Тема 10. Інфраструктура ринку фінансових послуг

Інфраструктура ринку фінансових послуг (фінансового ринку) покликана забезпечувати можливість реалізації еко­номічних інтересів суб'єктів економіки, сприяти координації усіх їхніх економічних дій, допомагати їм інтегруватись у світовий економічний та фінансовий простір.

Складність вивчення та аналізу просторової організації інфраструктури ринку фінансових послуг пов'язана з багатосег-ментністю останнього. Цей процес ускладнює відсутність одно­значного трактування поняття "інфраструктура ринку фінансо­вих послуг". Для чіткого розуміння поняття "інфраструктура ринку фінансових послуг" проаналізуємо методологічні підходи щодо трактування економічної сутності базових понять: "інфра­структура", "ринкова інфраструктура".

10.1. Поняття та елементи ринкової інфраструктури ринку фінансових послуг

Поняття "інфраструктура" перейшло в економічну термінологію з військової. Військове трактування в свій час роз­повсюдилось і на народне господарство³⁹.

Голіков А.П., Олійник Я,Б., Степаненко А.В. розгляда­ють інфраструктуру як сукупність галузей господарства, що об­слуговують виробництво і населення. Особливістю інфраструк­тури є її ''гнучкість", що дозволяє їй швидко реагувати на зміни умов виробництва та життя населення. До певного рівня вона сприяє розвиткові господарства, підвищенню його ефективності.

-" Типовим, з цієї точки зору, є трактування інфраструктури (від лат. Infra - нижче, structura - будівля, розміщення) як комплексу галузей господар­ства, що обслуговують виробництво і включають: будівництво дорії. каналів. водосховищ, портів, мостів, аеродромів, складів; енергетичне господарство;

транспорт; зв'язок; водозабез печення і каналізацію: освіту: науку; охорону здо­ров'я тощо. [40]

474

Ринок фінанс.оних послуг: •гтрія і практика

Якщо цей рівень перевищує допустимий, то необхідно вдоскона­лювати інфраструктуру».

Під ринковою інфраструктурою автори пропонують ро­зуміти весь комплекс елементів і видів діяльності, які створюють організаційно-економічні умови для функціонування ринкового механізму. Основними її елементами виступають: фонди розвит­ку й підтримки; комерційні банки; аудиторські фірми; лізинги;

асоціації підприємців; товарні біржі; торговельні будинки; біржі праці; фондові біржі; центри інформаційного обслуговування;

бізнес-центри тощо. Об'єкти ринкової інфраструктури здійсню­ють правове та економічне консультування підприємців і захист їхніх інтересів у різних структурах, забезпечують фінансову підтримку, кредитування разом з лізингом, аудитом, страхуван­ням нових господарських формувань, сприяють матеріально-технічному забезпеченню та реалізації продукції підприємств, ре­гулюють рух робочої сили тощо.

Мороз A.M. визначає ринкову інфраструктуру як су­купність (в ідеальному випадку - комплекс) установ, організацій та інших суб'єктів сфери обігу, що забезпечують необхідні умови функціонування ринкової економіки у даній країні чи регіоні. За­лежно від видів ринку, вона поділяється на інфраструктуру рин­ку капіталу⁴', ринку засобів виробництва, ринку праці.

Ринкова інфраструктура, за Комаринським Я., - це систе­ма установ і організацій (банків, бірж, страхових компаній, кон­сультаційних та інформаційно-маркетингових фірм тощо), які за­безпечують вільний рух товарів і послуг на ринку.

Бланк І.А. використовує поняття інвестиційної інфра­структури, що включає найбільш важливі галузі економіки, уста­нови і засоби, що безпосередньо забезпечують процес безпе­ребійного здійснення інвестицій.

Вказані трактування "інфраструктури" та "ринкової інфраструктури" не можуть бути використані без попередніх серйозних обумовлень.

•" Залежно від виконуваних функції! виділяють виробничу, соціально-культурну, інституціііну. еколої ічну, ринкову та ін4)ормаційну інфраструктури.

41

Елементами ринку капіталу е фондова біржа, страхові компанії.

аудиторські організації. брокерські контори (компанії), комерційні банки, дер­жавний страховці! паї ляд. державна інспекція щодо контролю за цінними папе­рами, фонд державного майна, інвестиційні фонди, фонд загальнодержавних науково-технічних прої рам, стабілізаційні фонди, інноваційні фонди.

475

Ходаківська В. II., Нсляєв В. В

По-перше, в сучасних умовах значення невиробничих га­лузей вже не можна зводити до виконання ними деяких до­поміжних функцій, як наприклад, "обслуговування". У розвине­них країнах "третинний сектор" (сфера послуг у всій її багато-манітності) перетворюється у провідну сферу зайнятості.⁴²

По-друге, необхідно відійти від галузевого підходу, що зводиться до виділення "головних" і "другорядних" галузей. Рин­кова інфраструктура може бути правильно зрозуміла і кла­сифікована тільки на основі макроекономічного підходу, згідно з яким інфраструктура в ринковій економічній системі не обслуго­вує, а забезпечує нормальне функціонування всієї економіки.

По-третс, характеризуючи ринкову інфраструктуру, слід виходити з того, що на розвиток економіки впливають не тільки об'єктивні, але й суб'єктивні фактори, причому роль останніх у сучасних умовах зростає. Тому до складу інфраструктури слід включати не тільки матеріальні елементи.

Інфраструктура - це сукупність елементів, що забезпечують безперебійне функціонування взаємозв'язків об'єктів і суб'єктів певної відносно самостійної системи й оптимізують їх взаємодію.

У макроекономічному розумінні ринкова інфраструктура носить не обслуговуючий, а забезпечуючий характер щодо всієї економіки країни. Тому, в макроекономічному розумінні, ринкова інфраструктура - це підсистема ринкової економічної системи, сукупність елементів якої забезпечує функціонування взаємо­зв'язків між господарчими суб'єктами; оптимізує рух товарно-грошових потоків і носить не обслуговуючий, а забезпечуючий характер щодо економіки країни.

Ринкова економіка - це товарно-грошова економіка. За­безпечення просування товарно-грошових потоків здійснюють відповідні інститути загального та спеціального призначення. Во­ни утворюють інституційний елемент ринкової інфраструктури. Стан інститутів ринкової інфраструктури неоднорідний як із кількісної, так і з якісної точок зору. Зміст ринкової інфраструкту­ри не може бути зведений до сукупності лише інституціональних елементів. У сучасній ринковій інфраструктурі прийнято виділяти інформаційний елемент. Це інформаційні мережі та потоки, асоціації чи добровільні об'єднання, що представляють інтереси інших інститутів "знизу" (наприклад, Асоціація українських

"- Типовим прикладом можуть бути ін4юрмаційні системи, що прони­зують усі сфери діяльності людства.

