65. Основні проблеми соціології особистості.

Соціологія особистості – розділ соціології, який вивчає особистість в її соціальних відносинах у суспільстві. Це соціологічна теорія, предметом дослідження якої є особа як об’єкт і суб’єкт соціаль­них відносин на рівні її зв’язків з соціальними спільнотами. Під терміном «людина» розуміють родове поняття, представни­ка біологічного виду як продукт природи. Тер­міном «індивід» познача­ється конкретна людина, представник людського роду, з його індивідуа­льними характеристиками, отриманими від народження. Тобто все те, що людина отримує від народження й ус­падковує біологіч­но через генетичний апарат від своїх батьків, складає поняття «індивід». Термін «особистість» означає соціальне в людині. Все, що людина-індивід набуває за свого життя від суспільства, від спілкування з іншими людьми, складає її особистість. У соціології досліджується людина соціальна – осо­бистість, яка без суспільства не існує і не може виникнути. Саме тому, мабуть, Е. Дюркгейм вважав суспільство за Бога, бо воно творить людину-особистість. Є ще термін «індивідуальність». Логічним було б вважати, що ним треба позначити всі особливі риси, притаманні окремому індивіду. Але в науці склалося так, що ним позначають те особливе і специфічне, що відрізняє одну людину від іншої, включно з її природними і соціа­льними, фізіологічними і психічними, успадкованими і набутими якостями. Це її неповторні, індивідуальні особливості. Індивідуальність більш цікавить психологів та філософів. Отже, соціальне, що є в людині і що робить її осо­бистістю. Одні стверджують, що людина отримує їх від природи, інші – що на це впливає соціальне оточення. Починаючи з ХVІІ ст., думка про визначну роль соці­ального чинника стає переважаючою. Теза, подана англій­ським філософом Д. Локком, «людина формується у сус­пільстві» панує у світі. Так, К. Маркс інтерпретував людську природу як виключно продукт зовнішніх соціальних сил. Недарма у кри­тиці марксизму можна зустріти думку про те, що марксизм – це соціоло­гія без біології. Саме у пси­хології людини завжди відведене певне місце для ірраціональності (схильності до обрядовості, містики тощо), без цього людина перетворила­ся б у певний автомат. Людина незалежно від соціального оточення мо­же вбирати в себе досягнення культури всього людства, а не тільки свого суспільства. Але здебільше саме це соціальне оточення виступає основною причиною становлення особистості.

66. Поняття та категорії етносоціології (етнос, народність, нація)

ЕТНОСОЦІОЛОГІЯ (гр. еіітох народ, лат. хосіешх - сусп-во, гр. Іо^ох -вчення) - порівняно молода спец, соціол. наука, що виникла на межі етнографії і соціології. Е. - наука, яка досліджує походження, суть і функції різноманітних етнічних спільнот з метою виявлення основних тенденцій їх утворення, розвитку та взаємозв'язків з ін. етносами, а також механізмів їх входження у систему соц. Відносн. Специфіка Е. полягає в тому, що вона вивчає, особливості і форми сусп. життя етносів, народів та ін. етнічних утворень як сукупних істор. суб'єктів, тобто аналізує взаємозв'язок і взаємовплив соц. і етнічного. Предметом дослідження Е. є етносоц. спільноти і групи, які розглядаються як цілісні соц. утворення, а також закономірності їх формування і функціонування. Термін "Е." впроваджений в наук, обіг у ЗО-х рр. XX ст. Р.Турнвальдом. Як окрема галузь соціол. знання Е. почала формуватися в 30-ті рр. у Німеччині та США. У колишньому СРСР Е. виділилась у самостійну галузь соціол. знання на межі 60-70 рр., що було пов'язано з усвідомленням необхідності адекватного проникнення у сутність сусп. явищ, зміст яких значною мірою визначався етнічною специфікою країни чи її окремих регіонів.. В Україні Е. як наука формується починаючи з кін.1980-х рр. і зосереджує увагу на дослідженнях поліетнічного характеру укр. сусп-ва, статусу укр. етносу й етнічних меншин, процесів у їхньому середовищі та їхньої взаємодії. Основи, наук, осередками, де формуються теорет. засади Е. та здійснюються етносоціол. дослідження, с Центр Е. та етнополітнкн Ін-ту соціології НАМ України, відділ Е. Ін-ту мистецтва, фольклору та етнографії ім.М.Т.Рильського НАН України, наук.-дослідницька група філософії, соціології етносу і нації Ін-ту філософії НАН України. У навч. закладах читається спецкурс "Е.", вийшов навч. посібник М.І.Піреп "Етносоціологія" (1996).

Центральними категоріями Е. є етнос і етногенез, аналізуючи які науковці створюють: концепцію етно- і націогенс-зу (Е.Сміт), конструктивістські концепції етнічних спільнот, теорію етногенезу (Л.Гумільов), концепцію етносу (Ю.БромлеЙ) та ін. Див.: Група етнічна; Етнос; Нації соціологія.

