36. Предмет фразеології. Поняття фразеологізм як мовну одиницю. Типи фразеологізмів. Джерела фразеології

Фразеологія - це розділ мовознавства, що вивчає фразеологічну систему мови.

Об'єктом вивчення фразеології як мовознавчої дисципліни є сукупність усіх фразеологічних одиниць (фразеологізмів) мови. Предметом фразеології є вивчення типологічних ознак фразеологізмів, дослідження природи і їх сутності, закономірностей функціонування.

Фразеологізмом (фразеологічною одиницею) називається "лексико-граматична єдність двох і більше компонентів, граматично організованих за моделлю словосполучення чи речення, яка, маючи цілісне значення, відтворюється у мовленні за традицією, автоматично".¹¹ Наприклад: байдики бити (ледарювати); показати, де раки зимують (провчити, покарати); лебедина пісня (останній вияв таланту); стати на ноги (одужати).

Якісну характеристику фразеологізмові дають "диференційні ознаки в їх сукупності", називаючи, зокрема, такі з них: 1) він має специфічне, фразеологічне, значення; 2) значення фразеологізму не може проявлятися окремо або незалежно від його граматичних особливостей; 3) його постійний, відтворюваний за традицією компонентний склад. 

Фразеологізм — це мовна одиниця, що виражає специфічне фразеологічне значення, граматичні категорії та має постійний, відтворюваний за традицією склад компонентів, що втратили лексичну самостійність

Класифікація фразеологізмів, запропонована акад. В. Виноградовим¹², набула найбільшого поширення. За цією класифікацією виділяють три типи фразеологізмів - фразеологічні зрощення, фразеологічні єдності і фразеологічні сполучення.

Фразеологічні зрощення - це такі семантично неподільні сполучення слів, цілісне значення яких не пов'язане зі значенням тих слів, що входять до їх складу: дати гарбуза (відмовити тому, хто сватається), собаку з 'їсти (набувати досвіду), пекти раків (червоніти від сорому), тримати камінь за пазухою (затаїти образу), дивитися крізь пальці (не помічати), танцювати під чиюсь дудку (підкорятися), нагріти руки (нажитися).

У більшості випадків фразеологічні зрощення дослівно іншими мовами не перекладаються, наприклад: укр. замилювати очі - рос. пускать пыль в глаза.

Фразеологічна єдність - це такі семантично неподільні фразеологізми, цілісне значення яких умотивоване значенням слів, що входять до їх складу: накивати п ятами (втікати), вітер в кишенях гуде (немає грошей), міняти шило намило, крутити носом (упиратися), не вішати голови (не втрачати надії).

Фразеологічне сполучення - це такі фразеологізми, складові частини яких мають певну самостійність: одне з слів може бути замінене іншим: ставати (зіп ятися) на ноги (набиратися сил), чиста совість (чиста душа), відвести очі (відвести погляд).

За ознакою відтворюваності та усталеністю компонентів виділяють такі мовні одиниці, як прислів'я, приказки, крилаті вислови.

Прислів'я - стійкий, ритмічний за будовою вислів повчального характеру. У ньому зафіксовано практичний досвід народу та його оцінка різних подій і явищ: До булави треба голови; Сметаною вареників не зіпсуєш; Дружній череді і вовк не страшний.

За граматичним оформленням прислів'я співвідноситься з реченням. Основою багатьох прислів'їв є факти: Іван плахту носить, а Настя булаву.

Приказка - стійкий вислів, який образно розкриває певне явище. Приказки позбавлені узагальнювального, повчального характеру і висловлюють незавершену думку: Більше щастя, як розуму; Хто не працює, той не помиляється; Була би шия, а хомут буде.

Крилаті вислови (слова) - стійкі образні вислови, засвоєні з фольклорних або наукових джерел, вислови видатних осіб. Основною їх ознакою є зв'язок з літературним джерелом, стійкість і популярність завдяки їх влучності: Мертві сраму не бояться; Слово, чому ти не твердая криця (Леся Українка); Караюсь, мучусь, але не каюсь (Т. Шевченко).

Спостереження над навколишньою дійсністю — історичною, суспільними процесами, виробничою діяльністю й побутом, морально-етичними нормами і родинними стосунками, природним середовищем, тваринним та рослинним світом — і спричинило появу та функціонування абсолютної більшості фразеологізмів. Такий висновок підтверджують, зокрема, мовні одиниці, підґрунтя яких становлять найменування: 1) сільськогосподарських та інших трудових процесів — варити воду (з когось), з одного тіста, орати перелоги, прокладати першу борозну, попускати віжки, повертати голоблі; 2) різних виробництв, ремесел: а) ткацько-прядильного: розплутувати вузол, де тонко, там і рветься, розмотати клубок; б) кравецького: білими нитками шите, на живу нитку, як з голочки; в) ковальського: брати в лещата, між молотом і ковадлом, міцного гарту; г) гончарського: лудити очі, полуда впала на очі, зняти полуду з очей; д) рибальства і мисливства: закидати вудку, змотувати вудки, клювати на живця, стріляна птиця, ганяти як солоного зайця; 3) театрально-музичної діяльності: увіходити в роль, помінятися ролями, у своєму репертуарі, коронний номер, попадати в тон, як по нотах; 4) військової справи: з відкритим забралом, підносити на щит, схрещувати мечі, нюхати порох, приймати бій, брати рубіж, взяти на озброєння, здавати позиції, залишати поле бою;

5) картярської гри: розкривати карти, плутати карти, мішати карти, кинути всі козирі, ставка бита, при пікових інтересах, козирний туз;

6) народних звичаїв та обрядів: давати гарбуза, облизати макогона, як засватаний; 7) вірувань і магічних дій: напускати ману, замовляти зуби, як рукою зняло, встати на ліву ногу, виносити сміття з хати; 8) усталених казкових зворотів: за щучим велінням, за тридев’ять земель, тримати за хвіст жар-птицю, скоро казка мовиться; 9) ознак і дій, пов’язаних зі світом тварин і птахів: заяча душа, хитрий лис, кіт наплакав, показувати пазурі, птах високого польоту, розправляти крила, звити гніздо, курям на сміх.

До фразеологічного фонду української мови входять також іншомовні запозичення, інтернаціональні звороти, як-от: буря у склянці води, перейти рубікон, дамоклів меч, муки Тантала, авгієві стайні, прокрустове ложе, езопівська мова, нитка Аріадни, віща Кассандра, Геркулесові стовпи, гордіїв вузол, драконівські (драконові) закони, вогонь Прометея тощо. До найважливіших джерел таких сталих словосполучень належать античні міфи.

