щодо запобігання негативним змінам стану земель і дотри­мання вимог екологічної безпеки.

Так, збирання інформації про стан земель здійснюється шляхом систематичних спостережень за станом земель (зйомки, обстеження і вишукування), виявлення змін, а також оцінки: стану використання угідь, полів, ділянок; процесів, пов'язаних із змінами родючості ґрун­тів (розвиток водної й вітрової ерозії, втрата гумусу, погіршення структури ґрунту, заболочення і засолення), заростання сільськогос­подарських угідь, забруднення земель пестицидами, важкими мета­лами, радіонуклідами та іншими токсичними речовинами; стану бе­регових ліній річок, морів, озер, заток, водосховищ, лиманів, гідроте­хнічних споруд; процесів, пов'язаних з утворенням ярів, зсувів, селе­вими потоками, землетрусами, карстовими, кріогенними та іншими явищами; стану земель населених пунктів, територій, зайнятих наф­тогазодобувними об'єктами, очисними спорудами, гноєсховищами, складами паливно-мастильних матеріалів, добрив, стоянками авто­транспорту, захоронениям токсичних промислових відходів і радіоак­тивних матеріалів, а також іншими промисловими об'єктами.

Оброблення інформації про стан земель оцінюється шляхом аналізу ряду послідовних спостережень і порівнянь одержаних показників.

Інформаційне забезпечення моніторингу земель складається з да­них, які мають необхідну повноту для об'єктивної оцінки ситуації, її моделювання та прогнозування.

Передавання інформації про стан земель забезпечується шляхом створення автоматизованої інформаційної системи моніторингу зе­мель. Узагальнена по районах, містах, областях, АР Крим, а також по окремих природних комплексах інформація, одержана під час спо­стережень за станом земель, передається в пункти збору автоматизо­ваної системи обласних, Київського і Севастопольського міських управлінь земельних ресурсів і Комітету по земельних ресурсах АР Крим. В автоматизованих системах інформація про стан земель нагромаджується в архівах і банках даних і зберігається для подаль­шої її обробки та оцінки.

За результатами оцінки стану земель складаються доповіді, прогнози, рекомендації, які подаються до органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та Держкомзем України для вжиття заходів до відвернення і ліквідації наслідків негативних процесів.

Узагальнює відповідну інформацію з усіх категорій земель і за від­повідний період Держкомзем України. Узагальнена інформація про стан земель в Україні покладається в основу підготовки Мінприроди України розділу про стан земель у Національній доповіді про стан на­вколишнього природного середовища в Україні за рік.

Отже, моніторинг земель в умовах шкідливого техногенного та природного впливу на якість навколишнього природного середовища виступає необхідним попереджувальним засобом охорони земель від їхнього нераціонального використання, запобігання необгрунтовано­му вилученню земель сільськогосподарського призначення, захисту їх від забруднення небезпечними речовинам

Державний земельний кадастр: поняття, зміст, порядок ведення, юридичне значення

Відповідно до ст. 14 Конституції України земля є особливим на ціональним багатст­вом, що перебуває під особливою охоро­ною держави. З ме­тою забезпечення ра-

ціонального використання і охорони земель чинний ЗК України по­кладає на органи державної влади та місцевого самоврядування обов'язки щодо ведення державного земельного кадастру. Тому в земельному праві державний земельний кадастр розглядається як одна із функцій державного і самоврядного управління у сфері ра­ціонального використання та охорони земель, а також регулювання земельних відносин.

Правова природа державного земельного кадастру полягає в тому, що такий кадастр має здійснюватися лише державою в особі її орга­нів чи органів місцевого самоврядування в порядку, передбаченому законодавством України. Це означає, що для практики правового ре­гулювання земельних відносин юридичне значення можуть мати ли­ше дані державного земельного кадастру.

Як функцію державного регулювання земельних відносин держав­ний земельний кадастр слід розглядати крізь призму правовідносин, що виникають між відповідними суб'єктами у сфері земельно-кадастрової діяльності, пов'язаної з одержанням, обробкою, збере­женням і використанням інформації про природний, господарський і правовий стан землі як об'єкта права власності українського народу і особливого національного надбання, що перебуває під особливою охо­роною держави.

