3. Повноваження президента Франції

Президент республіки займає вершину в ієрархії державних органів. Водночас Конституція передбачає взаємодію президента і глави уряду: "Акти президента Республіки, за винятком вказаних у статтях 8,11, 12,16,18, 54 і 61, контрасигнуватимуться прем'єр-міністром і, у разі потреби, – відповідальними міністрами". Відповідно до цього положення Конституції, формально-юридичні повноваження президента поділяються на здійснювані ним особисто і на повноваження, що потребують контрасигнації прем'єр-міністра або відповідальних міністрів. На практиці є й інші особисті повноваження, не вказані в статті 19, зокрема прем'єр-міністр призначається без контрасигнації.

Найважливішим особистим повноваженням президента Франції є право розпускати Національні збори, обмежене лише трьома умовами: по-перше, не може бути здійснено розпуск протягом року, наступного після попереднього розпуску, по-друге, розпуск не може бути проведений під час дії надзвичайного становища і, по-третє, розпуск не може бути здійснений тимчасовим президентом республіки, тобто головою Сенату, який посідає вакантну посаду глави держави до обрання нового президента.

Президент може передати на референдум будь-який законопроект, що стосується організації публічної влади, який не суперечить Конституції і відбився б на функціонуванні державних інститутів.

Білет № 19

1. Сутність та функції суспільно-політичних рухів

У створенні та функціонуванні політичної системи значну роль відіграють суспільно-політичні рухи — своєрідна форма вияву політичної активності людських мас. Йдеться про спільну діяльність, об'єднання людей, що різняться своїми ідейними засадами і доктринами, цілями та способами досягнення, чисельністю і внутрішньою структурою, роллю у політичному житті, мірою адекватності потребам суспільного поступу тощо.

Суспільно-політичні рухи — це відповідна організація і водночас політична поведінка, певна її мотивація. Як складний багатогранний феномен суспільно-політичні рухи слід аналізувати передусім з позиції теорії мобілізації ресурсів, тобто як один із видів організації, що має внутрішні і зовнішні ресурси розвитку. При такому підході головне в суспільно-політичних рухах — організація, яка визначає їхню життєздатність. З позиції теорії колективної поведінки суспільно-політичні рухи виступають як форма колективної діяльності в умовах правової держави. Саме така держава забезпечує механізми розв'язання соціальних конфліктів у межах існуючого суспільно-політичного ладу. Нарешті, соціально-психологічна теорія пояснює причини участі в рухах психологічною мотивацією, що з'являється в індивідів унаслідок депривації, тобто відчуття невдоволення існуючим становищем, а об'єктивно — прагненням певної групи людей досягти рівня інших груп, більш розвинених чи благополучних.

Суспільно-політичні рухи не ставлять перед собою мету завойовувати державну владу, що є характерним для політичних партій. Проте вони можуть зіграти істотну роль при зміні правлячих сил і навіть характеру влади. На відміну від політичних партій ніякими своїми структурами рухи не входять у державні інститути, хоча є частиною політичної системи суспільства, їх вплив на уряд здійснюється опосередковано.