17. Становлення соціології праці та управління.

Уже із зародженням суспільства люди ставили перед собою певні цілі і завдання. Отже, уже тоді виникала потреба в забезпеченні відповідної організації управлінської праці. Становлення соціології управління пройшло кілька етапів. Досить докладно були розглянуті принципи «фордизму», «тейлоризму», доктрини «людських стосунків» Е. Мейо. Залишається додати, що з метою подолання обмеженості названих теорій виникла так звана емпірична школа теорії організації та управління, яку ще називають «менеджеризмом». Згідно цієї соціологічної концепції вирішальна роль в економічному житті сучасного суспільства переходить від власників капіталу і засобів виробництва до управлінців виробництвом (менеджерів). Менеджмент — діяльність найманих і професійних працівників (менеджерів), що полягає у плануванні, організації, координації і контролі. Керівник — сукупне поняття, з’являється з поділом праці; суб’єкт діяльності з визначення цілей і шляхів їх досягнення, стратегії розвитку і управління. Менеджер — фахівець з розробки і використання системи методів, принципів, норм, спрямованих на підвищення ефективності підприємницької діяльності. З появою цієї школи проблеми управління почали сприймати як суто соціальні, а менеджмент — як техніку чи метод управління, що розвивається внаслідок властивій людині тенденції об’єднуватися в певні групи. Залежно від того, які групи є об’єктами управління, автори наукової праці «Організація бізнесу й менеджменту» Е. Петерян і Е. Плоуменвиди менеджменту: урядовий, державний, військовий, асоціативний, або клубний, бізнесовий, державної власності. виокремлюють такі основні Відомий американський соціолог Ф. Херцберг уважає, що індустріальна соціологія на Заході у розвитку вчення про виробничу поведінку працівника та її регулювання пройшла три парадигми (короткий виклад основних понять, пропозицій, процедур і проблем): науковий менеджмент, менеджмент людських стосунків і ситуативний менеджмент. Вітчизняний менеджмент має певні особливості. У колишньому СРСР одразу після революції (2.12.1917 р.) при Раді Народних Комісарів було утворено Вищу раду народного господарства, а пізніше аналогічні органи на місцях. Саме ці органи управляли соціально-економічними процесами, узгоджували діяльність різних господарських організацій. Цікавою була розроблена Ф. Р. Дунаєвським оригінальна концепція «Трьох категорій якостей функціонера», побудована на тому принципі, що якості, котрих вимагають від керівника будь-якого рангу, визначаються конкретною ситуацією, а не заздалегідь створеною нормою. Ситуаційність задається організацією і характером праці. Наприклад, у ситуації, коли роботу чітко організовано, розписано виконання всіх посадових обов’язків у часі, потрібен функціонер, який умів би дотримуватися встановлених норм і виконувати їх акуратно і швидко. Коли роботу не налагоджено, коли відсутня організаційна структура управлінського апарату, потрібен вольовий керівник, що вміє побачити в роботі головне і своєчасно знайти єдине правильне рішення. Проте з часом політична ситуація в країні змінювалася, наукові дослідження стали втрачати об’єктивність, усе більше утверджувалися різні догматичні концепції, які заперечували світовий позитивний досвід, вороже сприймалися соціологічні праці навіть найвідоміших учених. У 30-ті роки відбувся остаточний перехід до жорстко централізованої бюрократичної системи.. У 80-ті роки відомчий принцип досяг свого апогею: реакцією на кожну нову проблему було створення нового міністерства чи відомства. Колишній СРСР упевнено тримав світову першість щодо кількості міністерств. За ринкових умов актуальними стали проблеми власності, ролі різних її форм, організації соціальної поведінки людини, її участі в управлінні суспільними справами. Ефективність управління процесами будь-якої сфери багато в чому залежить від уміння і компетентності кадрів, від стилю управління.

