5. Приголосні фонеми, їх класифікація. Звукова реалізація приголосних фонем. Подовження приголосних в українській мові.

В українській мові є 32 приголосні фонеми. їх розрізняють так:

• За участю голосу й шуму приголосні звуки поділяють на:

Сонорні — (лат. sonorus — «звучний») — приголосні, при творенні яких голос переважає над шумом

Шумні — приголосні, що творяться за допомогою голосу й шуму. Залежно від наявності голосу, вони поділяються на:

дзвінкі — у цих звуках шум переважає над голосом

глухі — ці звуки складаються тільки з шуму

• За місцем творення приголосні поділяються на:

губні

язикові — приголосні, які в залежності від того, яка частина язика торкається до піднебіння, поділяються на:

передньоязикові

середньоязикові

задньоязикові

глотковий (фарингальний) звук г.

• За способом творення приголосні звуки поділяються на:

зімкнені (проривні), зімкнені, чисті ротові, носові, африкати, щілинні, дрижачі

• За акустичним вираженням

-свистячі

-шиплячі

Подовжені приголосні являють собою збіг двох фонем. Подовжуватися можуть приголосні д, т, з, с, ц, л, н, ж, ч, ш.

Подовження приголосних відбувається в таких випадках:

1) В іменниках середнього роду 2-ї відміни (крім родового множини) на –я

2) У деяких іменниках чоловічого і жіночого роду 1-ї відміни на

-я у всіх відмінкових формах, крім родового множини.

3) В орудному відмінку іменників жіночого роду однини 3-ї відміни перед ю, якщо в називному відмінку основа їх закінчується на один приголосний

4) у прислівниках типу зр<ння, навманн#, спрос>ння, попідт_нню, попідвік>нню.

5) У всіх формах теперішнього часу дієслова лити.

5. Позиційні зміни голосних і приголосних звуків.

До позиційних змін належить редукція голосних, оглу-

шення дзвінких приголосних в кінці слова і протеза.

Редукція голосних —ослаблення артикуляції ненаголошених звуків, зміна їхнього звучання.

Редукція голосних буває кількісною та якісною.

КІЛЬКІСНА РЕДУКЦІЯ— редукція, за якої голосні ненаголошених складів утрачають силу і довготу, але зберігають характерний для них тембр.

ЯКІСНА РЕДУКЦІЯ — редукція, за якої голосні ненаголошених складів стають не тільки слабшими і коротшими, але й утрачають деякі ознаки свого тембру, тобто свою якість.

Протеза— поява перед голосним, що стоїть на початку слова, приголосного для полегшення вимови. улиця—вулиця.

10.Комбінаторні зміни голосних. Комбінаторні зміни приголосних: акомодація, асиміляція (її різновиди), дисиміляція (її різновиди); спрощення в групах приголосних. Акомода́ція (лат. accomodatioo — пристосування) в мові — пристосування суміжних приголосних і голосних звуків один до одного, внаслідок чого властивості приголосного поширюються на голосний. Розрізняють два види акомодації звуків: прогресивна та регресивна. Асиміля́ція (лат. assimilo — «уподібнення») — у мовознавстві — уподібнення звука до сусіднього як в умовах його творення (артикуляції), так і в акустичному відношенні. Асиміляція буває:

• регресивною, коли наступний звук впливає на попередній (пишемо — змагаєшся, вимовляємо —змагаєсся),

• прогресивною, якщо, навпаки, попередній звук впливає на наступний (пор. укр. бджола із давнім бъчела).

Як регресивна, так і прогресивна асиміляція може бути повною і неповною. При повній асиміляції звук цілком уподібнюється сусідньому (напр., розсіяти вимовляється як россіяти); при неповній — звук уподібнюється сусідньому частково, напр. за дзвінкістю (слово боротьба вимовляється як бородьба) або за глухістю (слово нігті — як ніхті). Асиміляційні процеси класифікуються за трьома основними ознаками:

