Соціологічна думка та соціологія в Україні

Прийнято вважати, що українська соціологія за­явила про себе у 80-х роках XIX ст. дослідженнями Женевського гуртка українських учених, праці яких друкувалися найчастіше в тамтешньому журналі «Громада».

Так, у соціологічних студіях публіциста, економіс­та, соціолога Сергія Подолинського (1850—1891) сусі­дили марксистські і соціал-дарвіністські, «громадівські» погляди. Вважаючи, що суспільне життя відбу­вається згідно з законом боротьби за існування, він і положення про додаткову вартість розглядав як одну з форм цієї боротьби.

С. Подолииський значну увагу приділяв аналізу со­ціального становища різних груп, причин соціальної диференціації (їх він убачав у привласненні панівним класом додаткової вартості), соціальної мобільності (залежить від національності особи). Ці думки ви­словлював у праці «Ремесла і фабрики на Україні».

Серед учених-дослідників українського суспільства кінця XIX ст. насамперед вирізняється постать Ми­хайла Драгоманова (1841—1895), який чимало уваги приділяв перспективам історичного поступу України, можливості її самостійного існування на європейсько­му терені. Національне питання він вважав одним з найважливіших. Основу для його вирішення вбачав передусім у демократизації суспільства, запроваджен­ні політичних свобод (всенародного земського предста­вництва з контролем за діями виконавчої влади, недо­торканності свободи особи, слова, товариств). На його думку, політичні та національні інтереси російського населення можуть бути забезпечені тільки за повної децентралізації управління економічним і культурним життям.

Один з найвідоміших тодішніх вітчизняних соціо­логів Максим Ковалевський (1851—1916) сповідував плюралістичний підхід до суспільства, намагався при вирішенні складних соціологічних проблем брати до уваги сукупність соціальних чинників та елементів. У двотомній праці «Соціологія» (1910) писав, що соціологія, на відміну, наприклад, від історії, відволікається від маси конкретних фактів і вказує лише на загальну їх тенденцію, не втрачаючи при цьому свого основного завдання — розкриття причин спокою чи руху людсь­ких суспільств у різні епохи. Тільки соціологія, ствер­джував він, може ставити собі за мету розкриття еле­ментів, необхідних для блага суспільства, тобто для його порядку і прогресу, а також усіх різноманітних біосоціальних причин, від яких вони залежать.

Відомий історик, етнограф, археолог Володимир Антонович (1834—1908) використовував свої знання для вивчення соціальної структури, психосоціальних типів, поведінки натовпу, чинників соціального розви­тку. Він одним з перших вітчизняних дослідників пов'язував назву «Русь» зі слов'янським племенем по­лян і, всупереч польським націоналістичним істори­кам, а також російській великодержавно-шовіністич­ній історіографії, вказував на її генетичний зв'язок з історією Київської Русі. Саме Антонович запропонував для практичного вжитку термін «Україна-Русь», який, на його думку, мав не лише стверджувати на­ступність історичного минулого й сьогодення, а й пев­ною мірою, самою згадкою про старі часи сприяти консолідації українського народу, територіально поді­леного між Австро-Угорщиною та Росією.

Учень Антоновича, видатний історик, політичний діяч Михайло Грушевський (1866—1934) вважав, що соціальний прогрес однаковою мірою визначається біо­логічними, економічними та психологічними чинника­ми. Значне місце в його дослідженнях відведено вивченню історії України, історичного процесу взагалі, генезису східнослов'янських народів. На особливу ува­гу заслуговують погляди Грушевського щодо виник­нення і розвитку української та російської народнос­тей, становлення державності в Україні та Росії.

М. Грушевський довів, що Київська держава, пра­во, культура були утворені українсько-руською народ­ністю. Володимиро-московська держава — то витвір іншої, великоруської народності.

