69. Сучасні форми релігійної поведінки та її значення у житті соціальних спільнот.

Офіційні церкви завжди негативно ставились до будь-яких спроб оновити традиційне віровчення або культову практику. Модернізація сучасних релігійних систем, особливо поява нових релігій, сприймається офіційними богословами як неприпустима авантюра від релігії. Нові віровчення розглядаються як єретичні, віруючих вважають схизматами, які одурманені пропагандою і психологічним впливом харизматичних лідерів. Прихильником нових релігій в наш час стала молодь. Це вихідці в основному з середнього класу, що мають середню або вищу освіту і достатню матеріальну забезпеченість. Проте в них порушені соціальні зв'язки і втрачена перспектива реалізувати свої творчі здібності. Крім того, громади нових релігій нерідко стають притулком для людей, вибитих із звичної життєвої колії. До нових релігій примкнули передусім бітли, панки, хіпі та ін.

Послідовникам нових релігій пропонується віровчення, що вбирає в себе елементи християнства, буддизму, ісламу, індуїзму, а також ідеї окультизму (містичне вчення про можливість спілкування з надприродними силами через певні магічні дії і заклинання); спіритизму (віра в посмертне існування душ померлих і можливість людей безпосереднього спілкування з ними); теософії (релігійне вчення про можливість богопізнання через інтуїцію і одкровення); антропософії (містичне вчення, яке на місце Бога ставить людину, що людина на основі пробудження прихованих у ній таємничих сил здатна панувати над природою, маніпулювати її закономірностями); астрології (вчення про вплив планет і зірок на долю народів й окремих людей) тощо.

Нетрадиційним релігіям і культам властива своєрідна організаційна структура. їхні послідовники об'єднуються в «братства», «сім'ї», «комуни», «ашрами» (монастирі), що очолюються харизматичним лідером, якого часто називають гуру (вчитель). Члени релігійних громад безоплатно працюють, передають до фонду братства свої заощадження та цінні речі. В такий спосіб нагромаджуються великі багатства нових релігійних течій. Головні ознаки нетрадиційних релігій. 1. Очолює релігійну громаду харизматичний лідер, який вважає, що він нібито дістав від надприродної сили, Бога, нове унікальне «об’явлення» і покликаний виконувати роль нового месії. Кожний, хто не поділяє його поглядів, глибоко помиляється і є послідовником сатани., 2. Лідер створює власну релігійну громаду, яку називає «сім'єю», «комуною», «місією», «колонією» або «центром». У цій релігійній громаді лідера називають «батьком» або «вчителем». Він має необмежену владу. 3. Лідер, як головний керівник релігійної громади, встановлює обов'язкові правила та норми поведінки членів громади, що оголошуються священними. Сам лідер не обов'язково дотримується встановлених правил і живе в значно кращих умовах, ніж його послідовники.4. Релігійна громада дотримується, як правило, апокаліптичних поглядів на світ. її члени відмовляються від власного майна на користь релігійної групи, змінюють місця проживання, а також власні імена.5.Члени релігійної громади в основному ізолюються від зовнішнього світу за допомогою своєрідної техніки контролю за поведінкою віруючих. Це досягається максимальною насиченістю програми різними груповими заходами, що проводяться протягом доби.

Нетрадиційні релігії досить різноманітні, кількість їх назв перевищує тисячу. Поміж розмаїття нетрадиційних культів умовно можна виділити п'ять основних груп: I.Неоорієнталістські (тобто східні) культи — модернізація різних варіантів індуїзму та буддизму. До них належать «Товариство Свідомості Кришни», «Тихоокеанський дзенбуддійський центр», «Місія Божественного світла», «Міжнародна комуна саньясинів», «Трансцендентальна медитація» тощо. Основним є містичний шлях звільнення, тобто пробудження в людини іманентного божественного начала. Для злиття з божественною природою віруючий використовує різні способи медитації. II.Неохристиянські об'єднання — синкретизм християнської ідеології з елементами східних релігій. Це «Церква Уніфікації»,«Діти Бога», «Церква Тіла Христова» та ін. У них релігійний лідер вважається посланцем Бога, який покликаний довести до людей нову звістку про спасіння, нові моральні настанови. III. Сайєнтологічний напрям утворюють «Церква сайєнтології», «Космічні релігії», наприклад «Товариство Астаріус», які проповідують зв'язок Землі і вищих космічних сил, «космічного розуму». Для цих культів характерний містицизм, вважається, що фізичні прилади здатні реєструвати біологічну природу начебто надприродних сил, їх таємний вплив на людину. IV. Нова магія, спіритизм — нові магічні вчення та інститути, що об'єднують погляди, практику східних і західних, давніх і сучасних традицій, а також «спонтанну творчість» нових чаклунів і ворожбитів. До них належать також різні спіритичні секти — рухи, що практикують спілкування з душами померлих. V. «Сатанинські» групи—звеличують зло і насилля, проповідують спілкування з містичними джерелами зла — демонами, сатаною та ін. Серед них найвідоміша «Церква сатани», що проголосила себе антиподом християнства. Сатанізм бере свій початок з Стародавнього Ірану, його основні принципи викладені у «Синій книзі».

