28. 28.Стан розвитку залізничної мережі.

У ХХ ст. розвиток залізничної транспортної мережі відбувався уповільненими темпами. Але в цей період здійснювалось активне вдосконалення транспортних засобів. Почали використовувати електровози-локомотиви, а з 1924 р. з’явилися тепловози-локомотиви з двигунами внутрішнього згорання. Проте перехід залізничного транспорту на електричну тягу відбувся в 1950-х рр.

На початок ХХІ ст. довжина залізничної мережі сягнула 1,18 млн. км, залізниці були побудовані у 140 країнах світу. Стан світової залізничної мережі є відносно стабільним. Але за такою стабільністю приховані два протилежних процеси, що компенсують один одного. З одного боку, відбувалося швидке скорочення залізничної мережі у США, Великобританії, ФРН, Франції та інших економічно розвинених країнах, що пов’язано з конкуренцією з боку автомобільного транспорту. Наприклад, довжина залізниць скоротилась: у Великобританії з 31 до 16 тис. км, у Франції з 41 до 32 тис. км, у США з 397 до 175 тис. км. З іншого боку, відбувався швидкий приріст залізниць у СРСР, Китаї, Канаді, Індії. Наприклад, довжина доріг у СРСР у 1950-1990 рр. зросла з 117 до 148 тис. км, у Китаї з 22 до 66 тис. км, в Індії з 49 до 62 тис. км.

Розміщені залізниці дуже нерівномірно. На європейські країни припадає 400 тис. км залізниць, на країни Північної та Центральної Америки – 350 тис. км, на країни Азії – 175 тис. км, Південної Америки – 108 тис. км, Африки – 83 тис. км, Австралії – 50 тис. км. Половина залізничної мережі припадає на 14 країн: США, Росію, Канаду, Індію, Китай, ФРН, Аргентину, Австралію, Францію, Бразилію, Японію, Польщу, Мексику, Україну. У світі існують країни, де залізниці відсутні взагалі. Наприклад, Афганістан, Бахрейн, Беліз, Бутан, Бруней, Бурунді, Центрально-Африканська Республіка, Чад, Домініканська Республіка, Сальвадор, Гвінея, Гамбія, Гвінея-Бісау, Гайана, Заїр, Кувейт, Лесото, Лівія, Маврикій, Нігер, Оман, Папуа-Нова Гвінея, Йємен, Катар, Руанда, Сейшели, Сьєра-Леоне, Сомалі, Сурінам, Тринідад і Тобаго, Об’єднані Арабські Емірати, Уругвай.

Побудовані залізниці, що об’єднують цілі континенти. Наприклад, Транссибірська (Москва – Новосибірськ – Хабаровськ – Владивосток) довжиною 9332 км (158 год.); Трансканадська (Принс-Едмонтон – Квебек) – 4900 км; Трансамериканська (Сан-Паулу – Ла-Пас – Антофагаста) – 3000 км; Трансазійська (Стамбул – Делі – Сіттангонг) – понад 3000 км.

Значення залізниць в окремих регіонах світу залежить від багатьох факторів (протяжності ліній, розміру території, чисельності населення, економічного потенціалу країни). Залізниці Північної Америки, Східної Європи, Азії виконують у 5-7 разів більшу роботу з перевезення вантажів (від 1400 до 1700 млрд. т/км), ніж у Західній Європі. За показниками пасажирообігу домінує Азія. Цей показник у 5-6 разів вищий, ніж у Західній або Східній Європі. На десять країн припадає 79,8% світового пасажирообігу. Світовими лідерами є: Японія – 395 млрд. пас./км, КНР – 354, Індія – 323, Росія – 192 млрд. пас./км.

Залізничний транспорт залишається видом транспорту, що обслуговує внутрішньорегіональні перевезення. Але і в межах одного регіону залізниці не завжди складають єдину систему, бо дуже часто мають колії різної ширини.

У світі побудовані залізниці, що мають різні колії за шириною. На більшості залізниць світу (75%) використовується стефенсонівська колія шириною 1435 мм. Більш широку колію мають 11% існуючих доріг (1524, 1600, 2135 мм), а вузьку колію – 14% (1067 або 1087 мм).

В Україні та Росії колія у порівнянні з європейською більш широка. При організації трансєвропейських маршрутів потрібна зміна колісних візків залізничних вагонів.

