Наприкінці хіх – на початку хх ст.

1. Політизація українського національного руху. Поява політичних партій.

2. Визрівання революційної ситуації на початку ХХ ст.

3. Події революції 19051907 рр. в Україні.

4. Український національний рух у роки революції.

5. Столипінська реакція в Україні

1. У 90-х рр. ХІХ ст. відбувається політизація українського національного руху в Росії, замість культурництва і аполітизму українські діячі висувають політичні гасла і засновують політичні партії та організації.

У 1892 р. групою радикально налаштованої української молоді було засноване “Братство тарасівців”, перша така організація, яка висунула суто політичні гасла в українському русі. У ці ж роки активізували діяльність студентські (молоді) громади у Києві, Харкові. Саме на їх базі у 1900 р. у Харкові була заснована Революційна українська партія (РУП). І її першим програмним документом стала брошура “Самостійна Україна”, автором якої був харківський адвокат Микола Міхновський. Підтримавши спочатку гасло самостійності України, РУП у 1903 р. перейшла на марксистські позиції і висунула гасло автономії України у складі федеративної Росії. Наприкінці 1905 р. РУП була перейменована в Українську соціал-демократичну робітничу партію, лідерами якої були Д. Антонович, М. Порш, В. Винниченко, С. Петлюра та ін. РУП обєднала в собі всіх українських радикальних діячів.

Помірковані українські діячіліберали, старі громадівці у 1897 р. заснували Загальну українську безпартійну демократичну організацію, на основі якої у

1904 р. утворилися Українська демократична партія і Українська радикальна партія. Обидві ці партії наприкінці 1905 р. об’єдналися в Українську демократично-радикальну партію. У 1908 р. на її базі утворився міжпартійний блок “Товариство українських поступовців”. Українські ліберали виступали за автономію України.

У 1902 р. українські самостійники на чолі з Міхновським організували Українську народну партію – єдину, яка рішуче виступила із вимогою політичної самостійності України.

В Наддніпрянській Україні діяли й інші політичні партії, також і російські, єврейські, польські та ін.

2. Наприкінці ХIX – на початку XX ст., коли в Росії та Україні утворювалися політичні партії, суспільні рухи (робітничий, селянський, студентський та ін.) набували більш організованого та масового характеру. Опозицію царату все сильніше виявляли й ліберальні діячі, які теж виступали з вимогами реформування політичного та економічного ладу Росії.

На початку ХХ ст. в Росії визріває революційна ситуація, яка була прискорена світовою економічною кризою 19001903 рр. та поразкою в російсько-японській війні 1904–1905 рр. Також сприяли їй і глибокі протиріччя в невирішених аграрному, національному, робітничому та інших питаннях, які існували в Росії.

В українських землях, як і в Росії, відбувалися демонстрації та страйки робітників, студентів, виступи селян.

У січні 1901 р. за участь в антиурядових виступах було віддано в солдати 182 студенти Київського університету. У відповідь відбувся загальний студентський страйк за участю 30 тисяч студентів з 35 вищих навчальних закладів Росії.

Влітку 1903 р. пройшов загальний політичний страйк робітників Півдня Росії.

Навесні 1902 р. на Полтавщині та Харківщині селянські виступи охопили 337 сел із 160 тисячами чоловік.

Активізувалися й ліберальні діячі, які наприкінці 1904 р. у земствах провели “банкетну кампанію”, відзначаючи сорокову річницю судової реформи.

Виявили активність і українські діячі. Так, у 1903 р. у Полтаві відкрито памятник І. П. Котляревському, що перетворилося на політичну акцію. У 1903 р. українські діячі відзначили 35-річчя літературної діяльності І. Нечуя-Левицького і 35-річчя музичної творчості М. Лисенка.