Об'єктом таких правовідносин є документована інформація про природний, економічний, правовий режим землі й земельних ділянок у межах території України, що використовуються як просторовий операційний базис для місць розселення людей і об'єктів виробничої діяльності, головний засіб виробництва у сільському та лісовому гос­подарстві, як основа навколишнього природного середовища. Отже, є всі підстави говорити про існування самостійного виду земельно-ка­дастрових інформаційних правовідносин у системі земельно-інфор­маційних суспільних відносин, що регулюються нормами права. Тому ведення державного земельного кадастру має забезпечуватися нор­мами не лише земельного законодавства, а й чинного інформаційного законодавства України.

Суб'єктами земельно-кадастрових інформаційних правовідносин є центральні та місцеві органи державної влади і місцевого самовряду­вання, до компетенції яких належить визначення правових засад ве­дення державного земельного кадастру, проведення земельно-када­стрових робіт, збір і використання даних державного земельного кадас­тру для регулювання земельних відносин. Крім того, суб'єктами зазна­чених правовідносин є також фізичні та юридичні особи, які беруть участь у формуванні кадастрової інформації, її обробці й використанні.

Зміст земельно-кадастрових інформаційних правовідносин станов­лять права і обов'язки зазначених суб'єктів у процесі здійснення зе­мельно-кадастрової діяльності. На основі аналізу норм Закону Украї­ни "Про інформацію" можна визначити поняття земельно-кадастрової діяльності як сукупність дій, спрямованих на одержання, викорис­тання, поширення і зберігання інформації про об'єкти кадастрового обліку (кадастрові облікові одиниці) з метою задоволення потреб гро­мадян, юридичних осіб і держави в кадастровій інформації.

Відповідно до ст. 193 ЗК України державний земельний кадастр має включати в себе систематизоване зведення документованих ві­домостей про місце розташування та правовий режим цих земельних ділянок. їхню оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну харак­теристику, розподіл серед власників землі та землекористувачів. У державному- земельному кадастрі міститься також інформація про суб єктів права на земельні ділянки. Документом у земельно-кадастрових інформаційних відносинах визнається передбачена за­коном матеріальна форма одержання, зберігання, використання і поширення інформації шляхом фіксації її на папері, магнітній, кіно-, відео-. фотоплівці або на іншому носієві. Опис та індивідуалізація кожної земельної ділянки дозволяє виокремити одну- земельну- дішнку серед інших, здійснити її якісну- та економічну- оцінку, присвоїти ко­жній земельній ділянці кадастровий номер. Враховуючи особливості землі як об'єкта права. ЗК України закріплює норму, відповідно до якої дані державного земельного кадастру є основою для ведення ка­дастрів інших природних ресурсів.

Відповідно до ст. 194 ЗК України призначенням державного земе­льного кадастру є забезпечення необхідною інформацією органів державної влади та органів місцевого самоврядування, заінтересова­них підприємств, з'станов і організацій, а також громадян з метою регулювання земельних відносин, раціонального використання та охорони земель, визначення розміру плати за землю і цінності земель у складі природних ресурсів, контролю за використанням і охороною земель, економічного та екологічного обґрунтування бізнес-планів і проектів землеустрою.

Складовими частинами державного земельного кадастру є: а) кадас­трове зонування; б) кадастрові зйомки: в) бонітування фунтів; г) еконо­мічна оцінка земель: ґ) грошова оцінка земельних ділянок; д) державна реєстрація земельних ділянок: е) облік кількості та якості земель.

Відповідно до ст. 197 ЗК України кадастрове зонування включає встановлення: а) місця розташування обмежень щодо використання земель; б) меж кадастрових зон і кварталів; в) меж оціночних районів та зон: г) кадастрових номерів (території адміністративно-територі­альної одиниці). Кадастрове зонування є одним із видів земельно-кадастрової діяльності суб єктів земельно-кадастрових правовідно­син. У ЗК України поняття і зміст кадастрового зонування як одного з видів кадастрової діяльності закріплюється і розкривається вперше. У правовому значенні кадастрове зонування є окремим видом земе­льно-кадастрових правовідносин, що виникають у процесі одержан-

ня, поширення, використання документально оформленої інформації про місця розташування визначених відповідно до ст. 110 ЗК Украї­ни обмежень щодо використання земель, меж кадастрових зон і ква­рталів, меж оціночних районів і зон, кадастрових номерів (території адміністративно-територіальної одиниці). Об'єктом таких правовідно­син є земельно-кадастрова документована інформація щодо встанов­лених кадастрових облікових одиниць.

