Тема 15. Громадянська війна та поділ козацької україни (вересень 1657 р. – червень 1663 р.)

1. Гетьманування Івана Виговського.

2. Юрій Хмельницький і Павло Тетеря.

3. Петро Дорошенко і Дем’ян Многогрішний.

Гетьманування Івана Виговського

Смерть Хмельницького призвела до гетьманування молодшого його сина Юрія, неповнолітнього (16 років) і хворобливого, тому спочатку регентом, а згодом і гетьманом став Іван Виговський (1657 – 1659). Він тримався основної ідеї Богдана Хмельницького – здобути Україні цілковиту самостійність і бути в дружніх стосунках із сусідніми державами. Але на відміну від Богдана Хмельницького, який виступав за соціальну рівновагу, І. Виговський став на бік старшини і української шляхти, що почали процес закріпачення українських селян. Проти нього підняли повстання Пушкар і Барабаш (1658 р.), підтримувані Москвою. Повстання вдалося придушити, але це коштувало Україні 50 000 жертв, а антимосковські тенденції призвели до укладення з Польщею Гадяцького договору 16 вересня 1658 року, за яким утворювалася третя складова частина Речі Посполитої – Велике Князівство Руське (Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства); військо мало складати 30 000 козаків і 10 000 найманців; православ’я зрівнювалося з католицтвом. Москва послала проти І.Виговського військо, битва тривала три дні, об’єднана козацько-татарська армія розгромила московську армію 8 липня 1659 р. під Конотопом. Москву охопила паніка, царський двір збирався втікати до Ярославля.

Проте гетьману не вдалося скористатися наслідками своєї перемоги. Гадяцький договір викликав невдоволення, зростання опозиції, посилення промосковських настроїв. Обставини ускладнювалися збереженням у Києві московської залоги на чолі з В. Шереметьєвим та нападом запорозького кошового Сірка на Крим, що змусило татар (союзників гетьмана) повернутися додому. За таких обставин I. Виговський у жовтні 1659 р. зрікається булави та виїжджає до Польщі.

Юрій Хмельницький і Павло Тетеря

Намагаючись уникнути громадянської війни, запобігти територіальному розколу, старшина вдруге проголошує Юрія Хмельницького гетьманом. Юрій відразу попав під владу царя, оскільки припустився фатальної помилки – прибув для переговорів з російською стороною до Переяслава, де стояло велике російське військо. Новий Переяславський договір, який змушений був підписати Ю. Хмельницький 27 жовтня 1659 р., фактично перетворював Україну на автономну частину Росії: переобрання геть­мана мало здійснюватися лише з дозволу царя; гетьман втрачав право призначати і звільняти полковників, карати без суду смертю старшин, виступати в похід без царського дозволу; заборонялися відносини з іншими країнами; у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані мали право розташовуватися російські залоги; Київська митрополія підпорядковувалася Московському патріархатові.

18 жовтня 1660 р. було укладено Слободищенський трактат, відповідно до якого Україна знову поверталася під владу Речі Посполитої на правах автономії.

Для скасування Гадяцької угоди Москва розпочала війну з Польщею, проте військо Шереметьєва, послане влітку 1660 р., було розгромлене. Юрій Хмельницький виступив на боці поляків проти Москви з наміром об’єднати всю Україну. Проте старшини на Лівобережжі виступили проти союзу з поляками і обрали гетьманом в 1662 р. Якима Сомка. В 1663 р. Юрій Хмельницький зрікся влади, і на Правобережжі гетьманом обрали Павла Тетерю. Отже в 1663 р. стався розкол України. Хоч Я. Сомка і обрали гетьманом, та проти цього виступили Золотаренко і Брюховецький, що скликали в 1663 р. під Ніжином “Чорну раду”, на якій перемогу здобув І. Брюховецький. Тетеря з поляками і литовцями пішов на Лівобережжя з війною, але польський король, злякавшись московсько-українського війська, відступив на Правобережжя, де вже вибухнуло антипольське повстання. В той час, як І. Брюховецький на Лівобережжі криваво мстив усім, хто визнав владу польського короля, на Правобережжі поляки в крові топили антипольське повстання. У розпалі громадянської війни зрікся гетьманства ненависний масам Павло Тетеря.

