1. Сучасна українська літературна мова як предмет наукового вивчення і фахова дисципліна. Зміст, обсяг, завдання курсу, зв’язок із шкільним курсом української мови.

Поняття «СУЛМ» слід розуміти як унормовану літ. форму загальнонародної укр. Мови від часів І.Котляревського і до нашого часу.

Завдання цього курсу – дати основні відомості про фонетичну систему, лексичний склад і граматичну будову СУЛМ, допомогти студентові опанувати її літературні норми.

Курс склад. з таких розділів:

1. фонетика, фонологія, орфоепія ( про звукову систему мови)

2. графіка і орфографія ( про передачу звуків на письмі та правила написання слів та їх частин)

3. лексикологія і фразеологія ( про словниковий склад і фразеологічні одиниці мови)

4. морфеміка і словотвір (вчення про будову і способи творення слів)

5. граматика – морфологія і синтаксис ( про частини мови, форми слів і словозміну, про будову словосполучення і речення)

6. пунктуація ( про систему розділових знаків та правила їх вживання)

Курс СУЛМ тісно пов'язаний з професійною підготовкою в Україна вчителя укр..мови і літ. та іноземних мов, учителя початкової школи та будь – якого спеціаліста – гуманітарія.

2.Українська мова – національна мова українського народу. Державний статус української мови. Місце української мови серед інших слов’янських мов. “Українська мова – державна мова України. Сьогодні українська мова має державний статус, який законодав-чо забезпечує її функціонування в усіх без винятку сферах суспіль-ного життя. Цей статус закріплений в Основному Законі держави – Конституції.Конституція України гарантує розвиток української мови. У статті 10 записано: «Державною мовою в Україні є українська мова.Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій терито-рії України.В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом».Питання мовної політики в Україні, крім ст. 10 Конституції, ви-значаються також іншими конституційними нормами. Укр.. мова входить до групи словянських мов ( індоєвроп. сім’ї), яку складають три підгрупи: східносло’янська ( укр., рос, білорус. мови ) , південнослов’янська (болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська мови)і західнослов’янська ( польська, чеська, словацька, верхньолужицька і нижньолужицька мови). Спорідненість їх виявляється в лексиці й граматичних системах, у способах словотворення та звукових співвідношення слів і морфем.Найближче споріднена укр. мова з рос. і білорус. мовами . у цих мовах багато спільного у фонетичній і граматичній будові , зокрема у формах словозміни, в будові словосполучень і речень. Багато спільного і в словниковому складі.

3.Поняття про літературну мову та її норми. Основні ознаки літературної мови. Писемна й усна форми літературної мови, її стильова різноманітність. Діалекти. Типи діалектів.

Літературна мова - це унормована, відшліфована мова, яка характеризується полі функціональністю, стандартністю, уніфікованістю, розвиненою системою стилів.

Норма літ. мови – це прийняте в суспільній практиці людей правило вимови, вживання слова, граматичної форми, побудови словосполучення, речення тощо. Українська літературна мова існує в двох формах — усній і письмовій. Усна форма розрахована на слухача, письмова — на читача.Усна мова більш спонтанна, експресивна, безпосеред­ня, тісніше пов’язана з позамовною ситуацією, з загальним контекстом. Ступінь її підготовленості зазвичай є значно нижчим порівняно з письмовою. В усній мові широко використовується розмовно-побутова, емоцій­но забарвлена лексика. Синтаксис відрізняється мен­шою вимогливістю до об’єднання слів і частин речення. Частіше вживаються прості речення й конструкції; за­стосовуються додаткові, невербальні засоби комуніка­ції — міміка, жести.Писемна форма літературної мови характеризуєть­ся обдуманістю, лаконізмом, монологічним характером викладення, суворими вимогами до мовних засобів. У ній широко використовується абстрактна лексика, на­укова й професійна термінологія, частіше вживаються складні конструкції з чітким визначенням складових частин, будується складне синтаксичне ціле, використовуються звороти, абзаци, періоди. Стиль - це система мовних засобів, вибір яких зумовлюється змістом, метою та характером висловлювання.Розмовний стиль - найдавніший, виник з потреби спілкування; має дві форми: кодифіковану і некодифіковану. Риси його: неодноманітність, експресивно-емоційне забарвлення, просторічні елементи в лексиці, різні інтонації, ритми, мелодика; форма - діалогічна й монологічна, а тому неповні, еліптичні речення і позамовні засоби: міміка, жести, ситуація.Художній стиль - це складний сплав, відображає багатство національної мови; це поєднання всіх мовних стилів з погляду лексики, граматики, але з орієнтацією на літературну мову. Основні різновиди: проза й поезія. Одна з його особливостей - вживання художніх засобів (тропів: епітетів, метафор, порівнянь, алегорій і т. ін.), що сприяє створенню образності.Науковий стиль - це повідомлення з науковою інформацією, які вимагають логічного викладу на лексичному та граматичному рівнях; характеризується вживанням термінологічної лексики, розгорнутими складними і складнопідрядними реченнями, відповідними фразеологізмами; документуються твердження, обов'язкові посилання, а також цитати. Його різновиди: власне науковий, науково-популярний, науково-навчальний, виробничо-технічний з відповідними мовними вимогами до кожного різновиду.Публіцистичний стиль призначений інформувати суспільство про факти, явища і формувати громадську думку. Основна риса: поєднання логічного викладу з емоційно-експресивним забарвленням з метою впливу і переконання. Орієнтується на усне мовлення (ораторський стиль), а тому можлива діалогічна форма (запитання і відповіді на тлі авторського монологу), звертання, чіткість оцінок явищ, подій і т. ін. Має різновиди: науково-популярний, газетний, радіомовлення і телебачення* Побутують усна й писемна форми публіцистичного стилю.Офіційно-діловий стиль - це прийоми використання мовних засобів під час документального оформлення актів державного, суспільного, політичного, економічного життя, ділових стосунків між окремими державами, організаціями та членами суспільства у їхньому офіційному спілкуванні. Має дві форми: усну і писемну. Його стильові різновиди: дипломатичний, законодавчий, адміністративно-канцелярський. Написання документів вимагає суворої нормативності (літературної мови з відповідним добором мовних засобів) та логічної виразності. Сучасна українська мова має три наріччя :

