1 питання Визначення, принципи та функції зв’язків з громадськістю.

Зв'язки з громадськістю (англ. public relations, PR) — мистецтво досягнення взаємопорозуміння та згоди між людьми, соціальними групами, класами, націями, державами на основі цілеспрямованого формування громадської думки та управління нею.

У вузькому розумінні — це систематична діяльність компанії, що спрямована на зміну переконань, ставлення, думок (опіній) та поведінки різних груп людей (цільових груп) стосовно компанії, її продуктів, послуг, а також конкретних проблем, ідей та дій. PR водночас може бути достатньо оперативним інструментом комунікаційної стратегії компанії, реалізуючи довгострокові задачі зі:

створення та підтримки корпоративної репутації компанії,

налагодження необхідних контактів,

переконання конкретних цільових груп.

Головним об´єктом впливу ПР-діяльності є громадськість — сформована у зв´язку з певними політичними, економічними, соціальними обставинами спільнота людей (специфічна її частина, індивіди), яка усвідомлює ці обставини та однаково реагує на них.

Громадськість складається із закритої (партійні функціонери, співробітники фірм, пов´язані службовими відносинами і корпоративною відповідальністю особи) і відкритої (аудиторія засобів масової інформації, рядові члени та прихильники політичних партій і рухів тощо) систем. Обидві вони є носіями масової свідомості, суб´єктами громадської думки, оскільки вона не існує без суспільної свідомості, а суспільна свідомість не існує без громадської думки.

Громадська думка — тимчасовий стан суспільної свідомості, що виявляється як сукупність оцінних суджень різноманітних груп і верств населення, індивідуальних думок із певної проблеми, яка стосується групи людей.

Формою буття громадської думки є судження, що відображають ставлення її суб´єкта до значущих для нього подій і явищ соціальної дійсності. Виявляється вона і в соціальному контролі, завдяки чому суб´єкт думки забезпечує однакові реакції об´єднаних у спільноту індивідів на стан її об´єкта.

Сформовану громадську думку важко змінити, особливо домогтися публічного визнання неефективності минулої діяльності, власних помилок. Водночас вона може різко змінюватися, тому з нею слід працювати на основі глибоких знань про закони й особливості поведінки спільнот, використовуючи сучасні комунікаційні технології.

Робота з громадською думкою дає змогу політичним лідерам, керівникам, менеджерам фірм (організацій) цілеспрямовано підвищувати свою популярність, здобувати переваги над конкурентами, реалізовувати свої ідеї, проекти.

Теорія і соціальна практика ПР вибудовуються на теоретико-методологічній основі принципів демократичності, альтернативності, громадянського консенсусу, технологічності.

Принцип демократичності ПР. Діяльність із ПР можлива лише в умовах демократії, реальних громадянських прав людини і вільного функціонування економічних інститутів, реальної можливості суб´єктів суспільних відносин реалізовувати свої права, у т. ч. і шляхом громадянської ініціативи, на основі економічної, політичної і духовної свободи. Володіючи рівними правами й обов´язками, вони налагоджують взаємозв´язки з партнерами у політиці, бізнесі, культурі як «суспільний договір» про узгодження інтересів.

За таких умов управління органічно поєднується із самоврядуванням, а управлінська структура створює довкола себе систему суспільних зв´язків, залучає до орбіти своїх інтересів безліч осіб і установ, стимулює усвідомлення єдності завдань. Тому ПР покликані служити суспільству.

Принцип альтернативності ПР. Цей принцип постає на основі демократичного функціонування ПР, адже багатосуб´єктність суспільних відносин породжує невичерпність управлінських альтернатив у формуванні мети, виборі партнерів спільної діяльності, використанні управлінських технологій тощо. І навпаки, за жорсткої регламентації суспільних відносин, підпорядкування їх партійним, корпоративним, клановим інтересам ПР не функціонуватимуть.

Дотримання принципу альтернативності особливо важливе для забезпечення інтересів суб´єктів соціально-економічних відносин, формування відкритого суспільства, здатного знаходити ресурси і стимули для модернізації своєї системи, її окремих елементів відповідно до викликів часу, глобалізації і мінливих умов життя.

Принцип громадянського консенсусу ПР. Осмислюючи суперечності, навіть вступаючи в зону конфліктів і прогнозуючи їх, ПР-фахівці, ПР-структури спираються на пошук обопільної згоди, взаємоприйнятних умов заради досягнення консенсусу в суспільстві, спільноті. Це спрямовує ПР на врахування інтересів усіх сторін

Принцип технологічності ПР. Як фахова діяльність ПР сформувалися у процесі становлення і систематизації різних форм, методів, способів і процедур налагодження соціальних контактів. Інструментарій ПР може бути використаний у різних ситуаціях і гарантувати запланований результат. Він постійно вдосконалюється, бо чим різноманітніші технологічні прийоми, тим ширшим стає освоєне ними проблемне поле, тим масштабнішою і досяжнішою може бути мета ПР-діяльності.

Теоретико-методологічна основа ПР має багато спільного з діяльністю в соціогуманітарній сфері, оскільки вона спрямована на свідомість, психічне буття індивідів, груп, масових спільнот. Найхарактернішою її ознакою є пошук того, що об´єднує, відкриває дорогу до відвертого діалогу, взаєморозуміння на основі узгодження корінних інтересів, соціального компромісу, творення блага для всіх. Ефективна і послідовна діяльність фахівців ПР слугує розвитку, облагородженню суспільства, об´єднанню людей навколо важливих суспільних цінностей, спонукає їх до соціальної творчості. Сприяє вона і досягненню вмотивованих особистих, групових, корпоративних цілей.

а підприємстві функції зв'язків з громадськістю такі:

— інформаційна — пов'язана з наданням інформації про підприємство цільовим групам для того, щоб сформувати у них чітке уявлення про нього та його стан;

— функція формування іміджу — означає формування наявного та постійно оновлюваного позитивного іміджу підприємства в очах громадськості;

— функція управління — регулювання позиції підприємства на ринку з урахуванням громадської думки;

— комунікативна — установлення контактів і взаємодії підприємства з громадськими та територіальними інститутами (споживачами, об'єднаннями, релігійними організаціями тощо);

— функція збереження життєздатності — реалізації заходів щодо обґрунтування необхідності та корисності діяльності конкретного підприємства для громадськості.

2 питання Історія становлення PR-діяльності в стародавні часи: приклади та прояви впливу на громадськість на Стародавньому Сході, в Стародавній Греції та Стародавньому Римі.

Стародавні мистецтво та література теж прославляли героїчні діяння полководців і вождів, підносячи їх публіці як богів чи подібних до богів. Речі вождів або тих, хто прагнув до них належати, не випадково були виконані високого красномовства, адже готувалися вони із застосуванням риторики (ораторського мистецтва) як одного з основних засобів переконання.

Видатний мислитель античності Аристотель (384-322 рр.. До н.е.) вважав, що переконати аудиторію можна лише тоді, коли доб'єшся її прихильності або ж симпатії до себе. У відомому трактаті «Риторика» - першої наукової розробки проблем ораторського мистецтва - він вводить поняття етосу, під яким малося на увазі ставлення публіки до оратора як найважливіша передумова успіху його промови.

Інший видатний представник античності, державний і політичний діяч Стародавнього Риму, блискучий оратор Цицерон (106-43 рр. до н. Е.) у своїх працях з риторики особливе значення приділяв вивченню психології, інтересів, смаків публіки. На його думку, завдання оратора-естетично тішити публіку, впливати на волю і поведінку людей, вміти спонукати їх до активної діяльності.

Все вищесказане, звичайно ж, відноситься до історії виникнення PR взагалі, але відомо що проблема впливу на великі групи людей здавна виникає саме у зв'язку з політичною діяльністю. І сам PR як суспільний інститут складається саме як PR політичний.

Вже в Стародавній Греції мислителі стали багато писати про увагу до бажань публіки, що свідчить про те значення, яке вони надавали громадській думці, хоча сам цей термін і не вживався. Ряд ідей та висновків, істотно нагадують сучасне тлумачення громадської думки, можна зустріти в політичній лексиці Стародавнього Риму Саме римлянам належить крилатий вислів «vox populi - vox dei» (глас народу - глас Божий).

Крім риторики, можна послатися на використання символіки, різного роду гасел. Варто нагадати і про двох інших відібраних і перевірених історією способи впливу, а саме, скульптурі і монетах, які широко і ефективно використовували і продовжують використовувати у політичних цілях починаючи приблизно з IV-III століття до н.е.

Історія людства доводить, що інструментарій впливу на громадськість широко застосовувався при підготовці до воєн, лобіюванні політичних кіл, організації підтримки політичних партій, поширення релігійних вірувань, просуванні товарів на ринок, збір коштів, популяризації подій і людей. І дійсно, багато чого з того, чим користується сучасне суспільство у сфері паблік рілейшнз, не нове. Політичні піермени нині відточують свою майстерність, звертаючись до історичного досвіду, накопиченого попередниками.

У Древній Греції понад усе цінувалося вміння спілкуватися, вести суперечки, переконувати співрозмовника. Кращі оратори, як правило, були найбільш імовірними кандидатами в лідери. Для досягнення ще більшого визнання політичні діячі Греції нерідко зверталися до софістів (фахівцям з навчання мудрості і красномовства) з проханням допомогти їм у словесних баталіях. Софісти часто і самі збиралися перед публікою в амфітеатрах у визначені дні та прославляли, звеличували гідності тих чи інших кандидатів, які претендували на високі політичні посади. Ймовірно, вже з часів софістів практика впливу, переконання була пов'язана з умінням вести дебати та дотримуватися правил етики. Більш того, це були вже перші спроби того, що ми нині називаємо лобіюванням - прагнення вплинути на законодавців за допомогою ефективного використання методів і прийомів комунікації, переконання логікою суджень.

Видатними майстрами техніки впливу на маси були римляни, зокрема Юлій Цезар. Кожного разу перед військовими битвами він домагався народної підтримки за допомогою поширення спеціально підібраних звернень та проведення театралізованих вистав. Не випадково під час першої світової війни відомий Комітет громадської інформації США (Комітет Кріля) звернувся до досвіду Юлія Цезаря, щоб пробудити патріотизм американців і домогтися підтримки політики президента США Вільсона [2]. Можна сказати, що способи ведення психологічної війни, які особливо широко стали використовуватися в XX столітті, були розроблені ще за часів Стародавнього Риму

3 питання Пропаганда та вплив на громадськість в Добу Середньовіччя та Нові часи.

В епоху середніх століть і Відродження також широко відомі різноманітні політичні акції та програми, які ми б сьогодні назвали PR-акціями. Так, наприклад, ще в 1095 році папа Урбан II, докладаючи величезних зусиль для підготовки війни проти мусульманського халіфату, розіслав послання за своєю інформаційної мережі - через кардиналів, архієпископів, єпископів і священиків, - в якому участь у цій священній війні проголошувалося служінням божим, заслуговує відпущення всіх гріхів. Папа римський надавав християнам того часу єдиний в їх житті шанс відвідати священні місця Він також обіцяв усім, хто візьме участь у хрестовому поході, не тільки відпущення гріхів, але й скарби «ворогів віри» з багатого Сходу Він підкреслював: «Що живуть в горі і бідності , там будуть в радості і багатство "[3]. Використаний тут прийом психологічного впливу не міг залишитися непоміченим сучасними пиармену.

Набагато пізніше, в 1622 році, в боротьбі проти Реформації Ватикан під керівництвом папи Григорія XV створив спеціальну конгрегацію, покликану «допомогти утримати віру» і зберегти церкву, - «Конгрегацію пропаганди віри». Саме тоді увійшло в обіг поняття «пропаганда», спочатку не носило негативного відтінку і яка означала прагнення церкви інформувати людей про переваги католицизму. Зазначимо, що й тепер ще Ватикан має в своєму розпорядженні потужний і розгалужений апарат зі зв'язків з громадськістю. Керівник цього відомства має в церковній ієрархії Ватикану високий ранг архієпископа.

Відродження призвело до виникнення нової реалістичної теорії політичної діяльності, вільної від релігійних догм. Найбільш важливі в цьому плані праці Нікколо Макіавеллі (1469-1527), зокрема, його знаменитий "Государ". Жорсткий реалізм цього твору, написаного у формі рекомендацій государю (свого роду політичний консалтинг), що бажає завоювати і утримати владу, межує часом з цинізмом, що призвело до появи поняття "макіавеллізм", що означає абсолютну аморальність у політиці. Ніколо Макіавеллі вважається першим теоретиком політичного PR.

