20. Реформи 60 – 70-х рр. Хіх ст. Та особливості розвитку Наддніпрянщини у пореформений період та на початку хх ст.

1. Реформи 60 – 70-х рр. Хіх ст. Скасування кріпацтва.

2. Протиріччя розвитку сільського господарства. Столипінська аграрна реформа.

3. Індустріальне зростання в останній третині хіх – на початку хх ст.

1. Поглиблення кризи феодально-кріпосницької системи бачили і правлячі кола Росії. Поразка в Кримській війні (1853 – 1856 рр.) виявила економічну відсталість країни, а посилення антифеодальної боротьби селян загострювало ситуацію. Звідси виходило розуміння потреби реформ, перш за все – відміни кріпацтва, бо воно було стрижнем, на якому трималася вся тодішня будова політичної та економічної системи царської Росії. Кілька років велася підготовка, реформа розроблялася згори – поміщиками, звідси й її результати.

19 лютого 1861 р. було видано царський маніфест про скасування кріпацтва. Селян звільняли від кріпосницької залежності, але власником землі був поміщик. Свій наділ землі селянин повинен був викупити. Протягом двох років між поміщиком і селянами укладалися “уставні грамоти”, в яких визначалися розміри земельних наділів, що підлягали викупу. Але надання дозволу селянам на викуп наділів повністю залежало від бажання поміщиків. До переходу на викуп селяни вважалися “тимчасовозобов’язаними”, тобто під опікою поміщика, і повинні були відбувати панщину чи оброк. Практично селяни залишалися примусово прикріплені. Тимчасовозобов’язаний стан у багатьох місцях тривав до 9 і 20 років. Тільки у 1883 р. всіх селян перевели на обов’язковий викуп.

Значна частина земель залишалася у поміщиків, тобто поміщицьке землеволодіння зберігалося.

Як визначалися розміри наділів селян? За принципом – там, де земля родюча і поміщикам було вигідно вести власне господарство, більшість земель вони намагалися залишати собі, навіть за рахунок зменшення селянських наділів, що дістало назву – відрізки. В Україні ж землі родючі, тому селяни втратили більше

15 % землі, якою користувалися раніше. 94 % поміщицьких селян отримали наділи менше 5 десятин, тобто менше норми середнього прожиткового рівня. Тим самим, щоб вижити, селяни змушені були орендувати землі у поміщика, йти до нього в економічну кабалу. Тобто поміщики зберігали більшість землі і отримували дешеву робочу силу.

Як визначався розмір викупної суми за селянські наділи? В основу викупної суми було покладено не ринкову вартість землі і доходи від господарства, а розміри загальних грошових податків, які сплачували селяни-кріпаки. Тобто розмір викупної суми визначався за таким розрахунком, щоб ці гроші, будучи покладеними до банку, давали б поміщикові у відсотках такий прибуток, який дорівнював би сумі оброчного податку селянина-кріпака. Для селян це були великі гроші, але щоб не постраждали інтереси поміщиків, держава виплачувала 80 % викупної суми, селяни ж – 20 %. Тим самим селяни ставали боржниками держави і протягом 40 років повинні були щорічно погашати 6 % викупної суми, це називалося – викупні платежі. Виплачували їх селяни до 1906 р. За цей час виплатили 382 млн крб., а ринкова вартість цієї землі становила 128 млн крб. Всього ж по Росії: ринкова вартість становила 648 млн крб, викупна сума – 867 млн крб, сплатили ж до 1906 р. – 1 540,5 млн крб. І ще залишалися боржниками. По суті це був грабунок селянства.

Аграрна реформа 1861 р. була проведена в інтересах поміщиків. При цьому зберігалися пережитки кріпосництва: поміщицьке землеволодіння, відрізки, викупні платежі. Усе це гальмувало розвиток капіталістичних відносин на селі, так само, як і штучна консервація селянської общини.

Проте на Правобережній Україні виявилися особливості в проведенні селянської реформи. Причиною цього було польське повстання 1863 р. Українським селянам були зроблені деякі послаблення. Їх швидко перевели на обов’язковий викуп, збільшили на чверть земельні наділи та зменшили на 20 % викупні платежі.

Це була реформа поміщицьких селян, але в Росії були й інші категорії селянства, щодо кожної проводилася окрема реформа. У 1863 р. – реформа удільних селян, а у 1866 р. – реформа державних селян, які теж викупляли свої наділи.

У 60 – 70-х рр. ХІХ ст. була проведена ціла низка реформ.

У 1864 р. – земська реформа. Земства були органами місцевого самоврядування, які діяли на селі (лікарні, школи, статистика, шляхи та ін., але не політична діяльність). Виборцями були землевласники (поміщики та селянські общини). На Правобережній Україні земства були запроваджені у 1911 р., причиною також було польське повстання 1863 р.

У 1864 р. була проведена судова реформа, за якою суд ставав незалежним від адміністрації, також вводився суд присяжних.

У 1870 р. міська реформа впровадила в містах органи самоврядування – міські думи. Їх функції були такі, що і в земств, але діяли вони в містах.

У 1862 – 1874 рр. проводилася військова, фінансова, освітня, цензурна та ін. реформи.

Усі ці реформи, незважаючи на половинчатість, були прогресивними, бо відкривали більший простір для розвитку капіталістичних відносин в Росії і в Наддніпрянській Україні. І в наступний, пореформений період (60 – 90 рр. ХІХ ст.), це стало відчутним, особливо в економіці.

