52. Соціальна мобільність та проблеми маргінальності.
Соціальна мобільність — це переміщення людей у суспільстві з одних соціальних верств, прошарків в інші, а також просування їх на позиції з вищим або нижчим, залежно від їхніх власних якостей та соціальних умов, статусом. Засновник теорії соціальної мобільності П. Сорокін виділяє два типи соціальної мобільності — горизонтальну та вертикальну (див. схему 29).
Схема 29
Горизонтальна мобільність — це переміщення індивіда або соціальної групи від однієї соціальної позиції до іншої, що лежать на такому самому рівні, тобто без зміни соціального статусу.
Вертикальна мобільність — це сукупність взаємодій, що сприяє переходу індивіда або соціальної групи з однієї соціальної верстви, соціального статусу на більш високий, або більш низький рівень.
Таким чином, теорія соціальної стратифікації забезпечує всебічний аналіз соціальної структури, всіх її елементів, починаючи з індивіда й закінчуючи великими соціальними групами.
53. Специфіка соціокультурної ситуації в Україні.
Нині вітчизняна соціологія, намагаючись викристалізувати свою теоретичну базу, предмет і методи досліджень, активно інтегрується у світову соціологічну науку. Основні напрями сучасних соціологічних досліджень стосуються особливостей соціально-статусної стратифікації в умовах перехідної економіки, соціальних умов і механізмів формування сучасної ринкової економіки, факторів виникнення і механізмів подолання соціальних конфліктів у процесі трансформації суспільства, національних аспектів. Активно використовуються прикладні дослідження щодо різних сфер соціально-економічного, політичного і духовного життя. Значні результати сучасних українських соціологів напрацьовані у сферах вивчення соціальних проблем, соціальної структури та професійної орієнтації молоді (С. Макеєв, В. Чорноволенко), впливу засобів масової Інформації на самовизначення молоді (Є. Головаха, В. Осовський), застосування математичних методів у соціологічних дослідженнях (А. Горбачик, В. Максименко), вивчення Історії соціологи (А. Ручка, В. Танчер), соціологи освіти, проблем вищої школи (В.Бакіров, В. Волович, О. Якуба), етносоцюлоги (Т. Рудницька, М. Шульга), соціологи підприємництва (В. Ворона, В. Пилипенко, Є. Сугменко) тощо. Все активніше включається в методичне керівництво науково-дослідною діяльністю Соціологічна Асоціація України (САУ). З 1993 р. вона є колективним членом Міжнародної соціологічної асоціації. В Україні протягом останнього десятиліття XX ст. сформувалися нові соціальні групи, верстви, нові соціальні відносини. Процес соціальної диференціації супроводжувався соціальними протистояннями, суттєво вплинув на соціальне самопочуття суспільства, особливості взаємодії суб'єктів вітчизняного соціуму. Це суттєво позначилося на зростанні ролі соціологи в дослідженні та управлінні суспільними процесами. Однак, щоб соціологія посіла відповідне місце у науковому та практичному житті, потрібні час і подолання соціально-економічних труднощів, які на початку XXI сг. переживає українська держава. Низку різноманітних теоретичних, методологічних, організаційних проблем висуває гуманізація освіти. Необхідне справді наукове застосування соціологи у різних галузях суспільного життя, очищене від намагань маніпулювати громадською думкою під прикриттям так званих «соціологічних досліджень». Цьому мала б сприяти реалізація Указу Президента України від 25 квітня 2001 р. «Про розвиток соціологічної науки в Україні», з яким передбачено започаткування державних наукових програм у галузі соціологи, створення банку соціологічних даних, розвиток соціологічних І соціально- психологічних служб на підприємствах, установах, навчальних закладах, поширення соціологічних знань серед населення.
Проблеми:1.організаційно-методичні; 2. погана самост.роб. студентів; 3. якість викл.у вузах; 4.нові пріорітети; 5. комерціалізація; 6. фін.забезп.; 7. припина видання газети соц. «Укр.оглядач» часопису «Філос.і соц.думка»