42.Народи степової зони в добу середньовіччя :печеніги,половці.

Печеніги ти половці .У серед 11 ст. в степах між Дніпром і Дунаєм кочували 13 печенізьких родів. Відомі верховні воєначальники їх Тірах та Кеген, Захоплених на війні полонених продавали в рабство або відпускали на волю за викуп.Основним видом господарської діяльності П. було кочове скотарство. Але в деяких місцях, де знаходились їх родові могильники, зокрема, біля Саркела, в Пороссі, вони переходили до напівосілого способу життя.В ряді місцевостей відкрито поховання П. Могильник 10-11 ст. був повністю розкопаний біля Саркела. Своїх покійників вони ховали в глибоких ямах, куди клали зброю (прямолезі шаблі, луки зі стрілами), срібні прикраси ременів, опудала коней, їх черепи та кінську збрую. Якщо воїн загинув у поході, то родичі насипали курган, куди клали опудало коня та речі покійника.:вони були темнолицими брюнетами У давньоруських літописах половці вперше згадуються під 1054 роком Важливою компонентою у складі половців були тюркські племена, відомі під назвою кипчаки, які у 9-10 століттях займали степи Північно-Східного Казахстану та над рікою Іртиш. На початку 11 ст. з'явились над Волгою.1055 року кипчацька орда на чолі з ханом Блушем вперше підійшла до південно-східних кордонів Русі. Територія від західних відрогів Тянь-Шаню до Дунаю, на якій кочували половці, в 11-15 ст. називалась Дешт-і-Кипчак (Половецька земля).Упродовж 11 ст. половці, переходячи з місця на місце, освоїли величезні степові простори. Наприкінці 11 ст. половці перейшли до постійних зимовищ у басейні Сіверського Дінця. Тут споруджувались їхні святилища зі статуями предків, насипались кургани. Половецькі орди із Сіверського Дінця відступили на схід, за Волгу. Після смерті хана Шарукана 40-тисячна орда, очолювана його сином Отроком, відкочувала на Кавказ, де вступила на службу до грузинського царя Давида Будівничого. У Подніпров'ї половецькі орди на чолі з ханами Боняком і Тугорканом також здійснювали походи на Візантію та руські землі.На початку 12 ст. половці повністю освоїли причорноморські та приазовські степи. До цього часу належать багато майстерно виготовлених кам'яних статуй, встановлених на курганах, зимовищах, при дорогах. Фігури, виготовлені з пісковика, вапняка та червоного граніту, зображують людей із притиснутою до живота двома руками посудиною.На середину 12 ст. межі половецької землі проходили межиріччям Волги та Дону на сході, на півдні — північнокавказькими, кримськими та приазовськими степами, на півночі — р. Сулою, на заході — межиріччям Інгульця і Дніпра.У другій половині 12 ст. окремі половецькі орди, які згадуються в давньоруських літописах під ім'ям Токсобичі, Єлтукови, Бурчевичі тощо, почали утворювати нові об'єднання, з яких найсильнішими і найорганізованішими були Придніпровське і Донське по р. Сіверський Дінець (Біла і Чорна Куманії)

43.Енополітична карта середньовічного Криму

44.Культ.На укр.Зем.10-14ст.Освіта школа,писемність

Базою духовної культури є освіта й насамперед її основа – писемність. У Київській Русі писемність з’явилася не пізніше IX ст. у вигляді “черт і резів”, про які писав на початку X ст. Чорноризець Храбр. Порівняно раннє знайомство Русі з писемністю засвідчує літописне повідомлення про знахідку Кирилом у Корсуні Євангелія та Псалтиря, написаних “руськими письмени”. Підтвердженням цього можуть бути й договори Русі з греками: один з їхніх примірників призначався для Русі і писався слов’янською мовою. Договір 911 р. вказує на руський звичай писати духовні заповіти на випадок смерті, а одна із статей договору 944 р. вимагала, щоб руські посли або купці, прибуваючи до Царгорода, мали при собі не золоті і срібні печатки (як це практикувалося раніше), а спеціальні грамоти, підписані князем. Доказом раннього існування писемності на Русі може слугувати і знахідка в одному з курганів корчаги другої чверті X ст. із прошкрябаним написом “гороухща” чи ”гороушна” (гірчиця, гірчичне масло).

