Міграційна політика держави

У сучасному світі міграція робочої сили є важливою частиною економічного життя країн, адже цей процес є практично неконтрольованим, хаотичним, з нього важко вилучити конкретні кількісні показники. Саме тому держава має забезпечувати певний набір заходів щодо упорядкування міграційних процесів.

Міграційна політика – політика держави у сфері міграції населення. Оскільки основний поділ міжнародної міграції є за напрямком руху населення, тобто еміграція та імміграція, то політика держави у сфері міграції населення також поділяється на еміграційну та імміграційну. Імміграційна політика – регламентація правил і норм прийняття іноземних громадян в країну. Еміграційна політика – регламентація правил і порядку виїзду громадян країни за кордон і захист їх прав у країнах, що їх приймають

Основними інструментами (за А. Кірєєвим) регулювання імміграційних процесів є обмеження особистого характеру (контроль за здоров'ям іммігрантів, недопущення іммігрантів-наркоманів, людей з психічними розладами, ВІЛ-інфікованих), кількісне квотування (у більшості країн існує певна кількісна межа іммігрантів, зазвичай регулюється законами і відбувається за наглядом правоохоронних органів), економічне регулювання (введення певних фінансових обмежень, наприклад, сплата іммігрантами певного внеску в державну казну країни, в яку вони іммігрують), часові обмеження (введення обмежень на максимальний строк перебування іноземних робітників у країні), географічні пріоритети (установлення географічної та національної структури еміграції, тобто надання переваги іммігрантам з певної країни), заборони (тобто законодавчі акти, котрі забороняють іноземцям займати певні посади)

82. Міжнародні валютні відносини.

Світова валютна система включає в себе сукупність національних валютних систем і міжнародних валютних відносин, у тому числі й обслуговуючих ці відносини наднаціональних валютних інститутів і організацій. Міжнародні валютні відносини є складовою частиною міжнародних економічних відносин, що виникають у процесі функціонування грошей у сфері економічного обороту між країнами.

Світова валютна система пройшла довгий шлях свого розвитку. Вперше вона виникла в XIX ст. як результат промислової революції і розширення міжнародної торгівлі. В основі світової валютної системи тоді був золотомонетний стандарт, коли більшість держав випускали свої національні грошові одиниці у вигляді золотих монет. Золотомонетний обіг - це найстійкіша грошова система. У ній дійсні гроші - золоті монети, зливки, коштовності - виконують усі функції грошей усередині країни й одночасно є світовими грошима. Крім того, в золотомонетному обігу валютний курс - співвідношення між валютами різних держав - не може істотно відхилятися від золотого паритету, тобто від співвідношення вагових кількостей золота, які є в різних національних монетах. Нарешті в золотомонетному обігу паперові банкноти вільно розмінювалися на золото за номіналом, що надавало грошовій системі додаткову гнучкість і стійкість.

Однак, незважаючи на всі свої переваги, на початку XX ст., у період завершення епохи вільної конкуренції і виникнення великих монополістичних об'єднань, золотомонетний стандарт перестав відповідати масштабам господарських зв'язків. Бурхливий розвиток економіки, швидке зростання товарообігу наштовхувалися на обмежену кількість золота як грошового матеріалу. Тому після Першої світової війни золотомонетний стандарт був замінений золотозливковим і золото девізним стандартом, що було підтверджено міждержавною угодою, укладеною в 1922 р. на Генуезькій конференції. В умовах золотозливкового стандарту, який існував у цей період у Великобританії і Франції, золоті монети в обіг не випускалися, але центральні банки обмінювали за фіксованою державною ціною паперові банкноти тільки на золоті зливки стандартної ваги (близько 12,5 кг). Обіг золотих монет у той час незначною мірою зберігався лише в США.

У золотодевізному стандарті паперові гроші багатьох країн взагалі не розмінювалися на золото, але центральні банки цих країн обмінювали свої національні банкноти на іноземну валюту (Девіз), яка залишалася розмінною на золото. Для забезпечення такої системи центральні банки створювали значні резерви іноземної валюти, яка розмінювалася на золото. Основними резервними валютами тоді були англійський фунт стерлінгів і американський долар.