Тривалий час в історії людського суспільства в силу недосконалості знарядь і виробничих технологій праця вимагала значних фізичних зусиль. Тому люди вважали працю покаранням, а древні греки, римляни розглядали її як прокляття. З виникненням і поширенням християнства відбулися зміни у розумінні змісту праці. їй вже приписуються позитивні функції, тому що її почали вважати важливим елементом для фізичного і розумового здоров'я, оскільки без праці людина впадає у лінощі й інші слабкості. Таке розуміння праці розвив Мартін Лютер (1483-1546), Створюючи концепцію "наукової організації праці", Ф. Тейлор використовував комплекс методів соціального дослідження (хронометраж, спостереження, інтерв'ю, анкетування), що, безумовно, було прогресивним, новаторським явищем у дослідженні особливостей трудової діяльності. Паралельно з емпіричною соціологією праці у Західній Європі і США розвивалася психотехніка. Термін "психотехніка" був запропонований 1903 року німецьким психологом і філософом Вільямом Штерном. Коло питань, які вивчалися психотехнікою, залишаються актуальними і для сучасної соціології праці. Особливо заслуговують уваги погляди німецького психолога Гуго Мюнстенберга (1863-1916), який закликав вивчати психологічні особливості професій, виходячи з аналізу конкретної діяльності і вимог, які вона висуває людині. У зв'язку з цим, значення надавалося професійній придатності з врахуванням індивідуально-психологічних особливостей індивідів, що передбачало комплекс заходів. Це і професійний відбір на підставі обстеження психологічними тестами, це і рада про вибір професії (профконсультація), а також ознайомлення молоді із психологічною суттю різних професій (профорієнтація). Виникнення соціології праці дуже часто пов'язують з експериментами, розпочатими 1924 року на хоторнському заводі "Вестерн Електрік"

Розумінню спонукальних дій і поведінки людей у трудовій діяльності сприяли теорії мотивації А. Маслоу та Ф. Герцберга. їх ще називають змістовними, тому що вони ґрунтуються на аналізі потреб людини. Наукове вивчення потреб, які мають найбільший стимулюючий ефект, розпочалося у 40-х роках XX століття і пов'язане, в першу чергу, з роботами американського психолога Абрахама Маслоу (1908-1970). Усю різноманітність потреб А. Маслоу класифікує на п'ять основних груп: фізіологічні потреби (голод, спрага, сексуальні потреби і т. п.), які є необхідними для виживання; потреби у безпеці: безпека і захист від болю, страху, гніву, невлаштованості; соціальні потреби, або потреби у соціальних зв'язках: в любові, ніжності, прив'язаності і підтримці, приналежності до чогось; потреби самоповаги: в досягненні, визнанні, у схваленні; потреби у самоактуалізації або самовисловлюванні: реалізація власних потенційних можливостей і здібностей, розвиток людини як особистості. Потреби, за класифікацією Маслоу, утворюють "ієрархічну піраміду", в основі якої лежать первинні потреби (фізіологічні потреби і потреби у безпеці). Далі йдуть вторинні потреби, тобто потреби більш високого порядку: психологічні і соціальні. За А. Маслоу, спонукати людину до певної поведінки у змозі лише незадоволена потреба. Усі людські потреби не можуть бути стимулами поведінки одночасно. Потреба більш високого рівня може стати мотиватором лише тоді, коли потреби нижчого рівня задоволені. Самоактуалізація може стати мотивом поведінки за умови, коли задоволені всі інші потреби. У випадку конфлікту між потребами різних рівнів перемагає нижча потреба. Інші положення теорії А. Маслоу зводяться до того, що вищі потреби генетично більш пізні і суб'єктивно сприймаються як менш насущні. Чим вищий рівень потреби, тим вона менш важлива для виживання, тим далі може бути відсунута можливість її задоволення. Задоволення вищих потреб частіше має своїм результатом здійснення бажань і розвиток особистості, частіше приносить радість і збагачує внутрішній світ. У своїй теорії мотивації Маслоу не брав до уваги параметрів діяльності, конкретних ситуаційних умов її здійснення. На це звернув увагу в середині 50-х років відомий представник школи "людських відносин" Ф. Герцберг. Його модель мотивації явилася результатом серії інтерв'ю з 200 працівниками однієї великої лакофарбової фірми США, яких просили детально описати події, що спонукали їх відчувати задоволення або незадоволення від виконання службових обов'язків. Отримані відповіді Ф. Герцберг розділив на дві групи, які позначив "гігієнічними факторами" і "мотивацією". Концепція "збагачення праці" мала великий вплив на вибір шляхів раціоналізації праці і виробництва. На підприємствах почали створюватися автономні і напівавтономні виробничі групи, покликані модифікувати традиційну конвеєрну організацію праці. Такі форми організації трудового процесу дозволяли збільшити набір операцій, виконуваних кожним робітником, пом'якшити регламентованість і зовнішній контроль, надати можливість робітникам проявляти ініціативу, самостійність і відповідальність у праці. У 60—70-ті роки XX століття розпочався процес інтеграції наукових шкіл і концепцій у західній промисловій соціології. В результаті сформувався соціотехнічний напрямок дослідження соціально-трудових процесів.