Під час вимушеної еміграції (1919—1924) Грушевський створив у Відні Український соціологічний інститут. Крім видання наукових праць, його співро­бітники проводили лекційну діяльність. Були видані соціологічні дослідження М. Грушевського, В. Липинського, В. Старосольського, П. Христюка, М. Шрага, М. Лозинського. Загалом під егідою Українського со­

5

ціологічного інституту побачили світ 13 праць, при­свячених різним аспектам минулого та сучасного жит­тя України. Для українських емігрантів були органі­зовані безплатні загальнодоступні курси із суспільних наук.

Помітно збагатив українську соціологічну думку кінця XIX — початку XX ст. Іван Франко (1856— 1916), який, аналізуючи «генезу творення людської спільності» і держави, роздумував над проблемами справедливості, нового соціального порядку, за якого торжествуватиме самоуправління народу, його праця задля власного розвитку. У громадсько-федеративному суспільному устрої він вбачав основу свободи особи і громади, об'єднання громад та народів, обстоюючи свободу та автономію громад як одиниць суспільного життя. Згодом його федералістичні погляди еволюціонували до визнання федеративних зв'язків між неза­лежними державами.

Видатний вчений-економіст Михайло Туган-Барановський (1865—1919) вважав соціологію однією з стрижневих суспільних наук. У більшості своїх праць він зосереджувався на обґрунтуванні ролі господарст­ва у соціальному житті. Господарство розглядав як су­купність людських дій щодо зовнішнього світу задля створення матеріальних обставин, які задовольняли б людські потреби.

Значний вплив на суспільну думку на початку XX ст. мали ідеї державності та історичного поступу України. Один з провідних тогочасних вчених, історик, політолог, соціолог В'ячеслав Липинський (1882— 1931), зосередившись на проблемах держави і права, стверджував, що життєвість кожної держави зумовле­на особливістю взаємовідносин між провідними верст­вами суспільства і народом. Ці особливості реалізу­ються через різні типи державного устрою — класократію, демократію, охлократію. Найраціональнішою він вважав класократію, розуміючи під поняттям «клас» осіб, наділених однією суспільною функцією. На цій підставі до «промислового класу» він зарахову­вав робітників/ технічний персонал, лідерів індустрії, аргументуючи це тим, що об'єднуючі їх чинники зна­чно сильніші за суперечності між ними.

Історик, громадський і політичний діяч Дмитро Дорошенко (1882—1951), будучи під значним впливом ідей В. Липинського, вважав, що українську державу може збудувати провідна верства суспільства — арис­тократія. Розмірковуючи над процесом і наслідками демократичної революції в Україні, він дійшов ви­сновку про доцільність творення не народної, а демок­ратичної буржуазної республіки, аналоги якої існува­ли в Європі.

Отже, у другій половині XIX — на початку XX ст. соціологічні проблеми хвилювали більшість провідних українських вчених. Але вони досліджували окремі соціологічні аспекти. Відчутним був дефіцит новітньої соціологічної методології, системного бачення соціоло­гічних проблем. І все ж таки у цей період сформувала­ся українська соціологічна традиція.

У перші десятиліття XX ст. на українських тере­нах відбувався активний процес інституціалізації со­ціологічної науки: створювалися соціологічні навчаль­ні та наукові заклади, здійснювалися теоретичні й прикладні дослідження, видавалися наукові праці. Своєрідним центром цієї роботи у 20-ті роки була ка­федра соціології, створена в соціально-економічному відділі Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН). Очолю­вав її у 1918—1920 pp. Б. Кістяківський, пізніше — марксист С. Семківський.

Значних зусиль до розвитку вітчизняної соціології у цей період доклав М. Грушевський, який повернувся у 1924 р. в Україну з наміром створити тут систему соціо­логічних інституцій. Перед цим він заснував у Швейца­рії Український соціологічний інститут (1919 p.), який згодом переїхав до Праги, а в 1921 р. — до Відня. Але його намір не був підтриманий, і М. Грушевський очо­лив науково-дослідну кафедру з історії України, при якій і було відкрито секцію соціології.