• північне (поліське) наріччя побутує на терені Чернігівської, Житомирської, Рівненської, Волинської, північних частин Київської та Сумської областей. До північного наріччя належать східнополіський, середньополіський і західнополіський говори^[102]. На півночі наріччя межує з перехід­ними українсько-білоруськими говірками Берестейщини і Пінщини^[103].

• південно-західне наріччя поширене на території За­карпатської, Івано-Франківської, Львівської, Чер­нівецької, Хмельницької, Вінницької, Тернопіль­ської, північно-західних частин Кіровоградської та Одеської областей, південно-західної частини Київської області, південної частини Житомир­ської області, західної частини Черкаської та пів­нічної частини Миколаївської областей. До південно-західного наріччя належать волинський, подільський, наддністрянський, надсянський, покутсько-буковинський, гуцульський, бойківський, закарпатський говори^.

• південно-східне наріччя охоплює Полтавську, Харківську, Луганську, Донецьку, Запорізьку, Дніпро­петровську, Херсонську області, Крим, південно-схід­ні частини Київської, Сумської, Кіровоградської, Одеської, східну частину Черкаської та південну частину Миколаївської областей. До цього наріччя належать середньонаддніпрянський, степовий та слобожанський говори. Говірки Середньої Наддніпрянщини лягли в основу сучасної української літературної мови^.

Три наріччя української мови виділялися не завжди. За давньоруської доби на території сучасної України населення утворювало дві етнічно-мовні групи — північно-східну і південно-західну — і відповідно виділялися північно-східне і південно-західне наріччя. У протиставленні давніх північно-східного і південно-західного наріч, очевидно, до певної міри відображається ще племінний поділ південної частини східних слов'ян. Давні східнослов'янські племена або союзи племен відрізнялися певними мовними рисами, що кожне плем'я (союз племен) мало свій говір як особливу мовну систему. На думку М. Ф. Наконечного, є підстави давні північно-східні говори співвідносити з полянами, деревлянами, сіверянами і північними волинянами, південно-західні — з південними волинянами, уличами, тиверцями і білими хорватами. На думку О. О. Шахматова, прямих нащадків полян, деревлян і сіверян можна визнати в населенні північної Київщини і Волині, південних районів Чернігівщини і північних Полтавщини. К. П. Михальчук уважав, що давні північно-східні говори співвідносяться з полянами і деревлянами; сіверяни і дреговичі, на його думку, належали до перехідного типу між північноруськими і південноруськими племенами. З південно-західною групою співвідносяться дуліби (на Волині) і хорвати (в Галичині). Уличі і тиверці (на Поділлі) були перехідною ланкою між північно-східною і південно-західною групами.Давнім північно-східним говорам відповідає сучасне північне наріччя української мови, прямим відповідником давнього південно-західного наріччя є сучасні південно-західні говори. На таку співвідносність між давніми і сучасними наріччями вказують архаїчні, співвідносні з давньоруською добою фонетичні риси. Південно-східне наріччя виникло порівняно пізно внаслідок складного історичного процесу взаємодії первісних північно-східного і південно-західного наріч. Усі північні і більшість південно-західних говорів є старожитніми. Північне і південно-західне наріччя характеризуються діалектною розчленованістю, що зумовлена різними чинниками: відбиттям певною мірою мови давніх племен, стабільністю меж колишніх феодальних і державно-адміністративних утворень, поміркованою інтенсивністю міграції населення. Південно-східне і південно-західне наріччя співвідносні в плані взаємодії з новою літературною мовою в процесі її становлення: південно-східне наріччя лягло в основу нової загальноукраїнської літературної мови, південно-західні говори були основою західноукраїнського різновиду літературної мови, що існував у XIX і на початку XX ст.