Тема 19. Колоніальна політика російської імперії в україні у хviii ст.

1. Занепад української автономії.

2. Кирило Розумовський. Судова реформа.

3. Гайдамаччина, коліївщина, опришківство.

Занепад української автономії

Офіційна російська політика в українському питанні у XVІІІ ст. пройшла кілька етапів, у межах яких темпи, форми, методи, інтенсивність та результативність імперської експансії були різними, але поступальність цього процесу зберігалася постійно.

I етап (1708-1728) — форсований наступ на українську автономію.

Хвиля репресій, розгром Батурина були першою реакцією Петра I на перехід I. Мазепи до шведів. Після цього кроку гетьмана російський цар вирішив остаточно «прибрати Україну до рук».

Виразником думок і сподівань української старшини після смерті Скоропадського (який, хоч і несміливо, пробував захищати права України) став чернігівський полковник Павло Полуботок, наказний гетьман 1722 – 1724 рр. Діяльність Полуботка щодо консолідації старшини, успішні заходи в галузі внутрішнього управління і судочинства, енергійна боротьба з новоствореною у 1722 р. Малоросійською колегією, постійні петиції до Петербурга про вибори гетьмана не на жарт стурбували самодержавство, і в середині 1723 р. Полуботка і декількох старшин викликали до столиці й ув’язнили в Петропавловській фортеці. Під час слідства частина їх, у тому числі і Полуботок, померла. Уцілілих звільнили після смерті Петра І на початку 1725 р.

Певне полегшення у становищі України настало в 1727 р., коли була ліквідована Малоросійська колегія.

ІІ етап (1728-1734) - повернення Україні частини її прав та вольностей.

Смерть Петра I, реальна загроза війни з Туреччиною змінили політичну кон'юнктуру. Результатом скасування 1727 р. Малоросійської колегії та певного пом`якшення офіційної російської позиції в українському питанні був дозвіл на вибори гетьмана. Ним став Данило Апостол (1727 – 1734). На його вимогу про відновлення Березневих статей Б. Хмельницького, царизм ухвалив “рішительні пункти”, що діяли до кінця української автономії. Зовнішні відносини Україна могла мати тільки з Польщею і Кримом і з відома царя. Українське військо на час війни підкорялося Петербургові, створювався Генеральний суд із шести осіб (троє з яких – росіяни), іноземним купцям дозволялося торгувати в Україні, проте ввізне мито (індукта) надходило в казну царя. Д. Апостол енергійно впорядковував внутрішні справи: встановив держбюджет, розвивав торгівлю, затвердив колегіальність судів та порядок апеляції. Генеральний суд визначався як найвищий апеляційний.

У зв’язку з підготовкою Росії до війни з Кримом запорізьких козаків повністю амністували у 1734 р.; вони отримували всі свої землі, вільності і права, підпорядковувалися російському воєначальникові і отримували щорічно 20 000 крб. платні. Після смерті Д.Апостола 17 січня 1734 р. цариця Анна повернулася до петровської політики. Фактично в цей період була відновлена діяльність Малоросійської колегії.

Кирило Розумовський. Судова реформа

ІІІ етап (1734 - 1750) - посилення імперського тиску. В Петербурзі було прийнято ухвалу: нового гетьмана не обирати, а всю повноту влади передати тимчасовому державному органу, що дістав назву «Правління гетьманського уряду».

IV етап (1750 - 1764) - тимчасове уповільнення процесу російської експансії. У 1750 р. Україну чекав черговий поворот долі — саме цього року останнім гетьманом стає брат фаворита нової імператриці Єлизавети - Кирило Розумовський (1750 - 1764). Російський уряд уповільнив, але не припинив свого наступу на українську автономію. Про це переконливо свідчить той факт, що крім старих традиційних обмежень (гетьману заборонялося листуватися з іноземними державами, російська сторона призначала полковників та ін.). у цей час з’явилася низка нових: ліквідується митний кордон між Гетьманщиною і Росією; Київ назавжди переходить під пряме імперське правління; гетьман має подавати фінансові звіти російському уряду про прибутки та витрати Гетьманщини. К. Розумовський доручив управління старшині, а сам перебував у Петербурзі. Проте, маючи великий вплив при дворі, він домігся передачі українських справ з Сенату до Колегії закордонних справ, виведення з України царських військ, відновлення у 1742 році Київської митрополії.

