4. Розвиток Європейських співтовариств 1952 – 1993 рр.

Кінець 1950-х – початок 1960-х стали роками економічного буму, що на тлі сприятливої загальносвітової економічної кон’юнктури значно полегшило досягнення Співтовариствам поставлених перед ними завдань. З 1 липня 1968 р. почав діяти митний союз, коли держави-члени прийняли єдиний митний тариф щодо імпорту з решти країн світу. Цілі перших двох етапів були досягнуті без ускладнень завдяки тому, що Рада міністрів без проблем ухвалювала необхідні правові акти.

Невдовзі стала очевидною потреба у вдосконаленні інституційної структури Співтовариств. 8 квітня 1965 р. був підписаний Договір, що засновує єдину Раду і єдину Комісію Європейських співтовариств (так званий «Договір про злиття»).В установчому договорі ЄЕС було заплановано, що після створення митного союзу значна частина рішень буде ухвалюватися Радою міністрів не одноголосно, а кваліфікованою більшістюголосів. Потреба в новації полягала в тому, що для подальшого прогресу в розвитку Співтовариства необхідно було приймати рішення, не популярні серед урядів деяких держав-членів. Їхній спротив може бути подоланий при голосуванні кваліфікованою більшістю.

Однак ці наміри не були реалізовані. Французький уряд президента Шарля де Ґолля виступив проти посилення наднаціональних тенденцій у розвитку Співтовариств. Де Ґолль пропонував розвивати Співтовариства як «союз держав», заснований на повному збереженні суверенітету державами-членами та на методі міжурядової співпраці.Різниця підходів вилилася в серйозний конфлікт при спробі провести реформи сільськогосподарської політики і порядку фінансування діяльності Співтовариств. Франція вважала абсолютно не прийнятними пропозиції Комісії, підтримані рештою держав-членів. Залагодити конфлікт у Раді міністрів не вдалося. Все йшло до ігнорування інтересів Франції через використання процедури ухвалення рішень кваліфікованою більшістю. У цій ситуації французький уряд пішов на рішучий крок, відмовившись надсилати свого представника на засідання Ради міністрів. Ця так звана «політика пустого стільця», що тривала з 1 червня 1965 р. сім місяців, фактично паралізувала діяльність Співтовариств.

На початку 1966 р. вдалося дійти порозуміння. 28–29 січня 1966 р. держави-члени підписали так звану Люксембурзьку домовленість: якщо рішення, що має бути ухвалене Радою міністрів, стосується життєво важливих національних інтересів держави-члена, його обговорення має тривати, допоки не буде досягнуто компромісу. По суті кожна держава-член отримала право вето на рішення Ради міністрів.

Хоча зобов’язання за Люксембурзькою домовленістю і мали суперечливий юридичний статус, через те що установчі договори Співтовариств не зазнали жодних змін, проте дотримувалися державами-членами¹. Угода мала важливі наслідки для подальшого розвитку Співтовариств упродовж двох наступних десятиліть. Попри вимоги установчих договорів, ухвалення Рада міністрів рішень кваліфікованою більшістю стало винятком, а не загальним правилом. Це спричинило законодавчу стагнацію в багатьох галузях, коли прийняття окремих рішень могло затягуватися до десяти років. У результаті плани щодо побудови спільного ринку до 1970 р. виявилися не реальними. Суттєві трансформації відбулися і в балансі повноважень інституцій. Політичний центр змістився від Комісії до Ради міністрів, що у свою чергу послабило позиції Європейського парламенту, який міг впливати на діяльність лише Комісії.

У грудні 1969 р. в Гаазі відбувся самміт глав держав та урядів держав-членів, на якому було ухвалено низку рішень з метою посилити інтеграцію. Зокрема, було погоджено дослідити можливість побудови політичного союзу та економічного і валютного союзу.

Головною причиною проблем стала загальна рецесія світової економіки, викликана енергетичними кризами 1973 і 1978 роках, коли ціни на нафту зросли в кілька разів. Також далися взнаки валютно-фінансові потрясіння внаслідок скасування у 1971 р. золотого паритету долара США, і проблеми, спричинені збільшенням кількості держав-членів. За таких умов держави-члени були вимушені вдаватися до відновлення протекціоністських заходів захисту національних ринків. Тому запропоновані у 1970-х роках проекти оживлення співробітництва у Співтовариствах були приречені на провал, незважаючи на їхню об’єктивну необхідність.