За ЗК України (ст. 198) кадастрові зйомки - це комплекс робіт, ви­конуваних для визначення та відновлення меж земельних ділянок. Кадастрова зйомка включає: а) геодезичне встановлення меж земель­ної ділянки; б) погодження меж земельної ділянки із суміжними влас­никами та землекористувачами; в) відновлення меж земельної ділян­ки на місцевості; г) установлення меж частин земельної ділянки, які містять обтяження та обмеження щодо використання землі; ґ) вигото­влення кадастрового плану.

Грошова оцінка земельних ділянок є складовою частиною держав­ного земельного кадастру. Тобто грошову оцінку земельних ділянок слід розглядати як урегульований нормами чинного законодавства окремий вид земельно-кадастрової діяльності відповідних суб'єктів, спрямованої на одержання, поширення, використання інформації, необхідної для визначення розміру земельного податку, ринкової вар­тості земельних ділянок при укладенні цивільно-правових угод, а та­кож для інших потреб.

Суспільні відносини, що виникають у процесі здійснення грошової оцінки, регулюються нормами земельного, інформаційного, цивільно­го, фінансового законодавства. Об'єктом правовідносин у сфері гро­шової оцінки земельних відносин є інформація щодо господарської й ринкової цінності земель окремих категорій та земельної ділянки за її місцем знаходження.

Суб'єктами оціночної діяльності у сфері грошової оцінки земель є: органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які здійснюють управління у сфері оцінки земель, а також юридичні та фізичні особи, заінтересовані в проведенні оцінки земельних ділянок; юридичні особи - суб'єкти господарювання незалежно від їхньої ор­ганізаційно-правової форми та форми власності, що мають у своєму складі оцінювачів з експертної грошової оцінки земельних ділянок і які отримали ліцензії на виконання землеоціночних робіт у встанов­леному законом порядку; фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності, які отримали кваліфікаційне свідоцтво оцінювача з експе­ртної грошової оцінки земельних ділянок і ліцензію на виконання зе­млеоціночних робіт у встановленому законом порядку; юридичні осо-

260

би - суб'єкти господарювання незалежно від їхньої організаційно-правової форми та форми власності, які в установленому законом по­рядку отримали ліцензії на проведення робіт із землеустрою.

Грошова оцінка земельних ділянок як складова частина державного земельного кадастру поділяється на два види: нормативну та експертну.

Правову основу здійснення оцінки земель, крім ЗК України та За­кону України "Про оцінку земель" становлять також Закони України "Про плату за землю", "Про інформацію" від 2 жовтня 1992 р. (з на­ступними змінами і доповненнями), "Про оцінку майна, майнових прав і професійну оціночну діяльність в Україні", постанови KM Укра­їни "Про затвердження Методики грошової оцінки земель сільського­сподарського призначення та населених пунктів (тимчасова)", "Про затвердження Методики грошової оцінки земель несільськогосподар­ського призначення (крім земель населених пунктів)", "Про експертну грошову оцінку земельних ділянок" від 11 жовтня 2002 р. № 1531.

Державна реєстрація прав на землю:

поняття, зміст, порядок ведення, юридичне значення

Державна реєст­рація прав на землю є однією із ключо­вих функцій держа­вного регулювання земельних відносин, оскільки її реаліза­ція спрямована на

легалізацію суб'єктивних прав на землю.

З метою забезпечення розвитку ринкових відносин, активізації ін­вестиційної діяльності, збільшення надходжень до державного та міс­цевих бюджетів в Україні прийнято Закон "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень", яким запровадже­но єдину систему реєстрації прав на землю та прав на інше нерухоме майно та їхнє обмеження у складі державного земельного кадастру.

Відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" державна реєстрація речо­вих прав на нерухоме майно та їх обмежень розглядається як офіцій­не визнання і підтвердження державою фактів виникнення, перехо­ду або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речо­вих прав на нерухоме майно та їх обмежень.

За законом державна реєстрація прав на земельну ділянку здійс­нюється після виникнення права на її використання, а тому зводить­ся до офіційного визнання державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на земельну ділянку. Водночас у теорії земель­ного права юридична природа цієї функції розглядається як первіс­ний юридичний факт в юридичному складі виникнення, зміни та припинення права на земельну ділянку.