Запозичені фразеологізми часто вживають без перекладу: нім. Sturm und Drang — “буря і натиск” — час бурхливого розвитку, піднесення; італ. Finita la commedia — комедія скінчилася; франц. Idee fix — ідея фікс, la lune de miel — медовий місяць, англ. time is money — час — гроші.

Виділяють фразеологічні одиниці біблійного походження, наприклад: око за око, наріжний камінь, Содом і Гоморра, альфа й омега, у поті чола, друге пришестя, голос волаючого в пустелі, земля обітована, камінь спотикання, вавилонська вежа, вавилонське стовпотворіння і т. ін.

37. Предмет лексикографії. Типи словників. Відомості з історії української лексикографії

Лексикографія - розділ мовознавства, що розробляє теорію укладання словників.

Отже, предметом лексикографії є збирання слів тієї чи іншої мови, систематизація їх, опис словникового матеріалу.  Словник - це зібрання, реєстр слів (словосполучень, фразеологізмів, морфем та ін. мовних одиниць), розташованих у певному порядку, як правило - алфавітному. Принцип розташування одиниць у словнику і характер інформації про них зумовлюються типом і призначенням словника. Він може містити тлумачення мовних одиниць, подавати відомості про їх походження, написання, літературну вимову, подавати переклад іншими мовами чи енциклопедичні відомості про певні явища, події, факти дійсності чи інформацію іншого типу.

Типи словників

Залежно від призначення словники поділяються на два типи: енциклопедичні й лінгвістичні.

Енциклопедичні словники подають стислу характеристику предметів, явищ, історичних подій, видатних політичних діячів, провідних вчених, діячів культури, різних понять, що позначаються тими чи іншими словами. Вони включають до реєстру здебільшого тільки іменники та іменникові словосполучення, не дають власне мовних ознак реєстрових слів, широко наводять власні назви. З-поміж енциклопедичних словників виділяють загальні, що розраховані на подання найширшої інформації, і спеціальні (галузеві) енциклопедії (медична, сільськогосподарська, педагогіка кібернетики тощо). Прикладами загальних енциклопедій є найбільша за обсягом сімнадцятитомна Українська радянська енциклопедія (УРЕ), видана протягом 1959-1965 рр. Друге дванадцятитомне видання згаданої енциклопедії вийшло українською і російською мовами у 1974-1985 рр. Таким є "Український радянський енциклопедичний словник" у трьох томах, що виходив двома виданнями - у 1966-1968 рр. та 1985-1987 рр.

Важливу роль виконують галузеві (спеціальні) енциклопедичні словники, що систематизують знання певної галузі науки, техніки, наприклад: "Енциклопедія кібернетики" в 2-ох томах, видана Головною редакцією УРБ 1973 р.; "Українська мова. Енциклопедія" (2000, 2004) - перше видання, в якому на основі досягнення сучасного мовознавства в досить повній, систематизованій і водночас стислій та доступній формі подано відомості про українську мову та українське мовознавство.

У лінгвістичних словниках по-різному пояснюється слово: з погляду властивого їм лексичного значення, походження, правопису, наголошення тощо.

Лінгвістичні словники можуть бути одномовними, двомовними, багатомовними.

Двомовні чи багатомовні - це перекладні словники. У них подано переклад слів з однієї мови на іншу. Найповнішими двомовними (їх переважна більшість) належать: "Русско-украинский словарь" у 3-ох томах (1968), в якому перекладено українською мовою близько 120 тисяч російських слів; "Українсько-російський словник" у 6-ти томах; "Українсько-російський словник" (Уклад.: Г. П. Іжакевич та інші, 1999); "Русско-украинский словарь" Д. І. Ганича, I. С. Олійника (1976, для потреб середньої школи); "Польсько-український словник" за ред. Л. Л. ГУмецької (1958,1960); "Українсько-англійський словник" Ю.С. Жлуктенка, 2-е вид. (1987) та інші.

Основним типом лінгвістичних словників єодномовні,в яких у певному аспекті розкриваються особливості слів. Вони поділяються на окремі різновиди словників: тлумачні, орфоепічні, орфографічні, етимологічні, історичні, словники іншомовних слів, термінологічні, фразеологічні, частотні, інверсійні, словники мови окремих письменників, словники конкретних лексичних груп (антонімів, синонімів, паронімів, омонімів, перифраз), словотвірні, морфемні тощо.

Вершиною словникарства є тлумачні словники, які достатньо повно подають лексико-фразеологічний склад мови з поясненням прямого й переносного значення, граматичних та стилістичних особливостей, наводять зразки вживання слова.

Першим і найповнішим тлумачними словником української мови є одинадцятитомний "Словник української мови" (1970-1980 pp.), реєстр якого містить понад 135 тисяч слів. Його укладено науковими співробітниками шституту мовознавства імені О. Потебні АН України. У 2001 році вийшов "Великий тлумачний словник сучасної української мови" (укладач і головний редактор В. Т. Бусел), що містить близько 170 тисяч слів та словосполучень, у тому числі й ті, що увійшли в українську літературну мову протягом останнього десятиліття. У ньому об'єднано академічні повноту мовної лексики з лаконічною формою однотомного видання. Спеціально для учнів видано "Короткий тлумачний словник української мови" (1978) за редакцією Л.Л. Гумецької.

Етимологічні словники тлумачать походження слів, їхні найдавніші корені, зміни в їх будові, а також розвиток значень слів. Саме таким в українській мові має бути семитомний "Етимологічний словник української мови", три томи якого уже вийшли (Т. 1 - 1983; Т. 2 - 1985; Т. З -1989).

Орфографічні словники подають нормативне написання слів і їх граматичних форм відповідно до чинного правопису. Найновішим в українській лексикографії є "Орфографічний словник української мови" С. Головащука, М. Пещак, В. Русанівського, О. Тараненка (близько 120 тисяч слів), створений на основі 4-го видання "Українського правопису" (1993). Цей словник відображає сучасний стан розвитку всіх сфер літературної мови, включаючи й найновіші запозичення.

У 2003 році вийшов "Великий зведений орфографічний словник української лексики" (Укладач і головний редактор В.Т. Бусел), що враховує лексичний матеріал, представлений у майже всіх орфографічних, тлумачних, енциклопедичних, термінологічних, фахових, галузевих словниках, виданих в Україні у другій половині XX - у перші роки XXI століть.