476

ринок фінансових послуг: теорія і іірлкгики

банків), а також інститути, що забезпечують зворотний зв'язок між суб'єкгамн ринкових відносин (наприклад, засоби масової ін­формації). Суб'єктивним є третій законодавчий елемент, під яким розуміють відповідну частину господарської о законодавст­ва, що регламентує як діяльність інститутів ринкової інфраструк­тури, так і поведінку суб'єктів ринкових відносин. По суті, він за­дає "правила гри" в ринковій економіці. Соціальний елемент відо­бражає рівень ринкового мислення (менталітет) населення і його готовність діяти за правилами і закономірностями функціонуван­ня римку. Саме ці елементи визначають цілісність і завершеність як ринкової інфраструктури в цілому, так і окремих її елементів.

Найменш розвиненими в кількісному і якісному відно­шенні, з точки зору відповідності до вимог ринкової економіки, є компоненти інфраструктури фінансовою ринку. Аналізуючи стан розвитку ринкової інфраструктури України, слід визнати, що ринковою її ще важко назвати. Існуюча інфраструктура с пе­рехідною, незрілою, несформованою, причому в кожному з означених нами складових елементів: іиституї^іиному, інформаційному, юри­дичному та соціальному.

Розглянемо інфраструктуру фінансового ринку, з точки зору її розміщення, в декількох контекстах. По-перше, фінансо­вий ринок та його інфраструктуру як певну автономну систему, з припущенням, що його автономність не абсолютна, тому що в реальному житті фінансовий ринок не існує ізольовано від усієї економіки. По-друге, будемо розрізняти глобальну (розглядати­меться на національному рівні) і локальну інфраструктуру фінан­сового ринку (на рівні окремих регіонів та територіально-адміністративних утворень).

Діяльність інфраструктури у внутрішній системі фінансо­вого ринку сприяє формуванню попиту на фінансові послуги, зростанню обсягу асортименту пропозиції фінансових продуктів. До внутрішньої системи фінансового ринку відносять фінансо­вий і кадровий потенціал, наявність і довіру клієнтів, уміння спів­працювати з фінансовими інститутами, якість маркетингової діяльності та ефективність стратегічних рішень.

Фінансові інститути фінансового ринку реалізують свої економічні іітгереси з урахуванням дій різних факторів зовнішньо­го середовища, причому на деякі з них він може опосередковано впливати, дія ж інших факторів виходить за межі впливу інсти­тутів, і він повинен пристосовуватись до них. До факторів, на які

477

Ходаківсіїка В.11., бсляєі! В. В

може впливати фінансовий інституї, на-іежаїї,: ринковий попні. конкуренція, рівень розвиїку інфраструктури фінансовою ринку (окремого сегменту фінансового ринку). До неконтро.іьоваїїих факторів, що впливають на формування інфраструктури фінансо­вої о ринку, належать: загальноекономічна ситуація в регіоні. країні та за її межами: рівень жигтя та заощадливості населення:

кон'юнктура фінансової о ринку; демографічна ситуація юіцо. Дія цих факторів визначас поведінку 4янансових інсти тутів у ринково­му середовищі, формує стратегію і тактику, окреслює мож-іивосгі просування на ринку фінансових послуг у межах певної території.

Аналізуючи стан розвитку ринкової інфраструктури фінансового ринку України, слід визнати, що ринковою її ще важко назвати. Існуюча інфраструктура фінансового ринку є пе­рехідною, незрілою, несформованою, причому в кожному з еле­ментів, які формують її зміст. До елементів інфраструктури фінансової о ринку належать: правове інформативне забезпечен­ня; інформаційна мережа; інститунійна мережа (кредитно-фінан-сова система); система підготовки кадрів (страхові сюрвсйсри, андерайтери), наукове обслуговування; аудиторська мережа;

професійна етика і мова, менталітет населення.

Інформаційна складова характеризується низьким рівнем професійного аналізу та рекомендацій на основі використання сучасних інформаційних систем, особливо в галузі українізації ді-ловодства та технічного аналізу діяльності сегментів фінансово­го ринку.

Законодавче забезпечення діяльності суб'єктів фінансово­го ринку характеризує ться низькою ефективністю. Причиною цього с недостатньо розвинена законодавча база та її нестійкість, а також часті перегляди "правил гри" на фінансовому ринку. Із-за відсутності в законодавчих та наукових виданнях, засобах ма­сової інформації чіткого трактування сутності поняття "фінансо­вий ринок", проблемою є відслідковування інформаційних по­токів, що дають можливість оцінити та спрогнозувати ситуацію, що складається на певних сегментах •га гериторіальних проявах фінансової о ринку. Соціальний моніторинг фінансових можли­востей та інвестиційних уподобань населення регіонів показує, що рівень економічного, а особливо "біржового" мислення і сприйняття ринкового фінансового механізму громадянами Ук­раїни далекий від того, який вимагається для включення соціаль­ної активності мас у функціональну сисгему фінансового ринку.

478

Ринок фііінисопих послуг: теорія і практика

Наднизькі показники забезпечення населення комерційно-фінан-совою інформацією щодо діяльності фінансових посередників на реї іональних фінансових ринках та певний інформаційний ваку­ум, що спосгсрії асться в реї іонах України, призводять до частко­вої присуїносії на фінансовому ринку потенційного інвестора економіки населення.

Розвиток інфраструктури фінансового ринку України по­винен бути побудований за міжнародними стандартами, але з урахуванням специфіки нашої країни.

Для розбудови інфраструктури таких сегментів фінансо­вого ринку, як грошовий і кредитний ринок, необхідно посилити ринкові процеси в регіонах та роль у них місцевих органів само­врядування, активізувати створення стабільного і сприятливого для їх розвитку законодавства, здорового конкурентного середо­вища, сприяти поверненню довіри з боку населення і суб'єктів підприємницької діяльності; при підтримці з боку держави роз­вивати мережу філій і активізувати інвестиційну діяльність банків та інших фінансово-кредитних установ, що найбільш при­стосовані до інвестиційної діяльності, створити спеціальну банківську установу, основною метою якої було б питання довго­строкового кредитування.

Зупинимося на аналізі та оцінці інституційного елемента інфраструктури фінансового ринку, а саме: особливостях тери­торіальної організації існуючих банківських і небанківських фі­нансових інститутів та контрактних фінансових посередників;

визначимо соціально-економічні чинники, що повинні, згідно зі світовим досвідом, обумовлювати появу нових видів фінансових посередників у системі фінансового ринку України.