Світова економічна криза 1929-1933 рр. нанесла нищівний удар існуючій системі обмеженого золотого стандарту.

Він припинив своє існування. В усіх країнах був здійснений перехід до нерозмінних на золото паперових грошових одиниць. Лише після Другої світової війни золотий стандарт був частково відновлений, але в ще більш обмеженій формі, навіть порівняно з 20-30-ми роками. Влітку 1944 р. в американському місті Бреттон-Вудсі відбулася Міжнародна фінансова конференція, яка прийняла важливі рішення з питань міжнародних валютних відносин у післявоєнний період. Тому світова валютна система, яка проіснувала до початку 70-х років, одержала назву бреттон-вудської. Основними елементами цієї системи були такі.

По-перше, функція світових грошей була збережена за золотом, але сфера його застосування скоротилася. Золото використовувалося в основному для рівноваги платіжних балансів (тобто співвідношення між платежами країн за кордон і валютними надходженнями з-за кордону за певний період часу) різних держав, коли всі інші валютні й кредитні ресурси виявилися вичерпаними. По-друге, поряд із золотом функцію міжнародного платіжного засобу став виконувати американський долар. У доларах проводилася основна маса міжнародних розрахунків, визначалися ціни на світовому ринку. Оскільки долар виконував роль резерву міжнародних розрахунків, він одержав назву резервної (ключової) валюти. Привілейоване становище американського долара пояснюється кількома факторами. В той час, коли національні економіки багатьох країн були зруйновані війною, економіка США не тільки не постраждала, а й одержала додатковий імпульс для свого розвитку в результаті припливу великої кількості військових замовлень. Крім того, в роки війни американські поставки продукції оборонного й цивільного призначення, які здійснювалися їхнім союзникам, значною мірою сплачувалися золотом. Все це привело до того, що в кінці 1949 р. золотий запас США досяг рекордної позначки - близько 22 тис. т, або 70% резервів капіталістичного світу. Звичайно, це зміцнило становище долара і довіру до нього.

По-третє, США взяли на себе зобов'язання обмінювати долари на золото за твердою офіційною ціною - 35 дол. за тройську унцію - 31,1 г чистого золота. Але цей розмін здійснювався тільки за вимогою іноземних центральних банків і урядових установ, а не приватних осіб чи підприємств. Ринкова ціна золота не повинна була значно відхилятися від офіційної.

По-четверте, був введений режим фіксованих валютних паритетів, тобто законодавчо встановленого співвідношення між валютами. Всі країни - члени Міжнародного валютного фонду зобов'язувалися встановлювати паритети своїх валют у доларах, а через долар - у золоті; не змінювати паритет без згоди Фонду більше, ніж на 10%. Ринкові курси валют, тобто ціни грошових одиниць національних валют, виражені в грошових одиницях валют інших країн, не могли відхилятися від фіксованих паритетів більше, ніжна 1%. Допустимі межі коливання курсів підтримувалися центральними банками за допомогою використання своїх золотовалютних резервів. І нарешті, для забезпечення сталості світової валютної системи був створений Міжнародний валютний фонд (МВФ), який почав свою діяльність у березні 1947 р. Капітал фонду створювався із внесків країн-членів відповідно до квоти, яка установлювалася для кожної країни і визначалася її економічним потенціалом і роллю у світовій економіці. В 1992 р. у МВФ входило 167 країн і капітал фонду (тобто сума квот) становив 120 млрд. дол.

Основні напрями діяльності МВФ полягали в регулюванні валютних курсів, підтриманні сталості валютних паритетів, усуненні валютних обмежень, а також у наданні своїм членам кредитів, насамперед для врівноваження платіжних балансів.