Період доіндустріального суспільства також відзначений паростками епохи становлення засобів масової інформації: у 1438 році Іоганн Гутенберг заснував друкарню і розробив нову технологію типографського процесу на основі друкарських форм з використанням окремих рухомих літер. Це відкриття зробило глибокий вплив на розвиток людської культури. Воно нарешті озброїло сферу зв'язків з громадськістю можливостями друкувати книги, масовими накладами видавати газети, поширювати будь-яку друковану продукцію. Подібні носії інформації, безумовно, існували і до цього, однак ніколи раніше вони не друкувалися так швидко, не поширювалися настільки масштабно і не впливали в один і той же час і одним і тим же інформаційним змістом на таку величезну аудиторію.

1. 4 питання ( + реферат ) Прояви PR-діяльності в Київській Русі та на українських землях до кінця ХVІІІ ст.

Своєрідний і унікальний досвід демократичних зв'язків з громадськістю є і в історії нашої Батьківщини. Вже за часів Київської Русі поширеними були народні віче. Перші відомості про вічових зборах наших предків зустрічаються у візантійського історика Прокопія ще в IV столітті. Віче користувалися правом звертатися до князя, вирішувати господарські питання, оголошувати війну і встановлювати мир. Люди збиралися на дзвін вічового дзвона, щоб порадитись і прийняти колективне рішення.

З виникненням українського козацтва в XV ст. важливим і унікальним інститутом зв'язків з громадськістю стала козацька рада. Ще одним вищим органом влади в Запорізькій Січі з XVI по XVIII ст. була січова рада. Вона вирішувала найважливіші питання: участь козачого війська у війні, прийом послів, вибори кошовий старшини, розподіл військ, угідь і т.д. Право брати участь в січовій раді мали всі козаки. Діяльність цих органів - яскраве свідчення не тільки розвитку демократії в козацької республіці, але і унікального вітчизняного досвіду встановлення зв'язків між козацькими органами влади та громадськістю [4].

Ремесло, практика і тактика зв'язків з громадськістю на всьому протязі історії цивілізації значною мірою визначалися розвитком засобів комунікації та розповсюдження інформації, технічними можливостями суспільства Зрозуміло, що можливості ці не йдуть ні в яке порівняння з XX століттям, коли паблік рілейшнз все більше почали покладатися на електронні засоби комунікації - телеграф, телефон, факсимільний зв'язок, телекси, супутниковий зв'язок, кіно, радіо і телебачення, а тепер ще й комп'ютерні мережі.

5 питання Прояви PR-діяльності на українських землях в ХІХ-ХХ ст

У 1995 р. створено Українську асоціацію зі зв'язків із громадськістю, яку наступного року прийняли до складу Європейської асоціації PR, а також регіональну асоціацію в Східній Україні. У 1997 р. відкрито першу українську приватну PR-агенцію (раніше послуги PR надавали тільки рекламні агенції повного циклу). У 1999 р. уже було п'ять таких PR-агенцій, а 2002 р. — тридцять. Такі посади, як PR-менеджер та PR-директор почали з'являтись у 2000 р. Через два роки ринок PR-послуг повністю відокремлюється від рекламного та стає самостійним. ……….. Отже, особливістю розвитку вітчизняного PR-бізнесу наприкінці XX ст. є екстраполяція зарубіжного практичного досвіду на практику вітчизняних підприємств. Засновниками цієї діяльності стали компанії з іноземними інвестиціями, після чого їхній досвід швидко підхопили великі компанії. У цей час відбувається створення ринку PR-послуг та виокремлення трьох груп його гравців.

6 питання ( в папці ) Війна за незалежність США – початок становлення сучасних політичних технологій.

ромадянська війна 1861–1865 років, періодичні політичні баталії кандидат у президенти сприяли відпрацюванні нових технологій у політичному PR (вільний доступ репортерів в Білий Будинок щоб одержати інформації «із перших рук» через свого секретаря президента, публікація президентських звернень, адресованих цільовому тій особі чи групі, організація кореспондентської мережі у районах бойових дій в, використання американського прапора як національного символу, організація «громадської приймальні», у якій президент приймав рядових виборців). Зростало профспілковий рух. Соціальне розшарування у суспільстві викликало реакцію у вигляді рухів протесту, а й у вигляді викривальних кампаній у пресі. Усе це створювало передумови у розвиток PR у бізнесі.

7 питання (колобко) Діячі американської революції та їх внесок в розвиток PR-діяльності.

Для этого использовались

разнообразные пропагандистские средства: пресс-бюллетени, газеты, встречи

с героями освободительного движения, лозунги, символы, риторика,

паблисити, не говоря уже о митингах, парадах, выставках, поэзии, песнях,

комиксах, салютах и др.

Американские патриоты использовали малейш ую возможность, чтобы

интерпретировать то или иное событие в свою пользу. Ярким примером

этого могут послужить события 5 марта 1770 года. Во время одной из

обычных в то время уличных стычек были убиты пятеро жителей Бостона

Однако американская пресса подал а этот случай как "Бостонскую бойню",

организованную, якобы, английскими военными, и провозгласила ее

варварской акцией, чтобы разжечь ненависть к британцам. Если же не

хватало событий, которые можно было бы эксплуатировать, патриоты без

колебаний создавали их искусственно. Так, например, 6 декабря 1773 года,

переодевшись индейцами, группа американцев -патриотов проникла на

британское судно, стоявшее в Бостонской бухте, и сбросила в море груз с

чаем. Событие, названное "Бостонским чаепитием", было сфабрикова но с

целью привлечения внимания общественности, главным образом для того,

чтобы повлиять на эмоции публики. Это, вероятно, первый в истории

Америки классический пример организации псевдособытия и использования

принципа пресс-посредничества в связях с общес твенностью. Среди главных организаторов подобных событий и их целенаправленного

освещения прессой был Самуэль Адамс - один из вождей американской

революции. Интуиция подсказывала ему, что именно пресса может стать

мощнейшим оружием зарождающейся нации. Ада ме неустанно работал над

тем, чтобы пробудить, а со временем и определенным образом

сориентировать общественное мнение. Он исходил из того, что большинство

населения руководствуется скорее чувствами, чем разумом, и что

общественное мнение - это результат потока событий и того, как их

понимают и интерпретируют люди, активно занимающиеся политикой. Он

всегда был готов сам создавать события, лишь бы достичь поставленной

цели. Американские политические лидеры Александр

Гамильтон, Джеймс Медисон и Джон Джей, взяв общий псевдоним Паблиус,

писали и рассылали в ведущие редакции газет пламенные воззвания в

поддержку конституции. Все эти письма (а их было 85) впоследствии были

изданы как единый документ под названием "Письма федералиста". Они и в

наше время используются для интерпретации положений американской

конституции,

Раскрывая содержание этих пропагандистских усилий основателей

американской демократии как одного из примеров наиболее удачных связей

с общественностью,

8 питання Становлення комерційних PR-технологій в США в ХІХ ст. Прес-посередництво та пабліситі-бюро

Вважається, перші американські компанії з надання PR-послуг виникали як інструмент комерційного PR. Але вже із часу зародження комерційне лобіювання інтересів різних фірм тісно переплітається з колишніми державними цілями і якими інтересами тих чи інших політичних сил є. Тому можна сказати, що PR комерційний, і політичний на початковому етапі розділити дужетрудно[10].

Це з історії діяльності першої самостійної американської фірми з надання спеціальних послуг клієнтам, яка розпочалася в Бостоні в 1900 року під назвою «>Паблисити-бюро». Організована колишніми журналістами і яку очолюють Дж.Михаелсом, вона мала на меті «надаватипресс-агентские послуги, як можна більшій кількості клієнтів за відповідне винагороду».

Проте загальнонаціональну популярність це бюро набуло в 1906 року, коли щодо нього звернулися залізничні компанії з пропозицією організувати відсіч запровадження жорстких правил на залізничному транспорті, який був конгресової президентом Теодором Рузвельтом. Бюро виконувало це замовлення таємно, неможливо рекламуючи зв'язку з залізничним транспортом. Воно ефективно використало методи збору фактів, створення паблісіті, встановлення особистих контактів насичення загальнонаціональної преси, особливо щотижневих видань, матеріалами на підтримку залізниць. Щоправда, проведена пресі кампанія не дала бажаних результатів, проте вдалося домогтися, що напередодні керівництво залізниць наважився зробити переоцінку своєї діяльність у області зв'язку з громадськістю і з часом створило свій власний відділ паблік рілейшнз.

Після «>Паблисити-бюро» виникає інше самостійні фірми з надання послуг промисловим корпораціям, поширюючи сприятливі їм публікації й інформаційні матеріали. З метою нашого дослідження історії політичного PR важливо, що одне одною виникали фірми паблік рілейшнз у Києві США Вашингтоні, де приймалися закони та де було організовувати тиск на Капітолійський пагорб. У фірми, зокрема у Агентство Вільяма Сміта, створене 1902 року, тепер стали запрошувати як журналістів, а й тих, які раніше працював у Конгресі чи Конгрес (законодавча гілка влади у США).

Але тільки з її появою на обрії постаті АйвіЛедбеттера Лі паблісіті ніж формою спілкування з пресою отримало новесодержание[11]. Виходець із Джорджії, випускник Прінстонського університету, якого пізніше назвуть «батьком» паблік рілейшнз, Лі почав своє кар'єру репортером в нью-йоркської газеті «>Уорлд». Але скромні репортерські заробітки влаштовували його недовго. Лі приваблювала можливість заробляти більше, працюючи на приватні організації, прагнули мати позитивне паблісіті.

Пішовши через п'ять років із газети, він у 1903 року входить у виборчу кампаніюСета Лоу, балотувався посаду мера Нью-Йорка. Це дозволило б йому отримати місце у прес-бюро Національного комітету Демократичній партії під час президентських виборчої кампанії США в 1904 року. Лі зустрічається з колишнім журналістом з Буффало Джорджем Паркером, теж які працювали на демократів. У тому ж 1904 року вони об'єднуються та створюють самостійну фірму «Паркер енд Лі». Попри короткий час існування (до 1908 року), фірма стала своєрідною віхою історія розвитку паблік рілейшнз.

Будучи здатним майстром паблісіті і вже деяку популярність, Айві Лі був переконаний, що з позитивного сприйняття і розуміння громадськістю підприємця її треба інформувати. Він твердо вірив, що єдиною і найбільш переконливою реакцією корпорації будь-який інший організації на критику може бути чесний, точний і переконливий оповідання про собі. У той самий час натомість, аби лишень догоджати публіці, компанія має прагнути викликати в і доброї слави себе. Іноді таке завдання означає, що потрібно думати про перспективі, шукати спільні з громадськістю рішення. У окремих випадах можна навіть вдатися до те що компанія визнала свою помилку.

У 1906 року під час страйки шахтарів Лі подбав у тому, щоб полегшити представникам преси можливість отримувати усю інформацію про перебіг подій. І коли була скликана конференція страйкуючих шахтарів, куди пресу не допустили, він зробив усе можливе, щоб надавати репортерам інформацію про кожен засіданні. Лі однією з перших у величезні масштаби використовував систему поширення офіційних заяв для преси.

Діяльність Айві Лі була гідно оцінена наступними поколіннями

Пресс посередництво – це написання матеріалів чи організація спеціальні заходи із залучення ЗМІ й забезпечення громадської помітності. Воно передбачає планування і проведення таких заходів (іноді просто трюків), які заслуговують здобуття права стати новиною чи привернути увагу конкретної людини, ідеї, організації, або товару. Вона може бути важливою складовою PR – діяльності

Паблисити – це один із засобів, яким фахівці з PR мають свою роботу. Мета паблісіті – підтримати інтерес до.Паблисити – це із незалежної джерела, використовувана ЗМІ вона має цінність новини. Це неконтрольований метод розміщення повідомлень у ЗМІ, оскільки джерело повідомлення щось платить пресі за розміщення.Паблисити виконує суто комунікативну функцію, тоді як PR включають що й функцію менеджменту (управління)

Пресс-посредническая модель, или "паблисити". Эта модель известна

очень давно. Аналогом ее является первый этап становления паблик

рилейшнз как профессиональной системы в США, охватывающий период

XIX столетия, когда главной целью занимавшихся такой работой была

пропаганда той или иной организации, производимой ею продукции и

оказания услуг всеми возможными способами . Типичным примером

использования такой модели ныне можно считать рекламирование

коммерческой организации, банка, стимулирование распродажи товаров и пр.

Так, например, 6 декабря 1773 года,

переодевшись индейцами, группа американцев -патриотов проникла на

британское судно, стоявшее в Бостонской бухте, и сбросила в море груз с

чаем. Событие, названное "Бостонским чаепитием", было сфабрикова но с

целью привлечения внимания общественности, главным образом для того,

чтобы повлиять на эмоции публики. Это, вероятно, первый в истории

Америки классический пример организации псевдособытия и использования

принципа пресс-посредничества в связях с общес твенностью.