Щодо традицій вітчизняної соціології, у колишньому СРСР, починаючи з другої половини 50-х — початку 60-х років, відбувається відродження соціології праці як самостійної наукової дисципліни. Подолання догматизму, культу особи, які тривалий час зв'язували розвиток суспільної думки, обумовило активізацію соціологічних досліджень у сфері праці і стало логічним продовженням здобутків соціологічної наукової думки у 20-30-ті роки XX століття. У 20-ті роки формування соціології праці відбувалося на фоні гострої дискусії навколо системи Ф. Тейлора. Багато вчених вважали можливим досягнення високої продуктивності праці без її інтенсифікації. Соціологічна проблематика промислового виробництва активно вивчалася в межах наукової організації праці, для розвитку якої були характерними міждисциплінарність і комплексність, дослідження психофізіологічних і соціальних аспектів праці, широке розповсюдження психотехнічних досліджень. У ті роки проблемами дослідження і практичної організації праці займалося понад 10 науково-дослідних інститутів, видавалося до 20 журналів із проблем управління і практичної організації виробництва. Великий внесок у розвиток соціології і наукової організації праці зробив С. Г. Струмілін, який розробляв питання стимулювання і підвищення продуктивності праці, вивчав умови організації праці, спосіб життя і побут робітників, їх бюджет часу. Нормування, раціональні методи і прийоми праці, організація робочого місця, трудове навчання стали об'єктом вивчення Центрального Інституту праці (Москва, 1920), директором якого був відомий вчений і дослідник О. К. Гастєв. Багато соціологічних і психологічних ідей О. К. Гастєва залишаються актуальними і сьогодні. Зокрема, його ідеї стосовно організації колективної діяльності, необхідності вивчення соціальних установок працюючих, врахування специфіки технології в детермінації соціальних процесів. Усвідомлення ролі людського фактора у виробництві стимулювало у 60—70 роках подальше емпіричне дослідження соціологічних проблем праці. Відбувалося утвердження соціології праці як науки, предмет якої виходить за межі промислового виробництва і охоплює вивчення діяльності і закономірностей суспільних відносин у сфері праці в цілому. Основна проблема соціології праці цього періоду торкалася вивчення соціально-психологічного клімату трудового колективу, особливостей матеріального і морального стимулювання працівників, вдосконалення умов і організації праці, виходячи з аналізу наслідків науково-технічної революції (Н. І. Дряхлов, О. Г. Здравомислов, О. І. Кравченко, Г. В. Осіпов, Б. Д. Паригін, В. Г. Подмарков, Ж. Т. Тощенко, В. О. Ядов та інші). Про стан розвитку соціологічного знання свідчать і такі факти: тільки за період з 1973 по 1979 pp. обсяг публікацій із соціології праці зріс у 3,1 рази.

В Україні соціологія праці значною мірою зосереджувалася навколо питань, пов'язаних із розробкою планів соціального розвитку підприємств, регіонів, галузей. Цьому сприяв і розгляд соціологічної служби на підприємстві як важливого структурного елементу в системі соціального управління. Діапазон досліджуваних і вирішуваних проблем українськими соціологами був широкий: від аналізу результатів дії організаційно-технічних нововведень до питань, пов'язаних із професійною орієнтацією і добором кадрів, їх плинністю та адаптацією до виробничого середовища (С. Й. Вовканич, М. П. Лукашевич, Л. О. Олесневич, В. Л. Оссовський, А. О. Ручка, Ю. І. Саєнко, М. О. Сакада, Л. В. Сохань та ін.). Впровадження засад ринкової економіки в Україні поставило перед соціологією праці цілий ряд невідкладних завдань прикладного характеру. Це і розробка науково обґрунтованих заходів управління трудовими ресурсами в умовах скорочення чисельності працюючих (В. Є. Пилипенко, В. А. Полторак та ін.), це і побудова соціальних моделей прогнозного характеру, які б комплексно охоплювали динаміку змін у сфері праці (Є. І. Головаха, І. О. Кулініч, Л. М. Хижняк, А. Г. Хоронжий та ін.), це і дослідження процесів трудової міграції і плинності кадрів (С. О. Макеєв, Г. І. Мімандусова, І. М. Прибиткова та ін.), це і запровадження нових інноваційних методів і підходів в організації виробництва та підтримки соціологічних структур у системі як промислового виробництва, так і за його межами (Б. Г. Нагарний, Ю. О. Чернецький та ін.).