Тема 24. Західно-українські землі під владою

АВСТРІЙСЬКОЇ МОНАРХІЇ В ХІХ ст.

Західно - українські землі у складі Австрійської монархії в першій

половині ХІХ ст.

Західна Україна в складі Австро – Угорської імперії в другій половині

ХІХ ст.

Західноукраїнські землі у складі Австрійської монархії в першій половині ХІХ ст.

У першій половині ХІХ ст. внаслідок поділу Польщі західноукраїнські землі перебували під владою Австрійської монархії. Східна і Західна Галичина утворювали “королівство”, що поділялося на 19 округів, якими керували призначені австрійським урядом окружні старости. Адміністрацію “королівства” очолював губернатор, якого призначав імператор. На місцях адміністративна й судово-поліційна функції належали поміщикам або управителям панського маєтку – наглядачам (мандаторам), що затверджувалися окружними старостами. Містами управляли магістрати, до кожного з яких входили бургомістр, віце-бургомістр і радники, що призначалися урядом. Австрійська монархія, спираючись на місцеву панівну верхівку, намагалася онімечити західноукраїнське населення. Особливо реакційною була економічна політика австрійського уряду, який намагався зробити з Західної України аграрно-промисловий придаток до Австрії і гальмував тут розвиток промисловості. У 1841 р. у Східній Галичині було лише 2 парових двигуни, тоді як в Австрії – 231.

Основною галуззю економіки залишалося сільське господарство, яке через існування кріпацтва перебувало в стані занепаду насамперед у зв’язку з безземельністю селян. На 1847 – 1849 рр. на одне селянське господарство припадало 8,9 морги (морг – близько 0,7 га), а на один маєток – 755 моргів. Одночасно зі зменшенням селянських наділів (з 1787 р. до 1848 р. поміщики відібрали у селян понад 1 млн. моргів землі) збільшувалися селянські повинності – панщина, данина.

Селяни протестували проти кріпосницького гноблення. Антикріпосницька боротьба мала різні форми: скарги селян на поміщиків у державні установи, втечі від поміщиків, потрави панських посівів і лук, підпали поміщицьких маєтків, відмова від виконання повинностей, діяльність опришків, масові хвилювання й повстання. Серед опришківських загонів одним з найактивніших у 20-х роках був загін Мирона Штоли (Штолюка). У Східній Галичині активно виступали селянські громади с.Якубової Волі, Комарнівського володіння графа А.Лянцкоронського, маєтку Сколе в Чортківському окрузі та ін. На Буковині одним із найбільш значних був виступ селян у Русько-Кимполунзькому окрузі в 1843 – 1844 рр.

У 30 - 40-х рр. в Галичині інтенсивно розвивався польський суспільно-політичний рух, спрямований проти кріпосництва, абсолютизму, де брали активну участь і українці. Одночасно розвивався й український національний рух. У 30-х роках у Львові склався гурток, який через те, що його засновники М.Шашкевич, І.Вагилевич, Я.Головацький розмовляли українського (“руського”) мовою, був прозваний реакційними студентами “Руською трійцею” (так назва за ними і закріпилася). Найбільш значною заслугою “Руської трійці” стало видання збірки “Русалка Дністровая”, в якій були опубліковані українські народні думи, історичні пісні, обрядові пісні-колядки, веснянки, весільні пісні, жіночі пісні, колискові та інші.

У середині ХІХ ст. в ряді західноєвропейських держав відбулися буржуазні революції, насамперед Французька революція 1848 року, яка швидко перекинулася і в Австрійську монархію. Революція викликала велике збудження серед західноукраїнського селянства. З’явилася пряма загроза масового сільського повстання. Щоб запобігти йому, австрійський імператор Фердінант підписав указ про скасування в Галичині з 15 травня 1848 р. кріпосного права. Хоч пізніше скасування кріпацтва в західноукраїнських землях було проведено за рахунок селян на користь поміщиків, все ж таки скасування кріпацтва відкрило шлях до швидкого буржуазного розвитку.

Революція викликала і пожвавлення національно-визвольного руху. Українська інтелігенція та уніатське духовенство для керівництва політичним і національним рухом українського населення 2 травня 1848 р. у Львові створили Головну Руську Раду. Головна Руська Рада висунула помірковані вимоги, які стосувалися задоволення культурно-національних запитів українського населення.

З осені 1848 р. центром революційного руху в Австрійській монархії стає Угорщина. Австрійський уряд вирішив послати проти Угорщини війська, що викликало у Відні повстання. Все це прискорило революційний вибух у Львові. 1 листопада 1848 р. робітники і студенти збудували на вулицях 24 барикади, проте 2 листопада після гарматного обстрілу міста повстання було придушене австрійськими військами.

Західна Україна в складі Австро-Угорської імперії в другій половині ХІХ ст.

Після придушення революції 1848 р. в Австрії почався наступ реакції. Галичина до травня 1854 р. трималася на воєнному стані. В Австрії був відновлений абсолютистський режим, введена цензура, громадські організації заборонялися. Управління Галичиною здійснювалося намісником, якому підпорядковувалася адміністративно-поліцейська влада.