Среди главных организаторов подобных событий и их целенаправленного У каждого человека есть своя звезда Звездой Барну ма был "восклицательный

знак" (кипучесть, возвышенность, натиск во всем, что он делал). Он создавал

знаменитостей, делал им рекламу и одновременно использовал их в

собственных целях. Барнум стал широко известен в Америке и в истории

становления пресс-посредничества благодаря использованию им одного

необычного приема (скорее даже трюка) обмана общественности. Чтобы

привлечь внимание публики к цирку, он в 1835 году стал выставлять напоказ

бывшую темнокожую рабыню, возраст которой составлял якобы 160 лет,

заявляя при этом, что 100 лет назад она была няней Дж.Вашингтона,

родившегося, как известно, в 1732 г.

9 питання Участь США в Першій світовій війні для розвитку PR-технологій.

Починаючи з часів Першої Світовий війни, сформульована Айві Лі ідея прагматичної доцільності інформування громадськості стала фундаментальної доктриною політичного паблік рілейшнз в американському суспільстві, у діяльності приватних і запровадження державних організацій.

вибухнула Перша світова війна внесла суттєві корективи в філософію паблік рілейшнз. Якщо цього часу вона являла собою переважно оборонну тактику популяризації впроваджуваних заходів і безкомпромісність дій ділових та державних організацій, нині практика політичного PR прийняла наступальний характер, продемонструвавши надзвичайну здатність мобілізації суспільної думки населення.

Прикладом цього й служити діяльність створеного президентом Вудро Вільсоном Комітету громадської інформації в главі із ДжоржемКрилем[12]. Завдання комітету полягала у тому, щоб мобілізувати думку у країні ось на підтримку як участі Америки у війні, і миротворчих зусильВ.Вильсона, оскільки думку розкололося надвоє відразу після оголошення війни.

КомітетКриля запрацював, які мають б під руками ніяких випробуваних практично методик ЗМІ. Доводилося постійно імпровізувати. Бо у часи був розвинених у країни радіо- і телемереж до швидшого поширення найважливішої інформації, комітет сформував мобільні групи добровольців, які охопили майже 3000 адміністративних графств (>counties) у всій Америці. Одержуючи телеграми, ці волонтери, подібно птахам, розліталися у школах, церквам, клубам та інших місцях зосередження людей, щоб стисло (за 4 хвилини) повідомляти останні новини, внаслідок чого їх і називали «>четирехминутчики» (FourMinutemen). Наприкінці війни таких волонтерівнасчитивалось вже близько 400 тис., вони відразу робили 400 тисяччетирехминутних повідомлень серед найбільш різних верств населення.

Разом про те І.Кріль та її помічник КарлБийор притягнуто до роботі професіоналів, створивши ще одне розгалужену мережу каналів впливу як у противника, і на громадян Америки. Комітет ділився на секції новин, іншомовних газет та інших друкованих матеріалів, кінофільмів, військових виставок, ярмаркових експозицій, відносин із промисловцями, реклами й карикатури. Усе це вміло використовувалося для згуртування нації, вищі пропагандистської роботи проти ворога. Діяльність комітету досягла небачених досі масштабів.

Одночасно проводилася широкомасштабна PR-кампанія з організації державного «>Займа свободи», очолюванаГ.Эмерсоном, котрий став піонером паблік рілейшнз банківській справі. У результаті кампанії збору коштів використовувалися прийоми реклами, паблісіті, згодом ввійшли до арсенал мистецтва зв'язку з громадськістю численних компаній. ВеличезніPR-усилияприлагало і Міністерство продовольства, мобілізувавши населення для збирання і консервування продуктів.

Слід зазначити ефективність діяльності КомітетуКриля та інших державних організацій, плідно які у сфері мобілізації громадськості підтримки військових зусиль країни. Досить навести кілька фактів. Коли на початку війни Червоний Хрест США налічував у своїх лавах близько півмільйона членів, а фонди становили 200 тисяч доларів, чи до кінцю війни у вже полягала 20 млн. людина, хоч надходження зросли до 400 млн. доларів. Якщо навесні 1917 року облігаціями державної володіли всього 350 тис. громадян Америки, то вже шість місяців облігації «>Займа свободи» мали на руках 10 млн. людина.

Під час першої Першої світової політичний PR остаточно оформляється як потужний соціальна інституція державного впливовості проекту та політичного на думку.

10 питання ( + папка) Перші практики PR: Айві Лі.

Айві Ледбеттер Лі (*16 липня 1877 — †9 листопада 1934) — американський журналіст, який на прохання Джона Рокфеллера зайнявся формуванням громадської думки з метою поліпшити образ мільярдера в очах громадськості. Його називають батьком сучасного ПР. Айві Лі (Ivy Lee)виходець із Джорджії. Айві Ледбеттер Лі випускник Прінстона і репортер, висвітлюючи економічні запитання, виявив можливість заробляти значно більше грошей, обслуговуючи приватні організації, котрим потрібно було мати свій власний «голос» в засобах масової інформації.

В 1903 році бере участь у виборчій кампанії Сета Лоу, котрий балотувався на пост мера Нью-Йорка. Це дозволило йому отримати місце в прес-бюро Національного комітету Демократичної партії під час президентської виборчої кампанії США в 1904 році. Айві Лі вважав, що найпереконливішою реакцією корпорації на критику повинна бути чесна і переконлива розповідь про себе. Коли Лі прийняли на роботу у Республіканську партію як представника скандально відомого Джорджа Ф. Гейра і його замісників в ході забастовки вугільників у 1906 році публікує історичну декларацію, яка стала кодексом спеціалістів по зв'язкам з громадськістю, а в 1923 публікує «Пабліситі». У своїй «Декларації принципів», він фактично закладає основи PR: «Це не секретне прес-бюро. Всю нашу працю ми виконуємо публічно. Наше завдання — надавати новини. Це і не рекламне агентство. Якщо ви вважаєте, що будь-який ваш матеріал більш підійшов би вашому відділу реклами, не звертайтесь до нас. Наша справа — точність. Ми оперативно і з радістю надамо будь-яку інформацію по різним питанням, які нами висвітлюються, ми з радістю допоможемо кожному редактору особисто перевірити різні факти, які були використані. Говорячи стисло, наша мета полягає в тому, щоб чесно і відверто від імені ділових кіл і суспільних організацій давати пресі і суспільству США своєчасну і точну ін¬формацію з питань, які представляють для суспільства цін¬ність і інтерес». Айві Лі разом з Дж. Міхаельсом в 1900 році відкриває фірму «Паблісіті-бюро» в Бостоні.

Першим агентом по організації паблісіті Пенсільванської залізничної компанії став 1908 р., після того як до нього звернулись залізничні компанії з проханням допомогти пом'якшити важкі правила на залізничному транспорті. Бюро ефективно використовувало методи збору фактів, встановлення особистих контактів тим самим, розповсюджуючи матеріали в підтримку залізних дорог. Слідом за «Паблісіті-бюро» виникають інші самостійні фірми, котрі фактично стають інтерпретаторами діяльності великих компаній. Айві Лі показав своїм прикладом, що набагато ефективніше співпрацювати з пресою і говорити суспільству правду, ніж проводити політику замовчування та ігнорування.

Піком діяльності Айві Лі був 1914 р.. Саме тоді він працював особистим радником Джона Д. Рокфеллера-молодшого, Лі багато зробив для зміни громадської думки про Джона Д. Рокфеллера-старшого; йому вдалося переконати громадськість, що той зовсім не «старий скнара капіталіст», а добродушний стариган, що роздає дрібницю дітям і мільйони на благочинність. Наприкінці 1914 року на копальнях Колорадо проти протестуючих робітників була застосована зброя. Ця подія отримала в пресі назву «стрілянина в Лудлоу», яка викликало не¬вдоволення в населення. Дім Рокфеллерів прийняв рішення вкласти велику суму грошей в «пояснювальну кампанію». Саме Айві Лі зайнявся цією кампанією. Він всю свою кар'єру всіляко залагоджував конфлікти для багатьох компаній: «Стандарт Оіл» Рокфеллера, германський картель «Фарбен» та інші. Перша широка ПР-кампанія була проведена в Сполучених Штатах для підготовки населення до вступу США в першу світову війну. Після першої світової війни паблік рілейшнз одержують могутній поштовх. Президент Вільсон створює комітет з суспільної інформації. Останній виріс у величезне підприємство, що показало значення організованої служби ПР.

Зусиллями А. Лі народилась «ідеалістична» модель PR.

Основні риси ідеалістичної моделі:

розгляд іміджу як сукупності об'єктивної позитивної інформації про PR-об'єкт, а не сконструйований образ, який присутній у «віртуальній соціальній реальності»;

об'єктивність і правдивість;

орієнтація комунікації на досягнення суспільного злагоди, гармонізацію соціальних відносин.

Першим американським президентом, який активно використав методи ПР, був Теодор Рузвельд. «Яскравий президент був майстром мистецтва і сили паблісіті, він використав це знання і вміння, щоб досягти своєї політичної мети. Оглядачі стверджували, що Рузвельт керував країною з перших сторінок газет».

Генрі Форд і Джон Рокфеллер використали позитиви ПР у своїй діяльності, тим самим непрямо сприяючи формуванню й просуванню цієї професії.

11 питання Наукові засади PR-діяльності. Е.Бернайз. Методика цілеспрямованого створення спеціальних подій

Е.Бернайз особливо підкреслював, що програма не може бути чимось тимчасовим. Навпаки, вона повинна стати невідємним елементом в системі функцій корпорації, складовою частиною мислення і діяльності її керівників. Тільки тоді можна розраховувати на успіх.

22. Складові процесу управління паблик рілейшнз за версією Е.Бернайза.

В 1928 р. Е. Бернейз, розглядаючи пропаганду і PR як рівнозначні інструменти маніпулювання суспільною свідомістю, вважає за можливе застосування методів конкурентної боротьби бізнесу в політичному PR. Він говорив, що хороший уряд може бути проданий суспільству так само, як і будь-який інший товар.

Едвард Бернайз в книзі Кристалізуючи громадську думку 1923г високо оцінює уміння батьків-засновників американської незалежності встановлювати звязки з громадськістю. Отже, на першому етапі технології PR повністю вписувалися в процес політичної агітації і пропаганди

В 1923г. Едуард Л. Бернайз племінник Зігмунда Фрейда випустив першу книгу, що описує PR-практику Кристалізуючи громадську думку. Пізніше Бернайз в книзі Біографія ідеї так описує процес вибору назви нової професії: Коли я відкрив мій перший офіс в 1919г…Я хотів знайти слова, які виражали б щось ширше, ніж publiciti, press agentru. Я назвав те, що я робив управлінням популярності… Під цим він мал на увазі управління діями клієнта для досягнення бажаної популярності….

В 1923г. у Нью-йорськом університеті Бернайз прочитав на кафедрі PR, що відкрилася, перший курс по практиці і етиці паблік рілейшнз. Як методологічна основа PR того періоду можна назвати теорію стереотипів, розроблену соціологом і психологом Уолтером Ліппоманом, який вважав, що громадська думка — це вулиця з двостороннім рухом: суспільство складається з незліченних організацій, груп, асоціацій, позиції яких необхідно враховувати книга Громадська думка, 1922г.. Бернайз дає наступне визначення PR — зусилля, направлені на те, щоб переконати суспільство змінити свій підхід або свої дії, а також зусилля, направлені на те, щоб гармонізувати діяльність організації відповідно до інтересів громадськості і навпаки.

Масштабність досягнень Бернайза в 20-х р. може проілюструвати введений їм в PR-практику метод цілеспрямованого створення подій великого масштабу.

В 1928г. Бернайз в книзі Пропаганда Propaganda так формулює завдання паблік рілейшнз на державному рівні: Свідомість і розумне маніпулювання організаціями звичками і думкою мас є важливим елементом демократичної держави. Ті, хто цим невидимим механізмом, конституюють невидимий уряд, який є дійсною керівною силою в нашій країні. Це визначення PR практично повністю співпадає з визначенням пропагандськіх прийомів, розроблених пізніше американськими фахівцями.

Авторська думка основоположника паблік рілейшнз позначилася на відношенні до даної науки всіх подальших дослідників. Довгий час американська концепція PR звязувала ці поняття.

В першому визначенні класика створюються всі елементи майбутньої двосторонньої моделі цієї наукової дисципліни — передвістя партнерського діалогу між організацією і громадськістю при домінуванні інтересів останньої. У 1947г. у програмній статті Створення згоди Бернайз називає фахівців в області PR інженерами згоди.

В 1955г. вийшла в світ нова книга Э. Бернайза Інженерінг згоди. Автор підкреслював, як теоретик консенсусу, що у PR є три функції: інформувати громадськість, сприяти власне переконанню громадськості, впливати на її уявлення. Бернайз визначив кінцеву мету всіх PR-зусиль як досягнення згоди за допомогою PR-методів. Він вперше висловив ідею посередництва на основі відвертості, довіри, діалогу. У цій комунікативній моделі, визнаного класика паблік рілейшнз, велике значення надається дослідженням зовнішнього і внутрішнього середовища.

