Населення в міжнародному праві

У багатьох підручниках у назві цієї теми традиційно присутнє по­няття "населення". Іноді тема так і називається: "Населення", як це має місце у підручнику за редакцією Є. Коровіна, виданому в 1951 р. Трапляються також назви "Питання населення в міжнародному праві" (див. підручник за редакцією Д.Б. Левіна і Г.П. Калюжного, 1964 р., та підручник В.І. Лісовського, 1970 р.) або "Населення в міжнародному праві" (у підручниках 1970, 1978, 1979 і 1981 рр.). У двотомному курсі "Міжна­родного права" І.І. Лукашука прийнято широко розповсюджену в західній літературі назву "Особисте верховенство держави". Саме так називається відповідний розділ у відомому курсі "Міжнародного права" Л. Оппенгейма (перший півтом першого тому).

У вживанні терміна "населення" є сенс, тому що, на відміну від теорії права, у міжнародному праві державу слід розуміти як сукупність тери­торії, населення і публічної влади, яка нерідко ототожнюється з сувереніте­том. Однак справжній зміст даного розділу курсу — вивчення громадян­ства, у тому числі способів набуття громадянства, способів втрати громадянства, правового статусу іноземних громадян і осіб без грома­дянства, осіб з подвійним громадянством тощо. Це цілком природно, оскільки йдеться про проблеми взаємовідносин людини і держави, про межі юрисдикції держави над особистістю і ступінь її свободи; про захист люди­ни, у тому числі й від власної держави. Все це визначається наперед грома­дянством.

У ряді випадків з даної проблеми виділяють окремий розділ, який сто­сується прав і свобод людини (наприклад, І.І. Лукашук, а трохи раніше Г.І. Тункін у підручнику 1982 р.). Однак така точка зору не безперечна, оскільки права і свободи особистості належать правовому статусу гро­мадянина.

Тому, на нашу думку, даючи назву цій темі доцільно використовувати поняття "громадянство", хоча слід зважати на те, що громадянин — інсти­тут внутрішньодержавного права; у міжнародному праві використовують поняття "людина". Поняття "населення" не можна співвідносити з поняттям "людина".

Наявність відмінностей у правовому статусі громадян різних держав очевидна. Нерідко вони зумовлені не тільки і не стільки суб'єктивними, але й об'єктивними факторами: історичним розвитком, національними або етнічними традиціями тощо. Нереально вимагати від держав Полінезії надання своїм громадянам такого самого статусу, як у розвинених євро­пейських країнах, так само як вважати, що під час законодавчого дозволу багатоженства можна очікувати рівноправності жінок. А проте у свідомість світового товариства дедалі ширше проникають ідеї природних і невід'ємних прав людини. Ці ідеї служать підставою оцінки цивілізованості держави, її права бути гідним членом світового товариства. Як писав Р.А. Мюллерсон, "ці права і свободи мають бути забезпечені людині і в західній і в східній державі, як і в мусульманському, так і в християнському суспільстві, вони не мають залежати навіть від того, чи йдеться про економічно розви­нену країну або про державу світу, який розвивається. Право людини на життя, й особливо оголошення міжнародним злочином геноциду, заборона тортур або інших форм негуманного, принижуючого людську гідність по­водження, право на визнання правосуб'єктності будь-якого індивіда, забо­рона дискримінації за ознаками мови, статі тощо і особливо протиправність расової дискримінації та її крайньої форми — апартеїду — ці і деякі інші права і свободи притаманні будь-якій людині у сучасному світі. Держава зобов'язана забезпечити кожному індивіду реалізацію цих прав. Позбавляючи людину цих прав, вона діє протизаконно, навіть якщо "узаконює" у своєму внутрішньому законодавстві ці дії, тому що її дії щодо людини у даному разі порівнюються не з її національними законами, а з міжнародни­ми нормами і стандартами". У цій великій цитаті відбито суть сучасних поглядів на співвідношення міжнародного права і внутрішнього законо­давства в сфері прав і свобод громадян, в сфері міжнародної правосуб'єкт­ності особистості.

Становлення української доктрини міжнародно-правового статусу осо­бистості відбувається через подолання поглядів на цю проблему, що сфор­мувалась в радянський період. Як відомо, радянська держава спиралась на ідею про неприпустимість втручання міжнародного права в дану сферу державної компетенції. Посилання на державний суверенітет по суті при­кривали тоталітарну практику придушення особистості, а пропагандистські лозунги про соціалістичну демократію як найпередовішу демократію у світі служили ідеологічним обґрунтуванням масового і всеохоплюючого порушення основних прав людської особистості.

Джерелами міжнародного права в сфері прав і свобод особистості, громадянства є основоположні акти про права людини. Насамперед до них належить Статут ООН, який вперше проголосив обов'язок держав співро­бітничати в сфері прав людини. Метою співробітництва оголошувалося прагнення "знову утвердити віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок і в рівність великих і малих націй". Це підтверджувалося й у ст. 55 Статуту, яка про­голошувала, що ООН "сприяє загальній повазі і дотриманню прав людини і основних свобод для всіх, без різниці раси, статі, мови і релігії".