В останні десятиліття з'являються видання спеціалізованих орфографічних довідників, розрахованих на задоволення професійних потреб певних категорій працівників: "Довідник з українського правопису" А. Бурячка, Л. Паламарчука, В. Русанівського, Н. Тоцької (1964; 3-є вид. - 1984), "Словник-довідник з правопису" (1979), "Словник-довідник з правопису та слововживання" (1989) С. Головащука.

Видано кілька Орфографічних словників, спеціально призначених для учнів: "Орфографічний словник для 4-10 класів" (1981; 8-е вид. -1990), "Орфографічний словник. Посібник для учнів початкових класів середньої школи" М. Ф. Стефанцева.

Орфоепічні словники фіксують основні норми літературної вимови. Вимову, відмінну від написання, у словниках подано фонетичною транскрипцією. Такими в українській мові є словник-довідник "Українська літературна вимова і наголос" (1973, укладачі І. Вихованець, С. Єрмоленко, Н. Сологуб, Г. Щербатюк), "Орфоепічний словник" М. Погрібного (1984).

Словники іншомовних слів подають пояснення слів, запозичених з інших мов. У цих словниках переважно зазначається джерело запозичення, тобто мова, з якої або через яку слово прийшло, та розкривається його значення. Найдосконалішим і найповнішим в українській лексикографії є "Словник іншомовних слів" за редакцією О. Мельничука (1974; вид. 2-е випр. і доп., - 1986), що містить близько 25 тисяч слів.

Історичні словники - це словники, в яких пояснюються слова, зафіксовані писемними пам'ятками. Фундаментальною працею української лексикографії є "Словник староукраїнської мови ХІУ-ХУ ст." (Т. 1-2) за редакцією Л. Гумецької, що вийшов друком у 1977-1978 рр.

Фразеологічні словники подають стійкі сполучення слів. Вони моясуть бути перекладні (двомовні) й тлумачні (одномовні). Найбільший інтерес становлять тлумачні фразеологічні словники, в яких кожна фразеологічна одиниця супроводжується тлумаченням. Першими такими словниками стали короткий "Фразеологіяий словник" Н. Батюка (1966); "Словник українських ідіом" Г. Удовиченка (1968). Ґрунтовним виданням є "Фразеологічний словник української мови" (Т. 1-2, 1984). Найповніше українська фразеологія представлена у двотомному "Фразеологічному словнику української мови" (1993), який охоплює близько 10 тисяч одиниць.

Термінологічні словники - різновид лінгвістичних словників, що подають значення термінів певної галузі знань. Українська мова має термінологічні словники з багатьох галузей: біології, медицини, математики, літературознавства, мовознавства, геології, спорту тощо. Ці словники є одномовними, двомовними чи багатомовними, наприклад: "Словник лінгвістичних термінів" Д.І. Ганича, С. Олійника (1985), "Словник гідронімів України" (А.П. Непокупний, О.С. Стрижах, 1979); "Російсько-український словник наукової термінології. Суспільні науки" (1994) "Російсько-українсько-англійський словник правничої термінології. Труднощі терміновживання" (1994).

Інші типи словників. Крім названих, в українській лексикографи є Й інші типи словників:

1. Діалектні словники подають значення і межі поширення лексики територіальних діалектів. Найбільше таких словників видано в середині 20 століття: Москаленко A.A. Словник діалектизмів українських говірок Одеської області (1958); Ващенко В. С. Словник полтавських говірок (1960); Лисен-ко П.С. Словник поліських говірок (1974) тощо.

2. Словники мови письменників фіксують лексичний склад творі певного письменника. Найповнішим зібранням лексики творів Т. Шевченка є двотомний "Словник мови Т. Шевченка" за ред. B.C. Ващенка (1964). Створено також "Словник мови творів Г. Квітки-Основ'яненка" (Т. 1-3,1978-1979 pp.).

3. Словники власних імен, прізвищ, наприклад: Трійняк 1.1. Словник українських імен (2005); Редько Ю. К. Довідник українських прізвищ (1986).

4. Морфемні словники, в яких розглядається будова слова. До них належать двотомний словник-довідник І. Т. Яценка "Морфемний аналіз" (1980,1981) і "Морфемний словник" Л.М. Полюги (1983).

5. Частотні словники, в яких вказано на частотність вживання кожного слова реєстру, наприклад: "Частотний словник сучасної української художньої прози" у двох томах (1981).

Широко послуговуються й іншими лінгвістичними словниками, зокрема словниками синонімів, омонімів, паронімів.

З історії української лексикографії

Історія української лексикографії починається з кінця XVI ст., коли Лаврентієм Зизанієм був створений «Лексисъ съ толкованіемъ словенскихъ словъ просто» (опублікований у Вільні 1596 р.). Це перекладний словник, бо в ньому церковнослов'янські слова вже мають відповідники з тодішньої літературної мови. Реєстр цього словника охоплює понад 1000 слів. Слова розташовані в алфавітному порядку, що нагадує послідовність літер грецького алфавіту, й перекладаються відповідниками-синонімами тодішньої української літературної мови: агнєцъ, баранокъ; брань, война.

Другою етапною словниковою працею в історії української лексикографії був «Лексіконъ словеноросскій и Именъ Тлъкованіє» славнозвісного Памви Беринди (надрукований у Києві 1627 р.). У своїй основі «Лексикон» Памви Беринди перекладний церковнослов'янсько-український словник, хоча в ньому подекуди виразно проступають елементи тлумачного, енциклопедичного й етимологічного словників.

Реєстр «Лексикона» включає близько 7000 слів і складається із двох окремих частин. Перша частина становить собою перекладний словник 4980 церковно-слов'янських слів, які перекладаються синонімами тогочасної живої української мови (Иго: ярмо; питомєцъ: вихованець; стражду: терплю). Інколи реєстрове слово має ще й тлумачення. Друга частина нагадує своєрідний словник іншомовних слів та власних імен із джерел того часу. У цій частині подано й пояснено 2002 слова.

Протягом ІІ половини XVII та у XVIII ст. в Україні з'являються нові словники, в яких «проста мова» вже виступає першою, тобто реєстр цих лексикографічних праць складається зі слів живої і книжної української мови, а до них наводяться відповідники чи тлумачення мовою «словянською».

Цікавими були рукописні словники Є.Славинецького та А.Корецького-Сатановського (XVII ст.) — «Лексіконъ латинский» і «Лексікон славяно-латинскій».