• напрямом

• обсягом

• характером змін

Асиміляція за напрямом може бути прогресивною і регресивною. При прогресивній асиміляції наступний звук уподібнюється до попереднього, при регресивній — навпаки. У більшості сучасних мов, зокрема і в українській, характерна регресивна асиміляція. Наприклад: просьба&nbsp— [проз'ьба]. Прогресивна асиміляція у тюркських мовах. Також приклади прогресивної асиміляції зафіксовані в історії української мови: бъчела — бчела — бджела (бджола). Одним з найтиповіших наслідків прогресивної асиміляції в давнину є другий звук, який виник внаслідок колишнього уподібнення звука [й] до попереднього м'ягкого приголосного. Наприклад: знання, сіллю, зрання, ллють тощо.Обсяг асиміляції вказує на міру уподібнення одного звука до іншого. Звук може уподібнюватися за одними ознаками і не уподібнюватися за іншими, а може уподібнюватися за всіма. За обсягом асиміляційні процеси класифікують на часткові і повні. В українській мові притаманні і часткові, і повні асиміляції. За характером змін можна виділити такі різновиди асиміляцій:

• за дзвінкістю. Асиміляції за дзвінкістю зазнають тільки ті глухі, які мають дзвінкі відповідники, однак її не зазнають губні [п], [ф]. Крім того, глухі не уподібнюються до наступних сонорних, бо різняться великим ступенем розходження між собою.

• За глухістю. При асиміляції за глухістю відбувається оглушення дзвінких. Таке явище є характерним для багатьох мов, зокрема російської, німецької, нідерландської. Проте асиміляція за глухістю не притаманна українській мові і є швидше виняток, а не правило чи закономірність. Лише в окремих словах і формах окремі приголосні оглушуються. Наприклад: [кіхті], [ніхті],[лехко],[вохко],[діхтяр]. Може також оглушуватися звук [з], але якщо він є у складі прийменника або префіксів з- і роз-.

• Асиміляція за м'якістю. За м'якістю уподібнюються тільки ті звуки, які мають м'які відповідники. Зокрема цього роду асиміляцій зазнають зубні приголосні. Ступінь пом'якшення під впливом наступного приголосного може бути різним. Очевидно, що меншим ступінь пом'якшення буде на межі між префіксом і коренем, ніж у корені. З іншого боку, перед пом'якшеними приголосними попередні звуки, як правило тверді (напр.: свій, срібний — [с] не пом'якшується). Проте в українській мові є ряд слів, в яких [з], [ц], [с] перед наступним пом'якшеним, а не м'яким пом'якшуються. Наприклад: світло, звір, цвіт.

• Асиміляція за місцем і способом творення. У цих асиміляціях можна виділити три основні закономірності:

  • зубні перед ясенними шиплячими уподібнюються до них ([д], [т], [ц], [з], [с], [т'], [з'], [с'])

  • Ясенні шиплячі перед зубними м'ягкими [з'], [ц'], [с'] уподібнюються до них.

  • Звуки [д], [т], [т'], [д'], перед [з], [ц], [с], і їх м'ягкими відповідниками уподібнюються до них.

11.Морфонологія як учення про регулярні фонологічні процеси у складі морфем, пов’язані із словотвором і словозміною. Морфонологія – специфічний підрозділ мовознавства. Його сутність полягає у використанні фонологічних засобів з морфологічною метою. Морфонологічні правила "слугують для того, щоб підтримувати та посилювати відповідні граматичні позиції та, разом з тим, одночасно віддзеркалювати ієрархію таких відношень та правил" (Е.Станкевич). Описувати та вивчати морфонологічні явища можливо лише в тісному зв'язку з морфемікою та словотворенням. Сучасну теорію морфеми можна представити у вигляді таких основних тез: морфема – мінімальна значуща одиниця мови, слова поділяються на морфеми націло, специфіка морфемного значення в його функції, значення морфеми у слові фразеологічне. Термін "морфема" використовується дуже широко: від фонетичного сегменту, що не має значення, до службових слів. Але в будь-якому випадку залишається незмінним головне в морфемі, те, що, на наш погляд дуже точно описав засновник психомеханіки – Г. Гійом. Згідно з його визначенням морфема є невід'ємною частиною мовної системи, але перш ніж ми зможемо зі знанням справи її використовувати, необхідно, щоб наше мислення в ту мить, коли захоче виразити морфему, побачило її в складі цієї мовної системи, частиною якої вона є, і де, завдяки своїй позиції, вона набуває свого значення. Відстоюючи основоцетричну позицію, слід зазначити, що у словотворенні морфеми представлені як морфеми-основи (бази) та морфеми-словотворчі форманти. Провідною одиницею словотворення вважаємо похідне слово. Одночасно похідне слово є частиною комплексних словотвірних одиниць – словотвірної пари, словотвірного ланцюжка, парадигми, словотвірного гнізда.