Книга викликала суперечливі реакції. Деякі критик вважали, що вона припускає маніпуляцію мас-медіа. Реакція на книгу Э. Бернайза стала свідоцтвом того, що перед громадськістю виникла проблема маніпуляції в системі і практиці паблік рілейшнз і визначення тієї грані, яка відокремлює PR від реклами і пропаганди. Французькі дослідники М. Крозье, Э. Морэн і ін. висловили побоювання, що інженерія PR здатна впливати і навіть моделювати людську поведінку залежно від потреб індустріальної або державної машини.

Конкретно аналізувати принципи розробки ПР-програми вперше почав згадуваний нами раніше американський дослідник паблік рілейшнз Е. Бернайз. Ще в 1935 році він запропонував власну модель програми діяльності піермена, що містить такі елементи:

1. Формулювання цілей. Це основний крок, відправна точка діяльності. Формулюючи мету, необхідно виходити з того, що приватні інтереси тобто інтереси тих, хто збирається провести масштабну ПР-кампанію серед публіки і громадські інтереси повинні збігатися. Або потрібно, щонайменше, довести, що проводить кампанію діє в імя загального блага і взаємної користі наприклад, корпорації і всієї країни.

2. Аналіз ставлення громадськості до корпорації. Його слід проводити на репрезентативному матеріалі, що дозволяє показати, як в цілому публіка відноситься до товарів і послуг даної корпорації, які саме дії корпорації або клієнта, якого вона обслуговує, впливають на це ставлення.

3. Вивчення даних аналізу. Воно необхідне для визначення основного підходу до проблеми з урахуванням поточних дій корпорації. Визначення головної лінії політики корпорації має першорядне значення в будь-якому ПР-заході, причому захід це повинно бути співвіднесено зі специфічними потребами даної корпорації, що випливають із ситуації, що складається.

4. Використання коштів поширення інформації. Коли програма затверджена, її слід реалізовувати усіма можливими засобами, дотримуючись принципів послідовності і тривалості. Ці кошти визначаються у відповідності з наміченими цілями, а й цілі, яке б вміст у них не вкладали, повинні визначатися з урахуванням особливостей тих засобів комунікації, які передбачається використовувати.

Е. Бернайз особливо підкреслював, що програма не може бути чимось тимчасовим. Навпаки, вона повинна стати невідємним елементом в системі функцій корпорації, складовою частиною мислення та діяльності її керівників. Тільки тоді можна розраховувати на успіх. Як бачимо, запропоновані Е. Бернайза вихідні принципи побудови програми дій фахівців з паблік рілейшнз, незважаючи на своєрідність послідовності кроків її реалізації, сьогодні так чи інакше широко використовуються, хоча і набувають щораз дещо інший вигляд.

Цілеспрямовано створені події. Цілеспрямовано створені події.

Це події, створювані спеціально для PR‑ компанії. Функціонально вони можуть бути не потрібні нікому. Ці події можуть бути абсолютно безглузді або безглузді з погляду бізнесу. Однак вони дозволяють привернути увагу громадськості до компанії. І заради цього й робляться. Багато такі події ввійшли в історію. Дуже часто, коли хто‑ те з ваших знайомих розповідає про забавну рекламну штучку – мова йде саме про такі події.

Щоб зрозуміти, що ж являють собою подібні події, розглянемо кілька прикладів. У чорному PR практикуються досить типові варіанти навмисне створених подій. Дуже часто спалюють опудало, що персоніфікує яке‑ або зло. Так у Лондоні спалювали опудало Буша, у Югославії опудало Клінтона, У Петербургові опудало вице‑ губернатора Вахмистрова, в Академгородоке опудало «поганого імперіалізму» і по всій Росії опудало «Зими» у Масницю.

Це події, створювані спеціально для PR‑ компанії. Функціонально вони можуть бути не потрібні нікому. Ці події можуть бути абсолютно безглузді або безглузді з погляду бізнесу. Однак вони дозволяють привернути увагу громадськості до компанії. І заради цього й робляться. Багато такі події ввійшли в історію. Дуже часто, коли хто‑ те з ваших знайомих розповідає про забавну рекламну штучку – мова йде саме про такі події.

Щоб зрозуміти, що ж являють собою подібні події, розглянемо кілька прикладів. У чорному PR практикуються досить типові варіанти навмисне створених подій. Дуже часто спалюють опудало, що персоніфікує яке‑ або зло. Так у Лондоні спалювали опудало Буша, у Югославії опудало Клінтона, У Петербургові опудало вице‑ губернатора Вахмистрова, в Академгородоке опудало «поганого імперіалізму» і по всій Росії опудало «Зими» у Масницю.

12 питання в книжці ( Глава 4 с. 149 ) Громадськість у сфері PR. Визначеня та типологізація громадськості.

13 питання ( реферат ) Значення громадської думки для PR-діяльності. Визначення, сутність, правила формування.

Значення громадської думки в житті будь-якого суспільства є надзвичайно важливим. Громадська думка - це якийсь громадський позитив, який регулює відносини між людьми, який формулює суспільні уявлення про належне і недолжном. Прототипом поняття громадської думки вважається поняття здорового глузду. Походження ідеї громадської думки пов'язується з необхідністю осмислення публічною, чи громадської, сфери та її функцій. 1 Громадська думка може бути як високим, так і низьким, що обмежує людину, як у його злих, так і в його добрих проявах. Громадська думка як елемент культури накладає на суспільство певні обмеження, нормує суспільне життя. Ще Платон підкреслював важливість громадської думки як єдиного суспільного регулятора моральної поведінки людини, а в якості критерію вказував сором громадського осуду за аморальний вчинок. Дійсно, якщо правові відносини в суспільстві регулює закон, то моральні відносини можуть регулювати тільки неписані закони громадської думки. Тому в суспільствах, де громадська думка не регулює мораль, розгнузданість, безсоромність і почуття безкарності досягають величезних розмірів.

Найважливішим інструментом формування громадської думки, вважаються засоби масової інформації (ЗМІ) - друк, радіо і телебачення.

Громадська думка може формуватися як стихійно, так і цілеспрямовано. Однак у поле зору громадської думки як правило потрапляють лише ті проблеми і факти, які викликають суспільний інтерес, зачіпають інтереси і потреби зараз живуть.

14 питання Вплив на громадську думку. Способи та механізми зміни громадської думки.

Розглянуто основні методологічні підходи до аналізу громадської думки. Закцентовано увагу нa методологічних особливостях вивчення громадської думки в контексті політичних проблем.

Ключові слова: громадська думка, політичний аналіз, методологія.

Проблема, що становить предмет дослідження вимагає системного підходу до її аналізу. Доцільно є застосовувати набір методів, які б дали змогу здійснити вичерпний та адекватний аналіз громадської думки.

Мета дослідження – розглянути методологічні принципи та критерії найефективнішого аналізу громадської думки як складного явища соціальної та політичної системи.

Будучи явищем складним за структурою та сутністю, різноманітним і перманентно змінним у своїх проявах, громадська думка все ж піддається об’єктивному аналізові.

Дослідження громадської думки, відтак, первинних масових настроїв і свідомості використовується не лише з суто науковою метою характеристики цього феномену у всій його складності, а й для здійснення конкретних дій зі штучного формування громадської думки, ефективного впливу на неї з конкретними, наперед визначеними намірами.

Основним завданням політичного аналізу громадської думки можуть бути: розроблення методів її вимірювання в різних соціальних групах, чи окремих регіонах; методи вивчення її стану в динаміці; визначення основних чинників впливу на формування громадської думки, методів їх обліку, оптимізації, регулювання та прогнозування. Інструментарієм аналізу можуть бути основні індикатори громадської думки (вибір, визнання, згода, самовираження, напруження, колективний психоз тощо). У цьому контексті, особливо важливими є індикатори кризового, переломного стану, а також, аналіз масової поведінки і громадських настроїв, визначення порогу подразнюваності та чинників впливу. Механізмом аналізу стає логічна схема: вихідні умови → традиційна практика → психологічний стан індивіда, групи, колективу → їх готовність чи неготовність до реалізації → компенсація соціально-духовних потреб, інтересів в процесі взаємодії.

Розширення масштабів використання ЗМІ в ХХ столітті актуалізувало громадську думку, як продукт комунікативно-інформаційних технологій. На початку минулого століття основною проблемою, довкола якої були зосереджені наукові зацікавлення тогочасних дослідників стала масова та колективна психологія, її прояви, а також, відповідно, великі соціальні групи та особливості впливу на них, і саме в цьому контексті розглядалася громадська думка.

У США 1935 року провідні фірми почали регулярно публікувати результати дослідження громадської думки. Спочатку фірма Е. Роупера (“the Fortune Survey”), а за кілька місяців вперше заявили про себе Американський Інститут громадської думки Дж. Гелапа [1, с.220-225]. Багатолітні дослідження інституту сприяли поширенню самого поняття «думка». Сьогодні дослідники мають справу з широкою та майже не обмеженою цариною найрізноманітніших поведінкових актів. У цьому простежується певна логіка: фактологічна інформація щодо поведінки людей належить до області громадської думки, позаяк цю інформацію одержують від людей, що в певний спосіб діють. Моделі поведінки вже також стали завдяки цьому предметом зацікавлення та статистики.

Друга половина ХХ ст. спричинила нові тенденції у дослідження громадської думки, проте, попри постійне прагнення докладно описати громадську думку у взаємодії з різними інститутами, дослідники не дійшли до єдиного тлумачення даного феномену. У теорії переважає розуміння громадської думки як певного соціально-психологічного стану суспільства, або ж, як систему морально-етичних параметрів, основною функцією яких є оцінка ситуації.

Громадську думку, також, можна розглядати в різних аспектах – через суспільне та соціально-психологічне середовище індивіда, групи, колективу, суспільства, і як результат впливу мікро-та макросередовища, на процеси його функціонування та розвитку. Найважливішим завданням аналізу громадської думки, в широкому розумінні, – є зафіксувати стан соціальної дійсності та його відображення в психіці суб’єктів. Відповідно до цього можна сформулювати план поетапного проведення всіх циклів аналізу, який охоплюватиме три основні стадії:

· розроблення концептуальних та інструментальних основ аналізу громадської думки з метою діагностики її теперішнього стану. Основними результатами на цьому етапі є: створення структурно-типологічних характеристик громадської думки в досліджуваних регіонах, колективах, групах; збір даних, матеріалів, які б дозволяли її (думку) спрогнозувати під дією об’єктивних і суб’єктивних умов соціальної, економічної, культурної тощо сфери; вироблення загальних практичних рекомендацій щодо покращення чи стабілізації громадської думки та настроїв;

· розроблення концептуальних та інструментальних основ прогнозування громадської думки в конкретному регіоні, групі, колективі, створення структурно-типологічних характеристик громадської думки;

· розроблення концептуальних та інструментальних основ практичного обліку, регулювання громадської думки та настроїв. Основні методи на цьому етапі: програма – пропозиція регулювання громадських настроїв та думки за допомогою певних соціально-економічних заходів; програми – система соціально-психологічних засобів впливу на громадську думку (зустрічі з представниками влади, народними депутатами, іншими особами, від яких залежить думка досліджуваного регіону чи групи).

Отже, у дослідженнях проблематики громадської думки в світовій соціологічній науці можна виокремити три основні напрями: [9, с. 225 - 226]:

1) вивчення громадської думки як соціального феномену (його структури, ролі в боротьбі політичних сил, ставленні до суспільно-політичних інститутів, наприклад до політичної влади тощо);

2) аналіз інформації щодо думок широких мас з приводу конкретної події чи ситуації у суспільстві чи державі;

3) аналіз думки громади як споживачів у дослідженні ринку.

Низку методологічних вимог до аналізу громадської думки запропонував Б. Грушин [4, с. 41]:

1) для адекватного аналізу громадської думки передусім важливо проаналізувати «земний зміст» - ті умови та події, які власне зафіксувались, відобразились в свідомості групи, а не просто «констатувати побачену картину»;

2) під час аналізу слід враховувати, що відображення ніколи не буває просто дзеркальним відображенням, а є явищем складним та неоднозначним, таким, що зазнає зовнішнього (макросередовище) та внутрішнього (мікросередовище) впливу. Тому необхідно аналізувати характер, глибину та ступінь точності відображення;

3) на кожному етапі дослідження громадської думки слід брати до уваги так званий «поправковий коефіцієнт», тобто визначення характеру, спрямованості та величини ймовірної похибки (іншими словами, міру викривлення, спотворення інформації), допущеної громадською думкою, завдяки чому дослідник зможе, навіть у разі неадекватності думки, реконструювати в ній ті чи інші явища дійсності, які мали на неї вплив;

4) потрібно проаналізувати не лише природу самого факту, який є об’єктом громадської думки, а й природу саме такої думки з цього приводу;

5) слід враховувати те, що здобуті під час аналізу дані можуть бути багатозначними за своїм змістом, що залежить від самого дослідника та специфіки об’єкта.