Почали використовувати і монорельсові дороги для доставки туристів на невеликі відстані. Наприклад, від готелю до парку атракціонів у Діснейленді (Каліфорнія), в аеропортах із віддалених терміналів до транспортних вузлів.

Залишається неоднорідним рівень електрифікації залізниць. Електрифіковано лише 17% існуючої мережі, що складає близько 200 тис. км. У країнах Західної та Східної Європи зосереджена половина електрифікованої залізничної мережі. За рівнем протяжності електрифікованих залізниць до країн лідерів можна віднести Швейцарію (99,5%), Нідерланди (70%), Швецію (65%), Італію (53%), Австрію (50%), Іспанію (46%).

На регіон Європа припадає 170 тис. км залізниць, що приблизно складає 10% від світової мережі. З них лише 30% електрифіковані.

Головна європейська трансконтинентальна магістраль пов’язує Ліссабон – Мадрид – Берлін (далі на Варшаву й Москву). Важливі меридіональні шляхи: Лондон – Кале – Париж – Марсель, Гамбург – Мюнхен – Рим. Побудовано тунель під Ла-Маншем, що з'єднує залізниці Великобританії та Європи.

Серед міжнародних пасажирських експресів виділяють двадцять основних. Вони мають власні імена: експрес № 2 Амстердам – Мюнхен (“Рембрандт”), експрес № 5 Франкфурт – Париж (“Гете”), експрес № 8 Гамбург – Мілан (“Роланд”), експрес № 14 Амстердам – Париж (“Брабант”), експрес № 20 Базель – Мілан (“Готтард”) тощо.

У Східній Європі транспортна мережа історично складалась таким чином, що між північною та південною частинами виникли істотні відмінності. У Польщі, Чехії, Словаччині, Угорщині залізничне будівництво відбувалось у ХІХ ст, коли ще не існувало автотранспорту. Тому для цих країн характерна велика густота залізниць. У Балканських країнах формування залізничної мережі почалось наприкінці ХІХ ст. та їх густота значно менша.

Залізнична мережа України є найбільшою у Східній Європі, вона сягає 22,6 тис. км. Електрифікованими є 39%, оснащено автоматичним регулюванням руху поїздів – 60%.

Конфігурація залізничної мережі України сформувалася, в основному, на початку ХХ ст. Після Другої світової війни темпи будування залізниць знизились, було прокладено лише 5 тис. км, а деякі магістралі взагалі перестали існувати. Основна увага приділялась технічній реконструкції діючих магістралей, переведенню з парової на електровозну та тепловозну тягу. З 1957 р. випуск паровозів в Україні було припинено. Побудовано та реконструйовано багато вокзалів. Перевезення в Україні здійснюються по 6 основних залізницях: Львівській, Південно-Західній, Одеській, Південній, Донецькій, Придніпровській.

Найважливішими залізничними магістралями в Україні є: Київ – Фастів – Казатин – Здолбунів – Львів; Казатин – Жмеринка – Одеса; Київ – Конотоп – Шостка; Київ – Полтава – Харків – Дебальцево; Фастів – Сміла – Днепропетровськ; Кривий Ріг – Дніпропетровськ – Донецьк; Харків – Дніпропетровськ – Запоріжжя – Сімферополь – Севастополь; Львів – Мукачево – Чоп.

Для забезпечення перевезення пасажирів не вистачає вагонів. Тому розроблено план налагодження випуску власних українських вагонів на Крюківському вагонобудівному заводі (300 вагонів щорічно).

Головний державний орган, що координує здійснення перевезень в Україні – Державна адміністрація залізничного транспорту України – Укрзалізниця вважає своїм пріоритетним напрямом діяльності розвиток національної мережі міжнародних транспортних коридорів, інтеграцію у загальноєвропейську та світову транспортну системи. Урядом України затверджено Програму створення і функціонування національної мережі транспортних коридорів.

Залізниці України являють собою стратегічний центр декількох пан-європейських транспортних коридорів, визначених Європейським Союзом. З дев’яти транспортних коридорів три проходять територією України: № 3 Берлін / Дрезден – Катовіце – Львів – Красне – Тернопіль – Жмеринка – Казатин – Київ; № 5 Трієст – Любляна – Загреб – (Будапешт – Чоп – Львів) / (Братислава – Чоп – Львів); № 9 Олександруполіс – Пловдив – Бухарест – Кишинів – Київ – Вітебськ – Санкт-Петербург (з відгалуженнями Роздольне – Одеса та далі на Ізмаїл та Ніжин – Хутір Михайлівський – Зерново – Москва).