Це був період поширення більшовицької ідеології в науці й практиці, що зумовило придушення, а згодом і ліквідацію немарксистської соціології. Певний час ще видавалися праці М. Ковалевського, П. Сорокіна та інших, але згодом домінуюче місце посіли теоретич­ні розробки марксистського напряму: «Теорія історич­ного матеріалізму: Популярний підручник марксистсь­кої соціології» М. Бухаріна (1921), «Соціальне життя людей: Вступ у марксистську соціологію» Л. Садинсь-кого (1923), «Марксизм і соціологія» С. Каценбогена (1926), «Соціологія шлюбу і сім'ї: досвід вступу у марксистську генеономію» С. Вольфсона (1929), «Ос­новні питання марксистської соціології» С. Оранського (1929) та ін.

6

3. Які умови виникнення і становлення соціальних інститутів?

4. Охарактеризуйте умови успішного функціонування соціальних інститутів.

5. У чому полягають основні функції та дисфункції сучасних со­ціальних інститутів в Україні?

6. Продемонструйте багатозначність терміну «соціальна організація».

7. У чому полягає відмінність між соціальним інститутом і соціаль­ною організацією?

8. Охарактеризуйте формальну та неформальну соціальні органі­зації.

9. Які основні риси характеризують бюрократію?

Теми рефератів

1. Місце і роль соціальних інститутів та організацій в житті суспіль­ства.

2. Спільне та відмінне в поняттях «соціальна організація» і «соціальна інституція».

3. Проблеми функціонування соціальних інститутів у сучасному українському суспільстві.

4. Теорія бюрократії М. Вебера.

5. Роль соціального інституту права у громадянському суспільстві.

39

Багато соціологів називають соціальні організації різновидом соціального інституту, але вони мають від­мінні від них риси:

1. Соціальна організація утворена усвідомлено і ці­леспрямовано для досягнення конкретних цілей своєїдіяльності. Вона є певним засобом (інструментом) ви­рішення завдань. Переслідувана організацією мета не обов'язково збігається з цілями людей, що беруть участь у її діяльності. Тому організація створює різні системи стимулювання, за допомогою яких залучає ін­дивідів до діяльності для досягнення загальної мети.

2. Соціальна організація має чіткий загальнообо­в'язковий порядок, система її статусів і ролей — іє­рархічну структуру. їй властивий високий ступінь формалізації відносин. Відповідно правила, регламен­ти, розпорядок охоплюють усю сферу поведінки її уча­сників, соціальні ролі яких — чітко визначені, а від­носини передбачають владу і підпорядкування (субор­динацію).

3. Для підтримування стабільності відносин, коор­динації дій кожна організація повинна мати коорди­нуючий орган або систему управління. Функції її різ­номанітні, а оптимальний їх набір залежить від цілей організації, зовнішнього середовища.

Диференціація завдань і координація дій на етапі їх реалізації впливають на структуру і форму органі­зації. Основний критерій структурування соціальних організацій — ступінь формалізації існуючих у них відносин. З урахуванням його розрізняють формальні й неформальні організації.

Формальні організації. Будують соціальні відносини на підставі регламентації зв'язків, статусів, норм. Ни­ми є, наприклад, промислове підприємство, фірма, уні­верситет, муніципальна структура (мерія). В основі формальної організації лежить розподіл праці, її спе­ціалізація за функціональною ознакою. Чим розвинуті­ша спеціалізація, тим багатостороннішими і складні­шими будуть адміністративні функції, тим багатогран-ніша структура організації. Формальна організація нагадує піраміду, в якій завдання диференційовані на кількох рівнях. Крім горизонтального розподілу праці, їй притаманна координація, керівництво (ієрархія поса­дових позицій) і різні спеціалізації по вертикалі. Фор­мальна організація раціональна, для неї характерні ви­ключно службові зв'язки між індивідами.

Неформальні організації. Ґрунтується на товарись­ких взаєминах та особистому виборі зв'язків учасни­ків і характеризується соціальною самостійністю. Ни­ми є любительські групи, відносини лідерства, симпа­тій тощо. Неформальна організація має значний вплив на формальну і прагне змінити існуючі в ній відноси­ни за своїми потребами.

