Контрольні запитання до екзамену з історії України

1. Визначити предмет і завдання навчального курсу «Історія України». Історія України як наука.

Предметом вивчення курсу історії України є складний процес формування та розвитку українського народу, його діяльності в соціально-економічній, духовній, політичній і державній сферах з давніх-давен до сьогодення. Разом з тим історія України має розглядатися в тісному взаємозв'язку з глобальними історичними процесами, з історією її найближчих сусідів, з якими у різні часи українці перебували у складі різних держав.

Завдання курсу «Історія України» - формування історичної свідомості народу, в якій органічно поєднуються знання, погляди, уявлення про суспільний розвиток.

Історія України – наука, що вивчає в хронологічній послідовності розвиток людського суспільства на українських землях і його закономірності. Є багатофункціональною наукою: 1. Пізнавальна (вивчення історичного шляху країн та народів); 2. Світоглядна (формує об’єктивні знання на основі отриманих фактів); 3. Виховна (формує якості громадянина, а зокрема патріотизм).

 

2. Охарактеризувати основні етапи розвитку історичних знань в Україні.

Перший  період української історичної думки пов'язаний з княжою добою, з історією Київської Русі, Галицько-Волинської і Литовсько-Руської держав. Мислителі та літописці цієї доби не тільки зафіксували на письмі яскраві сторінки усної історії, а і в хронологічній послідовності виклали найваж­ливіші історичні події, залишили нащадкам своє бачення істо­ричного процесу. Винятково важливу роль у формуванні спільної історичної свідомості відіграла релігія, зокрема, християнство, яке сповідувало нові духовні цінності та нову ідею походження світу.

Другий  період охоплює козацько-гетьманські часи. Заро­дження українського козацтва, заснування Запорозької Січі, держави Богдана Хмельницького, Гетьманщини, розвиток шкільництва, братств, колегій, діяльність учених Острозької та Києво-Могилянської академій - все це помітно вплинуло на розвиток історичних знань, позначилось на формуванні козаць­кої історіографії, сприяло вивченню історії в системі освіти, по­ширенню історичних знань у суспільстві. У козацькі часи дістають поширення такі різновиди фік­сації історичних подій, як щоденники, козацьке літописання, мемуаристика.

Особливість третього періоду, який охоплює другу половину XVIII - початок XIX ст., полягає в тому, що він дав перших професійних істориків і заклав основи української історичної науки. Традиції козацького літописання дістали якісно нове відо­браження в «Історії Русів», рукописні варіанти якої тривалий час утверджували цілісне уявлення про історію українського народу, її тяглість від княжих часів до Гетьманщини.

Середина XIX ст. - це четвертий період, який представле­ний працями істориків, що заклали національні традиції ук­раїнської історіографії. Університети у Львові, Харкові, Києві, Одесі, а згодом і в Чернівцях, Київська археографічна комісія, Київський архів давніх актів, Товариство Нестора Літописця стали важливими осередками вивчення українських старо-житностей, збирання і публікації джерел, написання наукових праць з української історії.

Кінець XIX - початок XX ст. складають п'ятий період, який остаточно утверджує українську національну історичну науку як окрему, тобто за межами російської і польської історіографій. Вершиною цього періоду стала Українська революція 1917-1920 рр., з якою пов'язаний могутній поштовх розвитку української історичної думки, формування її національно-державницького напряму. Шостий період - це 20-ті - початок 30-х років XX ст., коли на Україну було експортовано тоталітарний режим, водночас західноукраїнські землі опинилися під владою Польщі, Ру­мунії, Чехословаччини. Особливість цього періоду в тому, що інерція Української революції ще на тривалий час забезпечила розвиток національної історіографії, як на материковій Україні, так і в українській діаспорі. У сьомому періоді, що тривав з середини 30-х до другої по­ловини 80-х рр. XX ст., простежуються три етапи у розвитку української історичної науки. Це - остаточна заідеологізованість офіційної історіо­графії в УРСР, нова хвиля спалаху національної свідомості істориків у роки Другої світової війни та поповнення наукових сил української діаспори.

Восьмий, або сучасний, період започаткований на рубежі 80-90-х рр. XX ст. і пов'язаний, головним чином, із рухом за суверенізацію і відновлення державної незалежності України, з відродженням національних традицій української історіо­графії, досягненням її соборності. Для цього періоду характер­не банкрутство партійно-класової методології, ліквідація контролю над діяльністю істориків, дерусифікація установ історичної науки і наукових видань.