45. Культ.На укр.Зем.10-14ст:літописання ,літ.

Літописання на Русі виникло рано. Б.О. Рибаков та інші дослідники відносять першопочатки нашої історичної писемності до часів князя Аскольда – 60-80 рр. IX ст. Виділяється так званий “літопис Оскольда”, сліди якого збереглися в Никонівському зводі XVI ст. В кінці X – на початку XI ст. з’явився історичний твір, який підбивав підсумки діяльності Володимира Святославича та його попередників. Не виключено, що створювався він у стінах Десятинної церкви, а автором його був Анастас Корсунянин. Цей літописний звід являв собою першу спробу історичного узагальнення історії Київської Русі впродовж 150 років. Подальші літописні зводи створювалися при Софійському соборі в Києві, в Десятинній церкві, а також в Києво-Печерському монастирі. На початку XII ст. в Києво-Печерському монастирі створюється літописний звід, названий його автором Нестором “Повістю минулих літ”. Дослідники одностайно називають її видатною історико-літературною пам’яткою. Вона увібрала в себе не лише весь досвід історичної писемності попереднього часу, а й досягнення європейської думки, традиції візантійської культури. У вступі до “Повісті” Нестор розгорнув широку картину світової історії, показав місце слов’ян і Київської Русі в тодішньому світі, ствердив прогресивну філософську ідею взаємозв’язку і взаємозумовленості історії всіх народів, рішуче засудив міжкнязівські усобиці. Вражає широка ерудиція Нестора; він постійно звертається до Біблії – найвищого авторитету історичних знань епохи Середньовіччя, до численних візантійських хронік. Повість минулих літ доведена Нестором до 1110 р. Крім Києва, літописання велося в Новгороді, Чернігові, Переяславі, Галичі, Володимирі-Волинському та інших містах Русі. У XII-XIII ст. поряд із традиційними з’являються нові форми історичних творів: сказання, сімейні та родові хроніки, воєнні повісті, життєписи князів. Характерна особливість літописання епохи феодальної роздробленості – його вузькоземельна приуроченість: кругозір удільних літописців звичайно не поширювався за межі князівств. Виняток становить київське літописання, яке і в цей час зберігало загальноруський характер.

Поряд з історичною писемністю на Русі неабиякий розвиток дістала оригінальна література: агіографічна, філософсько-публіцистична, художня. Її природне підгрунтя становила усна наролна творчість: епічні й ліричні пісні та перекази, легенди, замовляння, заклинання. Особливе місце посідали пісні-билини, де історія народу відтворювалася самим же народом. Оригінальна література XI-XIII ст. репрезентована на сьогодні невеликою кількістю творів – більшість їх не дійшла до наших днів. Проте і за збереженими пам’ятками, кожна з яких є справжнім шедевром, можна зробити висновок про високий рівень розвитку літератури в Київській Русі. Йдеться, зокрема, про видатний твір київського митрополита-русича Іларіона “Слово про закон і благодать”, агіографічний твір Нестора “Житіє Феодосія Печерського”, “Повчання” дітям Володимира Мономаха, “Слово о полку Ігоревім”, “Хождение Даниила Заточника”. У своєму знаменитому “Слові про закон і благодать”, проголошеному у 1052 р. в Софії Київській в присутності Ярослава Мудрого, Іларіон, можливо, найосвіченіший муж Київської Русі, майстерно протиставляє християнство язичництву й описує хрещення Русі. У цьому творі він демонструє чудове володіння складними прийомами візантійської риторики, а також глибоке знання Біблії. Проте при всій своїй повазі до грецької культури Іларіон не був грекофілом. У “слові про закон і благодать” він підкреслює велич і значення Русі, применшує роль Візантії в її наверненні до нової віри, приписуючи всю заслугу у здійсненні цього історичного кроку Володимирові. “Слово” закінчується зверненням до Ярослава, котрий “великий дом божий сятой Божьей премудрости создал на святость и на освящение твоему городу, который украсил всякой красотой”. Своєрідною відповіддю на запити давньоруського життя другої половини XI ст. став Ізборник 1076 р. Велике місце в ньому займає повчання про те, “как подобает человеку бити”, тобто якими приписами людині необхідно керуватися в житті. Вперше в давньоруській суспільній думці визнається наявність соціальних протиріч: меншість багатих розкошує, тоді як “большая часть мира сего в ништете есть”. При цьому праведні й бідні живуть мало, а заможні “многие лета”. Проте цілком у дусі християнської моралі Ізборник закликає багатих і злидарів до загальної любові і взаємного всепрощення.