Переважна більшість цілей, які ставлять перед со­бою люди, соціальні спільноти, неможливо досягти без соціальних організацій, що зумовлює їх повсюдність і різноманітність. Найбільш значущі серед них:

— організації з виробництва товарів і послуг (про­мислові, сільськогосподарські, сервісні підприємства і фірми, фінансові установи, банки);

— організації в галузі освіти (дошкільні, шкільні, вищі навчальні заклади, заклади додаткової освіти);

— організації в галузі медичного обслуговування, охорони здоров'я, відпочинку, фізичної культури і спорту (лікарні, санаторії, туристичні бази, стадіони);

— науково-дослідні організації;

— органи законодавчої, виконавчої влади.

їх називають ще діловими організаціями, які вико­нують суспільно корисні функції: кооперацію, співро­бітництво, підпорядкування (співпідпорядкування), управління, соціальний контроль.

Загалом колена організація існує у специфічному фізичному, технологічному, культурному, політичному і соціальному оточенні, повинна адаптуватися до нього і співіснувати з ним. Немає організацій самодо статніх, закритих. Усі вони, щоб існувати, функціону вати, досягати цілей, повинні мати численні зв'язки з навколишнім світом.

Питання для самоконтролю

1. Чому поняття «соціальний інститут» посідає одне з центральних місць у соціології?

2. Охарактеризуйте основні ознаки соціального інституту.

38

Науковий плюралізм довше зберігався у приклад­ній соціології. Так, у 20-ті роки в Україні певні пози­ції займало фрейдистське вчення. Відомий фізіолог, професор А. Зелений, досліджуючи біологічні, фізіо­логічні, рефлексологічні аспекти суспільного життя, твердив про майбутню «соціофізіологію». Соціальні проблеми управління розробляв Всеукраїнський інсти­тут праці (Харків). Тут були започатковані досліджен­ня організації виробництва, підготовки кадрів, стиму­лювання і нормування праці.

3 кінця 20-х років на теорію та практику соціоло­гічної (практично «марксистсько-ленінської») науки починають впливати сталінські «теоретичні» положен­ня. До «вторгнення» Сталіна у філософію та соціоло­гію вчені інколи дозволяли собі різні трактування предмета, теорії, структури, методології соціології, хо­ча виходити за межі марксистського напряму не ризи­кували. У цей час, правда, інколи висловлювалися су­мніви щодо існування соціології як науки. Згодом Сталін вольовим рішенням «скасував» її, як і інші не­угодні йому науки — генетику, психологію, кібернети­ку та ін. Теоретичне обґрунтування цього містить роз­діл «Про діалектичний та історичний матеріалізм» короткого курсу «Історія Всесоюзної Комуністичної партії (більшовиків)» (1938).

«Скасування» соціології як науки було зумовлено тим, що її принципи, теорія і методи пізнання та осво­єння соціальної дійсності не вписувалися у сталінське волюнтаристське управління суспільством.

Соціологічна думка в СРСР (у тому числі й в Укра­їні) приглушувалася до початку 60-х років. А праці з історичного матеріалізму аналізували соціальні яви­ща, процеси на загальному, абстрактно-теоретичному, рівні, відірвано від реального життя. Філософський детермінізм, заперечення соціологічного мислення від­кривали дорогу безмежному пануванню консерватиз­му в науці про суспільство. Відродження соціологіч­них досліджень почалося з настанням «хрущовської відлиги». Але якщо ці дослідження визнавалися, то соціологія як наука — ні. У науковому обігу побуту­вало визначення соціології як науки, що займається тільки конкретними дослідженнями.

У 1958 р. виникла Радянська Соціологічна Асоці­ація. Через два роки в Інституті філософії AH CPCP був створений перший соціологічний підрозділ — сек­тор дослідження нових форм праці й побуту, пізніше перетворений на відділ конкретних соціологічних до­сліджень. У 1968 р. почав працювати Інститут конк­ретних соціальних досліджень. У 1974 р. побачив світ перший і до середини 80-х років єдиний у СРСР фахо­вий журнал «Социологические исследования».