Не усі знають, що до різних видань «Енеїди» Котляревського вводились додатки зібрання «малороссійскихъ словъ». У цих словниках пояснювалось шляхом наведення російських відповідників близько 1000 українських слів.

У другій половині XIX ст. починають виходити в світ вже окремі зібрання українського лексичного матеріалу, серед яких варті на увагу «Словарь малороссійскаго наречія» О.Афанасьєва-Чужбинського (1855), «Словарь малороссійскихъ идіомовъ» М.Закревського (1861), «Словниця української мови» Ф.Піскунова (1873).

Набагато більший за реєстром і використанням лексичних джерел був виданий у Львові М.Уманцем та А.Спілкою чотиритомний «Словарь російсько-український» (1893—1898). Реєстр російських слів сягав 40 тисяч, але в українській частині цього словника було багато діалектної та архаїчної лексики.

Найвидатнішою працею української лексикографії до перевороту 1917 р. був чотиритомний «Словарь української мови», що вийшов за редакцією Бориса Грінченка (1907—1909). Матеріали для цього словника протягом кількох десятиліть збирались великою групою людей, а опрацьовувала їх редакція журналу «Киевская старина». За своєю суттю — це перекладний українсько-російський словник. Б.Грінченко зумів довести реєстр словника до 70 тисяч слів.

42)У залежності від позиції в слові розрізняють:

префікси (від лат. praefixus — прикріплений спереду) — афікси, які стоять перед коренем. Наприклад: укр. заїхати, англ. impossible

постфікси — афікси, які стоять після кореня. Постфікси поділяются на:

суфікси

флексії, закінчення.

інтерфікси

інфікси (у корені слова), напр. лат. vici (переміг), vinco (перемагаю), де n — інфікс.

циркумфікси

трансфікси

43)У залежності від функціональності розрізняють:

Непродуктивний афікс — такий, що рідко бере участь у творенні слів або не використовується в сучасній мові зовсім. Напр.: паст-ух, да-м.

Продуктивний афікс — такий, що широко використовується для творення нових слів і форм. Напр.: говори-ти, здобув-ач.

Словотворчий афікс — такий, що служить для утворення нових слів. Напр.: дистриб'ют-ор, степ-ов-ий, під'-'іхати.

Формотворчий афікс — такий, що служить для утворення форм слів. Напр.: нов-іш-ий, пальт-а, ходи-л-а.

Також виділяють:

Афікс регулярний,

Афікс нерегулярний,

Афікс мертвий,

Афікс нульовий (негативний),

Афікс позитивний.

47. МОРФЕМНИЙ АНАЛІЗ СЛОВА — це поділ слова на значущі частини, з яких складається слово. Морфемний аналіз слів виконувати в такій послідовності:

1) з’ясувати, що означає аналізоване слово;

2) встановити, до якої частини мови воно належить;

3) встановити, яка форма (змінна чи незмінна) аналізується;

4) у змінному слові визначити флексію й основу, пам’ятаючи, що:

а) не завжди флексія стоїть в абсолютному кінці слова (пор. п’ятисот, дивляться, ходи-но);

б) не завжди флексія позначається окремою буквою (пор.: гай

- гаї, соловей — солов’ї)]

в) змінне слово може мати нульову флексію (вікон, рук, материн)]

5) визначити характер основи (вона може бути похідною і непохідною), вичленувати службові морфи шляхом зіставлення одно- корінних і одноструктурних слів; закінчувати аналіз основи знаходженням кореня. Таке членування М.М. Шанський називає пронципом “матрьошки”.

У завдання морфемного аналізу входить і визначення функції кожного з морфів у слові.Морфемний розбір — розбір, покликаний поглибити знання про значущі частини слова — корінь, суфікс, префікс, закінчення та ін. афікси, розширити уявлення про морфемний склад самостійних і службових слів, створити ґрунт для засвоєння багатьох орфографічних правил, вивчення морфології і синтаксису.

При морфемному розборі у змінюваних словах виділяють основу й закінчення. В основі виділяють наявні морфеми: корінь, суфікс, префікс; з'ясовують морфонологічні зміни на стику морфем. У незмінюваних словах визначають морфемний склад і походження (прислівник), у службових словах — особливості будови і похідність (прийменник — простий, складний чи складений; первинний чи похідний, від прислівника чи іменника; сполучник — простий чи складений).

Морфемний аналіз виявляє будову слова на синхронному зрізі. Для з'ясування первісного значення слова і його структури використовують етимологічний розбір на основі етимологічного словника.

48. Основа слова - це частина слова без закінчення, що виражає його лексичне значення. Наприклад, у словах верба, сільський, надводний виділяються основи верб-, сільськ-, надводн- шляхом відкидання закінчень -а, -и и, -ии.Незмінювані повнозначні слова складаються лише з основи, що назвивається чистою: восени, додому. Чисту основу мають:

1) незмінювані іменники: бюро, таксі, депо;

2) інфінітив: перемагати, активізувати;

3) дієприслівники: танцюючи, малюючи, пишучи;

4) прислівники: швидко, тут, там

Іменники, прикметники та дієслова з нульовим закінченням не мають чистої основи: ніч, сталь, син, сестрин, стій, читав. Це змінювані слова, що мають нульове закінчення.

За морфологічним складом основа може бути кореневою (простою), тобто складатися тільки з кореня: саду, пишеш, вода. Крім кореневої є афіксальна (комплексна) основа, що складається з кореня і одного або кількох словотворчих афіксів: передмов^], підлісок'0.За словотвірними зв'язками основа може бути непохідною (немотивованою) і похідною (мотивованою).

Непохідна - це основа, що складається лише з кореня або кореня і закінчення. У складі такої основи не виокремлюються словотворчі афікси: степ, книг-а, сір-ий.

Похідна - це основа, що складається з кореня і одного чи кількох словотворчих афіксів: столик0, переЯвечірі^иІ.Основі слова як носієві лексичного значення протиставляється закінчення (флексія) як показник граматичного значення.

Основа вважається похідною, якщо їй притаманні всі ознаки похідності, непохідною - якщо їй притаманні всі ознаки непохідності; решту основ - перехідні основи.Перехідні основи або вже "відірвалися" від непохідних, але ще не стали похідними, або вже втратили частину ознак похідності, проте повністю ще не перетворилися в непохідні - відповідно до двох взаємопротилежних тенденції розвитку в морфеміці української мови: 1) від похідності до непохідності і 2) від непохідності до похідності.

Похідні основи слід відрізняти від твірних - тих, від яких утворюються нові слова.

