4. Дикі родичі коней.

У зоології коней віднесено до класу ссавців, надряду копитних, ряду непарнокопитних, родини конячих, роду коней. Рід коней поділяється на 4 підроди: власне коней, до якого належать усі аборигенні й заводські породи коней, поні островів, тарпани, коні Пржевальського та вдруге здичавілі коні;

віслюків, який об’єднує породи свійських і диких африканських віслюків;

папіввіслюків – кіанг, кулан, онагр та підрід

зебр, що об’єднує кілька видів диких африканських смугастих коней;

Дикий кінь Пржевальського названий так по імені вченого, що відкрив і описав його в 1879 році. Кінь Пржевальського (Equus przewalskii) — вид тварин родини коневих (Equidae), найближчий дикий родич домашнього коня (відрізняється від останнього генетично і має 66 хромосом, замість 64). Власне це і є східний підвид диких коней, західний підвид якого — тарпан, був предком домашніх. Оскільки тарпанів було винищено до кінця 19 століття, то зараз кінь Пржевальського це єдиний існучий вид диких коней.

Вже на час відкриття цього виду диких коней в 1879 році російським мандрівником М.Пржевальським їх чисельність була досить невисокою. Більша частина місць існування цього виду диких коней розташована в регіоні інтенсивного конярства, що стрімко розвивалось. Живе в сухих безводних степах Монголії. Коні Пржевальського не витримували конкуренції з боку домашніх табунів і поступово зникли з більшої частини свого ареалу.

У минулому коні Пржевальського населяли відкриті степи та півпустелі, тримаючись невеликими табунами в 5-15 голів. На чолі такого табун завжди стояв дорослий жеребець, що активно його захищав та мав виключне право паруватись зі своїми кобилами. Якщо інший дорослий жеребець намагався збити собі табун, між ним і власником табуна спалахувала жорстока бійка.

Довжина тіла — 200–250 см, висота в холці — 124–153 см, вага — 230–350 кг. Піщаного кольору із смугою вздовж спини, кінцівки темні, грива коротка, стояча. Масть булана, різних відтінків в залежності від сезону і місця проживання; на череві і на кінці морди просвітління, на спині ремінь, на ногах зеброїдність. Ці коні живуть в степах косяками по 14-18 кобил і один жеребець. При схрещуванні з кіньми одержують плодовите потомство. Жеребість продовжується 340-350 днів. Після вагітності, кобила народжує одне лоша, яке одразу встає на ноги та слідує за матір'ю. Молоді кобили можуть залишатись в материнському табуні все своє життя, а молоді жеребці залишають табун у віці 2-2,5 років.

Тривалість життя 15-18 років. В дикій природі основними ворогами коня Прежевальського були вовки.

Харчуються коні Пржевальського виключно трав'яною рослинністю, та регулярно відвідують водопої, особливо в посушливу пору року. Кінь Пржевальського може задовольнитися мінімумом їжі, та витримує крайні перепади спеки та холоду.

В Україні коней Пржевальського розводять в заповіднику Асканія-Нова. Вони знаходяться на межі зникнення, тому занесені до Охоронного статусу.

Власне саме завдяки створеній свого часу в Асканії-Новій популяції кінь Пржевальського вцілів як вид, оскільки в природі він зник в 60-х роках ХХ століття. Дикі коні успішно розмножувалися — до 1940 року народилося 40 лошат. Але раптом зросла смертність лошат у перший рік життя (32%) і зменшувалася тривалість життя дорослих тварин (у середньому 8,2 року). Поступово популяція згасала. До 1941 року в зоопарку залишилося 7 коней, з них лише дві кобили.