Ще за період гетьманування Д. Апостола було створено збірник законів “Права, за якими судиться малоросійський народ” (1743 р.) На його підставі на Україні було створено нову судову систему. На чолі її стояв Генеральний суд, Україну було поділено на 20 повітів, в кожному з яких діяли земські і підкоморські суди (перші розглядали цивільні, а другі - земельні справи). Кримінальні справи розглядали гродські суди.

V етап (1764-1783) - остаточна ліквідація української автономії. Після ліквідації гетьманства в 1764 р. вся повнота влади в Україні зосередилася в руках Другої Малоросійської колегії на чолі з графом П. Румянцевим. Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. У 1775 р. було знищено Запорозьку Січ, у 1781 - ліквідовано полкову систему на Гетьманщині, утворено намісництво за російським зразком у 1783 р. юридично оформлено кріпацтво.

Отже, тотальний наступ російського царату на українські землі в XVIII ст. характеризувався прогресуючим обмеженням українських прав та вольностей; посиленням тенденцій централізації, уніфікації, русифікації; цілеспрямованим розколом українського суспільства (заохоченням чвар між старшиною та гетьманом, підбурюванням селян проти старшини); хижацькою експлуатацією, людських та матеріальних ресурсів українських земель.

Гайдамаччина, коліївщина, опришківство

У ХVIII ст. на Правобережжі виник новий соціальний рух - гайдамаччина. Селяни і міщани, які ще пам’ятали козацьку вольницю, не бажали підставляти шию під ярмо панщини. Гайдамаки (від турецького “гайда” – гнати, переслідувати, турбувати) переважно діяли невеликими загонами, застосовуючи тактику партизанської боротьби. Перший вибух стався 1734 р., і його очолив сотник надвірної міліції Любомирських Верлан, що діяв спочатку на Брацлавщині, а потім і на Поділлі та Волині. Проте, коли російські війська поставили королем Польщі “свого” Августа ІІІ, то на прохання магнатів вони легко розгромили повстання. Але гайдамацький рух ще не раз спалахував. Найвидатнішим виступом гайдамаків стала Коліївщина. Коли у 1768 р. на Правобережжя вступив російський корпус генерала Кричетникова, то великі маси українського населення повстали. Їх вождями стали Максим Залізняк та Іван Гонта. Доки повсталі знищували шляхту, євреїв, католицьке і уніатське духовенство, російське командування дивилося на це крізь пальці. Але після того, як гайдамаки спалили турецьке місто Балту, що призвело до міжнародного скандалу з Туреччиною і Кримом, повстання було розгромлене. Правобережних повстанців на чолі з І. Гонтою віддали полякам, а російських підданих разом із М. Залізняком відправили до Сибіру.

На західноукраїнських землях, де становище селянства було ще гіршим, ніж на Правобережжі, де панщина досягла 5 - 6 днів на тиждень, у першій половині ХVIII ст. народні маси посилили боротьбу проти польської шляхти, проти своїх гнобителів. У 30 - 40х роках особливо широкого розмаху, зокрема на Покутті (в Прикарпатті) та на Північній Буковині, набув рух опришків.

На чолі опришків у 1738 - 1745 рр. став Олекса Довбуш (1700 - 1745), син батрака Василя Довбуша, родом з м. Печеніжина (тепер селище міського типу Коломийського р-ну Івано-Франківської обл.).

Діючи невеликими загонами – по 20 - 30 чоловік, опришки нападали на польські маєтки, громили їх, роздавали панське майно селянам. Опришки виступали як народні месники. Народ допомагав опришкам, переховував їх, вважав своїми захисниками.

Виступи опришків тривалий час турбували панів. Сам Олекса Довбуш загинув від кулі найманця польської шляхти в Космачі 24 серпня 1745 р.

Боротьба проти кріпосницького гніту очолювана Довбушем та іншими ватажками опришківських загонів у 30 - 50-х роках, у яких зосереджувалися найбільш злиденні й знедолені селяни, була одним з найвищих етапів у розвитку опришківського руху.