Основними методами реалізації програми емпіричного вивчення індикаторів та аналізу показників громадської думки можуть бути спостереження, дослідження найрізноманітніших форм політичної активності громадян тощо, а також соціологічні методи: анкети, усні й телефонні експрес-опитування, екзит-поли, інтерв’ювання. Ці технології застосовують щоб визначити спрямованість громадської думки, її інтенсивність. Відповідно, використання емпіричних методів (спостереження, контент-аналіз тощо) у процесі дослідження громадської думки є важливим, це дає змогу простежити вияви громадської активності та особливості впливу на неї, для подальшого зіставлення одержаних даних із теоретичними конструктами. Доцільним вважаємо також, застосування лінгвістичних методів, що передбачають аналіз знаків і символів, вивчення прийомів лінгвістичного впливу на громадську думку за посередництвом ЗМІ.

Досліджуючи громадську думку, варто звернути увагу ще на два важливі аспекти: аналіз (якщо це дозволяють розміри групи) параметрів самої групи (вік, стать, соціальний статус, освіта, рівень поінформованості), а також, групові та індивідуальні психологічні характеристики (установки, щільність групи, цінності, стереотипи, емоції), до того ж аналізувати дані характеристики варто протягом усього процесу розгортання громадської думки (до зародження, під час зародження, протягом функціонування, під час згасання та після відмирання). Не менш важливим індикатором громадської активності є особа лідера, його психо-фізіологічні особливості, рівень авторитетності та впливу на групу, тощо.

Іншим важливим аспектом аналізу громадської думки є врахування контексту, моменту, так званий ситуаційний підхід до аналізу, позаяк характер відображення дійсності в громадській думці першочергово формується на рівні буденної свідомості, а громадська думка виражає судження, позиції, зміст яких є часто досить відносним, тобто відзначається певним ступенем ситуативності.

Проблема, що становить предмет дослідження, вимагає системного підходу до її аналізу. Доцільно застосовувати набору методів, які б дали змогу здійснити вичерпний та адекватний аналіз такого складного явища соціальної та політичної системі, яким є громадська думка. У цій статті було використано низку теоретичних спеціальних і загальнонаукових методів, а саме:

- системний, що дав змогу здійснити комплексний аналіз складних механізмів функціонування громадської думки як багатофакторного політичного явища, а також, докладне вивчення компонентів громадської думки, її структуру та функції;

- структурно-функціональний, як одна із форм застосування системного підходу; застосування цього методу в дослідженні полягає в розділені громадської думки як складного явища на окремі елементи та визначення взаємозв’язків між ними в контексті впливу внутрішніх і зовнішніх чинників, які визначають їх (елементів) характер;

- бігевіористський та психологічний - дослідження громадської думки крізь призму зразків поведінки її суб’єктів як акторів політичного процесу; з’ясування суб’єктивних механізмів (мотивації, потреб та інтересів) поведінки громадськості, визначення внутрішніх чинників впливу.

- порівняльно-історичний – розгляд громадської думки з погляду її ґенези в часі та просторі, з’ясування основних тенденцій її розвитку в Україні, особливостей функціонування в різних історичних умовах: характер та форми вияву;

- логіко-філософський – визначення шляхом здійснення логічного аналізу сутнісних характеристик і закономірностей прояву громадської думки, як специфічної форми масової свідомості, частини суспільного буття, загалом;

- культурологічний, який передбачає вивчення традицій і ментальних особливостей, а також, вияви архетипізованої та стереотипізованої масової свідомості; дає змогу простежити особливості впливу на великі соціальні групи, за допомогою активізації глибинних пластів колективної пам’яті, а також, визначити методи, прийоми та наслідки такого впливу.

15 питання Дослідження громадської думки.

Проблема, що становить предмет дослідження вимагає системного підходу до її аналізу. Доцільно є застосовувати набір методів, які б дали змогу здійснити вичерпний та адекватний аналіз громадської думки.

Мета дослідження – розглянути методологічні принципи та критерії найефективнішого аналізу громадської думки як складного явища соціальної та політичної системи.

Будучи явищем складним за структурою та сутністю, різноманітним і перманентно змінним у своїх проявах, громадська думка все ж піддається об’єктивному аналізові.

Дослідження громадської думки, відтак, первинних масових настроїв і свідомості використовується не лише з суто науковою метою характеристики цього феномену у всій його складності, а й для здійснення конкретних дій зі штучного формування громадської думки, ефективного впливу на неї з конкретними, наперед визначеними намірами.

Основним завданням політичного аналізу громадської думки можуть бути: розроблення методів її вимірювання в різних соціальних групах, чи окремих регіонах; методи вивчення її стану в динаміці; визначення основних чинників впливу на формування громадської думки, методів їх обліку, оптимізації, регулювання та прогнозування. Інструментарієм аналізу можуть бути основні індикатори громадської думки (вибір, визнання, згода, самовираження, напруження, колективний психоз тощо). У цьому контексті, особливо важливими є індикатори кризового, переломного стану, а також, аналіз масової поведінки і громадських настроїв, визначення порогу подразнюваності та чинників впливу. Механізмом аналізу стає логічна схема: вихідні умови → традиційна практика → психологічний стан індивіда, групи, колективу → їх готовність чи неготовність до реалізації → компенсація соціально-духовних потреб, інтересів в процесі взаємодії.

Розширення масштабів використання ЗМІ в ХХ столітті актуалізувало громадську думку, як продукт комунікативно-інформаційних технологій. На початку минулого століття основною проблемою, довкола якої були зосереджені наукові зацікавлення тогочасних дослідників стала масова та колективна психологія, її прояви, а також, відповідно, великі соціальні групи та особливості впливу на них, і саме в цьому контексті розглядалася громадська думка.

У США 1935 року провідні фірми почали регулярно публікувати результати дослідження громадської думки. Спочатку фірма Е. Роупера (“the Fortune Survey”), а за кілька місяців вперше заявили про себе Американський Інститут громадської думки Дж. Гелапа [1, с.220-225]. Багатолітні дослідження інституту сприяли поширенню самого поняття «думка». Сьогодні дослідники мають справу з широкою та майже не обмеженою цариною найрізноманітніших поведінкових актів. У цьому простежується певна логіка: фактологічна інформація щодо поведінки людей належить до області громадської думки, позаяк цю інформацію одержують від людей, що в певний спосіб діють. Моделі поведінки вже також стали завдяки цьому предметом зацікавлення та статистики.

Друга половина ХХ ст. спричинила нові тенденції у дослідження громадської думки, проте, попри постійне прагнення докладно описати громадську думку у взаємодії з різними інститутами, дослідники не дійшли до єдиного тлумачення даного феномену. У теорії переважає розуміння громадської думки як певного соціально-психологічного стану суспільства, або ж, як систему морально-етичних параметрів, основною функцією яких є оцінка ситуації.

Громадську думку, також, можна розглядати в різних аспектах – через суспільне та соціально-психологічне середовище індивіда, групи, колективу, суспільства, і як результат впливу мікро-та макросередовища, на процеси його функціонування та розвитку. Найважливішим завданням аналізу громадської думки, в широкому розумінні, – є зафіксувати стан соціальної дійсності та його відображення в психіці суб’єктів. Відповідно до цього можна сформулювати план поетапного проведення всіх циклів аналізу, який охоплюватиме три основні стадії:

· розроблення концептуальних та інструментальних основ аналізу громадської думки з метою діагностики її теперішнього стану. Основними результатами на цьому етапі є: створення структурно-типологічних характеристик громадської думки в досліджуваних регіонах, колективах, групах; збір даних, матеріалів, які б дозволяли її (думку) спрогнозувати під дією об’єктивних і суб’єктивних умов соціальної, економічної, культурної тощо сфери; вироблення загальних практичних рекомендацій щодо покращення чи стабілізації громадської думки та настроїв;

· розроблення концептуальних та інструментальних основ прогнозування громадської думки в конкретному регіоні, групі, колективі, створення структурно-типологічних характеристик громадської думки;

· розроблення концептуальних та інструментальних основ практичного обліку, регулювання громадської думки та настроїв. Основні методи на цьому етапі: програма – пропозиція регулювання громадських настроїв та думки за допомогою певних соціально-економічних заходів; програми – система соціально-психологічних засобів впливу на громадську думку (зустрічі з представниками влади, народними депутатами, іншими особами, від яких залежить думка досліджуваного регіону чи групи).

Отже, у дослідженнях проблематики громадської думки в світовій соціологічній науці можна виокремити три основні напрями: [9, с. 225 - 226]:

1) вивчення громадської думки як соціального феномену (його структури, ролі в боротьбі політичних сил, ставленні до суспільно-політичних інститутів, наприклад до політичної влади тощо);

2) аналіз інформації щодо думок широких мас з приводу конкретної події чи ситуації у суспільстві чи державі;

3) аналіз думки громади як споживачів у дослідженні ринку.

Низку методологічних вимог до аналізу громадської думки запропонував Б. Грушин [4, с. 41]:

1) для адекватного аналізу громадської думки передусім важливо проаналізувати «земний зміст» - ті умови та події, які власне зафіксувались, відобразились в свідомості групи, а не просто «констатувати побачену картину»;

2) під час аналізу слід враховувати, що відображення ніколи не буває просто дзеркальним відображенням, а є явищем складним та неоднозначним, таким, що зазнає зовнішнього (макросередовище) та внутрішнього (мікросередовище) впливу. Тому необхідно аналізувати характер, глибину та ступінь точності відображення;

3) на кожному етапі дослідження громадської думки слід брати до уваги так званий «поправковий коефіцієнт», тобто визначення характеру, спрямованості та величини ймовірної похибки (іншими словами, міру викривлення, спотворення інформації), допущеної громадською думкою, завдяки чому дослідник зможе, навіть у разі неадекватності думки, реконструювати в ній ті чи інші явища дійсності, які мали на неї вплив;

4) потрібно проаналізувати не лише природу самого факту, який є об’єктом громадської думки, а й природу саме такої думки з цього приводу;

5) слід враховувати те, що здобуті під час аналізу дані можуть бути багатозначними за своїм змістом, що залежить від самого дослідника та специфіки об’єкта.

16 питання Невербальні навички комунікації.

Невербальна комунікація міжособистісне простір. Погляд. Мова поз і жестів.

невербального спілкування, більш відоме як мова поз і жестів, включає в себе всі форми самовираження людини, які не спираються на слова. Психологи вважають, що читання невербальних сигналів є найважливішою умовою ефективного спілкування. Чому ж невербальні сигнали так важливі в спілкуванні?

• близько 70% інформації людина сприймає саме по зоровому (візуальному) каналу;

• невербальні сигнали дозволяють зрозуміти щирі почуття і думки співрозмовника;

• наше ставлення до співрозмовника нерідко формується під впливом першого враження, а воно, у свою чергу, є результатом впливу невербальних чинників - ходи, виразу обличчя, погляду, манери триматися, стилю одягу і т.д.

Особливо цінними є невербальні сигнали тому, що вони спонтанні, несвідомі і, на відміну від слів, завжди щирі.

Величезне значення невербальних сигналів у діловому спілкуванні підтверджується експериментальними дослідженнями, які стверджують, що слова (яким ми надаємо такого великого значення) розкривають лише 7% сенсу, звуки, 38% значення несуть звуки і інтонації і 55% - пози і жести.

невербального спілкування включає в себе п'ять підсистем:

1. Просторова підсистема (міжособистісний простір).

2. Погляд.

3. Оптико-кінетична підсистема, яка включає в себе:

- зовнішній вигляд співрозмовника,

- міміка (вираз обличчя),

- пантоміма (пози і жести).

4. Паралінгвістіческая або околоречевая підсистема, що включає:

- вокальні якості голосу,

- його діапазон,

- тональність,

- тембр.

5. Екстралінгвістичні або внеречевая підсистема, до якої належать:

- темп мови,

- паузи,

- сміх і т.д.

Ми будемо вивчати три підсистеми, які мають найбільше значення, що несуть максимум інформації про співрозмовника - погляд, просторову й оптико-кінетичну підсистеми.

До засобів кінесікі (зовнішні прояви людських почуттів та емоцій) відносять вираз обличчя, міміку, жестикуляцію, пози, візуальну комунікацію (рух очей, погляди). Ці невербальні компоненти несуть також велику інформаційну навантаження. Найбільш показовими є випадки, коли до допомоги кінесікі вдаються люди, що говорять на різних мовах. Жестикуляція при цьому стає єдино можливим засобом спілкування і виконує суто комунікативну функцію.

