Утрата громадянства

Існує ряд міжнародно-правових актів щодо проблеми утрати грома­дянства. Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 р. запрова­дила, що жодна людина не може бути довільно позбавлена свого громадян­ства або права змінювати своє громадянство (п. 2 ст. 15). Проблема утра­ти громадянства вирішується також Конвенцією про скорочення безгромадянства від 30 серпня 1961 р., відповідно до якої істотно обмежуються умови, за якими громадянин може утратити громадянство. Зокрема, ст. 9 Конвенції запровадила заборону на позбавлення громадянства з расових, етнічних, релігійних або політичних мотивів. Це була реакція на незаконні дії фашистських держав, які позбавляли громадянства окремих осіб або групи осіб з національних або расових мотивів, а також на практику тота­літарних держав, котрі позбавляли громадянства з політичних мотивів. У СРСР така практика була у подальшому засуджена.

Слід підкреслити, що в цій сфері українське законодавство повністю відповідає міжнародно-правовим нормам. Спочатку Закон про громадян­ство, прийнятий 8 жовтня 1991 р., з ряду позицій відступав від загально­прийнятих міжнародних норм. Однак в результаті внесених 16 квітня 1997 р. змін він був приведений у цілковиту відповідність до них. Так, розділ ІІІ за первісною редакцією називався "Призупинення громадянства України", тепер — "Припинення громадянства України" не тільки тому, що поняття "призупинення" у міжнародно-правових документах не зустрічаєть­ся, але головним чином тому, що воно не відповідає змісту поняття.

Громадянство припиняється внаслідок виходу з громадянства (відмови від громадянства), утрати громадянства або на підставі міжнародного догово­ру. Заява про вихід з громадянства подається громадянином безпосередньо. Разом з тим Конвенція 1961 р. передбачила прийняття в громадянство в результаті поданої заяви самою особою "або від її імені" (див. п. "b" абз. 1 ст. 4). Мабуть, такий самий порядок можливий і при виході з громадян­ства. У задоволенні клопотання може бути відмовлено, якщо особа має невиконані обов'язки перед державою або майнові зобов'язання, з якими зв'язані інтереси юридичних чи фізичних осіб на території України, або вихід із громадянства призведе до статусу особи без громадянства (ч. 2 ст. 19 Закону України про громадянство за ред. 16 квітня 1997 р.). Останнє положення цієї статті відповідає п. 3 ст. 7 і п. 1 ст. 8 Конвенції 1961 р.

Утрата громадянства може відбутися в результаті добровільного на­буття громадянства іншої держави, вступу на військову службу, в органи безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади іноземної держави. Таким є зміст ст. 20 українського закону про грома­дянство. У цілому це відповідає положенням Конвенції 1961 р., яка нази­ває в числі таких причин надання послуг іншій державі, отримання винаго­роди від іншої держави, принесення присяги або здійснення офіціальної заяви про вірність іншій державі тощо. Правда, Конвенція використовує в цих випадках термін "позбавлення громадянства", від якого наш закон відмо­вився. Крім цього, в українському законі згадується утрата громадянства у зв'язку з наданням свідомо неправдивих відомостей під час його набуття. За первісною редакцією закону передбачалась утрата громадянства осо­бою, яка проживає за межами України і не стала на консульський облік протягом п'яти років. За новою редакцією цей термін приведено у відповідність до п. 4 ст. 7 Конвенції 1961 р. і продовжений до семи років. Утрата громадянства на підставі міжнародного договору має місце у випадках зміни статусу території, що викладалося в тексті стосовно оптації і переселення.