Утворення срср

(38)Після остаточної перемоги більшовиків в Україні утвердилася радянська форма державності. Офіційні інститути республіки були зовнішньо самостійними, але насправді монополією на владуволоділа Російська комуністична партія (більшовиків). Ще влітку 1919 р. під приводом «спільної небезпеки», «спільнихінтересів» та «зміцнення військово-політичного союзу» Москва добилася злиття найголовніших наркоматів Росії та національнихреспублік. Із закінченнямгромадянської війни у керівництва центрального апарату міцніла думка про ліквідацію декларативної са­мостійності республік і зрівняння їх за статусом з автономіями у складі Російської Федерації. Практично будь-який самостійний крок українського керівництва викликав звинувачення Москви, і чим далі, тим більше. Шалений тиск справлявся навіть на ті сфери, компетенція яких належала республікам. Розроблений Йосифом Сталіним проект «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками» передбачав входження останніх до Російської Федерації на правах автономії. 10 грудня на VІІ Всеукраїнському з’їзді Рад було схвалено Декларацію про утворення СРСР і проект основ Конституції СРСР. З’їзд звернувся до з’їздів Рад інших радянських республік з пропозицією невідкладно оформити створення СРСР. 30 грудня 1922 р. І з’їзд Рад СРСР затвердив в основному Декларацію про утворення СРСР і Союзний Договір. Союз складався з чотирьох республік – РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія). Процес конституційного оформлення тривав і далі. В січні 1924 р. на ІІ з’їзді Рад СРСР було остаточно затверджено Конституцію СРСР. У ній права союзних республік обмежувалися значно більшою мірою, ніж у (39)попередніх проектах документів, пов’язаних зі створенням СРСР. Принципи рівноправності і федералізму практично поступилися автономізації. Союзні республіки стали адміністративними одиницями СРСР. Усі основні повноваження узурпувалися Центром, або, згідно з офіційним тлумаченням, «добровільно» передавалися Союзу РСР.

Запроваджувалася діяльність наркоматів 3 типів – злитих, об’єднаних і автономних. До останніх потрапляли всього 6 наркоматів: юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров’я і соцзабезпечення.

Українізація 20х років

Україніза́ція 1920—30-х — тимчасова політика ВКП(б), що мала загальну назву коренізація^[1] — здійснювалась з 1920-х до початку 1930-х років ЦК КП(б)У й урядомУРСР з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок у вигляді запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації — як державної мови республіки, прийняття в члени партії та у виконавчу владу українців. Політика українізації суперечила великодержавним прагненням ВКП(б), але була вимушена ворожим ставленням до радянської влади з боку українців, національна свідомість яких зросла за попередні десятиліття, і, особливо, внаслідок національної революції 1917—1920 років, а також загрозою інтервенції Польщі, підтримуваноїАнтантою. Зважаючи на ці небезпеки (подібні й в інших республіках), ВКП(б) змушена була піти на поступки національним рухам, насамперед українському, і по перших роках відверто великодержавницької політики у низці постанов з'їздів, (40)4 конференцій визнала остаточність запровадження в школі й адміністрації рідної мови національних республік, при одночасному збільшенні питомої ваги місцевих кадрів у всіх ділянках економіки й культури. За відносно короткий час українізації відбулися значні зрушення: завдяки українізаційним заходам (у взаємодії з іншими соціально-економічними процесами) у шкільництві, установах культури, пресі тощо і напливові українського населення з села, міста УССР почали набирати українського характеру. Особливо помітні зміни у національному складі населення і вживанні української мови відбулися у великих промислових містах. Українізація сприяла прискоренню ліквідації неписьменності, що зменшилася В офіційних документах підкреслювано, що українізація не повинна обмежуватися лише мовою, а має охопити культурний процес у цілому і довести до опанування української кадрами всіх ділянок економічного й культурного життя країни. Найповільніше відбувалася українізація в самій КП(б)У, яка за перших років радянської влади була у великій більшості чужонаціональною. До позитивних прикмет українізації належить закріплення бодай на деякий час частини завоювань української революції 1917—1921 років, зміцнення позицій українства в місті, зокрема й коштом напливу до них сільського населення, якому українізація полегшувала влаштування в місті. Позитивними були також спроби (з ініціативи Миколи Скрипника) поширити українізацію поза кордони УРСР на етнографічно українські території РРФСР Українізація весь час зустрічала ворожий опір російських великодержавних шовіністів в Україні (діяльність пролеткультів, опір українізації державного апарату, преси тощо), підтримуваних московською й ленінградською пресою й особливо (41)наполегливими україножерами на високих посадах (Ю. Ларін, В. Ваганян й ін.). Москва пильно стежила за процесом культурного відродження України і, боячися зміцнення тенденцій до її усамостійнення, почала гальмувати українізацію уже на самих її початках: лист 1926 Й. Сталіна до Л. Кагановича з попередженням проти ухилу М. Хвильового, який кинув гасло «геть від Москви» і жадав повної українізації пролетаріату; того ж року усунення О. Шумського з України; Остаточно українізація була припинена з призначенням у січні 1933 П. Постишева секретарем ЦК КП(б)У.