Проксеміка поєднує наступні характеристики: відстані між комунікантами при різних видах спілкування, їх векторні напрямки. Нерідко в область проксеміка включають тактильну комунікацію (дотику, адресата поплескування по плечу і т. д.), яка розглядається в рамках аспекту межсуб'ектного дистантного поведінки.

Проксеміческіе кошти також виконують різноманітні функції в спілкуванні. Так, наприклад, тактильна комунікація стає чи не єдиним інструментом спілкування для сліпоглухонімих (чисто комунікативна функція). Засоби проксеміка також виконують регулюючу функцію при спілкуванні. Так, відстані між комунікантами під час мовного спілкування визначаються характером їхніх відносин (офіційні/неофіційні, інтимні/публічні). Крім того, кінесіческіе і проксеміческіе кошти можуть виконувати роль метакоммунікатівних маркерів окремих фаз мовного спілкування (Почепцов, Г. Г. Фатіческая метакоммунікація// Семантика та прагматика синтаксичних єдностей. Калінін, 1981. 52стр). Наприклад, зняття головного убору, рукостискання, вітальний або прощальний поцілунок і т. п.

Т. А. ван Дейк (Ван Дейк, Т. А. Мова. Пізнання. Комунікація. М., 1989. 34ст) в якості одного з рівнів аналізу висловлювання виділяє Паралінгвістіческую діяльність і відносить до неї дейктіческіе і інші жести, вираз обличчя, рух тіла і фізичні контакти між учасниками.

У принципі, до невербальної сфері відносяться сіленціальние і акціональние компоненти спілкування. Акціональние компоненти являють собою дії комунікантів, які супроводжують мова. Наприклад, у відповідь на прохання говорить що-небудь зробити (скажімо, включити світло, передати газету і т. д.) адресат може виконати потрібну дію. Таким чином, невербальні дії можуть чергуватися з вербальними в процесі комунікації. Проте природа таких невербальних дій суто поведінкова (практична).

невербальними за своєю суттю є компоненти та інших семіотичних систем (наприклад, зображення, явища культури, формули етикету і т. д.), а також предметний, або ситуативний, світ. Під ним розуміються об'єкти, що оточують учасників комунікації, а також ситуації, в яких вони зайняті.

Обмін невербальної інформацією.

Хоча вербальні символи (слова) - основний наш засіб для кодування ідей, призначених до передачі, ми використовуємо і невербальні символи для трансляції повідомлень. У невербальної комунікації використовуються будь-які символи, крім слів. Найчастіше невербальна передача відбувається одночасно з вербальної і може чи підсилювати чи змінювати зміст слів. Обмін поглядами, вираження обличчя, наприклад, посмішки і вираження несхвалення, підняті в подиві брови, живий чи зупинений погляд, погляд з вираженням, схвалення чи несхвалення - усе це приклади невербальної комунікації. Використання пальця щоб вказати на предмет, прикривання рота рукою, дотик, млява поза також відносяться до невербальних способів передачі значення (змісту).

На думку антрополога Едуарда Т. Холла, лідер ООП Ясір Арафат носить темні окуляри, щоб люди не могли спостерігати за його реакціями по розширенню його зіниць. Учені недавно установили, що зіниці розширюються, коли вас щось зацікавлює. За Холу, про реакцію зіниць в арабському світі знають уже сотні років.

Ще один різновид невербальної комунікації формується тим, як ми вимовляємо слова. Маються на увазі інтонація, модуляція голосу, плавність мови і т.п. Як відомо з досвіду, те, як ми вимовляємо слова, може істотно змінювати їхній зміст. Питання: "У вас є які-небудь ідеї? "- на папері означає очевидний запит про пропозиції. Вимовлений різким авторитарним тоном з роздратуванням у погляді це ж питання може бути витлумачені таким чином: "Якщо ви знаєте, що для вас добре, а що погано, не пропонуйте ніяких ідей, які суперечать моїм ".

Відповідно до досліджень, значна частина мовної інформації при обміні сприймається через мову поз і жестів і звучання голосу. 55% повідомлень сприймається через вираження обличчя, пози і жести, а 38% - через інтонації і модуляції голосу. Звідси випливає, що всього 7% залишається словам, сприйнятим одержувачем, коли ми говоримо. Це має принципове значення. Іншими словами, у багатьох випадках те, як ми говоримо, важливіше слів, які ми вимовляємо. Подібним чином, якщо хтось каже: "Добре ... я дам доручення "- те пауза після слова" добре "може служити ознакою того, що керівник не хоче цього робити, зараз занадто зайнятий, не хоче давати поручня або не знає, що саме слід вжити.

Отже, через невербальні прояви співбесідник демонструє своє справжнє ставлення до подій. І наше завдання, в даному випадку, ці прояви побачити й інтерпретувати, тобто зрозуміти, що за ними криється. Крім цього, усвідомлюючи і керуючи своїм власним невербальних поведінкою, Ви отримуєте в користування дуже дієвий інструмент приєднання до співрозмовника і впливу на нього.

17 питання ( в папці) Розвиток виборчих технологій: вітчизняний та іноземний досвід.

18 питання Структура та ресурси виборчої кампанії.

Штаб как структурное образование призван реализовывать все направления региональной предвыборной кампании. В связи с этим его структура строится под характер той деятельности, которую он ведет. В силу того, что региональный штаб ведет кампанию, отличающуюся от кампании отдельного кандидата, то структурно это отражается в том, что те направления деятельности, которые наиболее важны именно для региональной кампании, получают и более четкое структурное оформление в виде отдельных подразделений или ответственных.

С другой стороны, как показывает практика, структура штаба выстраивается на основе того людского и квалификационного ресурса, который имеется в распоряжении. В связи с этим члены команды штаба выполняют те функции, которые у них лучше получаются, или в которых у них есть накопленный опыт, и функциональные позиции в штабе часто формируются под особенности и опыт людей, в него включенных.

Однако, как бы ни перераспределялись ответственности между членами штаба, необходимо так распределить людей по функциональным обязанностям, чтобы не выпало из сфер ответственности никакое направление деятельности штаба или не произошла перегрузка каких-либо членов штаба по взятым ими ответственностям, которая помешаа бы им качественно выполнять каждую из них.

Основная рекомендация здесь следующая: за каждое направление деятельности штаба должен отвечать конкретный человек, естественно перераспределяемые между людьми функциональные обязанности в конечном итоге должны быть распределены так, чтобы каждый член штаба не находился под перегрузкой ответственности, что нарушало бы структуру управления.

Хотя в штабе насчитывается достаточно много людей, основная группа, принимающая решения, составляет от 5 до 7 человек.

В ряде случаев, когда из-за недостатка людей или из-за особенностей их личностного потенциала, некоторые направления передаются одному человеку, то целесообразно объединять на одном ответственном исполнителе те деятельности, которые связаны по своей логике.

Данную структуру штаба региональной кампании следует рассматривать как ориентировочную для подбора людей.

Структура избирательного штаба. Функциональные обязанности.

Руководитель кампании Общее руководство кампанией. Координация действий всей команды

Помощник руководителя штаба Отвечает за материально – техническое снабжение команды во время избирательной кампании

Идеолог Разрабатывает идеологию избирательной кампании. Привлекает социологов, журналистов, психологов.

Ответственный за печать агитматериалов и доставку Контролирует сроки печати агитационных материалов, доставку в штаб, распространение среди агитаторов

Руководитель агитаторов Распространение агитационной продукции, сбор избирателей на встречи кандидата, пикеты, митинги

Юрист Сопровождение деятельности штаба и взаимодействие с избирательной комиссией

Бухгалтер Открытие счета, сдача финансовых отчетов

Ситуационное поведение руководителя избирательной кампании:

руководитель дает готовое решение

руководитель представляет готовую идею и приглашает её обсудить

руководитель предлагает план решения проблемы

руководитель обозначает проблему, выслушивает рекомендации и самостоятельно принимает решения

руководитель намечает круг обсуждаемых вопросов, предлагает принять совместное решение

руководитель назначает ответственного и позволяет подчиненным самостоятельно работать над проектом.

Говорячи про ресурс виборчої кампанії, потрібно розуміти, що гроші є основним, але не єдиним ресурсом.

До ресурсів виборчої кампанії відноситься також сам кандидат, політична партія, яка його висувала та час. Кандидат від відомої партії має краще ресурсне забезпечення, чим від партії - карлика. Також не можна порівняти відомого громадського діяча, великого підприємця з кандидатом, який є рядовим працівником. Це повинно враховуватися при оцінці ресурсного забезпечення кампанії.

Згідно закону України про місцеві вибори, фінансування виборчої кампанії здійснюється за рахунок виборчого фонду, який створюється осередком політичної партії, кандидатом. Новелою закону є те, що розмір фонду не обмежений, внески в нього роблять власне кандидат і фізичні особи (не більше 10 мінімальних заробітних плат).

При розробці плану-графіку виборчої кампанії потрібно паралельно розробляти і кошторис кампанії, щоб намічені плани були реальні. Часто обмеженість фінансових коштів вносить суттєві зміни в план-графік, тактику виборчої кампанії.

Складання кошторису кампанії є типовою фінансовою роботою. В графу кошторису вносяться деталізовано всі роботи, заходи. Виходячи із розцінок, термінів розраховується сума. Всі роботи, заходи групуються по напрямах, щоб мати суми витрат по напрямам діяльності. Доцільно в кошторисі мати графу термінів виконання роботи чи заходу. Це дає можливість планувати надходження коштів по часу.

В залежності від масштабу кампанії, можливостей кошторис може бути остаточним чи орієнтовним. Складання кошторису для великого округу досить об’ємна робота. До складання кошторису залучаються керівники по напрямах, консультанти.

19 питання ( в книжці с. 453) Виборчий штаб. Правила організації та функціонування.

20. Стратегія виборчих кампаній. Моделі для формування стратегії.

Основні положення стратегічної лінії виборчої кампанії базуються на результатах аналізу політичної ситуації. Якщо перший стратегічний крок — вибір округу — вже здійснено, варто зробити попередні висновки:

• з'ясувати сильні й слабкі сторони своїх опонентів і свої особисто, провести їх порівняльний аналіз з урахуванням політичної ситуації в певному окрузі та країні загалом;

• проаналізувати ситуацію, що склалася у виборчому окрузі (демографічну, історичну, географічну, економічну, соціальну тощо);

• визначити коло питань, принципово важливих для виборців певного округу, і сформулювати у своїй програмі відповіді на ці запитання;

• сформулювати основні принципи проведення виборчої кампанії та засоби їх реалізації (тобто стратегію й тактику організації виборів).

Визначивши на основі інформації по виборчому округу та персоналіях (про що вже йшлося раніше) основні тези своєї програми, бажано врахувати такі принципи під час написання власне документа:

• програма має містити відповіді на найактуальніші для виборців проблеми: соціально-економічні, політичні, екологічні, етнокультурні, лінгвістичні тощо;

• архітектура програми може бути довільною, але структурованою, з кількістю змістовних блоків не більше дев'яти;

• процедура створення передвиборної програми має бути такою: спочатку до неї включають "все, що треба", а потім відкидають "все, що можна";

• поліграфічне відтворення програми й мова викладення мають урахувати рівень загальної, політичної та психологічної культури виборців і час засвоєння текстової інформації пересічним виборцем.

Іще одне застереження. Розробляючи програму, бажано передбачити, якими слабкими місцями можуть скористатися конкуренти, аби створити негативний імідж програмі та кандидатові.

Стратегія виборчої кампанії, за свідченням світової політології, може базуватися на таких елементах:

• Декларування причетності до певної політичної партії, передвиборного блоку, владної структури, політичного лідера і т. ін.

• Створення міжособистісного контрасту кандидатів.

• Створення ідеологічного контрасту кандидатів.

• Ставка на базову проблему.

• Формування позитивного іміджу кандидата.

• Створення негативного іміджу конкурентам.

• Утворення передвиборних коаліцій.

• Ставка на владні структури.

• Ставка на суспільно-політичні структури.

• Ставка на засоби масової комунікації.

• Деморалізація конкурентів.

Коли визначено провідні складові стратегії виборчої кампанії, перш ніж розтлумачити, що означає кожен з них, варто згадати і про форму її викладення.

Передусім не зайве знати, що стратегія виборчої кампанії має бути викладена письмово, обсягом не більше однієї сторінки.

Після цього треба починати складати велико обсяговий і деталізований план проведення кампанії, в якому мають бути висвітлені всі основні тактичні дії на весь час проведення виборів.

Стратегія – це змістовна складова кампанії, яка описує, що і чому необхідно зробити, що донести до виборців, щоб вони віддали свої голоси за певного кандидата або партію. Відповідь на ці питання формує основну ідею виборчої кампанії. Відсутність такої ідеї, а відповідно і стратегії, веде до непередбачуваних негативних наслідків для того, хто балотується. Стратегія важко піддається формалізації. Це пов’язано з тим, що кожна виборча кампанія є унікальною по – своєму. Будь – яка стратегія завжди засновується на уявленнях про мотиви виборців, якими вони керуються в процесі голосування. Знання цих мотивів має наближений відносний характер, але чим вони точніше, тим завжди більше шансів на перемогу.