2. У сільському господарстві відбувалося подальше зростання продуктивних сил. Так, частка України становила 90 % експортної пшениці Росії, а від світового врожаю – 43 % ячменю, 20 % пшениці та 10 % кукурудзи. Визначилася й спеціалізація окремих регіонів: Правобережжя – цукрові буряки, Лівобережжя – картопля, тютюн, Південь – зерно. Капіталістичні відносини на селі розвивалися нерівномірно. На Лівобережжі були найсильніші пережитки кріпосництва. На Півдні ж за рівнем капіталізації розвиток відбувався найбільш інтенсивно. Наслідком капіталізації ставало посилення соціального розшарування селянства. Так, біднота становила 1,5 млн. господарств, середняки – 550 тисяч господарств, а заможні селяни – 450 тисяч господарств. Сільськогосподарських робітників налічувалося 1,8 млн чоловік.

Залишки кріпосництва стримували розвиток продуктивних сил села, загострювали ситуацію на селі, зумовлювали невирішеність аграрного питання в Росії, одного з найболючіших протиріч в країні на початку ХХ ст., що вело до посилення боротьби селянства. Наслідком цього стала столипінська аграрна реформа, яка була впроваджена 9 листопада 1906 р. царським указом та законом від 14 червня 1910 р. За реформою зберігалося поміщицьке землеволодіння, а селянам дозволено було виходити з общини зі своїми наділами (у приватній власності) на хутори чи відруби. Селянський банк надавав кредити. Заохочувався переселенський рух до східних регіонів Росії. Метою реформи було створення міцного прошарку заможних селян – власників, які б становили опору царській владі на селі і противагу революції. Об’єктивно столипінська аграрна реформа була прогресивною, бо сприяла розвитку капіталістичних відносин на селі, але запізнілою в часі. Дуже загостреними були протиріччя. Селяни в масі страждали від малоземелля і безземелля. Уповільненим було соціальне розшарування селянства. Проте в Україні, особливо в Південній та Правобережній, столипінська реформа виявилася найбільш успішною. 50 і 33% всіх селянських господарств у цих регіонах вийшли на хутори та відруби. До Сибіру у 1906 – 1912 рр. переселилося 1 млн чоловік, але з них повернулося 250 тисяч, що визначило невдачу переселенської політики царату. Протиріччя ж на селі залишалися і загострювалися. Загостреними були національне і робітниче питання. У Росії зберігалася загроза нових революційних потрясінь, що й відбулося у 1917 р. внаслідок кризи, загостреної Першою світовою війною.

3. У промисловості темпи розвитку були високі, хоча численні пережитки кріпосництва різко звужували місткість внутрішнього ринку, а це об’єктивно стримувало розвиток промисловості. Все ж розвиток був досить швидкий. Спричинювала до цього політика протекціонізму, яку проводив царський уряд. Це була політика підтримки вітчизняного капіталу, яка виявляла себе в охоронних тарифах, казенних замовленнях з гарантованими цінами, у пільгових кредитах з державного банку та в широкому залученні іноземних капіталів. Тобто мало місце пряме втручання держави в економіку, особливо в її провідні галузі – залізниці, металургію, машинобудування. У 1865 р. в Україні побудована перша залізниця – Одеса – Балта (219 верст). Робоча сила була дешева, що обумовлювалося її надлишком на селі. Надзвичайно сильна її експлуатація забезпечувала капіталістам високі прибутки.

У 70 – 80-ті рр. ХІХ ст. в Наддніпрянській Україні завершився промисловий (технічний) переворот. Донецько-Криворізький регіон наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. перетворився в головну вугільно-металургійну базу Росії. Особливо після 1884 р., коли Донбас і Кривбас з’єднала Катерининська залізниця. За 1861 – 1900 рр. видобуток кам’яного вугілля в Донбасі зріс у 115 разів (з 6 до 691,5 млн пудів), а видобуток залізної руди на Криворіжжі у 158 разів (з 1,4 до 210 млн пудів). За останні 20 років ХІХ ст. в Україні (Катеринославська та Херсонська губернії) були побудовані 17 великих металургійних заводів-гігантів. За 60 – 90-ті рр. ХІХ ст. виробництво цукру зросло у 14 разів (з 1,6 до 23 млн пудів), що становило 84 % загальноросійського. У 1887 р. у Києві було створено Цукровий синдикат – перше в Росії монополістичне об’єднання.

Наприкінці ХІХ ст. в Україні налічувалося 32 % всіх машинобудівних заводів Росії, які виробляли 16 % загальноросійської продукції машинобудування, але при цьому 70 % загальноросійського виробництва сільськогосподарських машин. У 1900 р. довжина залізниць в Україні становила 8 417 км. На початку ХХ ст. в Україні (від загальноросійського) діяло 20,9 % промислових підприємств, вироблялося 20,7 % промислової продукції, що становило 14,5 % загальної вартості всієї продукції. У загальному обсязі продукції народного господарства в Україні частка промисловості становила 48 %, а по Росії – 40 %. У 1913 р. в Україні (від загальноросійського) видобувалося і вироблялося: залізної руди – 72,3 %, кам’яного вугілля – 78 %, чавуну – 69 %, сталі – 57 %, прокату – 58%. 450 машинобудівних і металообробних підприємств виробляли 20,2 % загальноросійської продукції, серед них сільськогосподарських машин більше 50 %, а паровозів – 40 %. Цукру вироблялося 81 %. Тобто українські землі в економіці Росії на початку ХХ ст. займали дуже вагоме місце.