Бреттон-вудська система була заснована на гегемонії американського долара, тому її можна назвати не стільки системою обмеженого золотого стандарту, скільки системою золотодоларового стандарту. Така система організації міжнародних валютних відносин була доречна наприкінці 40-х - початку 50-х років, але до кінця 60-х років вона перестала відповідати реальності господарського життя. У цей період відбулися зміни у співвідношенні сил у світовій економіці. США почали втрачати домінуюче положення, їх платіжний баланс, починаючи з 1950 р., практично щорічно був дефіцитним. Це призвело до великих доларових нагромаджень у центральних банках, насамперед країн Західної Європи. Наприкінці 60-х років за ініціативою Франції ці банки стали пред'являти долари в державну скарбницю США для розміну на золото. Золотий запас США почав стрімко зменшуватися. Наприкінці 1971 р. він становив лише 8,6 тис. т (21% усіх золотих резервів капіталістичних країн), тобто зменшився за 22 роки на 13,4 тис. т. Тому в серпні 1971 р. американський уряд був змушений прийняти рішення про припинення розміну доларів на золото, а наприкінці цього ж року - про девальвацію долара. Тим самим були підірвані основні принципи бреттон-вудської системи, і вона припинила своє існування.

Сучасний стан світової валютної системи і тенденції її розвитку

У 1971-1973 рр. режим фіксованих валютних курсів змінився на плаваючі курси, які існували тоді, коли уряди більше не намагалися встановлювати тверді паритети своїм національним валютам. В умовах плаваючого курсу можливі інші методи його стабілізації: 1) проведення валютної інтервенції, тобто скупки чи продажу центральним банком своєї валюти з метою зміни співвідношення між попитом на неї і пропонуванням і тим самим підвищення чи зниження її ринкового курсу; 2) прикріплення національної валюти до валюти-лідера (насамперед до долара США) і спільне з ним плавання, тобто синхронне, пропорційне змінювання курсів; 3) спільне плавання валют групи країн шляхом установлення твердих співвідношень між своїми валютами, як це здійснювалося країнами ЄС. Усі ці зміни у світовій валютній системі були закріплені рішенням наради країн - членів МВФ, яка відбулася в січні 1976 р. у столиці Ямайки - Кінгстоні. Досягнута там угода визначила основні принципи функціонування сучасної світової (ямайської) валютної системи. Була підтверджена відміна офіційної ціни золота і золотих паритетів. Членам МВФ було надане право самим вибирати режим своїх валютних курсів (плаваючий або фіксований). Розрахунковою базою валютних паритетів і курсів були проголошені спеціальні права позики (СДР). СДР - це міжнародні платіжні і резервні засоби, що випускаються МВФ і використовуються для безготівкових міжнародних розрахунків шляхом запису на спеціальних рахунках і як розрахункова одиниця МВФ. СДР надаються країнам - учасницям МВФ пропорційно їх квотам у цьому фонді і необхідні їм для регулювання платіжних балансів, нагромадження резервів, порівняння курсів національних валют. СДР існують тільки в сфері безгрошових розрахунків у вигляді запису на рахунках. Їх курс установлюється по відношенню до п'яти основних валют (американського долара, англійського фунта стерлінгів, німецької марки, французького франка та японської єни). Використання СДР має безперечні переваги перед колишньою системою міжнародних розрахунків. Як особлива міжнародна валюта СДР не залежать від економічного становища окремих країн, не являють собою чиїхось боргових зобов'язань, як це було за часів панування долара. Погашаючи СДР дефіцит свого платіжного балансу, країна здійснює тим самим повний розрахунок; їй непотрібно потім повертати борги, що було б у випадку врівноваження платіжного балансу за допомогою кредитів.

Таким чином, у розвитку світової валютної системи в сучасних умовах спостерігаються такі основні тенденції Відбувається поступовий процес перетворення колективних валют типу СДР у головний резервний засіб. Ця тенденція проявляється і на регіональному рівні. З 1979 р. функціонує Європейська валютна система країн ЄС, у межах якої діє так звана європейська валютна одиниця (екю), за своїм змістом і функціями схожа з СДР.

Але цю тенденцію не слід абсолютизувати. І в 80-х - на початку 90-х років, як і раніше, більшість міжнародних розрахункових операцій здійснюється в національних валютах провідних промислово розвинутих країн, передусім в американському доларі. Що стосується золота, то його остаточного витіснення зі сфери міжнародних валютних відносин все ж не відбувається. Золото, наприклад, функціонує в Європейській валютній системі як офіційний резерв для часткового забезпечення емісії (випуску) екю.

І, нарешті, закономірною є тенденція до відмови від фіксованих курсів національних валют і переходу до режиму плаваючих курсів, що найбільшою мірою відповідає характеру сучасної динамічної світової економіки, яка швидко розвивається і змінюється