В Україні перший науковий підрозділ соціологіч­ного профілю — відділ конкретних соціологічних до­сліджень Інституту філософії АН України — почав функціонувати у 1969 р. Вплив хрущовських лібе­ральних реформ на розвиток соціології було посилено імпортом соціологічної фразеології. З 1957 по 1961 рік тільки Інститут філософії у Москві відвідали 217 зару­біжних філософів і соціологів.

У 60-ті роки започатковуються соціологічні дослі­дження різної тематичної спрямованості. Зокрема на металургійних, текстильних, машинобудівних підпри­ємствах Дніпропетровська, Запоріжжя, Одеси соціоло­ги вивчали умови життя, залежність способу життя від соціально-побутових і соціально-демографічних чинників. Досвід соціологічної служби Дніпропетров­ського металургійного заводу ім. Петровського в 70-х роках поширювався через періодичні видання, знайшов своє відображення у повісті письменника Олександра Билінова «Вибір» (Дніпропетровськ: Про­мінь, 1980).

Соціологічний підрозділ Львівського відділення Ін­ституту економіки АН УРСР розробив методики соціального планування на промислових підприємствах республіки. Ці методики і пов'язані з ними концепції, як і розробки Донецького відділення Інституту еконо­міки АН України, помітно збагатили промислову со­ціологію та соціологію праці в Україні.

Широкий спектр соціальних проблем шлюбу і сім'ї був типізований у праці Л. Харчева «Шлюб і сім'я в СРСР» (1965). У 1966 р. випущено двотомник «Соціо­логія в СРСР», в якому узагальнювався досвід емпі­ричних досліджень різних сфер суспільства, а також досліджень із загальної соціологічної теорії, різнома­нітних проблем функціонування і розвитку соціальної сфери (праці, побуту тощо). Водночас у Великобрита­нії були опубліковані два томи вибраних праць радян­ських соціологів під назвами «Індустрія і праця в СРСР», «Місто, регіон і народонаселення». У деяких університетах були запроваджені спецкурси з при­кладної соціології.

7

Для аспірантів і студентів підгото­влені перші навчальні посібники («Робоча книга соці­олога», 1976; «Теорія і практика соціологічних до­сліджень в СРСР», 1979 та ін.).

Але марксистська ідеологія не збиралася відводити соціології належне їй місце. За розквіту адміністра­тивно-командної системи (кінець 60-х — середина 80-х років) відбувся ще один наступ на неї. ЦК КПРС були піддані різкій критиці книги Ю. Левади. Колек­тив Інституту соціологічних досліджень звинувачено у «насадженні буржуазних теоретичних концепцій і по­глядів». Було перекроєно кадровий склад інституту, проти деяких соціологів робилися спроби порушити кримінальні справи.

Сприятливішими для розвитку соціології стали 80-ті роки, коли вона нарешті відновила статус самостійної науки. У червні 1988 р. ЦК КПРС видав постанову «Про підвищення ролі марксистсько-ленінської соціо­логії у вирішенні вузлових проблем радянського суспільства». Наприкінці 80-х років виникла принци­пово нова для радянської системи інституція — Всесо­юзний центр вивчення громадської думки (директор Т. І. Заславська), що став безперечним лідером у масо­вих опитуваннях. Почали відкриватися нові дослідни­цькі центри. Восени 1990 р. створено Інститут соціоло­гії Академії наук України. Згодом засновано Українсь­ку соціологічну асоціацію, в університетах відкрито факультети і відділення з підготовки професійних со­ціологів, утворено спеціалізовані ради із захисту ди­сертацій, виходить журнал «Соціологія: теорія, мето­ди, маркетинг». Тож соціологія стала універсальною академічною дисципліною, основи якої тепер вивча­ють у всіх вузах.