Роль банків у інфраструктурному забезпеченні ринку фінансових послуг

Фінансові інститути в силу самої природи грошових по­токів, що проходять через них, важко поділити на загальні (на­приклад, транспорт в інфраструктурі товарних ринків) та спеціальні (товарні біржі та торговельна мережа інфраструктури товарних ринків). Так як грошова форма капіталу є найунівер-сальнішою й обезличеною, що пронизує всі сторони життя сучас­ного суспільства й об'єднує всі сфери життя, при характеристиці інститутів грошового ринку їх можна більш-менш чітко розділи­ти на приватні інститути та державні. Стосовно приватних інс-

479

Ходаківсіжа В. 11., Беляєв В. В

титу'пв, ю, відповідно до основних функцій грошей (міра вартос­ті, засіб обіїу і засіб збереження вартості), історично сформува­лась мережа фінансово-кредитних установ, ключове значення в якій відіграють банки. У силу поточності та мобільності грошо­вого капіталу, банки перетворились у найбільш універсальніш еле­мент інфраструктури фінансового ринку, що забезпечує як взаємодію суб'єктів господарювання, так і здійснення інвестицій, так як і зниження підприємницьких ризиків.

Як показує світовий досвід, процес створення оптимальної банківської мережі є триваліш •и. Період екстенсивного росту, з яким був пов'язаний перший етап становлення системи ко­мерційних банків в Україні, закінчився (на 1 січня 1998 року нара­ховувалось 227 КБ), але з точки зору готовності банківської сфе­ри стати кровоносною системою ринкової економіки, вияв­ляється, що вона в Україні ще далека від досконалості. Перш за все, це стосується генерального напряму її трансформації, в якості якого виступає створення дворівневої банківської системи класичного типу: "центральний банк - система комерційних банків ". У цілому цей напрям витримується, але досить супереч­ливо і непослідовно. У порядку демонополізації держвласності великі галузеві банки - Промбудбанк, Агропромбанк, Ощад­банк, Житсоцбанк і Зовнішекономбанк було перетворено в ко­мерційні банки (відповідно, Промінвестбанк, АКБ "Україна", Ощадбанк, Укрсоцбанк і Ексімбанк).

Труднощі у становленні та розмітку мережі АЬ'¹ відбувають­ся не тільки через непослідовну політику НБУ, але і внаслідок .мо­лодості самої системи КБ. Серед факторів, що стримували розви­ток мережі КБ, слід виділити несприятливу макроекономічну си­туацію, в умовах гіперінфляції 1993-1994 pp. більшістю КБ було обрано інфляційну модель стратегії розвитку, при якій процес за­робляння грошей банком максимально полегшений, а довгостро­кові програми розвитку просто ігнорувались, протягом 1994 p. ставка податку на прибуток банків складала 55%, при стандарт­ному рівні оподаткування інших суб'єктів підприємницької діяль­ності 22%. Все це, разом узяте, стимулювало активізацію участі банківської системи у тіньовій економіці, головними формами якої стали махінації з кредитними ресурсами, грошовою готівкою

— Період екстенсивного росту, з яким був пов'язаний перший етап ста­новлення системи комерційних банків (КБ) в Україні, чакінчикся (на 1 січня 1998

року нараховувалось 227 К-Б).[84]

480

ринок фіпяігсоиих послуг: теорія і практики

і переказами валюти за кордон. Негативні тенденції в розвитку банківської системи, будучи віддзеркаленням несприятливих про­носів, що відбуваються як у ній самій, так і в економіці в цілому, спричинили відповідний вплив на суспільну свідомість.

Мережа комерційних банків, що склалася, далеко не оп­тимальна як із точки зору співвідношення великих, середніх і дрібних банків, так і з точки зору їх регіональної о розміщення. Прослідковується хибна лінія, яка направлена на стимулювання скорочення чисельності банків у регіонах з метою підвищення ступеня якості управління банківською системою. У зв'язку з цим в основі політики НБУ має лежати положення про те, що банків не повинно бути мало, їх повинно бути стільки, скільки потрібно, включаючи великі, середні і дрібні.

Сьогодні в Україні більше половини фінансового ринку контролюють 6 найбільших рейтингових банків: Промінвестбанк, Ощадбанк, Приватбанк, "Україна", Укрсоцбанк і "Аваль". Щодо регіональної структури розміщення комерційних банків в Україні, то найбільше їх у Київській (53 банки або 41° о із 1 ЗО найбільших ко­мерційних банків по всій Україні), Харківській (13 банків або 10%), Дніпропетровській (11 банків, або 8,5%), Донецькій (8 банків або 6,2%), Одеській (8 банків або 6,2%), АР Крим (8 банків або 6,2%), Запорізькій (6 банків або 4,6%), Львівській (5 банків або 3,8%) об­ластях. Із 51 найбільших комерційних банків ЗО припадає на Київську область, по три банки - в Дніпропетровській і До­нецькій областях, чотири - в Запорізькій, п'ять - у Харківській, два - в Одеській, по одному - у Львові, Кременчуці та Луцьку.

Таке розмежування територіальної банківської інфраструк­тури пов 'язане з нерівномірністю територіального розміщення при­родно-ресурсного потенціалу та продуктивних сил. Тобто існують "багаті" і "бідні" території. Оздоровлення фінансів області по­требує збільшення розмірів місцевих бюджетів та посилення їх ролі у формуванні дохідної частини своїх бюджетів. Розміри відрахувань у бюджети повинні відповідати рівню економічного та соціального розвитку регіону і визначатися на основі його за­гальноекономічних показників, зокрема питомої ваги у загальній сумі валового національного продукту і національного доходу держави. Держава і місцеві органи самоврядування повинні вес­ти своє бюджетне господарство самостійно та незалежно одне від одного. Регіональна політика України е компетенцією місцевих органів самоврядування. Через систему регіональних програм і

481

Ходаківська В. і 1., Беляєіз В. В

щучку податкову систему можна заохочувати капіталовкладен­ня в інші регіони. Тому нині повинна підвищуватися роль місце­вих податків і зборів, які повинні становити основну частину дохідної бази місцевих бюджетів.

Однією з актуальних проблем нинішнього перехідного періоду є становлення в Україні мережі муніципальних банків, покликаних забезпечувати централізоване обслуї овування вико­навчих органів місцевої влади, об'єктів міського господарства й організацій, що фінансуються з міського бюджету, а також аку­мулювати значні засоби для реалізації міських програм, проводи­ти операції з муніципальними цінними паперами.

Розглядаючи per тональний аспект формування банківсь­кої системи України, необхідно враховувати економічні, політич­ні та соціальні особливості розвитку окремих регіонів. Об'єктив­на оцінка такої специфіки дозволяє банкам краще, оперативніше визначати сфери і географію реалізації своїх інтересів. Існуючі регіональні банки відстають від столичних, більшість із них не володіють сучасними банківськими системами через слабку підготовку персоналу, а також низький рівень комп'ютеризації і комунікаційних мереж.