Наростання селянського руху, незадоволення австрійської буржуазії, національне пробудження поневолених народів змусило уряд Австрії приступити до розробки конституції (конституція 1849 р. так і не була введена). За прийнятою у 1867 р. конституцією Австрійська імперія перетворювалася на дуалістичну Австро-Угорську монархію і ділилася на 2 частини: Ціолейтанію (до якої входили Галичина і Буковина) і Транслейтанію (якій передавалася Закарпатська Україна). Офіційно конституція проголошувала національну рівноправність, право на вільний розвиток. Але фактично влада у Східній Галичині знаходилася в руках польського панства, що продовжувало наступ на українців.

За реформою 1848 р. (скасування панщини) держава викуповувала у поміщиків селянські землі, але за це селяни, починаючи з 1858 р., сплачували державі борг протягом 40 років. Внаслідок реформи селянське землеволодіння у Східній Галичині зменшилося (2/3 селянських господарств мали менше 10 моргів землі, а 1/4 до 2 моргів). Зберігалося велика поміщицька земельна власність, що складала 41,1% земельної площі Східної Галичини.

Змінився характер робочої сили на селі. Якщо у перші пореформені роки були поширені відробітки селян за орендовану землю, то наприкінці ХІХ ст. почала переважати вільнонаймана робоча сила (у 1900 р. у сільському господарстві Галичини працювало 160 тис. постійних і 173 тис. поденних робітників). Новітня сільськогосподарська техніка (кінні молотарки, віялки, сівалки, парові плуги, локомотиви та ін.) з’являлася лише в окремих господарствах, а решта користувалися старими знаряддями праці.

У промисловому відношенні західноукраїнські землі залишалися найвідсталішими провінціями Австро-Угорщини і фактично перетворилися на колоніальний придаток більш розвинутих частин імперії.

З відміною панщини зросла кількість найманих робітників. У промисловості переважали постійні, а в сільському господарстві поденні робітники. Матеріальне становище промислових робітників було скрутним: зарплата не задовольняла їхніх життєвих потреб, в окремих випадках вона частково замінювалася сіллю, горілкою, пивом чи іншими товарами. Незважаючи на закон про 11 - 12-годинний робочий день, він подекуди тривав 13 – 16 годин.

У зв’язку з усім цим у 70-х роках ХІХ ст. у Східній Галичині значного поширення набрав страйковий рух. І якщо спочатку страйкарі висували в основному загальні економічні вимоги (підвищення заробітної плати, скорочення тривалості робочого дня тощо), то після проведення об’єднаного з’їзду соціал-демократичної партії Австрії 31 грудня 1888 року, на якому була прийнята програма дій, вимоги стали більш конкретними (введення загального виборчого права для осіб, що досягли 21 року, 8-годинного робочого дня, заборони праці дітей віком до 14 років, зменшення робочого дня для підлітків до 6 годин на день і т.п.).

На селі відповіддю на несправедливе вирішення земельної проблеми стали захоплення селянами панських угідь, потрави і вирубки поміщицьких посівів і лісів та інше. Регіональною особливістю селянського руху на західноукраїнських землях наприкінці ХІХ ст. стала його політизація, яка проявлялася в боротьбі за рівні політичні й національні права українського населення. З’явилася нова форма протесту – віча (мітинги), на яких селяни наполягали на введенні загального виборчого права, припиненні конфіскації прогресивних газет і журналів, а також висувалися економічні вимоги – зниження цін на сіль, створення фонду ліквідації заборгованості селян і т.п.

Суспільно-політичний рух на західноукраїнських землях у другій половині ХІХ ст. був надзвичайно строкатим, суперечливим і активним. Одну з течій суспільно-політичного руху становили москвофіли, які не визнавали існування українського народу та його мови, пропагували ідею “єдиної неподільної російської народності” від Карпат до Камчатки. Такі ідеї цілком влаштовували правлячі кола Росії, й вони надавали москвофілам таємну грошову допомогу для публікації їхніх видань.

Протилежну їм позицію на західноукраїнських землях займали народовці, які у вирішенні внутрішніх проблем орієнтувалися на український народ, доводили, що українці - це окрема нація, і намагалися підвищити культурно-освітній рівень та національну свідомість українського народу. Народовці пропагували твори класиків нової української літератури Т.Шевченка, І.Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка та інших. Із народовцями підтримували тісні зв’язки наддніпрянські громадівці. Діяльність народовців виявлялася у двох формах: 1) пропаганда національних і культурно-освітніх ідей у періодичних виданнях (журнали “Вечорниці”, “Мета”, “Русалка”, “Правда”); 2) пропаганда національних ідей через створювані ними різні товариства, установи, гуртки, культурно-освітні заклади тощо ( це насамперед товариство “Просвіта”, створене у 1868 році, і Літературне товариство ім.Т.Г.Шевченка, засноване у 1873 році).

Згодом народницький рух розділився на угодівців і радикалів. Угодівці проголосили “нову еру” у відносинах з австрійським урядом. Вони підтримували його політику, за що австрійський уряд йшов українцям на певні поступки. Радикали створили Українську національно-демократичну партію, що висунула своїм завданням боротьбу з “новоерівцями”, а також прагнула до утвердження ідеалів наукового соціалізму, демократизації суспільного життя тощо.

Розвивалася і соціалістична течія суспільно-політичного руху. Активним популяризатором марксизму на початковому етапі своєї діяльності був І.Я.Франко (1856 – 1916). І.Франко – людина широкого творчого діапазону. Він був автором численних віршів, прозових творів, п’єс, критичних статей та рецензій. У 1899 році на базі Галицької соціал-демократичної партії з’явилася Українська соціал-демократична партія.