До найбільш важливих правових актів належить Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблею ООН на третій сесії, що відбулася у Парижі 10 грудня 1948 р. Ця декларація — перший в історії міжнародних відносин акт, у якому проголошено широке коло прав і сво­бод людини, котрі підлягають загальному визнанню і повазі. Перелічені в 30 статтях права і свободи мають загальновизнаний демократичний харак­тер і стали еталоном для внутрішнього законодавства держав. У Загальній декларації перелічені чотири групи прав і свобод.

До першої належать невід'ємні від людської особистості права і свобо­ди. Вони ґрунтуються на положеннях Декларації прав людини і громадя­нина з французької конституції 24 червня 1793 р. і Декларації незалеж­ності Сполучених Штатів Америки від 4 липня 1776 р.: "Ми вважаємо очевидними такі істини: всі люди утворені рівними, і всі вони наділені... деякими невідчуженими правами, до яких належать: життя, свобода і праг­нення до щастя". У Загальній декларації проголошується, що всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах. Вони наділені розумом і совістю і мають поводитися один щодо одного у дусі братства". Крім того, проголошується право на життя, свободу і особисту недотор­канність. До цієї самої групи належить право на недоторканність житла, на честь і репутацію, таємницю кореспонденції.

До другої групи належать громадянські права, у тому числі права, при­таманні людині як громадянину, права якого визначаються державою. Це свобода пересування і право вибору місця проживання, право залишати будь-яку країну і повертатися у свою країну, право притулку, право на громадянство і заборона на довільне позбавлення громадянства та ін.

До третьої групи належать політичні права і свободи: свобода думки, совісті й релігії, мирних зборів і асоціацій, право на участь в управлінні справами своєї країни, право однакового доступу до державної служби та ін.

Четверту групу складають економічні, соціальні й культурні права і свободи. Це право на працю, вільний вибір роботи, право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне існування для працівника і членів його сім'ї, право на відпочинок, освіту, на життєвий рівень, включа­ючи їжу, одежу, помешкання, медичний догляд і необхідне соціальне обслу­говування, опіка материнства і дитинства та ін.

Загальна декларація пов'язує користування правами з необхідністю нести обов'язки перед суспільством. Текст Загальної декларації, у розроб­ленні якого брала активну участь делегація України, вперше був опублікова­ний у нашій державі в однойменній брошурі українською мовою у 1963 р.

Крім Загальної декларації, до основних міжнародно-правових актів належать де а пакти: Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права і Міжнародний пакт про громадянські й політичні права, які розробля­лися в органах ООН, зокрема в Комісії ООН з прав людини, членом якої була й Україна. Обидва пакти були прийняті на XXI сесії ГА ООН 16 груд­ня 1966 р. і були ратифіковані Україною 19 жовтня 1973 р. з застережен­ням такого змісту: "Українська Радянська Соціалістична Республіка заяв­ляє, що положення п. 1 ст. 26 Міжнародного пакту про економічні, соціаль­ні і культурні права і пункту 1 ст. 48 Міжнародного пакту про громадян­ські і політичні права, згідно з якими ряд держав не можуть стати учасни­ками цих пактів, мають дискримінаційний характер, і вважає, що пакти, у відповідності до принципу суверенної рівності держав, мають бути відкриті для прийняття участі всіх заінтересованих держав без будь-якої дискримі­нації чи обмеження". Обидва пакти набрали чинності на початку 1976 р. (перший — у січні, інший — у березні). Згадані міжнародно-правові акти є універсальними, такими, що проголошують базисні права і свободи. До цієї самої категорії належить Декларація про надання незалежності коло­ніальним країнам і народам, яка зіграла виняткову роль у повному викоріню­ванні колоніалізму, Декларація про право народів на мир від 12 листопада 1984 р., Декларація про права осіб, які належать до національних або етніч­них, релігійних і мовних меншин (Резолюція ГА ООН 47/135), Декларація про расу і расові забобони від 27 листопада 1978 р., Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 21 грудня 1965 р. та ін. Поряд з ними є регіональні договори з цієї самої проблематики. Це Євро­пейська конвенція про захист прав людини і основні свободи від 4 листопад;, 1950 р., Європейська Соціальна Хартія від 18 жовтня 1961 р., Європейська Хартія про місцеве самоврядування від 15 жовтня 1985 р., Американська конвенція про права людини від 22 листопада 1953 р., Афри­канська Хартія прав людини і народів 1981 р., Арабська Хартія прав лю­дини 1994 р. і Конвенція СНД про права і основні свободи людини 1995 р.

Міжнародно-правове регулювання колективних прав народів ґрунтуєть­ся на вже згаданих основоположних актах — Статуті ООН, Загальній де­кларації і Пактах 1966 р. Вони мають однакову основу — невід'ємний характер прав. Невід'ємними колективними правами є право на самови­значення, право на розвиток, право на суверенітет над своїми природними багатствами і природними ресурсами, право на сприятливе навколишнє середовище, тощо.

В основоположних актах України, насамперед у Конституції, проголо­шуються права і свободи особистості в тих межах, які передбачені міжна­родними стандартами. Про це свідчить зміст розділу II Конституції "Пра­ва, свободи і обов'язки людини і громадянина".