У 1970-ті роки розпочалося запровадження різноманітних форм міжурядо¬вої співпраці в галузі зовнішньої політики, що допомагало Співтовариствам виступати як одне ціле на міжнародній арені. Держави-члени також розпочали налагоджувати співпрацю правоохоронних і судових органів з питань боротьби з тероризмом, організованою злочинністю, незаконною міграцією.

Таке співробітництво, що обмежувалося переважно обміном інформації і взаємними консультаціями, ґрунтувалося на спеціальних домовленостях держав-членів, а не нормах установчих договорів, тт. перебувало поза межами правопорядку Співтовариств.

Початок 70-их рр. приніс Співтовариству багато користі, особливо в економічному плані. Створення „валютної змії“ (механізм, що регулює коливання національних валют країн-членів) та Європейського Фонду Валютної Співпраці в 1973 р., а в 1978 р. створення Європейської Валютної Системи мало визначити нову якість економічної інтеграції європейських держав. У 1975 р. було створено чергову інституцію Співтовариств - Суд Аудиторів, завданням якого був контроль над реалізацією бюджету Співтовариств.

              Друга половина 70-их рр. відзначилася світовою економічною кризою, яка зачепила також Співтовариства. Виникли труднощі з бюджетом, із сільськогосподарською політикою та функціонуванням спільного ринку. Усе частіше й частіше проявлялися національні інтереси окремих країн-членів. Початок 70-их рр. приніс Співтовариству багато користі, особливо в економічному плані. Створення „валютної змії“ (механізм, що регулює коливання національних валют країн-членів) та Європейського Фонду Валютної Співпраці в 1973 р., а в 1978 р. створення Європейської Валютної Системи мало визначити нову якість економічної інтеграції європейських держав. У 1975 р. було створено чергову інституцію Співтовариств - Суд Аудиторів, завданням якого був контроль над реалізацією бюджету Співтовариств.

              Друга половина 70-их рр. відзначилася світовою економічною кризою, яка зачепила також Співтовариства. Виникли труднощі з бюджетом, із сільськогосподарською політикою та функціонуванням спільного ринку. Усе частіше й частіше проявлялися національні інтереси окремих країн-членів.

              Напочатку 80-их рр. вдалося залагодити проблеми і розпочати роботу над внутрішніми реформами. З цією метою було створено два комітети, один з яких, Комітет Дуга (Dooge), мав зайнятися питанням інституційних змін, а інший, Комітет Адонніно (Adonnino), - питаннями створення „Європи Громадян“. У червні 1985 року Європейською Комісією була представлена „Біла книга“ у справі внутрішнього ринку. Цей документ, разом із підготовленими доповідями вищезгаданих комітетів, став основою для Єдиного Європейського Акту (ЄЄА), підписаного в лютому 1986 р., який модифікував Римські Договори і подав програму переходу до 1993 року до єдиного внутрішнього ринку, який базуватиметься на 4 свободах:

• вільний рух товарів, вільний рух осіб, вільний рух капіталу,

• вільний рух послуг.

              Одночасно ЄЄА посилив роль Парламенту та розширив поле діяльності ЄЕС до соціальної політики, охорони навколишнього середовища та наукових досліджень.

              Слід виокремити три групи найважливіших змін до установчих договорів Співтовариств.

По-перше, було закріплено мету створити до 31 грудня 1992 р. єдиний внутрішній ринок, який у свою чергу мав стати базою для наступного переходу до економічного і валютного союзу. Внутрішній ринок визначався як простір без внутрішніх кордонів, у якому забезпечується вільний рух товарів, осіб, послуг і капіталу.

По-друге, відбулося суттєве розширення компетенції Співтовариств, які отримали повноваження у галузях соціальної політики, регіональної політики, здійснення наукових досліджень і забезпечення технологічного розвитку, захисту навколишнього середовища. Раніше ці питання не охоплювалися компетенцією Співтовариств, бо у 1950-роках не вважалися необхідними для побудови спільного ринку .

По-третє, відбулися важливі інституційні зміни. Незважаючи на одностайну політичну підтримку плану з боку держав-членів і Співтовариств, існував серйозний ризик, що його безпосередня реалізація буде провалена в Раді міністрів за допомогою права вето, передбаченого Люксембурзьким компромісом. Тому було реформовано порядок ухвалення рішень інституціями Співтовариств: значно розширено використання кваліфікованої більшості в Раді міністрів і демократизовано саму законодавчу процедуру за рахунок посилення в ній ролі Європейського парламенту. Також була передбачена можливість делегування Радою міністрів законодавчих повноважень Комісії. Для розвантаження Суду правосуддя, що вже не справлявся з надмірною кількістю справ, було передбачене створення Суду першої інстанції, який розпочав роботу в 1989 р.