Досить бідним залишається набір банківських послуг, що надаються клієнтам у регіонах. Гострою є проблема кризи регі­ональних банків, врятування яких у більшості залежить від відповідної політики місцевої влади. Схема організації муніци­пальної банківської структури в нашій країні на сучасному етапі поки що не спрацьовує і зводиться до використання для муніци­пальних потреб (за умови укладеної угоди) вже існуючих комер­ційних банків. Наприклад, міські органи влади Харкова уклали подібні угоди одразу з двома комерційними банками -"Грант" і "Регіон- банк", що були відібрані на конкурсній основі (в розра­хунок при цьому приймались реальні величини капіталу, прибу­ток, рентабельність активів, вільні рейтинги банків).

Комерційні банки, що створюються в регіонах, відповід­но до світового досвіду, повинні знаходитись під контролем те­риторіального резервного банку. Резервні банки є певною мірою самостійними територіальними центральними банками, що про­водять свою політику облікової ставки відповідно до місцевих умов, але під наглядом Ради управляючих.

За своїм характером і господарським статутом тери­торіальний резервний банк є корпорацією, власниками якої є ко-

АЯ9

Ринок фінансоїмх послуг: теорія і практика

мсрційні банки даного регіону, що формую ть його капітал на паііовіи основі. Територіальних обмежень для відкриїтя ві;іді-.іень банків у більшості економічно розвинених країн не існує. Належних методичних підходів до проектування регіональної мережі комерційних банків у нас ще не розроблено.

В основі створення регіональних мереж банків у за­рубіжних країнах лежать дві групи факторів. Перша пов'язана з рухом за клієнтами. Друга пов'язана з конкурентною боротьбою. Великі, фінансове міцні банки прагнуть поглинути слабкі фінан­сово-кредитні установи, перетворити їх на свої відділення.» Мо­дель регіональної мережі зорієнтована на домінування інтересів банку у діяльності структурних підрозділів, відповідальності бан­ку як юридичної особи перед акціонерами, кредиторами, вклад­никами за ефективну та стабільну діяльність.

Для побудови моделі регіональної мережі банків в умовах України використано ідею визначення рейтингу привабливості регіонів, яка дає змогу виявляти потенціал подальшого розвитку мережі філій, а також пропонувати набір основних для даної фінансово-кредитної установи банківських послуг.

Будуючи модель регіональної мережі, слід враховувати, насамперед, можливості використання об'єктивної базової інформації, в тому числі статистичних даних. Для визначення рейтингу відносної привабливості регіонів необхідно враховува­ти такі фактори: банківський ринок, регіональна економіка, гео­графія, кадровий потенціал, перспективи регіону, матеріально-технічна база, місцева влада.

Доцільним щодо вдосконалення фінансової інфраструк­тури на місцевому ринку капіталів та міжбанківської конкуренції було б створення вільної банківської зони в Україні. Існує два варіанти створення вільної банківської зони: в межах однієї з існуючих економічних зон; окремо від існуючих спеціальних еко­номічних зон. На території певного міста створюється "спеціаль­на банківська зона", в якій впроваджується спрощений порядок

^ Наприклад, у Німеччині 6 найбільших фінансово-кредитних уста­нов мають у країні близько 3,5 тисячі відділень, а кількість філій усіх банківських інститутів, враховуючії ощадні банки та кредитні кооператир'ї. пе­ревищує 40 тисяч. [85] Регіональна мережа банків C1UA налічу? близько 7 тисяч банківських установ із 50 тисячами відділень. Однак у 1990-ті роки в СІНА (у 47 штатах) прийнято законодавчі акти. якими дозволяється банкам створювати відділення в інших регіонах країни.

483

Ходакінська В.П-, Беляєн В. В

реєстрації банків з іноземним капіталом. Для нього необхідна відповідна правова база і полі гич на воля керівників держави. За­вдяки спеціальній банківській зоні на території України підви­щиться привабливість країни для іноземних інвесторів; розвиток відносин між офшорними та зарубіжними банками у сфері банківських послуг сприятиме освоєнню банківських ноу-хау місцевими банками; з'являться нові робочі місця для жителів, які обслуговуватимуть банківський бізнес; збільшаться загальні ви­датки на обслуговування банківської системи (заробітна плата, орендна плата, плата за житло тощо); з'являться додаткові над­ходження до місцевого бюджету .

З точки зору довгострокових інтересів самої банківської си­стеми вона потребує стабільного і сприятливого для її розвитку за­конодавства, здорового конкурентного середовища, довіри з боку на­селення і суб 'єктів підприємницької діяльності.

Удосконалення інфраструктури фінансового ринку України у просторовому вимірі передбачає у перспективі розширення кількості та якості системи небанкіеських інститутів, кожен окремий еле­мент якої лежить в основі функціонального механізму того чи іншого сегмента фінансового ринку. Вся небанківська частина інституційної складової фінансового ринку характеризується ще меншою впорядкованістю та керованістю порівняно з банківсь­кою сферою. Характерною рисою цього сегмента є хвороба рос­ту. Як правило, до складу небанківських фінансових інститутів відносять страхові компанії, державні пенсійні фонди, недержавні пенсійні фонди, пенсійні фонди (каси) підприємств, інвестиційні фонди та компанії, трастові компанії, фондові біржі, валютні біржі, депозитарії, реєстратори, ломбарди, кредитні спілки тощо.

Основні її напрями повинні бути направлені на зміцнення банківської системи України та враховувати наступні положення:

• політика адміністративного витіснення малих банків не відповідає принципам ринкової конкуренції, а відсут­ність у деяких регіонах територіальних банків (Кірово­градська, Вінницька, Миколаївська) - неприпустиме явище на економічному полі регіону та країни;

• процеси консолідації банківських установ повинні ви­значатися економічною доцільністю і ринковими ме­ханізмами, а не адміністративно-командними метода­ми; слід посилити ринкові процеси в регіонах та роль у них місцевих органів самоврядування;

484

ринок фінапсоїзих послуг: теорія і практики

• економічні нормативи не с інструментом реіу;повання конкуренції, вони повинні використовуватись лише з метою забезпечення сгійкості кредитної організації;

• необхідний диференційований підхід до капіталу банків у регіонах;

• повинні бути переглянуті норми обов'язкового банків­ського резервування. Альтернативою може бути сти­мулювання розвитку практики страхування банківсь­ких операцій (на основі визначення їх ступеня ризику);

• при застосовуванні законодавства про банкрутство підходи не повинні бути занадто жорсткі: хвиля масо­вих банкрутств банків не має ані економічного, ані політичного сенсу;

• комерційні банки, що створюються в регіонах, згідно зі світовим досвідом, повинні знаходитись під контролем територіального резервного банку- Резервні банки є са­мостійними територіальними центральними банками, що проводять свою політику облікової ставки відповід­но до місцевих умов та під наглядом Ради управляючих;

• при побудові моделі банківської системи регіону не­обхідно враховувати соціально-економічний розвиток регіону та якість життя населення відповідного регіону (потрібно розраховувати інтегральні показники на ос­нові показників офіційної регіональної статистики);

• регіональні (територіальні) банки повинні мати .мере­жу філій в інших регіонах, що дає змогу клієнтам нала­годити зв'язок з діловими партнерами в різних части­нах країни;

• для відстоювання своїх прав на місцевому та всеук­раїнському рівні повинні створюватися територіальні банківські спілки.'

