17. Розвиток натурфілософських вчень в епоху відродження

Упродовж всієї епохи Відродження ми зустрічаємося з безмежною ві­рою у здатність людини проникнути в таємниці божественної природи. Саме з цього періоду закладаються основи наукового природознавства, яке спо­чатку набуло рис натурфілософських поглядів.

Натурфілософія (від лат. «натура» - природа і «філософія») є систе­мою умоглядних уявлень про природу, що розроблялася у філософських вченнях. Антисхоластична спрямованість філософії епохи Відродження при­водить до появи пантеїзму як провідної риси всіх натурфілософських вчень.

Пантеїзм (від гр. «пан» - усе, «теос» - Бог) - вчення про тотожність Бога і природи. Бог тут втрачає свій надприродний характер, зливається з природою, завдяки чому сама природа починає обожнюватися.

Одним із найвідоміших представників натурфілософії епохи Відро­дження був німецький кардинал католицької церкви, математик, уродженець містечка Куза в Німеччині Микола Кузанський (1401-1464). Своє вчення він ґрунтує на християнськи переробленому неоплатонізмі.

Центральною ідеєю філософії Кузанського є вчення про тотожність аб­солютного максимуму й абсолютного мінімуму. Це вчення стало передумо­вою обґрунтування нескінченності світу і створення геліоцентричної систе­ми, а також сприяло подальшому розвитку діалектичного методу пізнання.

Поняття «абсолютний максимум» (нескінченне) і абсолютний мінімум (неподільне, єдине) Кузанський розглядає у своєму найвідомішому творі «Про вчене незнання». Виходячи з неоплатонівського поняття Єдиного як неподільного (і тому абсолютного мінімуму), Кузанський стверджує, що єди­не і нескінченне - тотожні. Абсолютний максимум - це нескінченність, біль­шого від неї нічого не може бути, вона нічим не обмежується, їй ніщо не протистоїть. Цей абсолютний максимум і є Бог. Бог як абсолютне буття, як абсолютний максимум є всім і включає в себе все інше. Тому з ним співпадає абсолютний мінімум, єдине. Кузанський доходить висновку: у нескінченності всі протилежності співпадають. У Бозі як нескінченності, абсолютному мак­симумі щезають всі відмінності створеного світу. «У Бозі - все» - це є теза пантеїзму Кузанського. Тому усе в природі, кожна річ і кожне явище є від­биттям Божественного світла і сенсу. Усе в цьому світі збігається з Богом. Таке уявлення стає характерним для натурфілософії Відродження з її праг­ненням осмислити природу як єдине ціле, елементи якого нерозривно зв'язані одне з одним. Пантеїзм Відродження підносив цінність будь-якої окремої речі у світі, природи і людини, ототожнюючи їх з Богом. Людський інтелект, згідно з Кузанським, здатний осягнути єдність протилежностей у нескінченному. Це вміння з'єднувати протилежності у процесі пізнання є ознакою діалектичного методу Кузанського.

Вчення Кузанського спричинило руйнування старої, схоластичної кар­тини світу, яка ґрунтувалася на філософії Аристотеля і геоцентричній астро­номії Птолемея. Вважалося, що центром скінченного світу є Земля. Кузансь­кий заперечує наявність фізичного центра Всесвіту. Бог присутній у всьому світі, виступає і його межею, і його центром. Тому Земля є часткою світу як «обмеженого максимуму», центр якого «всюди і ніде».

Наступний крок у пізнанні нескінченності світу належить М. Коперни­ку (1473-1543), який створив геліоцентричну систему світу. Загалом, епоха Відродження - це час формування першого досвідного наукового знання про природу (з'являються теорії Коперника, Кеплера, Галілея, Бруно та ін.).

Джордано Бруно (1548-1600) поєднує діалектичну ідею тотожності протилежностей Кузанського і геліоцентричну систему Коперника. Пантеїзм філософії природи Дж. Бруно є найрадикальнішим із усіх натурфілософських систем епохи Відродження. Бруно пориває не тільки зі схоластичними уявленнями про світ, але й з основами християнського світобачення. Для Дж. Бруно нескінченним є не тільки Бог, але й природний світ. Більше того, Бруно вису­ває ідею нескінченної множинності світів, тим самим відверто відмовляючись від геоцентричної доктрини. Пантеїзм Бруно мав натуралістичний характер, тяжів до матеріалістичного світогляду. На відміну від М. Кузанського, який природу розчиняв у Бозі, підносив її до Бога, Бруно, навпаки, Бога «зводить» до природи, саму природу перетворює на Бога, визначаючи її «Богом у ре­чах». Джордано проголосив Всесвіт таким, що дорівнює Богові, а Бог був ви­знаний як дієвий і внутрішній початок самого матеріального світу.

Пантеїстична філософія природи Дж. Бруно завершує розвиток рене­сансного мислення. Пізніше, разом з розвитком природознавства на експе­риментальних і математичних засадах починається криза і згасання гуманіс­тичної традиції.