Лекція 6
Тема :ВАГОВОЗНІ породи коней
Література:
Гопка Б.М., М.П.Хоменко, П.М.Павленко. Конярство: Підручник. – К.:Вища освіта, 2004. – 151-156 стор.
План лекції:
1. Шайри, клейдесдалі, першерони, суффольки, брабансони, ардени
2. Російська ваговозна порода коней
3. Новоолександрійська порода
4. Радянський ваговоз
5. Торійська порода
1. Потреба в сильних масивних конях, здатних возити великі вантажі і важкі землеробське знаряддя виникла з розвитком капіталістичного способу виробництва, зведенням великих міст, портових та індустріальних центрів, зростанням торгівлі й вантажообігу, розвитком орного землеробства. Успіхів у цій справі першими досягли англійці, оскільки вже мали певний досвід селекційної роботи у верховому конярстві та інших галузях тваринництва.
У XVIII ст. в Англії створено шайрів, клейдесдалів та суффольків,
в XIX ст. в Бельгії — брабансонів та арденів, яких згодом стали називати бельгійською робочою породою коней,
у Франції — першеронів.
Ці породи становили основу світового класичного ваговозного конярства. Тепер на земній кулі використовують ваговозів 33-х порід.
Нетрадиційною, але дуже важливою сферою використання їх у країнах Західної Європи стало продуктивне конярство, розвиток якого підтримується і дотується державами.
Шайри — найбільші за розміром ваговози у світі, досить масивні і найпоширеніші в Англії.
Вони походять від місцевих коней, зріст та масивність яких постійно збільшували, оскільки для обробітку землі потрібні були дужі коні великого калібру.
Наприкінці XVIII ст. на поліпшення цих коней дещо вплинули фламандські та голландські коні, яких у схрещуваннях з шайрами використовував відомий селекціонер-практик Р. Беквелл.
З метою координації племінної роботи з породою та заохочення власників щодо вирощування класної продукції у 1878 р. було засновано товариство любителів розведення шайрського коня.
Особливістю шайрів є дуже розвинені фризи — густе й довге волосся, яке росте від зап'ястного і скакального суглобів до землі, закриваючи копито.
На кінцівках, голові й череві у шайрів є великі білі відмітини.
Масті ворона, гніда, руда, рідко каракова й сіра. Коней цієї породи завозили до Росії та в інші країни.
Клейдесдалі виведені на півдні Шотландії, в долині р. Клайд, схрещуванням місцевих кобил з жеребцями фламандської, голландської та шайрської порід. Організація товариства з розведення клейдесдальських коней (1877 р.) та видання племінної книги (1878 р.) поклали початок створенню коней сучасного типу.
Порівняно з шайрами вони сухіші, мають значно меншу оброслість кінцівок і легший кістяк.
Масть гніда, відмітини піднімаються до зап'ястного і скакального суглобів. В кінці XIX і на початку XX ст. багато їх завозили до Росії, а також у США, Канаду, Південну Америку, Австралію, Італію.
Суффольки — найстаріша порода ваговозів Англії. Виведена в середині XVIII ст. поліпшенням місцевих порід графства Суффольк. Тепер порода малочислена, але найбільш універсальна за своїми робочими якостями.
У цих коней суха конституція, незначна оброслість, хороша робоча рись.
Масть тільки руда з відтінками без білих відмітин. Цих коней експортували до Північної і Південної Америки, Австралії, Росії та в інші країни світу.
Брабансони— порода коней, створена у Бельгії. Ця країна мала великий вплив на ваговозне конярство європейських країн, особливо Німеччини і Росії.
Походять брабансони від дрібних коней, відомих ще за часів Юлія Цезаря. Вони були енергійними і рухливими, мали добре розвинений кістяк і невеликий зріст (138 - 140 см).
У середні віки ці коні були досить поліпшені до того часу, найбільше відповідали вимогам рицарського коня, який ніс на собі одягненого в лати важкого вершника.
Винахід пороху та вогнепальної зброї докорінно змінив кінноту: замість масивного рицарського потрібен був жвавий і маневрений кінь верхової породи. В усіх країнах Європи почали проводити схрещування рицарських коней з арабською, а пізніше — з чистокровною верховими породами.
У 1835 р. таке рішення прийняла й палата депутатів Бельгії.
Пізніше, в 1857 p., у зверненні Вищої ради землеробства цієї країни до власників коней зазначалося, що поява залізниць, пароплавів та вдосконалення сільськогосподарських машин робить зайвими робочих коней, ціни на яких зійдуть нанівець. Проте бельгійські селяни зберегли свого робочого коня від схрещувань з верховими породами.