12.Чергування голосних фонем в українській літературній мові: найдавніші чергування /е/:/о/; /і/:/а/; /о/:/а/; /е/:/і/; /у/:/а/ та інші. Найдавнішими вважаємо такі звукові чергування, які виникли ще в період спільнослов’янської мовної єдності або успадковані спільнослов’янською мовою-основою від попереднього періоду мовного розвитку. Найпоширеніші з них:

. Чергування е з о: брести – бродити, везти – возити, нести-носити.Це чергування дуже давнє, воно відоме не тільки всім сучасним слов’янським мовам, а й деяким іншим індоєвропейським. Припускають, зв’язку з диференціацією наголосу, а саме: в наголошеній позиції зберігається звук е, а в ненаголошеній на його місці розвивався о. В окремих індоєвропейських мовах простежується залежність чергування е – о від наголосу, наприклад, у грецькій і латинській.

Хоч виникнення цього чергування зв’язане з певними фонетичними умовами, воно ще в спільнослов’янській мові набуло граматичного значення – за його допомогою почали розрізняти граматичні категорії. Звук е вживається в первинній основі дієслова, що означало одноразову дію, а звук о – відповідно до нього в іменниковій основі та в основі дієслова, що означало тривалу або многократну дію. Через давньоруську мову це чергування е-о успадковане сучасною українською мовою, як і іншими слов’янськими: нести – носити - ноша, веліти - воля, беру -збори. Якщо чергування е-о в спільнослов’янській мові відбувалося в сполученні з наступним плавним р, то в сучасній українській мові воно відбилося в повноголоссі –ере-  -  -оро-: стерегти – сторож; веретено – ворочати, ворота, поворот.

.Чергування і з а: сідати – садити, лізти – лазити. У давній період розвитку індоєвропейських мов розрізнялися короткі й довгі голосні е та о. сучасне чергування е – о, що диференціює граматичні значення слів (везти – вози), розвинулося з колишніх коротких е й о. довгі голосні е та о в спільнослов’янській мові не збереглися: довгий е змінився на ь, а довгий о на а, внаслідок чого утворилося чергування ь – а, успадковане і давньоруською мовою: льзти – лазити, сьдати – садити, садь. Пізніше, коли в українській мові дифтонг ь розвинувся в монофтонг і, це чергування закономірно відбилося в ній як чергування і з а: лізти – лазити, сісти – сідати.

Чергування [е] з [і]: летіти – літати, плести – заплітати. Воно відбиває колишнє чергування короткого голосного [е] з довгим [е] (е – е). У спільнослов’янській мові короткий [е] поступово змінився на голосний [е] нормальної довготи, а довгий на [ь]. У зв’язку із зміною в українській мові [ь] на [і] це чергування відклалося в ній як чергування [е] з [і].

Чергування [о] з [а]: гонити – ганяти, котити – катати, кроїти – краяти, горіти – згарище, ломити – ламати, злам. Воно є наслідком колишнього чергування коротких [о] й [а] з довгими [о] й [а]. У спільнослов’янській мові короткі [о] й [а] злилися в один голосний [о], а довгі – в один голосний [а]. Отже, звук [о], що виник з коротких [о] та [а], став відповідати звуку [а], який розвинувся з довгих [о] й [а]: гонити – ганяти, стояти – стати.Це чергування, відбуваючись в основі дієслів, змінює їх значення. Однак у сучасній українській мові є ряд і таких дієслів, які в аналогічній позиції мають [о], не чергуються з [а]: мовити – вимовляти, топити – потопати, простити – прощати. Лише з голосним [о] в основі вживаються: викосити – викошу, виносити – виношувати.