Непохідні основи бувають вільні і зв'язані.Зв'язана основа — це непохідна подільна основа, корінь якої втратив здатність вживатися самостійно без службових морфем. Зв'язані основи є перехідним явищем від основ похідних до основ непохідних у руслі першої тенденції розвитку: уже не можна називати похідними (не мають вільного кореня) і ще не можна називати непохідними (вони ще зберігають здатність до подільності).

Вільна основа – це непохідна основа, корінь якої вживається з іншими афіксами, утворюючи самостійні лексеми.

Розрізняють також прості і складні основи - залежно від кількості кореневих морфем в основі.Однак, процесом ускладнення основи називають таку зміну морфемної структури слова, при якій відбувається перехід від непохідної основи в похідну (незалежно від зміни кількості коренів в основі); протилежний процес – називають спрощенням основи.

За типами основи бувають суцільні й перервані: в простій основі - один корінь, складній - два і більше. Суцільними називають основи, які не розділяються службовими морфемами.

50. Історичні зміни в морфемній будові слова

Зміни в словниковому складі мови, а також зміни в значенні слів спричиняють процеси, що викликають зміни у структурі слів та їх основ.

Опрощення – іст. зміна у структурі слова, у наслідок якої раніше членована на морфеми основа стає нечленованою, перетворюючись на кореневий морф (жи-р, на-род, жи-в-іт, по-душ-к-а, пи-р, вік-н-о). Буває повним і неповним, при неповному опрощенні залишки колишньої подільності певною мірою зберігаються (порош-ок, міш-ок)

Ускладнення – така іст. зміна в морфемному складі слів, у наслідок якої у межах морфемнонечленованих слів починають виділятися ті або інші морфеми. Протилежна опрощенню. Зонт-ик, косм-ос, авто-бус, монт-аж. Причини – 1)певний компонент слова подібний до якогось афікса мови-рецепієнта (зонт-ик, фляж-к-а, хн-а); 2)поряд з уже існуючим за позиченням, що сприймається як нерозкладне з’являються спільнокореневі слова з іншим морфемним членуванням (лекц-ія, лектор; монтаж, монтувати, монтер, епос, епічний)

Перерозклад – іст. зміна, у результаті якої відбувається перерозподіл морфемного матеріалу у середині слова при збереженні його основою похідного (мотивованого) характеру. 1) Між основою і закінченням (рук-ами, а було рук-а-ми), 2) утворення складних суфіксів (робіт-ник, було робіт-н-ик; сад-івник), 3) префікси: недо – неповнота дії (недо-бачати, було не-до-бачати), зне, попо, пона і т. п.

Декореляція – історичний процес, що полягає у зміні характеру або значення морфеми або напрямку мотивації. У наслідок деко реляції зовнішня структура основи слова, а часто і звуковий склад основи, залишаються сталими, а змінюється їх характер. Вгорі: – і – було закінченням, зараз сприймається як суфікс. Любов походить від люб, швець від шов, а зараз мотивуємо від любити, шити.

55. Словотвірне гніздо та його структура.

СЛОВОТВІРНЕ ГНІЗДО — сукупність слів одного кореня: вишня, вишневий, вишник, вишняк, вишенька, вишнево. В гніздо обов’язково входить одне кореневе — твірна основ . Це вершина гнізда. Всі інші слова гнізда похідні.

56. Морфологічний спосіб словотворення — основний спосіб збагачення словникового складу української мови. Цей спосіб включає афіксацію (суфіксальний, префіксальний, суфіксально-префіксальний, постфіксальний способи), безафіксний спосіб, основоскладання, словоскладання, абревіацію та комбінації зазначених способів.

І.Афіксація:

1.Суфіксальний спосіб — це творення нового слова за допомогою словотворчого суфікса. Суфіксація — найпродуктивніший спосіб словотворення іменників, прикметників, дієслів, прислівників: Чорнобиль — чорнобильський, насторожений — насторожено, фарба — фарбувати. Продуктивність суфіксального способу словотворення визначає й той факт, що в мові для творення різних розрядів слів виробилася певна система суфіксів — іменникових, прикметникових, дієслівних, прислівникових.

2.Префіксальний спосіб — це спосіб творення нових слів за допомогою префіксів. Словотворчий префікс приєднується до самостійного слова й утворює нові слова тієї ж самої частини мови. Префіксальним способом творяться дієслова, прикметники, іменники, прислівники. Кожна з частин мови має свою систему префіксів: гуманний — антигуманний, рятувати — зарятувати, сила — несила, нині — донині, звук — ультразвук, реальний — нереальний, виконати — недовиконати.

3.Суфіксально-префіксальний спосіб — це спосіб творення похідних слів одночасним додаванням до твірної основи суфікса і префікса: вікно — підвіконня, міль — антимолін, час — сучасний, море — заморський, світлий — висвітлити, простий — по-простому, шостий — ушосте. Суфіксально-префіксальним способом утворюються іменники, прикметники, дієслова, прислівники.

4.Постфіксальний спосіб — спосіб творення нових слів за допомогою постфіксів -ся, -сь, -небудь. Використовується у творенні дієслів та займенників: умивати — умиватися, взяти — взятися, хто — хто-небудь.

5.Безафіксний спосіб — це спосіб творення нових слів шляхом «укорочення» твірної основи (усічення морфем). Цим способом творяться іменники від дієслів та прикметників: зелений — зелень, прокосити — прокіс, перекладати — переклад, захистити — захист, неучений — неук.

ІІ.Основоскладання — спосіб утворення нових слів за допомогою інтерфіксів з двох або більше основ повнозначних слів. Цей спосіб є продуктивним для утворення іменників та прикметників: газобалон, чорнозем, морозостійкий, життєствердний, чотиригранник, перекотиполе. Слова, утворені способом основоскладання, можуть супроводжуватися суфіксацією: літописець, землезнавство, полководець, лівобережний, прапороносець, першопроходець.

ІІІ.Словоскладання:. При словоскладанні слова утворюються без інтерфіксів. Показником об'єднання слів в одне поняття є зафіксований порядок слів, логічне змістове поєднання слів: фільм-опера, ракета-носій, матч-реванш, прес-центр, пілот-інструктор.

