Апатриди і біпатриди

Апатриди — особи, які не мають громадянства (від слова раtrіа — батьківщина). У Конвенції про статус апатридів від 28 вересня 1954 р. апатридом називається особа, котра не розглядається громадянином якої-небудь держави внаслідок її закону. Цей стан може виникнути з різних причин, наприклад при виході з громадянства з метою отримання грома­дянства іншої держави, яке надається через п'ять — десять років; в ре­зультаті народження від батьків, які утратили громадянство; при позбав­ленні громадянства тощо. Звичайно вважають, що правовий статус апат­ридів наближений або відповідає статусу іноземців у даній державі. Але Конвенція 1954 р. у ряді випадків закликає держави надавати апатридам такого самого статусу, як і власним громадянам. Це стосується, зокрема, положення в сфері свободи релігії і свободи релігійного виховання своїх дітей, захисту інтелектуальної власності (ст. 14), у праві на судовий захист (п. 2 ст. 16), в сфері прав роботи за наймом (п. 2 ст. 17) тощо.

Біпатриди — особи, які перебувають у громадянстві більш як однієї держави. Цей стан ще називають багатогромадянством (множинне грома­дянство). Двогромадянство виникає з-за незбіжності способів набуття громадянства, коли, наприклад, особа набуває громадянства за місцем на­родження (право ґрунту) і за громадянством батьків (право крові). Іноді це можливо в результаті натуралізації, як це неодноразово траплялося у післявоєнний період. Подвійне громадянство може виникнути на підставі міжнародного договору. При подвійному громадянстві доволі часто вини­кає проблема визначення поняття "іноземець". Проблема полягає у тому, що громадянин однієї з держав не має права посилатися на те, що він є в цій країні іноземцем, оскільки має громадянство іншої держави. На це посилаються, наприклад, при ухиленні від служби в армії, при притягненні до кримінальної відповідальності. За первісною редакцією ст. 10 Закону України "Про громадянство" викладене положення було сформульовано таким чином: "За особою, яка є громадянином України, не визнається належність до громадянства іноземної держави". Від біпатридів, тобто тих, що мають два або більше громадянства, слід відрізняти подвійне громадянство, прита­манне деяким складним державам. Так, подвійне громадянство належало громадянам СРСР, тому що вони були громадянами Союзу і громадянами суб'єктів федерації; на підставі ст. 8 (1) Договору про Європейський Союз кожний громадянин держави-члена є громадянином Союзу.

Ефективне громадянство пов'язане з необхідністю визначення фактич­ного або переважного громадянства біпатрида для вирішення проблем, зв'я­заних з колізійною формулою прикріплення (jиs раtrіае або jus domiciliае). У цьому разі виходять з місця постійного проживання, місця знаходження майна, насамперед нерухомого, роботи, проживання сім'ї тощо. Такі випад­ки мали місце в Європі, де існували "прозорі" кордони.

Іноземці

Іноземцем визнається особа, яка проживає на території даної держави, не є її громадянином, але має достатньо доказів належності до громадян­ства іншої держави. Є й інші визначення цього поняття, призначені в деяких випадках для "внутрішнього", а в інших — для міжнародно-право­вого використання. До "достатніх доказів" належності до громадянства іншої держави належить паспорт (закордонний паспорт) або інше законне посвідчення особи, що не втратило придатності. За відсутності документів людина може бути визнана особою без громадянства. Загальновизнано, що до іноземців прирівнюються особи без громадянства.

Поняття "іноземний громадянин" й "іноземець" мають відмінності. Перше означає, що у даної особи є батьківщина, громадянином якої вона і ця батьківщина (держава) визнає її (особу) своїм громадянином. Інозе­мець — це не тільки іноземний громадянин, але й особа без громадянства.

Допущення іноземців на свою територію, так само як і визначення обсягу їхньої дієздатності (режим), належить до виключної компетенції держави. Однак сучасне міжнародне право надто негативно ставиться до будь-яких форм дискримінації іноземців, і держави негайно вживають відпо­відних заходів до тих, хто обмежує права їхніх громадян. Достатньо згада­ти бурхливу реакцію владних структур Росії на початку 1998 р. і ті репре­салії, яких було вжито щодо Латвії, де обмежувалися права російськомовно­го населення та російських громадян. Тому слід ураховувати, що режим іноземців визначається не тільки внутрішнім законодавством, а й нормами міжнародного права, у тому числі й двосторонніми договорами держав, у яких сторони встановлюють стан своїх громадян в іншій державі, яка до­мовляється.