Нині вітчизняна соціологія, намагаючись викристалізувати свою теоретичну базу, предмет і методи до­сліджень, активно інтегрується у світову соціологічну науку. Основні напрями сучасних соціологічних дослі­джень стосуються особливостей соціально-статусної стратифікації в умовах перехідної економіки, соціаль­них умов і механізмів формування сучасної ринкової економіки, факторів виникнення і механізмів подо­лання соціальних конфліктів у процесі трансформації суспільства, національних аспектів. Активно викорис­товуються прикладні дослідження щодо різних сфер соціально-економічного, політичного і духовного жит­тя. Значні результати сучасних українських соціоло­гів напрацьовані у сферах вивчення соціальних проб­лем, соціальної структури та професійної орієнтації молоді (С. Макеєв, В. Чорноволенко), впливу засобів масової інформації на самовизначення молоді (Є. Головаха, В. Осовський), застосування математичних ме­тодів у соціологічних дослідженнях (А. Горбачик, В. Максименко), вивчення історії соціології (А. Руч­ка, В. Танчер), соціології освіти, проблем вищої шко­ли (В. Бакіров, В. Волович, О. Якуба), етносоціології (Т. Рудницька, М. Шульга), соціології підприємницт­ва (В. Ворона, В. Пилипенко, Є. Суїменко) тощо.

Все активніше включається в методичне керівниц­тво науково-дослідною діяльністю Соціологічна Асо­ціація України (САУ). З 1993 р. вона є колективним членом Міжнародної соціологічної асоціації.

В Україні протягом останнього десятиліття XX ст. сформувалися нові соціальні групи, верстви, нові со­ціальні відносини. Процес соціальної диференціації супроводжувався соціальними протистояннями, суттє­во вплинув на соціальне самопочуття суспільства, особливості взаємодії суб'єктів вітчизняного соціуму. Це суттєво позначилося на зростанні ролі соціології в дослідженні та управлінні суспільними процесами.

Однак, щоб соціологія посіла відповідне місце у науковому та практичному житті, потрібні час і подолання соціально-економічних труднощів, які на по­чатку XXI ст. переживає українська держава. Низку різноманітних теоретичних, методологічних, організа­ційних проблем висуває гуманізація освіти. Необхідне справді наукове застосування соціології у різних галу­зях суспільного життя, очищене від намагань маніпу­лювати громадською думкою під прикриттям так зва­них «соціологічних досліджень». Цьому мала б сприя­ти реалізація Указу Президента України від 25 квітня 2001 р. «Про розвиток соціологічної науки в Україні», з яким передбачено започаткування державних науко­вих програм у галузі соціології, створення банку со­ціологічних даних, розвиток соціологічних і соціаль­но-психологічних служб на підприємствах, установах, навчальних закладах, поширення соціологічних знань серед населення.

8

Кожен соціальний інститут виконує специфічну функцію. їх сукупність формує загальні функції. Ос­новоположними і найбільш значущими серед них є:

— регулятивна функція — полягає у регулюванні за допомогою норм, правил поведінки, санкцій дій індивідів у межах соціальних відносин (забезпечується вико­нання бажаних дій і усунення небажаної поведінки);

— функція відтворення, безперервності суспільних відносин — завдяки їй соціальний інститут транслює досвід, цінності, норми культури з покоління в поко­ління; соціальні інститути існують у всіх суспільствах і є частиною звичаїв народу;

— інтегративна функція — полягає у згуртуванні прагнень, дій, відносин індивідів, що в цілому забез­печує соціальну стабільність суспільства;

— комунікативна функція — спрямована на забез­печення зв'язків, спілкування, взаємодії між людьми за рахунок певної організації їх спільної життєдіяльності.

Перелічені функції притаманні кожному інститу­ту. Сім'я — наочний приклад такої багатосторонньої функціональності. Крім них, соціальні інститути мо­жуть виконувати конкретні економічні, управлінські, політичні та інші функції, які бувають явними та ла­тентними. Явні (формальні) функції зафіксовані в нормативних документах, усвідомлені й прийняті при­четними до певного інституту людьми, підконтрольні суспільству. До явних функцій інституту освіти мож­на віднести набуття грамотності, професійну соціаліза­цію тощо. Латентні (приховані) функції є офіційно незаявленими, але насправді здійснюються. Латентною функцією інституту освіти є, наприклад, так звана «соціальна селекція», що виявляється у закріпленні й досягненні через систему освіти (елітарні престижні вузи, які дають затребувану професійну кваліфікацію) соціальної нерівності. Інколи явні та латентні функції можуть збігатися, але за їх розбіжності виникає неста­більність, навіть дезорганізація суспільства.