Під час війни коней Пржевальського зовсім було втрачено. Їх не було в асканійському зоопарку до 1948 року. А 31 травня 1948 року в Асканію-Нову привезли з Московського зоопарку чистокровного жеребця цього виду на кличку Орлик. Народився він у Німеччині 1943 року. Цього жеребця спочатку використовували для гібридного розплоду коня Пржевальського. У 1957 році в зоопарк прибула чистокровна кобила цього виду Орлиця ІІІ. Вона теж народилася 1943 року, але в степах Монголії. Її подарували були спочатку Ворошилову, який передав Орлицю до Московського зоопарку, а звідти кобила потрапила в Асканію-Нову. Після цього почався в Україні племінний розплід чистокровних коней Пржевальського. 1960 року від Орлика й Орлицу з’явилося перше лоша.

Згодом сюди надійшло ще кілька коней Пржевальського: дві кобили з Праги і жеребець та дві кобили із США. До 1998 року Асканія-Нова вже мала 352 живих лошат. Нині тут утримуються 93 голови коней Пржевальського, що становить близько 7 відсотків світової популяції.

Також існує дика популяція в чорнобильській зоні відчуження з 1998 року, де популяція живе самостійно без людського втручання.

Коні прижилися і зараз їх кількість в зоні відчуження перевищує сотню, тобто є однією з найбільших у світі. Зокрема були проведені спостереження за особливостями біології коня Пржевальського, які розкривають адаптаційний потенціал організму та забезпечують його виживання в нових умовах існування. Це такі, як динаміка чисельності та особливості поведінки поголів'я, специфіка живлення коня Пржевальського в умовах Чорнобильської зони відчуження, паразити та їх чисельність у вільно існуючих коней.

Оскільки коні Пржевальського перевезені на території з хронічним радіаційним опроміненням, також було проведено дослідження щодо накопичення ними радіонуклідів, які є додатковим чинником, що впливає на прояв адаптаційного потенціалу тварин у цих умовах.

Виявлення ролі коней у функціонуванні трав'яного біому як основного місця їх існування здійснювалось у декількох напрямах - досліджувався вплив трофічної та механічної форм діяльності коней на травостій, з'ясовувалась роль коней у зоохорнному процесі.

Тарпан — дикий кінь Європи, описаний 1770 року, жив в європейських і азіатських степах з післялідникового періоду до початку XIX століття. Гадають, що кров тарпанів тече в багатьох російських породах коней. Приручити дикого коня не просто. Розповідають, що останній табун тарпанів загинув в 1879 році. Тарпани були дуже обережні, легкі і швидкі на бігу. Стадом тарпанів заправляв самець, він охороняв стадо під час пасіння, завжди знаходився на якомусь кургані, взагалі на підвищеній місцевості, тоді як стадо паслось в долині. Самець давав знати стаду про небезпеку і сам ішов останнім.

Тарпани витривалі до спраги, достатньо невеликої роси, щоб тарпан міг втамувати її, злизуючи росу язиком з трави. Приручити дорослих тарпанів вдавалось, а лошат вдавалось привчати до сідла і об'їзджати.

Земля розорювалась, диких коней проганяли через те, що вони поїдали заготовлене сіно, знищували посіви, відбивали домашніх кобил до диких табунів.

Зебри, підрід, який живе в степах Африки. Відрізняються захисним полосатим забарвленням, живуть табунами, рухливі, лякливі, важко приручаються. Відомо лише декілька випадків використання зебр в легких екіпажах. З кіньми дають безплодних гібридів-зеброїдів. У зебр велика голова, довгі вуха, коротка стояча грива, чубчика немає, добре омускулений круп, короткий хвіст, сухі ноги без каштанів на задніх ногах. Є декілька різновидностей зебр, головні з них:

Гірські — найдрібніші, ослоподібні, з великою головою, довгими вухами, з вузькими копитами і полосатість до копит;

Зебри Греві — найбільші, живуть серед чагарників. Вуха у них великі і широкі; хвіст довгий, пухнастий;

Кваги — найбільш поширені, дуже різноманітні конепо-дібні зебри відкритих рівнин, покритих чагарником. Голова у них легка, вуха короткі, вузькі.