Після масового запровадження християнства у 988 р. на Русі поширюється нова писемність, абетка якої була складена братами Кирилом і Мефодієм і названа за іменем одного з них “кирилицею”. Нею написані всі відомі нам твори XI і наступних століть: Остромирове Євангеліє, Ізборники 1073 і 1076 рр., “Слово про закон и благодать”, Мстиславове Євангеліє, “Повість минулих літ” та інші. Названі твори – не єдині пам’ятки, на підставі яких можна скласти уявлення про характер і рівень поширення писемності в Київській державі. Великий додатковий матеріал дають також археологічні розкопки. В числі знайдених численних виробів із написами – шиферні пряслиця, керамічний і металевий посуд, ливарні формочки, плінфа ( тонка цегла). Зміст написів різний, але найчастіше вони засвідчують власника речі (“княжа”, ”Давидова чара”, ”Мстиславля корчага” та ін.), містять побажання (“благодатнеша полна корчага сия”) або увічнюють ім’я майстрів (“Макосим”, ”Людота”, ”Константин”). Особливий інтерес становлять так звані граффіті – написи на стінах Софійського собору в Києві.

Разом із християнством на Русь-Ураїну прийшла освіта й школа. Перші християнські князі звертали велику увагу на те, щоб громадянству дати початки грамотності і науки. Володимир Великий, оповідає літописець, “почав брати у нарочитих мужів дітей і віддавати їх у книжну науку”. Ярослав Мудрий та інші князі також створювали школи для навчання боярських дітей грамоті. У 80-их рр. XI ст. Анна Всеволодівна організувала при Андріївському монастирі чи не першу у Європі школу для дівчаток, де учениці вчилися рукоділлю, шиттю та співам. Письменною була дочка Ярослава Мудрого Анна. Коли вона стала королевою Франції, це незвичайне для жінки тих часів досягнення відрізняло її від більшості жінок французького двору. Князі та чимало бояр були високоосвіченими людьми, знали по кілька мов. Вміли читати, писати і рахувати багато купців та ремісників.

Перші школи містилися при церквах у великих містах: тут було більше освіченого духовенства, що ставало за учителів. Були також школи при монастирях, а згодом, вірогідно, і по селах почали вчити молодь. У школах вчили читати й писати. За підручники служили богослужебні книги, найчастіше псалтир.

У справі поширення освіти на Русі важко переоцінити роль Софії Київської. Книги, які виходили із її стін, слугували основою для створення нових бібліотек, у тому числі й великої бібліотеки Печерського монастиря (з кінця XI ст. – найбільшого осередку культурного життя Київської держави). Згодом у кожному єпископському місті, а також у великих монастирях, за прикладом Софії виникли свої книгописні майстерні, котрі разом із бібліотеками склали базу для розвитку давньоруського літописання – видатного явища в культурному житті не тільки Київської Русі, а й усієї середньовічної Європи. Російський академік XVIII ст. Г. Міллер, вражений широтою літописної інформації та рівнем її систематизації, писав, що Нестор і його наступники створили настільки повну систему історії, що жодна інша нація не може похвалитися таким скарбом.

Літописання на Русі виникло рано. Б.О. Рибаков та інші дослідники відносять першопочатки нашої історичної писемності до часів князя Аскольда – 60-80 рр. IX ст. Виділяється так званий “літопис Оскольда”, сліди якого збереглися в Никонівському зводі XVI ст. В кінці X – на початку XI ст. з’явився історичний твір, який підбивав підсумки діяльності Володимира Святославича та його попередників. Не виключено, що створювався він у стінах Десятинної церкви, а автором його був Анастас Корсунянин. Цей літописний звід являв собою першу спробу історичного узагальнення історії Київської Русі впродовж 150 років. Подальші літописні зводи створювалися при Софійському соборі в Києві, в Десятинній церкві, а також в Києво-Печерському монастирі