67. Соціальні організації. Суспільство як систему становлять багато різних підсистем. За типамисоціальних зв'язків вони класифікуються на соціальні групи (зв'язкивзаємодій), соціальні інститути (регулятивні зв'язки), соціальніорганізації (функціональні зв'язки) тощо.Термін «організація» вживається в різних значеннях як такий, що позначає: процес — певну діяльність з налагодження стійких зв'язків, упорядкування різноспрямованої активності індивідів, груп у систему; атрибут якого-небудь об'єкта, його властивість мати впорядковану структурну організованість, узгодженість взаємодії окремих частин елементів системи відповідно до структури цілого; об'єднання людей, що разом реалізують цілі програми і діють на основі певних норм і правил. Суттєвими ознаками організації як системи є: специфічна цілісність, яка встановлюється зовнішнім середовищем і засвоєю природою відмінна від нього;складна надбудова часто з досить автономними за своїми цілями тафункціями елементами;єдність цілого, яка не вичерпується сумою якостей усіх складових елементів системи; функціонування в тісній взаємодії із зовнішнім середовищем, реагуванняна будь-яку ситуацію, що загрожує її існуванню.Соціальна організація є складним соціальним утворенням; існує багато її видів Центральним елементом будь-якої організації є соціальна структура. Внутрішня структура соціальних організацій є високоформалізованою в тому сенсі, що правила, регламенти, розпорядок охоплюють практично всю сферу поведінки їхніх членів. Усі вони підпорядковані певному режиму, мають додержуватися певних правил, субординації, виконувати обов'язки відповідно до посади, що обіймають. Соціальну структуру організації репрезентовано нормативною системою (нормативною структурою) і фактичним порядком (поведінковою структурою).пецифічні особливості організації як соціальної системи полягають у тім, що вона є соціальною спільнотою: ієрархічною, з наявністю як мінімум двох елементів — суб'єкта й об'єктаб'єкта й об'єкта управління; тнеоднорідною — індивіди, соціальні групи як об'єкти організації мають власні інтереси, котрі не завжди збігаються; створеною для певної цілі й оцінюваною мірою досягнення такої, а отже, є системою з певними елементами раціональності; багатофункціональною з певними функціями як у макро-, так і в мікросоціумі; структурованою горизонтально за функціональною (поділом і спеціалізацією праці) і вертикально за ієрархічною ознакою, що зумовлено необхідністю координації різноспрямованої діяльності горизонтальних структур, їхньої спонтанної активності.Пригожий виділяє три типи організацій: 1) адміністративні, в яких жорстко задано структуру, наявний високий рівень формалізації відносин, директивно встановлено цілі й обмежено можливості працівників впливати на них. Належність до таких організацій не залежить від форми власності. Вони можуть бути державними, кооперативними, орендними, приватними (вузи, підприємства, фінансові установи тощо); 2) громадські, які на відміну від адміністративних організацій мають більш рухомі цілі, добровільне членство, менш формалізовану структуру, більші можливості впливати на кінцеву мету (політичні партії, профспілки, об'єднання за інтересами, спортивні організації та команди, культові організації тощо). 3) асоціативні, де відносини формалізовано мінімально, структура рухома, цілі не декларовано, а вплив індивідів на них є досить великим (сім'я іі в на них є досить великим (сім'я іт. ін.).

68. Потреби та інтереси.Соціологічний підхід до структури особистості враховує передусім особливості й механізми її соціальної поведінки. Вона має певні спонукальні чинники, до яких належать потреби та інтереси. Найважливішим критерієм аналізу особистості є потреби — внутрішні стимули її активності, те, що забезпечує її існування і самозбереження. Американський соціолог Абрахам-Харолд Маслоу (1908—1970) виробив ієрархічну теорію потреб, поділивши їх на базові (постійні) та похідні (змінювані). Базові потреби розташовуються, згідно з принципом ієрархії, у висхідному порядку від нижчих (переважно матеріальних) до вищих (переважно духовних): — фізіологічні та сексуальні потреби (у відтворенні людей, їжі, диханні, русі, одязі, житлі, відпочинку); — екзистенціальні (у безпеці свого існування, впевненості у завтрашньому дні, стабільності суспільства, гарантованості праці); — соціальні (у належності до колективу, групи чи спільноти, у спілкуванні, турботі про інших та увазі до себе, в участі у спільній трудовій діяльності); — престижні (у повазі з боку інших, їх визнанні та високій оцінці своїх якостей, у службовому зростанні й високому статусі в суспільстві); — духовні (у самовираженні через творчість). Тісно пов'язаний з потребою інтерес. Він також має об'єктивно-суб'єктивну природу і є усвідомленням потреб. Потреби й інтереси виступають об'єктивною стороною діяльності й поведінки особи. Сукупність індивідуальних і суспільних, особистих, групових і спільнісних, засвоєних особистістю цінностей формує систему її ціннісних орієнтацій, якими вона керується у житті. Ціннісні орієнтації — соціальні цінності, які спрямовують діяльність та соціальну поведінку особистості і поділяються нею. Ціннісні орієнтації виступають як соціальні настанови людини, регулюють її поведінку. Соціальні настанови — соціально визначені загальні орієнтації особистості, які відображають можливості особи діяти відповідно до об'єкта дії. Людину як суб'єкта окреслюють мотиви, які характеризують її ставлення до інтересів і ціннісних орієнтацій. Мотиви — усвідомлена потреба особистості-суб'єкта у досягненні певних цілей, бажаних умов діяльності. Мотиви класифікують, виокремлюючи серед них основні — матеріальні, духовні, економічні, соціальні, ідеологічні, релігійні та ін. У свою чергу, кожен з них має свій внутрішній поділ: наприклад, у духовних мотивах вирізняють моральні, естетичні, релігійні, атеїстичні, філософські та ін. У системах мотивів виділяють домінуючі або периферійні, провідні або другорядні тощо.