З метою забезпечення мінімальних відстаней перевезень з Польщі, Скандинавських та Прибалтійських країн у порти Чорного моря Україна та Польща узгодили створення додаткового коридору Балтійське море (Гданськ) – Чорне море (Одеса).

Важливою проблемою для України в плані її інтеграції до єдиної системи є приведення ширини залізничної колії (1524 мм) до європейського зразка (1435 мм). Нині на кордоні з країнами Східної Європи існує система переводу локомотивів та рухомого складу з однієї колії на іншу, що значно знижує ефективність роботи транспорту.

Залізнична мережа США та Канади складалася стихійно, тому країни були перевантажені транспортними шляхами, що дублювали один одного. Упродовж ХХ ст. удвоє скоротилась довжина залізничного полотна – з 460 до 200 тис. км. Це становить 17% світової мережі. Довжина залізниць у США більша, ніж в усіх країнах ЄС (133 тис. км), хоча за густотою поступається втроє.

Внаслідок конкуренції між залізничним та автомобільним транспортом пасажирські перевезення у США поступово почали зменшуватися. Кількість міжміських поїздів у США скоротилась з 20 тис. у 1929 р. до 270 у 1970. Перестали існувати такі відомі експрес-поїзди як Нью-Йорк – Детройт, “Привид святого Луки”.

Статистичні дані свідчать: у 1929 р. до 77% пасажирів користувалися саме залізницями, на автобусні перевезення припадало лише 15%, авіалінії мали дуже низький відсоток. У 1950-х рр. частка міжміських перевезень залізницею зменшилась до 46%, навпаки, зросла частка автоперевезень до 37%, на авіалінії припадало до 14% пасажирів. У 1970 р. перевезення залізницею складали лише 7,2%, на ринку працювало лише 370 поїздів. Близько 70% ринку належало авіаперевезенням, на автобуси припадало 16%. У 1980-х рр. частка перевезень залізницею упала до 5%. Основним видом стали автомобільні перевезення, на них припадало до 67% усіх міжміських перевезень.

Основу залізничної системи США складають сім трансконтинентальних магістралей від Атлантики до Тихого океану. Половина усіх залізничних перевезень припадає на лінію Нью-Йорк – Чикаго, Північний Схід та Середній Захід. До основних магістралей відносяться 10 меридіональних та 10 діагональних ліній, найбільш важливі проходять уздовж Атлантичного та Тихоокеанського узбережжя, у долині Міссісіпі. Електрифікованих доріг мало, хоча технічне переоснащення залізничного транспорту здійснюється постійно. Найбільшим залізничним центром США є місто Чикаго.

Провідна залізнична корпорація у США – “Амтрак”, створена у 1970 р. Це приватна корпорація, що отримала великі субсидії від уряду (до 30%). “Амтрак” об’єднує близько 20 компаній, що здійснюють перевезення. “Амтрак” обслуговує пасажирів на залізничному транспорті на 500 станціях у 340 містах країни. Щорічний обсяг пасажирських перевезень складає 12 млн. пасажирів.

Велика увага приділяється підвищенню якості обслуговування, технічному переоснащенню залізничного транспорту. Корпорація “Амтрак” замовляє нові вагони, збільшує кількість маршрутів. У 1979 р. почав діяти маршрут “Вітер пустелі” між Лос-Анджелесом, Лас Вегасом і Солт Лейк Сіті. Маршрут Вашингтон – Нью-Йорк – Монреаль було відновлено у 1989 р. Зростає значення змішаних перевезень (залізнично-автомобільних, залізнично-водних). “Амтрак” також вийшов на туристичний ринок. У програмі турів: розміщення у готелі, прокат автомобіля, автобусні екскурсії.

У Канаді у другій половині ХІХ ст. відбувалось активне будівництво трансконтинентальних доріг на півдні країни. Наприкінці ХХ ст. за довжиною залізничних ліній (85 тис. км), Канада займала третє місце після Росії та США. У 1977 р. була створена Канадська компанія “Віа Рейл”. Вона отримує близько 60% надходжень урядових субсидій.

Формування залізничної мережі Латинської Америки розпочалось у ХІХ ст. під впливом розвитку експортних галузей і зосередилось у районах, що мали тяжіння до портів. Більша частина залізничної мережі припадає на Аргентину (35 тис. км), Бразилію (30 тис. км), Мексику (26,5 тис. км). З часів Першої світової війни нові залізничні лінії практично не будувались.