Далі шляхом відбору більших за розміром і масивних особин в умовах доброї годівлі та утримання вони створили унікальну ваговозну породу коней.
Конярством у Бельгії займаються приватні господарства. Державних кінних заводів тут немає.
Всю роботу з породою веде товариство кіннозаводчиків бельгійських робочих коней, яке з 1886 р. регулярно проводить виставки, а з 1887 р. видає Книгу племінних коней.
Запис до книги коней певних стандартів сприяв типізації породи, ліквідації різних відрідь, зональних груп тощо.
Сучасна бельгійська порода робочих коней об'єднує два типи — великих і мілких ваговозів.
Брабансони вирізняються добре розвиненими м'язами крупу, високою скороспілістю, великою роботоздатністю, спокійним темпераментом, що полегшує догляд за ними.
Масть — гнідо-чала, гніда, рудо-чала, руда.
До відлучення (6 — 8 міс) жива маса лошат сягає 400 - 500 кг.
Добре акліматизуються, тому найпоширеніші серед ваговозів. Розводять їх у багатьох країнах Європи, Північної та Південної Америки. У 1904 р. в Росії було 435 господарств, що розводили брабансонів.
Ардени— тип коней, який сформувався у гірській місцевості на кордоні Бельгії і Франції в різних частинах Арденського узгір'я.
На початку XIX ст. гірські ардени були невеликі, проте енергійні, витривалі, невибагливі, універсального типу. Під впливом попиту на великих коней бельгійські ардени були повністю поглинуті брабансонами.
У чистоті їх розводять тільки на приарденській території Франції. У другій половині XIX ст. цих коней завозили в Росію та Україну, де використовували при створенні російського ваговоза. Спочатку їх розводили на приватних кінних заводах на Полтавщині, з 1872-го по 1890 р. — у Деркульському, а на початку 90-х років — у Дібрівському кінних заводах.
Завезені ардени не вирізнялися гармонійною будовою тіла, мали недоліки екстер'єру (м'яка спина, звислий круп, клишоногість тощо). Проте мали добру роботоздатність, були невибагливими, що й сприяло їх популяризації.
Так, у 1915 р. в штаті жеребців-плідників Полтавської державної заводської стайні жеребці робочої (арденської) породи становили 29 %.
Для поліпшення арденів багато зробив Дібрівський кінний завод. Завдяки продуманим відбору і підбору було створено свій тип ваговоза, який відрізнявся меншим зростом, широким та глибоким корпусом. Тут було вирощено жеребців, які згодом стали родоначальниками нових ліній.
У Прибалтійських республіках колишнього Союзу схрещуванням місцевих коней з арденами, брабансонами та іншими ваговозами були створені свої важкозапряжні породи, яких і тепер звуть арденами.
Першерони— найпопулярніша у світі порода ваговозів. Виведена у Франції в нормандській провінції Перш. Єдиної думки щодо походження цих коней немає. Одні автори вважать її потомками найдавніших коней Франції. Інші стверджують, що ця порода виведена на початку XIX ст. схрещуванням місцевих кобил з арабськими, британськими та булонськими жеребцями. Спочатку в породі виділяли три типи: легкий арабізований першерон, першерон у типі легкого ваговоза і першерон важкого масивного типу. Тепер таких типів немає. Суттєвим фактором існування та вдосконалення коней цієї породи було використання їх у поштових каретах, диліжансах та особливо в омнібусах міського пасажирського транспорту, оскільки для цього потрібні були великі, масивні, витривалі коні з хорошим рисистим алюром.
Особливість конярства Франції полягає у наявності елеверів — господарств конярів-підприємців, які вирощують і реалізують молодняк, куплений у фермерів.
Типізації породи сприяли систематичні виставки племінних коней. У 1883 р. засновано товариство першеронських конярів і видано перший том студбука. З 1885 р. до книги записують дані тільки про тих коней, предки яких записані в попередні томи.
Кількість племінних кобил цієї породи у Франції у 2002 р. становила близько 4,5 тис. голів. Коні цієї породи дуже поширені у США, Канаді та країнах Азії, Африки, Австралії. В Росії першеронських коней розводять на Октябрському кінному заводі та в державній заводській стайні Ульяновської області.
Створення порід ваговозів в Російській імперії також пов'язане із зародженням та розвитком капіталізму в промисловості та сільському господарстві. На теренах цієї величезної держави не було ваговозних порід вітчизняного походження.
У першій половині XIX ст. створено досить численну групу ваговозів, яких називали битюгами, їх розводили у Воронезькій і Тамбовській губерніях.