„Програмна” стратегія є практично однією з найпростіших при організації виборчих кампаній, яку іноді відносять до так званих „наївних” стратегій. Справді, в основі такого підходу – гіпертрофована роль програмових засад і документів партії чи блоку. Наголос при цьому робиться на те, що ніби кожен виборець ознайомиться зі змістом програм різних партій та обере із запропонованих найприйнятнішу для нього. Реально такого практично не буває. Проблема в тому, що найчастіше в цих випадках програма підміняє реальну стратегію виборчої кампанії. А стратегія, як відомо, не тільки висуває певні цілі, на яку спрямована діяльність партії чи блоку, але й містить увесь комплекс завдань, методів, технологій досягнення поставленої мети. Тому у теперішніх виборчих кампаніях замість програмових документів висувають так званий месидж і кілька гасел, які коротко формулюють змістову сутність кампанії.

„Апаратна” стратегія виборчої кампанії передбачає всіляке використання в процесі її організації різних засобів (наприклад, ЗМІ) і технологій, спрямованих на те, щоб у процесі виборів використати ресурси „керівництва”. Цей підхід не можна повністю зводити до використання адміністративного ресурсу: така стратегія в умовах сучасної України має невеликі шанси на успіх. Йдеться про використання всієї сукупності методів і технологій впливу на електорат керівництвом країни, регіону. Це навряд чи спрацює на виборах до Верховної Ради (тим не менше, представники влади постійно „відхрещуються” від натяків на його використання), але може спрацювати на місцевому рівні – на виборах до органів місцевого самоврядування .

„Соціально-економічна” стратегія організації виборчої кампанії базується на орієнтації на винятково економічні інтереси різних груп виборців. Справді, врахування економічних інтересів населення є реалізацією однієї з ключових моделей поведінки електорату, а саме моделі раціонального вибору, вірніше – такого її різновиду, як модель економічного голосування. Головна проблема лише в тому, що, на жаль (маємо на увазі інтереси організаторів виборчих кампаній), економічні інтереси різних груп населення відрізняються, а інколи й суперечать одні іншим. Тому така стратегія найчастіше спрацьовує тоді, коли партія (чи виборчий блок) віддзеркалює економічні інтереси певних соціальних груп, наприклад, підприємців, робітників чи пенсіонерів. Коли ж партія розраховує на репрезентацію загальнонаціональних інтересів, то знайти якийсь вектор, що „включає” інтереси різних груп населення, часто-густо несумісних, дуже важко.

„Рекламна” стратегія досить активно використовується в процесі організації виборчих кампаній. Хоча останнім часом і дає збої. Сутність її в тому, що „розкручування” кандидата в процесі виборів відбувається так само, як і просування будь-якого товару на ринок. Тобто, створюється позитивний імідж кандидата, який потім „просувається” в середовище виборців. Такий підхід в останні роки активно використовувався на виборах, в яких брали участь політичні партії. Йдеться про так звані „технологічні” партії. Водночас доля таких формувань, як, наприклад, „Озиме покоління” чи „Яблуко”, котрі брали участь у виборах 2002 року, свідчить, що найчастіше помітних результатів вони не досягають, а після закінчення виборів зникають з політичної мапи.

„Лідерська” стратегія (під час індивідуальних виборів її називають „стратегією ідеального кандидата”) базується на тому, що виборці (чи різні їх групи) мають певне уявлення про ту сукупність політичних, ділових, особистих якостей, якими має володіти певний політик. Тобто, йдеться про певний ідеал кандидата чи лідера політичної партії чи блоку, який очолює їх список на виборах.

„Адресна (диференційована)” стратегія вважається найефективнішою, коли йдеться про будь-які вибори. В її основі – визначення на підставі проведення глибоких соціологічних досліджень груп виборців за різними критеріями – регіональним, освітнім, віковим, психографічним, згідно з моделями електоральної поведінки тощо з наступним опрацюванням стратегії за специфікою, методами, технологіями роботи з кожною з цих груп у процесі виборчої кампанії. Такий підхід є найдоцільнішим. Та й на практиці він дає вагомі результати, хоча використовувати його дуже непросто, це потребує значних фінансових, організаційних та інших ресурсів.

21. Тактика виборчої кампанії: структура, задачі, способи реалізації.

Тактика виборчої кампаніїСтратегія кампанії деталізується в її тактиці. Під тактикою розуміються конкретні дії, здійснювані в ході передвиборної кампанії для правильного розподілу вищевикладених основних ресурсів і здійснення стратегічних завдань кампанії. Тактика - це ті способи і прийоми, якими досягаються стратегічні цілі.Розробляючи тактику, необхідно враховувати наступні моменти:відповідність тактики стратегії та плану виборної кампанії;ресурси, які потребують здійснювана тактика;характеристики кандидата та його імідж;адресність (прицільність) тактики, тобто її спрямованість на конкретні соціальні верстви виборців.

Тактика визначає і встановлює основні, найбільш ефективні способи управління засобами здійснення стратегічного плану та досягнення намічених цілей. Таким чином, різні тактики відповідають і різним стратегіям ведення кампанії.Можна навести деякі підходи, які застосовуються для розробки конкретних дій і кроків щодо втілення в практику розробленої стратегії. Наприклад, якщо при розробці стратегії прийнято рішення зробити упор на агітацію серед жінок, то тактичний план повинен відповісти на питання: "Де проводити таку агітацію? У якій формі? Коли? Які засоби контролю ефективності проведеної роботи?".Однією з головних цілей вироблення стратегії є градація електорату, розбивка його на групи і формування завдань щодо цих груп.

Цих завдань три і кожній з них відповідає певна тактика:1. Закріплення або активізація своїх прихильників Можливі тактичні прийоми:зустрічі кандидата з виборцями - прихильниками;використання керівників організованих груп виборців, які підтримують кандидата і мають можливість впливу на членів груп (профспілки, студенти і т.д.);обходи квартир прихильників з метою їх активізації;обзваніваніе прихильників у день виборів з нагадуванням про необхідність прийти на вибори;поширення пропагандистських прихильників.2. Залучення на свій бік не визначилися і вагаються виборців Можливі тактичні прийоми:реклама кандидата для залучення на свою сторону не визначилися і вагаються;реклама в ЗМІ для створення необхідного іміджу;підтримка кандидата відомими людьми.3. Агітація супротивників на користь свого кандидата або агітація за відмову від голосування на користь головного суперника Можливі тактичні прийоми:дискредитація супротивників;акцентування уваги виборців на те, що голосування за супротивника марно - він все одно не переможе;підкреслення позитивних якостей свого кандидата і його «прийнятності» для тих, хто сумнівається прихильників головного суперника.

Одним з найважливіших елементів тактики є розподіл зусиль по часу і території. Якщо стратегічна лінія кампанії орієнтована на особистий контакт з найбільшою кількістю виборців, то при розробці тактики необхідно вибрати будь-які можливі варіанти такої роботи: працювати в місцях скупчення виборців (магазини, ринки, зупинки транспорту, поліклініки), за місцем проживання громадян (обхід квартир або агітація в під'їздах).На відміну від розробки стратегії, яка зазвичай є справою досить невеликого числа довірених членів команди, до розробки тактики залучається велика кількість добровольців та активістів.Основний зміст тактики виражається в планах агітації по території, по електоральним групам, графіку роботи кандидата та довірених осіб, планах роботи з елітою. По суті справи, всі основні плани виборчої кампанії - це тактичні плани. Основна вимога до плану - його реалістичність і "економічність". З можливих варіантів дій необхідно вибирати лише найбільш ефективні для досягнення мети і отримання шуканого результату.Потрібно пам'ятати, що вибір одного з шляхів досягнення мети найчастіше приводить до відмови від інших шляхів через обмеженість ресурсів. Лише поодинокі кандидати "з необмеженим бюджетом" можуть дозволити собі проведення дійсно "тотальних кампаній" (типу президентської Б.Єльцина в 1996 році або губернаторської А. Лебедя у 1998 р.). Саме тому при розробці тактичних планів так важливо керуватися принципом "вартість - ефективність". У планах обов'язково повинні бути визначені терміни проведення заходів, розподіл відповідальності, витрати різного роду ресурсів, очікувані результати та способи оцінки.

Можна виділити чотири основних тактичних елемента передвиборної кампанії: складання графіка роботи (планування роботи по часу), використання фінансових ресурсів, організаційна структура та агітаціoнно-пропагандистська робота.

Для розробки тактики ефективно застосовувати наступну послідовність дій.1. Перерахувати можливі методи роботи з тими або іншими категоріями виборців.2. Проаналізувати можливість використання цих методів з урахуванням наявних ресурсів.3. Оцінити результатівноcть методів з точки зору отримання голосів виборців.4. Оцінити вартість проведення заходів.5. Порівняти методи за принципом "вартість - результативність", оцінивши вартість залучення одного умовного голоси виборців при застосуванні того чи іншого методу.6. Порівняти свої можливості по використанню даного методу з можливостями інших кандидатів.7. При остаточному виборі методу перевага віддається тим методам, у використанні яких кандидат має перевагу перед суперниками.

Необхідно пам'ятати, що під час агітаційної кампанії багато команд використовують подібні методи боротьби тим самим "взаімоунічтожая" один одного. Зрозуміло, що. Якщо по квартирах ходять агітатори лише одного кандидата, в той час як інші ведуть пропаганду тільки через ЗМІ, то ефективність спілкування з виборцями може бути дуже високою. Якщо ж у квартиру виборця кожен день стукаються представники різних кандидатів, то він на таку агітацію вже не реагує. Тому необхідно урізноманітнити агітаційні прийоми, зробити несподіваними для виборців і відмінними від прийомів, якими користуються суперники.У цілому розробка тактики кампанії є творчим актом, і цей процес отримав в середовищі організаторів кампаній назву "креатив". Зрештою, дві третини кампаній виграються тільки за рахунок тактики.

22. Принцип тотальності у виборчій кампанії.

Принцип тотальності першими сформулювали класики сучасного виборчого мистецтва Е.Малкін і Е.Сучков (див. їх Основи виборчих технологій, 3-е изд.

Стосовно до Оргмасова напрямку цей принцип означає необхідність: 

а) присутності (або, принаймні, позначення своєї присутності) у всіх мислимих агітаційних нішах, і 

б) відстежування дій суперників у всіх цих нішах.

Необхідність присутності в агітаційних нішах обумовлена ​​психологією масового виборця. Виявивши в ході передвиборної боротьби, до прикладу, листівки одного кандидата і не бачачи листівок іншого, він підсвідомо робить висновок про більш серйозні наміри першого кандидата, ставлячи в пам'яті зарубку на його користь. Тому як би негативно ви не ставилися, покладемо, до пікетів, але якщо можна очікувати, що ваш суперник їх виставить, і у вас є така ж можливість, доцільно запланувати пікетування теж. Хоча б по самому мінімуму, хоча б для того, щоб позначитися в цій ніші.

«Присутність в нішах» особливо необхідно, коли в результаті активних агітаційних дій ви вже пристойно «засвітилися» і тепер необхідно фіксувати досягнуте, постійно демонструючи ваші серйозні наміри боротися і далі.

Необхідність відстеження дій суперників на Оргмасова напрямку очевидна. Всі це розуміють. Але не всі це роблять системно. Тому наголошу: ефективно відслідковувати дії суперника можна лише за умови, що в вашому штабі є структурна одиниця, за якою ця функція спеціально закріплена. Тоді системне спостереження за суперником не залишиться благим наміром.

Мої теоретичні вишукування, не дай бог, приведуть читача до думки, що принцип тотальності прирікає кампанію на «розмазування» її ресурсів, не дозволяє зосереджувати ресурси на головних напрямках передвиборчої боротьби, без чого виграти будь-яку битву неможливо. Ні, це не так. Принцип тотальності ні в якому разі не слід трактувати як принцип тотального присутності. Погодьтеся, що «тотальна присутність» і «позначення присутності» речі абсолютно різні.

22. «Позитивний образ» кандидата: формування іміджу. Заходи по просуванню образу політичного діяча.

