1. Правомірна поведінка, її поняття та види.

Правомірна поведінка – це передбачені правом вчинки особи у певних ситуаціях. Правомірною вважається поведінка, яка не суперечить законодавству, є суспільно корисною, відповідає правовим приписам, гарантується та охороняється державою. Вона суспільно необхідна, бажана і допустима. Правомірна поведінка забезпечує організованість та гармонічність суспільного життя, задовольняє інтереси суспільства та інтереси особи і реалізує свободу поведінки людини.

Правомірну поведінку поділяють за критеріями на такі види:

1. за формою вираження –дії або бездіяльність;

2. за способом детермінації (здійснення)- активна та пасивна;

3. за юридичними фактами – юридичні вчинки, індивідуальні аспекти, правоутворюючі, правозмінюючі, правоприпиняючі діяння;

4. за сферою суспільних відносин – економічна, політична, культурна тощо;

5. за реалізацією норм права – дотримання, виконання, використання та застосування;

6. за суб’єктами – індивідуальна (діяльність людей), групова, колективна (громадських об’єднань), соціальних спільностей, органів держави, посадова, професійна;

7. за способом формування – прямо чи безпосередньо передбачена правом;

8) за змістом правовідносин – здійснення суб’єктивних прав, обов’язків, законних інтересів суб’єктів;

9) за ставленням держави до правомірної поведінки – схвалювана, заохочувана (стимульована), допустима;

10) за зовнішнім проявом – фізична (діяльнісна), вербальна (словесна), документована (на носіях).

Основними формами правомірної поведінки особи вважається такі:

- використання законних суб’єктивних прав;

- дотримання особою встановлених заборон;

- виконання законно покладених на особу обов’язків.

Існує кілька класифікацій правомірної поведінки. Найбільш прийнятною з них є поділ правомірної поведінки за особливостями суб’єктивної сторони (залежно від психологічного ставлення суб’єкта до своєї поведінки).

Правова активність – це добровільне здійснення правових норм, коли суб’єкт переконаний в їх необхідності і справедливості, добре знає право і всебічно бере участь у правовій діяльності.

Звичаєва правомірна поведінка – це необхідність нормованої поведінки суб’єкта, хоч вона може ним і не повністю усвідомлюватися, тому що зумовлена звичкою особи виконати державний припис без роздумів та сумнівів.

Конформна поведінка – це пасивно-пристосовницьке ставлення до правового середовища, коли вчинки здійснюються за принципом “роби так, як роблять інші”, що базується бажанням не відрізнятись від інших, які поводяться правомірно.

Маргінальна поведінка – це правильні вчинки зумовлені страхом юридичної відповідальності в разі вчинення правопорушення. Це стан особи, готової до протиправних дій у безконтрольній ситуації (“беруть, що погано лежить”).

1.2) Стадії вчинення умисного злочину.

Стадії вчинення злочину – це етапи підготовки і здійснення злочину. ККУ розрізняє три стадії:

1. готування до злочину;

2. замах на злочин;

3. закінчений злочин.

Закінчений злочин – це таке діяння, що містить всі ознаки складу злочину, визначеного або передбаченого відповідною правовою нормою Особливої частини Кримінального кодексу України.

Незакінчений злочин – це тільки готування до злочину та замах на злочин.

Готуванням до злочину є підшукування або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину.

Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини ККУ, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі.

Замах на вчинення злочину є закінченим, якщо особа виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від її волі.

Замах на вчинення злочину є незакінченим, якщо особа з причин, що не залежали від її волі, не вчинила усіх дій, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця.

Добровільна відмова – це остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця.

Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину.