18.Формування держаної терит.Русі 9-10ст.Утв.Киів.Імерії

У «Повісті минулих літ» згадується про формування на середину IX ст. трьох державних об'єднань у слов'ян: Куявія (полянські землі із центром у Києві), Славія (землі ільменських словен із центром у Новгороді), Артанія (ймовірно, територія північно-східної Русі або Приазов'я). Приблизно одночасне формування державності у полян із центром у Києві та в ільменських словен із центром у Новгороді викликало дискусію навколо питання, які саме східнослов'янські землі відіграли провідну роль у-процесі утворення Київської Русі — північ чи південь.

Останніми представниками місцевої київської династії нащадків Кия були, ймовірно, Аскольд і Дір, за князювання яких поляни звільнилися від сплати данини хозарам. За часів Аскольда Київська держава посіла гідне місце серед найвпливовіших держав того часу — Хозарського каганату і Візантії — і почала впевнено виходити на міжнародну арену. У результаті вдалих походів на Візантію було укладено вигідні договори. Київська держава міцно утвердилася на узбережжі Чорного моря, яке в деяких джерелах того часу йменувалося Руським морем. Після походу 860 р. Аскольд і деякі представники правлячої верхівки прийняли християнство. Це викликало незадоволення численних прихильників язичницької віри.

На півночі у Славії близько 860 р. на престол було запрошено норманського конунга (князя) Рюрика, для якого руські землі були головним об'єктом політичних і економічних інтересів. Рюрик помер 879 p., і престол через малолітство його сина Ігоря зайняв регент Олег, ймовірно, родич Рюрика.

Олег 882 р. здійснив похід на Київ, убив Аскольда й захопив владу. Дата цієї події вказує на завершення утворення держави на значній частині території розселення східних слов'ян. Князь жорстоко розправився з населенням Новгорода, яке не бажало приєднуватися до Києва.

Київські князі в 9-10 століттях головним чином турбувалися про підвищення економічної та політичної моці держави. Вони укріплювали міста, впорядковували законодавчі норми та фіскальну систему, а також регулювали обов’язки підлеглого населення. За часів князювання княгині Ольги (приблизно 946 р.) було зроблено першу спробу позбутися язичництва та запровадити християнство. Однак офіційно на Русі християнство як державну релігію було запроваджено лише в 988 р. князем Володимиром Святославовичем. Дипломатичні відносини давньоруської держави з сусідніми країнами, зокрема Візантією та Германською імперією, зміцнилися протягом 10 століття після падіння хозарського царства.

Військові походи руських князів відіграли важливу роль у розширенні території Київської Русі та ствердженні її могутності в очах сусідніх народів. У „Повісті минулих літ” згадується переможний похід князя Олега Царгородського в 907 р., успішність якого пов’язується серед іншого з укладанням миру з візантійським імператором. Кілька років потому руські дружини здійснили набіги на територію Арабського Халіфату. В 940 р. князь Ігор (наступник Олега) кілька разів ходив військовими походами на Східний Крим та Тамань, Візантію та узбережжя Каспійського моря. Київська Русь також вела досить активну військову діяльність протягом 960-х та 970-х рр. під час володарювання князя Святослава. (964-972).

Створення давньоруської національної держави відбувалося за правління сина князя Святослава, Володимира (978-1015). Під його керівництвом зросли економічна та політична міць держави, авторитет князя та організація законодавства. Успішні військові походи князя також розширили кордони руської території.

Процес формування давньоруської держави завершився на початку 11 століття за правління Ярослава Мудрого. Це були часи найбільшого піднесення Київської Русі. Зріс міжнародний авторитет країни завдяки династичним відносинам та дипломатії князя.

Розкриваючи початки державності в східних слов'ян, необхідно відзначити, що їхні державотворчі традиції йдуть здавна і пов'язані з існуванням антського та склавинського політичних об'єднань. На їхні основі формувалися об'єднання племен, серед яких виділялося полянське в Середньому Подніпров'ї..На зламі VIII—IX ст. у Середньому Подніпров'ї як результат внутрішньополітичної консолідації дніпровських слов'ян складається ранньодержавне об'єднання — Руська земля з центром у Києві. Цю давню офіційну назву праукраїнської держави вперше вжито в писемних пам'ятках 842 р. Руська земля стала саме тим територіальним і політичним ядром, навколо якого зростала Давньоруська держава. На чолі цього об'єднання стояла місцева, а саме полянська правляча династія. Володарем цієї найбільшої країни в Європі, чотириразовим переможцем Візантії був перший київський князь Аскольд (II пол. IX ст.), існування якого зафіксував літописець. Відомий російський історик В. Ключевський писав, що "руська держава була заснована діяльністю Аскольда... З Києва, а не з Новгорода, пішло об'єднання слов'ян". За останнього Києвича — князя Аскольда — ця держава досягла значного розвитку, утвердила себе на міжнародній арені після доходу на Візантійську імперію 860 р. Нікому не відома країна зважилася помірятися силою із світовою імперією середньовіччя, якою була Візантія, і здолала її. До Києва таємно прийшов, очевидно на заклик боярських замовників, новгородський правитель Олег, котрий убив Аскольда і посів київський престол. Так у Київській державі відбулася зміна династій: замість Києвичів після смерті Аскольда встановилася династія Рюриковичів. Відбулося це у 882 p., але й після захоплення Києва політична форма правління в Подніпровській державі не змінилася. Більше того, Київ продовжував відігравати головну політичну роль в усіх слов'янських землях, які приєднувалися до нього силою влади великих київських князів.

Щодо назви терміна Русь, то його остаточно ще не з'ясовано, хоча з цього приводу є різні міркування. Однак жодне з них не дістало загальної підтримки. Власне словом Русь, як зазначається в літописах, спочатку називали варягів, а потім землі полян, котрі панували в протодержавному утворенні на Наддніпрянщині, а згодом — територію, яку посідали русичі, тобто східні слов'яни. Цим самим словом (варіант Руська земля) називали й Давньоруську державу. Згодом, у XII — на початку XIII ст. етнічна назва Русь поширюється на захід від Дніпра — на Поділля, Волинь і найпізніше — на Галичину.Хоча київські князі приєднали до своєї держави також землі Північно-Східної Європи, тобто нинішні етнічні російські та білоруські землі, їх у ті часи не називали Руссю. Це були землі, прилеглі до Київської Русі, а не сама Русь. Ці території в княжі часи називали Ростово-Суздальським та Новгородським князівствами. Тобто поняття Русь на кінець XII — початок XIII ст. ідентифікується з нинішньою Україною, для населення якої воно стало національною назвою. Тому не слід змішувати назви Русь і Росія, позаяк це різні поняття. До речі, назва Росія вперше виникла в 1721 р.

На IX ст. припадає завершення тривалого періоду формування Київської держави.. Центром цієї держави був Київ, стольний град усієї Русі. Давньоруська держава в цей час являла собою своєрідну політичну асоціацію світлих і великих князів, які перебували "під рукою великого київського князя". Вона не мала ні централізованого управління, ні всеохоплюючої бюрократичної системи. Серед цієї знаті виділяється великий князь Русі, а також пов'язані з ним світлі князі — князі союзів племен. Водночас формувалося боярство, тобто знать, пов'язана службовими відносинами з князем. Писемні джерела називають і гостей-купців, а також основну масу населення — "людей", смердів, челядь, рабів.