ВОВ

Вели́кая Оте́чественная война́ 1941—1945 — война Союза Советских Социалистических Республик противнацистской Германии и её союзников (Болгарии, Венгрии, Италии, Румынии, Словакии, Финляндии, Хорватии, а в 1945 и Японии); решающая часть Второй мировой войны. К 22 июня 1941 года у границ СССР было сосредоточено и развёрнуто 3 группы армий (всего 181 дивизия, в том числе 19 танковых и 14 моторизованных, и 18 бригад)^[7]. Поддержку с воздуха осуществляли 3 воздушных флота. В полосе от Полесья до Чёрного моря на фронте протяжённостью 1300 км была развёрнута группа армий «Юг» (44 немецкие, 13 румынских дивизий, 9 румынских и 4 венгерские бригады, которые поддерживались 4-м воздушным флотом и румынской авиацией)^[11] под командованием Г. Рундштедта. Помимо этих сил на территории оккупированной Норвегии и в Северной Финляндии — от Варангер-фьорда до Суомуссалми — была развёрнута отдельная армия вермахта «Норвегия» под командованием генерала Н. (42)Фалькенхорста. К 1 декабря 1941 года германские войска захватили Литву, Латвию, Белоруссию, Молдавию, Эстонию, значительную часть РСФСР,Украины, продвинулись вглубь до 850—1200 км, потеряв при этом 740 тысяч человек (из них 230 тысяч убитыми)^[39].

СССР потерял важнейшие сырьевые и промышленные центры: Донбасс, Криворожский железорудный бассейн. Были оставленыМинск, Киев, Харьков, Смоленск, Одесса, Днепропетровск. Оказался в блокаде Ленинград. Попали в руки врага или оказались отрезанными от центра важнейшие источники продовольствия на Украине и юге России. На оккупированных территориях оказались миллионы советских граждан. Сотни тысяч мирных граждан погибли или были угнаны в рабство в Германию. Немецкая армия, однако, была остановлена под Ленинградом, Москвой и Ростовом-на-Дону; стратегических целей, намеченных планом «Барбаросса», достичь не удалось.

Гитлер рассматривал своё нападение на СССР как «Крестовый поход», который следует вести террористическими методами. Уже 13 мая 1941 года он освободил военнослужащих от всякой ответственности за свои действия при выполнении плана «Барбаросса»: 19 ноября 1942 года началось контрнаступление советских войск, 23 ноября части Сталинградского и Юго-Западногофронтов соединились у города Калач-на-Дону и окружили 22 вражеские дивизии. В ходе начавшейся 16 декабря операции «Малый Сатурн» серьёзное поражение потерпела группа армий «Дон» под командованием Манштейна. И хотя (43)наступательные операции, предпринятые на центральном участке советско-германского фронта (операция «Марс»), закончились неудачно, однако успех на южном направлении обеспечил успех зимней кампании советских войск в целом — одна немецкая и четыре армии союзников Германии были уничтожены. 19 февраля 1943 года войска группы армий «Юг» под командованием Манштейна начали на южном направлении контрнаступление, которое позволило временно вырвать инициативу из рук советских войск и отбросить их на восток Решающими событиями летне-осенней кампании 1943 года были Курская битва и битва за Днепр. Красная Армия продвинулась на 500—1300 км, и, хотя её потери были больше потерь противника (немецкая сторона не могла, за счёт менее эффективной военной промышленности и менее эффективной системы использования людских ресурсов в военных целях, восполнять свои хотя бы и меньшие потери с такой скоростью, с какой это мог делать СССР. Третий период войны характеризовался значительным количественным ростом германских вооружённых сил, особенно в техническом отношении. Однако количественный рост из-за огромных потерь на Восточном фронте и нехватки топлива для обучения танкистов и лётчиков сопровождался снижением качественного уровня германских вооружённых сил. В июне 1944 года союзники открыли второй фронт, что значительно ухудшило военное положение Германии. В летне-осеннюю кампанию Красная Армия провела ряд крупных операций, в том числе Белорусскую, Львовско-Сандомирскую, Ясско-Кишинёвскую, Прибалтийскую; завершила освобождение Белоруссии, Украины, Прибалтики (кроме некоторых районов Латвии) и частично Чехословакии; Наступательные действия (44)советских войск на западном направлении возобновились только в январе 1945 года. 13 января началась Восточно-Прусская операция. На малавском направлении целью был разгром малавской группировки противника и отсечения группы армий «Центр», оборонявшейся в Восточной Пруссии, от остальных сил немецких армий. В результате боёв советские войска заняли часть Восточной Пруссии, освободили территорию Северной Польши и, блокировав с Запада и Юго-Запада восточно-прусскую группировку противника, создали благоприятные условия для её последующего разгрома (см.: Млавско-Эльбингская операция). 19 января 1945 года последний командующий АК Леопольд Окулицкий издал приказ о её роспуске. В феврале 1945 года представители эмигрантского польского правительства, находившиеся в Польше, большинство делегатов Совета Национального единства (временного подпольного парламента) и руководители АК были приглашены генералом НКГБ И. А. Серовым на конференцию по поводу возможного вхождения представителей некоммунистических группировок во Временное правительство, которое поддерживалось Советским Союзом. Полякам были даны гарантии безопасности, однако их арестовали в Прушкуве 27 марта и доставили вМоскву, где над ними состоялся суд. В 22 часа 43 минуты по центрально-европейскому времени 8 мая война в Европе завершилась безоговорочной капитуляцией вооружённых сил Германии. Боевые действия продолжались 1418 дней. Тем не менее, приняв капитуляцию, Советский Союз не подписал мир с Германией, ^{ОУН І УПА}