Банківські інформаційні технології

У 60-х 80-х роках у багатьох банках світу спостерігало­ся значне збільшення потоків і обсягу операцій. Обчислювальні можливості та потужності мереж і систем обробки інформації бу­ли дуже малими.

Кінець 80-х - початок 90-х років привів до необхідності створювати електронне банківське середовище, оскільки значна кількість банків почала сприймати комп'ютерні системи, телеко-485

Ходаківська В. 11., Беляєи В. В

мунікаційні мережі та інформаційні технології як могутню стра­тегічну зброю, яка допоможе їм краще обробляти, передавати і зберігати банківську інформацію, швидше обслуговувати клієнтів і значно випередити конкурентів.

У 90-т-і роки через послаблення державного регулювання банківської діяльності все більшого значення набуває застосування технології для розв'язання потреб банківської справи. Якщо в ми­нулому банки мислили категоріями "даних", то тепер мова йде про "інформацію". Стає зрозумілим, що володіння інформацією та уміння опрацьовувати її за допомогою сучасних інформаційних технологій, с рівнем, при якому володіння інформацією може вико­ристовуватися як стратегічна зброя. Для досягнення цього пот­рібно забезпечити миттєвий доступ користувачеві до інформації з будь-якого джерела, в будь-який час, із будь-якого місця країни.

Початок процесу комп'ютеризації банків у світі відносять до 60-х років, коли з'явились перші автоматизовані системи бух­галтерського обліку, обробки рахунків клієнтів і платежів за че­ками.

Уже в 70-ті роки банки зробили дуже багато, щоб набли­зитись до клієнтів, перейти на співпрацю з клієнтами, а не з ра­хунками. Телекомунікаційна техніка в цей час забезпечила мож­ливість обслуговувати клієнта в будь-якому відділенні банку не­залежно від місця знаходження його рахунку.

80-ті роки ознаменувалися значними успіхами у введенні "електронних" грошей. З'явились банківські автомати. Їх широке застосування призводить до скорочення поточних розходів, зменшення чисельності касирів і прискорення часу доступу клієнтів до своїх вкладів.

У цей час були створені банківські системи для обслугову­вання клієнтів удома. При їхній допомозі стало можливим:

- зробити запит по телефону про інформацію в банків­ському комп'ютері і отримати відповідь синтезованим людським голосом;

- отримати термінове повідомлення про залишок грошей на рахунку, проконтролювати їх рух і т. ін.

Цс сприяло створенню нової технології банківського об­слуговування.

На сьогоднішній день в Україні гостро відчувається неста­ча спеціалістів банківських технологій, немає відповідної технічної та навчальної літератури з банкпських електронних систем. Зару-

486

Ринок фінансових послуг: теорія і практика

біжний книжковий ринок у цій галузі теж недуже насичений, тому що системи електронних платежів не є широко тиражованим ко­мерційним продуктом з однієї сторони, а з іншої - і розробники, і користувачі зовсім не зацікавлені розкривати окремі технічні де­талі системи, щоб не "навчити" потенційних зловмисників.

Упровадження в практику банків сучасних безпаперових комп'ютерних технологій, систем електронних платежів без сер­йозних зусиль, суттєвих затрат, загального підйому культури бан­ківського виробництва і правопорядку неможливе. Але очевидно одне, що з кожним днем будуть зростати потенційні можливості використання прої рамного забезпечення при прийнятті рішень у банківській справі, а це призведе до необхідності залучення спеціалістів і їх знань для швидкого переходу на сучасне бан­ківське інформаційно-технологічне обслуговування в Україні.

Сучасні можливості банківських інформаційних систем. Аналіз практики показує, що в зарубіжних банках інформаційні технології охоплюють тепер усі аспекти банківської справи, зок­рема забезпечують:

- клірингові операції (взаємні розрахунки банків);

- торгові операції та маркетинг, управління касовими ре­сурсами;

- управління діяльністю банку;

- кредитні операції, включаючи аналіз заявок клієнтів на їх кредитоспроможність;

- системи електронних платежів (S^PT);

- використання банківських автоматів;

- банківські операції по телефону і обслуговування вдома;

- використання різних платіжних карток;

- електронну пошту і канцелярію;

- безпаперовий документообіг у банку і при взаємодіях центр філіали, банк - клієнти;

- фондовий ринок і операції з цінними паперами;

- аналіз інвестицій і фінансового ринку;

- автоматизацію розрахунків у торгових точках. Автома­тизація банківської справи передбачає широке використання комп'ютерних інформаційних систем у банках, автоматизацію обробки платіжних документів у відділах, які працюють з клієнтами, в операційних відділах, а також автоматизацію фінан­сових операцій у рамках міжнародного банківського бізнесу.

Автоматизація банківських операцій дозволяє:

487

Ходаківська В. 11., Всляєв В. В

виконувати безпаперові платіжні операції з мінімальним залученням праці людей і скороченням організаційних витра і•;

- проводити обробку платежів переважно в реальному часі, за виключенням підведення бухгал терських звітів у кінці дня і звітності за ними;

прискорювати обмін інформацією між банками і клієн­тами, банками і їх відділеннями за допомогою комунікаційних ліній зв'язку;

- мінімізувати типові види банківського ризику (втрата документів, помилкова адресація, фальсифікація платіжних до­кументів та ін.);

- забезпечувати керівників стратегічними оцінками поло­ження банку в умовах конкуренції, організації роботи і кадрової політики.

1 найважливіше те, що банківські комп'ютерні системи відрізняються від інших, у першу чергу тим, що інформація, яка опрацьовується ними, повинна бути надійно захищеною від сто­ронніх зазіхань, а сама система повинна мати властивості підви­щеної житгєвості та безвідмовності в роботі.