Ці коні вирізнялися міцною будовою тіла, спокійним характером, невибагливістю і були добре пристосовані до суворих умов існування. Велику кількість цих коней у XIX ст. завозили в Україну євреї-ліверанти (торговці кіньми). Проте своєчасних заходів для збереження, поліпшення та популяризації битюгів не було вжито, тому робоче конярство того часу розвивалося під впливом західних ваговозних порід.
Вже у
другій половині XIX ст. в Росію і Україну
(переважно Полтавська губернія) було
завезено багато коней ваговозних порід
з Англії, Бельгії, Франції. Тому
в різних зонах Європейської частини
Росії і в Україні було створено досить
великі масиви помісних коней типу
ваговозів.
У 20-х роках XX ст. для розвитку ваговозного конярства були забезпечені умови, оскільки технічне оснащення сільськогосподарського виробництва було дуже низьким: в його енергетичному балансі живе тягло становило близько 90 %. У деяких республіках та областях були засновані кінні заводи, держплемрозплідники, державні заводські стайні, племінні ферми колгоспів і радгоспів; було визначено напрями роботи з помісним поголів'ям різних зон країни, розроблено основи породного районування, удосконалено техніку тренування й випробування ваговозів, впроваджено штучне осіменіння, видано державні книги племінних коней тощо.
Результатом цієї багатогранної роботи було створення вітчизняних порід ваговозів — володимирського, литовського, радянського, російського, пізніше — новоолександрівського, а також низку запряжних порід — торійської, латвійської та ін.
Російський ваговоз
У другій половині XIX ст. Росія придбала в Бельгії перших гірських арденів. Вони мали простувату будову тіла, нерідко м'яку спину, звислий круп, шаблюватість. Розводили їх у чистоті на Хрєновському і Чесменському кінних заводах та на фермі Петровської (тепер Московської) сільськогосподарської академії, а також використовували в різноманітних схрещуваннях з метою поліпшення робочих коней.
Ардени вирізнялися доброю роботоздатністю, тому з року в рік набували великої популярності.
У 1904 р. їх розводили в 376 господарствах, а серед жеребців-плідників ваговозних порід державних заводських стаєнь вони становили 25,8 %.
У 1937 р. типізоване поголів'я стали називати російськими арденами, а з 1952 р. — російськими ваговозами.
Тепер коні цієї породи розповсюджені в господарствах центральної чорноземної зони Росії та на південному Уралі.
Удосконалення породи ведуть Куєдинський (Пермська область), Красноармійський (Єкатеринбурзька область), Мстиславський (Білорусь) та Хрєновський, Пермський, Шадринський кінні заводи й інші племінні господарства.
Новоолександрівський ваговоз
найпоширеніший в Україні. Історія його створення бере початок з другої половини XIX ст., коли з Бельгії до України почали завозити арденів.
У 1922 р. племінне поголів'я арденських коней переведено на Новоолександрівський кінний завод, де на його основі було створено нову вітчизняну породу ваговозів.
У це господарство в 1922 р. з Маріупольської сільськогосподарської ферми надійшло 16 кобил і 2 жеребці. Маріупольські жеребці не набули широкого використання, а кобили увійшли до маточного складу і досить тривалий час використовувалися у відтворенні. їх парували тільки з жеребцями новоолександрівського типу і походження.
Надремонтних жеребців Новоолександрівського кінного заводу продавали на племінні ферми колгоспів і радгоспів, де їх широко використовували для поліпшення робочих коней, якість яких була досить низькою. Поліпшене робоче поголів'я вирізнялося типом, калібром, екстер'єром та походженням.
Типізацію його в Україні здійснювали розведенням помісей бажаного типу між собою та поглинальним схрещуванням з новоолександрівськими жеребцями.
У вирі Великої Вітчизняної війни в Україні загинуло 2,7 млн коней (на початок 1941 р. їх було 4,7 млн).
Після повернення з евакуації завод продовжував селекційну роботу у визначеному напрямі і до 1952 р. створив свій оригінальний тип ваговоза — невеликий, сухий, з добрим норовом і з хорошими робочими якостями, невибагливий до умов утримання і використання.
Виведення цього типу ваговоза було засвідчене наказом Міністерства радгоспів України за № 79 від 17 лютого 1972 р.
За період 1960 - 1997 рр. проведено консолідацію новоолександрівських ваговозів за типом, екстер'єром, робочими якостями та калібром.
Цього було досягнуто чистопородним розведенням, у разі потреби — інбридингів на видатних за типом і роботоздатністю коней, перевірених кросів ліній і родин, вдалих поєднань.
Випробування коней до 1990 р. було обов'язковим елементом селекційної роботи.
Після проведеної апробації перша вітчизняна порода ваговозів — новоолександрівська була затверджена наказом Міністерства агропромислового комплексу України за № 518 від 9 листопада 1998 р.