Віслюки становлять самостійну гілку еволюційного розвитку родини конячих. Вони формувались в умовах досить постійного екологічного середовища. Це зумовило незначну мінливість диких віслюків за калібром, зростом, забарвленням, оскільки умови зовнішнього середовища в центрі і на периферії істотно не різнилися. Дикі віслюки трапляються тільки в Африці. Сучасний їх ареал обмежений територіями Ефіопії та Сомалі.

Існує два підвиди дикого африканського віслюка:

Перший — нубійський, дрібні тварини, світлої масті з хрестом на спині і лопатках, мало чисельний, близький до вимирання.

Другий — сомалійський, більш крупний — темної масті. Обидва підвиди занесені до Червоної книги.

Третій підвид – атласький віслюк, знищений у 3 ст.н.е.

Живуть віслюки на плоскогір'ях Північно-Східної Африки в посушливих місцях з бідною рослинністю. Сомалійський віслюк краще зберігся в гірській місцевості і на підвищених місцевостях до 2000 м над рівнем моря.

Від африканських диких ослів походять всі домашні їх породи: африканські, азіатські, європейські.

Віслюки характеризуються однокольоровим забарвленням, великою головою, довгими вухами, відсутністю чубчика, короткою стоячою гривою, розвинутою трудною клітиною, довгим тулубом з п'ятьма поперековими хребцями, дахоподібним і слабоомускуленим крупом, коротким хвостом, вузькими копитами, відсутністю каштанів на задніх ногах. Іржати і форкати осли не можуть.

Напіввіслюки розповсюджені в сухих: степах, напівпустинях і плоскогір'ях Азії. Мають жовтувато-захисне забарвлення, маленькі вуха, широкі копита, підвищену рухливість, не одомашнені.

Кулани — відносяться до напівослів, живуть в степах і напівпустинях Середньої Азії. Найчисельніший із групи напіввіслюків. У минулому населяв Західний Сибір, казахстан. Індію, Пакистан. Та інші території. Екологічно надзвичайно високо пластичний. Добре почувається в умовах сухого клімату (+57 С у Сибірській пустелі) і жорстокої зими (-50 С – Казахстан, Монголія), споживає 110 видів рослин, стрибає донизу з обривів близько 2,5 м заввишки, добре плаває.

Виділяють 5 видів географічних форм кулана:

монгольський (населяє територію Гобійського заповідника);

туркменський;

індійський ;

сирійський та казахстанський – вимерли.

Онагр — живе в напівпустинях Північної Аравії, Сірії, Ірану, Афганістану. Онагр — дрібна тварина сухої будови, світлого забарвлення, найменший за розмірами різновид азіатського напіввіслюка. Безконтрольне полювання є головною причиною скорочення його ареалу (місцеве населення вважає його м'ясо цілющим).

Кіанг— живе на плоскогір'ях Тібету, найбільш крупний напіввіслюк, темнокаштанового забарвлення з різким просвітлінням на череві. Ці тварини розмножуються в неволі. Вагітність триває 375-385 днів, лактація – близько року, до наступного запліднення. Ймовірно, чисельність їх на волі – 400-500 особин. Їх вирощують в 10 зоопарках світу, в т.ч. і в м. Миколаєві.

В Асканії-Нова одержують гібриди зебри і коня. В Туркменії одержані конекулани від схрещування куланів з домашніми кобилами — виявились неплідними. При схрещуванні з кіньми віслюки дають потомство, в якому самці завжди неплідні.

Мул — це тварина, яка одержана від схрещування кобили з віслюком, лошак — від ослиці і жеребця. Мули завжди більші за лошаків, відрізняються високою працездатністю і довговічністю. Муловодство має і в наші дні певну господарську цінність в ряді країн, для перевезення вантажів, особливо в гірських умовах, є потреба мати упряжних, в'ючих і верхових мулів.