Правовий стан іноземців подвійний. З одного боку, вони є громадяна­ми своєї держави і залишаються під її юрисдикцією. З іншого — вони мають підкорятися законам країни перебування, у тому числі підпадають під юрисдикцію приймаючої держави. Але це не позбавляє іноземця права на дипломатичний захист своєї країни, як це мало місце у латвійських подіях 1998 р. Тут нерідко виникають колізії, наприклад, у зіткненні місце­вого закону про націоналізацію власності й захист власності іноземця, коли такий захист може бути розцінений як втручання у внутрішні справи і порушення суверенітету країни.

Еволюція поглядів і практики на визначення правового статусу іно­земців безумовно належить теперішньому століттю. Чи варто пояснювати, що це пов'язано з бурхливим розвитком загальних і різнобічних зв'язків між людьми. Найчастіше це пов'язують з економікою, але було б непра­вильним випустити з уваги прогресуюче зростання чисельності людства, якому стає тісно в рамках однієї держави. Розвиток транспортних за­собів дає можливість людям швидко переміщуватися з одного кінця зем­ної кулі в інший. Тому від практики мінімального міжнародного стан­дарту був здійснений достатньо швидкий перехід до національного режиму.

Мінімальний міжнародний стандарт визначався як сукупність певних прав, які повинен мати іноземець у даній державі. Практика визначання цієї сукупності виявилася достатньо складною через те, що нерідко вини­кали невідповідності між питанням про зміст стандарту і метод його реа­лізації, наприклад, погано працююче правосуддя зводило нанівець наданий іноземцю обсяг судового захисту. Недоліком також виявлялася відсутність єдиного стандарту, тому держави не могли виходити з принципів взаєм­ності: уявлення про належне в одній країні не збігалися з таким уявлен­ням в іншій. Спроби уточнення стандарту шляхом введення додаткових визначень ("розумна турбота" або "належна дбайливість" про іноземця, потім "основні права людини") хоча й допомогли зрушити з місця вирі­шення проблеми, але залишились недостатніми і вимагали якісно іншого вирішення.

Найбільш поширеними сьогодні є режим найбільшого сприяння й на­ціональний режим, причому режим найбільшого сприяння дедалі більше витісняється національним. Режим найбільшого сприяння — це режим, при якому громадянам даної держави в країні перебування надаються ті самі права, якими користуються на її території громадяни країни, з якою країна перебування підтримує найбільш дружні відносини. Ці права слу­жать свого роду еталоном, за яким вирівнюється режим інших іноземців.

Щодо національного режиму, то його можна визначити як зрівнювання іноземців з правовим статусом власних громадян, за деякими, природно, винятками. Звичайно, іноземцям не надано прав обирати і бути обраними в органи державної влади (хоча в інші представницькі органи, наприклад, у склад місцевого профспілкового органу обрання можливе), служити в збройних силах, вони можуть бути позбавлені права придбання деяких об'єктів права власності (наприклад, землі) і мати ряд інших обмежень. У всіх інших випадках іноземців прирівняно до власних громадян. В Україні щодо іноземців діє національний режим. Правові підстави перебування іноземців в Україні визначаються Конституцією України та іншими нор­мативними актами України. Вони зводяться до рівності перед законом, єдності прав, свобод і обов'язків. Так, у ст. 26 Конституції встановлено, що іноземці й особи без громадянства, які перебувають в Україні на законній підставі, користуються тими самими правами і свободами й виконують ті самі обов'язки, що і громадяни України, за винятками, встановленими Кон­ституцією, законами або міжнародними договорами України.

Разом з тим треба враховувати, що статус іноземців певною мірою залежить від часу їхнього перебування в Україні (це, проте, стосується й інших держав). Такими, що постійно проживають в Україні, вважаються іноземці, які отримали на те дозвіл і посвідку на проживання, видану ком­петентними органами. Іноземці, які перебувають в Україні на інших підста­вах, вважаються такими, що тимчасово перебувають на території України і зобов'язані виїхати у встановлений для них термін (навчання, культурний обмін, туризм тощо). Крім того, іноземці підрозділяються на осіб, підлеглих юрисдикції країни перебування, обмежено підлеглих (консульський персо­нал, екіпажі військових суден та ін.) і звільнених від юрисдикції країни перебування (дипломатичні представники та інші особи, які користуються дипломатичним імунітетом).