59. Визначеня поняття «культура» як соціальної системи.

Культура — історично сформована сукупність соціальних норм і цінностей даної суспільної системи. Норми і цінності куль­тури генетично не успадковуються, тому культура своїм існуванням демонструє соціальну природу, виражаючи в кожен момент спрямо­ваність суспільства на створення, збереження і поширення результа­тів людської діяльності. Культура — не окремі оцінки, норми, не їх­ній набір, сума, а лише ціннісні моменти, узяті як цілісність.

Культуру розрізняють — матеріальну і духовну.

Матеріальна культура охоплює всю сферу матеріальної діяльності і її результати (знаряддя праці, житла, засобу транспорту, предмети побуту), пред­ставляючи матеріалізацію людських ідей, опредмечення знання. По­в'язана з перетворенням навколишнього Середовища, матеріальна культура включає, по-перше, доцільне формування матеріального Середовища виробництва, по-друге, зміна матеріального Середови­ща побуту, і, по-третє, зміна соціального Середовища фізичного роз­витку людини.

Духовна культура — дуже складна і багатогранна система, що включає усі види та форми і рівні суспільної свідомості, сис­теми освіти і виховання, системи установ культури. Сюди ж відносяться усі види пізнання й просвіти, усі форми і типи літе­ратури, мистецтва, філософії, релігії, науки, моральності. Соці­ологія виходить з того, що духовне виробництво розвивається ра­зом з матеріальним, що в антагоністичних суспільствах культур­ний розвиток відбиває боротьбу класів і що в індустріальних, постіндустріальних, соціально-інтегрованих суспільствах форму­ється зовсім нова загальнолюдська культура, ядром якої стають загальнолюдські інтереси і цінності. Якщо матеріальна культура переважно представляє досягнення в оволодінні силами природи, то духовна культура характеризує рівень і глибину пізнання при­роди і суспільства.

Культура — це спосіб засвоєння реальної дійсності на підставі оцінки й виявлення цінностей різних ідей, норм, орієнтацій, засобів, їкі втілені в різних видах дій у різних формах. Вона допомагає людині відрізнити добре від поганого, розумне від дурного, дозволене від не дозволеного, прибуткове від збиткового тощо. У поведінці людей, в їхній діяльності культура втілюється в предметно-речових знаково-символічних формах. Вона здатна розвиватися.

Сприйняття культури відбувається в процесі соціалізації особистості, її виховання й навчання. За допомогою книг, засобів масової нформації, спілкування, спостереження за поведінкою інших та ін.

60. Соціологія міста: історія розвитку, предмет, основні категорії.

Соціологія міста —виник.,розвиток міської теритироріальної спільноти, соц.-екон. прояву спільноти.

Предмет цієї галузі соціології — особливості міста як соціальної системи, а об'єкт — безпосередньо місто як соціально-територіальна спільнота і поселенська структура. Становленню соціології міста сприяли емпіричні дослідження у США в 20—30-ті роки XX ст. (Р. Парк, Е. Берджесс, Р. і X. Лінд, Р. Маккензі). її теоретичні засади закладені працями М. Вебера, К. Бюхера і Г. Зіммеля. М. Вебер.Хронологічно можливо визначити кілька етапів розвитку соціології міста: — перше десятиліття XX cm. — пов'язане з розробкою моделі «ідеального міста»; — дискусії 20—30-х років між «урбаністами» та «дезурбаністами», які точилися навколо проблем соціалістичного розселення; — дослідження 60-х років — охоплювали проблеми регулювання зростання великих і малих міст, активізації роботи міського транспорту та сфери обслуговування, вивчення ролі міграції в розвитку міст, розробки планів їх соціального розвитку, дослідження проблем адаптації до міського способу життя, відродження урбанфутурології, вивчення проблеми урбанізованих районів, специфіки міського середовища тощо; — дослідження 70—80-х років — зосереджувались на вивченні якості міського середовища, відмінностей між містом і селом, аналізі чинників еволюції міст, розвитку теорії соціального управління містом, визначенні специфіки радянської урбанізації тощо; — 90-ті роки — поч. XXI cm. — характеризуються вивченням соціальної структури міста, організації сучасного життєвого простору, процесів територіальної диференціації та соціальної сегрегації у місті. Серед українських соціологів дослідженням міста займалися Г. Безсокирна, Н. Победа, І. Попова, І. Прокопа, Л. Шепотько та ін. Місту властиві такі специфічні риси: — концентрація великої кількості людей, висока щільність населення на обмеженій території; — зосередженість промисловості, науки, мистецтва, інформації; — провідна роль у соціальному прогресі; — високий ступінь інтеграції багатогранних видів людської діяльності внаслідок концентрації різноманітних галузей суспільного виробництва; — зосередженість основних соціальних груп і верств населення. Специфіка міста визначає його основні соціальні функції: — господарсько-економічна — організація механізму виробництва на підставі функціонування різних галузей промисловості; — соціальна — втілена у діяльності соціальної сфери, яка охоплює послуги торгівлі, побутового обслуговування, транспорту, зв'язку, житлового будівництва, соціального забезпечення, медичного обслуговування тощо; — культурно-освітня — реалізується через надання людині вищої, середньої спеціальної освіти через створення дозвільної та рекреаційної інфраструктур; — управлінсько-адміністративна — здійснюється шляхом продовження адміністративної влади різними державними та соціальними органами. На основі містоутворюючих та містообслуговуючих функцій виділяють такі функціональні групи міст: — багатофункціональні столичні міста; — багатофункціональні міста обласних центрів; — міста — індустріальні центри; — місцеві організуючі та обслуговуючі центри навколишніх територій; — транспортні міста; — міста — оздоровчі центри; — міста з переважаючим значенням науково-експериментальних функцій. За кількістю їх мешканців виділяють такі типи міст: найбільші (понад 1 млн. жителів); дуже великі (від 500 тис. до 1 млн.); великі (250—500 тис); середні (100—250 тис); невеликі (50—100 тис); малі (20— 50 тис); найменші (до 20 тис. жителів); міські селища. У вітчизняній соціології міста прийнята інша градація: мале місто — від 5 до 50 тис. жителів, середнє — від 50 до 99,9 тис, велике — від 100 тис. до 249 тис, дуже велике — 250—499,9 тис, найбільше — 500 тис. мешканців та більше. В Україні найбільше міст з кількістю мешканців 10— 19,9 тис. (35,1%), а також 20—49,9 тис. (28%). Кожне дев'яте місто налічує від 5 до 9,9 тис. мешканців. Отже, практично кожне друге українське місто є малим. До групи середніх відносять 53 міста (11,8%), великих — 24 міста (5,4%), дуже великих — 16 (3,6%). До групи найбільших належить 10 міст (2,2%), з яких 5 мають населення більше 1 млн. осіб. У них мешкає 36% населення. Провідні мега-поліси є своєрідними глобальними містами (Нью-Йорк, Лондон, Токіо). Вони є центрами вироблення стратегічних рішень щодо розвитку світової економіки, інноваційних галузей, фінансових і сервісних фірм, що впливають значно більше, ніж промисловість на економічний розвиток. Головна продукція мегаполісів — послуги та фінансові блага.