Відповідно до ч. 1 ст. 125 ЗК України право власності та право по­стійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право влас­ності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації; право на оренду земельної ділянки виникає пі­сля укладення договору оренди та його державної реєстрації.

Державна реєстрація документа, що посвідчує право на земельну ділянку, є юридичним фактом виникнення права на використання земельної ділянки. Таким чином, відповідно до ЗК України державна реєстрація прав на землю виконує легалізаційну функцію, зміст якої зводиться до визнання законним власником чи користувачем земель­ної ділянки того чи іншого суб'єкта і відповідно гарантування держа­вою здійснення та захисту таких прав на земельні ділянки.

Запровадження Законом України "Про державну реєстрацію речо­вих прав на нерухоме майно та їх обмежень" процедури державної реєстрації права на землю має на меті державну реєстрацію того права на землю, яке вже виникло в момент державної реєстрації державного акту на право власності на земельну ділянку, державного акту на право постійного користування земельною ділянкою, догово­ру оренди земельної ділянки.

За чинним Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" державна реєстрація прав на землю виконує легітимаційну функцію, зміст якої зводиться до офіційного визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення права на земельну ділянку.

Об'єктом земельно-реєстраційних правовідносин виступають відо­мості про земельну ділянку.

Так, відповідно до Тимчасового порядку ведення державного ре­єстру земель, затвердженого наказом Державного комітету України по земельних ресурсах № 174 від 2 липня 2003 p., зареєстрованого в Міністерстві юстиції України за № 641/7962 25 липня 2003 p., носієм об'єкта земельно-реєстраційних правовідносин є оформлений (запов­нений) бланк державного акта на право власності на земельну ділян­ку, державного акта на право постійного користування земельною ділянкою, оформлений (укладений відповідно до вимог ст. 15 Закону України "Про оренду землі") договір оренди землі.

Водночас, носієм відомостей про права на земельну ділянку, які підлягають реєстрації відповідно до вимог Закону України "Про дер­жавну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" є зареєстровані державний акт на право власності на земельну ділянку, державний акт на право постійного користування земельною ділян­кою, договір оренди землі.

У сучасних умовах порядок проведення державної реєстрації прав на землю слід розглядати через призму існуючих легалізаційної та ле-гітимаційної процедур.

Легалізаційна процедура державної реєстрації прав на земельну ді­лянку, визначена Тимчасовим порядком ведення державного реєстру земель і передбачає такі головні стадії реалізації цієї функції держав­ного регулювання земельних відносин:

1 стадія - виконавець робіт (суб'єкт господарювання, який має лі­цензію на провадження господарської діяльності щодо проведення землевпорядних робіт) формує та надає реєстратору обмінний файл (файл обміну даними результатів землевпорядних робіт в електронно­му вигляді) разом з технічною документацією.

При цьому обмінний файл має відповідати вимогам, визначеним п. 2.1. Тимчасового порядку. Реєстратором є структурні підрозділи Центру державного земельного кадастру при Державному комітеті України із земельних ресурсів, які мають доступ і вносять відомості до бази даних Автоматизованої системи державного земельного када­стру, ведуть Поземельну книгу, здійснюють видачу і реєстрацію дер­жавних актів на право власності на земельну ділянку та на право по­стійного користування земельною ділянкою, договорів оренди (суб­оренди) землі, а також ведуть книгу реєстрації.

2 стадія - перевірка реєстратором та приймання обмінного файлу, у тому числі порівняння з технічною документацією. Результатом да­ної стадії у випадку відповідності обмінного файлу відомостям, наве­деним у технічній документації, вимогам до структури, змісту та фо­рмату обміну даними, є приймання реєстратором обмінного файлу, про що робиться відмітка на титульному аркуші технічної документа­ції та заповнення реєстраційної картки.

3 стадія - перевірка територіальним органом земельних ресурсів оформленого бланка правопосвідчувального документа на земельну ділянку, відмітки на титульному аркуші технічної документації про приймання обмінного файлу, змісту реєстраційної картки на предмет їхньої відповідності відомостям, що містяться на зазначених матеріа­льних носіях і технічній документації. Результатом даної стадії є за­свідчення в реєстраційній картці підпису керівника територіального органу земельних ресурсів із зазначенням прізвища та ініціалів, що скріплюється печаткою. Зазначене свідчить про достовірність відомо­стей, відображених у технічній документації, реєстраційній картці та бланку правопосвідчувального документа і відсутність розбіжностей.