IV.Абревіація: — спосіб творення слів від усічених основ. Розрізняють кілька типів абревіатур, залежно від того, як утворюються ці складноскорочені слова: 1) складовий тип — нові слова утворюються з усічених основ кількох слів: Донбас, універмаг; 2) ініціальний тип — нові слова утворюються з початкових букв або звуків — слів: УНІАН, ЕОМ, УНСО, РЄ, ОБСЄ, НАТО; 3) мішаний тип — нові слова утворюються поєднанням усіченої основи одного слова з окремими словами: держадміністрація, держстандарт, завуч, міськрада. Абревіація використовується тільки для творення іменників. Морфологічні типи словотворення — найпоширеніші в українській мові.

57.Морфолого-синтаксичний спосіб – це спосіб творення слів, при якому слово утворюється внаслідок переходу однієї частини мови в іншу. Причиною такого переходу стає зміна словом синтаксичної функції у реченні: якщо слово, що первинно є прикметником, а отже виступає в реченні означенням і відповідає на питання який? яка? яке? (Військовий чоловік зупинив машину.), змінює свою синтаксичну функцію і виступає у ролі підмета або додатка та відповідає на питання хто? що? або кого? чого? (Військовий зупинив машину. Машина проминула військового.), що характерно для іменника як частини мови, то в такому разі фіксується перехід прикметника у іменник. Для української мови такий спосіб словотвору найхарактерніший для іменників та прислівників.Морфолого-синтаксичний спосіб охоплює похідні, які виникають унаслідок переходу слів або словоформ з однієї частини мови до іншої.

У мовознавчій літературі цей спосіб ще називають семантико-морфологічним (за М.М. Шанським), конверсією (за О.І. Смирницьким).Процеси конверсії виникають у певних синтаксичних умовах спонтанно, супроводжуються такими основними змінами:- зміною лексичного значення;- граматичних значень;- синтаксичних функцій;- структури слова: бігом (ім.) і бігом (присл.).

Цей спосіб має кілька різновидів:

1) субстантивація – явище переходу слів з різних частин мови в іменники: майбутнє, чайна, бобові, вихідні;

2)ад’єктивація – перехід у прикметники: учений, освічена людина, сидяча робота;

3) прономіналізація – вживання в ролі займенників: цілий світ (у зн. весь), певна мелодія (у зн. якась);

4) адвербіалізація – перехід у прислівники: часом, стрілою, йти не поспішаючи;

5) нумералогізація – перехід у числівники: тисяча, сила;

6) інтер’єктивація – перехід у вигуки: Боже, горенько, Матінко моя та інші різновиди.

7)вербіалізація –перехід у дієслова;

8)препозитивація – перехід у прийменники;

9)партикуляція – перехід у частки;

10)кон’юктивація – перехід у сполучники.

58. Лексико-синтаксичний спосіб, або зрощення, – це спосіб творення нових слів шляхом зрощення двох або більшої кількості слів одного словосполучення: добра ніч → добраніч, не чуй вітер → Нечуйвітер (прізвище). Результатом лексико-синтаксичного способу словотвору є складне слово, оскільки воно має два і більше коренів. Твірною базою у такому способі творення виступає не будь-яке сполучення слів, а тільки синтаксична одиниця – словосполучення: два або більше слів, між якими встановлюється залежний зв'язок, тобто від одного слова до іншого можна поставити питання: добра яка? ніч, не чуй кого? що? вітер. Складне слово, утворене лексико-синтаксичним способом, переймає флексію другого слова словосполучення, тому флексія не визначається у словотвірній структурі мотивованого: перекоти поле → перекотиполе. За характером словотвірної бази зрощення подібне до осново складання та до словоскладання, тому їх потрібно відрізняти.

Лексико-синтаксичний спосіб відрізняється від способів складання тим, що:

1) при осново складанні використовується складання не слів, а основ, які до того ж можуть усікатися, і додатково застосовується інтерфіксація або суфіксація: сільське господар(ств)о → сільськогосподарський, а при зрощенні в одне слово сполучаються два цілих слова, причому без використання інтерфіксів та суфіксів;

2) при словоскладанні утворюються складні слова на базі двох слів, які не утворюють словосполучення, тобто між цими словами нема залежного зв'язку, між ними не можна поставити питання: батько і мати → батько-мати, сон і трава → сон-трава. Слова, утворені способом словоскладання, переважно пишуться через дефіс.

Нові слова виникають шляхом злиття колись уживаного словосполучення: пополудню – по + полу + дню. Цим способом утворюються

- іменники: горицвіт, Новгород;

- прикметники: нижчепідписаний;

- прислівники: бозна-що;

- числівники: двісті, обидва.

Словотвірне значення в зрощеннях виявляється через втрату синтаксичних ознак словосполучення і появу граматично оформленого слова, що належить до певної частини мови.

59. Лексико-семантичним називається такий спосіб, при якому звукова оболонка твірного слова залишається незмінною, набуває нового значення і стає похідним, наприклад: лебідь (птах) і Лебідь (прізвище).При цьому способі не застосовуються спеціальні словотворчі засоби, а формантом є зміна семантики.

Похідне слово з’являється семантичним шляхом – через розщеплення багатозначного слова і поступове утворення омонімів (В.В. Виноградов, М.М. Шанський, І.І. Ковалик). Наприклад: перо – пір’їна і знаряддя для писання.

Лексико-семантичним способом утворюються переважно іменники, серед них:

- терміни: лопатка;

- найменування нових предметів, понять: супутник;

- власні назви (закладів, установ, періодичних видань, дитсадків, цукерок тощо): “Киянка” (назва швейної фабрики), “Дзвін” (журнал) та ін.

У процесі лексико-семантичного способу словотвору слово не змінює своїх фонетичних та граматичних характеристик, змінюється лише його лексичне значення. В такому випадку слово стає похідним (ручка означає вже не маленьку руку, a те, за що беруться рукою (ручка лопати, ручка від дверей) або й інструмент для письма (кулькова ручка). Цей спосіб полягає в тому, що наявні в мові слова використовуються для позначення нових предметів, явищ. В основі лежить метафора, метонімія, синекдоха.

Лексико-семантичний спосіб словотвору – один з основних способів поповнення номінативних засобів мови, при якому звукова форма твірного слова (мотиватора), залишаючись незмінною, набуває нового значення і стає семантично похідною (мотивованою). Лексико-семантичний спосіб словотвору активно виявляється в системі номінації власних назв. Основними механізмами лексико-семантичного способу словотвору в цій підсистемі мови є:

- онімізація (перехід загальної назви у власну);

- трансонімізація (перехід власної назви з одного класу назв до іншого);

- онімотрансонімізація (комбіноване використання різновидів способу за моделлю: онімізація + трансонімізація).