Особливістю мережі залізниць є різна ширина колії. З 120 тис. км залізничних колій половина припадає на метрову колію, 25% на широку (1,7 м) та 10% на стандартну (1,4 м). Нині в Аргентині нараховують п’ять типів колій. Електрифіковано 4,6 тис. км, що складає 3,7% загальної мережі. Створено власне виробництво рухомого складу. Надзвичайно низька частка залізниць у Венесуелі, Гайані, країнах Центральної Америки (виключенням є Панама, де паралельно каналу ефективно працює електрифікована залізниця).

Аргентина займає перше місце на континенті за обсягом пасажирських перевезень, що складають понад 300 млн. пас. на рік. Структура залізниць країни має чітку радіальну конфігурацію з центром у Буенос-Айресі.

Залізниці Бразилії знаходяться в кризовому стані. Транспортна освоєність Бразилії є високою лише у трьох узбережних районах. Найбільш відомою є ділянка Белу – Орізонті –Виторія, де відбулась модернізація та електрифікація. Здійснюється активне будівництво в Амазонії та Центральному Заході. За останні 15 років побудовано лише 3,2 тис. км, у т. ч. 900-кілометрова ділянка від Каражаса до Сан Луїса.

Країни Азії мають велику за протяжністю залізничну мережу (близько 210 тис. км). Залізнична мережа неоднорідна за колією: на вузьку колію припадає 30%, 15% складає “капська колія” (1,065 м), 20% – широка колія (1,524 м). Половина залізничної мережі Індії та Пакистану, М’янми, Таїланду, Малайзії, Індонезії, Філіппін мають середню (метрову і “капську” колії). Але і в країнах із густою мережею технічний рівень залізниць залишається низьким (Індія). Електрифіковано приблизно 10% мережі.

Особливе місце займає транспортна система Японії. Вона характеризується високим ступенем розвитку. У пасажирських перевезеннях значна частка – 40% – належить залізниці. Особливість мережі – створення супершвидкісної залізниці “Шинкансен” та використання поїзду "Маглев".

Індія має одну з найбільших в Азії мереж міжнародних залізничних перевезень. Її довжина становить 63 тис. км. У країні 7 тис. залізничних станцій, працює 11 тис. локомотивів. Вартість проїзду залізницею відносно невисока. Численні експреси з’єднують основні великі міста. Головні магістралі проходять уздовж Гангу та морських узбереж, перетинають півострів Індостан.

Китай має залізничну мережу протяжністю 66 тис. км. Максимальна швидкість пересування залізницею обмежена 100 км/год. Мережа розвинена нерівномірно. Вона характеризується високою густотою ліній на сході країни.

У Південно-Східній Азії густота залізниць невисока, виключенням є Таїланд, Малайзія, Сінгапур, через які проходить найбільш важлива лінія регіону. В інших країнах залізничний транспорт не отримав широкого розвитку. В Індонезії з 4,2 тис. км залізниць 75% зосереджені на о. Ява. Прокладені залізниці на Північній та Південній Суматрі. Лінія Джакарта – Богор електрифікована.

Залізнична мережа Австралії має перехідні риси, що обумовлено політичною та економічною історією країни: існуванням переселенських колоній. Після об'єднання декількох британських колоній у федерацію проявилась типова для колоніальних країн різноколійність залізниць (у кожному штаті існував свій стандарт). Близько 50% мережі припадає на лінії “капської” колії, 30% на стандартну. Рівень електрифікації залишається дуже низьким – 3%.

Африканський континент має найменш розвинену залізничну мережу, що сягає 83 тис. км, тобто 2,8 км на 1000 кв. км, що у 3,5 рази нижче середньосвітового рівня. Десять африканських держав взагалі не мають залізниць. Африка не має трансконтинентальних магістралей. Лінії, що перетинають Африку із заходу на схід, побудовані на півдні материка. Для залізниць країн Африки характерним є низький технічний рівень та пропускна здатність, наявність колій різної ширини. Лише 3% пасажироперевезень на континенті припадає на залізничний транспорт. При цьому 80% пасажирських перевезень виконують залізниці республіки Південна Африка та Єгипту. Республіка Південна Африка має розвинену транспортну мережу. Протяжність залізниць сягає 24 тис. км, 40% з них електрифіковані.