 Імідж створюється власною роботою кандидата. Але найчастіше будується спеціально, розвивається і закріплюється в уявленні виборців за допомогою ЗМІ, засобів агітації і пропаганди. Фахівці, починаючи розробку іміджу виходять з того, що міняти треба не людину, яка виступає в якості кандидата, а враження про нього, яке більше залежить від ефективності діяльності засобів масової комунікації, ніж від самого кандидата. Щоб перемогти на виборах, потрібно стати міфом або легендою. Досвід показує, що в багатьох випадках на виборах перемагає не конкретна людина, а міф про цю людину, потужне відображення розкручуваного образу в суспільній свідомості.Перше. Спочатку проводяться дослідження, які сприяють виявленню очікуваних якостей і здібностей кандидата.Друге. Фахівці в галузі виборчих технологій, іміджмейкери розробляють стратегічний образ кандидата.Третє. Фахівці в області агітації і пропаганди, використовуючи ЗМІ, друковану та зовнішню рекламу, інші способи комунікації доводять цей образ до виборців.Четверте. Довірені особи і агітатори в безпосередньому спілкуванні з виборцями закріплюють цей образ.П'яте. Кандидат на зустрічах з виборцями демонструє цей образ, зміцнює свій імідж.

Основні риси іміджу:

Індивідуально-особистісні риси: винятковість («ексклюзивність»), впевненість в собі і своїй справі (до самовпевненості), сила.Соціальні риси: позиція «служителя суспільства», турбота про людей, добре знання їх проблем, прагнення поліпшувати життя.Особистісно-енергетичні риси: ентузіазм, бадьорість, оптимізм, провокування позитивних емоцій.Соціально-енергетичні риси: вміння впливати на людей, рішучість, енергія, воля, наполегливість.Соціально-моральні риси: високі моральні якості, відповідність «суспільного ідеалу».

Основні складові іміджу кандидата В іміджі важливими вважаються наступні характеристики політика: Особистість (харизма, спрямованість, інтелект, моральність, потенціал).Ставлення (до країні, народу, соратникам, самому собі). Поведінка і діяльність (лідерське - як в екстремальні моменти, так і в повсякденному житті). 

Перш за все, оцінюють:зовнішність, ступінь вираженості чоловічих або, відповідно, жіночих якостей;виразність поведінки (міміку, жестикуляцію);впевненість, переконаність у тому, про що він говорить;професійні ораторські якості (темп і чіткість мови, розкутість, ораторські прийоми) і лише потім зміст виступу. Про це часто забувають оратори, бажаючі справити враження на аудиторію за допомогою вишуканої логіки та ерудиції.крім названих якостей, глядачі реагують на харизматичні якості особистості, примушують їх вірити і відчувати наснагу при спілкуванні з виступаючим.

Важливе значення має і той образ, який вибирає кандидат для публічних виступів. Серед найбільш популярних образок такі, як: «проповідник» - людина, що стоїть вище повсякденних турбот і пристрастей, що є еталоном моральних цінностей. Це вельми привабливий образ, проте реальним людям дуже важко йому відповідати. Інший спосіб - «вчитель» - людина, що знає відповіді на всі питання. Послужний список політика має працювати на цей образ. Досить суперечливий образ - «такий же, як ви», «свій хлопець». З одного боку, він дозволяє бути ближче до виборців, з іншого боку, змішується з образом «сусіда по сходовій клітці». 

В цілому ж формування образу політика - складний процес. Чим талановитіший, яскравіше особистість політика, тим менше йому потрібна «правка». Харизматичні особистості володіють гіпнотичною здатністю впливати на людей - цього навчити не можна. В формуванні образу політика беруть участь багато елементів: особистість кандидата та біографія, його індивідуальна «легенда». політична платформа, виборча програма, склад команди підтримки, текст основної мови кандидата і т.д.

На вибір позитивного образу впливають три чинники, з урахуванням яких і слід визначати його ядро. Це:

Сам кандидат.

Виборці округу.

Конкурент.

Позиціонування кандидата

Під позиціонуванням розуміється політична позиція кандидата і ті соціальні групи, інтереси яких він представляє. Ці інтереси кандидат може представляти реально, а може лише декларувати. Крім того, можливо, що на попередніх виборах кандидат позиціонував себе інакше, ніж на майбутніх виборах. Необхідно описати реальне і деклароване позиціонування кандидата, а також причини розбіжності позицій, якщо вони є.

Проблема пізнаваності

Одна з найважливіших проблем для багатьох учасників передвиборної боротьби - це проблема впізнаваності.

Кандидат можна вважати пізнаваним, якщо достатня кількість активних виборців (тобто голосуючих) можуть назвати його прізвище і хоча б приблизно відповісти на питання, що з себе кандидат представляє. Не може бути перемоги, якщо впізнаваність на момент голосування не досягає 40-50%.

ПрПрежде все, впізнаваності слід домагатися на самому початку виборчої кампанії. Потім настає «бум» і можна загубитися. Цю проблему легше вирішити, якщо за кандидатом популярна партія або популярний лідер. У цьому випадку перед кандидатом стоїть завдання «ототожнення».

24. . Фірмовий стиль й основні агітматеріали кандидата чи партії для виборчої кампанії.

У даній частині мова йтиме про розробку продукції, яка в ході виборчої кампанії тиражується в масовому порядку.            Розробка фірмового стилю виборчої кампанії є завданням, яка за своїм характером найбільш близька до звичайної комерційної реклами. Проведення кампанії в єдиному фірмовому стилі відіграє значну роль при формуванні позитивного образу кандидата і різко інтенсифікує його впровадження у свідомість виборців. Особливо важливий фірмовий стиль в кампаніях, де кандидату необхідно вирішити проблему впізнаваності.

 Повномасштабний фірмовий стиль кампанії включає: - Слоган (основне гасло) виборчої кампанії; емблему та логотип кампанії; колірну гаму агітаційних матеріалів; музичну фразу і (або) музичний твір, що супроводжують кампанію. Головним елементом фірмового стилю, необхідним практично в будь-якій кампанії, є слоган.

 Хороший слоган повинен в декількох яскравих, запам'ятовуються словах висвічувати позитивний образ кандидата. В ході агітації він відіграє роль свого роду «інформаційного цвяха». Впровадити у свідомість виборців слоган, як правило, набагато легше, ніж будь-яку іншу інформацію виборчої кампанії. Коли таке впровадження відбулося, вся інша агітаційна інформація (і перш за все прізвище кандидата) буде сприйматися, ідентифікуватися і запам'ятовуватися завдяки слогану. Прізвище кандидата в поєднанні зі слоганом представляють собою мінімальний набір інформації, вирішальний практично всі основні завдання агітаційної кампанії: забезпечення впізнаваності і присутності кандидата в інформаційному полі кампанії, а також формування позитивного образу. Цей набір обов'язковий до використання в кожній одиниці рекламної продукції: відео, аудіо та друкованої.

 Вдалий слоган, як правило, видається дещо незвичним, нескромним, зухвалим. Він «ріже» око і слух. Він і повинен бути таким: тільки тоді виборці з ходу запам'ятають його і тільки тоді він зможе зіграти роль агітаційного «цвяха» кампанії. Проте саме завдяки цим своїм властивостям вдалий слоган може насторожити і злякати кандидата і його політичне оточення. Керуючись відомим принципом «як би чого не вийшло», вони воліють зупинятися на звичних і прісних штампах; типу «Професіоналізм і відповідальність!»; «Законність і порядок!» І т.д. Позитивного образу кандидата такі слогани, як правило, відповідають; але на цьому їхні переваги й закінчуються. Шкоди від таких слоганів, в общем-то, немає; але і користі ніякої. Вони безнадійно нудні; схожі на слогани інших кандидатів як близнюки-брати, і, головне, вони геть пролітають повз свідомість виборців. Виникає парадоксальна ситуація, коли прізвище кандидата виявляється більш запам'ятовується, ніж слоган кампанії.

 Вище ми зазначали, що політична реклама у жодному випадку не повинна дратувати. До слогану це правило відноситься в останню чергу. Емблема в формі якогось значка необхідна тільки в кампаніях федерального рівня. Взагалі ж такі емблеми більш характерні для організацій, ніж для конкретних людей (кандидатів). Тому в менш масштабних кампаніях, як правило, можна обмежитися більш простим логотипом у вигляді певного графічного зображення слогана, прізвища кандидата і т.д. За очевидним винятком: якщо кандидат балотується як представник федеральної партії, то в своїй рекламній продукції він в обов'язковому порядку повинен використовувати не лише емблему, але і весь фірмовий стиль зазначеної партії. Це один з найбільш технологічних способів реалізації стратегії на ототожнення.

 Як правило, у світовій практиці в якості емблем для політичних організацій використовуються ті чи інші представники фауни або флори, що викликають симпатії виборців. Для Росії більш характерне використання історичної символіки, що теж цілком прийнятно. Менш ефективним є застосування індустріальної символіки. Абстрактні геометричні конструкції, дуже добре працюють при рекламі споживчих товарів (згадайте трипроменеву зірку «Мерседеса»), в політичній рекламі практично не застосовуються. Колірна гамма агітаційних матеріалів не є повністю самостійним елементом фірмового стилю. Зазвичай її приймають, відштовхуючись від емблеми та логотипу кампанії. При цьому слід пам'ятати, що кольори агітаційної продукції слід вибирати виходячи не тільки з політичних та естетичних критеріїв, але в першу чергу так, щоб продукція різко виділялася і була легко впізнаваною на тлі аналогічної продукції конкурентів. У цьому плані регулярне використання переважною більшістю партій і кандидатів квітів російського триколору виглядає сущим анекдотом. Авторам подібної продукції, бажаючим неодмінно підкреслити «демократичність» або «патріотичність» свого кандидата, просто не приходить в голову очевидна думка, що практично всі їхні конкуренти будуть робити те ж саме.

 Колірна гамма не використовується в малобюджетних виборчих кампаніях, не припускають випуск кольорової продукції. Однак навіть чорно-білі листівки іноді краще друкувати на кольоровому папері. Такий прийом відразу ж виділить вашу продукцію на тлі конкурентів.

Музична фраза також не відноситься до самостійних елементів фірмового стилю. В її якості найбільш доцільно використовувати звуковий супровід до рекламного ролика кандидата. Тим не менше це дуже важлива складова фірмового стилю, оскільки за своїм впливом на підсвідомість виборців музика зазвичай перевершує інші канали сприйняття. Якщо ж вдасться в якості музичного супроводу підібрати відповідну образу кандидата популярну і улюблену народом пісню, це може виявитися одним з найбільш вдалих ходів в рекламній кампанії. Якщо вдалося домогтися достатнього ототожнення кандидата і такої пісні, то, крім інших плюсів, з'являється можливість непрямої агітації за кандидата в день виборів без формального порушення закону: для цього досить ганяти зазначену пісню по можливо більшій кількості теле та радіоканалів.

Основні агітаційні матеріали кампанії являють собою її інформаційний каркас. Вони не тільки тиражуються в масовому порядку, але і є основою всіх інших агітаційних матеріалів, виготовлених в ході кампанії. Виходячи зі свого досвіду проведення виборчих кампаній, ми вважаємо, що до основних агітаційним матеріалам слід віднести: месседж (послання до виборців) і мовні модулі для відпрацювання тем кампанії; офіційну фотографію і біографію кандидата; основну листівку кандидата, що містить його фотографію, коротку біографію, меседж, емблему та слоган; запитальник (основне інтерв'ю) кандидата (брошура «Питання до кандидата», містить 30-40 запитань та відповідей з усіх актуальних проблем кампанії); листівку «Основа передвиборної платформи кандидата».

Меседж являє собою короткий текст (приблизно половина машинописної сторінки), що відповідає на питання чому слід голосувати за даного кандидата і охоплює всі агітаційні матеріали та теми кампанії (в деяких випадках вміст меседжу можна обмежити тільки головною темою). Він відіграє виняткову роль у виборчій кампанії: по суті, меседж - це друга за важливістю після слогану текстова інформація, яку необхідно довести до виборців.

 Мовні модулі являють собою тексти, не більше машинописного сторінки кожен, оформляють теми кампанії. Все, що сказано вище про меседжі, слід віднести і до мовним модулям (звичайно, з поправкою на те, що їх роль у виборчій кампанії далеко не настільки велика).

Офіційні фотографія і біографія кандидата відіграють дуже важливу роль в будь виборчої кампанії. Не секрет, що деяка частина виборців приймає остаточне рішення безпосередньо на виборчій дільниці; після ознайомлення з офіційними плакатами виборчкому. При виборах же зі слабким вмістом описане явище може набути масового характеру. У цьому випадку фотографія і біографія кандидатів на офіційних плакатах стають головними агітаційними матеріалами, визначальним рішення виборців. Тому до їх розробки слід віднестися зі всією серйозністю.

Офіційна фотографія може служити основою і для власних плакатів кандидата.

 Основна листівка кандидата являє собою головну продукцію його наочної агітації і використовується в самих різних заходах кампанії. Як уже зазначалося, вона включає:

фотографію кандидата, бажано офіційну, тобто саме ту, яка буде розміщена на плакатах виборчкому;

прізвище, ім'я та по батькові кандидата;

коротку вичавлювання з його офіційної біографії;

месседж;

слоган, емблему і логотип.