Кожен з цих різновидів пов’язаний із семантичними і граматичними змінами мовних одиниць. Збереження мотиваційних зв’язків між базовим словом і семантичним новотвором дозволяє відносити лексико-семантичний спосіб словотвору в системі номінації власних назв до явищ синхронічного плану.

Наявність у мовній системі типових, регулярних і закономірних мотиваційних зв’язків уможливлює виділення таких різновидів семантичного способу словотвору, як дериваційна метафора і дериваційна метонімія. Метонімія визнається найбільш важливим джерелом номінації як у кількісному плані, так і щодо різноманітності мотивацій для називання.

60. Словотвір іменників

Префіксальний словотвір іменників.

Іменникових префіксів небагато. І вони переважно малопродуктивні.В іменниках виділяються незапозичені префікси пра- (вказує на давність: прабатьківщина, праліс, прадід); перед- (вказує на передування в часі: переддень, передісторія); па- і про-(позначають неповноту чогось: пагорб, паросток, провесна, просинь, прозелень); су- і спів- (вказують на об'єднання чи сумісність чогось: сузір'я, супутник, сусід, суглинок, співавтор, співрозмовник, співпраця, співчуття); під- (позначає підпорядкованість: підвид, підстанція); без- і не- (позначають відсутність чогось, надають основі протилежного значення: безладдя, безробіття, безодня, нещастя, недоля).У сучасній українській мові використовуються також іншомовні префікси, зокрема анти- (щось протилежне: антиречовина, антициклон); віце- (другий: віце-консул); екс- (колишній: екс-чемпіон); проте- (попередній, первинний: прототип, протоплазма); супер- (зверхній: суперзірка); ультра- (найвищий: ультразвук); ре-(зворотний, повторний: реконструкція, реекспорт) тощо.Щодо правопису префіксів, то певну проблему становить написання не з іменниками.Слід розрізняти префікс не-, який завжди пишеться разом, і заперечну частку не, яка завжди пишеться окремо.Тільки разом не пишеться тоді, коли іменник без не не вживається: невдаха (немає слова «вдаха»), невіглас, негода, недбальство, недокрів 'я, недоліт, недоторканність, недоук, нездара, ненависть, необхідність, неосудність, непосида, неробство, нестача, нехтування, нечисть. В інших випадках при написанні не з іменниками треба орієнтуватися на зміст висловлювання:

а) якщо в певному контексті слово з не можна замінити іншим словом чи словосполученням, то не пишемо разом: враховуючи небезпеку {загрозу), відчувається небажання (нехіть, відсутність бажання), підписка про невиїзд (безвідлучне проживання), позиція невтручання (нейтралітету), виявити недовір'я (сумнів, підозру), серйозні незгоди (розбіжності), несплата податків (невнесення плати, заборгованість), сталося нещастя (лихо);

б) якщо заперечується, відкидається щось (між не та іменником тоді можна вставити означення), то не пишемо окремо: він не друг (не мій друг, а знайомий, співробітник, випадкова людина, ворог); не слава цікавить мене (не марна слава, а користь, вдячність людей, похвала,заробіток, гроші); не згода панує між ними (не сердечна згода, а кругова порука, розбрат); не вміння тут потрібне (не досконале вміння, а бажання, охота, час, матеріал).З-поміж іншомовних виняток становлять префікси віце- і екс-, які пишуться через дефіс: віце-прем'єр-міністр, екс-президент, екс-міністр. Інші іншомовні префікси пишуться разом: антивірус, протоісторія, супермаркет.

Суфіксальний словотвір назв осіб. Найбільше є суфіксів для позначення осіб за їхньою діяльністю, заняттям, діями. Ці іменники творяться переважно від дієслівних основ, хоч і не завжди.Найпоширеніші з-поміж них такі: -ар (косар, кобзар, килимар); -яр (кресляр, маляр, скляр); -ець (співець, борець, знавець); -ик, який входить до складу суфіксів -ник, -овик, -івник, -альник, -ильник, -ільник (дослідник, ремонтник, нафтовик, мостовик, танцівник, кранівник, рахівник, постачальник, шанувальник, кріпильник, свердлильник, болільник); -ач (сіяч, спостерігач, попихач, циркач); рідше вживаються суфікси -ич (підпасич, погонич), -ун (бігун, несун), -ій (водій, палій), -итель, -атель (мислитель, вихователь) тощо.Зрідка в цьому значенні використовуються й іншомовні суфікси -ент, -ант (студент, практикант, дебютант); -ер, -ир, -ор (тренер, візитер, рекетир, командир, диктор, кредитор); -ист, -іст (таксист, шахіст) тощо.Для позначення осіб за різними якісними ознаками вживаються суфікси -ець (сміливець, мудрець); -ак (дивак, бідняк); -ач (вусач, бородач), -ань (черевань, вусань), -ень (красень, велетень), -ун (дикун, горбун, веселун), -ил(о) (чудило, здоровило) тощо.

Назви осіб за місцем проживання й національністю утворюються найчастіше за допомогою суфікса -ець (українець, іспанець, полтавець, чернігівець, черкасець, кременчужець), а також -анин (росіянин, киянин, харків 'янин, вінничанин, лучанин). Рідко вживаються суфікси -ин (болгарин, татарин, грузин), -ак (подоляк, сибіряк), -ич (русич, москвич), -ит (одесит). Іноді між твірною основою й суфіксом може вставлятися інтерфікс: Ялта — ялтинець, Рівне — рівненець, Америка — американець, Конго — конголезець.

Для творення назв осіб жіночого роду найчастіше до іменників чоловічого роду додається суфікс -к(а), при цьому суфікси -ець, -ин, як правило, відпадають (українка, полтавка, черкаска, татарка, вінничанка, школярка, лікарка, учителька, перекладачка), рідше —их(а) (кравчиха, ткачиха), замість суфікса -ик ставиться суфікс -иц(я) (робітниця, провідниця, в'язальниця). Часом між твірною основою й словотвірним суфіксом з'являється інтерфікс: француз — француженка, грек — гречанка, китаєць — китаянка, коломиєць — коломиянка, кременчужець — кременчужанка.

Досить однотипно творяться чоловічі й жіночі імена по батькові.