Підтриманню функціональності соціального інсти­туту сприяють:

— наявність соціальних норм, приписів, які регу­люють поведінку людей;

— інтеграція інституту в соціальну систему сус­пільства, що забезпечує йому підтримку самого су­спільства;

— можливість здійснювати соціальний контроль за дотриманням норм поведінки;

— наявність матеріальних засобів та умов для під­тримки діяльності інституту.

Якщо цих умов не дотримуватися, соціальні інститу­ти стануть дисфункціональними, у їх роботі виникнуть збої, порушення, що може дестабілізувати суспільство. Серед найпоширеніших дисфункцій виділяють:

— невідповідність інституту конкретним потребам суспільства (нечіткість інституціальної діяльності);

— розмитість, невизначеність функцій, вироджу-вання їх у символічні, неспрямовані на досягнення ра­ціональних цілей;

— зниження авторитету соціального інституту в суспільстві;

— персоналізація діяльності інституту, яка озна­чає, що він перестає діяти відповідно до об'єктивних потреб, змінює свої функції залежно від інтересів окремих людей, їх особистих рис.

У сучасному українському суспільстві, яке пережи­ває соціальну трансформацію, простежуються типові риси інституціальної кризи (дисфункції у діяльності основних соціальних інститутів). Так, дисфункції полі­тичних інститутів проявляються у нездатності стабілі­зувати суспільне життя, працювати в інтересах біль­шості населення, беззаконні, криміналізації, корумпо-ваності. Простежується тенденція зниження авторитету і недовіра до основних інститутів державної влади.

Соціологія з однаковим зацікавленням ставиться як до функціональної, так і дисфункціональної діяль­ності основних соціальних інститутів, оскільки стан інституціальної системи є важливим індикатором ста­більності суспільства.

Основні риси соціальної організації

Суспільство як соціальна реальність упорядковано не тільки інституціально, а й організаційно. Організа­ція як процес налагодження та узгодження поведінки індивідів притаманна всім суспільним утворенням — об'єднанням людей, закладам, установам тощо.

Соціальна організація — соціальна група, орієнтована на до­сягнення взаємопов'язаних специфічних цілей і формування високоформалізованих структур.

37

інститутів, з іншого — кожен ін­ститут реалізує комплекс базових потреб щодо соціалі­зації індивідів, трансляції соціальних норм і культур­них цінностей, соціального досвіду.

2. Наявність особливого, притаманного конкретному інституту культурного середовища (субкультури) — сис­теми цінностей, соціальних норм і правил.

Кожен соціальний інститут має свою систему цін­ностей та правил (нормативних очікувань), які визначають мету його діяльності. Діючи в межах інститу­тів, а також всередині різних соціальних ролей, по­в'язаних із специфічними соціальними позиціями (статусами), ці норми дозволяють, пропонують або за­бороняють певні види поведінки, що робить дії лю­дей доцільними, корисними та односпрямованими. Наприклад, у межах інституту сім'ї подружня зрада, позашлюбні діти, кровозмішення є порушенням ін-ституціальних (нормативно встановлених) вимог.

3. Наявність необхідних ресурсів (матеріальних, фінансових, трудових, організаційних), які суспільст­во повинне стабільно поповнювати шляхом капіта­ловкладень у них та підготовкою кадрів.

Інституціалізація є процесом, за якого певна су­спільна потреба починає усвідомлюватися як загальносоціальна, а не приватна. Для її реалізації у суспіль­стві встановлюються особливі норми поведінки, формуються відповідні ролі, готуються кадри, виділя­ються ресурси. Зміни у соціальній практиці можуть привести як до модифікації існуючих інститутів, так і до появи нових інституціальних форм. Так, криза адміністративно-командної системи започаткувала соціальні процеси і відносини, які спричинили доко­рінні суспільні зміни — появу нових соціальних інсти­тутів господарювання, управління, парламентської демократії. У процесі інституціалізації складаються основні структурні ознаки, що характеризують со­ціальні інститути в сучасному суспільстві. Вони мають універсальний характер і охоплюють:

— певну сферу діяльності та суспільних відносин;

— установи для організації спільної діяльності лю­дей, уповноважених виконувати соціальні, організа­ційні, управлінські ролі та функції;

— норми і правила відносин між членами суспіль­ства, що належать до сфери діяльності соціального ін­ституту;

— систему санкцій за невиконання ролей, норм і стандартів поведінки;

— матеріальні засоби (громадські будинки, облад­нання, фінанси тощо).