Особливості організації та функціонування інфраструктури ринку цінних паперів

Проблема створення ринкових інститутів, які не є суб'єктами ринку цінних паперів (як, наприклад, емітенти, інвес­тори та фінансові посередники), а належать до його інфраструк­тури, особливо загострилася в Україні у зв'язку з розвитком ма­сової приватизації та активним формуванням вторинного ринку цінних паперів.

На ринку цінних паперів, як сегменті фінансового ринку, здійснюється емісія та купівля-продаж цінних паперів як титулів власності з метою отримання прибутку та встановлення контро­лю над виробництвом і власністю. Формується він на підставі різноманітних форм власності.

Я-к відомо, поділяється ринок цінних паперів на певну кіль­кість простіших ринків: біржовий і позабіржовий. первинний і вто­ринний. Усі вони існують у залежності та взаємозв'язку між со­бою, доповнюють один одного, прискорюють обіг сукупного ка­піталу, сприяють розвитку, розподілу та перерозподілу власності та грошей. Ринок цінних паперіс .має складну структуру, де пере-

488

ринок фінансових послуг: теорія і практика

хрещуються інтереси багатьох учасників, кожен з певною інфрас­труктурі іою та функціональною особливістю, властивістю та ме­тою діяльності. До них належать: емітенти - це держава або якась юридична особа, що має право відповідно до закону випу­скати пінні папери, та інвестори. Інвестори: інституціональні ін­вестори (пенсійні фонди, поштові фонди, страхові компанії, тор­гові та фінансові будинки, трастові компанії, інвестиційні фонди тощо), які, відповідно до закону працюють із власними або залу­ченими коштами на фондовому ринку; банки та акціонерні това­риства. що працюють із власними коштами або прибутком; усі юридичні та фізичні особи, які мають вільні кошти і можуть при­дбати на них цінні папери (до речі, фізичній особі для цього пот­рібно мати мінімум 1 000 дол. США). До учасників фондового рин­ку належать посередники - це юридичні та фізичні особи, які от­римали відповідний сертифікат, що надає їм права проводити операції з цінними паперами на біржовому та позабіржовому ринках.

Крім названих активних учасників фондового ринку, є па­сивні. Це юридичні особи, які безпосередньо не проводять емісії, не вкладають коштів у цінні папери, але роблять розрахунки та реєструють рух цінних паперів. До них належать реєстратори угод із цінними паперами, які повідомляють емітентам та інвесто­рам про стан фондового ринку та рух їхніх цінних паперів, а та­кож депозитарії, де міститься інформація про рух цінних паперів та розрахунки на підставі електронних записів.

Вторинний обіг цінних паперів неможливо налагодити без впровадження на ринку цінних паперів системи установ, що здійснюють реєстрацію прав власності на цінні папери, облік цих цінних паперів та розрахущсово-клірингові операції з ними. Світові стандарти сучасного ринку цінних паперів передбачають обов'язкову наявність у країні, де випускаються та перебувають в обігу цінні папери, депозитаріїв, реєстраторів (для іменних цінних паперів) та розрахунково-клірингових банків чи корпо­рацій. Цілісність ринку забезпечується функціонуванням єдиної біржової системи, що діє під егідою Національної фондової біржі, систем Національного депозитарію та клірингу (розра­хунків) за цінними паперами.

Структура національної депозитарної системи. Для забез­печ зння функціонування єдиної системи депозитарного обліку у формі відкритого акціонерного товариства в Україні створено

489

Ходакінська В. 11., Ьсляєв В. В

Національний депозитарій⁴'. Законодавсгво про Національну де­позитарну сисіему складається із Закону "Про Національну депо­зитарну систему •іа особливості електронного обігу цінних паперів в Україні" та інших законодавчих актів України. Перелік цінних паперів, то обслуговуються Національною депозитарною систе­мою, встановлює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, вона є також уповноваженим органом управління часткою держави у статутному фонді Національної о депозитарію.

Національнії депозитарна система складається ч двох рівнів.

Нижній рівень це зберігачі, які ведуть розрахунки власників цінних паперів, та реєстратори власників іменних цінних паперів.

Верхній рівень - lie Національний депозитарій України і депозитарії, що ведуть розрахунки для зберігачів та здійснюють кліринг і розрахунки за угодами щодо цінних паперів.

Учасники Національної' депозитарної' системи:

• прямі учасники - депозитарії, зберігачі, реєстратори власників іменних цінних паперів;

• опосередковані учасники - організатори торгівлі цінними паперами, банки, торговій цінними паперами та емі тенти.

Депозитарії. Депозитарна діяльність - надання послуг що­до зберігання цінних паперів незалежно від форми їх випуску, відкриття та ведення рахунків у цінних паперах, обслуговування операцій на цих рахунках (включаючи кліринг та розрахунки за угодами щодо цінних паперів)⁴⁵ та обслуговування операцій емі­тента щодо випущених ним цінних паперів.

Депозитарій цінних паперів - юридична особа, яка прова­дить виключно депозитарну діяльність та може здійснювати кліринг⁴" та розрахунки за угодами щодо цінних паперів. Клірин-

Спільним накатом від 23.01.96 Фонд державного майна України та Дер­жання комісія з цінних паперів та фондового ринку затвердили Тимчасове положен­ня про порядок та умови видачі свідоцтва реєстратора на право ведення рсгстру aKuioHqiia. Мета тимчасовою положення - визначення основних понять, правил і встановлення впмої до ііроиа;і/кення та регулювання депозитарної дія-тьносіі в Ук­раїні. (Див.: Нормативне забезпечення діяльності торговців цінними паперами/ Між-народнніі центр приватизації, інвестицій та менеджменту. - К., 1996. - С. 215 220.

Po'spuxyiiKoisitii бчнк - банк, з яким депозитарні уклав доювір про грошові розрахунки за ут одами.

• Кліринг - отримання, звірка та поточні оновлення інформації, підго­товка бухгалтерських та облікових документів, необхідних для виконання угод щодо цінних паперів, визначення взаємних зобов'язань, що передбачаг взаємо-залік. забезпечення га гарантування розрахунків за угодами щодо цінних паперів.

490

ринок фііігііісоїіих послуг: теорія і прякгикгі

говий депозитарій - депозитарій, який одержав дозвіл Державної комісії з цінних паперів та фондової о ринку на здійснення клірингу щодо операцій з цінними паперами.

Депозитарій - відкрите акціонерне товариство, учасниками якого є не менше, ніж десять зберігачів, і яке здійснює виключно де­позитарну діяльність. При цьому частка одного учасника в статут­ному фонді депозитарію не може перевищувати 25° о цього фоїщу.

Фондова біржа чи учасники організаційно оформленого позабіржового ринку⁴⁷ можуть бути засновниками депозитарію.