Найбільший внесок у її створення зробила М. С. Кемарська — головний зоотехнік Новоалександрівського кінного заводу, заслужений зоотехнік України, яка віддала улюбленій справі понад 40 років свого життя.
Коні новоолександрівської ваговозної породи невеликі, широкотілі, міцної конституції, з енергійним урівноваженим темпераментом, великою роботоздатністю.
Дуже цінуються їх невибагливість до корму, здатність добре його засвоювати та зберігати вгодованість.
Плодючість кобили в умовах кінних заводів 85 — 90 лошат на 100 маток.
Тривалість заводського використання 20 — 22, нерідко 25 - 27 років. Кобила Кальона Новоолександрівського кінного заводу за 19 років народила 19 лошат.
Як відомо, коні цієї породи створені для виконання різноманітних сільськогосподарських робіт. Проте в них добре виражені ознаки м'ясності і молочності, що робить їх перспективними у розвитку продуктивного конярства.
Молочна продуктивність чистопородних кобил ферми ВНДІ конярства становила 2561 кг, а максимальна (у кобили Лукошкі) — 3109 л за 197 днів лактації.
Новоолександрівські ваговози скороспілі: до 3 років у них майже закінчується розвиток. За молочний період маса лошати збільшується щодоби на 1,2 - 1,5 кг. Племінних коней використовують на сільськогосподарських роботах. Це знижує собівартість племінної продукції, сприяє підвищенню плодючості жеребців і кобил та відбору особин з хорошими робочими якостями і добрим характером. Зазначені та інші переваги забезпечили велику популярність новоолександрівських ваговозів як поліпшувачів робочих коней у різних зонах України. Переважають руда, рудо-чала та руда в сивині масті, рідко трапляються гніда й ворона.
На перспективу головними ознаками відбору залишаються крупність (до 155 см), типовість, екстер'єр з урахуванням здоров'я, довголіття, плодючості, м'ясності, молочності та результатів випробувань. Поліпшення породи здійснюватиметься тільки шляхом чистопородного розведення. В породі існують лінії молоді — Кокєтлівого, Стіля, Тантала, Газона, Лазутчіка і старі — Караула, Подьонщіка, Капітена, а також 16 цінних маточних родин, найчисленнішими серед яких є потомки Травкі, Кальоної, Найди, Троянди, Тунгускі, Бруснікі та ін. Ареал породи охоплює 20 областей України та АР Крим. Елітне поголів'я зосереджене на Новоолесандрівському, Деркульському, Лимарівському, Стрілецькому, Дібрівському, Лозівському та Ягільницькому кінних заводах та в 41 племрепродукторі.
Радянський ваговоз
У другій половині XIX ст. з Бельгії в Росію завозили не тільки арденів, але й брабансонів. Завезених жеребців схрещували з місцевими кобилами, поліпшеними жеребцями ваговозних (суффольк, шайр, першерон, арден, битюг), рисистих і навіть верхових порід. Після отримання помісей II, III і IV поколінь метод поглинального схрещування замінили розведенням помісей бажаного типу «в собі». Для неї характерні масивність, спокійний темперамент, хороша роботоздатність, скороспілість. Лошата в 6-місячному віці досягають живої маси 350 — 370 кг, а в річному 500 — 530 кг. Плодючість становить 65 - 70 лошат від 100 кобил, тривалість племінного використання 16 — 18 років. Порода перспективна у м'ясному напрямі. Краще племінне поголів'я зосереджене на Починківському (Нижній Новгород) та Мордовському кінних заводах, у господарствах Володимирської і Тамбовської областей та в Україні (Сумська область). Порода затверджена в 1952 р.
Торійська порода
Її формування розпочато наприкінці XIX ст. і відбувалося на кінному заводі «Торі», заснованому в 1856 р. Це складна багатопородна помісь від схрещування місцевих естонських кобил з норфолькськими жеребцями, англо-нормандськими, остфризькими, тракененськими, чистокровними верховими та ін.
Затверджена у 1950 р.
Для цих коней характерна витривалість, добра роботоздатність та спокійний темперамент.
Масть коней переважно руда і бура (до 60 %) з великими відмітинами на голові і ногах, гніда — до 30 %, рідко ворона, чала, солова та солова з ознаками чубарості. Селекційна робота з породою централізована: діє єдина комісія із запису коней до Державної книги та ліцензування жеребців-плідників, введено систему парувальних свідоцтв, у яких записуються походження кожної кобили до третього ряду родоводу включно.
В породі виділено три типи: важкий — ТА, полегшений — ТВ та основний (середній) — Т.
Тепер в Естонії порода вдосконалюється у напрямі створення верхових спортивних та прогулянкових коней. Поширена в господарствах Рівненської та Волинської областей.