42.Фемінізм: сутність, етапи, напрями

Фемінізм — науковий напрям і суспільний рух, метою якого є повна рівноправність чоловіків і жінок у всіх сферах життя. Першими зробили спроби обґрунтувати рівноправність чоловіків і жінок французькі філософи Вольтер, Д. Дідро, Ш.-Л. Монтеск'є, які обстоювали право жінок брати участь у суспільному житті, стверджували, що їх природа не менш складна, ніж чоловіча. Самі жінки заявили про себе активною участю у Великій Французькій революції, започаткували жіночі клуби, журнали. Француженки, не протиставляючи себе чоловікам, звертали увагу на свою безправність. Але революційна влада, оцінивши громадську активність жінок, не змогла протистояти патріархальній традиції, впливу католицької церкви, щоб визнати жінок самостійним суб'єктом історії, віднести їх до категорії «вільних» і «рівних». І це спричинило виникнення нового суспільного явища — фемінізму як руху на захист політичних і громадянських прав жінок. Першим документом фемінізму вважають «Декларацію прав жінки та громадянки», написану француженкою Олімпією де Гуж у 1791 р., в якій було заявлено, що жінка має такі самі права на свободу, володіння власністю, як і чоловік. Наприкінці XVIII ст. ідеї фемінізму заявили про себе у Великобританії передусім старанням журналістки Мері Волстонкрафт. У 1827 р. у м. Сенека-Фолл-зе (США) відбувся перший з'їзд американських фемі-ністок-суфражисток, на якому було висловлено протест проти дискримінації жінок, прийнято Декларацію прав жінок. У середині XIX ст. боротьба за надання жінкам виборчого права стала провідною ідеєю фемінізму. У тогочасному фемінізмі чітко окреслилося три напрями: суфражизм (англ. suffrage — виборче право) — рух за надання жінкам права обирати; гуманістичний, який звільнення жінки вбачав у розвитку її інтелекту, підвищенні грамотності; марксистський вважав, що становище жінки-робітниці зумовлене класовими причинами, тому боротьба за її звільнення збігається із загальним завданням звільнення пролетаріату. 43.Інтегральна соціологія П. Сорокіна.

Пітирим Сорокін- російсько-американ­ський учений, внесок якого в соціологію був надзвичайно великим. П. Сорокін у 20-ті pp. XX ст. був висланий із Росії разом з іншими інтелектуалами (ученими, суспільними діячами, що становили небезпеку для ленінського курсу). Подальша доля П. Сорокіна як людини та науковця склалася успішно: він не тільки став засновником американської школи соціології, але й здобув широке визнання як учений в усіх країнах світу. Його перу належить багато фундаментальних праць із різ­них галузей соціологічної науки. Пітирим Сорокін подав власне тлумачення предмета соціо­логіїяк генералізуючоїнауки, увага якої фокусується на ви­вченні соціально-типових, повторюваних, родових явищ, вла­стивостей, притаманних людській взаємодії. Соціологію він визначив як науку, що вивчає поведінку людини в середо­вищі собі подібних. Такі природничі науки, як хімія, фізика, біо­логія - це досоціальні науки, а соціологія, на думку вченого, - це надорганічна наука, оскільки вивчає світ надорганіки, світ суспільності, що пов'язаний із мовою, наукою, релігією, політикою, соціальною організацією тощо. За П. Сорокіним, людина, щойно народившись, не є суб'єктом надорганіки. Стати такою можливо лише з часом, у тривалому процесі соціалізації, набуття навичок соціального життя, знань і умінь. Структуруючи соціологічне знання, П. Сорокін дійшов висновку, що воно поділяється на чотири розділи: • соціальна аналітика, чи соціальна анатомія, що вивчає власне суспільну взаємодію, закони та методи соціології тощо; • соціальна механіка, котра вивчає перебіг соціальних про­цесів, їхні закономірності й тенденції; • соціальна генетика, увага якої сконцентрована на ви­вченні еволюційних процесів у суспільстві; • соціальна політикаяк суто прикладне знання сфокусо­ване на вирішенні практичних завдань. Саме до соціальної політики він відносив соціальну медицину та вчення про щастя. Пітирим Сорокін написав низку робіт із соціології екст­ремальних ситуацій: війни, революції, бідності, голоду. Аналізуючи соціальну сутність революції, П. Сорокін під­креслював небезпеку та ризики, що вона несе суспільству. За першою фазою революції, спричиненою емоційним по­ривом, пробудженням, активністю народу, невідворотно йде друга фаза - деструктивна, що руйнує та викорінює не тільки віджилі, спорохнявілі соціальні інститути, які перетворилися на гальма суспільства, але й життєдайні. На думку вченого, вкрай важливо перевести в конструктивне русло революційні пориви, використати позитивний запал революції, забезпечив­ши історичний поступ суспільства. Наприкінці власного життя П. Сорокін зацікавився проблема­ми конвергенції двох різних соціальних систем - капіталізму та соціалізму в єдиний соціокультурний тип. На думку вченого, майбутнє людства не за капіталізмом або соціалізмом, а за специфічним, проміжним, змішаним, або інтегральним типом, який поєднає більшість позитивних цінностей та звільниться від серйозних дефектів кожного типу. Практика сьогодення свідчить, що прогнозований П. Сорокіним тип су­спільства утверджується в житті сучасних розвинутих держав світу. Значними та плідними є зусилля П. Сорокіна на посаді декана факультету соціології Гарвардського університету щодо інституціоналізації соціології не лише як науки, а і як пред­мета викладання у вищих навчальних закладах США. Його наукові погляди справили серйозний уплив на розвиток світової соціології XX ст.