Право притулку і екстрадиція

Надання притулку — традиційний інститут міжнародного права. Він однаково регламентований нормами міжнародного права й нормами внут­рішньодержавного права, звичайно на конституційному рівні. В Україні це право закріплене в ч. 2 ст. 26 Конституції. Це саме право встановлене ч. 1 ст. 28 Конституції Російської Федерації, п. 2 ст. 16 Основного закону ФРН, п. 4 ст. 13 Конституції Іспанії та ін. До міжнародно-правових актів належить насамперед Загальна декларація прав людини від 10 січня 1948 р., п. 1 ст. 14 якої говорить: "Кожна людина має право шукати притулку від переслідування в інших країнах і користуватися цим притулком". Ана­логічні приписи є і в інших актах, у тому числі в Декларації ООН "Про територіальний притулок" від 14 грудня 1967 р., а також у Декларації про територіальний притулок, яку прийнято Радою Європи у 1977 р. Як зазна­чається в останньому документі, право притулку надається будь-якій особі, яка має цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за ознакою раси, віросповідання, громадянства, належності до певної соці­альної групи або політичних переконань. Надання притулку є мирним і гуманним актом і не вважається недружнім актом щодо будь-якої держави.

Відповідно до Резолюції Інституту міжнародного права, прийнятої на 44-й сесії 5—12 вересня 1950 р., термін "притулок" означає піклування, яке держава надає на всій території або в іншому місці, що підвідомче яким-небудь органам цієї держави, особі, котра шукає такого піклування. Іноді право притулку називають правом політичного притулку, що не зовсім точно. З наведеної Декларації випливає, що притулок надається не тільки з політичних мотивів, але й з будь-яких інших гуманних причин: расових, релігійних тощо. Разом з тим назва "політичний притулок" зустрі­чається в міжнародних актах.

Право притулку реалізується шляхом надання права в'їзду на терито­рію даної держави і законного там перебування. Особа, яка отримала при­тулок, за своїм статусом прирівнюється до іноземця, але відмінність від іноземця полягає у тому, що її час перебування не обмежений і, головне, той, хто отримав притулок, не може бути висланий із країни і не може бути виданий іноземній державі. Не видавати — головний і, мабуть, єдиний обо­в'язок держави, яка прийняла, щодо такої особи.

Очевидно, що притулок надається лише тим, хто не скоїв звичайних чи міжнародних злочинів. У ряді випадків перелік причин і умов, за яких може бути наданий притулок, обмежується. Так, в Конституції РФ указано, що притулок надається іноземцям, котрі переслідуються за свою діяльність на користь свободи і позбавлені в своїй країні основних прав і свобод. У згаданій ст. 14 Загальної декларації установлено, що право притулку не може бути використане у разі переслідування за скоєння неполітичних злочинів чи дій, що суперечать цілям і принципам ООН.

Конституція України яких-небудь обмежувальних умов для надання притулку не передбачає, хоча очевидно, що притулок не може бути надано кримінальним злочинцям, так саме як і особам, котрі переслідуються за фашистську й іншу діяльність подібного роду або людиноненависницьку пропаганду. Разом із тим, згідно зі ст. 3 Закону України "Про біженців" статус біженця не надається особі, яка до прибуття в Україну перебувала в державі, де могла в установленому порядку отримати притулок чи офор­мити статус біженця.

Розрізняють територіальний і дипломатичний притулок. Перший пе­редбачає надання притулку на території країни, другий — на території дипломатичного представництва даної держави. Дипломатичний притулок має поширення в країнах Латинської Америки, хоча яких-небудь конвен­ційних норм міжнародного права щодо цього не існує. Посередньо право дипломатичного притулку визнавалося ст. 1 Конвенції про право політич­ного притулку, яку підписано в Монтевідео 26 грудня 1933 р. на VII Між­американській конференції, де говорилося: "Державам не дозволяється на­давати притулку в посольствах, на військових кораблях, у військових табо­рах і на військових повітряних суднах особам, які звинувачуються в загальнокримінальних злочинах, переслідуються належним чином, або за­судженим звичайними судами, а також дезертирам із сухопутних або військово-морських збройних сил". З цього випливало, що особам, які не скоїли перелічені діяння, дипломатичний притулок може бути надано. Відомі випадки надання такого притулку в Європі (під час повстання в Угорщині у жовтні 1956 р. католицький кардинал Міндсенті отримав притулок у посольстві США і перебував там тривалий час, а деякі керівники тимчасо­вого уряду Угорщини сховались у посольстві Югославії). Звичайно уряд нарешті дозволяє залишити країну особам, які сховалися на території дипломатичного представництва.

Видача злочинців (екстрадиція). Видача злочинців існує лише на основі внутрішнього законодавства та угод між державами, за винятком військових злочинців, котрі видаються й на основі принципів звичайного права. Слід відокремлювати відмову в притулку від видачі злочинця.

Згідно з угодами держави зобов'язуються видавати злочинців, які пере­бувають на їхній території, для притягнення до кримінальної відповідаль­ності або для відбуття покарання. У видачі відмовляють, коли є підстава припускати, що вимога про екстрадицію має на меті покарати особу за політичні, расові, релігійні чи національні переконання. Держави, як правило, не видають своїх громадян.

В останні роки на підставі багатосторонніх конвенцій держави зобов'я­зались видавати осіб, які скоїли злочини міжнародного характеру (теро­ризм, захоплення заручників тощо).

На підставі ст. 25 Конституції України громадянин України не може бути виданий іншій державі.

8