Види і функції соціальних інститутів

Соціальні інститути класифікують на основі різних критеріїв. Найпоширенішою є класифікація за критері­єм цілей (змістових завдань) і сферою дії. У такому ра­зі прийнято виокремлювати економічні, політичні, культурні та виховні, соціальні комплекси інститутів:

— економічні (власність, гроші, банки, господарські об'єднання різного типу) — забезпечують виробництво і розподіл суспільного багатства, регулюють грошовий обіг;

— політичні (держава, Верховна Рада, суд, проку­ратура) — пов'язані з встановленням, виконанням і підтриманням певної форми політичної влади, збере­женням і відтворенням ідеологічних цінностей;

— культурні та виховні (наука, освіта, сім'я, ре­лігія, різні творчі установи) — сприяють засвоєнню і відтворенню культурних, соціальних цінностей, соціа­лізації індивідів;

— соціальні — організовують добровільні об'єднан­ня, регулюють повсякденну соціальну поведінку лю­дей, міжособистісні стосунки.

За критерієм способу регулювання поведінки лю­дей у межах певних інститутів виділяють формальні та неформальні соціальні інститути.

Формальні соціальні інститути. Засновують свою діяльність на чітких принципах (правових актах, за­конах, указах, регламентах, інструкціях), здійснюють управлінські й контрольні функції на підставі санк­цій, пов'язаних із заохоченням і покаранням (адміні­стративним і кримінальним). До таких інститутів на­лежать держава, армія, школа тощо.

Неформальні соціальні інститути. Вони не мають чіткої нормативної бази, тобто взаємодія у межах цих інститутів не закріплена формально. Є результатом со­ціальної творчості та волевиявлення громадян. Со­ціальний контроль у таких інститутах встановлюється за допомогою норм, закріплених у громадській думці, традиціях, звичаях. До них відносять різні культурні і соціальні фонди, об'єднання за інтересами тощо.

36

Питання для самоконтролю:

1. У чому полягала специфіка первісних уявлень людей про су­спільство?

2. Які особливості теорії соціальної стратифікації Платона, теорії

«середнього класу» Арістотеля?

3. Наскільки доцільне застосування принципів соціального ме­неджменту Н. Макіавеллі за сучасних умов?

4. Що нового вніс у соціологічну думку Т. Гоббс своїм вченням про суспільний договір?

5. З якими засадами справедливого суспільства, сформульовани­ми Т. Мором і Т. Кампанеллою Ви згодні? Щодо яких проблем подиску­тували б?

6. Яка роль 0. Конта і Г. Спенсера у становленні соціології?

7. Чим відрізняються між собою соціологічні погляди К. Маркса і М. Вебера?

8. Охарактеризуйте етапи зародження і розвитку соціологічної ду­мки в Україні.

9. Чим зумовлене неоднакове ставлення до соціології у демокра­тичних і тоталітарних державах?

10. У чому полягають особливості розвитку вітчизняної соціології XX ст.?

11. Охарактеризуйте основні сучасні соціологічні теорії.

Теми рефератів

1. 0. Конт — родоначальник соціологічної науки.

2. Теорія суспільства Г. Спенсера.

3. Психологія юрби Г. Лебона.

4. Соціологічні аспекти психоаналізу 3. Фрейда.

5. Е. Дюркгейм про цінності та ідеали.

6. Праця М. Вебера «Протестантська етика і дух капіталізму».

7. Основні напрями розвитку західної соціології XX ст.

8. Становлення і розвиток соціологічної думки в Україні.

9

Самостійна робота № 2