3. Подіями 9 січня 1905 р. в Росії почалася демократична революція 1905–1907 рр. Спостерігалося різке зростання страйкового руху в Україні протягом 1905 р. У січніберезні 1905 р. страйкували 170 тисяч чоловік, у жовтні 1905 р. – 120 тисяч, а всього у 1905 р. – 500 тисяч. У наступні роки страйкова хвиля пішла на спад. Так у 1906 р. страйкувало 100 тисяч, а у 1907 р. – 60 тисяч. Різко активізувався й селянський рух, який набував крайніх радикальних форм (погроми поміщицьких маєтків, повстання та ін.). Загострювалася класова боротьба у самому селі. Почалися повстання в армії. 14–25 червня 1905 р. відбулося повстання на броненосці “Потьомкін”.

Вищого піднесення революція досягла восени–взимку 1905 р. Так, у жовтні 1905 р. загальнополітичний страйк охопив усю країну. Під таким тиском 17 жовтня 1905 р. цар Микола ІІ видав “Маніфест”, обіцяючи надати політичні свободи та скликати Державну думу.

Наприкінці 1905 р. революція досягла свого апогею. 15 листопада 1905 р. відбулося повстання у Севастополі на крейсері “Очаків” та інших кораблях, очолене лейтенантом Шмідтом. 18 листопада 1905 р. у Києві повстали тисяча саперів на чолі з підпоручиком Б. Жаданівським. У грудні 1905 р. відбулося збройне повстання робітників у Харкові, Катеринославі, Олександрівську. Найбільшим було повстання робітників у Горлівці (в Донбасі) 16–17 грудня 1905 р. Після придушення повстань почався спад революції.

4. У роки революції активно працювали й українські діячі. В багатьох містах України вони заснували культурно-просвітницькі організації Просвіти, які розгорнули широку роботу – засновували бібліотеки й читальні, видавали українську літературу, організовували україномовні лекції, концерти, вистави та ін.

У роки революції практично перестав діяти Емський указ, почала зявлятися україномовна преса. “Хлібороб” у 1905 р. став першою україномовною газетою в Росії. У 1906 р. видавалося 18 українських газет та журналів. Журнал “Киевская старина” у 1906–1907 рр. виходив під назвою “Україна”. Відомою стала газета “Громадська думка” (пізніше “Рада”).

У 1907 р. з ініціативи М. Грушевського в Києві було засноване Українське наукове товариство. У деяких навчальних закладах почалося викладання українською мовою.

Активно українські діячі працювали і в Державних думах Росії. Українська парламентська громада існувала у 1906 р. в І Державній думі (45 депутатів), у 1907 р. в ІІ Державній думі (47 депутатів). Українські парламентарі рішуче виступали з вимогами політичної автономії України і українізації освіти.

5. 3 червня 1907 р. царським маніфестом була розпущена ІІ Державна дума. Це був кінець революції, а по суті – державний переворот. У Росії почалася столипінська реакція, терор, репресії. Це зачепило український національний рух. Так, категорично було заборонено викладати українською мовою в навчальних закладах. Цензурою було заборонено вживати слова “Україна”, “український народ”. Закривалися “Просвіти”, українські газети і журнали. Було заборонено збирати кошти на памятник Шевченкові в Каневі. Антиукраїнську шовіністичну пропаганду проводили чорносотенці, представники “Клуба русских националистов”, який було засновано у Києві у 1908 р. Посилювався антисемітизм. У 1913 р. у Києві гучного резонансу набула справа Бейліса. У 1910 р. розпорядженням уряду було заборонено в Росії створення будь-яких товариств з “інородців”, що торкнулося також і українців. У 1914 р. царський уряд фактично заборонив святкування 100-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка, що викликало загальне обурення навіть у консервативних діячів.

З 1911 р. почалося зростання робітничого руху. Якщо у 1907–1910 рр. було 100 тисяч страйкуючих, то у 1913 р. їх стало 77 тисяч, а у січнілипні 1914 р. вже 94 тисячі. Фактично напередодні Першої світової війни в Росії визрівала нова революційна ситуація.