70.Соціальні інститути.Соціальний інститут - це стійкий комплекс формальних і неформальних норм, правил, принципів, які регулюють різні сфери людської життєдіяльності й організовують їх у систему соціальних статусів та ролей. Інтеграція індивідів у соціальне об'єднання (групу, спільноту чи суспільство) передбачає не лише зацікавленість людей у створенні таких зв'язків, але й наявність можливостей ко­мунікацій - спільної цілісно-нормативної системи, мови тощо. Соціальний інститут виникає та функціонує, задоволь­няючи якусь соціальну потребу. Проте фундаментальних (важливих для всіх) потреб не так уже й багато. їх п'ять і стільки ж головних соціальних інститутів: • потреба у відтворенні роду — інститут сім'ї та шлюбу (сім’я, материнство, шлюб, батьківство, діти…); • потреба у виробництві та розподілі засобів існування - економічні інститути (власність, ринок, гроші, з\п), виробництво; • потреба в безпеці, соціальній злагоді та порядку - по­літичні інститути (держава, суд, армія, пп), держава; • потреба в переданні знань і набутих цінностей, соціалі­зація нових поколінь - інститут освіти (наука, освіта, виховання); • потреба у вирішенні духовних проблем, переданні духов­них цінностей і ритуалів, які підтримують у суспільстві со­лідарність та злагоду - інститут релігії. Процес утворення соціального інституту - інституціоналізація - передбачає такі етапи: 1) виникнення потреби, задоволення котрої вимагає спільних організованих дій; 2) формування спільних цілей; 3) поява соціальних правил і норм у процесі стихійної соціальної взаємодії; 4) поява процедур, пов'язаних із нормами та правилами; 5) інституціоналізація правил, норм, процедур, тобто їхнє прийняття та практичне застосування; 6) визначення системи санкцій і ролей, що охоплюють усіх членів соціального інституту. Соціальні інститути можуть бути формальними та неформальними. У межах формальних інститутіввзаємодія суб'єктів від­бувається на основі законів і правових актів, формальних ре­гламентів, правил та постанов. Неформальні інститути, незважаючи на досить чітку ре­гламентацію, не мають формально закріплених законів, правил, норм (наприклад, дружба, сусідство та ін.).У соціальних інститутів є не лише функції (позитивна роль у суспільстві), але й дисфункції (шкода, яку вони чинять су­спільству).Функції сприяють зміцненню, виживанню, саморегуляції соціальної системи. Дисфункції ведуть до дезорганізації, зміни та руйнування структури. Найважливішими соц. інститами сучасного укр. сусп. можна назвати: 1) Економічні, що регулюють соц. зв’язки в господарській сфері, забезпечують процес вир-ва, виконують нормативно-розподільчу функцію, розподіляючи та перерозподіляючи матеріальні блага та їх еквіваленти. 2) Політичні, що регулюють соц. зв’язки з приводу використання влади, її здійснення та розподілу. 3) Культури та соціалізації, діяльність яких зв’язана з розв. і поширенням культури, соціалізацією особистості, засвоєнням нею соц. цінностей.4) Сім’я, діяльність якої, відносини між батьками і дітьми, методи виховання визначаються сист. правових та інших соц. норм. Усі соц. інст-ти у своїй діяльності взаємопов’язані.

71. Особистість як об'єт та суб'єкт суспільних відносин. Особистість — інтегральна (цілісна) сукупність соціальних властивостей людини, що формується та видозмінюється про­тягом усього життя у результаті складної взаємодії внутрі­шніх та зовнішніх чинників її розвитку, активної взаємодії із соціальним середовищем. Кожна особистість є унікальною, неповторною і саме у цьому виявляється її самоцінність, її право на суспільне визнан­ня, шанування гідності. Поняття "особистість" дуже багатогранне, воно відтворює зв'язок з життєдіяльністю та соціальною сутністю людини, а також індивідуальне відображення соціально значущих рис, сукупності соціальних відносин.Особистість як об'єкт соціальних відносин характери­зується через:

• соціалізацію- процес входження в суспільство, включен­ня особистості в соціальні зв'язки, в різні типи соціальних спільностей, засвоєння нею соціальних норм і культурних цінностей. Вона охоплює як соціально контрольовані процеси цілеспрямованого впливу на людину, так і стихійні, спонтанні процеси, що впливають на її формування;

• соціальну ідентифікацію— усвідомлення особистістю своєї приналежності до певної спільноти, її поведінки відпо­відно до усталених у групі норм. Рівень вимог з приводу ідентич­ності залежить від широти та значущості набору ролей, що їх реалізує людина в межах певної спільності, від ступеня згуртованості й форм регламентації поведінки в суспільстві.

Особистість як суб'єкт соціальних відносин характери­зується:

• самоусвідомленням особистостіяк соціально-психо­логічної характеристики людини. Джерелом усвідомлення власної самобутності є довколишні значущі для особистості люди;

• системою ціннісних орієнтацій, через яку вона сприй­має та оцінює соціальну реальність. Вони набувають функцій найважливіших регуляторів соціальної поведінки;

• потребами, мотиваціями,соціальними настановамий потреби відображають залежність людини від зовнішнього та соціального середовища. Природні потреби визначаються біологічною сутністю людини (житло, їжа, продовження роду, одяг). Соціальні потреби є продуктами суспільного життя, рівня розвитку людини.

• соціальною поведінкою.