Територіальний розкол України доповнився політичним. Як влучно характеризує цей період О. Субтельний - «доба Руїни сягнула свого апогею».

Петро Дорошенко і Дем’ян Многогрішний

У вересні 1665 р. І.Брюховецький поїхав на поклін до московського царя (що було нечуваною річчю), де підписав новий договір, статті якого звели до мінімуму автономію України. Це призвело до втрати ним популярності і відходу Лівобережжя від московської орієнтації. Цю зміну вміло використав Петро Дорошенко (1665-1676 рр.), обраний гетьманом на Правобережжі. Він у лютому 1666 р. виклав свою мету: звільнити від поляків Правобережжя, продовжити союз з Кримом і Туреччиною, приєднати Лівобережжя. Дорошенко в союзі з татарами розгромив поляків, які вимушені були тепер укласти мир з Московією в Андрусові (Андрусівський мир 20 січня 1667 р.); порозумівся з І. Брюховецьким, що перейшов на його бік і почав виганяти з Лівобережжя російські залоги.

Андрусівське перемир'я між Польщею та Росією, укладене на 15,5 років, ставило під загрозу стратегічні об'єднавчі плани гетьмана. Відповідно до його умов територія козацької України поділялася на три частини: Лівобережжя, закріплювалося за Росією, Правобережжя - за Польщею, а Запорожжя потрапляло під спільне управління обох країн.

На Правобережжі П. Дорошенко продовжував війну з поляками і у вересні 1667 р. зі своїм 24-тисячним військом, трьома тисячами яничар і кількома десятками тисяч татар вирушив проти армії Яна Собеського, яка потрапила в його оточення. Проте татари змусили П. Дорошенка до переговорів, в результаті яких поляки виводили свої війська з території України. Брюховецького в цей час замордували власні козаки, проте П. Дорошенко об’єднати Україну не зумів, бо на заході поляки розпочали несподіваний наступ.

Дорошенко залишив на Лівобережжі наказним гетьманом Дем’яна Многогрішного (1668-1672), який бачив єдиний вихід у підпорядкуванні Москві. У березні 1669 р. у Глухові було до певної міри відновлено автономію (Глухівські статті з Москвою). П. Дорошенко через певний час повинен був визнати Д. Многогрішного лівобережним гетьманом, тим більше що почалася довготривала війна з претендентами на гетьманство від Запоріжжя: Павлом Суховієм і Михайлом Ханенком, яких підтримували татари. Коли у 1671 р. почалася нова війна з Польщею і на допомогу П. Дорошенку прийшло 200-тисячне турецьке військо, Польща змушена була підписати 18 жовтня 1672 року Бучацький мир (Поділля відходило до Туреччини, а Брацлавщина і Південна Київщина визнавалися вільною козацькою територією). Проте поляки готувалися до нової війни. В цей час на Лівобережжі було заарештовано і заслано до Сибіру гетьмана Д. Многогрішного (13 березня 1672 р.).

Отже, протягом 1663 — 1676 рр. територіальний розкол України призвів до глибокої кризи та певної деморалізації суспільства. За часів гетьманства П. Тетері на Правобережжі та I. Брюховецького на Лівобережжі ці катастрофічні процеси виявилися у відмові національної еліти від створення незалежної соборної України; намаганні гетьманів за будь-яку ціну втримати владу, їхній неспроможності консолідувати навколо себе значні сили для вирішення державних питань; відмові від активної участі в боротьбі значної частини заможного козацтва і старшини; домінуванні регіональних політичних інтересів над державними; залученні іноземних держав до вирішення внутрішніх проблем.

Останньою спробою переломити хід подій, відновити територіальну єдність і повноцінну державність був час гетьманства П. Дорошенка. Проте внаслідок постійної боротьби козацької верхівки за булаву, низки невдалих кроків та помилок, зради союзників, намагання Польщі, Ро­сії та Туреччини контролювати хід подій в українських землях П. Дорошенко втратив підтримку народних мас, не зміг об'єднати українські землі в межах однієї держави і відновити її незалежність, Падіння гетьманства на Правобережжі стало завершальним актом Української національної революції.