43.Ознаки балади як самостійного виду народної творчості.

Балади — жанр ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового характеру з драматичним сюжетом. Первісно — танцювально хорова пісня середньовічної поезії Західної Європи з чіткою строфічною організацією.У давнину баладами супроводжувалися танці. Пізніше спів відділився від танцю і балада стала самостійним жанром народнопісенної творчості, а згодом літератури.

Характерні ознаки балади:

• зосередження уваги на моральних проблемах;

• напружений сюжет;

• легендність та фантастичність;

• драматична, часто несподівана розв'язка;

• присутність оповідача;

• використання діалогів і повторів;

• невеликий обсяг.

У фольклористиці виділяють такі жанрові ознаки балади: зачин - звертання до персонажа, раптове повідомлення про незвичайні пригоди, драматичні колізії, трагічні випадки, що справляють сильне емоційне враження на читача. Ліричний елемент подається у поєднанні з епічним. Наявні естетичне відображення дійсності, романтична піднесеність, елементи фантастики, метаморфози-перетворення, персоніфікація рослин і явищ природи, моралізаторство - повчальний потенціал у вигляді кари або запізнілого каяття злочинців. Розповідь ведеться переважно про виняткові, трагічні випадки, які справляють сильне емоційне враження на читача, відсутні детальні описи, повтори, характерні для героїчного епосу, швидкий і напружений розвиток дії. Як правило, за сюжет балади мають сумно-ефектну подію: вбивство, отруєння, помста свояка, дружини, чоловіка тощо. Балада не дає конкретних імен і конкретних обставин , для неї головне не подія, а почуття, які вона збуджує, змушуючи нас співпереживати трагічній долі тих, що постраждали безвинно. Для поетики балад характерні діалоги, психологічні паралелізми, метафоричність, гіперболізація, постійні народні порівняння, епітети, символіка, повтори, зменшено-пестлива, емоційно-забарвлена лексика. У баладах наявні елементи чаклунства: невістка перетворюється на тополю, калину; зрізана гілочка промовляє людським голосом; віддана заміж за нелюба дочка повертається додому зозулею. Дійовими особами балад часто виступають чарівниці, ворожки, відьми. Більшість найдавніших балад споріднені з колядками, веснянками, купальськими, побутовими й хороводними піснями і присвячені метаморфозі людини - перетворення її на рослини, тварин, птахів („Роса - дівчини сльоза", „Невістка стає тополею"). Балади пізнішого походження ближчі до епічної поезії.

44. Пісні про кохання як група родинно-побутової пісні

Пісні про кохання становлять найбільший масив родинно-побутової лірики. В них передаються усі перипетії відносин двох: і перше несміливе почуття, яке боїться виказати себе навіть поглядом, і відкрите утвердження щастя любити і бути любленим, і сумніви та образи, і біль розлуки, і невтішне горе зраджених і покинутих, і гадки про одруження, про майбутню долю.

Глибоке й сильне почуття підказує звичайній селянській дівчині слова, повні хвилюючої поезії. Виспівуючи свою любов, дівчина добирає зворушливі у своїй простоті й правдивості слова. Для неї від миленького кращого немає, бо в нього все гарне: «любая розмова», «та що сам молод, під ним кінь ворон, ще й в сопілку грає!», навіть його сліди їй дорогі: «Та вирву я, вирву кленовий листочок, прикрию, пристелю милого слідочок»...В уяві юнака також постають найпоетичніші образи, коли він думає про свою милу — червону калину, чорноброву, пишну,— «ой як вона заговорить — як у дзвін задзвонить, ой як вона заспіває — село розлягає».Одним з найпоширеніших мотивів у піснях про кохання є мотив розлуки. І це не випадково: період розквіту фольклорного, зокрема пісенного мистец тва XV—XVII ст. був часом лицарської звитяги, далеких походів, запеклих боїв. Цю національну особливість побуту української молоді тонко підмітив М. В. Гоголь, відзначивши, що тоді молоді люди «бачились між собою най коротший час і потім розлучалися на багато років. Роки ці минали для жінок в журбі, в чеканні своїх чоловіків, коханих, які промайнули перед ними в своєму пишному військовому вбранні, як сон, як мрія. Від того кохання їх етао надзвичайно поетичним» '.Поетичним символом української пісні стала «дівчина з легенди» — Маруся Чурай. Сьогодні опубліковано понад двадцять пісень, приписуваних народній поетесі, що жила й творила у XVII ст. Документально історичність особи Марусі Чурай поки що не підтверджено. Тому все, що стосується її долі, межує з легендою. Народній співачці присвячено немало художніх творів та досліджень, серед них відома поема Л. Костенко. «З пісень, які безумовно належать Марусі Чурай, найбільш відомі «Віють вітри, віють буйні», «Ой не ходи, Грицю», «Грицю, Грицю, до роботи», «Сидить голуб на черешні», «Засвистали козаченьки», «Котилися вози з гори» ".