4. стадія - видача та реєстрація оператором правопосвідчувальних документів на земельну ділянку з одночасним внесенням запису про державну реєстрацію до відповідних розділів книги реєстрації.

5. стадія - внесення відомостей про державну реєстрацію до реєст­раційної картки, що засвідчується підписом керівника із зазначенням прізвища, ініціалів та печаткою оператора (реєстратора).

6. стадія - внесення реєстратором відомостей з першого примірни­ка реєстраційної картки до бази даних Автоматизованої системи державного земельного кадастру. Результатом даної стадії є штамп реєстратора та підпис особи, яка внесла відомості до бази даних Ав­томатизованої системи державного земельного кадастру на першій сторінці реєстраційної картки.

7. стадія - передача на зберігання реєстраційної картки. Перший примірник реєстраційної картки передається на зберігання до архіву реєстратора. Другий примірник реєстраційної картки включається до Поземельної книги, формування та зберігання якої здійснює оператор.

Зазначений порядок виникнення прав на земельну ділянку відпо­відно до Тимчасового порядку буде діяти до прийняття Закону Украї­ни "Про державний земельний кадастр".

Легітимаційна процедура реєстрації прав на земельну ділянку регу­люється Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" і включає такі головні стадії реалізації:

1 стадія - облік заяв про державну реєстрацію прав на земельну ді­лянку та встановлених щодо неї обмежень, а також облік запитів сто­совно надання витягів із Державного реєстру прав.

Державна реєстрація речових прав на земельну ділянку проводить­ся на підставі заяви правоволодільця (правонабувача), сторін (сторони) правочину, за яким виникло речове право, або уповноважених ними (нею) осіб. Державна реєстрація обмеження права на земельну ділянку проводиться на підставі заяви особи, на користь якої встановлено об­меження, якщо інше не передбачено договором або законом.

2 стадія - прийняття і перевірка документів, поданих для держав­ної реєстрації прав на земельну ділянку.

Не приймаються на державну реєстрацію прав документи з під­чищеннями або дописками, закресленими словами та іншими не обу­мовленими в них виправленнями, заповнені олівцем, а також із по­шкодженнями, які не дають змоги однозначно тлумачити їхній зміст. Чинність таких документів може бути встановлена рішенням суду, яке буде підставою для повторного звернення особи щодо державної реєстрації права.

3 стадія - установлення відсутності підстав для відмови в держав­ній реєстрації прав на земельну ділянку та їхні обмеження.

У державній реєстрації права може бути відмовлено в разі, якщо: заявлене право не підлягає державній реєстрації відповідно до норм Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень"; земельна ділянка або більша за площею її час­тина перебуває в іншому реєстраційному (кадастровому) окрузі; із за­явою про державну реєстрацію звернулася особа, яка відповідно до норм зазначеного Закону не може бути суб'єктом права власності на даний об'єкт нерухомого майна або представником такого суб'єкта; подані документи не відповідають вимогам, установленим нормами зазначеного Закону та іншими нормативно-правовими актами, або не дають змоги встановити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують; заяву про державну реєстрацію права власності відпо­відно до правочину про відчуження земельної ділянки було подано піс­ля державної реєстрації обмежень, учинених щодо цього майна; заяв­лене право власності або інше речове право вже зареєстроване.

4 стадія - державна реєстрація речових прав або відмова в такій реєстрації прав і внесення даних до Державного реєстру прав.

Дані до розділу Державного реєстру прав вносяться в разі прийн­яття рішення про державну реєстрацію прав. Державна реєстрація речових прав скасовується в разі припинення дії договору, укладення іншого договору або винесення судом відповідного рішення, про що вносяться дані до Державного реєстру прав. Державна реєстрація обмежень речових прав скасовується на підставі актів органів дер­жавної влади чи органів місцевого самоврядування або їхніх посадо­вих осіб, прийнятих у межах повноважень, визначених законом, або в разі припинення відповідного договору, про що вносяться дані до Державного реєстру прав.