(45)то есть формально остался с Германией в состоянии войны. Война с Германией была формально окончена 25 января 1955 года изданием Президиумом Верховного Совета СССР указа «О прекращении состояния войны между Советским Союзом и Германией»

ОУН І УПА

Націоналісти пішли в підпілля і з осені 1942 року взяли курс на створення української повстанської армії. Упа призначалася для боротьби з нацистами,польськими і радянськими партизанами. З весни 1943 коли в ліс пішла вся допоміжна українська поліція на Волині і в поліссі повстанська армія стала масовою.Захищаючи населення УПА не могла не вступати з окупантами у збройні конфлікти але провід оун старався утримувати її в стані збройного нейтралітету керуючись суто прагматичним бажанням зберегти сили для боротьби з червоною армією. Ставало очевидним що вона повернеться в Україну. З початку 1944 між УПА І окупаційними частинами вермахту остаточно склалися відносини взаємної не агресивності. Визнавши тактику націоналістів безпечною гітлерівський уряд звільнив з концтабору С.Бандеру, А мельника та інших ватажків ОУН.Будучі партизанською армією,УПА не могла йти на відкриті бої з червоною армією коли остання дійшла до території західної україни.Однакшвидкоплинні сутички траплялися часто.У лютому 1945 УПА очолив Роман Шухевич.

20 зїзд

Двадцятий з'їзд КПРС, відбувся у Москві 14-25 лютого 1956. Найбільш відомий засудженням культу особи і, побічно, ідеологічної спадщини Сталіна. XX з'їзд зазвичай вважається моментом, що поклав кінець сталінській епосі і що зробив обговорення ряду (46)суспільних питань дещо вільнішим; він знаменував ослаблення ідеологічної цензури в літературі і мистецтві і повернення багатьох раніше заборонених імен. Проте на ділі критика Сталіна прозвучала лише на закритому засіданні ЦК КПРС після закінчення з'їзду воєрідною підготовкою до критики Сталіна став виступ на з'їзді А. І. Мікояна, який різко розкритикував сталінський Короткий курс історії ВКП(б), негативно оцінив літературу з історії Жовтневої революції, Громадянської війни і радянської держави. Головні події, що зробили з'їзд знаменитим, відбулися в останній день роботи, 25 лютого, на закритому вранішньому засіданні.

Тут все було незвичайно — і час проведення (після пленуму ЦК по обранню керівних органів партії, яким звичайно закривалися партійні форуми), і закритий характер засідання (без присутності запрошених на з'їзд представників зарубіжних комуністичних партій), і порядок ведення (керувала засіданням Президія ЦК КПРС, а не вибрана делегатами робоча президія). Цього дня М. С. Хрущов виступив із закритою доповіддю «О культе личности и его последствиях», який був присвячений засудженню культу особи Й. В. Сталіна. У ньому була сказана правда про недавнє минуле країни, з перерахуванням численних фактів злочинів другої половини 1930-х — початтку1950-х, провина за які покладалася на Сталіна. У доповіді була також піднята проблема реабілітації партійних і військових діячів, репресованих при Сталіні. Незабаром ця доповідь була поширена в партосередках всієї країни, причому на ряду підприємств до його обговорення привертали і безпартійних; частим було також обговорення доповіді (47)Хрущова в осередках ВЛКСМ. Таким чином, «закритість» доповіді була умовною, хоча офіційно вона була опублікована тільки в 1989.

Доповідь привернула величезну увагу у всьому світі; з'явилися її переклади різними мовами, зокрема вони розповсюджувалися в некомуністичних кругах.