10. Емпірична соціологія хх ст..

Емпіризм – напрям теорії пізнання, який визнає практичний досвід єдиним джерелом знань. Конкретні соціальні факти збирають і описують з допомогою таких спеціальних ме­тодів, як соціологічне спостереження, опитування, експеримент тощо. Особливість ЕС в тім, що вона започаткувалася в практичній сфері – у середовищі державних службовців, підприємців. її поява стимулювалась практичними потребами суспільства, розвиток якого призвів до швидкого зростання міст, поля­ризації бідних і багатих, збільшення злочинності тощо.

Найвідомішим з емпіриків є А.Кетле. З його ім'ям зв'язаний перехід соц статис­тики від збирання й описування фактів до встановлення стійких кореляцій між показниками, статистичних закономірностей. Са­ме з його праць розпочинається відлік розвитку емпі­ричної соціології як емпірично обгрунтованої науки. Окрім відкриття стат закономірностей, концепції середніх величин, поняття соц закону, Кетле рекомендував ставити тільки такі запитання, які необхідні і на які можна отримати відповіді, що не викликають підозри, однаково зрозумілі всій сукупності опитуваних.

ЕС у своєму розвитку пройшла 3 етапи: Ι характерні самовизначення тематики досліджень, пошук засобів, спроби пов’язати теоретичні проблеми із соціальним життям. Цей етап – кін. 19ст. – два перші десятиріччя 20ст.. до цього часу емпіричні дослідження були розрізненими, не мали відпрацьованої методики.ΙΙ (20-30ті рр.20ст. ЕС відповідно до інтересів монополій переносить дослідницькі роботи з університетів у лабораторії, на підприємства). ΙΙΙ (від 40-х рр. до наших днів, хар. бурхливим розвитком ЕС, відбувається її поєднання з системою управління. Соціологів залучають до вивчення держ. діяльності, громадської думки, духовних запитів населення, гострих соц. конфліктів). Соціо­логія почала цікавитися питаннями життя міста, девіантною та деліктною поведінкою.

І етап В амер соціології в цей час провідну роль відігравала чиказька школа, яка за­ймаючись практичним вирішенням соц проблем індустріалі­зації (безробіття, бідність, злочинність), емпіричні дослідження поєднувала з теоретичними узагальненнями. Соц працівники (соціологи, юристи, пси­хологи) займалися розв'язуванням конфліктів, поліпшенням вироб­ничих умов і стабільності кадрів.

11. Поняття та категорії соціології праці та управління.

Соціологія праці, як галузь соціології, виникла водночас із соціологією економіки в 60-ті роки XX ст. спочатку як її аспект. Але паростки соціології праці ми знаходимо в філософських, політологічних та соціальних творах учених значно раніше. Праця (труд) — це цілеспрямована, суспільно корисна діяльність із створення предметів (речей) і умов, необхідних для задоволення потреб індивіда і суспільства. Тому праця — це основна умова життя суспільства.

Отже, соціологія праці — це галузь соціології, що вивчає трудову діяльність як соціальний процес, соціальні чинники підвищення ефективності праці, вплив технічних, технологічних і соціальних умов на ставлення людей до праці.

Предметом соціології праці є всі її аспекти: соціальні закономірності й випадковості взаємодії людей у процесі виробництва, механізми їхніх дій і форми ставлення через діяльність трудових колективів і особи; показники, що свідчать про ставлення людини і колективу до праці; соціальна організація підприємств та її функціонування.

Суб’єктом і носієм праці стає лише людина, тобто людина реалізує функції праці. Метою праці є створення предметів, речей і можливостей для підвищення добробуту людей, поліпшення умов їхньої праці та побуту, тому праця завжди мотивована.Для соціології праці дуже важливим є аналіз мотивів та стимулів праці. Стимули праці — це осмислені спонукання, викликані впливом об’єктивних і суб’єктивних чинників.

Соціальне управління — це можливість і здатність певного суб’єкта впливати на суспільство (або на його окремі спільності) з метою упорядкування, збереження якісної специфіки, стабільного функціонування, розвитку та удосконалення.