Клієнтами депозитарію є зберігачі, які уклали з ним депо­зитарний договір, емітенти щодо рахунків власних емісій, а та­кож інші депозитарії.

Зберігані цінних паперів. Комерційні банки, які мають дозвіл на здійснення діяльності з випуску та обігу цінних паперів, і торговці цінними паперами при наявності відповідного дозволу мають право бути зберігачами, проводити за дорученням власни­ка операції з депонованими цінними паперами і здійснювати іншу депозитарну діяльність, пов'язану з обігом цінних паперів, за ви­нятком клірингу та розрахунків за угодами щодо цінних паперів.

У статутному фонді зберігача частка іншого зберігача або торговця цінними паперами, інвестиційної компанії, страхової компанії та іншого інституційного інвестора не може перевищу­вати 5° о. Зберігач не може бути інвестиційним керуючим депо­нента, який с інституційним інвестором.

Реєстратори власників іменних цінних паперів. Реєстра­тор - юридична особа - суб'єкт підприємницької діяльності, який одержав у встановленому порядку дозвіл на ведення реєстрів власників іменних цінних паперів. Юридичні особи мо­жуть одержати дозвіл на ведення реєстрів власників іменних цінних паперів, якщо реєстраційна діяльність передбачена їх ста­тутом. Органи державної влади не можуть бути засновниками або учасниками реєстратора. Центри сертифікатних аукціонів і їх правонаступники не можуть вести реєстри і бути засновниками та учасниками реєстратора.

Частка емітента цінних паперів у статутному фонді реєст­ратора не може перевищувати 10° о. Емітент може вести власний реєстр самостійно, якщо кількість власників цінних паперів не пе-

•' Організаційно оформленні! позабіржовиіі ринок організація, що об'єднує торі овців цінними паперами для надання послуг в укладанні уюд що­до цінних паперів і при цьому не має на меті отримання прибутку.

491

Ходаківська B-IL, Беляєв В. В

ревищує кількості, визначеної Державною комісією з цінних па­перів та фондового ринку.

Оплата послуг депозитарію, зберігана, реєстратора здійснюється за тарифами, які вони самі встановлюють.

Юридичні особи, які згідно із Законом є учасниками Наці­ональної депозитарної системи, здійснюють такі види діяльності:

• зберігання й обслуговування обігу цінних паперів на рахунках у цінних паперах та операцій емітента щодо випущених ним цінних паперів;

• кліринг та розрахунки за угодами щодо цінних паперів;

• ведення реєстрів власників іменних цінних паперів. Сферою діяльності Національної депозитарної системи є:

• стандартизація обліку цінних паперів згідно з міжна­родними стандартами;

• уніфікація документообігу щодо операцій із цінними паперами і нумерація цінних паперів, випущених в Ук­раїні, згідно з міжнародними стандартами;

• відповідальне зберігання 'зсіх видів цінних паперів як у документарній, так і бездокументарній формах;

• реальна поставка чи переміщення з рахунку в цінних паперах з одночасною оплатою грошових коштів відповідно до розпоряджень клієнтів;

• акумулювання доходів (дивідендів, процентних виплат та виплат із погашення тощо) щодо цінних паперів, взятих на обслуговування системою, та їх розподіл за рахунками;

• регламентація та обслуговування механізмів позики та застави для цінних паперів, що беруться на обслугову­вання системою;

• надання послуг щодо виконання обов'язків номіналь­ного утримувача іменних цінних паперів, що беруться на обслуговування системою;

• розробка, впровадження, обслуговування і підтримка комп'ютеризованих систем обслуговування обігу ра­хунків у цінних паперах і здійснення грошових виплат, пов'язаних із банківськими або з іншими системами гро­шового клірингу на щоденній чи іншій регулярній основі. Обслуговування обігу державних цінних паперів, у тому числі депозитарну діяльність щодо цих паперів, здійснює Наці­ональний банк України. Особливості здійснення депозитарної діяльності з державними цінпми паперами встановлюються

492

Ринок фінансових послуг: теорія і практика

Державною комісією з цінних паперів та фондової о ринку спільно з Національним банком України.

Проблеми реєстраторського сегмента ринку цінних паперів

Унікальність стану фондового ринку в Україні полягає в тому, що він склався, насамперед, завдяки проведенню масової приватизації. Внаслідок цього в Україні з'явилось близько 28 млн. власників акцій; найбільш поширена вартість пакета такого інвестора складає 10 грн. Крім того, сертифікатна приватизація не приносила конкретному акціонерному товариству - привати­зованому підприємству - ніяких додаткових капіталів, що при­зводить до незацікавленості емітентів у своїх акціонерах; пробле­ма ще більше ускладнилася у зв'язку з вимогами нормативних до­кументів щодо передачі реєстрів незалежним реєстраторам.

Формаї "Excel", обраний розробником програмного про­дукту ''Український фондовий дім" для складання звітності, є не­зручним для імпортування та експорту інформації, сам програм­ний продукт був недосконалий, вводилися нові версії, через що ДКЦПФР примушувала реєстраторів складати звіти по декілька разів за один звітний період, що суттєво збільшувало операційні витрати реєстратора.

Всі названі проблеми значною мірою відбивалися на тех­нологічній перенавантаженос-гі системи реєстру власників імен­них цінних паперів унаслідок великої собівартості послуг реєстра­торів. Інколи оптимально прорахований платіж за перереєст­рацію невеликого пакета акцій перевищує вартість такого пакета.

Закон України "Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів" створив базу для певної реорганізації ринку реєстраторських послуг, але частина питань ще законодавче не впорядкована.

Функції, права та обов'язки реєстраторів врегульовані не­достатньо. На реєстраторів державними органами (Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Антимонопольний комітет) покладені невластиві функції (наприклад, контроль за підставами для здійснення угод, контроль правоздатності інвес­тор'в, додержання інвесторами вимог антимонопольних застере­жень тощо). Реєстратори діють в умовах неврегульованості про-блс ::л обігу сертифікатів, дуже низьких номінальних вартостей цінних паперів, неплатоспроможності емітентів.

493

Ходаківська В. II., Беляєв В. В

Проблемою реєстраторського сегмента фондового ринку є так звані "кишенькові реєстратори' — реєстратори, засновані емітентами при бажанні зменшити свої витрати (оскільки реєстра­тори є "своїми" с труктурами), при необхідності для менеджменту акціонерних товариств контролювати процес перерозподілу влас­ності на такі акції на вторинному ринку і, можливо, втручатися у цей процес. "Кишенькові" реєстратори стали поширеним явищем унаслідок недуже високих вимог до ліцензування реєстраторської діяльності. Проте через відсутність економічного підґрунтя у "ки­шенькових" реєстраторів вони, крім окремих випадків, занепада­ють самі, стають важким тягарем для емітентів.