Чергування [у] - [а]: звук, звучати - [дзв а]кнути. Воно виникло тоді, коли в спільнослов’янській мові чергувалися голосні [е] й [о] у сполученні з наступними носовими приголосними [н] і [м]:[ен]-[он], [ем]- [ом]. Якщо ці приголосні стояли на початку складу, то чергування [е]-[о] в сполученні з ними збереглося: дзвеніти – дзвонити. Якщо ж вони стояли перед іншими приголосними, то в зв’язку з діянням тоді закону відкритого складу, за яким кожен склад закінчувався на складотворчий звук, сполучення [ем] і [ен] перетворилися на носовий голосний [е] (е), а сполучення [он] і [ом] – в носовий голосний [о] (о), що й дало чергування [е] з [о]: трести – тросіті (із тренсті – тронсіті). У давньоруській мові носовий [е] (е) змінився на [а], носовий [о] (о) – на [у], внаслідок чого й утворилося чергування [а] з [у], успадковане й українською мовою.

Сучасна українська мова, як і російська та білоруська, зберігає багато й інших чергувань у системі голосних, які становлять у ній спадщину спільнослов’янських фонетичних процесів. Наприклад: [и]-[іj] (сито –сіяти), [и] – нуль звука (запинати – запнути), [у]-[и]-[о]-нуль звука – (сухий-висихати-сохнути-висхлий, дух-дихати-дохлий-тхнути), [і]-[и]-[оj]-нуль звука (вінок-вити-сув[оjі]), [и]-[оj]-нуль звука (бити – б[оji]), [и]-[ов], [и]-[ав], [у]-[ов] (рити–рови, збиток-збавити, плинути-плавати, кузня-коваль) та ін.

13.Чергування /о/ та /е/ з нульовою фонемою. Вставні та випадні /о/ та /е/. Історичне чергування [о], [е] з нулем звука теж належить до поширених явищ в українській мові, як і в російській та білоруській: ставок – ставки, садок – садки, лікоть – ліктя, орел – орла, день – дня, хлопець – хлопця, сестер – сестра, пісень – пісня. Воно, як і чергування [о], [е] з [і], виникло в зв’язку з занепадом у давньоруській мові зредукованих голосних [ъ] та [ь]. Але якщо з [і] чергуються давні [о], [е], то з нулем звука – лише нові.

Виникнення цього чергування зумовлене двома причинами.

1. У різних формах того самого слова або в різних словах із спільним коренем чи основою зредукований у давньоруській мові міг стояти в неоднаковій позиції: в одній позиції він міг бути сильний, а в другій – слабкий. У сильній позиції зредукований [ъ] на [о], а [ь] – на [е]: садъкь – садок, дьнь – день. У слабкій позиції той самий зредукований занепадав: садъка – садка. Внаслідок таких змін відповідно до нових   [о], [е], що розвинулись із сильних зредукованих, в інших формах слова чи в інших словах із спорідненою основою тепер немає ніякого голосного: вінок – вінка (з іънъкъ – вънъка).

Голосні [о] і [е], що розвинулися із зредукованих у сильній позиції й чергуються в сучасній українській мові з нулем звука на місці колишніх слабких зредукованих, називають випадними.

Іноді за аналогією закономірності чергування [о] та [е] з нулем звука порушується. Наприклад, у деяких словах української мови розвинувся новий звук [о] не тільки на місці сильного,  а й на місці слабкого зредукованого: рот – рота, лоб – лоба (із рътъ – ръта, лъбъ – лъба). Під впливом називного відмінка тут відбулося пересунення наголосу у формах непрямих відмінків, а це й спричинилось до того, що слабкий [ъ] не занепав, а став вимовлятися як сильний і змінився в [о]: лъба – лъба – лоба.

2. Нові [о] й [е] розвивалися також між приголосними перед сонорними [р], [л], [н], [м], якщо після сонорного в давньоруській мові занепадав [ъ] або [ь]. Наприклад: вихрь – вихор, капль - [капел]. Такі голосні [о], [е] називають вставними.

В інших формах слів після сонорного, що йшов після приголосного, міг стояти голосний повного творення, отже, не було умов для розвитку вставного [о] чи [е]: вихру, капля, вузла, сосна, восьми. Таким чином і виникла співвідносність вставних [о] й [е] в одних формах слова з відсутністю будь-якого голосного в інших: свекор – свекра (з свекръ – свекра).