1.“Права, за якими судиться малоросійський народ”

визначна пам'ятка права та правової думки України, перший кодекс укр. права, складений 1743 спеціально утвореною комісією. Збірку складено з метою кодифікації правових норм різного походження, що діяли на Лівобережній Україні після її приєднання до Росії і нерідко суперечили одна одній. Ця збірка мала також наблизити ці норми до російських правових норм. За царським указом від 28 серпня (9 вересня) 1728 було утворено спеціальну кодифікаційну комісію з місцеперебуванням у Глухові. Її склад протягом багаторічної роботи над «Правами» не раз змінювався. До комісії входили українські правознавці — представники української шляхти, верхівки козацької старшини, вищого духівництва, що працювали над «Правами» до 1766. Джерелами «Прав» були Литовські Статути, «Хелминське право», «Саксонське зерцало» тощо, а також українське звичаєве право й судова практика, російське законодавство. Кодифікатори додали й ряд нових норм. До збірника додавався своєрідний козацький табель про ранги. Звіт містив норми держ., цивільного, процесуального права. Цей документ суперечив інтересам самодерж. уряду і в 1756 після тривалого розгляду збірника Сенатом його було повернуто К.Розумовському на допрацювання.  Проте роботу над проектом не було завершено у зв'язку з тим, що в другій половині XVIII століття, після скасування залишків автономії України, на неї було поширено загальноросійське законодавство. Збірка має 30 розділів, що складаються з 531 артикула, які поділяються на 1716 пунктів. До неї додано схему і перелік чинів військової і цивільної адміністрації в Україні, пояснення термінів і назв. «Права» вперше опубліковано 1879 під редакцією Олександра Федоровича Кістяківського за копією, оригінал виявив литовський радянський історик.

2.“Руська Правда” – політико-правовий документ, свідчення утвердження цілісного суспільства і держави. Руська правда являє собою компілятиний збірник звичаєвого права, не є закінченою системою, а являє собою низку так званих надбудов, різних за характером і часом написання. У "Руській Правді" міститься цілий ряд норм, що визначають правове положення окремих груп населення. З її тексту досить важко провести грань, що розділяє правовий статус правлячого шару й іншої маси населення. Існуали юридичні критерії, що особливо виділяють ці групи в складі суспільства: норми про підвищену (подвійну) кримінальну відповідальнсть за вбивство представника привілейованого шару (ст.1 ВП) і норми про особливий порядок спадкування нерухомості (землі) для представників цього шару (ст.91 ВП). Ці юридичні привілеї поширювалися на суб'єктів, пойменованих у "Руській Правді" у такий спосіб: князі, бояри, князівські чоловіки, князівські тіуни, огнищани. У цьому переліку не всі особи можуть бути названі "феодалами", можна говорити лише про їхні привілеї, зв'язаних з особливим соціальним статусом, наближеністю до князівського двору і майновим положенням.Основна частина населення розділялася на вільних і залежних людей, існували також проміжні і перехідні категорії. Юридично й економічно незалежними групами були посадні люди і смерди-общинники (вони сплачували податки і виконували повинності тільки на користь держави). Міське населення поділялося на ряд соціальних груп: боярство, духівництво, купецтво, "низи" (ремісники, дрібні торговці, робітники й ін.). "Руську Правду" можна визначити як кодекс приватного права - усі її суб'єкти є фізичними особами, поняття юридичної особи закон ще не знає. З цим зв'язані деякі особливості кодификації, серед видів злочинів, передбачених "Руською Правдою", немає злочинів проти держави. Особистість самого князя, як об'єкт злочинного зазіхання, розглядалася як фізична особа, що відрізнялась від інших тільки більш високим положенням і привілеями. Приватний характер древнього права з'явився в сфері карного права. Злочин по "Руській Правді" визначався не як порушення закону чи князівської волі, а як "образа", тобто, заподіяння морального чи матеріального збитку особі чи групі особ. Карне правопорушення не відмежовувалося в законі від цивільно-правового. Судовий процес носив яскраво виражений змагальний характер: він починався тільки з ініціативи позивача, сторони в ньому,мали рівні права, судочинство було гласним і усним, значну роль у системі доказів грали "ордалії" ("суд божий"), присяга і жереб.