В Україні відсутній інститут трансфер-агентів як осіб, уповноважених реєстратором на прийом документів для пере­реєстрації та видачі документів про здійснену перереєстрацію. Відсутність такого інституту позначається на необхідності для інвесторів безпосередньо спілкуватися з реєстратором, що суттєво збільшує їхні витрати. Недостатньо врегульовані питан­ня відкриття та діяльності підпорядкованих підрозділів реєстра­тора (філіалів). Ця ситуація практично призвела до відсутності філіалів у реєстраторів, крім банківських установ, які природно мають філіальну мережу.

Реєстраторський сегмент піддавався загальнополітичним ризикам. Вони виникали внаслідок спроб створити супермонопо-лізованого реєстратора на базі мережі центрів сертифікатних аукціонів, а потім - на базі Української державної кредитно-інвес­тиційної компанії. За допомогою останньої була здійснена спроба побудувати дворівневу систему з обслуговування акцій найбіль­ших підприємств України - ввести додаткову контрольну ланку.

Стимулювати реорганізацію має проголошення реєстра­торської діяльності, введення жорстких вимог до передачі реєстрів, стимулювання переходу транзакцій за найбільш ліквідними цінними паперами у ланку депозитарій - зберігач.

Загальна кількість реєстраторів повинна зменшитись, на­самперед, через припинення діяльності неспеціалізованих та "ки­шенькових" реєстраторів, припинення діяльності з ведення реєстрів більшістю банків. Необхідно встановити більш жорсткі умови щодо ліцензування реєстраторів із метою обмеження зро­стання їх кількості.

Слід впорядкувати нормативну базу щодо ведення реєстрів власників іменних цінних паперів виходячи з принципів:

494

ринок фінансових послуг", теорія і практика

нормативні документи повинні чітко передбачати всі можливі випадки транзакцій; внесення записів до реєстру здійснювати­меться лише на підставі передавальної о доручення (або індоса-ментного напису) та сертифікату; діяльність із ведення реєстрів власників іменних цінних паперів повинні бути безризиковою або низькоризиковою; видачу та погашення сертифікатів по­винні здійснювати тільки реєстратори (можливо, крім обміну сертифікатів на тимчасові свідоцтва); підтвердження підписів на документах, що застосовуються у системі реєстру, здійснювати­меться в рамках програми, яка охопить усіх учасників національ­ної депозитарної системи та передбачатиме чітку систему га­рантій у ризиках; проведення процедур у системі реєстру відбува­тиметься за допомогою стандартизованих форм документів за чітко встановленими технологічними процедурами; інформація щодо особових рахунків і реєстрів у цілому є таємницею особи зареєстрованих громадян і не підлягає розкриттю, крім випадків

надання на це санкцій прокурорами.

Названі принципи дозволять значно спростити систему

реєстру, здешевити її, підвищити довіру до. реєстраторів з боку

інших учасників фондового ринку.

Зростає потреба у технологічній співпраці та гармонізації

відносин між реєстраторами та депозитаріями і зберігачами. Не­припустимими є прояви неповаги одних до інших як до міжгалу­зевих конкурентів. Оптимізація відносин між реєстраторами та депозитаріями і зберігачами може відбутися під час реалізації програми електронної перереєстрації та відпрацювання проце­дур обліку в системі реєстру номінальних утримувачів депози­тарних установ.

Процес реорганізації компаній реєстраторів відбувати­меться декількома засобами: зміцнення існуючих професійних реєстраторів за рахунок інших компаній; поглинання та злиттС існуючих компаній з більш міцними; перепрофілювання діяль­ності реєстраторів на реєстраторську діяльність як виключну з ви­сокою оперативною концентрацією; припинення діяльності не­рентабельних неконкурентоспроможних реєстраторів з організо­ваною або стихійною передачею реєстрів, що вони вели іншим ре­єстраторам; припинення діяльності з ведення реєстрів компа­ніями, які, виходячи з корпоративних інтересів, не побажали пере-прсфілювати свою діяльність на реєстраторську як виключну, з організованою передачею їхніх реєстрів іншим реєстраторам.

495

Ходаківська В. 11., Беляєв В. В

Процес реорганізації повинен відбуватися в межах чинно-ю законодавства та без потрясінь. Для цього необхідно розроби-ги методичні рекомендації з реорганізації реєстраторського сег­мента, забезпечити достатню інформованість компаній, що ба­жають злитися, або бути поглинутими, або виступити в якості особи, що поглинає.

Припинення діяльності з ведення реєстрів певною особою (незалежно від причин) не повинно відбитися на емітентах чи за­реєстрованих особах, неприпустимою є втрата реєстрів. Для цьо­го необхідно чітко встановити процедуру передачі реєстрів, кон­тролювати її додержання та жорстко карати за її порушення, а також проводити широку роз'яснювальну роботу серед реєстра­торів та емітентів. Названі позиції повинні забезпечити безпроб-лемний розвиток реєстраторського сегмента Національної депо­зитарної системи у майбутньому⁵¹.

Інфраструктурна база біржової та позабіржової діяльності на ринку цінних паперів України

Сьогодні інституційну базу інфраструктури ринку цінних паперів, крім банків, складають: Українська фондова біржа (УФБ), що має філії в усіх обласних центрах; позабіржова фондо­ва торговельна система (ПФТС); Східно-Український фондовий центр (Харків); Київська міжнародна фондова біржа (КМФБ);

Донецька фондова біржа; фондова секція Української міжбанківської валютної біржі (УМВБ); Український і регіональні центри сертифікатних аукціонів; Київська універ­сальна біржа (КУБ), що веде торги з деяких видів цінних паперів;

УЦСА; позабіржові торгово-інформаційні системи (TIC);

реєстратори та зберігачі цінних паперів; депозитарії; депозитар­но-клірингові компанії; Центральний депозитарій державних цінних паперів; ФДМ України; Професійна асоціація реєстра­торів і депозитаріїв (ПАРД); Асоціація торговців цінними папе­рами, Українська асоціація інвестиційного бізнесу, Національна агенція з управління державними пакетами акцій приватизова­них підприємств; інвестиційні компанії; інформаційно-консал­тингові майданчики, створено 27 регіональних відділень Фонду державного майна в областях України і регіональне відділення в

° За материалами пресс-службьі клуба "Рьіночньїе реформьі" Под-гоговпла Макпевская Елена. - С. 44-46.

496

Ринок фінансових послуг: теорія і прлк'гнкеї

АР Крим. Значна роль в інфраструктурі ринку цінних паперів відводи ться реєстраторам, зберігачам та депозитаріям.