Чоловічі імена по батькові творяться додаванням до основ власних імен суфікса -ович (без будь-яких змін): Михайло — Михайлович, Василь — Васильович, Юрій — Юрійович, Зіновій — Зіновійович, Ігор — Ігорович, Анатоль — Анатольович, Анатолій — Анатолійович.Кілька чоловічих імен по батькові творяться за допомогою суфікса -ич: Лука — Лукич (і Лукович), Сава — Савич (і Савович), Кузьма — Кузьмич (і Кузьмович), Хома — Хомич (і Хомович), Яків — Якович, Ілля — Ілліч.Як виняток, в імені Григорій при творенні імені по батькові відпадає ій — Григорович, а до основи імені Микола додається ай — Миколайович (рідко — Миколович).Жіночі імена по батькові творяться додаванням до основ власних імен суфікса -івн(а): Михайло — Михайлівна, Василь — Василівна, Юрій — Юріївна (Юрій + івна), Зіновій — Зіновіїв-на (Зіновій + івна), Анатоль — Анатолівна, Анатолій — Анатоліївна (Анатолій + івна).З відхиленням від цього правила творяться лише такі імена по батькові: Яків — Яківна (випадає одне ів), Григорій — Григорівна, Микола — Миколаївна (рідко — Миколівна).Для назв молодих осіб за ознакою батька використовуються: для осіб чоловічого роду — суфікси -енк(о), -чук, -ич (коваленко, ткаченко, ковальчук, бондарчук, королевич, княжич), для осіб жіночого роду —івн(а) (ковалівна, королівна).

Суфіксальний словотвір назв тварин і неістот.

Для творення назв одиничних предметів у більшості випадків вживаються суфікси -к(а), який може входити також до складу суфіксів -івк(а), -анк(а) (пилка, чашка, скрипка, журавка, ластівка, маківка, шалівка, землянка, морзянка)', -ик, який може входити також до складу суфіксів -ник, -овик, -ильник (вулик, кошик, словник, годинник, маховик, броньовик, холодильник, лічильник)', -ок (молоток, колосок, струмок)', -ак (їжак, держак, літак, вітряк)', -ач (сікач, вимикач, винищувач)', -ець (стілець, олівець, хребець, самець); -иц(я) (палиця, кислиця, дзвіниця, телиця)', -ин(а) (зернина, стеблина) тощо.Для позначення приміщень використовується суфікс -н(я) (майстерня, лікарня, спальня, роздягальня), рідше —ищ(е) (сховище, горище).Малопродуктивними чи непродуктивними є суфікси -л(о), -ил(о) (шило, зубило, вітрило), -ун (цвіркун, колун), -ур (качур, стовбур), -ень (півень, зазубень).Збірні й абстрактні назви творяться за допомогою суфіксів -ств(о) (людство, міщанство, виробництво, вівчарство, співробітництво, недбальство, убозтво), -ин(а) (городина, озимина, біганина, бистрина), -инн(я) (гарбузиння, ластовиння), -ак, -ик (молодняк, чагарник), -от(а) (турбота, доброта, піхота, парубота), -н(я) (комашня, брехня, гульня).Суфікс -й-, за допомогою якого утворено багато зокрема збірних і абстрактних назв, в одних випадках зберігся (безправ'я [безправна], довір'я [дов'ірйа]), в інших — уподібнився до попереднього м'якого приголосного ( про­валля [провал'л'а]), а ще в інших — зник, залишивши після себе лише м'якість (листя [лис'т'а], безсмертя [безсмертна]).Від дієслів абстрактні назви творяться переважно за допомогою суфіксів -анн(я), -енн(я), -інн(я) (навчання, споглядання, мислення, вдосконалення, терпіння, розуміння), рідше —б(а) (лічба, журба), -к(а) (суперечка, здогадка).Від прикметників абстрактні назви творяться за допомо гою суфіксів -ість (молодість, радість, вихованість), -ощ(і) (радощі, хитрощі), -інь (широчінь, теплінь), -ин(а) (глибина, давнина), -изн(а) (новизна, білизна), -от(а) (теплота, чистота), -неч(а) (холоднеча, порожнеча).

Безафіксний словотвір іменників. Безафіксним способом, тобто відкиданням кінцевих афіксів, але з можливим приєднанням закінчення, іменники творяться найчастіше від дієслів і рідше — від прикметників.У твірній основі при цьому:

а) не стається змін: записати — запис, спадати — спад, перегукуватися — перегук, заявити — заява, перемогти —перемога;

б) кінцевий приголосний пом'якшується або зазнає чергування (в обох випадках колись тут був суфікс -й-): зав 'язатися — зав 'язь, гатити — гать, високий — вись, кликати — клич, носити — ноша, загородити — загорожа, ловити — ловля.

Іноді при цьому змінюється наголос: переписувати — перепис, розтинати — розтин, дотикатися — дотик, розповідати — розповідь, зелений — зелень, втекти — втеча.Словотвір іменників із значенням суб'єктивної оцінки. Іменникам за допомогою словотвірних засобів можна надавати значення зменшеності (здрібнілості) і, як правило, Пестливості та збільшеності і, як правило, згрубілості.Для позначення здрібнілості і, як правило, позитивного ставлення до предмета використовуються суфікси із звуками к, ц, ч:

а) для іменників чоловічого роду —ок, -ик, -ець, -очок, -ечок, -ичок: лісок, синок, пальчик, дощик, вітрець, горбочок, вершечок, котичок;

б) для іменників жіночого роду —к(а), -ц(я), -иц(я), -очк(а), -ечк(а), -ичк(а): хмарка, ягідка, бабця, удовиця, водиця, бджілочка, голівочка, хатиночка, річечка, донечка, сестричка;

в) для іменників середнього роду - к(о), -ц(е), -ечк(о):вушко, личко, курчатко, винце, деревце, віконечко, словечко; чоловічого роду: дядечко, батечко.Особливого відтінку пестливості іменникам надають: -

а) суфікси -оньк(о), -оньк(а), -еньк(о), -еньк(а): соколонько, дівчинонька, брівонька, личенько, рученька, ніченька;

б) суфікси -усь, -ус(я), -унь, -унь(о), -ун(я): дідусь, бабуся, матуся, братунь, братуньо, дідуньо, мамуня.Для позначення збільшеності і, як правило, негативного ставлення до предмета найчастіше використовується суфікс -ищ(е): вітрище, морозище, вовчище, комарище, дідище, бабище.Переважно негативне, зневажливе ставлення виражається іменниками із суфіксами -иськ(о) (хлопчисько, дідисько, бабисько, вітрисько), -ак(а) (злодіяка, розбишака, здохляка, розумака), -ук(а) (зміюка, скаженюка, злюка), -уг(а) (бандюга, катюга, хапуга, хитрюга), -ур(а) (носюра, босяцюра) та ін.