Київська Русь, як на свій час, була економічно розвинутою і мала неабияку військову могутність. Це засвідчує великий небезпечний похід через Чорне море на Візантійську імперію в 907 р. київського князя Олега (882—912 pp.). Піклуючись про зростання могутності держави, він переформував і пінське військо: зробив його дисциплінованим і рухливим, одягнув у шоломи і кольчуги й озброїв двосічними мечами. |а час свого князювання Олег приєднав до Русі сіверян, деревлян, уличів, тиверців, а також кривичів, радимичів та новгородських словен, ходив на хозар і Візантію, з якою уклав вигідні договориу907і911pp.Наступник Олега князь Ігор (912—945 pp.) відзначався ті мірною жадобою до владування й багатств. У Києві він І кдів мало, а те й робив, що весь час ходив кудись із військом: то воював із союзниками Олега — південними слов'янськими племенами, уличами і тиверцями, то приєднував землі МІЖ Дністром і Дунаєм. Він здійснив 941 р. похід на Візантію, але цей похід не вдався. Греки застосували проти Ігоря "грецький вогонь" (суміш смоли, сірки, селітри, горючих олій), яким спалили його флотилію, і він безславно повернувся до Києва. Не змірившись з поразкою, Ігор 943 р. здійснив Довий, ще масштабніший похід на Царгород. Та греки знову побили Ігоря, уклавши з ним 944 р. угоду, ще менш вигідну для Русі, ніж Олегів договір. За нею князь змушений був Відмовитися від володінь на Чорному морі, а також у гирлі Дніпра, та ще й захищати Візантію. Повернувшись з походу па Візантію, Ігор вирушив збирати данину ("полюддя") в землю древлян, де восени 944 р. його вбили за надмірну жорстокість і пожадливість, з якими він оббирав древлянські поселення.Першою серйозною спробою центральної влади обмежити прерогативи місцевої знаті, що феодалізувалася, стали реформи княгині Ольги (945—962 pp.)., Ольга робила все, аби стосунки між Руссю і її сусідами вирішувалися не війнами, а шляхом переговорів. У 946 р. вона здійснимі и супроводі великого посольства (більш як 100 осіб) візит ні Константинополя, під час якого було укладено союзниць-і v угоду. Ольга урочисто прийняла хрещення від глави православної церкви — патріарха в головному храмі Візантійськоїімперії—Софійськомусоборі.Не злазячи з воза чи саней, Ольга проїжджала тисячі кілометрів своєю державою. І повсюди впорядковувала збір данини, встановляла норми податків з феодальне залежного населення — устави, уроки, броки, дані, які збирали княжі дружинники, виконуючи адміністративні й судові функції. Ліквідувавши місцеву автономію, Ольга відкрила опорні пункти центральної влади на місцях, поширивши адміністративну і судову системи на всі підвладні Києву землі племінних княжінь. Ці реформи ще більше зміцнили центральну владу і сприяли подальшому розвиткудержави.Ольга зуміла не лише сконсолідувати Київську Русь, оборонити від нападу ворогів, а й не допустити її розпаду..Наступним кроком на шляху підкорення східнослов'янських земель і закріплення їх за династією Рюриковичів була заміна місцевих племінних правителів київськими урядовцями. У 969 р. київський князь Святослав Ігоревич (964— 972 pp.), дбаючи про зміцнення й розбудову держави, уперше призначає своїх намісників до великих міст для управління над прилеглими до них землями. Цими намісниками були його сини. Започаткована Святославом практика відповідала потребам об'єднавчої політики князівського уряду, сприяла інтеграції служилої і місцевоїзнаті.І все-таки в пам'яті нащадків Святослав залишився передовсім як відважний воїн, лицар і талановитий полководець. Син княгині Ольги, одна з найвидатніших особистостей Київської держави, запальний красень-князь Святослав увібрав риси, які б зробили честь будь-кому з найдостойніших людей не лише його часу. Точніше і вичерпніше, як про нього написано в літопису, не скажеш: "...він почав збирати багато хоробрих воїнів, бо й сам був хоробрий і легкий, ходив як леопард і багато воював... А як ішов на якийсь край, сповіщав наперед: "Іду на Ви". За роки свого правління Святослав пройшов з походами щонайменше8000—8500км.Багато років про цього "першого запоріжця на київському престолі", як назвав Святослава М. Грушевський, писалося дуже мало. Поширення відомостей про його діяльність було під забороною, особливо походи князя на південь і південний захід. А він же зі своїми дружинами брав Ітіль на Волзі од її верхів'я до Каспію і далі. Ходив Святослав і на косогів та ясів, котрі жили тоді на Кавказі, ходив на порти хозарські, відкривши тим самим шлях для Русі по Волзі до персько-арабських міст. Ходив він і на Полоння, на Оку до в'ятичів, щоб платили данину Русі. Ці славетні походи мали далекосяжні наслідки. Завоювання в'ятичів сприяло поширенню влади Києва на всіх східних слов'ян, а також допомогло відкрити для слов'янської колонізації північно-східні землі, и к і сьогодні входять до складу Росії. Нині доведено, що не Святослав виступив проти хозар, а вони під проводом свого кагана пішли воювати проти Святослава, і він розгромив їх вщент. Цим Київ усунув свого суперника як гегемона в Євразії, поставивши під контроль Русі великий торговий шлях по Волзі.

Кордони Київської держави за часів князя і видатного полководця Святослава доходили доВолги,КаспійськогоморятаКавказу.У другій половині свого князювання Святослав усю увагу зосереджує на Балканах, щоб створити дружини просунулися на територію Східної Болгарії. Святослава так глибоко вразили багатства цього краю, що лише загроза нападу печенігів на Київ змусила його повернутися до своєї столиці. Та незважаючи на перевагу в чисельності, тодішній візантійський імператор Цимісхій все ще боявся непереможного Святослава й уклавзниммир.Святослав повернув до Києва, куди саме тоді підійшли печеніги. Підстерігши Святослава біля дніпровських порогів, печеніги вбили його, а їх каган Кудя зробив собі із черепа Святослава золоту урочисту чашу для вина, сподіваючись у такий спосіб перейняти мужність, хоробрість і стійкість великого руського полководця.Після смерті Святослава почалися чвари між його синами за верховну владу. Перемогу в сутичці із старшим братом Ярополком, який княжував у Києві, здобув новгородський князь Володимир.